Реферат: України: аспекти дослідження, збереження І популяризації Матеріали Наукових читань до Дня пам’яті Соломії Крушельницької, Львів, 15 листопада 2010 року Львів 2010

Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові


Матеріальні пам’ятки музичної культури України: аспекти дослідження, збереження і популяризації


Матеріали Наукових читань до Дня пам’яті Соломії Крушельницької,

Львів, 15 листопада 2010 року


Львів – 2010


УДК 78.2У

М 33


Матеріальні пам’ятки музичної культури України: аспекти дослідження, збереження і популяризації : Матеріали Наукових читань до Дня пам’яті Соломії Крушельницької,

Львів, 15 листоп. 2010 р. / Муз.-мемор. музей С. Крушельницької у Львові ; упоряд. Р. Пасічник. – Львів, 2010. –  42 с.


Пропоновані статті присвячені питанням дослідження й популяризації артефактів музичної культури України, які зберігаються у фондових колекціях українських музеїв бібліотек, приватних колекцій. Авторами виступають фахівці у музейній та бібліотечній сфері, музикознавці, педагоги зі Львова, Києва, Чернігова.

Тексти подані в авторських редакціях.


Упорядник Роксоляна Пасічник


^ ЕЛЕКТРОННИЙ ЗМІСТ-ЛІНК

(CTRL+натисніть на потрібний заголовок)

Іванна Комаревич, Львів

ПРИНЦИПИ ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СОЛОМІЇ КРУШЕЛЬНИЦЬКОЇ В УМОВАХ ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ 5

Історія Лисенкового архіву: аспекти збереження, дослідження, популяризації 11

ДІЯЧІ МУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ У СВІТЛИНАХ ФОНДОВОЇ КОЛЕКЦІЇ ВІДДІЛЕННЯ «ПАЛАЦ МИСТЕЦТВ ІМЕНІ ТЕТЯНИ ТА ОМЕЛЯНА АНТОНОВИЧІВ» ЛЬВІВСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ НАУКОВОЇ БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ ІМЕНІ В. СТЕФАНИКА 25

Львівські оперні вистави в дзеркалі критики Василя Барвінського 30

Мистецько-освітні заходи для молоді як форма популяризації музейної музичної колекції: досвід Чернігівського історичного музею ім. В.В. Тарновського 37

Взаємозв’язок школи і музею як чинник розвитку пізнавальної активності школярів: досвід співпраці педагогів м. Львова з працівниками Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької 39

Особливості публікації архівних матеріалів 42

та автентичних текстів 42



^ ПРИНЦИПИ ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СОЛОМІЇ КРУШЕЛЬНИЦЬКОЇ В УМОВАХ ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ

Іванна Комаревич

аспірантка Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка

солістка Заслуженої академічної капели України “Трембіта”


Велика співачка Соломія Крушельницька належала до того покоління українських митців, представників недержавної нації, які змушені були жити і працювати за межами батьківщини. І, за іронією долі, лише на схилі літ вона змогла віддати свій великий талант і знання своїм співвітчизникам у державі, яка впродовж десятиліть робила все для того, щоб її ім’я назавжди зникло з історії музичної культури України.

…1939 рік. Цей рік, що змінив долю багатьох людей, став переломним і у житті Соломії Крушельницької. Незважаючи на небезпечне ускладнення політичної ситуації у Європі та на загрозу Другої світової війни, співачка не хоче міняти своїх традиційних щорічних маршрутів – вона, як і кожного літа, знову прагне поїхати до Львова, відвідати родину та друзів. Соломія відчувала, що ця подорож буде небезпечною та важкою, розуміла, що краще залишитись у Віареджо, але, мабуть, ніколи не думала про те, що повернення до Італії вже не буде.

Чи намагалася вже тоді Соломія Крушельницька – громадянка Італії – покинути Радянську Україну та повернутися до Європи? Звичайно. Але не тільки отримала відмову, а ще змушена була підписати документи про націоналізацію власного будинку у Львові. Безправна, принижена, вона розпочала нове життя при ворожому для неї режимі, але сама – не змінилася. Зберегла притаманну їй гідність та щирість, простоту у поведінці, життєрадісність.

“Ця сива жінка, – згадував Михайло Рудницький, – привезла до нашого міста життєвий досвід, ґрунтовне знання різних країн і мов, життєрадісність та щирість, ще і те, що так часто приваблює нас – якусь таємницю… завжди говорила про те, що насправді існує одне життя та єдиний нинішній день і досить усміхнутися їм, щоб завтрашній ранок став кращим, ніж усі попередні”.

У липні 1941 року німецькі війська окупували Львів. На зміну “червоному режиму” прийшов новий – не менш страшний і жорсткий. І знову треба було пристосовуватися до інших умов життя. Німецьке командування вирішило зробити у будинку співачки військовий штаб. З великими труднощами Соломії вдалося отримати дозвіл на проживання у власному домі. Разом з Анною та родиною Марії Дроздовської вона переселилася у помешкання на третьому поверсі. Соломія Крушельницька намагалася гідно пережити страшні дні фашистської окупації. Найбільший порятунок знаходила у музиці та співі. Одна з її приятельок згадувала, що “вона й справді співала майже завжди, неголосно, так для себе, ніби просто вслухаючись в інтонації музики”. Давала приватні уроки співу. Завжди була рада гостям, які, хоч із рідка, все ж таки відвідували її.

Співачка Марія Сабат-Свірська згадує:

“Це було у Львові влітку 1943 року в чорні дні фашистської окупації…Я випадково зустріла свою подругу співачку Ірину Приймову в товаристві літньої жінки, що йшла, спираючись на палицю. Це була Соломія Крушельницька… Вона попросила мене зайти до хати… Двері відчинила сестра співачки Анна Крушельницька, до речі, також колишня співачка. Ми зайшли в кімнату, скромно, але зі смаком обставлену. Ця скромність мене страшенно вразила. Якось не пов’язувалася в моїй уяві світова слава і велич артистки з такою скромністю, я б сказала, навіть бідністю її помешкання. Посередині стояв рояль. А на ньому ваза з квітами і фотографія Крушельницької разом з Джакомо Пуччіні. При стіні невелике дзеркало, канапа, маленький столик і два крісла. Я вже не говорю, що у неї в той час, крім кількох картоплин, якими вона збиралась почастувати мене, не було нічогісінько, навіть хліба. І все ж, незважаючи нінащо, Крушельницька багато оповідала, коли говорила про своє минуле, очі її світилися радістю, молодістю”.

Навесні 1944 року вже було відчутно поразку Німеччини. Фронт наближався до Львова, німецькі війська відступали. Людей, які пережили більшовицькі репресії 1939-1941років. Охопила паніка. Соломія бачила, як багато її знайомих покидає Львів. Хтось виїжджав у провінцію. Хтось набагато далі – у Польщу, Австрію чи Німеччину. Чому ж ця велика артистка, мистецтвом якої ще так недавно захоплювалися у всьому світі, яка мала вірних приятелів та добрих знайомих у багатьох країнах, залишилася тут, у цьому місті? Невідомо. Залишилася з рідними. Мабуть, відчувала велику потребу бути в той час з близькими їй людьми, підтримати їх та й самій зрозуміти те, що діялось навкруги.

Композитор Василь Барвінський, тодішній директор Львівської консерваторії, яка щойно відновила свою діяльність, у 1944 році запросив співачку на роботу. Першого серпня Соломію Крушельницьку зараховують на посаду професора та керівника кафедри вокалу. Колега по роботі ставилися до цієї жінки з особливим пієтетом та пошаною.

Склад студентів консерваторії тоді був дуже строкатим. Клас Соломії Амвросіївни також не відрізнявся блискучими голосами. Проте її робота із студентами залишила певний слід.

Під час обговорення чергових екзаменів або концертних виступів студентів, коли затверджувався індивідуальний план – педагогічний репертуар для кожного студента, – Соломія Амвросіївна майже не вступала в дискусію. Вона сиділа мовчки, уважно вслухаючись у слова кожного члена кафедри, незалежно від того, хто говорив – педагог-початківець чи маститий професор. Доброзичлива посмішка не сходила з її вуст, і лише схвальне похитування головою видавало її ставлення до розмови, коли вона поділяла думку якогось викладача.

Та була у Соломії Амвросіївни своя, особлива, а може, й неповторна манера вислову. Її дивовижна пам’ять зберігала безліч арій, романсів, пісень для різних – і жіночих, і чоловічих голосів. І коли починалося обговорення виконання якоїсь пісні або арії, її трактування студентом чи студенткою або, коли члени кафедри сперечались про точність тексту, Соломія Амвросіївна починала, ніби для себе, наспівувати цей твір, уточнюючи таким чином його. Розгорнеться, бувало, дискусія про включення до індивідуального плану студента якогось романсу, і Соломія Амвросіївна Крушельницька вже наспівує саме той епізод, який становить найбільшу технічну трудність або вимагає особливої виразовості у виконанні, отже, і не під силу тому студентові.

Не відразу члени кафедри звикли до такого “обговорення”. Але траплялося й так: коли пристрасті аж занадто то вже розпалювалися під час дискусії, мимоволі ми поглядом зверталися за порятунком до Соломії Амвросіївни, а вона все з тією ж лагідною усмішкою робила свої “практична уточнення”. Не раз вони й бували вирішальними у розв’язанні якогось спірного питання.

Соломії Крушельницькій, на жаль, дуже мало довелося займатися педагогічною роботою. А шкода, адже її неосяжні знання вокальної літератури, величезний досвід і талант могли б дати дуже плідні наслідки…Соломія Крушельницька завжди була доброю, лагідною, щирою. Щедро допомагала студентам. Оптимізм, радість буття завжди світилися в її очах. Чимало її учнів з успіхом виступали на оперних сценах нашої країни та були лауреатами республіканських конкурсів. Соломія Амвросіївна мала таких студентів, як: Оксана Білявська, Степан Генсірук, Єжи Погоновський, Клавдія Чернет, Володимир Овсійчук, Одарка Бандрівська, Теофілія Братківська, Марія Дувіряк, Оксана Шифер, Любов Єщенко, Ніна Кузьміна, Агнія Чікова, Божена Антоневич-Скрипничук, Ніна Богданова-Пелехата та інші. Крушельницька зробила вагомий внесок у розвиток вітчизняної вокальної педагогіки, адже її вихованці не тільки пропагували вокальне мистецтво у світі, а також активно займались педагогічною діяльністю.

С. Людкевич у своїх спогадах про Соломію Амвросіївну писав: “Педагогічна праця Крушельницької хоч і не довгочасна, проте вона принесла гарні плоди. Своїм студентам вона прищепила навики справжньої вокальної культури, і деякі з них з успіхом працюють на оперних сценах”.

Соломія Крушельницька була невтомним педагогом. Своїм студентам прищеплювала високі мистецькі ідеали, вимагала від них працьовитості, осмисленого співу. Теоретичні основи постановки голосу вона викладала досить коротко, більше уваги вона приділяла практичному втіленню свого методу співу.

Соломія Крушельницька не залишила після себе методичних праць, в яких могла б теоретично обґрунтувати свій метод викладання вокалу. Тому чимале значення мають статті про велику співачку, рецензії на її виступи, інформація від тих осіб, що були знайомі з С.Крушельницькою, особливо ж спогади її учнів, зібрані та упорядковані Михайлом Головащенком.

“Артистка любила молодь, – згадує один з її учнів Володимир Овсійчук, – і віддавала їй буквально всі сили, не рахуючись ні з втомою, на з хворобою. Якщо не могла прийти на урок сама, – запрошувала своїх вихованців додому. І це не була легковажність до свого здоров’я . Ні. Інакше вона не могла, не мислила й дня прожити без роботи, без занять …. Соломія Амвросіївна вірила в щедрість нашої землі і щиро тішилася кожному обдаруванню, незважаючи на його рівень. У неї міг вчитися кожний.”

І слід відзначити що учнів у неї було багато. Але то були перші повоєнні роки – розруха, нестатки, труднощі, тому багато молодих співаків рано чи пізно залишали навчання, і закінчити консерваторію у класі Соломії Крушельницької, на жаль, довелося не багатьом.

Наприкінці 1946 року почався період репресій і політики адміністративного тиску на представників галицької інтелігенції. Великого розмаху набула боротьба проти “українського буржуазного націоналізму”. Списки неблагонадійних постійно поповнювались новими іменами. Почалися масові звільнення та арешти. Ці події не оминули і працівників консерваторії. Чисельні партійні перевірки констатували, що “…профессорско-педагогический состав консерватории засорен нежелательными лицами с темным прошлым, …в значительной части не отвечает требованиям советской высшей школы и подлежит немедленному качественному его улучшению”.

У 1948 році арештували Василя Барвінського, тавро неблагонадійних отримали багато викладачів консерваторії. Крушельницьку також переслідували та принижували. Шукаючи різних причин для звільнення, вимагали від всесвітньо відомої співачки показати диплом про вищу освіту та безліч різних довідок. Нове керівництво консерваторії 16 квітня 1948 року подає в обком партії характеристику на Соломію Крушельницьку такого змісту:

“Бывшая итальянская подданная, имеет недвижимое имущество в Италии, бывшая оперная певица, разъезжавшая с гастролями по странам Европы, Африки, Северной и Южной Америки. Бывшая знаменитость. […] Политические взгляды неясны. Никакого участия в общественной жизни консерватории не принимает. Как педагог потеряла необходимый для вузовского преподавателя уровень. На практике не осуществляет какую-либо методическую систему. Как воспитатель – аполитична. Желателен перевод на пенсию.”

Повною протилежністю була характеристика на співачку Василя Барвінського, яку він написав роком раніше на вимогу Вченої ради:

“Крушельницька Соломея Амброзівна співачка світової слави. Для української музичної культури поклала величезні заслуги. З її ім’ям в’яжеться традиція високого мистецького виконання і популяризація солоспівів Миколи Лисенка в Західних областях України. Її авторитет і мистецький досвід в ділянці вокалу, якого вона набула на протязі свого довголітнього блискучого мистецького шляху, є загально признаний. […] Цей досвід вона використовувала теж у своїй педагогічній практиці, виконуваній раніше приватно. […] Не дивлячись на її вік (понад 72 роки) і деякі фізичні недомагання ( у неї зломана нога), вона працює з енергією і запалом, беручи активну участь у громадському житті консерваторії, не залишаючи і своєї високо-мистецької виконавської діяльності…”

У той час Соломія Крушельницька була ще громадянкою Італії. Однією з умов її перебування на викладацькій посаді було прийняття радянського підданства. Тому співачка змушена була подати до Президії Верховної ради УРСР необхідні документи з проханням надати їй громадянство. У реєстраційному бланку на питання “Причины побуждаюшие Вас к переходу в гражданство СССР”, Крушельницька зазначила: “Желаю быть гражданкой СРСР, так как родилась в городе Львове”.

Сама ж Соломія Крушельницька не залишила жодних спогадів, які б дали можливість нам глибше пізнати її особистість. Мемуари родичів і близьких приятелів Соломії, чисельні рецензії, критичні нотатки про виступи співачки творять лише тло, на якому розгортається життя та доля артистки.


Література


Бандрівська Од. Науково-методичні праці, статті, рецензії / редкол.: С. Павлишин, А. Тере­щенко, Л. Кияновська та ін.; упорядкув., ред., пер., прим., комент. Р. Мисько-Пасічник; передм. Л. Кияновської (с.3-4); Вступ. ст. М. Жишкович (с.5-13). – Львів: Апріорі, 2002. – 147с. – (Наукові збірки ЛДМА ім. М.Лисенка; Вип.6)

Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії. Т.2 / НАНУ. Ін-т українознав. ім. І. Крип’якевича; упорядкув., ред., пер. і прим. З.Штундер. – Львів: Вид-во М.Коць, 2000. – 816 с., іл.- (Сер.: Історія української музики; Вип.5).

Соломія Крушельницька. Міста і слава. – Львів: Апріорі, 2009. – 167с.:іл.

Соломія Крушельницька. Спогади. Матеріали. Листування. У 2-х т. Т.1. Спогади. / вступ, ст., упоряд. і прим. М. Головащенка. К.: Муз Україна, 1978. – 462 с.

Соломія Крушельницька. Спогади. Матеріали. Листування. У 2-х т. Т. 2. Спогади. / упоряд. і прим. М. Головащенка. К.: Муз Україна, 1979. – 398 с.

Соломія Крушельницька та світовий музичний простір: Зб. ст. – Тернопіль: Астон, 2007. – 187 с.

Соломія Крушельницька. Шляхами тріумфів: Статті та матеріали / упорядн.: Медведик П., Мисько-Пасічник Р. – Тернопіль: Джура, 2008. – 392 с.

Сторінки історії Львівської державної музичної академії ім. М. Лисенка. – Львів: Сполом, 2003. – 256 с.

Юрій Крих: Спогади. Статті. Рецензії. Листування / Упоряд. Т.Крих. – Коломия: Вік, 1996. – 96с.: іл.


^ Історія Лисенкового архіву1: аспекти збереження, дослідження, популяризації

Роксана Скорульська, м. Київ

завідувач Музею Миколи Лисенка (Музей видатних українських діячів культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського та Михайла Старицького)


Збереження і популяризація духовних цінностей є глобальною проблемою у сучасному світі. Дедалі більше і в Україні з'являється людей, свідомих розуміння, що знедолене мистецтво знедолює соціум і відповідно державу.

На тлі вирішення цих проблем незмінно важлива роль належить музеям, зокрема музеям меморіальним, завданням яких є адаптація здобутків і артефактів класичного, академічного мистецтва до рівня сучасного пересічного «споживача».


Більшість мистецьких музеїв в Україні є неоціненними скарбницями національної духовної спадщини. Унікальним явищем у музейній практиці є «Музей видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського та Михайла Старицького», створений територіально за місцем спеціально обраного багаторічного сусідства родин Косачів, Лисенків і Старицьких. Леся Українка називала це унікальне співмешкання «наші сполучені штати», а тогочасна українська громада «Українським Парнасом». Цей історичний осередок українського духу і нині наснажений енергією своїх колишніх господарів. І завдання музейників полягає у якнайширшій екстраполяції цієї енергії на покоління наших сучасників.

Зауважимо, що у кожному з названих музеїв не лише відтворено меморіальні помешкання діячів, але й зібрано великі фондові колекції, засновані, переважно, на особистих архівах діячів.

І.

Історія Лисенкового архіву драматична і навіть де в чому детективна, бо і сьогодні, скажімо, загадкою лишається місце знаходження окремих речей, чутки про які раз-по-раз доходять до музею. Лишається тільки Богу дякувати, що за десятиліття революцій, громадянських і світових воєн, репресій та занепадів будь-якого інтересу до власної культури Україна не розгубила спадок свого великого сина і громадянина.

У будинку № 95 по Маріїнсько-Благовіщенській вулиці Микола Віталійович мешкав з вересня 1894 по 6 листопада (24 жовтня ст. ст.) 1912 р. По його смерті діти не змогли продовжити оренду квартири через її велику вартість (щомісячно 25 крб.).

Відповідно, архів і речі композитора було поділено між чотирма старшими дітьми: Катериною, Мар'яною, Остапом та Галиною. Дещо з Лисенкового архіву зберігалася або потрапило пізніше до сестри композитора – Софії Віталіївни Старицької та племінниці – Людмили Михайлівни Старицької-Черняхівської.

Частина ж меблів, бібліотеки, рояль фірми «Блютнер», було перевезено до приміщення Музично-драматичної школи М.В. Лисенка (вул. Велика Підвальна, 15), яку відтепер очолювали по черзі його доньки – Катерина Миколаївна Масляникова, Мар'яна Миколаївна Лисенко та племінниця – Марія Михайлівна Старицька.

Як згадувала лисенкова онука по сестрі Софії – Ірина Іванівна Стешенко, у «канцелярії2, де царствувала все життя школи Зінаїда Миколаївна Нертовська, … стояв диван шкіряний. Над ним висів Айвазовського «Дев'ятий вал» – величезна копія. А потім, коли дядя Коля [М.В. Лисенко] помер, то над цим диваном – оце важно! – висіла величезна вітрина… Тут було шкло. І бархатний був низ, і на ньому висіли вінки срібні, і палочка диригентська, адреси, – те що він получив у 1903 році , коли відзначали його ювілей.3 Все це висіло після його смерті отут от – над цим диваном в канцелярії – на чорному бархаті»[2].


1918 року, після заснування на базі Лисенкової школи Музично-драматичного ін­ституту ім. М.В. Лисенка, всі речі зі Школи було перевезено у приміщення Муздраміну на вул. Велику Володимирську, буд. № 45 (нині – Будинок учених НАН України).

1934 року, коли столицю Радянської України було переведено з Харкова до Києва, Муздрамін ім. М. Лисенка, що був основним центром виховання національної мистецької еліти, було репресовано і знищено як самостійний заклад.

Музичні факультети Муздраміну було об'єднано з музичним технікумом, який існував після ліквідації у 1925 р. Київської консерваторії. Таким чином відновлено було Київську державну консерваторію, якій було присвоєно ім'я П.І. Чайковського, оскільки М.В. Лисенка саме у той час було… оголошено українським буржуазним націоналістом.

Одночасно було ліквідовано музично-драматичні інститути в Харкові та Одесі. ^ А на базі драматичного факультету створено окремий Київський державний театральний інститут (нині – Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенко-Карого), який розмістився у наданому ще 1922 року Муздрамінові приміщенні на Хрещатику, № 52. Ще тоді, у 1922 р. сюди потрапили книжкова шафа з кабінету М.В. Лисенка, деякі книги, автографи та велике дзеркало з передпокою. Тут – у кабінеті історії українського театру – вони зберігалися до 1978 р., коли були передані до новостворюваного Меморіального будинку-музею М.В. Лисенка.


Однак більша частина Лисенкового архіву раз по раз переходила з рук у руки.


1924 року при Академії Наук (ВУАН) було засновано Музей діячів науки та мистецтва, який одержав «у спадок» фондові колекції колишнього Музею Наукового Т-ва ім. Шевченка у Києві. Відсутність у 1924-26 рр. фінансування, існування у неопалюваному приміщені не завадили працівникам-подвижникам класифікувати, систематизувати та інвентаризувати колекції, зібрані попередниками без будь-якої системи. Одержавши 1926 р. одноразове, проте значне асигнування від ВУАН, Музей одразу взявся до планового комплектування нових колекцій, залучаючи до цього широкі кола сучасників.

Директор музею Євгенія Рудинська писала: «Музей накреслив собі завдання стати Музеєм-пам'ятником славетним діячам на полі науки та мистецтва, в якому було б зосереджено весь матеріял, що не тільки характеризував би життя й творчість тих діячів, а й одтворював би побут їхній, виявляв би соціяльне тло, по якому бігла їх діяльність, показував би їхню добу, їхнє оточення.

Цей Музей-пам'ятник має бути лабораторією для наукових дослідів над зібраними конкретними, матеріяльними даними, він повинен широко розкрити двері молодшому поколінню, […] щоб воно могло наявно побачити добу й оточення своїх попередників у минулому.

Шляхами до цього Музей уважає, найсамперед, збірання всього меморативного матерьялу — од значного до найдрібнішого: речевого — (речі, якими користувалися діячі науки і мистецтва в своїй творчості і в життю, речі, які їх оточували, речі, якими їх ушановано, реліквії по них; продукти їхньої творчости — твори різбярські, малярські, шкіци та проекти архитектурні), іконографічного (як портрети, бюсти діячів, та репродукції з них, так і іконографію тих сучасників діячів, що були або близькими до них, або своєю діяльністю зробили відчутний вплив на життя або творчість їх, іконографію місцевостів та будинків, звязаних з життям діячів і смертю їх), манускриптів — (автографи, апографи, листи, мемуари, документи в усій їх різноманітності) та друків — в найтіснішому зв’язку з широкими колами суспільства, — а тоді експозицію та видання зібраних матеріалів».[1. 6-7].

З осені 1926 р. по літо 1927 р. Музеєм було зібрано понад 3000 експонатів, серед яких найширше був представлений Микола Лисенко. Широкий спектр зібраної експонатури дав можливість того ж року влаштувати виставку “М. Лисенко, життя його і творчість” приурочену до 85-ліття з дня народження і 15-ій річниці смерті митця.

До оргкомітету виставки ввійшли академіки О. Новицький (голова), та С. Єфремов, Л. Старицька-Черняхівська, М. Старицька, К. Квітка, Л. Ревуцький, діти композитора Катерина Масляникова, Мар'яна Лисенко, Галина Шило, Остап. Лисенко, Є. Рудинська, Їхніми зусиллями було додатково зібрано багато експонатів, які, в основному, надходили у власність Музею. Фактично тут було зібрано основну частину творчої спадщини композитора, особистих речей, фото, документів, одержаних від нащадків та сучасників.

Відповідно до виданого каталогу цієї виставки, на ній було представлено 830 експонатів (фото, листи, особисті документи, срібні та ін. особисті речі, вітальні адреси й телеграми, деякі твори, книги, жалобні вінки, предмети одягу тощо). Переважна більшість цієї колекції нині зберігається у Музеї Миколи Лисенка. Нажаль, повністю зникли предмети одягу і жалобні вінки…

Виставка знаходилась на території Києво-Печерської Лаври – в Музейному містечку до 1930 р.

Як згадувала дружина Остапа Миколайовича Лисенка Марія Тимофіївна – «під час перебування начальником Управління в справах мистецтв А. Хвилі музей було закрито, всі матеріали музею було викинуто; частина з них була розкрадена, решта (дякуючи старанням академіка О. Богомольця) перенесена до історичного відділу "Музейного городка", де і пролежала до початку війни. Деякі меморіальні речі, фото і картини опинились у створюваних тоді Театральному музеї та Державному Музеї Т.Шевченка».

Отже, 1930 р. основний масив творчого архіву композитора потрапив до Бібліотеки Академії наук, куди його забрала Катерина Миколаївна Лисенко – одна з фундаторів Нотного відділу ЦНБ. Цю частину архіву було 1941 року евакуйовано до Уфи, а нині вона окремими частинами знаходиться:

1. у колекції ІМФЕ НАНУ ім. М. Рильського (записи народних пісень, ряд листів, документів та інш.); тут перебувала тривалий час і лисенкова колекція українських народних музичних інструментів;

2. у відділах ЦНБ ім. В. Вернадського:

– рукописному (листи, окремі документи);

– нотному (деякі видання з архіву М.В.Лисенка, у т.ч – з його підписами чи печаткою;

3. У колекції ІЛ НАНУ ім. Т. Шевченка (деякі фотографії та листи на персональному фонді; значна кількість листів М.В.Лисенка розпорошена в особистих архівах адресатів).

4. деякі експонати «затрималися» у Національному музеї Т.Г. Шевченка. Зокрема там перебував портрет М. Лисенка, написаний 1903р. Й. Куриласом, ряд фотографій, вірогідно – поховальні вінки4…

5. Дещо потрапило до Центрального Державного Музею-архіву літератури та Мистецтв на території заповідника «Софія Київська».

6. Ряд документів виявлено у ДАК, ДАКО, Центральний державний історичний архів України, м. Київ (ЦДІАК України).

7. Одночасно певна кількість фотографій, рукописи деяких спогадів про М.В. Лисенка, афіші, програмки вистав і концертів та ін. залишається у персональному фонді М.В. Лисенка у КДМТМіКМ.

8. Окремі фото і документи, розшукані свого часу М.А. Фісуном, зберігаються у заснованому ним Музеї Полтавського музичного училища ім. М.В.Лисенка.

9. Ще одним значним осередком зберігання лисенкових матеріалів є рукописний відділ Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. Окрім листів Лисенка до галицьких адресатів, тут зберігаються і його нотні автографи, зокрема партитура 5-ї дії опери Тарас Бульба. Цей автограф входив до збірки творів українських композиторів, викуплених митрополитом Андреєм Шептицьким від нащадків видавців Ідзиковських у часі їх виїзду до Польщі.

10. Окрім згаданих вище, частини Лисенкового архіву є у Москві – у Центральному державному музеї музичної культури ім. М. Глінки (зокрема – автографи лисенкових творів), Ін-ті Літератури(ЦДАЛІ), та ГАРФ (колишній ЦГАОР).

11. Виявлено окремі листи і документи М.В. Лисенка і у Петербурзьких архівах:

12. у Пушкінському домі (4 листи), у ЦДАР (фонди Санкт-Петербурзької державної консерваторії (академії) ім. М. А. Римського-Корсакова та Імператорського Російського музичного тов.-ва);

13. у фонді Департаменту Герольдії правлячого сенату серед документів представників шести попередніх поколінь Лисенкового роду знайдено 2 документи, написані і засвідчені самим М.В.Лисенком.,

14. У Санкт-Петербурзькій державній театральній бібліотеці – у фонді драматичної цензури знаходяться рукописні лібрето опер М.В. Лисенка (автографи М.П. Старицького, М.В. Лисенка, О.О. Ліндфорса та ін.)

15. Чимало матеріалів, що стосуються, в основному, Андрія Віталійовича Лисенка та його дочки – зірки німого кіно Наталії Лисенко зібрані Євгеном Євгеновичем та В'ячеславом Євгеновичем Шкодами, знаходяться у Краєзнавчому музеї м. Знам'янка Кіровоградської обл. та в особистій збірці В.Є. Шкоди.

Можемо припустити, що окремі лисенкові автографи, листи чи документи можуть знаходитись і в інших архівних установах.


На щастя – основну частину творчого архіву (автографи більшості музичних творів, фотографії, документи, деякі речі) після знищення Музею діячів було повернуто в родину.

1942 року у Львові, де тоді перебували Мар'яна Миколаївна та Остап Миколайович Лисенки з родинами, на тих матеріалах, що зберігалися у нащадків, та тих, що зібрані були в архівах і у приватних осіб у Галичині, було відкрито велику виставку до 100-річчя композитора.

Зокрема, на львівській виставці вперше експонувалася червона китайка, якою за козацьким звичаєм було накрито труну Миколи Лисенка.

Вже 1945 року Комітет в справах мистецтв при Раднаркомі УРСР з ініціативи Музичного управління мав намір створити Музей М.В Лисенка у приміщенні, яке свого часу займала його Музично-драматична школа (Велика Підвальна, 15). Але будинок щойно було передано у розпорядження військової частини, яка категорично відмовилась його звільнити, не зважаючи на те, що Комітет в справах мистецтв в особі О. Корнійчука та П. Козицького звертався до вищих органів влади. Пізніше будинок Школи було знесено і на його місці збудовано військовий готель «Червона зірка».

Будинок по вул. Рейтарській, 19, в якому М. Лисенко жив з 1889 по 1894 р. і де у грудні 1891 р. показував свого «Тараса Бульбу» П.І. Чайковському, був на той час у такому стані, що організувати в ньому музей було неможливо. Отже на ньому було лише встановлено меморіальну дошку.


Навесні 1945 р. невеличкий Кабінет-музей Миколи Лисенка було відкрито при Київській державній консерваторії, що знаходилася на той час на Великій Підвальній № 40. Першою завідуючою цим Кабінетом-музеем було призначено онуку композитора Раду Остапівну Лисенко.

У 1947 р. за браком приміщень у консерваторії, музей було тимчасово закрито, а експонати частково складено в Кабінеті історії музики, частково на квартирі Катерини Миколаївни Лисенко-Масляникової, по смерті котрої у 1948 р. все, знову ж таки звезли до Консерваторії.

Лише 1951 року, завдяки відселенню сторонніх осіб з приміщення консерваторії, під Кабінет-музей М.В. Лисенка було виділено просторе приміщення. Тоді ж було придбано у нащадків основну частину творчого архіву – 3270 сторінок автографів М.В. Лисенка. Офіційне відкриття першої стаціонарної експозиції відбулося у 1952 році, про що широко писала українська і всесоюзна радянська преса.

Завідуючим було призначено сина композитора – Остапа Миколайовича Лисенка, а по його смерті у 1968 р. – його дружину Марію Тимофіївну Лисенко.

Відтоді почалося активне формування багатогранної монографічної фондової колекції. Одночасно з'ясовувалися місця знаходження меморіальних меблів та речей. Повнотою інтер'єрів сьогоднішній Музей Миколи Лисенка найперше завдячує Остапові Миколайовичу та Марії Тимофіївні Лисенкам та онуці М.П.Старицького (та М.В.Лисенка) Ірині Іванівні (Орисі) Стешенко.

25.Ш.1971 р. Наказом № 36-н міністра культури Р. Бабійчука було доручено Музею театрального, музичного та кіномистецтва УРСР на основі колекції Кабінету-музею М.В. Лисенка при Київській державній консерваторії та персонального фонду М.В. Лисенка в КДМТМіКМ, підготувати до відкриття експозицію в будинку по вул. Саксаганського, 95, де митець мешкав останні 18 років життя.

1976 року почались конкретні заходи по музеєфікації будинку і, одночасно, по формуванню фондової колекції, меморіальних інтер'єрів та загальної атмосфери оселі Миколи Лисенка.

Основою колекції став творчий архів, переданий 1978 р. з Кабінету-музею М.В.Лисенка при Київській державній консерваторії, за Актом від 29.VІ. 1977 р. у кількості бл. 6 000 експонатів основного і науково-допоміжного фондів.

Зайняв своє місце у вітальні рояль композитора ("Блютнер" № 25995, придбаний 1889 р.) – співоча душа Лисенкової оселі. Вдалося повернути до кабінету і вітальні основні предмети вмеблювання.

З Музею Т.Г. Шевченка повернуто було золоті і срібні речі, подаровані М.В. Лисенку з нагоди його ювілеїв та концертів. Окремою постановою Верховної Ради УРСР було повернуто з того ж Музею Т.Г. Шевченка портрет роботи Осипа Куриласа, подарований Лисенкові у Львові 1903 р.

Доповнили його експонати, передані з Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва УРСР, інших закладів, а також з родини Лисенків.

На сьогодні фондова колекція Музею Миколи Лисенка, що становить понад 4000 од.зб. основного та бл. 3800 од.зб. науково-допоміжного фондів, у т.ч. нотні автографи М.В.Лисенка, видання його творів, Музичні інструменти, особисті речі, документи, листи, фотографії, грамплатівки та аудіозаписи творів композитора тощо.

Характерною ознакою фондової колекції Музею Миколи Лисенка є те, що тут зібрано у фото- чи ксерокопіях або публікаціях більшу частину автографів і документів митця, які зберігаються по інших архівах, музеях, рукописних відділах бібліотек та наукових установ. Таким чином пошуковець може одержати майже всі відомі джерела та всю наявну документальну інформацію саме у Музеї, без виїзду в інші заклади, міста, а тепер і закордон (зокрема, у Росію, ба навіть у Лейпціг).

Варто згадати тут і чималу колекцію ескізів сценічного оформлення лисенкових опер. Започатковують її унікальні ескізи декорацій Федора Вовка до першої постановки «Різдвяної ночі» (1874). Подальші постановки представлені ескізами декорацій і костюмів відомих українських сценографів І. Курочки-Армашевського, С. Евенбаха, О. Хвостенко-Хвостова, А. Волненка, Г. Нестеровської та Л. Писаренка та ін. Серед іншого великий інтерес становлять роботи Анатоля Петрицького до вистав «Тараса Бульби» 1937 та 1951 р. Саме завдяки наявності у Музеї Миколи Лисенка його ескізів та фото з вистави 1951р. сьогодні на сцені Національної опери України вершина Лисенкової оперної спадщини – «Тарас Бульба» – йде у декораціях Анатоля Петрицького, відновлених на прохання Музею його учнем – сценографом Юрієм Білоненком до 150-річчя М.В. Лисенка.

Унікальними є й ескізи декорацій до опери «Наталка Полтавки», здійснені 1942 р. в евакуації в Уфі народним художником СРСР, академіком О.Шовкуненком – єдине відоме звернення митця до сценографії.


Значний інтерес викликає у відвідувачів і дослідників колекція платівок та аудіо записів творів М.В. Лисенка (у т.ч. й радіовистав за операми) – від початку ХХ ст. до сьогоднішніх компакт-дисків. У т. ч. відреставровані і «випущені в обіг» записи на 6 платівках «Екстрафон» співу Олени Петляш у супроводі самого Миколи Лисенка (1911). Поступово колекція поповнюється і відеозаписами фільмів, телевізійних програм і концертів.

От уже три десятки літ з усієї України і з далекого зарубіжжя несуть – хто по крапельці, а хто часом і цілими теками, в'язанками – старовинні і сьогочасні видання, спогади, афіші, фотографії, раритетні грамплатівки, побутові речі середини ХІХ – початку ХХ ст. Іноді це один-два експонати, іноді цілі колекції чи архіви. Від початку формування фондової збірки Музею тут опинилися деяк матеріали сучасників та учнів Лисенка – К. Стеценка. О. Кошиця, Дмитра та Лева Ревуцьких та ін. Скажімо, наприкінці ХХ ст. професор медицини Євген Львович Ревуцький подарував бл. 500 нотних та музикознавчих видань ХІХ-ХХ ст. з бібліотеки батька – композитора Льва Миколайовича Ревуцького.

Правнучка Олександра Кониського – Маріанна Цезарівна Шабат подарувала Музею бл. 100 фотографій та ряд документів з родинного зібрання.

Дочка композитора Василя Безкоровайного, виконуючи заповіт батька, привезла з Баффало (США) його творчий архів (по над 200 од. зб).

Велику колекцію унікальних грамзаписів світової музик