Реферат: Львівський юридичний інститут мвс україни

Львівський юридичний інститут

МВС України


На правах рукопису Занік Юрій Мирославович УДК 340.12 Інтелектуальна культура юриста: філософсько-правовий аспект Спеціальність: 12.00.12 (філософія права)


Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук


Науковий керівник:
Сливка Степан Степанович,

доктор юридичних наук,

професор
Львів - 2006 Зміст
ЗМІСТ 2

На правах рукопису 1

Занік Юрій Мирославович 1

УДК 340.12 1

Інтелектуальна культура юриста: філософсько-правовий аспект 1

Спеціальність: 12.00.12 (філософія права) 1

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук 1

Науковий керівник: 1

Львів - 2006 2

Зміст 3

ВСТУП 5

^ РОЗДІЛ I 13

Огляд філософсько-правової літератури
та напрями дисертаційного дослідження 13

1.1. Духовна культура як основа
творчо-конструктивної діяльності людини 13

^ 1.2. ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА КУЛЬТУРА
ЯК СКЛАДОВА ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ ЛЮДИНИ 17

1.3. Інтелект у контексті психологічних досліджень 21

РОЗДІЛ ІІ 26

Теоретико-методологічне обґрунтування інтелектуальної культури юриста 26

2.1. Поняття інтелектуальної культури юриста 26

2.2. Юридичне мислення – основа формування інтелектуальної культури юриста 33

2.3. Роль інтелектуальної культури
у правотворчому процесі 37

^ РОЗДІЛ III 43

Формування інтелектуальної культури юриста 43

3.1. Дія природного права на формування інтелектуальної культури юриста 43

3.2. Вплив правової дійсності на формування інтелектуальної культури юриста 48

3.3. Роль пізнання правових явищ у формуванні інтелектуальної культури юриста. 52

3.4. Підвищення ступеня інтелектуальної культури юриста у процесі прийняття правових рішень 57

ВИСНОВКИ 62

Список використаних джерел 65
ВСТУП
Необхідність проведення дисертаційної роботи зумовлена відсутністю комплексного дослідження філософсько-правових проблем інтелектуальної культури юриста.

^ Актуальність теми дослідження. Серйозні процеси трансформації українського суспільства є складним, системним явищем, яке пронизує і охоплює всі сфери життєдіяльності соціуму – економіку, політику, право, ідеологію. Тому проблема формування правової доктрини нерозривно пов’язана з глибокими змінами соціально-економічного укладу нашої держави, суспільно-політичних інститутів, з процесом переосмислення духовних цінностей, з переоцінкою ролі та значення юриста в житті соціуму. Ефективність здійснення політичних і економічних реформ певною мірою залежить від реорганізації правової системи, яка передбачає необхідність зміни теоретичних уявлень про суспільство, про відносини між державою і правом, а також виховання та формування фахівців-правників нової генерації.

Дотримання у державі принципу верховенства права, законності, правопорядку, становлення, зміна законодавства забезпечується копіткою працею висококваліфікованих фахівців-правників. За умов політичної, економічної та соціальної напруги в українському суспільстві важливого значення набуває об’єктивна діяльність юристів, що вимагає великих моральних зусиль, професійних навичок, об’єктивного пізнання правових явищ, правової ерудиції та компетенції, знання законів природи, володіння інформацією з актуальних проблем. Така діяльність можлива на основі сформованої інтелектуальної культури, яка сприяє адекватному сприйняттю особистістю правової дійсності, прийняттю справедливих і законних рішень.

Створення гідних умов життя кожної людини є первинною складовою політики цивілізованої держави. Дотримання основних прав людини, забезпечення свободи волі особи, її інтелектуальної самостійності повинні стати пріоритетним напрямом діяльності української держави та її інститутів. Вирішення цих проблем реально сприятиме зближенню України з європейським та світовим співтовариствами.

Слід відзначити, що питання, пов’язані з особливостями застосування власного інтелектуального потенціалу, особливо актуальними є в сучасний період розвитку української держави. Адже саме сьогодні необхідна максимальна концентрація мисленнєвих зусиль усіх учасників державотворчих процесів. Від того, наскільки якісними будуть знання певних політиків та державних діячів, їхні професійні навички та прагнення досягти об’єктивних результатів у правотворчості, залежить добробут українського суспільства та інтеграція нашої держави у європейське співтовариство.

У цьому контексті, актуальність теми дисертаційного дослідження визначається насамперед історичним місцем та роллю України в європейському та світовому процесах. А тому її теоретичне осмислення передбачає залучення як світових, так і вітчизняних джерел. Найзагальнішим висновком аналізу історіографії питання є встановлення безпосереднього зв’язку феноменів духовної культури, правової культури та інтелектуальної культури юриста. Це зумовило властиве філософському способу освоєння дійсності урізноманітнення теоретичних висновків щодо тих чи інших проблем, адже марними є спроби відшукати універсальні незмінні положення щодо природи людини та її духовного світу.

Необхідність дослідження цієї теми з огляду на її актуальність полягає ще й у тому, що ця проблематика пов’язана із психічною діяльністю, функціонуванням інтелекту людини, його використанням та застосуванням, із питаннями встановлення істини, оскільки юридичне мислення, формування інтелектуальної культури юриста та професійна діяльність на засадах духовності та моралі, особливості правотворчості не були пріоритетними у радянській науці. Проте сучасна ситуація вимагає більш детального дослідження та правильної оцінки цих явищ, що, безумовно, є важливим кроком для формування громадянського суспільства.

^ Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри теорії та історії держави та права Львівського державного університету внутрішніх справ в контексті колективної наукової теми „Формування особи українського національного юриста: теоретико-історичний аспект”.

^ Теоретична основа дослідження. У вітчизняній та зарубіжній літературі питання, пов’язані з формуванням та функціонуванням інтелектуальної культури юриста, розроблені ще не достатньо. Проте є чимало аспектів, що стосуються окремо інтелекту, особливостей психічного розвитку людини, свободи людини, культури її поведінки, які відображено у працях, що безпосередньо стосуються дослідження даної проблематики. Це, зокрема, праці:

з філософії (Ж-П. Вернана, А.Бачорішвілі, А.Богданова, М.Бердяєва, Г.Гегеля, К.Гельвеція, І.Канта, А.Клізовського, С.Кримського, Н.Рулана, Е.Фрома, М.Хайдеггера, М.Шелера, П.Юркевича, Х.Янараса);

з філософії права (О.Бандури, В.Бачиніна, С.Бублика, В.Гвоздецького, К.Жоля, М.Заінчковського, Б.Кістяківського, Д.Керімова, А.Козловського, В.Малахова, В.Нерсесянца, П.Новгородцева, С.Сливки, Б.Чміля, Р.Циппеліуса);

з психології (А.Войтова, Ф.Клікса, М.Костицького, Ф.Міелє, Д.Ніренберга, М.Ойчслі, С.Плауса, Ю.Полковникова, Р.Немова, Х.Сільва, П.Таранова, М.Шелера, Р.Штернберга, М.Хайдеггера);

з культурології (А.Бичко, К.Доусона, Г.Драча, В.Капітона, М.Максюти, П.Сапронова );

з правознавства (С.Алєксєєва, Г.Бермана, О.Данільяна, В.Журавського, М.Кельмана, А.Колодія, Я.Кондратьєва, В.Копєйчикова, В.Котюка, Д.Ллойда, В.Сокуренка, Б.Топорніна), що безпосередньо чи посередньо стосуються даної проблематики, становлять теоретичну основу здійсненого нами дослідження.

^ Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є виявлення основних аспектів інтелектуальної культури юриста як органічної складової духовної культури та спроба її філософсько-правового аналізу.

Означена мета дослідження зумовила відповідну сукупність поставлених завдань, суть яких полягає у необхідності:

показати рівень розробки проблем інтелекту в контексті соціокультурного та гуманітарного знання;

визначити поняття інтелекту людини, його архітектоніку, особливості формування, основні компоненти, принципи та функції;

означити особливості інтелектуальної культури юриста та її визначальні риси;

охарактеризувати правове (юридичне) мислення як основу формування інтелектуальної культури юриста;

розкрити вплив інтелектуальної культури юриста на правотворчий процес;

показати особливості впливу законів природи на формування інтелектуальної культури юриста;

виявити зв'язок між інтелектуальною культурою юриста та пізнанням правових явищ.

^ Об’єктом дисертаційного дослідження є інтелектуальна культура юриста як феномен духовної культури людини.

Предметом дисертаційного дослідження є інтелектуальна культура юриста як специфічна духовна інтегральна якість фахівця.

^ Методи дослідження. У вирішенні поставлених завдань використовувалися філософські, загальнонаукові та спеціально-наукові методи, зокрема, метод системного аналізу, структурно-функціональний, історичний, порівняльно-правовий, логіко-семантичний. Структурно-функціональний та метод системного аналізу застосовувалися при дослідженні інтелекту та інтелектуальної культури як неоднозначних та багатовимірних системних явищ, при визначенні їх зумовленості соціальною дійсністю і тенденцій їх зворотного впливу на цю дійсність. Історичний метод використовувався в процесі ретроспективного розгляду соціогуманітарних концепцій інтелекту та інтелектуальної культури. Логіко-семантичний метод дозволив сформулювати понятійний апарат. Логічну основу дисертаційного дослідження становлять положення і висновки теорії пізнання соціальних, у тому числі правових явищ, теорії та філософії культури. У процесі теоретичного та практичного дослідження застосовувалися ті спеціальні методи, які дали змогу проаналізувати нормативно-правові акти та практичну діяльність, визначити правовий статус юриста.

У дослідженні застосовувались також методи аналізу та синтезу, дедукції, індукції та аналогії, порівняння та протиставлення у систематизації емпіричного матеріалу й отриманні власних теоретичних результатів для досягнення поставленої мети.

Методологія дослідницької роботи ґрунтувалася на принципах єдності теорії і практики та об’єктивності емпіричної бази дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняній філософсько-правовій науці здійснено спробу цілісного дослідження проблем інтелектуальної культури юриста.

Найістотніші результати дослідження, які відображають внесок дисертанта у розробку означеної проблеми, зводяться до того, що:

Доповнено існуюче визначення поняття „інтелектуальна культура юриста”. На наш погляд, під інтелектуальною культурою юриста слід розуміти здатність фахівця-юриста на основі інтелігентності та правової ерудиції пізнавати правову дійсність; приймати на засадах законності справедливі рішення; здійснювати юридичну діяльність на основі філософсько-правового раціоналізму та філософсько-правового прагматизму, а також ставлення юриста до законів природи (Всесвіту).

Зроблено певний науковий вклад у теоретичне обгрунтування основних принципів та функцій інтелектуальної культури юриста. Виділено такі принципи інтелектуальної культури юриста як адекватність реагування на правову дійсність, толерантність, функціональна підготовленість. Основні функції інтелектуальної культури юриста доповнено такими як утвердження юриста як фахівця та функція творчої активності юриста.

Доведено, що правове (юридичне) мислення як основа інтелектуальної культури юриста є важливим чинником правотворчості. Основною процедурою правового мислення є правове моделювання, а організаційним фактором правотворчості є правова технологія.

Обгрунтовано, що формування інтелектуальної культури юриста є складним багатогранним процесом, який включає в себе закони природи. До основних теоретико-методологічних засад формування інтелектуальної культури юриста віднесено правову освіту, філософію права та юридичну логіку.

^ Практичне значення одержаних результатів визначається тим, що вони, а також вироблені методологічні підходи можуть бути використані:

для подальшої науково-теоретичної розробки проблем розвитку та удосконалення правової культури у вітчизняній науковій практиці, для розробки проблем правової антропології та епістемології. Дефініції, висновки та обґрунтування положень, що були сформульовані в дисертації, можуть стати основою для подальших досліджень особливостей та аспектів інтелектуальної культури юриста, її філософсько-правової характеристики;

матеріали дисертації можуть застосовуватися у навчальному процесі, використовуватися при підготовці підручників, навчальних посібників з юридичної деонтології, філософії права, теорії держави і права, а також при викладанні відповідних навчальних дисциплін (Акт впровадження результатів дисертаційного дослідження в навчальний процес від 10 червня 2005 року).

^ Апробація результатів дисертації. Положення дисертаційного дослідження доповідалися на всеукраїнській науково-практичній конференції на тему „Молода українська держава на межі тисячоліть: погляд в історичне майбутнє демократичної, правової держави Україна” (10-11 червня 2001 р., м. Львів), на міжнародній конференції на тему “Управління державою III-го тисячоліття” (25-27 червня 2002 р., м. Львів), на міжнародному науковому семінарі з філософії права „Європейські інтеграційні процеси і трансформація права на постсоціалістичному та пострадянському просторі” (23-24 вересня 2005 р., м. Київ), а також на науковій конференції „Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні” (6 жовтня 2005 р., м. Львів).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження знайшли своє відображення у 6 публікаціях, в тому числі, 3 статтях, опублікованих у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, монографії та 2 тезах виступів на науково-практичних конференціях:

Занік Ю.М. Інтелект: юридично-психологічний аспект // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ: Збірник / Гол. ред. В.Л.Ортинський. – Львів: Львівський інститут внутрішніх справ при НАВС України. – Вип. 1. - 2002.- С. 169-176.

Занік Ю.М. Закони Всесвіту – основа формування інтелектуальної культури юриста // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ: Збірник / Гол. ред. В.Л.Ортинський. – Львів: Львівський інститут внутрішніх справ при НАВС України. – Вип. 3. - 2002.- С. 192-197.

Занік Ю.М. Вплив правової дійсності на формування інтелектуальної культури юриста // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ: Збірник / Гол. ред. В.Л.Ортинський. – Львів: Львівський інститут внутрішніх справ при НАВС України. – Вип. 1. - 2004.- С. 350-358.

Занік Ю.М. Інтелектуальна культура юриста: філософсько-психо­ло­гіч­не обгрунтування. – Львів: БаК, 2002. – 100 с.

Занік Ю.М. Культура інтелектуального регулювання державно-правовими процесами // Молода українська держава на межі тисячоліть: погляд в історичне майбутнє демократичної, правової держави Україна. Збірник наукових праць. – Львів, 2001. – С. 103-107.

Занік Ю.М. Вплив законів Всесвіту на формування інтелектуальної культури юриста // Управління державою III-го тисячоліття: Матеріали I-ої Міжнародної науково-практичної конференції (Львів, 25-27 червня 2002 р.) – Львів, ЛвЦНТЕІ, 2002. – С. 105-109.
^ РОЗДІЛ I Огляд філософсько-правової літератури
та напрями дисертаційного дослідження 1.1. Духовна культура як основа
творчо-конструктивної діяльності людини
Створення необхідних передумов для дотримання правопорядку в суспільстві, який забезпечується ефективною діяльністю юристів в цілому та правоохоронців – зокрема, виявляється у поєднанні широкого спектру знань і професійних навичок із умінням вдало втілити їх у життя. Наявність такого уміння є необхідною вимогою професійної підготовки юристів. Але юрист, так само як і представники інших професій, є насамперед людиною.

Сукупність різноманітних поглядів, концепцій, наявність розбіжностей у питаннях, що характеризують одні й ті самі явища виражають багатоманітність ідей та окреслюють специфічні шляхи досягнення істини.

Неоднозначність, багатошаровість та багатоаспектність людини як істоти духовної робить її предметом інтересів суспільних та гуманітарних наук. Визначальною рисою існування людини постає світ культур як штучно створений, принципово відмінноий від природи, світ, який охоплює матеріальні, духовні, нормативно-регулятивні та сенсо-змістовні аспекти, що здатні реалізовуватися в площині індивідуально-суб’єктивного існування та відносно об’єктивного загальнолюдського буття. Культура як соціальне явище відбиває внутрішній стан людської спільноти, який як самостійний чинник впливає на характер та розвиток цієї спільноти. Культура та її зміст обумовлюються сутністю кожної конкретно-історичної людини, її здібностями, властивостями.

Людській природі притаманні три основні форми буття: дух (почуття), розум (мислення та інтелект) і воля (діяння). Саме інтелектуальні здібності людини, форми їх предметного представлення, основні закономірності формування та функціонування і будуть розумітися нами як інтелектуальна культура в самому широкому сенсі як один із проявів духовної культури.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Однією з рис людської поведінки, – вказує М.Савчин слідом за Е.Фроммом та В.Франком, – є неймовірна глибина її пристрастей та сили прояву природних людських сил. Особистість має величезну потребу в самоутвердженні, самовираженні, самореалізації та самопрагненні до духовного зростання. Тому мету життя треба розуміти, як розкриття своїх сил та можливостей відповідно до природи особи духовної. Як правило людина має володіти потребою “бути” самою собою, рухатися шляхом до добра, до Бога, а не потребою лише “мати”, використовувати світ, як засіб задоволення своїх потреб. Лише тоді вона буде щасливою. Зрозуміти людину – означає зрозуміти не тільки її індивідуальні сили, її сутність, а головне – “зрозуміти” ту Божу іскру, що дається їй небесами і зумовлює душевне життя та вчинки [135, с. 180].

На нашу думку, лише людина, яка живе “з Богом у серці”, здатна досягти найвищої вершини власного буття – бути корисною та витребуваною суспільством, виявляти неабиякий власний потенціал щодо досягнення істини у всіх своїх починаннях.

Духовну культуру людини неможливо уявити без можливості здійснення вибору. Питанням, пов’язаним з об’єктивними умовами існування людини в суспільстві та свободи її впливу на оточуюче середовище, зокрема, присвячено праці Ф.Гаєка.

Зокрема, автор зазначає, що питання: „скільки в особи можливостей” діяти, звичайно, дуже важливе. Але воно інше, ніж питання: „Як далеко можна йти за своїми планами та намірами, до якого ступеня?”. Людина може керувати своєю поведінкою і наполегливо йти до мети, якої прагне досягнути, а не до необхідності, яку створили інші для того, щоб змусити особу робити те, що вони хочуть. Вільна особа чи ні залежить не від діапазону вибору, а від того чи вона може сподіватися формувати свою лінію поведінки відповідно до своїх нинішніх намірів, або від того, чи хтось інший має змогу так керувати обставинами, що особа буде змушена діяти з волі того іншого, а не із власної волі. Свобода передбачає, що індивід повинен мати деяку гарантовану приватну сферу і що є якийсь набір варіантів дій у її середовищі, у які ніхто не може втручатися [35, с. 21].

На наш погляд, дане твердження щодо свободи поведінки, а також можливості діяти на власний розсуд, керуючись лише власними особистісними переконаннями сприяє формуванню в людини позитивних життєвих переконань, які можуть бути як позитивними, так і негативним з точки зору суспільних ідеалів.

Однією із вагомих складових духовної культури є філософія як особлива інтелектуальна форма діяльності людини, яка відіграє важливу роль у формуванні внутрішнього світу людини загалом і професіонала зокрема. Автори В.Стьопін та Л.Кузнецова визначають філософію теоретичним ядром світогляду. Здійснюючи рефлексію над світоглядними універсаліями культури, вона виявляє їх і виражає в логіко-понятійній формі філософських категорій. Оперуючи ними як особливими індивідуальними об’єктами філософія здатна сконструювати нові сенси, а, отже – і нові категоріальні структури. Тим самим вона створює своєрідні теоретичні каркаси світоглядних установок, адресовані не тільки і, більше того, не стільки до сучасного, скільки до можливого майбутнього. З розвитком суспільства і культури вони здатні грати роль породжуючого ядра нового світогляду. На їх основі може формуватися система політичних, релігійних, моральних, естетичних, правових ідей та образів, що безпосередньо впливають на свідомість багатьох людей [150, с. 19].

Філософії цілком справедливо відводиться особлива роль у духовному світі людини, оскільки вона формує життєву позицію людини, дає оцінку розвитку суспільства та природи, розмірковує про сучасну науку, про світ людини, про спрямованість розуму людини.

Органічний зв’язок філософії, етики й естетики прослідковує А.Бачоришвілі. Він стверджує, що філософія “користується” не тільки фактами наук, але й даними етики й естетики. Але у всіх випадках це “користування” означає перетворення вказаних даних на предмет філософського судження, їх філософську інтерпретацію. Етика й естетика не є філософією до того часу, поки вони “цікавляться” тільки тими частинами світу, які вказані у їх назві – лише “етичною” й “естетичною” сторонами світу. Філософом є тільки той, хто користується цими феноменами для складання картини універсуму [14, с. 26].

Як зазначає В.Євсюков, багатство людської фантазії практично не обмежено. Якими тільки яскравими і барвистими деталями не прикрашають міфи картину світобудови! Але за всієї багатоманітності систем, створених різними народами, між ними є багато спільного, що дозволяє об’єднати їх, ніби складати з розрізнених фрагментів єдину для всього древнього людства картину всесвіту. Про що це говорить? Насамперед про те, що духовна культура у своїх головних рисах єдина, розвивається за загальними для всіх народів важливими законами. Ця обставина переконливо працює на користь того, що не існує культур “вибраних”. Відмінності визначені не розумовою перевагою одних народів над іншими: адже людська думка у своєму пізнанні оточуючого світу рухається, хоча і з різною швидкістю, але одним і тим же магістральним шляхом [51, с. 121].

^ Отже, у філософській літературі приділено особливу увагу розвиткові Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Підрозділ присвячений аналізу духовної культури людини як необхідної передумови формування інтелектуальної культури. Духовна культура виступає способом буття людини у певному соціокультурному контексті; передбачає переплетення індивідуального досвіду із колективним; поєднує фактичність людського існування з трансцендентним виміром людського буття.
^ 1.2. ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА КУЛЬТУРА
ЯК СКЛАДОВА ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ ЛЮДИНИ
Формування мислення людини та його застосування в усіх сферах суспільного життя відображає раціональне існування людини, долання людиною різноманітних перешкод та протиріч. Важливою складовою такої життєдіяльності виступає інтелект людини та чинники, що сприяють його становленню; ефективному застосуванню; підвищенню рівня власних знань та професійних навичок.

Застосування людиною власного інтелекту сприяє забезпеченню встановлення істини та створенню об’єктивних умов існування суспільства та людини в ньому. Основні прийоми застосування інтелекту передбачають спирання на певну культуру, що вказує на доцільність його використання. Наявність певного рівня інтелектуальної культури дає можливість реалізації діяльності у різноманітних галузях суспільного життя та розв’язання поставлених завдань.

Питання, пов’язані з мисленням людини, інтелектом, культурою поведінки носять системний характер, а тому вони широко відображені у науках, серед яких слід виділити філософію, психологію, культурологію.

Різноманітність підходів, альтернативність методологій у дослідженнях цих феноменів лягли в основу сучасних вітчизняних досліджень, серед яких провідна роль, на наш погляд, належить, зокрема, проблемам свобідної волі особи, проблемі вибору адекватної моделі життєдіяльності та професійної діяльності.

Що стосується інтелектуальних здатностей людини, то світова та вітчизняна філософська наука відрізняються з цього приводу розмаїттям думок, однак спостерігається тенденція до створення передумов оптимальної життєдіяльності людини на засадах адекватного використання власного духовного потенціалу.

Зацікавленість проблемами інтелекту як багатогранного явища зробила можливим виділення окремого розділу філософського знання – філософії інтелекту. Зокрема, В.Петрушенко розуміє під філософією інтелекту особливу ситуацію, в яку потрапляє філософія, спрямувавши свій погляд та свій інструментарій на інтелект. Йдеться також про сталу, постійну, неперервну інтенцію філософії на інтелект: можна впевнено стверджувати – про що б не говорила філософія – вона промовляє про інтелект [124, с. 19].

Автор, пропонуючи своє власне оригінальне визначення філософії інтелекту, намагається дати оцінку інтелектуальним закономірностям розвитку людини. Він також розглядає філософську характеристику інтелекту в класичних та некласичних напрямах.

Особливості розвитку поняття “інтелект” в історії вітчизняної філософії виявляє С.Возняк. Зокрема, автор зазначає, що виділення інтелекту як сукупності мисленнєвих здібностей людини з-поміж інших компонентів її духовного світу простежується вже у філософській думці Київської Русі [32, с. 26]. У статті подається, на наш погляд, досить вдале історичне дослідження, проте немає чіткого визначення феномену інтелекту, тобто відсутня конкретна позиція автора про предмет дослідження.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Одне із найважливіших питань, які ставило і продовжує ставити перед собою людство є питання про походження, формування та розвиток людського мислення. Як воно виникає, на чому базується, що лежить в його основі? Ці питання ставить людина перед собою розвитку. З цього приводу існує багато різноманітних ідей та думок, які беруть свій початок у далекому минулому і продовжують розвиватися в сучасності. Кожен час висував свої гіпотези, тези більшість яких лягла в основу формування загальних понять про людське мислення. Проте існує чимало протиріч у вивченні цього питання, які зумовлені, на нашу думку, по-перше, різними історичними умовами, у процесі яких здійснювалися реальні спроби щодо з’ясування обставин цього питання, по-друге, – багатоманітністю підходів до вивчення. Чи не найбільше протиріч викликало адекватне висвітлення проблеми функціонування людського інтелекту, який безпосередньо впливає на життєдіяльність людини. Питання, пов’язані з інтелектом, мають, зокрема, важливе значення для юристів, оскільки правильне, раціональне та розсудливе ставлення до закону, здатність тверезо мислити і тим самим сприймати правову дійсність такою, як вона є, активно брати участь у правотворчому процесі – є чи не найважливішим для цих представників науки права.

То що ж таке інтелект? Що дає відповідь на це питання? Інтелект (від лат. intellectus - пізнання, розуміння, здоровий глузд) - це здатність мислення, раціонального пізнання [147, с. 495]. Якщо мислення означає наявність певного процесу, то під інтелектом Ф.Клікс розуміє якість цього процесу [74, с. 285]. Інтелект – основа для ефективного (часто й ефектного) розв'язання проблем, які постали перед людиною, єдиним правильним шляхом до досягнення поставленої мети. Адже поняття інтелект охоплює усі ті критерії, за допомогою яких людина раціонально й змістовно сприймає й адекватно реагує на події та явища оточуючого світу (зокрема, це мудрість особи, ступінь її знань, ерудиція, інтуїція, компетенція, вміння аналізувати). Інтелект, на нашу думку, виступає похідною від розуму. Адже розум властивий кожній людині, він дається їй Богом у різних “якісних станах” (оскільки всі люди є різними, з індивідуально визначеними ознаками), а інтелект є результатом життя людини, її практичного досвіду, постійного самовдосконалення.

Поряд з інтелектом доволі часто застосовують поняття здоровий глузд, розум (навіть інколи ототожнюючи їх), які також мають свої об'єктивні особливості.

Так, поняття “здоровий глузд” означає стихійно виникаючу здатність застосування головних прийомів мислення [33, с. 7]. Вивчення цього явища давно хвилювало дослідників. Хоча спроби вивчити і з’ясувати всі обставини щодо виникнення та функціонування здорового глузду були і раніше: у такому вигляді це поняття сформувалося після XVIII ст., бо попередні дослідження деяких мислителів та філософів носили здебільшого фрагментарний характер [85, с. 11]. Цю свою здатність людина розвиває і удосконалює протягом усього свого життя, і дуже важливо не втратити її, оскільки втрата здорового глузду спричинить втрату сенсу життя взагалі [33, с. 187].

Розум являє собою здатність розуміння і осмислення. Своє становлення поняття розуму остаточно набуло в німецькій класичній філософії, починаючи із вчень І. Канта (тут доцільно згадати його працю “Критика чистого розуму”) [85, с. 31].

Як уже зазначалось, розум даний людині природою (відповідно до ново часової та просвітницької парадигми), адже з народженням у кожній людині закладені певні першопочаткові, найпростіші властивості, які з плином часу все виразніше проявляються у життєдіяльності людини під впливом соціокультурних чинників, у осмисленому задоволенні людських потреб, усвідомленні відчуттів різних явищ і процесів оточуючого світу та у „розумному” керуванні емоціями.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Отже, в межах даного підрозділу проаналізовані базові поняття дослідження – інтелект та мислення. За своєю природою інтелект та мислення є історичними та соціальними феноменами, які належать до духовного світу людини, і репрезентують собою раціональну сферу.
^ 1.3. Інтелект у контексті психологічних досліджень
Інтелект, інтелектуальні властивості людини є предметом зацікавленості багатьох наук, зокрема психології, яка зосереджує увагу на дослідженні основних закономірностей функціонування психічних властивостей людини. Як зазначається у спеціальній літературі, психологія – це наука про психічне відображення дійсності в процесі діяльності людини [147, с. 1074]. У буквальному розумінні це поняття означає – наука про душу. А душа - це певний внутрішній світ людини, який визначає ставлення людини до оточуючої дійсності [33, с. 32]. Людська душа – це сукупність психічних явищ, що характеризують внутрішній, суб’єктивний світ людини, а також сукупність основних рис особистості її життєвих інтересів, переконань, ідеалів, моральних цінностей, її ставлення до суспільства, до інших людей, до своїх обов'язків і до себе самої [21, с. 555]. Інтелект виступає зовнішнім виразником душі, її прагнень та стереотипів, а також зовнішнім регулятором відносин особистості, дає змогу діяти в межах, які справлятимуть позитивний ефект на людську душу.

Психологічні особливості діяльності інтелекту дають змогу зрозуміти, на яких засадах базується його діяльність, як відбувається сприйняття людиною оточуючого світу і внутрішня оцінка цього. До сприйняття людиною оточуючого світу, до реального з'ясування зовнішніх його особливостей безпосереднє відношення має мислення людини.

Велике значення для функціонування інтелекту має вища нервова діяльність людини як сукупність рефлексів, які забезпечують різноманітні (найбільш досконалі) форми взаємозв'язку людини з навколишнім середовищем і здійснюються за участю вищих відділів центральної нервової системи [21, с. 543]. Під рефлексом розуміється певна реакція організму у відповідь на різноманітні дії чи впливи на організм, яка виникає на основі нервової системи (зокрема, дихальний, зоровий, нюховий рефлекси). Рефлекси бувають безумовними (вродженими, тобто такими, які властиві людині з народження) і умовними – набутими організмом в процесі життєдіяльності. Подразнення, яке виникло, передається в центральну нервову систему, яка відповідає на нього відповідним подразненням, що у свою чергу по нервах передається відповідним органам (м'язам, залозам та ін.) [147, с. 1118]. За допомогою рефлексів здійснюється опрацювання інформації, яка надходить до організму, зовнішній вплив на організм дає ніби “їжу для роздумів”: як вчинити у тій чи іншій ситуації, який шлях обрати?

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Учений спробував спрямувати пізнання, мисленнєві процеси у бік досягнення істинних положень тих чи інших явищ. Важливий компонент побудови інтелектуальних здібностей людини – логічність мислення. Це виявляється у характері та способах діяльності кожного суб’єкта. Адже кожен індивід як свідомий член суспільства повинен духовно удосконалюватися, зобов’язаний виявляти найкращі свої риси у спілкуванні з іншими та у службовій сфері.

Для повноцінного духовного становлення людині необхідна свобода. Людині непросто збагнути онтологічну сутність свободи та її значення для неї. У філософському плані проблема свободи є дуже складною. Для її розв’язання докладали багато зусиль як світські, так і християнські філософи. Ця проблема аналізується і у психології [135, с. 25].

Як вказує І.Касавін, сьогодні люди все більше переймаються ідеєю розумно-екологічного ставлення до світу, але ще не в змозі подолати багатовікову інерцію. Ця інерція виявляється в тому, що людина звикла ставитись споживчо і прагматично не тільки до природи, але й до самої себе і продуктів своєї діяльності. Але і цей прагматизм, по суті, недостатньо практичний; він догматично виходить із якось і назавжди зрозумілої корисності певного об’єкта чи типу діяльності і перетворюється таким чином у вузько-нормативний, некритично односторонній підхід. Природа, надана в користування хижому корисливому інтересу, чи така, що залишилася беззахисною перед обличчям безжалісної еволюції, збіднюється не лише зовні. Зубожіє природний генофонд, що приховує в собі в собі можливості майбутнього розвитку, спрямованість якого стає виразнішою, позбавляється варіабельності і використовує лише вузьку частину спектра природної необхідності [65, с. 9].

Поділяючи стурбованість ученого долею природних скарбів, успадкованих людством від минулих віків, вважаємо за необхідне наголосити, що для ефективного порятунку вкрай необхідне духовне єднання людини і природи, їх нерозривний зв’язок та взаємодія. Духовність притаманна лише справжнім особистостям. І лише справжня людська особистість спроможна забезпечити позитивний результат будь-якої діяльності.

Відомо, що “людина” – поняття біологічне, “особистість” – соціальне. Ці два поняття неподільні, двоєдині. Коли ми оперуємо тим чи іншим з них, то вкладаємо в нього сумарний зміст. Кожна людина є носієм цих двох понять, щоправда, тією чи іншою мірою, де загальний внесок – неоднозначний. Однак при цьому кожна особистість – це “людина”, оскільки вже народилася нею; але не будь-яка “людина” – “особистість”, бо нею не народжуються, а стають. Сучасний період розвитку науки характеризується зростаючим обсягом знань про людину як біологічну та соціальну істоту. Тому будь-яка спроба, що спрямована на виявлення особливостей взаємовідношень біологічн