Реферат: Національна академія наук україни інститут держави І права імені В. М. Корецького

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА імені В. М. КОРЕЦЬКОГО


На правах рукопису


СУРЖИНСЬКИЙ Максим Ігорович


УДК 342.7


ГРОМАДЯНСТВО УКРАЇНИ ЯК

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ ІНСТИТУТ

Спеціальність 12.00.02 – конституційне право


Д и с е р т а ц і я

на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук


Науковий керівник –
ШЕМШУЧЕНКО Юрій Сергійович,

академік НАН України,

доктор юридичних наук,

професор


Київ – 2009
З М І С Т



ВСТУП .......................................................................................................

3






^ РОЗДІЛ 1. Загальна характеристика громадянства України



1.1. Поняття та принципи громадянства .................................................

11

1.2. Основні етапи становлення та розвитку інституту громадянства в Україні ........................................................................................................

32

1.3. Теоретичні та практичні проблеми множинного громадянства…

56

Висновки до розділу 1 ..............................................................................

79







РОЗДІЛ 2. Конституційно-правові засади інституту громадянства України




2.1. Конституційно-правове регулювання громадянства України .......

83

2.2. Міжнародні стандарти в галузі громадянства ................................

103

Висновки до розділу 2 ..............................................................................

121






РОЗДІЛ 3. Система інституту громадянства України та проблеми її вдосконалення



3.1. Належність до громадянства в системі інституту громадянства ....

124

3.2. Правове регулювання набуття громадянства ...................................

139

3.3. Правова регламентація припинення громадянства ..........................

166

Висновки до розділу 3 ...............................................................................

189







ВИСНОВКИ .............................................................................................

193







^ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ............................................

198


В С Т У П

Актуальність теми дослідження. На сучасному етапі розбудови України як демократичної, соціальної, правової держави дедалі більшого значення набувають проблеми прав і свобод людини, взаємовідносин особи і держави. Одним з основних прав людини відповідно до Загальної декларації прав людини є право на громадянство. Саме громадянство є тією підставою, яка дає особі, що має статус громадянина, можливість володіти повним комплексом прав, свобод і виконувати обов’язки, закріплені законодавством певної держави.

Громадянство є також виявом суверенітету держави, оскільки остання має право самостійно вирішувати питання, хто може бути її громадянином. Від того, як будуть урегульовані в державі питання громадянства, багато в чому залежать стабільність та безпека суспільства.

Прийняття останніх змін до законодавства про громадянство України, зокрема Закону „Про громадянство України” в новій редакції від 18 січня 2001 р. та законів про внесення змін та доповнень до нього в 2005 р., зумовлює необхідність наукового аналізу рівня імплементації у чинне національне законодавство міжнародних стандартів у галузі громадянства.

Актуальність дослідження теоретичних і практичних проблем, пов’язаних із громадянством України як конституційно-правовим інститутом, зумовлена: по-перше, необхідністю створення цілісної теорії громадянства як конституційно-правового інституту; по-друге, потребою аналізу сприйняття чинним законодавством України міжнародних стандартів у галузі громадянства; по-третє, доцільністю вироблення науково обґрунтованих рекомендацій з метою подальшого вдосконалення чинного законодавства України про громадянство; по-четверте, активізацією міграційних процесів в умовах глобалізації; по-п’яте, процесами інтеграції України в європейське співтовариство.

Проблема громадянства України як конституційно-правового інституту є багатоаспектною, що зумовлює необхідність вивчення та узагальнення праць вітчизняних і зарубіжних вчених-представників різних галузевих юридичних наук. Теоретичною основою дисертації є наукові праці: С.А. Авак’яна, З.К. Александрової, Л.М. Альбертіні, Р.Б. Бедрія, В.Я. Бойцова, О.Г. Брянцева, М.В. Вітрука, Л.Д. Воєводіна, А.І. Денисова, Д.Л. Златопольського, С.С. Кишкіна, В.Я. Кікотя, А.І. Козлової, А.М. Колодія, С.А. Косакова, В.В. Кравченка, О.О. Кутафіна, О.С. Лотюк, О.А. Лукашевої, О.В. Марцеляка, В.Ф. Мелащенка, А.В. Мещерякова, О.О. Миронова, Н.О. Міхальової, А.В. Міцкевича, А.Ю. Олійника, Б. І. Ольховського, В. В. Полянського, В.Ф. Погорілка, П.М. Рабіновича, Н.А. Ришняка, С.І. Русінової, В.М. Сафронова, Н.М. Смородіна, Ю.М. Тодики, І.І. Тункіна, І.Е. Фарбера, О.Ф. Фрицького, М.І. Хавронюка, П.Ф. Чалого, В.М. Шаповала, В.С. Шевцова, Ю.С. Шемшученка, К.Л. Шкумбатюк, Н.Г. Шукліної, Б.В. Щетініна та ін.

Історичні аспекти становлення та розвитку інституту громадянства в Україні досліджували О.Л. Копиленко, В.С. Кульчицький, О.М. Мироненко та ін.

Інститут громадянства і його проблеми в рамках міжнародного права знайшли відображення у працях М.О. Баймуратова, Ю.Р. Боярса, О.В. Журавки, І.І. Лукашука, Сантаяна Кабірадж, А.І. Сенкевича, Є.С. Смирнової, Б.М. Топорніна, С.В. Черниченка та ін.

Незважаючи на те, що питанням громадянства присвячено чимало наукових праць зарубіжних і вітчизняних учених, інститут громадянства України потребує подальшого всебічного дослідження на новій законодавчій основі в контексті європейської інтеграції, зважаючи на комплексний характер даного інституту. Це і зумовило актуальність, проблематику і структуру дисертаційного дослідження.

^ Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках науково-дослідної теми „Конституційно-правові відносини в Україні” відділу конституційного права та місцевого самоврядування Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України (номер державної реєстрації РК 0106U004754).

^ Мета та завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексний науковий аналіз теоретичних та практичних проблем становлення та розвитку громадянства України як конституційно-правового інституту.

Мета дослідження зумовила постановку та розв’язання наступних завдань:

з’ясувати правову природу громадянства та виявити його основні ознаки;

узагальнити поширені дефініції громадянства та сформулювати авторське визначення поняття „громадянство”, проаналізувати його за сутнісними та змістовими характеристиками;

визначити систему критеріїв класифікації принципів громадянства та здійснити на її основі таку класифікацію;

дослідити ґенезу інституту громадянства на різних історичних етапах становлення української державності;

проаналізувати концептуальні теоретичні та практичні проблеми множинного громадянства та громадянства Європейського Союзу;

розкрити конституційно-правові засади інституту громадянства України;

дати узагальнену характеристику міжнародних стандартів у галузі громадянства;

дослідити структурні елементи системи інституту громадянства України (належність до громадянства, набуття та припинення громадянства);

внести науково обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства про громадянство України.

^ Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають з приводу громадянства України.

Предметом дослідження є конституційно-правовий інститут громадянства України.

^ Методи дослідження. Методологічну основу дисертації становить система філософсько-світоглядних, загальнонаукових та спеціально-наукових методів, що забезпечують об’єктивний аналіз досліджуваного предмета.

Діалектичний метод наукового пізнання використовувався для з’ясування сутності громадянства України як конституційно-правового інституту, закономірностей та тенденцій його становлення, розвитку та вдосконалення. Закон єдності й боротьби протилежностей дав змогу виявити суперечливі тенденції становлення та здійснення державної політики у галузі громадянства. За допомогою системно-структурного методу визначено критерії класифікації та здійснено класифікацію принципів громадянства. Історико-правовий метод дав можливість дослідити становлення та розвиток інституту громадянства в Україні.

Використання методів аналізу і синтезу уможливив аналіз ознак громадянства, дослідження його місця у відносинах держави та особи. Соціологічний метод знайшов своє застосування при аналізі внутрішніх і зовнішніх чинників суспільних процесів, що зумовили еволюцію інституту громадянства України, а також при аналізі сучасного стану розвитку законодавства про громадянство України. Формально-логічний метод використовувався для розмежування та визначення основних понять юридичних конструкцій, конституційно-правових засад інституту громадянства; науково-догматичний метод – при аналізі українського законодавства; структурно-функціональний метод – під час дослідження складових системи інституту громадянства; порівняльно-правовий метод – при аналізі співвідношення вітчизняного та зарубіжного досвіду конституційно-правової регламентації інституту громадянства. Застосування прогностичного методу сприяло дослідженню тенденцій розвитку множинного громадянства та громадянства Європейського Союзу. Використання методів багатофакторності моделювання і прогнозування дало можливість розробити пропозиції щодо вдосконалення законодавства про громадянство України. Статистичний метод був використаний для аналізу статистичних даних Комісії при Президентові України з питань громадянства та Служби з питань громадянства Секретаріату Президента України.

^ Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що запропонована дисертація є одним із перших в Україні комплексним дослідженням теоретичних та практичних проблем громадянства України як конституційно-правового інституту.

Наукова новизна одержаних результатів знайшла своє втілення у таких висновках та положеннях:

вперше:

запропоновано авторське визначення поняття громадянства України як належності особи до Українського народу, що породжує стійкі правові відносини між особою і державою, де обидва суб’єкти мають взаємні права, обов’язки та відповідальність як на території держави, так і поза її межами;

визначено, що належність до громадянства України й набуття громадянства України є різними правовими формами. Належність до громадянства – це визнання в законі категорій осіб, які є її громадянами на момент, коли набирає юридичної сили закон про громадянство. Тобто йдеться про дії, які відбулися в минулому, до прийняття нового закону про громадянство. Набуття громадянства України починає діяти з моменту набрання чинності новим законом, тобто націлене в майбутнє. Воно є однією з підстав визнання належності особи до громадянства України за умови, що таке набуття сталося до прийняття нового закону про громадянство;

встановлено, що поняття „позбавлення громадянства” має два значення: перше – безпідставне позбавлення громадянства, яке несумісне із сучасним уявленням про правову, демократичну державу; друге – позбавлення громадянства за чітко визначеними в законі підставами, які відповідають загальновизнаним правам і свободам людини в демократичному суспільстві, тобто втрата громадянства за законом;

дістали подальшого розвитку:

визначення поняття міжнародних стандартів у галузі громадянства, під якими автор розуміє міжнародно-правові норми, на які повинні орієнтуватися у своїй діяльності всі держави: вони безпосередньо не регулюють питання громадянства, а встановлюють лише правові межі, в яких держава може регулювати власне громадянство; мінімальний обсяг їх змісту – вимоги, дотримуватися яких повинні всі держави, максимальний – вимоги, які мають бути пріоритетними в діяльності держав;

положення про громадянство України як комплексний конституційно-правовий інститут, до складу якого входять такі субінститути: 1) належність до громадянства; 2) набуття громадянства; 3) припинення громадянства;

тлумачення громадянства ЄС як виняткового явища, оскільки, по-перше, ЄС не є державою; по-друге, жодна інша міжнародна організація не має інституту громадянства; по-третє, особи, які є одночасно громадянами ЄС і держав-членів ЄС, не є біпатридами, оскільки множинне громадянство передбачає наявність незалежних один від одного громадянств двох і більше держав;

критерії теоретичної класифікації принципів громадянства; запропоновано розрізняти принципи інституту громадянства та права на громадянство, на підставі чого обґрунтована авторська класифікація принципів громадянства України як конституційно-правового інституту, а саме: за значенням та місцем у системі принципів громадянства – загальні та спеціальні принципи; за нормативно-правовими актами, в яких вони закріплені, – принципи, що визначені в Конституції України та Законі України „Про громадянство України”;

обґрунтовано:

необхідність здійснення поетапної систематизації законодавства про громадянство України: перший етап – хронологічна та тематична інкорпорація актів законодавства про громадянство України; другий етап – консолідація нормативно-правових актів, що охоплюються законодавством про громадянство України; третій етап – кодифікація законодавства про громадянство України за наявності певного масиву нормативно-правових актів;

авторські пропозиції щодо вдосконалення чинного Закону України „Про громадянство України” шляхом внесення змін та доповнень про: 1) громадянство депортованих осіб та їх нащадків, які повернулися в Україну на постійне проживання; 2) зобов’язання громадянина України повідомляти про факт набуття або перебування у громадянстві (підданстві) іншої держави (держав); 3) відповідальність не тільки посадових і службових осіб, а й інших фізичних осіб за порушення законодавства про громадянство; 4) запровадження нового розділу „Порядок провадження у справах з питань громадянства України”;

доцільність укладення двохсторонніх міжнародних договорів між Україною та Російською Федерацією, а також між Україною та іншими державами, спрямованих на запобігання випадкам множинного громадянства та усунення вже існуючого множинного громадянства або про спрощений порядок зміни громадянства.

^ Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані в дисертації теоретичні положення, висновки і рекомендації можуть бути використані: у науково-дослідній сфері – як підґрунтя для проведення подальших наукових досліджень проблем громадянства; у правотворчій діяльності – при вдосконаленні законодавства; у навчальному процесі – при підготовці відповідних розділів підручників, навчальних посібників з конституційного права, у викладанні курсів „Загальна теорія держави і права”, „Конституційне право України”, „Конституційне право зарубіжних країн”, „Порівняльне конституційне право”, відповідних спецкурсів у вищих навчальних закладах, а також у науково-дослідній роботі студентів та аспірантів; у процесі правовиховної роботи – для підвищення рівня правової свідомості та правової культури людини і громадянина.

^ Апробація результатів дисертації. Положення і висновки дисертаційного дослідження доповідалися і обговорювалися на засіданнях відділу конституційного права та місцевого самоврядування Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України.

Результати дисертації оприлюднені у доповідях на міжнародних, всеукраїнських та міжвузівських науково-практичних конференціях, зокрема: Всеукраїнській науковій конференції „Другі юридичні читання” (м. Київ, 18 травня 2005 р.; тези опубліковано); Міжвузівській науково-практичній конференції „Актуальні питання реформування правової системи України” (м. Луцьк, 27–28 травня 2005 р.; тези опубліковано); Міжнародній науковій конференції „Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку” (м. Косів Івано-Франківської обл., 27 січня – 2 лютого 2006 р.; тези опубліковано).

За дорученням Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин дисертантом (у співавторстві) підготовлена наукова інформація „Подвійне (множинне) громадянство: світовий досвід” (2004 р.).

Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження викладені у 10 наукових статтях у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, у розділі колективної монографії та у 3 тезах доповідей на наукових та науково-практичних конференціях.

^ Структура дисертації визначена метою, завданнями, предметом та логікою дослідження і складається зі вступу, трьох розділів (які поділені на вісім підрозділів), висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 232 сторінки, з них 34 сторінки – список використаних джерел (330 найменувань).

Р О З Д І Л 1

^ ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ


1.1. Поняття та принципи громадянства


До теоретичних проблем громадянства зверталося багато вчених, і тому поняття „громадянство” вже висвітлене в низці наукових праць. Вагомий внесок у розвиток теоретичних засад щодо визначення ознак і правової природи поняття „громадянство” зробили як вітчизняні, так і зарубіжні вчені. Проте слід зазначити, що науковці дотепер не мають єдності думок щодо тлумачення поняття громадянства.

Центральною ланкою в розумінні сутності громадянства є його зміст. Саме зміст відрізняє громадян від негромадян.

Зміст будь-якого поняття, у тому числі й громадянства, можна розглядати: 1) як сукупність усіх складових певного явища; 2) як основне у певній категорії або те, що відбиває її функціональне призначення. При цьому в змісті громадянства виділяють як індивідуальні, так і колективні засади. „Колективність” виявляється у встановленні політико-правового стану сукупності осіб, а індивідуальність – окремої особи. Своєю чергою, громадянство особи співвідноситься з громадянством у державно-правовій формі як загальне та особливе [248, c. 55]. Отже, щоб отримати найбільш ефективний результат дослідження, його доцільно проводити за усіма напрямами, за можливості поєднуючи їх.

Насамперед, звернемося до визначення поняття громадянства, яке закріплене в ст. 1 Закону України „Про громадянство України” від 18 січня 2001 р. [86]. Громадянство України – це правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах і обов’язках. Виходячи з цього, складовими змісту громадянства слід вважати: 1) особу; 2) державу; 3) правовий зв’язок між особою та державою; 4) взаємні права, обов’язки особи та держави. Близькі за змістом положення можна знайти в чинних законах про громадянство Республіки Білорусь (ст. 1) [64], Латвії (ст. 1) [61], Російської Федерації (ст. 3) [71], Таджикистану (Преамбула) [69]. При цьому додається, що правовий зв’язок між особою та державою є стійким. А в Республіці Білорусь та Таджикистані до складових змісту громадянства віднесено й відповідальність, яка базується на визнанні та повазі до гідності, основних прав і обов’язків людини. Водночас у багатьох законах про громадянство держав, що утворилися на теренах колишнього СРСР, громадянство визначено як постійний або стійкий політико-правовий зв’язок між особою та державою (Киргизстан – Преамбула [60], Молдова – ст. 1 [68], Узбекистан – ст. 1 [70]). І нарешті, згідно із Законом Туркменістану „Про громадянство Туркменістану” від 30 вересня 1992 р. громадянство, будучи невід’ємним атрибутом державного суверенітету, поєднує належність особи до держави та стійкий правовий зв’язок між ними (ст. 1) [76].

Отже, громадянство є явищем багатогранним. У юридичній літературі радянської доби традиційно воно розглядалося як належність особи до держави (Л. Д. Воєводін [32, c. 148], А. І. Денисов [45, c. 137], Б. В. Щетінін [312, c. 173]). При цьому, зазвичай уточнювалося: правова належність; закріплена законом належність; постійна правова належність.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

З огляду на те, що основу інституту громадянства становлять норми конституційного права, він є інститутом конституційного права. Водночас інститут громадянства, як було зазначено, не існує лише в межах конституційного права. Він містить норми інших галузей права, але йому властивий домінуючий вміст норм конституційного права та їх провідна роль у його юридичній конструкції. Тобто можна стверджувати, що інститут громадянства належить до комплексних правових інститутів, де домінують конституційно-правові норми [217, c. 275].

Інститут громадянства має складну внутрішню структуру. Його норми об’єднуються в різні більш чи менш відокремлені групи, створюючи субінститути щодо інституту громадянства загалом, виходячи із предмета правового регулювання. Такими субінститутами можна, наприклад, вважати належність до громадянства, набуття громадянства та припинення громадянства.

Проте є й інші думки щодо поняття громадянства, оскільки в основу його вчені покладають різні ознаки. Одним з підходів до розуміння громадянства є визначення його як належність особи до народу держави, що породжує стійкий правовий зв’язок особи з державою й виражається в сукупності їхніх взаємних прав та обов’язків [180, c. 81]. У даному тлумаченні заслуговує на увагу теза щодо належності особи до народу держави. На нашу думку, формулювання „належність особи до народу держави” робить особу громадянином цієї держави. Адже народ – це сукупність усіх громадян, яка утворює політичну спільність, покладену в основу існування держави [28, c. 499]. Тобто на відміну від населення, сукупності осіб, що проживають на території держави і становлять демографічну категорію, громадяни утворюють її народ, який є правовою категорією. Відповідне визначення Українського народу містить і преамбула Конституції України: „Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей…”. Саме Український народ відповідно до Основного Закону (ст. 5) є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні. Тому належність особи до народу держави відбиває сутність громадянства. А це, в свою чергу, допомагає осмислити поняття громадянства й розкрити його істотні ознаки.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Враховуючи важливість принципу єдиного громадянства, Конституція України віднесла його до загальних засад конституційного ладу (ст. 4). Принципи інституту громадянства містяться також у ст. 25 Конституції України. Ними є: недопустимість позбавлення громадянства України; визнання права громадян України на зміну громадянства; невидача громадян України іноземній державі; захист та піклування про громадян України, які перебувають за її межами.

Відповідно до Конституції України в ст. 2 Закону України „Про громадянство України” встановлено, що українське законодавство про громадянство ґрунтується на принципах: 1) єдиного громадянства; 2) запобігання виникненню випадків без громадянства; 3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України; 4) визнання права громадянина України на зміну громадянства; 5) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя; 6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України; 7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

Втім система законодавчо визначених принципів інституту громадянства не повинна мати закритий характер, як щось визначене раз і назавжди. Адже з часом практика може висунути інші принципи. У зв’язку з цим вважаємо за доцільне назву ст. 2 Закону України „Про громадянство України” викласти у такій редакції: „Основні принципи законодавства України про громадянство”. Тим самим стверджуючи, що нині законодавчо визначені принципи інституту громадянства України є найбільш суттєвими і становлять вихідні засади правового регулювання всіх відносин громадянства.


^ 1.2. Основні етапи становлення та розвитку інституту громадянства

в Україні


Становлення та розвиток інституту громадянства в Україні відбувалися в контексті загальносвітового генезису цього інституту. З одного боку, інститут громадянства в Україні збагачувався позитивними досягненнями міжнародних стандартів у галузі громадянства, а з іншого – робив свій помітний внесок у формування загальнолюдських демократичних ідеалів даного інституту.

Історичний розвиток інституту громадянства в Україні відбувався поетапно. Втім у науці конституційного права немає єдиної періодизації розвитку цього інституту. Деякі вітчизняні вчені розвиток інституту громадянства обмежують лише періодом, що пов’язаний зі становленням України як сучасної суверенної держави [15, c. 8–9]. Інші дослідники аналізують історичний розвиток інституту громадянства з часу його виникнення, не виділяючи при цьому конкретні етапи [9, c. 10; 170, c. 1–72].

Третя група авторів пропонує конкретні критерії для поділу становлення та розвитку інституту громадянства в Україні на основні етапи. Так, О. С. Лотюк пов’язує історичний розвиток інституту громадянства в Україні, з одного боку, з етапами українського державотворення, а з іншого – з етапами українського конституціоналізму [184, c. 11]. На думку Ю. М. Тодики, інститут громадянства в Україні пройшов декілька етапів. Втім учений не торкається конкретних критеріїв їх поділу. Проте із змістовного аналізу розділу „Розвиток законодавства про громадянство” монографії Ю. М. Тодики „Громадянство України: конституційно-правовий аспект” випливає, що такими етапами є: 1) період відродження національної Української держави (1917–1920 рр.); 2) радянський період інституту громадянства в Україні; 3) конституційно-правовий інститут громадянства в Україні як незалежній суверенній державі [272, c. 28–39].

Основні етапи становлення і розвитку інституту громадянства в Україні, на нашу думку, пов’язані з етапами українського державотворення, і найбільш рельєфно виділяються в конституціях та нормативно-правових актах про громадянство. Тобто пунктами відліку для становлення і розвитку інституту громадянства в Україні може бути як конституційний акт, так і нормативно-правовий акт про громадянство. Саме з цих міркувань радянський учений-правознавець А. В. Мещеряков при аналізі законодавства про громадянство на території колишнього СРСР вибрав як пункт відліку прийняття першого Закону „Про громадянство СРСР” [194, c. 15–16], а інший радянський учений В. В. Полянський навпаки – прийняття Конституції СРСР [222, c. 54–61]. Проте кожний етап становлення та розвитку інституту громадянства визначається не лише прийняттям та зміною правових актів, а й політичними процесами в суспільстві та утворенням нових незалежних держав.

Зважаючи на викладене, основних етапів становлення та розвитку інституту громадянства в Україні, на нашу думку, було три:

перший етап (1917–1921 рр.) – інститут громадянства доби розбудови української державності;

другий етап (1922–1990 рр.) – інститут громадянства радянської держави;

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Положення про громадянство СРСР 1931 р. повніше врегулювало відносини у сфері громадянства порівняно з нормами попереднього законодавства. Так, кожна особа, що перебувала на території СРСР, автоматично визнавалася його громадянином, якщо не була доведена її приналежність до громадянства іноземної держави (ст. 3). Тобто тягар доведення приналежності особи до іноземного громадянства перекладався з особи на державу. У ст. 2 цього Положення були збережені незмінними норми про єдине союзне громадянство, які були закріплені в Положенні 1930 р.

У питаннях регламентації громадянства СРСР компетенція союзних республік була значно розширена. Так, до компетенції найвищих республіканських органів державної влади (президії ЦВК союзної республіки) були віднесені повноваження щодо прийняття в союзне громадянство. Дані органи могли прийняти в громадянство республіки і, відповідно, в громадянство Союзу РСР іноземних громадян, які постійно проживали на території СРСР (ст. 12). Дозволялося також прийняття в громадянство СРСР іноземних громадян, що проживали за межами Союзу РСР на підставі їхніх заяв. Право прийняття в громадянство цих осіб також належало до компетенції президії ЦВК союзних республік (ст. 13). Питання про вихід з громадянства СРСР вирішувалися не тільки президією ЦВК СРСР, а й президією ЦВК відповідної союзної республіки. Аналогічним порядком здійснювалося позбавлення громадянства. Іншими словами, зазначені права вже не належали до виняткових повноважень президії ЦВК СРСР. До того ж питання про прийняття в громадянство СРСР та вихід з нього могли бути вирішені в спрощеному порядку за заявою осіб, які проживали на території Союзу РСР, а саме: районними виконавчими комітетами чи міськими радами.

Норми щодо надання громадянства СРСР іноземним громадянам, які проживали за його межами, поза сумнівом, носили популістський характер. Подібне надання громадянства будь-якій особі, яка виявила бажання його набути, на нашу думку, є, щонайменше, безглуздим. Адже держава не визначала причин прагнення особи набути громадянство, а також механізм реалізації нею своїх прав і обов’язків, які витікали із статусу громадянина СРСР. Наявність подібної норми в Положенні про громадянство можна пояснити своєрідним ставленням радянської держави до світової спільноти, а також прагненням до визнання її як повноправного учасника міжнародних відносин. Крім того, ми вважаємо, що зміст такої норми повинен був продемонструвати: по-перше, готовність радянської держави співробітничати з кожним, хто поділяв її ідеологічні погляди; по-друге, показати іноземним державам, що на рівні громадян цих держав визнання СРСР як повноцінної держави вже відбулося. Природно, що дана норма від самого початку була приречена на невикористання.

Відмінними рисами Положення про громадянство 1931 р. було збереження норм, що допускали поширення на іноземців, які проживали в межах СРСР і займалися трудовою діяльністю, усіх прав громадян Союзу РСР, у тому числі політичних.

Дія Конституції УРСР 1929 р. припинилася з прийняттям Конституції УРСР 1937 р. У новій Конституції УРСР зазначалося, що „кожний громадянин УРСР є громадянином СРСР”. А згідно з п. „у” ст. 19 Конституції до відання Української РСР в особі її найвищих органів влади і органів державного управління належало надання прав громадянства Української РСР [151].

Конституція УРСР 1937 р. була побудована згідно з Конституцією СРСР 1936 р., яка передбачала для громадян СРСР єдине союзне громадянство, а також громадянство союзних республік (ст. 21). До того ж прийняття законів про союзне громадянство було віднесено до відання СРСР в особі його вищих органів влади і органів державного управління (п. „ц” ст. 14 Конституції СРСР) [141].

Після прийняття Конституції СРСР 1936 р. на її підставі був прийнятий Закон СРСР „Про громадянство Союзу Радянських Соціалістичних Республік” від 19 серпня 1938 р. [73]. Цей Закон дав вичерпну відповідь на запитання, кого слід вважати громадянами СРСР. До громадян СРСР належали:

„а) всі особи, які до 7 листопада 1917 р. були підданими колишньої Російської імперії і не втратили радянське громадянство;

б) особи, які набули радянське громадянство у встановленому Законом порядку” (ст. 2).

Таким чином, у ст. 2 Закону при визначенні кола осіб, що є громадянами СРСР, застосовувався принцип правонаступництва. Водночас існуючий раніше так званий спрощений порядок набуття громадянства СРСР був відмінений. А питання щодо виходу з громадянства і позбавлення громадянства були віднесені до компетенції органів державної влади Союзу РСР, що відбивало процеси посилення централізму радянської союзної держави. Так, вихід з громадянства СРСР за Законом 1938 р. здійснювався з дозволу Президії Верховної Ради СРСР (ст. 4). Відсутність у Законі підстав для виходу з громадянства створювала широкі можливості для свавілля при вирішенні даного питання. До того ж федеральні органи на свій розсуд вирішували питання про позбавлення громадянства.

Вперше в історії радянського законодавства з питань громадянства був введений юридичний термін „особа без громадянства”. До цієї категорії належали особи, що проживали на території СРСР, не були його громадянами і не мали доказів своєї належності до іноземного громадянства (ст. 8).

Слід зазначити, цей Закон також вперше на законодавчому рівні закріпив термін „радянське громадянство”, який вже давно використовувався в науковій літературі. Тим самим, як зазначав О. О. Кутафін, законодавець прагнув підкреслити монолітність громадянства союзних республік, що повсюдно було єдиним радянським громадянством Союзу РСР [180, c. 159].

Структурно Закон про громадянство СРСР 1938 р. складався всього з восьми статей, у зв’язку з цим чимало питань, пов’язаних із громадянством, не отримало правової регламентації. Серед них питання поновлення в громадянстві СРСР, що позбавляло колишніх громадян СРСР, навіть у разі реабілітації, права на поновлення в громадянстві. Це означало, що колишній громадянин СРСР міг набути союзне громадянство лише на правах іноземця з дотриманням відповідних процедур.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Зазначене зумовило необхідність внесення змін до нормативно-правових актів, спрямованих на забезпечення реалізації по^ Висновки до Розділу 1

Таким чином, підсумовуючи результати проведеного у даному розділі дисертаційного дослідження, можна зробити наступні висновки та внести такі пропозиції:

Доведено, що громадянство є багатоаспектною категорією, яка охоплює широке коло явищ: належність особи до держави, належність особи до народу держави, правовий стан (становище), частина правового статусу особи, суб’єктивне право, правовідносини, правовий зв’язок і правовий інститут. Всі ці прояви громадянства взаємопов’язані та відображають його окремі ознаки.

Поняття громадянства доцільно розкривати через категорію „належність особи до народу держави”, вважаючи, що саме вона закріплює правовий статус особи як громадянина цієї держави. Адже народ – це сукупність усіх громадян, яка становить політико-юридичну єдність, покладену в основу існування держави.

За своєю суттю громадянство – це належність особи до народу держави. За своїм змістом – це взаємні права, обов’язки та відповідальність особи та держави як на території цієї держави, так і поза її межами. За формою – це правовідносини та правовий інститут.

Визначено поняття громадянства України як належність особи до Українського народу, що породжує стійкі правові відносини між особою і державою, де обидва суб’єкти мають взаємні права, обов’язки та відповідальність як на території держави, так і поза її межами.

Встановлено, що громадянство України – це комплексний конституційно-правовий інститут, до складу якого входять такі субінститути: 1) належність до громадянства; 2) набуття громадянства; 3) припинення громадянства.

Запропоновано розрізняти принципи інституту громадянства та права на громадянство, на підставі чого обґрунтована авторська класифікац