Реферат: Вступ актуальність теми

ВСТУП


Актуальність теми. Актуальність теми визначається тією роллю, яку відіграє Європейський Союз (ЄС) в сучасному світі, а також практичним значенням інтеграції України до цієї організації як для науки, так і для державної політики України.

У зв’язку з визначенням Україною стратегічної мети — інтеграції до ЄС, включаючи членство в цьому міжнародному об'єднанні, — важливим завданням є приведення вітчизняного законодавства у відповідність до права ЄС, що зумовлює реформування правової системи країни в цілому. Шлях до європейської інтеграції передбачає реальне забезпечення та зміст основних прав та свобод людини, створення правової, соціальної та демократичної держави, яка посяде гідне місце у світовому співтоваристві. Цей процес, серед іншого, передбачає повномасштабне реформування правової системи України на основі принципів та стандартів, що утвердилися на загальноєвропейському рівні на основі сучасного демократичного міжнародного права в результаті діяльності європейських регіональних міжнародних організацій. До них, крім Європейського Союзу, відносяться і Рада Європи, а також Організація з безпеки і співробітництва в Європі.

Саме цим обумовлено той факт, що входження нашої держави до європейського правового простору визначається внутрішніми нормативними актами України як необхідна умова інтеграції України до ЄС та інших європейських структур.

У системі пріоритетів України особливе місце посідає співробітництво саме з Європейським Союзом. Як зазначено в «Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу», затвердженої Указом Президента України від 11 червня 1998 року, «національні інтереси України потребують утвердження України як впливової європейської держави, повноправного члена ЄС». Наближення меж Європейського Союзу до кордонів України актуалізує проблему її взаємовідносин з цим інтеграційним об’єднанням, вимагає визначення найбільш ефективної стратегії і тактики інтеграції України до ЄС.

Прихильність України до європейського вибору та відданість загальнолюдським цінностям можуть бути реалізовані лише на основі послідовного утвердження демократичних засад розвитку суспільства, прав та свобод людини у всіх їх проявах, побудови правової держави, становлення громадського суспільства.

Європейський вибір України — це шлях наближення до стандартів демократії, громадянського суспільства, верховенства права та забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Метою стратегії економічного і соціального розвитку України є створення реальних умов для її вступу до Європейського Союзу. Зусилля нашої держави на цьому напрямку повинні відповідати визначеним Європейською Радою Копенгагенським критеріям членства в ЄС, які були затверджені Європейським Союзом 22 червня 1993 року. На підставі цих критеріїв будь-яка країна Центральної і Східної Європи може стати учасницею Європейського Союзу. Вступ може відбуватися у тому випадку, коли країна із статусом асоційованого члена буде готова покласти на себе зобов’язання країни-учасниці та буде відповідати необхідним економічним і політичним вимогам. Ці критерії стосуються економічного і політичного підґрунтя, а також готовності виконувати відповідні зобов’язання. Зокрема, політичні критерії стосуються стабільності інституцій, які є гарантами демократії, верховенства закону, прав людини і громадянина, а також поваги прав національних меншин та їх захисту. До економічних критеріїв слід відносити функціонування ринкової економіки, а також здатність витримати тягар конкурентної боротьби і силу ринкових стосунків в межах Європейського Союзу.

Керуючись стратегією європейської інтеграції, Верховна Рада України прийняла закон, яким схвалила Концепцію загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу.

Вона визначає, що адаптація законодавства України до законодавства ЄС   це поетапне прийняття та впровадження нормативно-правових актів України, розроблених з урахуванням законодавства ЄС, з метою створення передумов до підготовки законодавчої бази для входження України в ЄС.

З метою забезпечення умов для входження України до «європейського правового простору» був прийнятий Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 року.

Все це свідчить про те, що європейський напрямок у розвитку законодавства України в найближчий час буде відігравати суттєву роль, що без сумніву, викликатиме як практичний, так і науковий інтерес до проблем інтеграції та гармонізації, наближення законодавства України до законодавства ЄС.

Важливість процесів практичного використання правових інститутів та «європейських стандартів» в різних сферах правового регулювання, актуальність питань гармонізації законодавства України із правовими нормами Європейського Союзу, зокрема, та європейської інтеграції в цілому, обумовлюють необхідність повного і всебічного дослідження цих проблем як у практично-прикладному, так і в загальнотеоретичному аспектах.

^ Стан наукової розробки проблеми. Європейська інтеграція України знаходиться в центрі уваги вітчизняної юриспруденції з перших років незалежності. Важливими питаннями наукових досліджень протягом останніх років є обґрунтування необхідності інтеграції України до європейських структур, зближення права України з правом Європейського Союзу, впровадження європейських стандартів в різні сфери діяльності суспільства. Йдеться про те, що дослідники, аналізуючи різні сторони євроінтеграційних процесів, наголошують на принциповій важливості тих або інших їх аспектів. Так, наприклад, одні дослідники зосередили свою увагу на інституціональній стороні Європейського Союзу, на розподілі виконавчих та законодавчих функцій в системі Співтовариства, на взаємодії європейських інституцій у сфері зовнішньої політики, фінансів, внутрішніх справ, юстиції, правосуддя та інших. Серед інших вчених, що досліджували зазначений аспект проблеми, слід назвати італійського дослідника Сандро Гоці, який розглядав проблеми урядування в об’єднаній Європі, компетенцію та взаємодію європейських структур. Серед дослідників з пострадянських держав необхідно визначити роботи В.Посельського та В.Шемятенкова, які розглядали інституційну, правову та судову систему ЄС у тому, що стосується складу, функціонування та повноважень європейських установ, В.Опришка, який досліджував право ЄС, проблеми гармонізації національного законодавства із законодавством зазначеного міжнародного об’єднання.

Серед вчених, які досліджували проблеми формування «європейського правового простору», який визначає принципи та специфіку європейської правової інтеграції та гармонізації законодавства, слід назвати французького вченого Е.Кробі, який зробив першу в юриспруденції спробу комплексно дослідити концепцію європейського правового простору.

Важливе значення для всебічного розкриття процесу становлення європейського правового простору є роботи російських вчених Л.М.Ентіна, С.Ю.Кашкіна, О.І.Тіунова, В.М.Топорніна, Г.П.Толстопятенка, Є.Т.Усенка, Ю.М.Юмошева, а також таких західних вчених, як Е.Аккер, Дж.Вейлер, Дж.Вінер, В.Греве, Р.Довід, Г.Дейвіс, А.Романо, М.Джейніс, Р.Кей, В.Кернз, Е.Бредні, А.Татам та ін. Хоча українські автори не ставили за мету дослідження теоретико-правових аспектів європейської інтеграції, існує значна кількість робіт, важливих для аналізу окремих аспектів проблеми. Зокрема, питання розвитку концепції Європи як сукупності правових держав, сучасного змісту європейського права в цілому та права Європейського Союзу, зокрема, питання реформування правової системи України в аспекті європейської інтеграції досліджуються у працях А.І.Дмитрієва, А.С.Довгерта, В.К.Забігайка, Л.Г.Заболоцької, О.В.Зaдорожнього, А.П.Зайця, М.І.Козюбри, В.Є.Мармазова, В.Ф.Опришка, Н.М.Оніщенко, І.С.Піляєвої, В.І.Муравйова, Л.Д.Тимченка, Ю.С.Шемшученка.

Серед зарубіжних фахівців, які досліджували право Європейського Союзу, в цілому та особливостей і принципів його зближення із правовими системами третіх країн, слід виділити таких вчених, як Г.Берман, Н.Блокер, І.Бридж, Ж.Булюї, В.Ваєт, М.Вестлейк, Т.Гартлі, П.Гей, Д.Генрі, Г-Н. Геренфельдт, Е. Де Смітер, Г.Дейвіс, А.Еванс, Г.Еніке, У.Зайдль-Гогенвельдерн, Г.Інсен, Г.Ісаак, В.Кернз, Ф.Карді, Н.Каталано, П.Кептейн, М.Кремона, Д.Лазок, К.Ленартс, Ж-В.Луї, Д.Макгольдрик, Д.Маклеод, М.Маресо, Д.О’Кіф, Ж.Рідо, А.Розас, Є.Серекс, Ж-Л.Сорон, П.Пескатор, А.Татам, А.Тот, Ж.Тускоз, Е.Фелкер, А.Фердрос, П.Фішер, Р.Фолсом, С.Хайет, Г.Шлогауер, О.Шпірман, Ж.Штайнер.

На окрему увагу заслуговують дослідження понятійно-категоріальної сутності, еволюції, характерних ознак та функціонування правової системи, які проводились українськими та зарубіжними вченими. Серед них передусім увагу привертають роботи вітчизняних дослідників: Ф.Д.Бабкіна, А.П.Зайця, О.В.Зайчука, М.І.Козюбри, В.В.Копейчикова, Є.В.Кубка, Л.В.Луць, В.Ф.Опришка, Н.М.Оніщенко, В.Ф.Погорілка, П.М.Рабіновича, В.М.Селіванова, О.Ф.Скакун, О.І.Харитонової, Є.О.Харитонова, В.М.Шаповала, Я.М.Шевченко, Ю.С.Шемшученка та ін. Серед зарубіжних авторів слід зазначити роботи російських вчених: С.С.Алексєєва, В.Л.Карташова, Д.А.Керімова, В.В.Кудрявцева, О.А.Лукашевої, О.В.Малька, М.М.Марченка, Ю.О.Тихомирова, Л.С.Явича та ін. З-поміж інших зарубіжних авторів необхідно насамперед зазначити Ф.Аумана, Р.Болдіна, Р.Давида, Ж.Карбон’є, К.Кьотца, К.Нетона, Дж.Тернера, А.Уотсона, Л.Фрідмена, Дж.Херста, К.Цвайгерта та ін.

Однак, незважаючи на досить велику кількість наукових досліджень, пов’язаних із характеристикою різних аспектів інтеграції України до європейських структур, зокрема зближення правової системи України з правовою системою Європейського Союзу, слід зазначити, що наразі відсутні комплексні теоретико-правові пошуки, автори яких пропонували б системний підхід до аналізу проблеми.

^ Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження обрана згідно з державними планами та програмами Верховної Ради України (Державно-правова реформа в Україні) та Законом України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» (від 18 березня 2004 року № 1629-VI), у відповідності з тематикою пріоритетних напрямків фундаментальних та прикладних досліджень навчальних закладів та наукових установ МВС України на період 2002-2005 рр. (затверджених наказом МВС України від 30 червня 2002 року № 635) і планами науково-дослідних робіт та тематичними планами, а також планами Національної академії внутрішніх справ України на 2001-2005 рр.

Концепція розвитку юридичної науки й освіти в Україні визначає пріоритетні напрямки наукових досліджень у галузі загальної теорії держави і права. Одним з них є «ефективність застосування законодавства, законність, правопорядок і правова культура як соціальні цінності й умови розвитку демократії в Україні». На дослідження цієї проблеми (включаючи проблему інтеграції України до ЄС, адаптації її законодавства до законодавства Європейського Союзу, впровадження європейських стандартів у всі сфери правового регулювання) необхідно спрямувати основні зусилля вітчизняних юристів-вчених, які покликані теоретично забезпечити процес розбудови української демократичної, правової та суспільної держави, та інтеграції її до європейських структур.

^ Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження обумовлена актуальністю та ступенем розробленості обраної теми і полягає у комплексному аналізі організаційно-правових засад інтеграції України до Європейського Союзу, дослідженні інтеграційного потенціалу правової системи України, визначенні правових інструментів наближення правової системи нашої держави до правової системи ЄС. Зазначена мета визначила необхідність зосередження уваги на виконанні таких основних завдань:

- з'ясувати природу і принципи формування та функціонування правової системи Європейського Союзу;

- розкрити концепцію ЄС як форми інституалізації інтеграційних процесів у Європі;

- проаналізувати процес формування ЄС та особливості його функціонування;

- визначити перспективи правової інтеграції України в Європейський Союз;

- розкрити риси правової системи України та її місце серед правових систем Європи;

- дослідити правову базу та інституційне забезпечення співпраці між Україною та Європейським Союзом;

- визначити сутність та шляхи узгодження норм національного права України з правом Євросоюзу;

- розкрити теоретико-правові проблеми адаптації законодавства України до законодавства ЄС;

- проаналізувати стан та перспективи розвитку співробітництва України з ЄС та розробити пропозиції щодо їх вдосконалення.

^ Об'єктом дослідження є шляхи та перспективи правової інтеграції України в Європейський Союз.

Предметом дослідження є напрямки, форми, принципи та інституційно-правові механізми адаптації законодавства України до законодавства ЄС.

^ Методи дослідження. Основою методології дослідження є комплексний підхід до аналізу правової інтеграції України в Європейський Союз та адаптації законодавства України до законодавства ЄС як найбільш значної складової цього процесу. Науковий пошук базувався на принципах об'єктивності, конкретності, істинності.

Методологічну базу дослідження складає діалектичний метод пізнання державно-правових явищ, що дає змогу розглянути їх у розвитку, взаємозв'язку та у зв'язку з іншими різноманітними соціальними явищами.

Методика дослідження поєднує загальнонаукові та спеціальнонаукові концепції, теорії і методи. В якості методологічної бази дослідження використовуються такі методи пізнання, як: філософські, історичний, формально-логічний, соціологічний, системний, порівняльно-правовий та інші.

Передумови становлення та основні етапи розвитку інтеграційних процесів у межах Європейських Співтовариств, співпраця України з ЄС висвітлені з дотриманням історичного підходу. Аналіз актів, які регулюють правові аспекти організації та діяльності інституційних утворень ЄС, співробітництво між Україною та Європейським Союзом, адаптацію законодавства України до законодавства ЄС, базувався на широкому використанні формально-юридичного і таких загальнонаукових методів, як системного та структурно-функціонального. Відповідно до формально-логічного методу в дослідженні застосовується категоріально-понятійний апарат та закони логіки, формальні правила класифікації, формулювання і аналізу визначень юридичних понять, правила та прийоми формальної логіки тощо.

Важливе місце в методології дисертації посідає порівняльно-правовий метод. Дослідження теоретичних та практичних проблем правової інтеграції України до Європейського Союзу об'єктивно потребує вивчення та використання досвіду країн-учасниць ЄС в процесі європейської інтеграції.

В процесі розробки пропозиції щодо вдосконалення механізму адаптації законодавства України до законодавства ЄС використовувався також метод прогнозування.

Основні положення та висновки роботи ґрунтуються на аналізі установчих договорів Європейських Співтовариств і ЄС, угод, якими внесено до них зміни та доповнення, актів інституційних органів ЄС, нормативно-правових актів, які регламентують процес європейської інтеграції України, адаптації її законодавства до законодавства Європейського Союзу, вітчизняної та зарубіжної монографічної наукової літератури, досліджень загальної теорії держави і права, міжнародного права, порівняльного правознавства, політології, філософії, економіки, історії, соціології, а також юридичної практики.

Висновки дисертаційного дослідження базуються на положеннях Конституції України, Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» (від 18 березня 2004 року № 1629-VI), Угоди про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-учасницями.

Таким чином, дослідження побудоване на використанні широкого кола методів, підходів, концепцій, нормативного матеріалу для вивчення проблем правової інтеграції України до ЄС.

^ Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що в дисертаційному дослідженні зроблена спроба комплексного правового аналізу основоположних загальнотеоретичних, науково-методологічних та науково-практичних проблем правової інтеграції України до Європейського Союзу, висвітлено організаційно-правові аспекти цього процесу, проведено системний аналіз механізму адаптації законодавства України до законодавства ЄС.

У рамках проведеного автором дослідження одержані наступні результати, що найповніше характеризують його наукову новизну:

1. З'ясовано, що право Європейського Союзу — це складний набір правових засобів та інструментів, які регулюють та спрямовують процеси європейської інтеграції у найважливіших сферах співробітництва. Право ЄС — самостійна правова система, яка розвивається власним шляхом, відрізняється від правових систем окремих держав, тісно інтегрованих до неї, і поєднує у собі риси, притаманні як міждержавним об'єднанням, так і міжурядовим організаціям. Право Європейського Союзу органічно пов'язане з національним правом країн-учасниць, цей взаємозв'язок визначається кількома основними принципами, а саме: принцип прямої дії правових норм ЄС на всій території держав-учасниць, принцип первинності права ЄС, а також принцип субсидіарності, який чітко розмежовує компетенцію ЄС і компетенцію держав-учасниць.

2. Визначено, що європейські стандарти — це визнані та закріплені в його документах юридичні норми, які регулюють співпрацю між державами-учасницями в межах об'єднання, а також механізми такого регулювання та гарантії забезпечення цих норм на практиці.

3. Розкрита інституційна система Європейського Союзу, яка базується на класичному принципі розподілу влади, хоча цей принцип діє у своєрідній формі, так, в процесі затвердження актів ЄС, у тому числі і тих, що мають силу закону, беруть участь три інститути ЄС — Рада, Комісія і Парламент, кожен з них має свою чітко визначену компетенцію.

4. Встановлено, що процеси розширення Європейського Союзу призводять до того, що його право поступово, закономірно, об'єктивно впливає на правові системи сусідніх держав, в тому числі й України, як держави, що вступила у тісне і перспективне співробітництво з ЄС.

5. З'ясовано, що передумовами вступу до ЄС, як свідчить євро-інтеграційна практика, є створення демократичних основ для функціонування і подальшого розвитку громадянського суспільства державою-претендентом, формування та впровадження принципів правової держави, реформування нормативно-правової та інституційної складових національної правової системи.

6. Досліджено процес інтеграції України до Європейського Союзу, який розпочався із набуттям нашою країною незалежності, що обумовило необхідність створення у внутрішньому правопорядку держави відповідних правових приписів для його здійснення, що і було започатковано Угодою про партнерство і співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами, укладеною у 1994 році. Ряд положень даної угоди містить зобов'язання нашої держави, спрямовані на створення правової бази для регулювання співробітництва з ЄС. Інтеграційні процеси не можуть здійснюватись механічно, вони потребують вдосконалення, узгодження і приведення національного законодавства України до норм та стандартів Європейського Союзу і створення таким чином правової та інституційної бази співробітництва між нашою державою і ЄС. Здійснення відповідних заходів правової інтеграції, визначення її меж і способів, створення ефективних механізмів перебуває у віданні України як зацікавленої в цьому держави.

7. Встановлено, що в Україні створена відповідна правова база та інституційна система, яка включає як центральний орган виконавчої влади (Міністерство юстиції), так і посадових осіб, які і визначають процеси правової інтеграції України до ЄС. Центральне місце в загальній інституційно-правовій системі співробітництва України та ЄС займає Угода про партнерство і співробітництво. На жаль, невиправдано другорядну роль в процесі правової інтеграції України до Європейського Союзу відіграє Верховна Рада України, хоча саме на ній лежить обов'язок приймати закони, а іншим суб'єктам надається лише право законодавчої ініціативи.

8. Доведено, що європейський вибір України, зокрема, полягає у всебічному входженні правової системи нашої держави до європейського правового простору, її адаптації до європейських правових стандартів, і саме за цими напрямками повинна відбуватись правова реформа в нашій державі.

9. Встановлено, що адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу є тривалим і послідовним процесом наближення її правової системи, включаючи законодавство, правотворчість, юридичну техніку, практику правозастосування до правової системи ЄС відповідно до критеріїв, що висуваються Європейським Союзом до держав, які мають намір до нього приєднатися.

^ Практичне значення одержаних результатів. Дисертація є комплексним дослідженням проблем, пов’язаних із правовою інтеграцією України до Європейського Союзу, адаптацією її законодавства до законодавства ЄС. Положення та висновки дисертаційного дослідження сприятимуть подальшому вивченню процесу європейської інтеграції, правової системи Європейського Союзу, а також питань реформування правової системи України, відповідності її європейським стандартам. Результати дослідження можуть бути використані у процесі здійснення відповідними державними органами України адаптації вітчизняного законодавства до законодавства ЄС, а також для підготовки фахівців з правових питань європейської інтеграції.

Дисертаційна робота дає можливість, з одного боку, глибше зрозуміти перспективи правової інтеграції України до Європейського Союзу, наближення її правової системи до норм і стандартів ЄС, а, з іншого, ― з’ясувати ті проблеми теоретичного та практичного характеру, які необхідно подолати на цьому шляху.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що її положення і висновки можуть слугувати підґрунтям для подальшого розвитку концептуальних уявлень у вітчизняній науці теорії держави і права про роль і місце права Європейського Союзу у реформуванні правової системи України, про механізм адаптації законодавства України до законодавства ЄС і більш глибокого розуміння закономірностей інтеграційних процесів, що відбуваються у Європі, зокрема у сфері права.

Практична значимість результатів дослідження визначається можливістю використання положень дисертації у навчальному процесі, а також у тому, що в дисертації визначено коло теоретичних і практичних проблем, пов’язаних із правовою інтеграцією України до Європейського Союзу, і розроблені пропозиції, які сприятимуть пришвидшенню цього процесу.

З урахуванням об’єкта, предмету, мети і завдань дослідження воно має наступну структуру: вступ, два розділи, які на загал поділені на п’ять підрозділів, висновки та список використаних літературних джерел.

^ Розділ 1. Правові та інституційні основи європейської інтеграції


^ 1.1. Джерела та розвиток європейського права


Вивчення конституційних основ правової системи Європейського Союзу дає підстави констатувати, що договори про заснування цього Союзу становлять структуровану систему норм із власними джерелами, розроблення та впровадження яких забезпечують інституції згідно з відповідними процедурами, а ухвалення відбувається через автономні правові механізми [32, 43].

Юридичними джерелами /формами/ права є офіційні способи виразу і закріплення правових норм, а саме: правові звичаї, судові прецеденти, нормативні угоди, нормативно-правові акти. Зазначена класифікація джерел права може бути застосована і до джерел європейського права. Однак при цьому треба мати на увазі, що останньому властивий ряд характерних лише для нього ознак, які визначають особливості його формування та функціонування.

Необхідно зазначити, що положення засновницьких договорів не містять необхідної чіткої технології джерел права Європейського Союзу. Тому за браку систематизованої класифікації в їх тексті треба побудувати систему джерел, визначивши різні категорії норм та уточнивши їх взаємозв’язки (координації чи ієрархії), починаючи з положень договорів, практики інституцій ЄС-пв та держав-членів, а також зважуючи систематизацію, яку здійснює судочинство ЄС.

Враховуючи існування різноманітних класифікацій, зумовлених різними доктринами, слід уточнити, що типологія джерел може ґрунтуватися на плюралізмі різних критеріїв, і залежно від того, яким класифікаційним критеріям віддадуть перевагу, можна розрізняти системи джерел Паризького і Римських договорів, протиставляти джерела писані і неписані, внутрішні й зовнішні, первинні та похідні, норми, передбачені законодавчими документами та запроваджені практикою, говорити про право ЄС у вузькому й широкому значеннях слова, про правові джерела Співтовариства чи правові джерела Союзу [32, 43-44].

Ми розглянемо поділ джерел права Європейського Союзу на первинні та вторинні (похідні). Зазначена класифікація прийнята не лише в теорії права, але визнана і в практиці правового регулювання. Зокрема, нею користується Суд ЄС.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Цей Договір є основним документом, що визначає склад, структуру, мету та принципи діяльності Євросоюзу, сприяючи взаємодії держав-учасниць у галузі валютної, економічної, сільськогосподарської, торгової та соціальної політики.

Новими напрямами діяльності Євросоюзу стали спільні зовнішня політика, політика в галузі безпеки та співробітництво в галузі юстиції та внутрішніх справ держав-членів.

Цей Договір вносив зміни й до установчих договорів про заснування ЄСВС, ЄЕС та Євроатому. ЄЕС отримало нову назву — «Європейське Співтовариство», яке до того ж й значно розширило сферу своєї юрисдикції, до якої увійшли питання культурного співробітництва, охорони здоров'я, захисту прав споживачів, координації політики в сфері зайнятості тощо.

Підписанням 2 жовтня 1997 р. Амстердамського договору (набув чинності після ратифікації державами-членами 1 травня 1999 р.) було започатковане нове реформування Євросоюзу.

Цей Договір мав на меті, насамперед, врегулювати умови та порядок збільшення кола учасників Євросоюзу. До Маастрихтського договору були додані норми, які деталізували умови і порядок прийому до Євросоюзу нових членів. Однак у Маастрихтському договорі не було визначено, як будуть у цьому випадку реформуватися інститути Євросоюзу. Мова йде про реформування діяльності Комісії та Ради.

Значну увагу було приділено питанню захисту прав і свобод людини як основної умови функціонування Євросоюзу. До Амстердамського договору вносилися положення про створення в рамках Євросоюзу простору свободи, безпеки та законності. Рішення, що приймаються органами Євросоюзу, мали стати більш відкритими та ефективніше вирішувати проблеми громадян. Меті захисту прав та інтересів останніх мали відповідати встановлення громадянства Євросоюзу, діяльність Комісії по петиціях та Уповноваженого з прав людини.

Визначаючи цілі і принципи Євросоюзу, Договір встановлював, що Євросоюз створений на принципах свободи, демократії, поваги основних прав і свобод та принципах правової держави, які є спільними для всіх держав-членів.

Щодо держав — членів Євросоюзу, які порушують основні права та свободи людини, то Договір передбачав введення санкцій до зупинення здійснення державою повноважень, що передбачаються установчими договорами. Це може також стосуватися обмеження права відповідної держави-члена брати участь у голосуванні в Раді.

Договір також розширив сферу застосування ЄП та юрисдикцію Суду ЄС. Прикладом цього є інкорпорація до тексту Амстердамського договору положень Шенгенських угод по врегулюванню візової та міграційної політики і наданню притулку.

Враховуючи те, що в межах Євросоюзу ті чи інші положення застосовуються не до всіх держав-членів (зокрема, Велика Британія, Ірландія і Данія не погодилися з інкорпорацією Шенгенських угод, зайнявши особливу позицію), в Амстердамському договорі сформульовано нову концепцію співробітництва. Згідно з нею держави, що вживають заходів по поглибленню інтеграційних процесів, можуть приймати спільні рішення, які сприяють реалізації цілей установчого договору. Амстердамський договір не лише визнав правомірність такої практики, коли узгоджені рішення застосовуються лише частиною держав-членів, а й визначив механізм реалізації такої концепції співробітництва. Так, вона була покладена в основу формування валютного союзу. Таким чином була сформульована концепція можливості застосування рішень ЄС не всіма державами-членами. Амстердамський договір деталізував питання співробітництва поліцій та судів держав-членів у галузі кримінального права. Зокрема, в ньому передбачена можливість контролю в преюдиціальному порядку з боку Суду ЄС при вирішенні питань співробітництва поліцій та судів у кримінально-правовій сфері. Так, відповідно до ст. 35 зазначеного Договору, Суд ЄС одержував право за певних умов надавати висновки щодо дійсності і тлумачення рішень, прийнятих у рамках співробітництва в сфері забезпечення законності та правопорядку.

У лютому 2000 р. була скликана нова конференція урядів держав-учасниць для підготовки наступної, ще більше радикальної реформи установчих документів Європейського Союзу.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Загальні принципи та обмеження, що встановлюються при застосуванні права доступу до документів, визначаються Радою. При цьому Європарламент, Рада та Комісія встановлюють у власних внутрішніх регламентах особливі умови доступу до своїх документів.

Європейське право безпосередньо пов'язане як із міжнародним правом, так і з правом країн — членів Євросоюзу. У правовій системі Євросоюзу та Європейських Співтовариств діє ряд загальних принципів, обумовлених, насамперед, взаємовпливом міжнародного та національного права. Правові норми Співтовариства можуть випливати не тільки з установчих договорів та правових актів, а й із загальних принципів права. Таким чином, загальні принципи європейського права є і джерелами права.

Відповідно до точки зору англійського юриста В. Кернза, вони можуть бути визначені таким чином:

1) загальні принципи, які походять з природи права Співтовариств;

2) ті, які є спільними для правого порядку однієї чи більше держав-членів;

3) основні права людини;

4) загальні принципи міжнародного права» [68, 89].

Загальні принципи, що походять з права Співтовариств, за його точкою зору, включають наступні:

1. Рівність.

2. Солідарність. Оскільки зростає кількість держав-членів, значною мірою ускладнюється можливість встановити для них спільні принципи. Однак існує значна кількість принципів, що застосовуються в декількох державах-членах:

Правова визначеність.

Законні очікування.

Пропорційність.

Дотриманню прав людини надається статус одного із загальних принципів, основоположних для ЄС. Спочатку сфера прав людини розглядалася як така, що належить до компетенції Європейського суду з прав людини. Однак поступово СЄС визнав необхідність дотримуватися певних фундаментальних прав людини під час застосування права ЄС. СЄС здійснює захист права на особисте життя, права на відповідний судовий розгляд, права на особисте спілкування адвоката та його клієнта, права на свободу вибору релігії.

Дещо інший підхід застосовується авторами підручника «Право Європейського союзу». Так, за їх точкою зору, першим і найважливішим є принцип пріоритету європейського права стосовно національного права держав-членів. Згідно з ним, всі акти останніх повинні узгоджуватися з правом Євросоюзу. На основі цього принципу відбувається розмежування між міжнародним правом, що базується на інтересах державного суверенітету, та європейським правом, яке ґрунтується на інтересах Співтовариства. Загальні ж принципи та норми міжнародного права діють у тих випадках, коли є прогалини у праві Європейських Співтовариств [134, 104].

Важливими факторами розвитку Євросоюзу є принципи пропорційності та субсидіарності — найскладніші з усіх принципів європейського права.

Згідно з принципом пропорційності Співтовариство здійснює свою юрисдикцію лише в межах повноважень, які йому передали держави-члени за установчим договором, і лише для виконання тієї мети, для досягнення якої цей договір було укладено. Органи влади не можуть накладати на громадян зобов'язання, що перевищують встановлені межі необхідності, що випливає із публічних інтересів, для досягнення певної мети. Якщо встановлені зобов'язання явно непропорційні меті, міра, що встановлює зобов'язання, буде анульована. Таким чином збалансовується співвідношення між метою та засобами її досягнення.

Принцип субсидіарності з'явився в ст. 3-В Договору про Європейський Союз і тлумачиться Протоколом та Декларацією про зміни Договору про Європейський Союз, договорів, що заснували Європейські Співтовариства, та ряду пов'язаних із ними актів.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Отже, європейське право можна визначити як складний набір правових засобів та інструментів (і перш за все правових норм), які регулюють та спрямовують процеси європейської інтеграції у найважливіших сферах співтовариства. Правовою основою функціонування інструментів та органів Європейського Союзу на даний момент складають установчі договори, а основними регуляторами інтеграційних процесів виступають нормативні акти самих інституцій Євросоюзу.

^ 1.2. Співвідношення понять європейського права і права Європейського Союзу

В юридичній літературі термін «європейське право» має різноманітні значення, зокрема, під ним розуміють «право Європейського співтовариства», «право Європейських співтовариств», «комунітарне право», «право Європейського Союзу» та ін. Тому для з’ясування фундаментальних категорій права Європейського Союзу, якими є його поняття, принципи, джерела та система, необхідно розмежувати базові терміни, які широко використовуються дослідниками. Так, академік Л.М. Ентін, використовуючи термін «європейське право», відзначає, що даний термін має декілька значень:

ним позначають сукупність національних правових систем європейських держав;

використовується для позначення частини міжнародно-правових норм, якими регулюються відносини між європейськими державами в різноманітних сферах, в цьому випадку «європейське право» означає регіональну, або субрегіональну міжнародно-правову систему, що формується переважно у відносинах між державами Європейського континенту;

«європейське право» використовується для позначення сукупності правових норм, що регулюють відносини, які складаються в рамках європейських інтеграційних об'єднань, в рамках Європейських співтовариств та Європейського Союзу [46, 134].

При дослідженні європейського права слід враховувати такі його суттєві особливості, як:

комплексний характер права ЄС, яке включає в себе міжнародно-правові, конфедеративні та федеративні риси;

динамізм цього права, що тягне за собою зміну його природи, структури, сфери та механізму дії;

незавершеність процесу формування права, і як наслідок, його «проміжковий» характер, дію на стику міжнародного та національного пра