Реферат: Концепція фінансової безпеки України*

Концепція фінансової безпеки України*

(проект)
І. ВСТУП
1.1. ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ

Фінансова безпека – складова економічної безпеки, яка характеризує стан захищеності життєво важливих (ключових) інтересів держави, регіонів, підприємницьких структур та громадян у фінансовій сфері від впливу широкого кола негативних чинників (загроз). Основними критеріями фінансової безпеки є достатність фінансових ресурсів, їх збалансованість та ліквідність, які уможливлюють нормальне існування та розвиток зазначених суб”єктів економічного життя.

Концептуальні засади фінансової безпеки - це система поглядів на те, яким має бути стан фінансової захищеності, та якими засобами його можна забезпечити. Відповідно Концепція фінансової безпеки України – комплексна система поглядів на ключові інтереси у фінансовій сфері, принципи і засоби їх реалізації та захисту від внутрішніх та зовнішніх загроз.

Сутність фінансової безпеки з точки зору системного підходу полягає в збереженні та укріпленні міжсистемних зв’язків, забезпеченні існування та розвитку кожної підсистеми виходячи з інтересів фінансової системи в цілому.

Під фінансовою системою розуміється:

сукупність сфер та форм фінансових відносин;

сукупність фінансових агентів, які діють у межах країни.

Фінансовим агентом є учасник фінансових відносин, який в міру своїх законних повноважень та функцій бере участь у фінансових відносинах в межах країни. До фінансових агентів відносяться:

державні установи, які виконують функції управління фінансовою системою та її окремими ланками, а також функції нагляду;

фінансові установи, які безпосередньо беруть участь у формуванні фінансових потоків та фінансової практики в межах країни;

приватні особи, які виступають контрагентами фінансових установ та держави в процесах формування фінансових потоків.

До сукупності державних установ – економічних агентів належать:

Державні установи, які в міру своїх функцій визначають пріоритети та політику України в галузі фінансів:

Президент України;

Верховна Рада України.

Державні установи, які виконують функції нагляду та регулювання діяльності на фінансових ринках:

Кабінет Міністрів України;

Рада національної безпеки і оборони України;

Рахункова палата України;

Національний банк України;

Державна комісія з регулювання ринку фінансових послуг України;

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку України;

Державна податкова адміністрація України;

Державне казначейство України;

Фонд державного майна України;

Антимонопольний комітет України;

Державний комітет України з фінансового моніторингу;

Інші державні установи.

З точки зору Концепції фінансової безпеки доречним є визначення фінансової установи як юридичної або фізичної особи, яка на законних підставах тим або іншим чином бере участь в обороті фінансів (фінансових потоках) у межах країни. До фінансових установ мають бути віднесені і фізичні (приватні) особи, які виконують тотожні з юридичними особами функції.


_________________________________________________________________________

* Проект Концепції підготовлений за доручення Міжвідомчої комісії з питань фінансової безпеки при РНБОУ. Координатор проекту – ЗАТ “Українське агентство фінансового розвитку”.

Розробники: д.е.н. Барановський О.І., кандидати економічних наук Блащук Ю.О., Пузяк М.І., Новошинська Л.В., Резнікова О.О., Романченко О.В., Стасюк Ф.Ф., Фещенко В.В.

Державні фінанси (фінансові потоки) – відносини у сфері перерозподілу коштів економічних агентів, основані на вимогах чинного законодавства в обов’язковому (примусовому) порядку через механізм формування та використання коштів Державного бюджету України та спеціальних позабюджетних фондів.

Ринкові фінанси (фінансові потоки) – відносини у сфері перерозподілу коштів економічних агентів за їх власною ініціативою у добровільному порядку шляхом участі (в якості ініціатора або партнера) у певній галузі фінансової діяльності.

Для цілей Концепції виділимо наступні галузі фінансової діяльності:

– Грошово-кредитна сфера;

– Фондовий ринок;

– Ринок фінансових послуг:

– Страхування та перестрахування;

– Недержавне пенсійне забезпечення;

– Небанківське кредитування та акумулювання коштів;

– Інвестиційна діяльність;

– Лізинг.

Ця сегментація використовуватиметься для ідентифікації загроз та формулювання інтересів фінансової безпеки України.

З урахуванням особливостей організації фінансової діяльності в Україні виділені для цілей Концепції галузі фінансової діяльності можна визнати симетричними видам недержавних фінансових агентів.

Вид фінансових агентів, основна діяльність яких припадає на певну галузь фінансової діяльності, утворюють сегмент фінансового ринку, тобто умовно виділену для цілей аналізу частину фінансового ринку, інтегровану та взаємно пов’язану з усіма іншими.

^ 2. ПРЕДМЕТ, СУБ’ЄКТИ ТА ЦІЛІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФІНАНСОВОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Забезпечення фінансової безпеки України – це діяльність фінансових агентів, направлена на запобігання або мінімізацію загроз фінансовій безпеці та захист національних інтересів України у галузі національних та міжнародних фінансів.

Загрози фінансовій безпеці України – наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють суттєву небезпеку національним фінансовим інтересам.

Національні фінансові інтереси – життєво важливі економічні та фінансові цінності української держави як носія суверенітету, визначальні фінансові потреби народу та держави, реалізація яких гарантує фінансову незалежність та прогресивний розвиток України.

Суб’єктами забезпечення фінансової безпеки України є рівною мірою усі її фінансові агенти в межах їх функцій та ролі у фінансових потоках.

Інтереси груп фінансових агентів (держави, фінансових установ та приватних осіб) інколи є суперечливими. Їх суперечливість спричинена:

об’єктивними причинами – різні групи агентів генерують різні фінансові потоки, виходячи з інтересів максимізації власного доходу та мінімізації загроз (ризиків) своєї діяльності;

суб’єктивними причинами – економіку та фінансову систему України не можна вважати достатньою мірою розвинутою, внаслідок чого виникають перекоси в сторону однієї з груп фінансових агентів та жорстка протидія цим перекосам з боку інших груп фінансових агентів.

Таким чином, найважливішою ціллю забезпечення фінансової безпеки є досягнення балансу між задоволенням інтересів економічних агентів шляхом:

забезпечення сталого економічного розвитку держави в цілому;

забезпечення стабільності платіжно-розрахункової системи та основних фінансово-економічних параметрів;

нейтралізації впливу світових фінансових криз та свідомих дій світових акторів (держав, транснаціональних корпорацій, субдержавних групувань тощо), тіньових (кланово-корпоративних, мафіозних і таке інше) структур на національну фінансову та соціально-політичну систему;

запобігання широкомасштабній втечі капіталу із реального сектора економіки;

запобігання конфліктам між владними структурами різного рівня з приводу розподілу та використання ресурсів національної бюджетної системи;

ефективного залучення та використання коштів іноземних запозичень;

запобігання злочинам та адміністративним правопорушенням у фінансових правовідносинах, у тому числі легалізації (відмиванню) незаконно одержаних доходів;

стимулювання розвитку фінансових потоків, генерованих недержавними фінансовими агентами, та підвищення їх фінансової забезпеченості;

розвитку законодавчої бази та культури фінансової діяльності.

Елементами фінансової безпеки України є:

ефективність фінансової системи, тобто її здатність забезпечувати досягнення стратегічних та тактичних цілей розвитку держави;

незалежність фінансової системи, тобто здатність держави самостійно визначати цілі, механізми та шляхи її функціонування;

конкурентоспроможність фінансової системи, тобто її здатність повноцінно виконувати свої завдання та функції в умовах існування та впливу фінансових систем інших країн та світових фінансових агентів.


^ 3. ПРИНЦИПИ ІДЕНТФІКАЦІЇ ЗАГРОЗ ФІНАНСОВІЙ БЕЗПЕЦІ УКРАЇНИ

Для ідентифікації загроз фінансовій безпеці України у цій Концепції застосовуються наступні принципи:

принцип сегментації: загрози ідентифікуються в межах відповідного сектору фінансового ринку;

принцип суттєвості: ідентифікації підлягають загрози, які об’єктивно створюють небезпеку для одного або кількох елементів фінансової безпеки України - її ефективності, незалежності або конкурентоспроможності;

принцип об’єктивності: наявність загрози має бути доведена за допомогою статистичних показників, опису чинних процедур управління або нагляду, або зазначенням відсутності такої процедури;

принцип повноти: загроза ідентифікується з точки зору усіх можливих негативних наслідків;

принцип динаміки: при ідентифікації загрози мають бути враховані тенденції, що склалися.

Фінансові установи та приватні (фізичні) особи з точки зору механізмів їх економічної поведінки можуть бути поєднані у групу недержавних фінансових агентів. Вони принципово відрізняються від держави тим, що їх економічні очікування та поведінка формуються на підставі кон’юнктури фінансових ринків з урахуванням короткострокових фінансових інтересів саме цієї групи або локальних груп недержавних фінансових агентів.

Натомість держава як фінансовий агент свідомо визначає свою фінансову стратегію і тактику з урахуванням довгострокових цілей держави та задоволення об’єктивних фінансових потреб та інтересів ринкових фінансових агентів.

Таким чином, мінімізація загроз та забезпечення інтересів фінансової безпеки України можуть бути здійснені виключно на державному рівні. При цьому обов’язковим є дотримання розподілу повноважень щодо визначення фінансової політики та здійснення нагляду за її виконанням. При цьому визначення фінансової політики, її пріоритетів та інтересів України у фінансовій галузі є виключною компетенцією Президента та Верховної ради України. Функції нагляду та регулювання в межах прийнятої фінансової політики розподіляються між державними установами та комітетами відповідно до їх повноважень і не повинні поєднуватись з функціями управління.

Основними принципами мінімізації загроз та забезпечення інтересів фінансової безпеки є наступні.

формалізація загроз та інтересів;

наявність системи статистичних показників, які характеризують рівень загроз або рівень досягнення інтересів;

моніторинг кількісних характеристик загроз та інтересів фінансовій безпеці;

авторизація заходів щодо мінімізації загроз та забезпечення інтересів.



^ ІІ. ІДЕНТИФІКАЦІЯ ЗАГРОЗ ТА ФОРМАЛІЗАЦІЯ ІНТЕРЕСІВ ФІНАНСОВОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

4. БЮДЖЕТНА СФЕРА ТА ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВИХ РИНКІВ.

Розбалансування бюджету внаслідок розриву між законодавчо встановленими державними зобов’язаннями і обсягом наявних фінансових ресурсів спричиняє загрозу усім елементам фінансової безпеки України.

Наслідком такого розбалансування є бюджетні суперечності та створення соціальної напруги у суспільстві. Загроза була ідентифікована ще у 2001 році у Посланні Президента України до Верховної Ради “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році”, в якому, зокрема, зазначено, що “ряд законодавчих актів прямо встановлює конкретний рівень бюджетних видатків у відсотках до ВВП. Загальна сума тільки таких видатків (на освіту, оборону, охорону здоров’я, науково-технічну діяльність, розвиток культури тощо) сягає 34,7% ВВП і в 1,2 – 1,3 рази перевищує доходи Зведеного бюджету. Така ситуація дискредитує бюджетний процес, робить його нереальним”. На сьогодні зрушень до ліпшого не відбулося.

Відсутність достовірного прогнозування макроекономічних показників, на основі яких розраховується бюджет, є суттєвою загрозою фінансовій безпеці України.

Так, у 2002 році витрати Державного бюджету від помилкового прогнозування макроекономічних показників склали:

1’040 млн. грн. (прогнозувалась інфляція на рівні 9,8%, фактично ж відбулась дефляція);

600 млн. грн. (прогнозувалось зростання темпів росту ВВП на рівні 6%, реально темпи росту склали 4,1%);

590 млн. грн. (прогнозувалось значення курсу гривні до долара Сполучених Штатів на рівні 5,6, фактичний офіційний курс становив 5,33).

Отже, загальні прямі втрати від невірного прогнозування макроекономічних показників у 2002 році склали 2’230 млн. грн.

Незавершеність та частковість реформи міжбюджетних відносин заважає повноцінному ефективному функціонуванню бюджетної системи України, призводить до суперечок бюджетів різних рівнів.

Місцеві бюджети за своєю функцією є соціальними. Їх видатки на соціальні програми досягають 80% витратної частини. З цих бюджетів фінансується практично вся дошкільна та шкільна освіта, первинна та більша частка спеціалізованої медичної допомоги, переважна частка програм соціального захисту населення.

Однак, реформа міжбюджетних відносин поки що завершилась на рівні областей, міст обласного значення та районів. Вона не торкнулася міст районного значення, сіл та селищ. Її продовження має здійснюватися разом з реформуванням адміністративно-територіального устрою та формування самодостатніх територіальних громад у сільський місцевості.

На сьогодні залишаються незбалансованими доходи й видатки органів місцевого самоврядування. ^ Необхідно якнайшвидше перевести значну частину місцевих бюджетів на засади самофінансування та ліквідувати штучну дотаційність. Одним із шляхів вирішення цієї проблеми може бути запровадження податку на нерухомість та повною мірою використання потенціалу податку на землю та інших ресурсів.

Назріває необхідність вдосконалення практики розподілу податку з фізичних осіб між місцевими бюджетами. У цьому плані найбільше нарікань на механізм сплати податку за місцем роботи, а не проживання.

Місцева влада не зацікавлена нарощувати доходну базу державного бюджету. Для того, щоб органи місцевого самоврядування думали не лише про власні доходи, а й про доходну базу державного бюджету України, потрібно створити систему, за якої прирости доходної бази не скорочуватимуть обсягів трансфертів, що надаються місцевим бюджетам.

Додає нестабільності бюджетній сфері не доведена до логічного завершення зміна ролі і функцій Державного казначейства України.

На початок 2003 року майже половина державних фінансових ресурсів (44%) залишалася розпорошеною по численних банківських установах (мал.2).



Такий стан речей виключає можливість володіння достовірною інформацією про надходження в розрізі видів доходів та бюджетів у режимі реального часу, надання звітних даних зацікавленим органам з метою здійснення аналізу та прийняття управлінських рішень, реалізації на центральному рівні механізму доведення бюджетних коштів до 608 місцевих бюджетів шляхом автоматизованого щоденного перерахування міжбюджетних трансфертів за індивідуальними нормативами до кожного місцевого бюджету, а також здійснення вилучення коштів до державного бюджету з 78 місцевих бюджетів. Таким чином, створені передумови для впровадження єдиного казначейського рахунку на центральному рівні для посилення контролю за грошовими потоками державних фінансів.

Загроза неадекватної структури державного боргу України та незваженої політики в галузі державних запозичень в цілому має тенденцію до зниження, але її не можна ігнорувати.

Подальше розв'язання проблеми боргової залежності та фінансової безпеки України залежатиме від того, наскільки виваженими й обґрунтованими будуть дії у сфері державного запозичення та управління державним боргом. Оскільки можливості зменшення боргового навантаження на економіку України через реструктуризацію не безмежні, державна політика поступово має переходити від переоформлення платежів до стратегічного управління державним боргом.

Необхідні радикальні зміни політики державних запозичень. Проблема в тому, що ситуація, коли 84 % запозичень спрямовується на фінансування бюджетного дефіциту і лише 2 % – на інвестиційні проекти є неприйнятною з точки зору забезпечення сталого економічного зростання економіки.

Реальною і гострою є загроза, що виражається у складності податкової системи України, надмірному податковому тиску, недосконалості механізмів стягнення податків.

В даний час порядок розрахунку та сплати різних видів податків і відрахувань регулюється біля 30 законодавчими актами. Усього за чинним законодавством передбачено 20 загальнодержавних податків, зборів і відрахувань та 14 місцевих податків і зборів.

Однак, протягом останніх років в податковій системі накопичилось багато проблем, які все більше дестабілізують бюджетну та економічну ситуацію в країні. Безсистемні і численні зміни податкових законів, у тому числі з метою розширення галузевих та територіальних пільг звужували базу оподаткування, ускладнювали адміністрування і, відповідно, створювали суттєві бюджетні ризики.

Особливо складною є ситуація з податком на додану вартість. Питання сплати цього податку в даний час регулюється прийнятим 3 квітня 1997 р. базовим Законом України "Про податок на додану вартість", відповідно до якого запроваджено дві ставки ("нульову" та 20%) та введено нові підходи до визначення податкового зобов'язання і податкового кредиту, оподаткування зовнішньоекономічних операцій за принципом країни призначення.

Незважаючи на те, що ПДВ залишається одним із вагомих джерел надходжень до бюджету, в останні роки роль цього податку як основного бюджетоформуючого важеля різко знизилася. Його ефективність в Україні найнижча серед основних видів податків. Коефіцієнт ефективності ПДВ (співвідношення фактичних бюджетних надходжень податку до його загальної податкової бази) складає 0,27, тоді як по податку з громадян – 0,98. Частка податку на додану вартість у валовому внутрішньому продукті протягом останніх 5–7 років зменшилась з 9 до 5%, тоді як, наприклад, частка податку з доходів населення підвищилась з 2,9 до 4,9%.

За оцінками експертів, в основі проблем ПДВ в Україні лежить запровадження нових механізмів нарахування та сплати цього податку без врахування особливостей функціонування перехідної економіки. Негативно на ПДВ впливають постійні зміни базового закону з цього податку. З часу його запровадження (у 1997 р.) до закону було внесено близько 80 змін i доповнень, якими змінено майже 200 законодавчих норм.

В умовах високого рівня експортної спрямованості економіки цей податок суттєво загострив податкові та бюджетні проблеми. Досі залишається неефективною система адміністрування ПДВ, яка дозволяє накопичувати значні обсяги податкового боргу, а також створює можливості для безпідставного відшкодування цього податку з бюджету. Через економічно невиправдані пільги, недоїмку, численні порушення закону до

Вкрай загострили бюджетні проблеми численні податкові пільги. Тут варто зазначити, що податкові преференції використовуються в економіці багатьох країн. При цьому, застосування пільг призводить як до позитивних так і до негативних результатів. З однієї сторони, пільги розглядаються як виправдана форма державної непрямої субсидії, що надається для окремих галузей економіки, регіонів або груп населення. В Україні, наприклад, за допомогою пільг вирішувалися проблеми зайнятості, розвитку депресивних регіонів, оновлення основних фондів, реалізації ресурсозберігаючих та інноваційних проектів, забезпечення цінової конкурентоспроможності на зовнішніх ринках.

Разом з тим, не реформована на даний час вітчизняна податкова система не здатна забезпечити повної гармонії інтересів. Більшість наданих податкових пільг спрямовувалася переважно на розв'язання проблем окремих галузей економіки, регіонів i навіть конкретних підприємств України. Спостерігалася значна територіальна нерівномірність в їх розподілі. Поступово від надання пільг бюджет став втрачати значні кошти. Їх поширення змушувало ухилятися від оподаткування тих, хто такі пільги не отримав, порушило загальновизнані правила ринкової конкуренції.

У 2002 році пільгами в оподаткуванні скористалися майже 130 тис. юридичних осіб, або майже 19% загальної чисельності зареєстрованих платників. На сьогодні обсяги податкових пільг співставні з надходженнями до бюджету, що забезпечують за рік податкові органи. Найбільші суми пільг припадають на ПДВ, частка яких у загальних їх обсягах становить 83%.



Обсяги пільг зростають вищими темпами, ніж надходження податків та зборів. У 1997–2001 роках обсяги надходжень до зведеного бюджету зросли в 1,5 рази, а пільги – у 2,6 рази. Така динаміка спричиняє пряму загрозу фінансовій безпеці України шляхом розбалансування бюджету. Давно назріла потреба комплексного реформування податкової системи, створення цілісного, узгодженого, стабільного податкового законодавства з року в рік відкладається.

Практика адміністрування ПДВ показала, що більшість проблем, пов'язаних з відшкодуванням цього податку, пояснюється прийняттям законодавчих актів, що порушують загальні принципи його нарахування і сплати, використанням суб’єктами підприємницької діяльності схем штучного формування податкового кредиту і мінімізації податкових зобов'язань. Значної шкоди Державному бюджету завдають “фіктивні” фірми, які створюються для забезпечення отримання бюджетного відшкодування реальними підприємствами, з якими вони співпрацюють. Не менш негативний вплив на стан відшкодування ПДВ з бюджету дало запровадження нарахування податку по першій з подій та можливість отримання податкового кредиту без факту проведення розрахунків.

Недосконалість нормативно-правових актів провокує значну кількість безпідставних звернень до податкових органів щодо відшкодування цього податку і сприяє незаконному відтоку значних сум з державного бюджету без підтвердження їхньої фактичної сплати.


Існуюча в Україні система регулювання та нагляду щодо фінансової сфери не може бути визнана ефективною.

Найбільш вдалою на сьогодні є регуляторна діяльність Національного банку України. Обрана на початку 1990-х років дворівнева модель банківської системи функціонує без суттєвих криз, а регулювання та нагляд за нею відбувається з достатньою якістю.

Досить складною є ситуація на фондовому ринку. Регулювання у цій сфері здійснювали в Україні різні органи державної влади з різною ефективністю. Закон України “Про цінні папери та фондову біржу”, прийнятий у червні 1991 року, визначив в якості регулятора цього сегменту фінансового ринку Міністерство фінансів України. З 1996 року ці функції виконує Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку України (ДКЦПФР). До цього часу ефективність регулювання на є досить низькою, про що свідчать незначні обсяги цього ринку, а також суттєві деформації корпоративних відносин в Україні, що відчувається досі у майже постійних переділах власності та гучних корпоративних конфліктах.

Регулювання страхового ринку на різних етапах здійснювали Комітет по страховому нагляду та Міністерство фінансів України. Організаційна перебудова не спричинила жодних змін у регуляторній політиці, ефективність якої залишалася низькою. Свідченням цього було використання різних фінансових схем у страхуванні, за допомогою яких значні суми коштів були вивезені за кордон, виведені з-під оподаткування, а також вкрадені у страхувальників.

Діяльність решти фінансових установ до появи у 2003 році Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України (Держфінпослуг) взагалі не регулював жоден державний орган. На сьогодні Держфінпослуг приділяється особлива увага регулюванню таких сфер фінансової діяльності, як страхування, недержавне пенсійне забезпечення, а також недопущенню відмивання коштів злочинного походження через небанківські фінансові установи. В той же час недостатнім залишається рівень державного регулювання діяльності таких видів фінансових установ, як ломбарди, кредитні спілки та компанії, що займаються довірчим управлінням.

З кінця 1990-х років у галузі державного регулювання фінансової системи України утворились дві протилежні тенденції. З одного боку, динамічно зростаючий фінансовий ринок потребував “жорсткої руки”. З іншого ж боку, міжнародні фінансові організації оголосили курс на дерегулювання підприємницької діяльності. Необхідність співіснування цих тенденцій призвела до дискретного характеру адміністративної реформи в Україні. Замість запровадження світового досвіду регуляторної політики з ліберальними суспільно-економічними принципами в Україні посилювався фіскальний та адміністративний тиск на фінансових агентів. Останні ж прагнуть адаптуватись до жорстких умов існування, намагаючись виконувати численні регулятивні вимоги лише формально.

Примітивне розуміння державного регулювання фінансового ринку як оперативного управління діяльністю фінансових агентів дається взнаки і досі. Негативна тенденція поглиблюється діяльністю судової системи, яка напрочуд важко адаптується до засад лібералізму і понять прав людини та недоторканості приватної власності. Сприяла цьому і тривала відсутність адекватного новому суспільно-політичному ладу цивільного, господарчого та кримінального законодавства.

Предметом регулювання фінансового ринку має бути його універсалізація як комплексу взаємопов’язаних фінансових ринків – грошово-кредитного, фондового та цінних паперів, страхового та інших фінансових інструментів. Така універсалізація є світовою тенденцією. Причому, відбувається як універсалізація окремих фінансових установ (особливо яскраво ця тенденція простежується на прикладі банків), так і утворення фінансових конгломератів, до яких входять банки, страхові компанії, учасники ринку цінних паперів, промислові підприємства. З оглядом на нові реалії радикально змінились концептуальні засади регуляторної політики розвинутих країн. Період сепаратизму у нагляді закінчився і розпочались експерименти з утворення універсальних наглядових органів.1 Українська практика світовим тенденціям аж ніяк не відповідає. “Прірва” між регуляторами дедалі поглиблюється, “утримання дистанції” часто стає самоціллю. Але найгіршим є те, що вітчизняні регулятори відірвані від реального сектору економіки. Ця проблема є для України ключовою.

Окремі сектори фінансового ринку виявляються надмірно зарегульованими (здебільшого не економіко-правовими, а суто адміністративними методами), інші – взагалі не регулюються. Відсутність нагляду часто виправдовується ідеями лібералізму та дерегуляції. Ситуація є очевидною і призводить до цілком реальної реалізації загроз. Недосконале регулювання опосередковано було причиною того, що Україна потрапила до “чорного списку” ФАТФ. Найгострішими були проблеми у галузі небанківських фінансових послуг (страхування, трасти, лізинг, факторинг тощо). Україні три роки потрібно було доводити, що діяльність цих установ є, по-перше, законною і, по-друге, регульованою. Хоча ФАТФ визнала докази України достатніми, слід констатувати факт, що проблемами регулювання фінансового ринку як цілісного явища сьогодні в Україні не опікується ніхто. Де-юре є Кабінет Міністрів, який забезпечує проведення єдиної фінансової цінової, інвестиційної та податкової політики. Є Рада НБУ, яка розробляє засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням. Суттєві (хоча й дещо розпливчасті) повноваження мають також Міністерство економіки, Міністерство фінансів, безпосередній вплив на фінансовий ринок справляє Антимонопольний комітет України. Але немає жодної установи, яка відповідала б за цілісність, прозорість та ефективність фінансової системи, запобігала б спробам маніпулювання нею і провадила б антикризову політику. Отже, на рівні макроекономіки на рівні узагальнюючих показників регулювання фінансового ринку в Україні не здійснюється.

Ще одна суттєва проблема, що спричиняє довготривалі наслідки – еклектичність підходів, які застосовувались при розбудові системи державного регулювання фінансових ринків. На відміну від інших країн Східної Європи, Україна не вжила превентивних заходів щодо інституційної розбудови фінансового ринку. Час було втрачено на безсистемне адміністрування, внаслідок чого штучно було розділено і відокремлено один від одного бюджетну сферу (з розподілом на державний і місцеві бюджети), банківський сектор з майже абсолютною владою Національного банку, фондовий ринок (причому окремо від державних цінних паперів) і ринок решти послуг, які надаються небанківськими фінансовими установами.

Інструмент для зміни ситуації вже існує – це Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”. Однак, узагальнююче поняття “фінансова послуга” де-факто поширюється тільки на суб’єктів регулювання Державної комісії з регулювання фінансових послуг – страхові компанії, недержавні пенсійні фонди, лізингові компанії, кредитні спілки, ломбарди тощо. Кон’юнктурне небажання порушувати рівновагу сил, що склалася, призвело до нівелювання основної мети Закону – створення єдиного регулятивного поля і, відповідно, універсального регулятора фінансового ринку. Такий універсальний регулятивний орган створений не був. Держава обмежилась Меморандумом про взаємодію між НБУ, Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку та Державною комісією з регулювання ринку фінансових послуг. Цим документом декларуються наміри трьох органів обмінюватись інформацією про порушників правил функціонування ринків. Інші ж форми та способи інтеграції суворо заборонені. Сегменти фінансового ринку мають існувати окремо один від одного згідно з визначеним кожним з регуляторів принципами функціонування. А принципи ці визначаються фактично смаковими уподобаннями регуляторів. Наприклад, НБУ до вподоби німецька модель універсальних банків. Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку миліша американська модель, яка передбачає домінування небанківських брокерів (дилерів) та інститутів спільного інвестування. Державна комісія з регулювання ринку фінансових послуг зосередилась на суб’єктах ринку, що належать до її компетенції, демонстративно не помічаючи, що ці суб’єкти є інституційними інвесторами або, щонайменше, контрагентами інших сегментів фінансового ринку.

“Розмноження” регуляторів призводить до дискредитації самої ідеї інституційно-правового регулювання та саморегулювання фінансового ринку. Кожен з регуляторів обрав для взаємодії (а по суті – для спілкування) “свою” або “свої” асоціації. Для Національного банку України “своєю” є Асоціація українських банків, а Київський банківський союз, навпаки, виступає в опозиції і НБУ сприймається негативно. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку видала свідоцтва аж 11 саморегулівним організаціям і ладна видавати такі свідоцтва кожному обєднанню, яке потенційно здатне в разі відмови у реєстрації звернутися з позовом до суду. Держфінпослуг активно спілкується з Лігою страхових організацій України (ЛСОУ) та Національною асоціацією кредитних спілок. Об’єднання товарних бірж НАБУ не має власного регулятора, отже, “горнеться” до Мінагрополітики, оскільки домінуючим товаром на цих біржах є агро продукція.

Жоден з регуляторів найближчим часом навіть не планує делегувати певні повноваження саморегулівним організаціям (СРО). У цьому, безумовно, є здоровий глузд, адже жодна з існуючих професійних асоціацій не сконцентрувала у своїх рядах більшість діючих фінансових агентів і не репрезентує їх інтересів. Крім того, жодна СРО не може сказати про себе, що вона є центральним інститутом певного сегменту ринку. З іншого боку, якщо за допомогою держави такі інститути виникають (наприклад, Національний депозитарій України), то сама ж держава першою відмовляє їм у довірі.

Не викликає сумнівів, що псевдорадикальні рішенні у галузі регулювання фінансового ринку не принесуть успіху. Без систематичних, послідовних та продуманих дій адміністративну реформу починати взагалі не варто.

^ 6. ГРОШОВО-КРЕДИТНА СФЕРА

Відповідно до Закону України “Про Національний банк України” розробка Основних засад грошово-кредитної політики, контроль за їх виконанням та здійснення аналізу впливу грошово-кредитної політики на стан соціально-економічного розвитку є обов’язком Ради Національного банку. Така модель визначення стратегії і тактики у грошово-кредитній сфері є звичною, але її навряд чи можна визнати ефективною. Посилення ролі небанківських фінансових установ з одного боку та мультирегулятивність фінансового ринку України з іншого боку вимагають розробки більш адекватних механізмів визначення, контролю і моніторингу на державному рівні грошово-кредитної політики.

Стратегічні цілі грошово-кредитної політики потребують коригування і приведення у відповідність до інтересів фінансової системи держави в цілому.

Визначення та проведення грошово-кредитної політики законодавчо закріплено як функція Національного банку України. Грошово кредитна політика визначена як комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, направлених на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. В якості основної функції Національного банку декларується забезпечення стабільності грошової одиниці України.

Відповідно до сучасних теоретичних уявлень у довгостроковій перспективі ВВП зростає з так званим “природнім” темпом, який визначається запасом виробничих факторів в економіці, як от основні фонди, труд, земля, природні ресурси, знання та досвід, а також зростанням виробничої потужності факторів. Грошова політика може забезпечити перевищення “природного” рівня лише ненадовго за рахунок понад нормального завантаження виробничих потужностей і додаткового часу роботи і тільки завдяки тому, що не всі ціни в економіці однаково оперативно та гнучко реагують на неочікувані позитивні або негативні зміни (шоки) економічної кон’юнктури. В міру коригування цін на товари та на виробничі фактори в економіці ВВП обов’язково повернеться до свого “природного” рівня.

Підтримувати обмінний курс національної валюти на бажаному рівні засобами грошово-кредитної політики можливо лише на обмеженому проміжку часу. Тривалість періоду, протягом якого Національний банк здатен підтримувати курс гривні на зазделигідь визначеному рівні, визначається обсягом його валютних резервів. Строк, протягом якого реальний курс може штучно підтримуватись, дорівнює періоду, протягом якого ціни в економіці “підтягуються”, компенсуючи рівноважне значення номінального курсу. В Україні, де через нестабільну економіку ціни є більш рухливими, ніж у розвинутих країнах, можливості такого впливу ще більше обмежені. Спроби управління обмінним курсом гривні виключно засобами грошово-кредитної політики призводять до формування інфляційних очікувань та розгону. З урахуванням викладеного слід зауважити, що забезпечення економічного росту та зайнятості населення не може висуватися в якості головних завдань грошово-кредитної політики. Це спричиняє загрозу законодавчого закріплення за нею цілей, які об’єктивно не можуть бути досягнуті з використанням притаманних грошово-кредитній сфері інструментів та методів.

Реально існуючі інструменти провадження грошов