Реферат: План Меркантилізм та класична політична економія. Основні школи та напрямки в економічній теорії ХІХ ст

Тема: Основні етапи розвитку

економічної теорії як науки


План


Меркантилізм та класична політична економія.

Основні школи та напрямки в економічній теорії ХІХ ст.

Економічна теорія у ХХ ст. Сучасні школи в економічній науці.




Меркантилізм та класична політична економія


Першим проявом економічних ідей буржуазного суспільства став меркантилізм. У Західній Європі він зародився вже у XV ст., але ве­ликого поширення набув у XVII ст. Головною передумовою генези­су меркантилізму був розклад феодалізму та зародження капіталіз­му. Виникнення капіталістичного способу виробництва у країнах Західної Європи датується XVI ст. Раніше в окремих містах узбе­режжя Середземного моря можна було спостерігати лише певні окремі прояви капіталістичних відносин. Велике значення для фор­мування капіталістичного способу виробництва мало первісне на­громадження капіталу, зв'язане з найбільш грубими формами наси­льства: розоренням дрібних виробників, колоніальними загарбан­нями, работоргівлею. Ці насильницькі заходи здійснювалися за ак' тивної підтримки держави через державні позики, податкову систе­му, протекціонізм.

Значно прискорило розвиток капіталістичного виробництва ви­никнення світового ринку. Початок формування такого почався зі здійсненням великих географічних відкриттів XV — XVI ст. Після відкриття Америки й морського шляху навколо Африки почалося небувале пожвавлення зовнішньої торгівлі країн Західної Європи. Дрібне товарне виробництво не могло задовольнити зростаючого попиту на промислові вироби. Наспіла необхідність створення вели­ких капіталістичних підприємств, які могли б поставляти значні партії товарів на експорт. З'явилися великі майстерні, що працюва­ли під контролем капіталістів (проста кооперація). Розвиток поділу праці зумовив перетворення капіталістичне організованих майсте­рень на мануфактури.

Велику роль у виникненні капіталістичного способу виробництва відіграв торговий капітал, який у добу розкладу феодалізму був пере­важаючою формою капіталу. Світова торгівля привела до зосереджен­ня величезних багатств у окремих осіб, передовсім у купців і монопо­льних торговельних компаній. Торговий капітал підпорядковував дрібних виробників і одночасно сам проникав у сферу виробництва.

Розклад феодального устрою, розвиток товарно-грошових відносин, зародження капіталізму зачіпали інтереси всіх верств населення і нада­вали питанням економічного розвитку все більшого значення. Ліквіда­ція монополії церкви у царині ідеології, розвиток наукових знань ство­рили сприятливі умови для вивчення й узагальнення явищ еконо­мічного життя. З'явилося багато економічної літератури, що брала за головну мету визначення характеру та завдань економічної політики.

Меркантилізм як перша теоретична спроба пояснити суть капіта­лістичного способу виробництва виник на підставі узагальнення до­свіду первісного нагромадження капіталу й вирішував практичні питання прискорення цього процесу. Намагаючись подолати гострі економічні суперечності, що їх породжував розклад феодальної сис­теми, дворянський абсолютизм у Франції, Росії та інших країнах За­хідної Європи спробував форсувати торгівлю і промисловість меркантилістськими методами, щоб усунути економічну обмеженість феодалізму з допомогою розвитку мануфактурної промисловості.

Меркантилізм відображав інтереси торгової буржуазії, і саме тому Голландію, яка у XVII ст. досягла надзвичайного розквіту та збагачення, розвиваючи судноплавство, зовнішню торгівлю та коло­ніальну експансію, було проголошено ідеалом меркантилізму. Мер­кантилісти закликали вчитися у Голландії, і поступово на цей шлях ставали Англія, Франція, Португалія, Іспанія.

Отже, меркантилізм не був випадковим явищем в історії еконо­мічної думки Європи. Він мав реальну базу й вирішував практичні проблеми того часу.

Мислення меркантилістів значно відрізняється від економічних поглядів античного світу. Керівним принципом останнього був арістотелівський поділ господарства на економіку і хрематистику із засудженням останньої як «неморальної». У центрі уваги меркантич лістів опиняється саме хрематистика — «породження» грошей грошима. Меркантилісти шукають зв'язку між господарськими явища» ми, але шукають його на поверхні явищ, у сфері обігу. І це було зумовлено особливістю епохи, коли домінував торговий капітал, ї

Отже, предметом дослідження меркантилістів є сфера обігу. Навіть сам термін «меркантилізм», що виник у XVII ст., походить від італійського слова «mercante» — купець. Метод дослідження мер­кантилістів — збирання й описування реальних фактів та часткова їх класифікація, тобто вони прямують від конкретного до абстракт­ного, що є неминучим у період зародження будь-якої науки. Відтак меркантилісти не створили й не могли створити розгорнутої теорії капіталізму, не визначили його законів і категорій, а присвятили свою діяльність суто практичним питанням економічної політики.

Економічні погляди меркантилістів не можна розглядати як єди­ну, цілісну, наукову теорію, яку вчитель міг викласти учневі. Те, що пізніше отримало загальну назву меркантилізму, було, по суті спра­ви, сукупністю особистих поглядів і думок багатьох різних людей, які досить часто навіть і не чули один про одного, а також сукупніс­тю практичних господарських заходів європейських держав у XVI — XVIII ст. Авторами економічних праць тоді були, як правило, не професійні науковці, а практики — купці, промисловці, фінансисти, службовці торговельних компаній, котрі не теоретизували, а вирі­шували конкретні економічні питання, формулювання яких зде­більшого виносили прямо у заголовки своїх памфлетів (саме так на­зивали тоді ці праці).

Кількість авторів-меркантилістів та їхніх праць надзвичайно ве­лика. Тільки в Англії до 1764 р., за підрахунками одного з англійсь­ких істориків, було оприлюднено понад дві тисячі таких економіч­них памфлетів. Проте детальне їх вивчення протягом XVIII— XX ст. дало змогу виявити певну спільність теоретичних поглядів меркан­тилістів. Ідеологію меркантилізму розкривають такі головні поло­ження. По-перше, багатством є лише те, що може бути реалізованим і справді реалізується у грошах; тобто багатство — це не що інше, як нагромадження грошей. По-друге, виробництво створює потрібні передумови для утворення багатства, а тому потребує постійного заохочення й розвитку. По-третє, безпосереднім джерелом багатства є сфера обігу, тобто сфера, де продукти перетворюються на гроші. По-четверте, сфера обігу є водночас і джерелом прибутку, що утво­рюється завдяки продажу товарів за більш високою ціною, ніж ціна купівлі: Г — Г' — гроші, що породжують гроші, — такою є формула капіталу в меркантилістів. По-п'яте, не будь-який обіг товарів і грошей є джерелом багатства. Обіг товарів усередині країни, на ду­мку меркантилістів, хоч і збагачує одних осіб за рахунок інших, проте не збільшує і не зменшує загальної суми національного багат­ства. Джерелом багатства є лише зовнішня торгівля. По-шосте, ба­ланс зовнішньої торгівлі має бути активним, тобто треба менше ку­пувати в іноземців і більше їм продавати (проте щодо розуміння активного балансу погляди ранніх та пізніх меркантилістів дуже рі­знилися).

Конкретна меркантилістська політика і теорія меркантилізму пройшли два етапи у своєму розвитку. Це ранній меркантилізм, який Маркс назвав монетарною системою, і розвинутий мерканти­лізм, що його Маркс характеризував як власне меркантилізм, або мануфактурну систему.

Ранній меркантилізм виник іще до епохи великих географічних відкриттів. Найбільш відомими представниками цього напряму були Вільям Стаффорд в Англії та Гаспар Скаруффі в Італії.

Ранній (монетарний) меркантилізм грунтувався на теорії грошо­вого балансу. Ця теорія мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей з-за кордону; по-друге — зберегти гроші в самій цій країні. Відтак поставала вимога якнайменшого ви­трачання і якнайбільшого нагромадження грошей у країні з одночас­ною забороною їх вивезення.

Монетарний меркантилізм був досить примітивною формою піз­нішого меркантилізму. Властиві монетарному меркантилізму XVI ст. заходи — заборона вивезення грошей, обмеження імпорту, збіль­шення видобутку золота та срібла там, де це було можливим, вста­новлення високого імпортного мита, зниження позичкового процен­та — неодноразово впроваджувалися, наприклад в Іспанії, але не дали очікуваних результатів. Монетаризм виявився економічно без­плідним, на ньому надто сильно позначалися вплив іще напівнату­рального господарства, міська регламентація торгівлі та грошового обігу, орієнтована на самодостатність економіки кожного міста.

У другій половині XVI ст. система монетарного меркантиліз­му змінюється системою меркантилізму мануфактурного, що до­сягла свого розквіту у XVII ст. Основними представниками його були Томас Мен у Англії, Антуан Монкретьєн у Франції, Антоніо Сєрра в Італії. Виникла власне система меркантилізму, для якої характерною є теорія торгового балансу. Пізні меркантилісти центр ваги перенесли зі сфери грошового обігу у сферу товарного обігу. Вони ставили своїм завданням скасування заборони вивезення грошей, обмежень імпорту іноземних товарів; форсування експорту національної продукції передовсім промислової; завоювання ринків, у тім числі колоніальних, і забезпечення активного торгового саль­до, тобто перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю товарів, увезених у країну. З цією метою заохочувався розвиток промисловості, що виробляла товари на експорт, розши­рювалося мореплавство. На перший план висувалася політика про­текціонізму, що розглядалася як найліпший засіб для забезпечення інтенсивнішого розвитку експорту. Держава запроваджувала систе­му митних заходів: увезення іноземних товарів, що конкурують з ві­тчизняними, а також вивезення сировини, яку можна було б переро­бити в середині країни, оподатковуються високим митом. І навпаки, встановлюються заохочувальні премії за експорт деяких вітчизня­них товарів.

Отже, в центрі уваги всіх меркантилістів була проблема збага­чення країни. У головному й ранні, і пізні меркантилісти єдині — основою основ всієї системи їхніх поглядів було уявлення, що єди­ним справжнім багатством країни є гроші. Відповідно до цього всі меркантилісти виступають на захист максимального нагромадження грошей. Основна відмінність полягала у різних поглядах на суть ак­тивного балансу.

Розвиток капіталістичних відносин спричинив занепад меркан­тилізму передовсім в Англії — найбільш економічно розвинутій раїні. Інтереси буржуазії переміщуються зі сфери обігу у сферу виробництва. На перший план виходить промисловий капітал.

За цих умов рекомендації меркантилістів не могли вирішити економічних проблем буржуазії. Промислова буржуазія потребувала обґрунтування головних засад капіталістичного виробництва, розробки нових економічних категорій, таких як заробітна плата, прибуток, рента тощо. Крім того, буржуазія намагалася звільнитись від жорстокого урядового регулювання економічного життя. Вона жадала свободи. Буржуазна революція середини XVII ст. в Англії розпочала добу політичних і промислових революцій на європейському континенті. Буржуазія поступово приходить до влади. Бурхливо розвивається промисловість, великих успіхів було досягнуто в розвитку механіки, математики, фізики, філософії та інших наук. Активізація теоретичних досліджень у різних галузях знань сприяла й розвиткові економічної думки, було покладено початок формуванню політичної економії як науки. За цих умов і виникла класична політична економія.

Класична політична економія зародилася в Англії в кінці ХуП ст. та у Франції на початку XVIII ст., прийшовши на зміну меркантилізму.

К. Маркс назвав меркантилізм першим теоретичним опрацюван­ням засад капіталістичного виробництва. Водночас він підкреслював, Що дійсна наука сучасної економії починається лише з того часу, коли теоретичне дослідження переходить від процесу обігу до процесу ви­робництва. Цей перехід і здійснила класична політична економія.

Уперше термін «класична політична економія» ужив Маркс сто­совно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного суспільства. К.Маркс писав: «...під класичною політичною економією я розумію всю політичну економію, почи­наючи з У. Петті, яка досліджує внутрішні залежності буржуазних відносин виробництва».

Якщо меркантилісти в своєму аналізі виходили з досить повер­хового розуміння процесу обігу і тому бачили лише зовнішній бік його явищ.

Класики проголосили ідею природного порядку, дію об'єктив­них економічних законів. А це змінило напрям досліджень від сис­теми регламентуючих правил до економічної свободи, яка одна тільки й забезпечує ефективний розвиток економіки.

Класична школа, на відміну від меркантилістів — прихильників державного втручання в економічне життя, проголосила принцип економічної свободи, економічного лібералізме. Класики були про­тивниками протекціонізму. Проблему цінності, яка на той час була однією з центральних в економічному аналізі, вони вирішували переважно з позицій трудової теорії, застосовуючи абстрактно-дедуктивний метод дослідження економічних явищ.

Загальна оцінка класичної політичної економії у колишній ра­дянській літературі здійснювалась за схемою К. Маркса, котрий до класиків зараховував економістів від Петті до Рікардо в Англії і від Буагільбера до Сісмонді у Франції. Вершиною класичної політичної економії Маркс називав праці А. Сміта і Д. Рікардо, якими, на його думку, класична школа вичерпала себе.


^ Основні школи та напрямки в економічній теорії ХІХ ст.

Англійська політична економія початку XIX ст. характеризува­лась відносною сталістю поглядів, використанням абстрактних ме­тодів досліджень. Однак саме тоді завершується промисловий пере­ворот і ряд нових проблем, що стають його наслідком, потребують теоретичного пояснення.

Водночас полеміка з основних теоретичних питань політичної економії, що постійно велася між представниками класичної школи, мала своїм наслідком посилення уваги до економічних досліджень. Навколо Рікардо групувались найкваліфікованіші тогочасні еконо­місти, що визнавали існування рікардіанської системи, але одні ко­ментували її, деталізували та намагались уточнити окремі положен­ня, а інші піддавали критиці окремі її сторони.

З Рікардо полемізували видатні вчені, серед них — англійці То-мас Мальтус і Нассау Сеніор. Вони не намагались спростувати кла­сичне вчення, а зробили спробу з інших вихідних позицій довести життєздатність та висвітлити механізми саморегулювання економі­чної системи капіталізму.

Найортодоксальнішими послідовниками Рікардо були Джеймс Мілль та Джон Мак-Куллох, які не лише сприйняли його ідеї, а й застосовували їх для аналізу економічних процесів капіталістичного суспільства.

Мало того, без Джеймса Мілля був би неможливим вихід у світ основної книжки Рікардо «Основи політичної економії». Джон С. Мілль писав згодом, що книжку Рікардо «ніколи б не було вида­но або написано без прохань та міцної підтримки мого батька»'. Ви­давцем та редактором збірки праць Рікардо (1852) був Мак-Куллох. Саме завдяки тому, що вони так успішно пропагували його систему, економічна думка ще довго не сприймала інших методів аналізу.

Період розквіту політичної економії в Англії відповідає періоду започаткування класичної школи у Франції. Вихід у світ книжки Сміта «Роздуми про природу і причини багатства народів» та розви­ток класичних економічних ідей у працях його послідовників спра­вили великий вплив на формування економічної теорії у Франції, а революційна зміна феодального устрою наприкінці XVIII ст. та швидкий розвиток капіталістичних відносин поставили перед фран­цузькою економічною наукою багато нових питань, на які складно було дати відповідь з позицій англійської класичної політекономії.

Політична економія у Франції мала свою специфіку: вона хоч і успадкувала класичні традиції, але не поставилася ортодоксально до надто абстрактної теорії вартості, з прагматичних позицій вирішу­вала проблеми розвитку буржуазного суспільства.

Представниками французької класичної економічної школи були Жан Батист Сей, найбільш видатний послідовник Сміта на континенті, праці якого остаточно розвінчали меркантилізм (кольберизм) та фізіо­кратію, і Фредерік Бастіа, котрий абсолютизував ідеї лібералізму.

Американська економічна наука XIX ст. розвивалась під впли­вом англійської класичної політекономії, але водночас мала певні особливості, зумовлені специфікою розвитку капіталізму в США:

він панував на Півночі, тоді як Південь усе ще залишався рабовлас­ницьким. Виникала необхідність довести прогресивність капіталіс­тичного устрою, оптимістично змалювати його перспективи, оголо­сити побудову капіталізму загальносуспільною метою.

Засновником ліберальної економічної теорії в США вважають ^ Генрі Чарльза Kepi (1793—1879), у працях якого капіталізм роз­глянуто як економічний устрій, що керується об'єктивними еконо­мічними законами і не потребує втручання держави.

Оптимізм Кері, як і оптимізм Бастіа, базувався на визнанні вели­ких класичних доктрин, але опорою для впевненості Кері в прогре­сивності розвитку були особливості, притаманні його країні.

Основні праці Кері опубліковано протягом 1835—1859 pp., коли країна перебувала у стадії бурхливого розвитку: населення зростало, але теорія Мальтуса не підтверджувалась, оскільки земля була де­шевою, плодючою і в необмеженій кількості, заробітна плата досить високою, ціни низькими. Здійснювалось будівництво доріг, каналів, залізниць. Імпорт капіталів та найновіших технологій довершував картину. Контраст між молодою економікою Америки і занепалою економікою старої Європи був разючим. У Кері були всі підстави для оптимізму.

У 70-х роках XIX ст. в Німеччині утворилася нова історична школа, ядро якої склали:^ Г. Шмолле