Реферат: Вступ

Перехідна українська економіка. Стан і перспективи розвитку


ПЛАН




Вступ 3

1. Сутність і основні риси перехідної економіки 5

2. Специфічні риси перехідної економіки 12

2.1 Основні завдання перехідного періоду 14

2.2 Основні моделі перехідної економіки 15

2.3 Економічний устрій у країнах перехідної економіки 16

2.4 Моделі переходу до ринку 18

3. Особливості функціонування перехідної економічної системи України 22

3.1 Основні концепції переходу до ринку 23

3.2 Основні закономірності перехідного періоду 25

4. Перспективи розвитку економіки в Україні 28

Висновок 30

Список використаної літератури 31



Вступ
На межі 80—90-х років майже в усіх соціалістичних країнах змінився політичний устрій. Для суспільних сил, що прийшли до влади, постало завдання проведення глибоких економічних реформ. Суть їх полягала у трансформації (реформуванні) адміністративно-командних національних економік у ринкові.

Активізація сучасних процесів постсоціалістичної трансформації, наявність різних її результатів, тривалість переходу, вимагає пошуку причин відмінностей та чинників прискорення перетворень. Виявлення та вивчення факторів впливу на трансформацію доцільно здійснювати на основі дослідження форм вирішення економічних суперечностей, які визначають результативність реформування. Аналіз економічних суперечностей потребує системного підходу, а саме: вивчення взаємодії суперечностей, які призвели до кризи планового господарства, суперечностей стратегії і тактики реформ, суперечностей взаємодії внутрішніх і зовнішніх умов господарювання. На сучасному етапі необхідно враховувати суперечності глобалізації, регіоналізації, постіндустріальної трансформації, невизначеності векторів перетворень та ін.

Дослідження суперечностей перехідної економіки внаслідок її швидких змін, нестабільності вимагає розгляду багатьох аспектів реформувань, аналізу всієї системи суперечностей перехідного періоду. Науковий аналіз не повністю вивчених факторів розв‘язку суперечностей, його практичне використання у державному регулюванні та економічній політиці сприятиме наростанню позитивних тенденцій в постсоціалістичній трансформації.

Теоретичні аспекти дослідження економічних суперечностей розроблені класиками світової економічної науки: Д.Рікардо, Т.Мальтусом, К.Марксом, Ф.Енгельсом, Й.Шумпетером, тощо. Дослідженню економічних суперечностей на сучасному етапі трансформації до постіндустріального суспільства присвятили свої роботи Д.Белл, Ф.Фукуяма, А.Тоффлер, Дж.Стігліц, В.Іноземцев. Вивчення перехідних економічних суперечностей здійснювали Ж.Сапір, В.Куліков, Ж.Аройо, Я.Кронрод, Ю.Пахомов, І.Лукінов, Е.Лортікян, В.Радченко, В.Черняк, В.Щербина, М.Шніцер, Я.Корнаї, Л.Бальцерович, В.Клаус, Гж.Колодко, А.Ослунд та ін. Різні аспекти суперечностей транзитивної економіки досліджені в роботах вітчизняних вчених: А.Чухна, С.Мочерного, А.Гальчинського, В.Геєця, Я.Жаліла, В.Базилевича, З.Варналія, А.Гриценка, М.Долішного, І.Радіонової, П.Єщенка, В.Мандибури, Б.Кваснюка, В.Тарасевича, А. Задої, В.Радченка, В.Стахівського, В.Сизоненка, О.Білика та ін., а також російських вчених: Л.Абалкіна, Н.Колесова, В.Радаєва, Є.Гайдара, Ю.Осіпова, А.Бузгаліна, А.Колганова, Д.Вахрушева та ін.

В той же час, залишаються недостатньо вивченими суперечності подальшого розвитку і функціонування транзитивної економіки. Так існують суттєві розбіжності серед вчених-економістів стосовно: напрямків наступної трансформації, етапів перетворень, кінцевих координат переходу, чинників економічного зростання. Не до кінця проаналізовано суперечності взаємодії теорії, стратегій, програм і концепцій реформ з економічною політикою, інструментами та практикою перетворень. Тому обрана тема дослідження, присвячена трансформаційній економіці й перехідним суперечностям є важливою і актуальною.

Мета і завдання дослідження полягає у системному аналізі економічних суперечностей об‘єктивних етапів трансформації, виявленні факторів, механізмів і форм їхнього розв‘язку, розробці напрямків і заходів щодо посилення позитивних тенденцій економічного розвитку перехідних країн.

Об'єктом дослідження є перехідна українська економіка, стан і перспективи її розвитку

Предметом дослідження є економічні суперечності перехідної економіки в Україні, їх система, взаємодія, шляхи вирішення.

Теоретичною та методологічною базою дослідження виступають роботи вітчизняних і зарубіжних вчених, присвячені вивченню трансформаційних економік, систем перехідних суперечностей, теорій, етапів та напрямків переходу.
^ 1. Сутність і основні риси перехідної економіки
Час від початку реформування попередньої соціалістичної економіки до формування стійких та ефективних ринкових відносин називають перехідним періодом. Економіка цього періоду зазвичай має назву перехідної.

За своєю сутністю вона являє собою такий стан розвитку економіки, коли у цей конкретний історичний момент суспільство (країна) переходить від однієї цілісної системи до іншої. Головна мета такого розвитку — не просто формування ринку. Ринкова економіка виступає лише як засіб досягнення ефективнішої економічної системи. Досвід провідних країн світу стверджує, що такою системою, яка забезпечує високу ефективність господарювання, динамічний розвиток і високу якість життя, є соціально орієнтована ринкова економіка, тобто змішана. Остання, як відомо, характеризується активною участю держави в підтримці балансу між ринковою ефективністю і соціальною справедливістю та стабільністю. Тому завершення формування основ соціальної ринкової економіки — кінцева мета ринкової трансформації у постсоціалістичних країнах.

Природно, що економічна трансформація є органічною складовою глибоких принципових змін у суспільстві — в політичному, державно-адміністративному устрої, а також в ідеології, внутрішній та зовнішній політиці. Така постсоціалістична трансформація відбувається в країнах СНД, Східної і Центральної Європи та Балтії.

У навчальній літературі також розрізняють посттоталітарну трансформацію — це кардинальні реформи в Китаї та В’єтнамі, де передбачається розширення ринкових відносин при збереженні влади комуністичних партій та інших суспільно-політичних атрибутів соціалізму.

Багато науковців вважають, що для формування стійких та ефективних ринкових відносин потрібен період 10—15 років. Дійсно, у розвинутіших східноєвропейських державах — Угорщині, Польщі, Чехії — ці процеси завершаться найближчим часом. Але у пострадянських державах вони відбуваються набагато важче.

В цілому особливість і складність такого переходу зумовлена тим, що переплітаються генетично різнорідні (соціальні та економічні) елементи і відносини. З цього випливає як «заплутаність» самих відносин, так і складність їх дослідження. Це, по-перше. По-друге, перехідний стан будь-якого процесу, явища, в тому числі й економіки, характеризується постійними змінами, рухом, оновленням і розвитком. Разом з тим це такий момент (етап), коли старе ще не відійшло, не зникло, а нове ще не утвердилося повністю.

Таким чином, перехідна економіка характеризує проміжний стан суспільства, переламну епоху економічних, соціально-політичних перетворень. Звідси — особливий характер перехідної економіки, що відрізняє її від так званої звичайної, тобто усталеної, цілісної, ринкової, адміністративно-командної чи змішаної економіки. Слід наголосити й на тому діалектичному принципі, що всі зміни в перехідній економіці є змінами розвитку, тоді як зміни у цілісній економічній системі випливають з безпосереднього її функціонування та вдосконалення.

Взагалі проблеми перехідної економіки поставали в економічній теорії та інших суспільних науках неодноразово. Враховуючи безперервну еволюцію суспільства, завжди можна окреслити певний перехідний період від одного щабля розвитку до іншого. Не торкаючись конкретних проблем колишніх соціалістичних країн, можна казати про перехід від індустріальної до постіндустріальної стадії розвитку суспільства.

Ринкова економіка, що отримала розвиток на базі індустріального устрою, мала такі характеристики:

складне машинне обладнання в якості засобів праці;

пар і електрика в якості основних видів енергії;

приватна власність як найбільш типова форма власності;

обумовленість людської діяльності відтворенням майнового багатства.

Постіндустріальна економіка, що складається нині, має суттєві відмінності. Її

важче характеризувати, оскільки окремі ознаки перебувають ще в процесі

розвитку. Але вже можна свідчити про наявність певних рис:

серед чинників виробництва почесне місце посідає інформація;

різноманітні форми власності (приватна, колективна, державна та інші);

праця набуває більш творчого характеру;

робітник до функцій виконавця додає ту чи іншу участь в керуванні;

змінюється система цінностей і орієнтацій.

Зрозуміло, що перехід до майбутньої системи вимагає певного періоду. Ще більш очевидна ця необхідність, коли мова йде про перехід від штучного устрою з низькою ефективністю господарювання і неекономічним примусом до праці.

Перехідна економіка в будь-якому разі характеризує певний проміжний стан суспільства. В ній можна виділити деякі риси.

1. Несталість. Зміни в будь-якій економічній системі відбуваються постійно, але система повертається в рівноважний, сталий стан. В перехідній економіці зміни носять безповоротний характер. Вони посилюють несталість системи і врешті-решт сприяють переходу до іншої якості.

2. Альтернативний характер розвитку. Наслідки розвитку носять багатоваріантний характер. Навіть за умов свідомого керування неможливо з точністю прогнозувати всі результати перехідного процесу. Абсолютно виключена можливість повернення в попередній стан.

3. Наявність певних перехідних форм, що існують лише в перехідний період.

Прикладом можуть бути приватизаційні сертифікати як форма масової приватизації.

Сама політична економія як наука склалася в період зрілості індустріальної цивілізації. Тому багато категорій ринкової економіки розглядалися як природні.

Події ХХ ст. сприяли більш критичному ставленню до ідей класиків, пошукам нових форм розвитку. Якою буде наука ХХІ ст.? Напевно, в ній відіб’ються і сучасні проблеми перехідної економіки.

Сучасний перехідний період, який переживає Україна разом з іншими постсоціалістичними країнами, має певні особливості.

1. Історична безпрецедентність переходу. (Попередній розвиток важко назвати виключно еволюційним: командна економіка була доволі штучним створенням. Тож до майбутньої економічної системи країни переходять не від індустріальної ринкової, як повинно відбуватися за еволюційним розвитком).

2. Необхідність певного поворотного руху. (Економіку слід “очистити” від штучних форм командної економіки, повернутися до природних речей.

Зробити це заважає суспільна свідомість, яка складалася десятиріччями.

Саме тому, в країнах Східної Європи й Балтії процеси перетворень протікають швидше).

У процесі свого розвитку будь-яка система проходить декілька стадій:

– становлення (висхідний розвиток нової системи);

зрілість (найповніший прояв усіх потенційних можливостей системи та властивих їй суперечностей функціонування);

занепад старої системи і зародження елементів нової (низхідний розвиток старої системи).

Трансформаційна економіка є особливим станом еволюційного процесу суспільного розвитку в період зміни його соціально-економічних форм.

^ Загальні закономірності трансформаційних перетворень



Зародження елементів нової системи у старій

Нагромадження елементів хаосу, що сприяє асиміляції нових елементів системою

Існування і водночас руйнація старого та заміщення його новим


Вплив зовнішнього середовища, що ініціює трансформаційні перетворення та організує їх як закономірності функціонування і розвитку трансформації

Тривалість, поступовість і поетапність трансформаційних перетворень



Невідповідність між економічним устроєм держави та існуючими потребами розвитку суспільства спричинює явище, яке традиційно прийнято кваліфікувати як економічна криза, визначальною рисою якої є економічна деградація – процес руйнування національної економічної системи, що відзначається різким зниженням промислової, комерційної, інтелектуальної, інвестиційної та інших видів економічної діяльності, глибоким спадом обсягів національного виробництва, посиленням інфляційних процесів, високим рівнем безробіття. Єдино можливим шляхом подолання економічної кризи є перехід до іншої, якісно ефективнішої форми економічної системи. Період цього перехідного стану характеризується становленням та функціонуванням особливого типу економічних систем, відомого в економічній літературі під визначенням перехідні економічні системи

Перехідна економічна система – це така національна економічна система, яка перебуває на перехідному етапі від одного свого якісного стану до іншого.

За своїм характером ці економічні системи слід трактувати як змішані, оскільки вони у своїй внутрішній структурі ще зберігають значний вміст механізмів та інституцій старої економічної системи, але поступово набирають рис та ознак тієї нової системи, до повної трансформації у яку просувається дана перехідна економічна система. Перехідними на сьогодні можна вважати економіки країн СНД та Східної Європи, включаючи, звісно, і Україну.

Перехідні (трансформаційні) економічні системи – це складне явище. В історії розвитку практично кожного соціуму настають періоди, коли стара економічна система функціонує за низхідною (занепадає), а в її просторі зароджуються елементи нової системи з тенденцією до самоорганізації та висхідного розвитку.

Перехідні економіки можна класифікувати за аспектами цивілізаційного і формаційного процесів.

Аспект цивілізаційного процесу:

від неоліту до бронзового віку;

від бронзового до залізного віку;

від залізного до передіндустріального віку;

від передіндустріального до індустріального віку;

від індустріального до постіндустріального (інформаційного) віку.

Аспект формаційного процесу:

від первісного до рабовласницького ладу;

від рабовласництва до феодалізму;

від феодалізму до капіталізму;

від капіталізму до соціалізму;

від соціалізму до капіталізму (для постсоціалістичних країн тощо).

У межах кожної цивілізації та кожної суспільно-економічної формації є перехідні стани від однієї стадії розвитку до іншої.

Закономірності трансформації в межах ринкової системи

1. Поглиблення суспільного характеру виробництва.

2. Зміни у розвитку технологічного способу виробництва вимагають нових та відповідної адаптованості існуючих господарських форм.

Кожна наступна форма соціально-економічного розвитку породжу є нові фактори економічного зростання, не відкидаючи при цьому надбань попередніх. За вільної конкуренції головним фактором економічного зростання є гонитва за надприбутком, одержаним завдяки впровадженню науково-технічному прогресу.

Монополія породжує нові переваги великих підприємств над дрібними в застосуванні досягнень НТП, економії на управлінні та ін., а також можливість упорядковувати, узгоджувати та передбачувати результати діяльності.

Державно-монополістичний капіталізм створює можливості державного впливу на відтворювальний процес у масштабах суспільства.

Змішана економіка забезпечує спеціалізацію і розподіл функцій між дрібними та крупними підприємствами, передбачає обрання форми власності й форми господарювання за економічною доцільністю.

Формування специфічної ієрархії суб'єктів господарювання. Головним суб'єктом системи вільної конкуренції є дрібний товаровиробник;

– періоду крупного машинного виробництва – – власник капіталу;

– за монополії – об'єднання капіталістів;

– в умовах державно-монополістичного капіталізму держава.

Змішана економіка докорінно змінює місце і роль найманого робітника, який дедалі частіше стає співвласником капіталу та учасником управлінського процесу в межах корпорацій (наймані менеджери) й учасником процесу регулювання економіки як цілого (наймані державні службовці).

Зміст перехідної економіки – формування нових елементів та системоутворення їх, яке дає можливість зайняти новому панівне місце в ієрархії підсистем та системи як цілого.

^ 2. Специфічні риси перехідної економіки
Для перехідної економіки характерні такі специфічні риси.

Перша. Наявність у ній перехідних економічних форм, в чому власне і виявляється одночасне співіснування елементів господарювання змінювальної і змінюючої систем, тобто поєднання старого і нового.

Суттєве методологічне значення має і те положення, що самі ці форми тому й перехідні, оскільки не є і не можуть бути кінцевою метою розвитку. Вони завжди були, є і будуть засобом її (основної мети) досягнення, займаючи проміжне становище між відповідними системами (у даному випадку між адміністративно-командною і змішаною). Наприклад, в економіці сучасної України мають місце відносини оренди з викупом, які є перехідними формами власності: від державної до колективної, кооперативної або приватної.

У своїй діалектиці перехідні форми економічних відносин виражають взаємозв’язок, суперечливість, стрибкоподібність, але тенденцій розвитку.

Квінтесенцією боротьби між суспільною (що відходить) і приватною (що приходить) формами власності є процеси роздержавлення і приватизації та глибоке розшарування українського суспільства.

Друга. Перехідна економіка історична, оскільки вона має обмежений характер у часі, тобто визначається в системі координат «від» і «до»: від демонтажу командної системи і до початку функціонування змішаної. Історизм переходу полягає і в тому, що він відбувається в конкретній країні — Польщі, Росії, Україні та ін.

Третя. Перехідна економіка нестабільна і нестійка. Внутрішньо нестійкий характер її зумовлюється постійним пошуком, апробацією нових економічних форм, які були б динамічнішими та ефективнішими. (Тут ми абстрагуємось від здатності економіки до глибоких криз. Ця проблема буде розглянута з іншого боку: як закономірність.) У ній немає певного стрижня — рівноваги, яка б постійно автоматично генерувала відновлення. Одночасно будь-які економічні відносини досить чітко виявляють свою суперечливість та швидко вичерпують свій діючий потенціал. Наприклад, сертифікатна приватизація в Україні*2, коли «вичерпала свої можливості» (яких, до речі, і не було), перейшла у відкриту стадію грошової приватизації.

Четверта. Альтернативний характер розвитку перехідної економіки. Це означає, що її підсумки і результати можуть бути різними. На це впливає і співвідношення соціально-політичних сил, що виступають за підтримку тих чи інших форм, методів ринкових перетворень економіки. Боротьба між ними не гарантує наперед визначеного результату. Так, в Україні тісно переплелися старі форми — адміністративне управління занадто великим державним сектором, з новими економічними формами, зокрема приватним сектором. Значного розвитку набули такі деформовані явища, як тіньова економіка (до 50 % ВВП), безконтрольна з боку суспільства приватизація, масштабна корупція серед управлінських структур різного рівня, силові (і навіть злочинні) методи економічного спілкування. Тому за умов ринкової трансформації перед Україною постає проблема істотної корекції реформ і надання цьому прогресу цивілізованого характеру, незалежно від того, що говорять і під якими прапорами, гаслами виступають їх різні ідеологи.

Виокремлюючи риси перехідної економіки, не слід забувати й про те, як взагалі функціонує економіка, тим паче перехідна. Одна з аксіом економічної теорії постулює: економічні закони діють у формі тенденції. Це знаходить свій вияв в інерційності економічного розвитку, що ігнорувати в перехідній економіці неприпустимо.

Інерційність економічного розвитку об’єктивно призводить до збереження в перехідній економіці старих, відмираючих економічних форм протягом відповідного періоду. Тому виникає об’єктивна необхідність поступової перебудови існуючої системи господарювання, тобто економічного механізму старої системи. Очевидно, таке завдання непідсильне суспільству ні «за 500 днів», ні за 5 років. Порушувати питання таким чином — прояв елементарної економічної некомпетентності та авантюризму.


Уся сутність інерційності полягає в забезпеченні спадкоємності перехідної економіки із висхідним станом і забезпеченні плавної його трансформації, еволюції в цілісну нову, досконалішу систему.

Перехідні процеси можуть різнитися залежно від того, чи вони є цілеспрямованими і керованими з боку суспільства (держави), чи природно-еволюційними (стихійними) або стрибкоподібними.


^ 2.1 Основні завдання перехідного періоду
Соціальне орієнтовану ринкову економіку, яку прагнуть створити постсоціалістичні країни, можна визначити як систему, в основі якої переважає приватна власність, свобода підприємництва, вільний продаж усіх факторів виробництва, товарів та послуг. Головні завдання перехідного періоди від адміністративно-командної до соціальне орієнтованої ринкової системи такі:

– реформування відносин власності;

– роздержавлення (обмеження втручання держави в економічне життя суспільства аж до повного вилучення, відмова від прямого управління держави економікою, створення умов для зростання кількості господарюючих суб'єктів);

– приватизація (перехід у приватну власність значної частки державної власності);

– демонополізація (створення і захист конкурентного середовища, подолання державної та недержавної монополії);

– лібералізація, яка набуває двох форм – внутрішньо-економічної (усунення державного контролю за цінами на переважну більшість товарів та послуг, запровадження свободи торгівлі юридичних та фізичних осіб і підпорядкування діяльності товаровиробника умовам ринку) і зовнішньоекономічної (розширення доступу в країну іноземних інвестицій; роздержавлення зовнішньоекономічних зв'язків і зняття протекціоністських обмежень на експорт; зняття обмежень на імпорт; конвертованість національної валюти тощо).

– макроекономічна стабілізація (мінімізація дефіциту державного бюджету, припинення надлишкової грошової емісії та пільгового кредитування, що спричиняють інфляцію);

– формування ринкової інфраструктури;

– соціальний захист найвразливіших верств населення.

^ 2.2 Основні моделі перехідної економіки
Основні моделі перехідної економіки в постсоціалістичних країнах. У другій половині 80 х і на початку 90 х років формувались такі основні моделі трансформації економічних систем постсоціалістичних країн. По-перше, неокласична модель, яка розроблялась М. Фрідменом, Дж. Стінглером та ін., передбачає орієнтацію на абсолютне переважання приватної власності, механізму вільного ринкового саморегулювання економіки, опору на іноземні інвестиції, здійснення швидкої лібералізації цін та лібералізації зовнішньої торгівлі, скорочення соціальних витрат держави, значну соціальну диференціацію суспільства та ін.

При цьому стверджується, що невиконання будь-якої з званих умов деформує процес трансформації, а з метою зменшення ризиків від поступових реформ необхідна «шокова терапія» На відміну від неокласиків, автори другої, так званої градуалістської (від англ. gradual – поступовий) концепції трансформації провідну роль відводять стабілізації виробництва. При цьому усвідомлюються тривалість даного процесу та можливість забезпечення необхідного обсягу внутрішніх інвестицій у народне господарство, зміни структури сукупної пропозиції та попиту, створення умов для соціальної адаптації населення лише за умови стабільного випуску економічних благ. Низький рівень рентабельності вважається переважним порівняно з падінням обсягів виробництва. Дана концепція не передбачає тотальної приватизації і необачної лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, скорочення соціальних витрат, надає перевагу колективним цінностям. Найбільш послідовно ця концепція реформ реалізується в Китаї.

Представники інституціоналізму (третя модель) акцентують увагу на необхідності інституціональних змін у суспільстві, які передбачають еволюційні трансформаційні процеси не тільки у сфері базисних відносин (до яких вони відносять зміни прав власності), але й у законодавстві, діяльності держави та громадських організацій, у звичаях тощо.

Четвертим напрямом у теоретичному розумінні моделей перехідної економіки є структурний підхід. Представники цієї концепції вважають, що економічна політика має базуватися на плановій перебудові промисловості, перерозподілі доходів, реструктуризації економіки та відновленні ділової активності. Монополії, на їхню думку, є невід'ємною частиною технологічної структури народного господарства, тому антитрестівська політика вважається недоцільною. Водночас першочерговим завданням ними проголошений тривалий підготовчий період створення ринкових інститутів, а макроекономічна стабілізація має передувати структурним реформам. До числа структурних реформ вони відносять реформи у сфері прав власності, мотивації праці управлінського персоналу та ін.

Найбільш антигуманною серед названих моделей є перша, реалізація в латиноамериканських країнах призвела до стрімкого зубожіння переважної більшості населення, різкої поляризації суспільства, посилення сировинної орієнтації країн у зовнішньоекономічній діяльності.

^ 2.3 Економічний устрій у країнах перехідної економіки
Економічний устрій, як зазначалося, визначається типом виробничих відносин і, насамперед, характером власності на засоби виробництва. Оскільки у всіх постсоціалістичних країнах переважала державна власність, то новий устрій може формуватися лише шляхом роздержавлення економічної власності, внаслідок чого утворюються різні економічні устрої. Такі устрої – це особливі типи відносин економічної власності і форм господарювання, матеріальною основою (речовим змістом) яких є певний рівень розвитку продуктивних сил, що разом із суспільною формою підпорядковуються відповідним типам економічних законів.

Основними устроями у постсоціалістичних країнах є: 1) державний; 2) капіталістичний; 3) колективний трудовий; 4) дрібнотоварний.

Дрібнотоварний устрій представлений індивідуальними (сімейними) господарствами, що базуються на особистій праці господаря і членів його сім'ї. Водночас, внаслідок його залежності від домінуючого укладу, яким є капіталістичний, розвиток дрібнотоварного устрою підпорядковується законам капіталістичного способу виробництва.

Його розширення, як це має місце в Україні, Польщі, деяких інших країнах, насамперед у сільському господарстві, не відповідає вимогам законів розвитку продуктивних сил, насамперед, основної продуктивної сили.

Капіталістичний уклад представлений у більшості постсоціалістичних країн приватнокапіталістичними та колективними капіталістичними підприємствами у формі акціонерних компаній. Водночас внаслідок узурпації акціонерної власності вузьким колом нової української великої буржуазії колективні капіталістичні підприємства зазнають все більшої приватнокапіталістичної спрямованості, що означає рух даного укладу у бік капіталізму взірця кінця XIX – початку XX ст.

Колективний трудовий устрій представлений в деяких інших країнах викупленими трудовими колективами підприємствами, кооперативами, в яких нема найманої праці або вона займає незначну частку. Цей устрій є найпрогресивнішим, бо в ньому досягається єдність колективної праці та колективної власності на основі технологічного способу виробництва, що базується, переважно, на машинній праці. Хоча в Україні він також є надмірно фізично та морально зношеним, але завдяки прогресивній суспільній формі це відставання можна буде швидко подолати.

Державний устрій у постсоціалістичних країнах вже не є домінуючим. Його розвиток може набувати різного спрямування здебільшого соціалістичного, в основному – капіталістичного, відповідати загальнонаціональним інтересам, поєднувати у різні* комбінації ці три напрями, що безпосередньо залежить від типу політичної влади, особливостей господарського механізму. Його розвиток в Україні має, здебільшого, прокапіталістичний характер.

У Китаї процес реформування почався з сільського господарства, легкої та харчової промисловості, а також передових наукомістких галузей. При цьому середньорічні темпи приросту ВВП за період 1979–1999 pp. становили майже 10%. Водночас було створено близько 400 тис. спільних підприємств, у яких державі спочатку належав лише контрольний пакет акцій, а через 10 років вона (держава) ставала їх повним власником.

Градуалістська та інституціональна концепції реформ реалізувались також в Угорщині, Чехії та деяких інших країнах. Позитивною стороною реформ у цих країнах є, по-перше, те, що частка бюджетних асигнувань у ВВП не тільки не зменшилась, а навіть зростала в окремі періоди.

По-друге, в цих країнах збереглася на старому рівні частка витрат на освіту у ВВП. У інших країнах, у т. ч. в Україні, вона суттєво скоротилася.

По-третє, лише незначною мірою посилилась диференціація в доходах 10% найбідніших і найбагатших верств населення. Так, якщо на початку реформ цей розрив становив 2,5–3 рази, то далі – 4,5–5 разів.

По-четверте, уряди Угорщини, Словенії, а також у дещо меншій мірі Чехії намагалися не допустити суттєвого зниження життєвого рівня населення.

^ 2.4 Моделі переходу до ринку
У західній економічній літературі процес трансформа державної власності у будь-якій формі власності характеризується як приватизація. Таке чорно-біле бачення проблеми є однією з догм західної економічної думки.

Якщо давати наукове трактування цих проблем, то роздержавлення означає процес переходу державної власності на засоби виробництва в інші недержавні типи власності, в тому числі у приватну власність окремої особи або членів її сім'ї (що означає приватизацію державної власності як складову роздержавлення).

Процес роздержавлення і приватизації у 80–90 х роках XX ст. відбувався як у розвинених країнах світу, так і у так званих постсоціалістичних країнах. У кожній із цих груп країн існували як загальні, так і особливі причини роздержавлення і приватизації.

Загалом у країнах колишнього СРСР та соціалістичної співдружності роздержавлення і приватизація відбувалися за різними соціально-економічними моделями та конкретними механізмами їх реалізації. Основними серед них є: 1) модель масового роздержавлення і приватизації; 2) модель колективного роздержавлення і приватизації; 3) модель зовнішнього власника; 4) змішана модель роздержавлення і приватизації; 5) модель соціальне орієнтованої власності.

Модель масового роздержавлення і приватизації найповніше була реалізована у Чехії, Росії, Литві та Монголії, частково у Польщі. У межах цієї моделі в Чехії використовувались такі найважливіші методи: прямий продаж (частка якого становила 44,8%), ваучерний метод – 23%, комерціалізація та перетворення на акціонерне товариство – 22,4%, відкритий аукціон -10,5%, безкоштовна передача майна муніципалітетам, пенсійним фондам і банкам – 8,1%, відкритий конкурс – 8%; приватизація існуючих державних акціонерних товариств – 4%. Крім того, практикувалось повернення частини майна колишнім власникам (так звана реституція), передача частини власності державним кооперативам. Загалом дрібним акціонерам належало більше половини роздержавленої власності.

Внаслідок цілої низки причин, про які йшлося раніше, приватизаційні сертифікати в Україні та Росії знецінились і замість подолання соціально-економічного відчуження воно ще більше зросло. Так, вартість роздержавленого майна у розрахунку на одну особу мала становити не менше 5 тис. дол., в Росії -10 тис. крб. (за оцінками деяких авторитетних російських економістів його вартість могла досягти 250 тис. крб.)

Модель колективного роздержавлення і приватизації передбачає придбання переважної частини акцій трудовим колективом (у т. ч. менеджерами) або, передусім, менеджерами з наступним виділенням частки кожного працівника та правом купівлі-продажу ними акцій інших працівників. Значного поширення ця модель спочатку набула в Росії, Україні, Румунії, Угорщині, Словенії, колишній НДР та деяких інших країнах. Водночас трудовому колективу надавались певні пільги для придбання акцій. Проте в Україні, як зазначалось, а значною мірою і в Росії трудова колективна власність була, здебільшого, узурпована кланово-номенклатурною елітою.

У Словенії працівники роздержавлених підприємств мали право на безплатне отримання 20% акцій, а додаткових 40% – за половину вартості за закритою підпискою. У колишній НДР 20% із загальної кількості роздержавлених підприємств (майже 12 тис.) були викуплені менеджерами і лише незначна частка – трудовими колективами. У Болгарії працівники підприємств мали право на придбання близько 20% акцій роздержавлених підприємств, до того ж за пільговими умовами для тих робітників і службовців, які відпрацювали на підприємстві не менше двох років до початку процесу роздержавлення і приватизації.

Модель зовнішнього власника передбачає надання контрольного пакета акцій (понад 50% голосуючих акцій) в руки іноземного інвестора. Ця модель отримала найбільше поширення в Чилі, частково – в Угорщині, НДР та Естонії. Так, у Естонії поширеним методом роздержавлення і приватизації стали міжнародні тендери. З боку інвесторів, передусім іноземних, брались зобов'язання про створення понад 56 тис. робочих місць. Проте ці зобов'язання дотримувались ними впродовж не більше 2 років, а після цього підприємства навіть закривались. Іноземний капітал допускається урядом Естонії і до приватизації об'єкт виробничої інфраструктури – енергетики, залізниць, портів, зв’язку. Певною мірою ці процеси відбуваються і в Україні.

Змішана модель роздержавлення і приватизації передбачала поєднання державної, колективної і приватної власності різних пропорціях за умов переважання державної власності державного контролю в стратегічних для народного господарства галузях. Зокрема це стосується так званих природних монополій. Найближче до цієї моделі – досвід роздержавлення і приватизації в Китаї, внаслідок чого виникли, передусім, акціонерні підприємства, про що вже зазначалось.

Модель соціально-орієнтованої власності у процесі роздержавлення і приватизації передбачала право робочих рад на підприємстві та менеджерів ухвал