Реферат: Бех Юлія Володимирівна саморозгортання соціального світу

Бех Юлія Володимирівна


САМОРОЗГОРТАННЯ

СОЦІАЛЬНОГО СВІТУ


Київ – 2007

Рекомендовано до друку Вченою радою

Інституту вищої освіти АПН України

(протокол № 9/9 від 26 жовтня 2006 року),та Вченою радою НПУ імені М.П.Драгоманова (протокол №6 від 1 лютого 2007 року


Рецензенти:

Лукашевич М.П., доктор філософських наук, професор

Волинка Г.І., доктор філософських наук, професор


Бех Ю.В. Алгоритм саморозгортання соціального світу. Монографія. – К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2007. – 225 с.


ISBN

В монографії автором обгрунтовується концептуальне бачення процесів саморозгортання соціального світу як явища космічного масштабу. Подається філософська характеристика соціального явища за рівнями саморуху універсуму, тобто на мікро-, макро- і мегарівнях. Послідовно аналізується суб'єкти, елементи процесу породження соціального світу та його системні продукти: соціум, суспільство, ноосфера. Відтворюються їх морфологічні параметри й функціональні властивості. Алгоритм саморозгортання соціального світу подається як трьохстадійний процес у ході якого людська спільнота шляхом власної життєдіяльності упорядковує морфологічну структуру універсуму, суттєво знижує його ентропію.

Монографія призначена для науковців, викладачів, аспірантів, магістрів, студентів, що займаються дослідженнями філософії, соціології, політології, теорії управління, а також для усіх хто цікавиться соціальною проблематикою.

Annotation


Bekh Yulia V. Philosophical model of selfdevelopment of social world: gnosiological analysis. – Manuscript.

The dissertation for getting a scientific degree of philosophy candidate on speciality 09.00.03. – social philosophy and philosophy of history. – Institute of Higher Education of the Academy of Pedagogical Sciences of Ukraine, Kyiv, 2006.

The thesis is devoted to the systematic analysis of the society’s self-development. It describes in details the genesis, nature, essence, contents, forms of its existence on micro, macro and mega levels. It analyses social process and its product. The process is presented through the perspective of the subject reproducing it; consciousness type and energy which powers it; body which generates it; ontology of semantic component on each level; source and transformation mechanism of the semantic component on the higher level. Social products: community, society and noosphere are presented with the relevant form of existence, element base and structure, which saves their attributive properties. The model of self-development of the society is described as a three-stage process with attention to determination, type of dominating causality, contents of ontological transformations, specificity of self-reproduction, intermediaries who ensure transition from one level to another and also self-regulation method. Separately self-development of the society in the dimension of the Ukrainian segment of general evolution field was researched.


З М І С Т


ВСТУП................................................................................................................

4

РОЗДІЛ І ІСТОРИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ Саморозгортання соціального світу………….


10

1.1Соціально-філософський сенс концепту «саморозгортання соціального світу»………………………………………..……...

5

10

1.2 Багатовимірність методологічних підходів до вивчення

саморозгортання соціального світу ………..…………………..


33

1.3 Принципи, методи та категоріальний апарат дослідження …..

56

РОЗДІЛ ІІ ТЕОРЕТИчний АНАЛІЗ специфічних етапів саморозгортання Соціального світу…...……


73

2.1 Соціум як продукт існування соціального світу на

мікрорівні……………………………………………………..….


75

2.2 Суспільство як продукт існування соціального світу на

макрорівні ……………………..………………………….…….


99

2.3 Ноосфера як продукт існування соціального світу на мегарівні …………………...……………………………….…...


122

РОЗДІЛ ІІІ саморозгортання Соціального світу та характеристика його елементів в умовах сучасної україни……………………………...………



148

3.1 Евристичний алгоритм саморозгортання соціального світу……………………..………………………………………..


149

3.2 Характеристика елементів процесу саморозгортання соціального світу в просторі української дійсності …...……...


174

ВИСНОВКИ ………………………………………………………………..…

197

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ………………………...…...

201
Вступ

Глобальні перетворення світової цивілізації спонтанно загострили проблему цілісного сприйняття соціального світу. Людська активність увійшла в антиномічну суперечність із тотальною залежністю від імперативів економічної й технологічної ефективності. Гостро постало питання про примирення ідентичності з ефективністю, традиційних цінностей із культурою Інтернету. Крокуючи ХХІ століттям, світова й вітчизняна філософська й наукова думка поступово починає розмірковувати над проблемами саморозгортання соціального світу, і шукає шляхи опановування його атрибутивними властивостями, що складають нову соціальну реальність, яка виникла у ході накопичення продуктів біфуркаційних викидів його глибинних пластів на поверхню.

На сучасному етапі соціальна теорія в цілому знаходиться в тисках міцної парадигмальної кризи, що стосується осмислення загальноприйнятої «картини соціального світу» й методу, що породив цю картину світу. Ця криза є результатом тих кардинальних зрушень у стилі мислення й розуміння світу, що знаменують перехід від класичної парадигми знань до некласичної й постнекласичної парадигми. Суть проблеми зводиться до того, що класичні пояснювальні принципи й схеми не здатні повною мірою відповісти на ті запитання, які ставить сучасна епоха постнекласичності. Використовуючи термінологію А. Тойнбі, можна сказати, що сучасна соціальна теорія шукає Відповідь-на-Виклик сучасної епохи.

Ключем до нового бачення соціального світу є проблема співвідношення наявного буття та становлення нової картини світу, що розглядається сучасною синергетикою. Саме синергетична методологія в соціальному контексті орієнтується не лише на вивчення синергетичних процесів самоорганізації, але й на ідеологію (й практику) співробітництва, свідомої спільної дії індивідів та соціальних груп у пошуку універсального консенсусу, балансу позицій та інтересів суб’єктів історичного процесу.

Отже, актуальність дослідження проблеми саморозгортання соціального світу полягає в цілій низці чинників. З теоретичного боку до цього нас підштовхує диференціація філософського знання про соціальний світ, оскільки вона намагається дослідити всі аспекти людської життєдіяльності. Саме така обставина спонукає теоретиків утворювати «конкретні філософії» – соціальну філософію, філософію політики, філософію техніки, філософію освіти, філософію медицини, філософію економіки, філософію коштів, філософію туризму тощо. У той же час усвідомлення цілісності світу, системи «природа й суспільство» дозволяє чіткіше зрозуміти загрозу й небезпеку «розбалансованого» світу, розірваного на «цивілізацію» та «культуру», неприпустимість абсолютизування одних зі складових «знання», наприклад, політичного, та ігнорування інших. Саме із цього приводу влучно зауважив Б. Расел: «...яким є світ у найзагальніших рисах?» – питання, котрим ніяка наука, крім філософії, не займалася, не займається і не буде займатися» [219].

У дослідженні цієї проблеми є й гостра практична потреба, яка знайшла відображення в роботі такою всесвітньою організації, як ООН – у вересні 2005 року була запроваджена спеціальна Комісія з розбудови цілісності світу, яка має допомагати країнам при переході від війни до миру. Це свідчить про те, що існує потреба в координації саморозгортання соціального світу. Генеральний секретар ООН Кофі Аннан назвав створення нового органу «великим кроком уперед», оскільки всі операції, що раніше виконувались різними структурами, будуть під одним дахом.

До цього можна додати низку інших аргументів на користь цілісного відтворення процесу саморозгортання соціального світу, оскільки останнє є найскладнішою й глибинною проблемою, над якою споконвічно «б’ється» світова й вітчизняна філософська думка.

Гострота вивчення проблеми саморозгортання соціального світу значно зросла під тиском кризи соціального життя людей, що охопила нашу планету наприкінці ХХ – початку ХХІ ст., оскільки масштаб, темпи і глибина сучасної кризи соціального життя, сила соціальної стихії значно загострили потребу в масштабніших пропозиціях з боку філософської і теоретичної громад щодо фундаментальної раціоналізації соціального життя. Вона визріла не тільки на пострадянському просторі, де марксизм-ленінізм не зміг довести своєї переваги над іншими теоретичними й практичними програмами, ідеалами, завданнями, а й у всьому світі суспільствознавці почали пошуки нових підходів для створення концепції оцінки протистояння й взаємодій соціальних, політичних, економічних, інтелектуальних сил у глобальному масштабі.

Актуальність даного дослідження зростає в площині Україною подолання перехідного стану, що вже тривалий час намагається усунути наслідки досить затяжного й не дуже вдалого експерименту зі створення суспільства соціалістичного/комуністичного типу, в результаті якого вона зазнала значних людських, матеріальних і моральних втрат, так і не досягнувши рівня найрозвинутіших країн світу. Тому сьогодні дуже важливо «вписати» реформування країни в загальноеволюційну тенденцію саморозгортання соціального світу.

Ступінь наукової розробки проблеми саморозгортання соціального світу визначити досить проблематично, оскільки, з одного боку, той величезний масив наукової й емпіричної інформації, що накопичений людством за минулий історичний період, має безпосереднє відношення до неї, може бути використаним як емпірична база даного дослідження, а з іншого, – у нашому розпорядженні немає досліджень, в яких би безпосередньо розглядався морфогенез та цілісність сучасного соціального світу, хоча використання ідеї морфогенезу поступово проникають у галузь соціальної філософії, соціології й інших суспільствознавчих наук.

Найрізноманітніші аспекти сучасної кризової проблематики соціального розвитку висвітлюються в працях таких відомих закордонних вчених, як Д. Келлнер, Р. Рорті, П. Фейєрабент (США), З. Бауман, К. Дейвіс, А. Хеллер (Великобританія), К.-О. Аппель, У. Бек, Б. Гройс, А. Копф, Ю. Габермас, Ф. Хіппель (Німеччина), Е. Агацці, Ю. Бохенський, Г. Люббе (Швейцарія), Р. Гароді, Ж. Дерріда, А. Котта, П. Ланс (Франція), І. Пригожин, І. Стенгерс (Бельгія), У. Хіммельстранд (Швеція).

Певний висновок у дослідження даної проблеми зробили сучасні вітчизняні та російські дослідники: А. Аршинов, В. Бранський, Л. Бевзенко, В. Василькова, А. Венгеров, Л. Горбунова, А. Давидов, І. Добронравова, О. Донченко, І. Єршова-Бабенко, С. Капиця, С. Кримський, О. Князєва, С. Курдюмов, О. Куценко, В. Лутай, М. Ожеван, М. Попович, І. Предборська, С. Пожарський, Ю. Романенко, Ю. Романовський, Ю. Саєнко, Є. Сєдов, Я. Свірський, Т. Титаренко, І. Черненко, С. Шноль та ін.

Авторами найзначніших праць, які склали методологічну основу досліджень інформаційного суспільства, є Д. Белл, З. Бжезинський, П. Дракер, М. Кастельс, Н. Луман, М. Маклюен, Е. Тоффлер, А. Турен, Ю. Хаяші. Теорія інформаційного суспільства розвивається в працях таких відомих учених, як Р. Катц, Й. Масуда, М. Порат, Т. Стоуньєр, Ф. Уебстер та ін.

Інформаційне суспільство, як принципово новий рівень цивілізації, досліджується в роботах вітчизняних і російських вчених В. Андрущенка, В. Баркова, В. Беха, Г. Волинки, В. Горбатенка, В. Кременя, С. Кримського, В. Крисаченка, В. Ляха, М. Михальченка, Л. Мельника, В. Пазенка, М. Поповича, Ю. Римаренка, М. Степика, В. Ткаченко, А. Чухно, Р. Абдєєва, С. Вартанова, В. Іноземцева, В. Когана, І. Мелюхіна, М. Моісєєва, О. Панаріна, Ш. Ейзенштадта, Ю. Яковца та ін.

Таким чином, фактологічну базу дослідження складають високоінтелектуальні продукти минулих генерацій дослідників — концепції суспільного розвитку планетарного людства, в яких «заспокоїлися» емпіричні дані про соціальне життя людей. Це означає, що в ході дослідження треба піддати поглибленому філософському переосмисленню основні ідеї саморозгортання суспільного життя, закладені в соціальній доктрині марксизму, теорії соціальної інтеграції М. Вебера, «масовому суспільстві» К. Мангейма, «постіндустріальному суспільстві» Д. Белла, «стадіях економічного зростання», «демократичного елітизму» У. Ростоу й Дж. Шумпетера, «технотронній ері» З. Бжезинського, «єдиному індустріальному суспільстві», «деідеологізації» Р. Арона, “політичної утопії» М. Оекшотта, «колективної демократії» Ч. Бірра, «помірному проектуванні соціальних інститутів» К. Поппера, «соціальних інститутах як видах об’єктивації людської волі» Н. Роттенштрайха, «суперіндустріальному й суспільстві третьої хвилі» О. Тоффлера, «активному суспільстві» А. Етціоні, «постреволюційному суспільстві» Й. Галтунга, «трансформаційному суспільстві» Дж. Дейтора, «кібернетичному суспільстві» Дж. Платта, «постцивілізаційному суспільстві» К. Болдуїнга, «споживчому суспільстві» А. Гартмана і Ф. Рісмана, «суспільстві світового села» М. Маклюена, «суспільстві без кордонів» Л. Брауна, «суспільстві рівноваги» Л. Мемфорда, «консенсусній моделі суспільно-політичної системи» С. Хантінгтона, «моделі адміністративної ефективності» В. Вільсона, «планетарному суспільстві» Г. Хиршфельда, Ж. Робена, Р. Кокса, «нових формах широкого демократичного контролю» М. Харрінгтона, «Новому Левіафані» Р. Коллінгвуда, «трудовому суспільстві», «інформаційному суспільстві» і цілій низці інших концепцій сучасних західних і східних дослідників. Тому наші зусилля повинні бути спрямовані на конструктивний синтез ідей останніх у цілісну доктрину саморозгортання соціального життя планетарного людства.

Проблемною ситуацією даної роботи є суперечність між нашими уявленнями про етапність саморозгортання соціального світу, практичною поведінкою людей, з одного боку, і силами природи, що діють стихійно, руйнуючи «однополюсний світ», накопичуючи суперечності та глобалізуючи конфлікти, з іншого. По-іншому, не зважаючи на несприятливі об’єктивні умови для розвитку теоретичних досліджень, перед суспільствознавцями всього світу й України, зокрема, постало гостре пізнавально-конструктивне завдання – здійснити зворотний перехід від ідеологічного сприйняття суспільного розвитку до теоретичного відтворення механізму його самоорганізації.

Мета дослідження полягає в розкритті алгоритму саморозгортання соціального світу шляхом відтворення специфіки його процесів і станів/продуктів на кожному з рівнів саморуху універсуму, тобто на мікро-, макро- та мегарівнях.

Об’єктом дослідження є соціальний універсум як гносеологічна та онтологічна єдність матеріального та духовного світів, універсальні засади та передумови модальностей можливості та дійсності соціального світу.

Предметом дослідження є процес саморозгортання соціального світу за ієрархією мікро-, макро- та мегарівнів саморуху універсуму.

Методологічною основою дослідження є концепція філософського плюралізму, яка поєднана з основами ідей діалектики, збагачених нині ідеями синергетики. Використання останньої дозволило розглянути соціальний світ як певну систему, що має свої складові (які отримали назву мікро-, макро- та мегарівнів) і розгортається згідно з власною підставою. Діалектика виявляє внутрішній взаємообумовлений зв'язок між вказаними рівнями. У роботі широко використовуються методи: від абстрактного до конкретного, аналізу й синтезу, формалізації, ідеалізації, моделювання тощо.

^ РОЗДІЛ І
ІСТОРИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ

Саморозгортання соціального світу


^ 1.1. Соціально-філософський сенс концепту «саморозгортання соціального світу»

Одна з найвиразливіших ознак сучасного соціального життя – надзвичайно висока швидкість змін, більшість з яких має радикальний характер. Рефлектуючи ситуацію «плинного світу», суспільна свідомість у своїй теоретичній формі прагне з’ясувати головні тенденції еволюції людської цивілізації. Цілком закономірно, що філософська думка в цей час уточнює генезис, сутність та зміст головних категорій, за допомогою яких вона намагається виявити та аналізувати різнопланові явища оновлення соціального світу в переході світової спільноти до інформаційної фази розвитку.

Загальновідомо, що вихідними аксіоматичних засобів будь-якого дослідження, отже, і філософського в тому числі, виступають поняття. Однак виявляється, що в дослідженні поняття відіграють різну роль. Для того, щоб розібратися в них, треба розкрити механізм евристичного спрацьовування понять. Він функціонує, як відомо, через співставлення ноуменальних одиниць – смислів, що зафіксовані в поняттях. Оскільки механізм дії понять заснований на порівнянні смислів, що містяться в них, то зовні він виступає як мова. Завдяки мові, духовний світ самовиражається в об'єктивній реальності. Мова, матеріалізуючись, породжує текст.

Тому дослідження проблеми саморозгортання соціального світу можна почати з будь-якого поняття. Головне – розібратися в їхній ієрархії. Рух понять у філософському дослідженні якраз і складає суть останнього, оскільки логіка, покладена в основу такої нової системи понять, і буде відбивати логіку або алгоритм саморозгортання соціального світу.

Точне й глибоке логічне вивчення ідеї саморозгортання соціального світу є основа й суть філософського аспекту проблеми. Це та сила – аналіз поняття, яким філософія найглибше впливає на науку, в тому числі й на суспільствознавство.

Тож, уточнимо зміст понять, що утворюють основний концепт дослідження: «саморозгортання соціального світу».

Ключовим терміном тут є поняття «світ». У сучасних філософських словниках термін «світ» не одержав свого тлумачення. Але, звертаючись до словника В. Даля, ми читаємо: «Світ – Всесвіт; речовина в просторі й сила в часі; Одна із земель Всесвіту; наша земля, земна куля, світ » [162, 330]. Тут нам імпонує визначення світу як однієї зі складових Всесвіту, тобто такої землі, що створена нами.

У «Філософському словнику» І. Фролова «мир» (укр. – світ) визначається як «сукупність усіх форм існування матерії»; «Всесвіт у всьому його різноманітті» [199, 333]. При цьому зазначається, що поняття «Світ» широко використовується для визначення окремих складових Всесвіту (зіркові світи), Землі й процесів, явищ, що характеризують їх як ціле (світове господарство, світова культура, Всесвітній конгрес), окремих областей життя та його виявлень (внутрішній світ людини, античний світ, науковий світ).

Розгорнутіше визначення терміна «світ» ми зустрічаємо в Б. Рассела, який вважає, що «Всесвіт являє собою суцільно плями й стрибки» [219, 169]. Саме одна така «пляма» на тілі Всесвіту, що ініціюється розумною живою речовиною, провідним агентом якої є людина, і утворює специфічне явище, що ми називаємо світом. При цьому цікаво, що структуру світу він також пояснює через елемент мови [219, 151].

Термін «світ» ми відрізняємо від так званої «другої природи», оскільки остання має місце в будь-якому куточку Космосу. Вона, друга природа, є продуктом функціонування розумної речовини, а світ – не тільки продукт людської діяльності.

Тож, соціальний світ у даному випадку ми розглядаємо як реальність, що прийшла на зміну так званій першій природі й штучно виготовленій техніці, тобто вона є продуктом не природного, речовинного походження, а такою, що вироблена людиною і як такою, що сприймається завдяки віддзеркаленню свого «Я» в інших людях (Д. Белл). Суспільство в такому випадку стає соціальною конструкцією. Одночасно це означає, що обмеження в розвитку людини на етапі переходу від індустріальної до інформаційної цивілізації зникли разом із кінцем ери природи й речей. Це означає, що під терміном «світ» ми маємо розглядати частину Всесвіту, що має характеристики певної завершеності або цілісності, і яка має здатність до саморозгортання, тобто на певне самостійне життя. Завершеність світу в даному випадку забезпечує людина як його продуцент [28].

Важливо відмітити дві обставини: по-перше, предмет дослідження має космічні виміри або масштаби, а, по-друге, світ належить Всесвіту, а це означає, у свою чергу, що як частка підкоряється законам цілого. Визначити специфіку цієї відносно цілісної частки Всесвіту можна, якщо уточнити зміст прикметника «соціальний». Оскільки, як пише К. Маркс, «пояснення, в якому немає вказівки на differentia spezifica (специфічну відмінність – Ю.Б.), не є пояснення» [146, 229].

З філософсько-економічної спадщини К. Маркса й Ф. Енгельса ясно випливає, що причиною виникнення «соціального» є суспільний розподіл праці, в якому вони спочатку знайшли ключ до розуміння всієї історії суспільного розвитку, а після цього й пояснення походження соціальних або «особистих відносин». Саме в їхніх працях «соціальне» постає як, перш за все, «людське відношення людини до людини» [153, 154]. В. Ленін теж зробив важливий висновок про практичну тотожність людини з людиною, яка використовується «для позначення суспільного або людського відношення людини до людини» [див.: 130, 14.].

Отже, соціальне виникає в ході взаємодії людей між собою. Значення взаємодії велике. Деякі дослідники вважають їх основою будь-яких соціальних утворень. «Все нескінчене море людського спілкування, – відмічав П. Сорокін, – складається з процесів взаємодії: односторонніх та двосторонніх, тимчасових та тривалих, організованих та неорганізованих, ідейних, чуттєво-емоційних та вольових» [242, 26]. При цьому він відштовхується від думки Г. Зіммеля про те, що соціальне явище або суспільство «існує там, де декілька індивідів перебувають у взаємодії» [91, 31-39].

Певний внесок у виявлення окремих рис «соціального» зробили сучасні дослідження. Серед них слід назвати: монографії і статті В. Андрущенка, Є. Ануфрієва, Г. Арефьєвої, В. Беха, А. Бичко, І. Бичка, П. Гнатенко, А. Горака, А. Городецького, О. Гугніна, В. Давидовича, Г. Заїченка, Е. Ільєнкова, В. Куценка, М. Лукашевича, Л. Малишка, М. Мамардашвілі, М. Михальченка, М. Мокляка, І. Мороза, В. Пазенка, І. Попової, Ф. Прокофьєва, М. Руткевича, Л. Соханя, Є. Тихонової, С. Франка, І. Цехмістро, Л. Чинакової, В. Шинкарука та ін.; дисертації С. Асаєва, А. Байдельгінова, І. Бакштейна, В. Грехнєва, В. Ладейщикова, В. Муляви, О. Плаксіної; публікації Л. Абалкіна, В. Бахарєва, І. Бекешкиної, Є. Бистрицького, Л. Бондаренко, К. Буслова, С. Вовканича, Ю. Волкова, В. Воловича, В. Воронкової, Є. Головахи, Т. Дорохової, К. Грищека, Б. Грушина, Є. Донченко, Т. Заславської, О. Кисельової, І. Кона, О. Крутової, Н. Паніної, В. Роговіна, А. Ручки, Т. Титаренка, В. Хижняка, А. Шохіна та ін.

У короткому енциклопедичному словнику «Соціологія» зафіксовано, що «категорія «соціальне» відображає особливу об’єктивну й суб’єктивну реальність, яка створюється людьми безпосередньо через буття в спільнотах (виділено – Ю.Б.). Ця реальність поєднує в собі риси, дії, вчинки людей, взаємини між ними, речі, норми, цінності, знаки, символи, смисли та їх значення» [241, 492]. Це надто важливий висновок для даного дослідження, оскільки «соціальний світ» предстає перед нами як явище, що твориться й відтворюється людьми в процесі їх життєдіяльності й взаємодії.

Тут можна констатувати, як мінімум, три обставини. Перша серед них та, що саме люди є творцями соціального світу, який ми спостерігаємо й який предстає перед нами як текст [176, 83], що впорядковується певним ритмом функціонування й розгортання. Завдяки доступним нашій свідомості текстам ми взаємодіємо зі Світом. Тож, вдивляючись у глибини своєї свідомості, ми починаємо й себе сприймати як текст. Нам стає зрозумілішою метафора Хайдеггера–Рікера про те, що людина є мова, і теза В. Налімова про те, що особистість є постійно «реінтерпретуючий текст». Таким чином, мова забезпечує пульсацію соціальних систем, тобто ритм соціального життя детермінується мовою, якою ми спілкуємось між собою, й країнами, що навколо нас.

Друга обставина полягає в тому, що ми маємо шукати взаємозв’язки з іншими світами завдяки текстам або мові. І саму єдність Світу обґрунтовувати через прояв мови його текстів, що інтегрує індивідуальні прояви життя з єдиною – семантичною першоосновою Світу. Тут ми перегукуємося з герменевтичною філософією Хайдеггера, теорія пізнання якого виходить з уявлення про Світ як про своєрідний онтологінізований текст.

У сучасній науковій літературі ця єдність постулюється через характеристику інформації або знань. Саме привабливість, притягальність інформації та нових засобів її отримання – одна із причин популярності концепції та практики інформаційного суспільства. Небезпідставно дослідники вбачають у соціальному просторі, насиченому електронно-кібернетичними знаряддями, приладами та пристроями, реалізацію проекту ноосфери В. Вернадського й П. де Шардена: «Ноосфера прагне стати єдиною замкнутою системою, де кожен елемент в окремості бачить, відчуває, страждає так само, як і всі інші разом з ним» [254, 199].

Цю «відчуваючу єдність», цілісність нині забезпечує розгалужена мережа «розумних» приладів, частина з яких здатна моделювати окремі функції розуму та чуттєвих можливостей «homo sapiens». Підкреслюючи це, М. Кастельс зазначає: «Саме мережі складають нову соціальну морфологію наших суспільств, а розповсюдження «мережевої» логіки значною мірою позначається на ході й результатах процесів, пов’язаних із виробництвом, повсякденним життям, культурою та владою» [103, 494].

Третя обставина полягає в тому, що соціальний світ інтегрується єдиним ритмом пульсації свідомості людей, що живуть на планеті Земля. Якщо відволіктись від суб’єктивності, то тоді можна сказати, що ритм пульсації задає ноосфера, до якої мають відношення й інші носії розуму. І це буде більш точнішим визначенням детермінант пульсації соціального світу. Важливо підкреслити, що В. Вернадський ще в 1924 р. вказував на існування єдиного механізму саморуху для планети в цілому, включаючи й біо- і літосферу [16, 184].

Звідси випливає правомірність дослідження загального ходу, процесу саморозгортання соціального світу. Звісно, можна стати й на іншу позицію, що визнає існування у Всесвіті неперсоналізованої свідомості (Абсолютного духу, Всесвітнього розуму, Бога). Тоді ми дійсно можемо заспокоїтись, оскільки визнаємо, що людина живе в тому Світі, який існує в самому Всесвіті. Проте ми не будемо торкатись цього аспекту, а обмежимось дослідженням закономірностей саморозгортання соціального світу, що є продуктом взаємодії людей.

Отже, соціальний світ ми розглядаємо як продукт, до якого входить не тільки вироблення в ході матеріального виробництва матеріальних багатств, а й накопичення в ході духовного виробництва смислів – з одного боку, а з іншого, – як процес цілераціональної взаємодії людей у ході творення й відтворення свого родового життя.

Звернемося до терміна «саморозгортання». Слід наголосити, що саме в ньому приховується сутність дослідницького замислу: з методологічних позицій нелінійного мислення розглянути соціальне життя як багатостадійний процес, що становиться на мікрорівні, набуває зрілості на макрорівні й знімається на мегарівні саморуху універсуму. Приставка «само-» означає, що процес відбувається за рахунок сил, іманентно притаманних соціальному світу. Це можливо, оскільки будь-яке явище має, за висновком Г. Гегеля, два джерела для розвитку: із внутрішнього боку воно детермінується – підставою, а ззовні – умовами. Умови – формують, а підстава – проростає. У даному випадку нас цікавить детермінація підставою.

В роботах В. Вернадського, П. де Шардена, Е. Леруа виявляється, що підстава соціального світу – біот живої речовини. Тому можна вважати, що саме жива речовина й тільки вона є джерелом, яке породжує другу природу. Для цього вона має необхідні атрибутивні якості, маємо на увазі її повсюдну й невпинну активність. В історії філософії активність субстанції і її проявів визначається як «життєвість», «імпульс до руху» (Гегель); «діяльна сторона», «діяльне співвідношення» між полюсами діалектичного протиріччя, як «енергійна, напружена форма, що спонукає до розв’язання цього протиріччя» (Маркс); «відштовхування», «активність функціонування», «самостійна сила реакції» (Енгельс); «рушійна сила» (Ленін).

Окрім активності біоту живої речовини, проявляється інша його якість – розумність. Таким чином, вважається, що підставою ноосфери є розумна жива речовина, яка має містити в собі соціальність у потенційній формі [14; 15]. Тоді підставу слід розглядати як суб’єктивований соціальний світ, який існує в структурі розумної живої речовини в потенційній формі.

Термін «саморозгортання» на відмінність від термінів «саморуху», «самоорганізації», «саморозвитку», «становлення», «розвитку» та деяких інших споріднених із ними понять обраний нами з тією метою, щоб віддзеркалити в ході дослідження поступовість, поетапність, виникнення, становлення, функціонування й зняття явища соціального світу, його перехід з одного стану в інший під тиском внутрішнього змісту явища.

На жаль, термін «саморозгортання» на сьогодні ще не дістав широкого розповсюдження. Наукова спільнота опрацьовує момент поширення явищ за допомогою категоріального апарату синергетики. Сталося так, що провідним терміном на сьогодні тут є поняття «самоорганізація». У «Філософському енциклопедичному словникові» знаходимо: «Самоорганізація – процес, у ході якого створюється, відтворюється або вдосконалюється організація складної динамічної системи. Процеси самоорганізації можуть мати місце тільки в системах, що відрізняються високим рівнем складності й великою кількістю елементів, зв’язки між якими мають не жорсткий, а імовірнісний характер.... Характерна особливість процесів самоорганізації – їхній цілеспрямований, але разом із тим і природний, спонтанний характер: ці процеси, що протікають за умов взаємодії системи з навколишнім середовищем, тією чи іншою мірою автономні, відносно незалежні від середовища» [223, 566].

Не заперечуючи проти використання поняття «самоорганізація» у дослідженні саморуху соціального світу, ми все ж таки, вважаємо, що в нашому випадку доцільніше використовувати саме поняття «саморозгортання», оскільки на самоорганізацію здатні впливати й зовнішні чинники, що належать до космічного середовища. При цьому середовище розуміється, за поданням О. Богданова, як «сукупність зовнішніх впливів, під тиском яких знаходиться система, але взятих саме по відношенню до неї. Тому інша система – інше середовище» [31, 110]. На нашу думку на зміст і темпи саморозгортання соціального світу впливає саме підстава, а умови, скоріше, визначають його форму.

Оскільки саморух соціального світу у філософії знімається терміном «буття», то термін «саморозгортання» є, на нашу думку, дуже доречним. Бо саме буття греки першими й первісно розуміють як — як самовиникнення, саморозгортання і тим самим сутнісне самоподання, самовиявлення і вихід у відкритість. Якщо ми спитаємо про буття, маючи на увазі його саме по собі, як про , тобто , то виявиться: буття , перед сущим, а суще —, пізніше [282].

Саме поняття «розгортання» розкривається через поняття експлікація та еманація. У свою чергу, термін «експлікація» має декілька значень, але нас влаштовує таке: процес розгортання, у результаті якого розкривається зміст якої-небудь єдності, а її частини отримують самостійність і можуть бути розпізнані одна від одної. Термін «експлікація» у цьому сенсі широко використовується в ідеалістичній філософії. Так, у неоплатонізмі, світ, окремі речі розглядаються як експлікація, «саморозгортання» бога, в якому вони спочатку співіснують у єдності [296, 681]. У Лейбниця вислів «внутрішнє розгортання станів» означає процеси, що відбувались в душі й у монадах; взагалі те, що здійснюється у світі, є тільки перетворення, але в ньому немає ніякого виникнення нового й ніякого знищення. Якщо експлікація означає розгортання або пояснення події, або явища через розкладання їх на частини, в яких знаходиться загальна для них ідея, то еманація є витоком із чистої сутності втіленого існування. Еманація є містичним витоком, який можна експліціювати як духовне явище, яке приходить у реальність зі світу ідей.

Термін «саморозгортання» знайшов застосування й у філософській літературі Заходу й Сходу. Так, наприклад, у філософії німецького ідеалізму розвиток означав саморозгортання божественного у світі, саморозгортання живого в божественне, а також, світовий процес як creatio continua. Гегель розглядав дійсний світ як саморозгортання поняття в різноманіття його визначень. Він виводив, пояснював і розгортав поняття і явища із внутрішньої розумної природи людини.

Однак сьогодні навряд чи можна назвати загальнопоширеною оптимістичну впевненість Г. Гегеля про те, що сущим управляє вищий розум, завданням якого є не тільки саморозгортання, але й, у відомому значенні, сприяння тому, щоб розумні істоти досягали стану причетності до вищого блага. Сучасна свідомість схильніша до тлумачення вказаного явища в термінах панування над людиною відчужених природних або культурних сил. З урахуванням виказаних міркувань можна зробити висновок про необхідність прогресу раціонально-критичної свідомості для збереження й розвитку цивілізації. За Г. Гегелем, цей термін також слід вважати доречним для характеристики соціального світу з тією поправкою, що саморозгортається Абсолютний розум, який плине згори, а активізується шляхом концентрації й акумуляції в розум мільярда носіїв розуму знизу. У логіці поняття стає ясно не тільки те, що реальний лише Суб’єкт (що виходить уже з «Феноменології»), але з'ясовується також, чому це так. Тож, уся реальність розглядається як діалектичне саморозгортання Суб’єкта – носія або носіїв розуму.

Оскільки існування Абсолютного Розуму ще не доведено, як не доведено й протилежне, то не виключено, що в бутті виявляються обидва носії розуму. У всякому разі, філософи мають бути до цього готові.

У китайській філософській класичній традиції термін «саморозгортання» також вживається саме для визначення алгоритму виявлення космогонічної проблематики [260, 90-124]. Вихідним початком космогенезу є Дао, з якого «все почало бути, що почало бути». Е. Торчинов переконливо продемонстрував, що космогонічна модель «Даодецзіна» співвідноситься з відомим китайським міфом про Паньгу. Використовуючи дані різних джерел, дослідник показав необхідність перегляду традиційного трактування основного космогонічного сюжету «Даодецзіна» [78]. Згідно з представленою реконструкцією, автор «Даодецзіна» мислив космогенез як деякий стадіальний процес, що включає два основні етапи – плавне саморозгортання Дао й, потім, стрибкоподібний перехід до розгортання всього феноменального світу (курсив – Ю.Б.) [260, 90-96].

Поступова експлікація Дао проходить через три стадії, на кожній з яких розгортається будь-який один із його трьох онтологічних аспектів, названих у 14 розділі «Даодецзіна» «якнайтоншим» (і), «найтихішим» (сі), «невловимим» (вей), початкова недиференційована єдність яких позначається ідеологемою «хаос» (хунь, хунь-дунь) і, строго кажучи, є четвертим (але генетично – перший) аспектом, або іпостась Дао. Стрибкоподібний етап у розгортанні Дао представляє відхід від початкової гармонії і єдності. Причина його не називається, але результат – очевидний. Світ розпадається, триєдине Дао залишається поза феноменальним світом.

Народження феноменального світу є, відповідно, порушення початкової гармонії. Зримий світ форм уже не є єдиним і цільним, хоча потенційно залишається причетний єдності. Відповідно, космогенез інтерпретується двояким чином: з одного боку, він – смерть початкової єдності, з іншого ж, – народження світу множинності [260, 96].

Саморозгортання як процес використовується у веданті «Брахмасутри» (ІІІ-IV ст. від Р.Х.), що подає філософську систему вчення Брахми. Брахма – це те, із чого відбувається породження й різні стани світу. Навіть у V ст. граматист Бхартрихарі в трактаті «Вак’япадія» пише про те, що, існуючи без початку й без кінця, Брахман є сутністю слова (вач), проявляється у вигляді об’єктів і що саме завдяки йому розгортається світ. Зберігаючи засади Брахма–сутр про Брахмана як джерело походження світу,