Реферат: Як цивілізувати російський капітал в Україні ?

Олексій Волович, директор Одеського філіалу НІСД

Як цивілізувати російський капітал в Україні ?


1. Україна і нова „інтеграційна доктрина” Кремля.

Сьогодні вислів „російська економічна експансія” став звичним терміном в сотнях наукових публікацій в українських, російських і західних виданнях. Він перестав мати негативний відтінок і є констатацією існуючих реалій, оскільки російська економічна експансія, передусім на пострадянському просторі, в Європі та в інших частинах світу в останні роки стала невід’ємною частиною офіційної зовнішньополітичної доктрини Москви. При цьому російська економічна експансія на теренах СНД має виразний політичний зміст, оскільки вона здійснюється планомірно при потужному сприянні з боку Кремля і є передумовою і складовою частиною подальшої політичної експансії Росії. Спроби деяких вчених-економістів аналізувати українсько-російські відносини в економічній сфері, зокрема у сфері інвестицій, зосереджуючись лише на абстрактному економічному аналізі і уникаючи або не бажаючи торкатись чутливої політичної сторони цього процесу, не дають можливості окреслити виклики, небезпеки і ризики деяких аспектів інвестиційної політики Росії в Україні.

Основні ідеї російського економічного експансіонізму як своєрідної форми пострадянського неоколоніалізму були визначені наприкінці 2003 р. А.Чубайсом у вигляді концепції “ліберальної імперії”. Об’єднавши після останніх виборів до Держдуми РФ законодавчу і виконавчу влади, російське керівництво отримало можливість активізувати зовнішньополітичну діяльність Росії на європейському і євразійському напрямах. Сьогодні, по суті, Росія намагається відтворити себе як нову імперську державу у складі Російської Федерації, Білорусі, України і Казахстану – членів створюваного нині ЕЭП - відносно замкненого простору, в якому Москва прагне встановлювати ті або інші правила поведінки – спочатку економічні, а згодом і політичні. Проголошений Україною і підтверджений народним волевиявленням на останніх парламентських виборах курс на європейську інтеграцію вступає в конфлікт з пріоритетним завданням Росії – побудови могутньої євразійської держави і протистояння процесам глобалізації світової економіки. В Концепції національної безпеки РФ “посилення відцентрових процесів в СНД” віднесено до найбільших зовнішніх загроз поряд з розширенням НАТО та розповсюдженням ядерної зброї.

Встановлений в Росії після п'яти років перебування при владі президента В. Путіна контроль держави над економікою дає підстави говорити про те, що російський бізнес в Україні, особливо крупний, в деяких ситуаціях може виконувати політичні замовлення Москви іноді навіть у збиток власним економічним інтересам. Російська влада намагається спрямувати інтереси російського бізнесу в Україні у річище політики Росії по відношенню до України.

У планах відновлення Москвою минулої імперської могутності Україні відводиться особливе місце. Йдеться про планомірне повернення України в сферу російського впливу поки на рівні створення Єдиного економічного простору. При цьому робиться все, щоб загальмувати процеси зближення України і ЄС і не допустити її вступу в НАТО. Ціла серія криз в російсько-українських відносинах, інспірованих Москвою протягом останніх місяців, на нашу думку, мала на меті максимально загальмувати європейську інтеграцію України, а також, як це не парадоксально, підтримати проросійські політичні сили в Україні напередодні парламентських виборів, втягнувши українську громаду в дискусії навколо українсько-російських відносин.

Сьогодні в сфері українсько-російських відносин українська влада стикається з проблемами, які накопичувались протягом усього періоду незалежності, не знаходячи вчасного адекватного розв’язання. Одна з цих проблем полягає в тому, що протягом 15 років незалежності недостатня увага в Україні приділялась питанню диверсифікації іноземного капіталу, недопущенню його домінування в стратегічних галузях економіки [1]. В означений період експансія російського капіталу в Україні здійснювалась набагато швидшими темпами, ніж залучення європейських інвестицій. Були зроблені безпрецедентні поступки Росії, зокрема, в енергетичній сфері, здійснювалася планомірна російська економічна експансія взамін надання політичної підтримки Л. Кучмі і його оточенню в контексті внутрішньополітичних процесів. За деякими підрахунками, на даний час російський капітал встановив контроль над 70% провідних українських підприємств, посилив позиції в українській банківській сфері тощо. Практика українсько-російських відносин в період правління Л. Кучми свідчить, що їх розвиток сприяв перетворенню України на “провінцію” новітньої російської імперії [2].

Досягнення певного рівня взаєморозуміння керівних кіл обох держав відбувалося не в останню чергу завдяки поступливості українського керівництва, його схильності до компромісів і готовності шукати будь-які варіанти рішень у спірних ситуаціях, часто за рахунок національних інтересів. Відголосом такої позиції є недавня стаття колишнього заступника керівника адміністрації президента Л. Кучми і колишнього дипломата Анатолія Орла „Без Москви можна померти” ("Limes", 20.02.2006).

Серед багатьох прикладів „поступливості” колишнього українського керівництва в сфері українсько-російських економічних зв’язків можна назвати його згоду на реверсне використання нафтопроводу “Одеса-Броди”. Домігшись реверса, Росія отримала можливість остаточно монополізувати постачання енергоносіїв в Україну, створити передумови для реалізації проекту ЄЕП, і, як наслідок, одержати додаткові можливості для свого позиціонування як третього центру сили у світі після США і ЄС.

^ 2. Російські інвестиції в Україні у 2005 році.

Висновки про роль російського капіталу в економіці України очевидно можна зробити лише на основі порівняння обсягів російських інвестицій з обсягами інвестицій інших країн. У 2005 р. спостерігалось різке уповільнення інвестиційної активності в Україні. Приріст інвестицій в основний капітал за три перших квартали 2005 р. року склав лише 3,4%. Спостерігався також процес відпливу інвестиційних ресурсів з інноваційно орієнтованих галузей промисловості, що призвело до збереження традиційно сировинної моделі вітчизняного виробництва та експорту. За підсумком трьох кварталів 2005 р. обсяг приросту прямих іноземних інвестицій був на 7% менше, ніж за аналогічний період 2004 року. Негативний ефект інвестиційної стагнації посилює падіння інноваційної активності промислових підприємств.

За даними Держкомстату України за станом на 1 квітня 2005 р., ПІІ надходили в нашу державу з 112 країн світу. Найбільша частка інвестицій припадала на Київ, Київську та Дніпропетровську області.


^ Прямі іноземні інвестиції в Україну

за станом на 1 квітня 2005 р. в млн. дол.

№

країна

обсяг ПІІ

%




Всього

8,794.4

100.0

1

США

1,207.8

13.7

2

Кіпр

1,115.0

12.7

3

Велика Британія

938.6

10.7

4

Віргінські острови

684.9

7.8

5

Німеччина

603.5

6.9

6

Нідерланди

564.9

6.4

7

Російська Федерація

511.5

5.8

8

Швейцарія

430.4

4.9

9

Австрія

352.6

4.0

10

Польща

198.6

2.3

11

Угорщина

196.4

2.2

12

Республіка Корея

172.4

2.0




Інші країни

1,821.2

20.6

Джерело: http://www.ukraineinfo.us/business/investment.html


За даними Держкомстату за станом на 20 лютого 2006 р., у 2005 році в Україну іноземними інвесторами вкладено 7868,1 млн. дол. США прямих інвестицій, у т.ч. з країн СНД – 88,9 млн. дол. (1,1% до загального обсягу), з інших країн світу – 7779,2 млн. дол. (98,9%). Інвестиції надійшли зі 118 країн світу, при цьому на 10 з них припадає майже 85% їх загального обсягу.

Найбільше зріс капітал нерезидентів з Німеччини – на 4851,8 млн. дол., Австрії – на 1062,5 млн. дол., Кіпру – на 460,6 млн. дол., Сполученого Королівства – на 199,9 млн. дол., Сполучених Штатів Америки – на 183,5 млн. дол., Віргінських островів - на 106,5 млн. дол., Нідерландів – на 84,6 млн. дол., Російської Федерації – на 78,9 млн. дол., Польщі – на 29,3 млн. дол., Данії – на 24,0 млн. дол. Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій, внесених в Україну за 15 років незалежності, за станом на 1 січня 2006р. становив 16375,2 млн. дол., що складає 349,0 дол. на одну особу в порівнянні з 177 доларів на 1 січня 2005 року. Таке безпрецедентно рекордне зростання ПІІ стало можливим завдяки реприватизації Криворізького гірничо-металургійного комбінату "Криворіжсталь" німецьким металургійним холдингом "Mittal Steel Germany GmbH", який запропонував за пакет акцій цього найбільшого у світі виробника сталі 24 млрд. 200 млн. гривень, або 4.9 млрд. дол. Ця реприватизація внесла чимало збурень в статистику ПІІ. Хоча кошти від повторного продажу „Криворіжсталі”, які переведені на рахунок Держказначейства, за всіма поверховими ознаками є ПІІ, проте деякі українські експерти вважають, що це є лише прибуток аукціонного продажу, тобто приріст над номінальною вартістю акцій. На їх погляд, після відповідних перерахунків реальний приріст ПІІ у 2005 р. становитиме не більше 1.1 млрд. дол., що менше ніж у 2004 р.

^ Прямі іноземні інвестиції в Україну

за станом на 20 лютого 2006 р. в млн. дол.

№

країна

Обсяг П І І

%

1

Німеччина

5505,5

33,6

2

Кіпр

1562,0

9,5

3

Австрія

1423,6

8,7

4

США

1374,1

8,4

5

Сполучене Королівство

1155,3

7,1

6

Російська Федерація

799,7

4,9

7

Нідерланди

721,8

4,4

8

Віргінські острови (Брит.)

688,7

4,2

9

Швейцарія

445,9 

2,7

10

Польща

224,0

1,4




Інші країни

2480.6

15.1




Всього

16375,2

100.0

Джерела: 2) Експресдоповідь від 20 лютого 2006 р.№ 45, www.ukrstat.gov.ua

Серед регіонів провідні місця за обсягами інвестицій продовжують утримувати м. Київ, Дніпропетровська, Одеська, Київська, Донецька Запорізька, Харківська, Львівська області та Автономна Республіка Крим.

^ Поверхово ситуація виглядає парадоксальною: з одного боку, російський капітал контролює фактично всю кольорову металургію України, майже всю нафтопереробку, більше як 75% роздрібного продажу нафти, два великих українських телеканали, кілька великих банків, інші сектори економіки, промисловості, і в той же час частка інвестицій РФ в Україні не перевищує 5-6 відсотків. Справа в тому, що, на відміну від інших іноземних інвесторів, російські інвестори не стільки вкладають гроші в підприємства, скільки контролюють їх, володіють ними, вкладаючи в них порівняно невеликі кошти. При цьому до недавнього часу в багатьох випадках російські бізнесмени скуповували об’єкти господарювання в Україні практично за безцінь. У той час як західні інвестори намагаються вкладати гроші тільки в найбільш ліквідні галузі, росіян не лякає політико-економічний ризик і вони вкладають гроші у базові галузі, менш ліквідні, зате дуже рентабельні. В багатьох випадках російські акціонери легалізують свої капітали в кіпрських і віргінських офшорах, тому левова частка інвестицій, що формально надходять із Кіпру і Віргінських островів, мають російське походження, часто з кримінальним відтінком, що повинно бути об’єктом прискіпливої уваги українських спецслужб. З врахуванням російських капіталів в Україні, схованих в кіпрських і віргінських офшорах, реальна частка російських інвестицій в Україні може становити не менше 15 – 20% від ПІІ.

^ 3. Російські фінансово-промислові групи в Україні

Після справи ЮКОСу, коли посилився витік капіталу з Росії, активність російських інвесторів збільшилася. Україна для російських інвесторів має кілька переваг: відсутність мовного бар'єру, традиційні контакти і вже існуючі інвестиції, до яких можна „прив'язати” наступні.

Політичні умови, в яких зараз опинився крупний російський і український бізнес, істотно відрізняються. Після президентських виборів в Росії великий російський бізнес може діяти тільки в жорстких межах, обумовлених державою. Таким чином, в самій Росії інвестиційна активність фінансово-промислових груп (ФПГ) обмежена, розраховувати на політичну підтримку з боку влади в реалізації своїх інвестиційних проектів відносно російських підприємств можуть не всі ФПГ. Деякі з них (перш за все, ті, що витісняються з російської економіки лояльними до правлячого в Росії режиму ФПГ) були змушені переміщувати свої активи за межі Росії. Здійснити це простіше в країнах СНД, серед яких Україна є пріоритетною для росіян.

З кінця 90-х років минулого століття і до 2003 року частка російського капіталу в українській економіці постійно зростала. Так, якщо у першій половині 90-х років у власності Росії був лише один нафтопереробний завод в Україні (Кременчуцький НПЗ, проданий “Татнефти” (хоча держава має 43% акцій, проте залишається абсолютно безпорадною), то вже у 2001 році усі українські НПЗ, окрім “Галичини” та “Нафтохіміка Прикарпаття”, перейшли в російську власність чи перебувають під контролем росіян. Якщо в першій половині 90-х років Росія не володіла жодним українським металургійним заводом, то в 2001 р. в Україні вже склався потужний сектор російських металургійних підприємств. Якщо на початку 90-х років російський капітал в Україні не мав жодного промислового підприємства в Західній Україні, то в 2001 р. він вже контролював головні промислові підприємства в цьому регіоні. Якщо в середині 90-х років російський капітал був стабільно присутній лише в одній галузі української економіки (паливно-енергетичній), то в 2001 р. він, за оцінками експертів, вже поширився на шість галузей української економіки.

За даними деяких експертів, сьогодні на долю російського капіталу в Україні припадає 75% акцій в нафтопереробці, 30% в газотранзитній галузі, 50% в алюмінієвій промисловості, 30% в машинобудуванні, енергетиці та енергопостачанні [3]. Проте, на нашу думку, ці цифри насправді не дають повного і адекватного уявлення про реальний рівень контролю російського капіталу у згаданих галузях економіки. Визначальними щодо рівню контролю є відповідні позиції в інвестиційних (приватизаційних) угодах, якими визначається та регламентується система управління тим чи іншим підприємством. Інвестор, навіть не маючи контрольного пакета, але забезпечивши собі право призначати менеджмент, може мати більшість в спостережній раді і повністю контролювати підприємство.

Діяльність російського капіталу в Україні здійснюється в основному через російські фінансово-промислові групи - тобто групи, що мають у своєму розпорядженні потужний фінансово-промисловий ресурс (промислові об'єкти, банки), засоби медіа-підтримки, політично-громадський (партії, громадські організації) і адмінресурс в особі корумпованих українських можновладців. Російські фінансово-промислові групи стають досить впливовими політичними і бізнес-гравцями в Україні. Серед найбільших російських ФПГ, які активно працюють зараз в Україні найбільш потужними економічно і політично є "Лукойл", "Русский алюминий" і "Альфа-Груп".

^ ВАТ "Лукойл" представлений в основному в нафтопереробній галузі, в оптово-роздрібній торгівлі нафтопродуктами, у банківському секторі. "Лукойл" контролює тільки один - Одеський НПЗ. "Лукойл" має досить розвинуту медіа-мережу в Україні, зокрема, телеканал СТБ, газета "Ділова столиця". Лобісти „Лукойл” в Україні: С.Куніцин, Д. Сандлер, О.Федун сьогодні не є досить впливовими.

^ Холдинг "Русский алюминий". Основна зацікавленість холдингу Миколаївський глиноземний завод, який є найбільшим підприємством з виробництва глинозему в Європі. Основна частина акцій перейшла під контроль холдингу у 2002 році. Холдинг обслуговується двома українськими комерційними банками „Укрсиббанк” і "Укрсоцбанк". Власні медіа-ресурси в Україні незначні. Лобісти: В. Пінчук, І. Богословська, Л. Грач, О. Ярославський, Е. Галієв.

"Альфа-Груп" активно діє в Україні з 2000 р., придбавши 67,4% акцій Лисичанського НПЗ. В основному представлена в Україні Тюменською нафтовою корпорацією (ТНК) (сьогодні - російсько-британська ТНК-ВР), в галузі переробки нафти і торгівлі нафтопродуктами. Має дочірню компанію "ТНК-Україна". Серед інших банків групу обслуговує "Брокбізнесбанк”, наближений до групи "Інтерпайп" В. Пінчука. Тривалий час група намагалася приватизувати „Укртелеком”. З серпня 2000 р. "Альфа Груп" належить страхова компанія "Остра-Київ". Основним медіа-ресурсом групи в Україні є "Новий канал". Лобісти: Сергій і Олександр Буряки, П. Ігнатенко. Група мала добрі відносини з главою "Інтерпайпу" В. Пінчуком.

Крім вищеназваних потужних ФПГ в Україні діють більш дрібні ФПГ: російська група "Альянс", "Норільський нікель", "Сургутнефтегаз", „Ренова”, Національна резервна корпорація, „БазЕл”, „Система”, „Смарт-групп”, „Ренесанс-капітал”, „Сєвєрсталь”, та інші [4].


Піком активності крупного російського капіталу в Україні став період 2002-2003 рр., коли в нашій країні закінчився перший етап первинного накопичення капіталу. Проте вже в 2003 році намітилась тенденція до спаду цієї активності в силу дії наступних чинників: по-перше, зміцніли українські ФПГ, по-друге, увага російських ФПГ переключилась на збереження і захист своїх інтересів в Росії в умовах нової економічної політики президента РФ В. Путіна, по-третє, на час президентських (2004 р.) і парламентських (2006 р.) виборів в Україні потенційні російські інвестори зайняли очікувальну позицію. До того ж, у 2003 році посилилась увага українських судів і правоохоронних органів до російських активів в Україні. На протязі передвиборчого року під сумнів ставилась законність практично усіх крупних оборудок за участю російських ФПГ. Певний негативний вплив на рівень активності крупного російсько капіталу в Україні після 2004 р. мали невизначеність позиції Києва щодо участі в ЄЕП, а також декларації курсу євроатлантичної інтеграції. Є певні підстави розраховувати, що в умовах стабілізації суспільно-політичної і соціально-економічної ситуації в Україні після парламентських виборів 2006 року, просування інтересів російських ФПГ на українському ринку буде більш контрольованим і цивілізованим.

Російський капітал виявляє інтерес до тих галузей української економіки, які суттєво впливають на національну безпеку України, надходження коштів до бюджету, соціальну ситуацію в регіонах країни. Це нафтова промисловість, енергетика, кольорова та чорна металургія. Натомість, російський капітал не зацікавлений інвестувати українське машинобудування, обронно-промисловий комплекс, авіа- і ракетобудування та інші галузі, пов’язані із залученням новітніх технологій. Причин тут дві: По-перше, Росія не буде підсилювати машинобудівний сектор в Україні, оскільки він значною мірою є конкурентним для російських компаній за номенклатурою продукції. По-друге, рівень розвитку російських новітніх технологій не завжди відповідає рівню світових стандартів.


^ 4. Експансія російського капіталу в енергетиці України в контексті нової енергетичної стратегії РФ до 2020 року.

Найбільш активно та цілеспрямовано російський капітал просувається у паливно-енергетичному комплексі. Експансію російського капіталу в енергетичній сфері України слід розглядати в загальному контексті енергетичної політики Росії на сучасному етапі. За обсягами видобутку нафти сьогодні Росія зрівнялась з Саудівською Аравією – провідним експортером нафти у світі. За даними Федерального агентства з енергетики Росії, обсяг видобутку нафти у 2005 р. склав близько 470 млн. т, а прогноз видобутку у 2006 р. – близько 475 млн. т. Згідно з енергетичною стратегією РФ до 2020, Росія планує вийти на стабільний обсяг видобутку нафти на рівні 450 млн. т. На даний час, більша частина нафти, що видобувається у Росії, експортується (близько 58%). Проте ближчим часом передбачається скорочення експорту сирої нафти за рахунок її переробки на території Росії і нарощування експорту нафтопродуктів.

Росія максимально використовує своє положення одного з найбільших постачальників енергоресурсів на європейський ринок, у тому числі стосовно цінової політики. „Газова війна” з Україною та її наслідки для країн ЄС є наочним свідченням цього. З метою підвищення ціни на російську нафту ближчим часом Росія намагатиметься створити її дефіцит в Європі. З цією метою планується перенаправити російську, казахську та азербайджанську нафту з Європи до Китаю. Є всі підстави розглядати таку позицію як консолідовану позицію нафтових компаній та політичного керівництва РФ. Одним із механізмів підвищення ціни на російську нафту на європейському ринку розглядається план різкого збільшення обсягів переробки нафти в Росії, оскільки експорт продуктів переробки нафти в сім разів ефективніше експорту сировини. Отже, слід очікувати, що ближчими роками в Росії будуть створені десятки потужних нафтопереробних виробництв. Цей процес вже вийшов за межі експертної дискусії і знаходиться на стадії опрацювання відповідних урядових рішень.

Намагаючись зменшити потенційні негативні наслідки від майбутнього транспортування каспійської нафти за маршрутом Одеса-Броди-Плоцьк, починаючи з 2001 року Росія вживає планомірні заходи з метою зменшення залежності від українських енерготранспортних систем для транспортування енергоносіїв в Європу. Якщо в кінці 90-х років минулого століття Росія транспортувала через Україну 75% нафти, то сьогодні через територію України перекачується не більше 20 % російського нафтового транзиту. Це стало можливим завдяки введенню в дію у 2001 обхідного нафтопроводу Суходольна – Родіонівська, який перебрав майже 1/3 транзитних обсягів. Крім цього, Росія збудувала Балтійську трубопровідну систему і наростила перевалочні потужності в Новоросійську.

Лідером нафтоперевалки в Україні є Одеський порт, що переробляє не менше 10 млн. тонн нафти і 7 млн. тон нафтопродуктів на рік. На даний час нафтові потоки для одеської нафтогавані формують три підприємства - "Ексімнафтопродукт", "Синтез Ойл" і "Одесанафтопродукт". Усі вони перебувають в рамках “Групи “Приват” (вважається наближеною до Ю. Тимошенко), яка прагне монополізувати перевалку нафти в українських портах. З одного боку, це не означає зменшення контролю з боку росіян, оскільки, за деякими даними, політика “Привату” є проросійською. З іншого боку, російський нафтоекспорт повністю пішов з Одеси і сьогодні там переважно перевалюється нафта з Казахстану, що прямує через Росію.

Сьогодні на теренах України діють близько 10 російських нафтових компаній: „Лукойл”, „ТНК-BP”, „Татнефть”, „Група Альянс”, „Сургутнефтегаз”, „Роснефть”, „Славнефть”, „Транснефть”, „Сибнефть”. [1].

Найбільша російська нафтова компанія „Лукойл” є власником 90% акцій Одеського НПЗ, який до недавнього часу забезпечував близько 15% нафтопереробки в Україні. Сьогодні українська мережа АЗС «Лукойл» налічує 173 станції, або 3,12% від всіх АЗС в Україні. "Лукойл" заявив про намір інвестувати в свою дочірню компанію "Лукойл-Україна" 150 млн. доларів до 2011 року. Інвестиції передбачається спрямувати на збільшення кількості автозаправних станцій – до 350. "Лукойл" також має намір інвестувати близько 170 мільйонів доларів в модернізацію спільного підприємства "Лукор" (Калуш, Івано-Франківська область) і близько 300 мільйонів доларів в модернізацію компанії "Лукойл-Одеський НПЗ" до 2011 року. Проте, на думку деяких українських експертів, малоймовірно щоб „Лукойл” вкладав такі великі інвестиції в Одеський НПЗ, який восени 2005 року було закрито на 3 роки на модернізацію. На їх думку, все, що можна було отримати від скупленого задешево заводу, “Лукойл” уже отримав. До того ж він має в регіоні Чорного моря ще 2 НПЗ – в Румунії та Болгарії, які вже модернізовані і розташовані на територіях країн, що за рік стануть членами ЄС.

„ТНК-ВР” – друга за обсягами запасів і четверта за рівнем видобутку серед російських компаній у 2000 році через процедуру штучного банкрутства заволоділа 90% акцій Лисичанського нафтопереробного заводу. Завод-банкрут за рік збільшив виробництво бензину в 14 разів, дає понад 34% переробленої в Україні нафти при завантажені потужностей лише на третину. Це дає змогу контролювати 25-30% українського ринку нафтопродуктів. ТНК-ВР має намір з часом придбати єдину українську нафтовидобувну компанію – ВАТ „Укрнафта”.

Приклад з Одеським та Лисичанським НПЗ, що були куплені за безцінь під мінімальні інвестиційні зобов'язання яскраво ілюструє стратегічний підхід російської сторони до інвестицій в Україну. Головне – взяти об’єкт під контроль та вичавити з нього максимум дивідендів без особливих інвестицій.

Російська компанія „Славнафта” організувала СП „Укрславнафта” і отримала на 30 років в оренду 25% Кременчуцького НПЗ, що складає 20% обсягів нафтопереробки в Україні.

Концерн „Група Альянс”, якому належать 30% акцій Херсонського НПЗ, має намір придбати ще 60% акцій у компанії „Казахойл”. Таким чином, чотири з шести українських НПЗ контролюються російським капіталом, а це майже 75-80 % обсягів нафтопереробки.

На сьогодні залишилось кілька важливих об’єктів енергетичної сфери, над якими російський капітал поки що не встановив свій повний контроль. Одним із небагатьох таких об’єктів є Феодосійське підприємство з постачання нафтопродуктів, яке до недавнього часу було одним із найбільш занедбаних в галузі. Його загальний борг складав близько 13 млн. дол., а майже 3/4 устаткування нафтового комплексу було заборонено експлуатувати через аварійний технічний стан. Після реорганізації нафтобаза почала приймати танкери азербайджанської компанії "Каспар", які поставляють з Новоросійська нафту казахського родовища Тенгіз від нафтової компанії "Лукойл". У 1999 році нафтогавань вийшла на проектну потужність, прийнявши 3 млн. тонн нафти. Феодосійське підприємство поки залишається у власності держави і знаходиться в переліку об'єктів, що не підлягають приватизації.

^ 5. Російський фінансовий капітал в Україні

Процес скупівлі Росією українських банків почався кілька років тому. Так, ФПГ „Альфа-банк” придбала у 2001 р. "Київінвестбанк". На початку 2002 року російський Петрокомерцбанк купив київський „Авіатекбанк". У лютому 2006 р. російський державний Внешторгбанк (ВТБ), 99,9% вкладів якого належить уряду РФ, придбав 98% акцій українського комерційного банку «Мрія», серед акціонерів якого був колишній секретар РНБОУ П. Порошенко. Сума операції склала 70  млн. дол. Нові господарі АКБ «Мрія» планують до кінця 2006  року об'єднати куплений банк з  своєю дочірньою установою Внешторгбанк (Україна), створеному в  минулому році. Протягом найближчих двох років росіяни мають намір вивести об'єднаний банк в  число десяти найбільших українських фінустанов, а  протягом найближчих трьох років — в  першу п'ятірку. Для реалізації амбітних планів російський інвестор планує інвестувати не менше 300  млн. євро.

На думку президента Асоціації українських банків (АУБ) А. Сугоняко, експансія російських держбанків   є негативною тенденцією для України. Він висловив своє здивування тим, що колишній голова Ради національної безпеки України П. Порошенко «продає наш банк державному російському банку». А. Сугоняко вважає, що за допомогою своїх фінустанов Росія може реалізовувати не тільки економічні, але і  політичні інтереси. На думку президента АУБ, Україні слід було б  обмежити купівлю іноземними держбанками українських комерційних банків. На даний час в Україні під повним контролем російського капіталу знаходиться 7  із 165  діючих банків. Російський Сбербанк має намір в  першому півріччі цього року завершити купівлю 100% акцій банку «НРБ-Україна». За останній рік питома вага іноземного капіталу в  статутному капіталі українських банків виросла, за даними НБУ, з 9,6 до 19,5%. Проте нещодавно співвласник російського Національного резервного банку (НРБ) О. Лєбєдєв звинуватив НБУ в блокуванні продажу українського дочірнього банку „НРБ-Україна”, який контролюється депутатом Держдуми РФ, російському Сбербанку. Експерти оцінюють реальну вартість української „дочки” в 40-60 млн. дол., проте, за заявами російської сторони, запланована операція оцінюється в 100 млн. дол. У разі отримання дозволу на операцію, на українському ринку зміг би з’явитися найбільший банк, що контролюється російською державою, - Сбербанк [5].

На думку експертів, участь російського фінансового капіталу в перерозподілі власності в Україні буде незначною через те, що вони не зможуть витримати конкуренції з боку західних банків, таких як „Raiffeisen-Bank”, „BNP Paribas” та інших. До того, російський банківський сектор в своєму розвитку не набагато випередив вітчизняний: на ринку Росії домінують або держбанки, або банки, що обслуговують ту чи іншу ФПГ.

Нещодавно голова Національного банку України В. Стельмах заявив, що виступає за обмеження частки іноземних державних банків в українському бізнесовому секторі, аргументуючи це тим, що іноземні державні банки можуть втручатись в конкуренцію на українському ринку і проводити політику тієї держави, до якої вони належать. Схоже, що такі „загороджувальні заходи” НБУ застосовує виключно до російського капіталу, оскільки крім Росії, інші іноземні державні банки в основному обмежені Центробанками і практично не беруть участі в інвестиційній діяльності за кордоном. В той же час, голова НБУ наголосив, що поки що не бачить необхідності в обмеженні частки іноземних комерційних банків в українському банківському секторі. На сьогодні частка капіталу таких банків складає всього 1.3% по відношенню до ВВП. В принципі поява іноземних комерційних банків в Україні є досить позитивним явищем, оскільки загострить конкуренцію на українському ринку, зменшить вартість банківських послуг, а також прискорить процес об’єднання дрібних і середніх банків. Сьогодні іноземний капітал в банківському секторі України не перевищує 25%, з яких частка іноземних державних банків становить менше 1% [6].


^ 6. Приклади негативного використання російських інвестицій.

Є чимало прикладів використання російського капіталу в Україні, яке можна характеризувати як таке, що завдає шкоди національним інтересам України.

Внаслідок приватизації, яка була проведена у 2003 р., флагман вітчизняного суднобудування ^ Чорноморський суднобудівний завод перейшов до рук російських бізнесменів - братів Чуркіних, "відомих" в Україні також через скандал навколо приватизації Львівського автобусного заводу.   Контрольний пакет акцій ЧСЗ, який належав державі, був проданий у жовтні 2003 року за безцінь, без урахування реальної ринкової вартості майнового комплексу та активів підприємства. Від приватизації підприємства держава отримала лише 119,3 млн. грн.   Приватизацію ЧСЗ було здійснено з грубим порушенням умов конкурсу. Акції холдингу перейшли у власність офшорних компаній, які контролюються представниками російського бізнесу - Ігорем та Олегом Чуркіними.    Нові власники холдингу тривалий час ухилялися від виконання зобов'язань перед державою, фабрикуючи судові рішення за позовами фізичних осіб - міноритарних акціонерів та офшорних компаній. Для розрахунків з державою замість коштів інвесторів було використано власні кошти підприємства. Все це однозначно свідчить про те, що метою „придбання” ЧСЗ російським бізнесом є знищення провідного українського підприємства та його ліквідація як цілісного виробничого комплексу. Через 2 роки після приватизації, завод не отримав жодного замовлення. Над ЧСЗ піднято російський прапор, а нове керівництво оголосило завод на березі Південного Бугу територією Російської Федерації (?!).

      Вартість основних фондів зменшилася у 15 разів. Сьогодні завод має найбільшу заборгованість із заробітної плати серед підприємств Миколаївської області. Працівникам холдингу заборгували заробітну плату більш ніж за 30 (!) місяців. Після приватизації з підприємства було звільнено понад 2,5 тисячі працівників заводу, що становить понад 40% загальної чисельності трудового колективу.   Після приватизації СЗ кредиторська заборгованість зросла у 2,5 раза. За результатами перевірки виявлено факти ухилення від сплати податків за 2003-2004 рр. у сумі понад 148 млн. грн., а борги перед Пенсійним фондом України перевищують 12 млн. грн.  

Діяльність робочої групи з проблемних питань приватизації державного майна, очолюваної на той час першим віце-прем'єр-міністром України А. Кінахом, з метою вирішити долю заводу виявилися безрезультатними. На запит народного депутата В. Матвєєва від 14.12.2005 р. до РНБОУ про відновлення законності щодо приватизації ЧСЗ формальна відповідь надійшла лише 0.02.2006 р. Народний депутат Ю. Діденко звинуватив А.Кінаха у „сприянні безперешкодному розбазарюванню майна заводу та знищенню колишнього флагману українського суднобудування” [7].

Ближчим часом у Миколаєві має відбутися суд, на якому представники місцевої влади разом з ФДМУ представлятимуть інтереси держави та місцевої громади з позовом про визнання ЧСЗ банкрутом. Голова ФДМУ В. Семенюк заявила, що Фонд вжив