Реферат: Загальний огляд системи вищої освіти україни керівник дослідження – Тарас Фінніков

ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД СИСТЕМИ

ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ


Керівник дослідження – Тарас Фінніков


Вступ
У спадщину від СРСР незалежній Україні дісталася достатньо розвинена і розгалужена система вищих освітніх закладів з кваліфікованим персоналом, певною матеріально–технічною базою та орієнтацію на обслуговування централізованої планової економіки.

Вона представляла з себе середню за якістю систему суто державної вищої освіти у складі 12 університетів (з них два аграрних), трьох академій, трьох консерваторій і аж 138 спеціалізованих інститутів. Серед них існувало кілька навчальних закладів, які формально належали кооперативним та громадським організаціям (Укоопспілка, профспілки, Комуністична партія та її молодіжна організація), які фактично були повністю одержавлені.

Мало не 2/3 випускників цієї системи отримували дипломи з інженерно–технічних чи технологічних спеціальностей, а кількість економістів, менеджерів та юристів була багаторазово меншою, ніж у демократичних країнах з аналогічними показниками розвитку господарства.


1. Система вищої освіти
^ 1.1. Становлення сучасної системи вищої освіти
Несприятливі історичні умови (відсутність власної централізованої держави, належність окремих українських земель до різних державних утворень) були причиною того, що вища освіта в Україні виникла пізніше, ніж у Західній чи Центральній Європі. Першою університетського рівня в Україні досягла Києво-Могилянська Академія на початку ХVII ст. У тому ж сторіччі з’явився й Львівський університет. Нові університети були створені вже в XIX столітті в східній та західній частинах України, які входили на той час до складу Російської та Австро–Угорської імперій.

У СРСР (за зразком Російської імперії) віддавали перевагу класичній німецькій (гумбольдтівській) моделі університету, найкраще пристосованій до підготовки державних службовців та інженерів–дослідників, виплекали акцентовану на викладанні природничо–математичних дисциплін середню загальноосвітню школу і відносно просту систему вищої освіти з п’ятирічною тривалістю навчання та єдиним видом диплома загальносоюзного зразка. Жорстке та дріб’язкове централізоване планування обумовило надмірне подрібнення предметних областей і створення чисельних вузьких спеціальностей.

У радянські часи вища освіта в Україні швидко розвивалася до початку 1970-х років. У десятки разів збільшилась кількість вищих навчальних закладів, у сотні разів зросла чисельність студентства та викладацького складу. Пріоритетний розвиток забезпечувався технічним, технологічним, медичним, педагогічним та військовим вищим навчальним закладам. Широкий розмах отримали вечірні та заочні форми навчання, які часом набували характеру поєднання навчальних закладів з промисловими та сільськогосподарськими підприємствами.

В останні радянські десятиліття наголос робився на покращення якісних показників, розвиток матеріально–технічної бази та соціальної сфери вищої освіти при практично стабільному контингенті студентства. Водночас, спостерігалися тенденції до надмірної уніфікації змісту освіти в різних навчальних закладах, підсилювалась ідеологізація навчально–виховного процесу, зростали формальні вимоги до кваліфікації професорсько–викладацького складу, бурхливо зростав обсяг науково–дослідних робіт та чисельність науково–допоміжного персоналу.


^ 1.2. Спроби трансформації протягом 90-х років


Законодавчою базою трансформації освіти після проголошення незалежності в Україні став демократичний Закон про освіту (червень 1991 р.). Він задекларував гуманізацію і демократизацію вищої школи, уможливив появу нових навчальних закладів різного типу і форм власності, перехід державних вузів на частково платну систему навчання, запровадив систему освітніх та освітньо–кваліфікаційних рівнів вищої освіти.

Утворене указом Президента у грудні 1991 р. об’єднане Міністерство освіти (замість Міністерств народної освіти, вищої і середньої спеціальної освіти та Державного комітету з професійної освіти) чимало зробило для ліквідації державної монополії на надання освітніх послуг та розвитку автономії освітніх закладів. Саме тоді почали масово виникати недержавні вищі навчальні заклади. Істотний негативний вплив на діяльність і розвиток вищої освіти справляла перманентна економічна криза, наслідком якої стало постійне зниження обсягів централізованого фінансування вищої школи та фактичне припинення її фінансування з боку державних підприємств і установ, руйнування сектору науково–дослідних робіт.

Наступним кроком стали розробка та ухвалення Державної національної програми “Освіта. Україна ХХІ століття” (1993 рік), яка наголосила на необхідності виходу освіти України на рівень розвинутих країн світу шляхом докорінного реформування її концептуальних, структурних, організаційних засад, а також через подолання монопольного становища держави в освітній сфері.

Вона поставила завдання децентралізації та регіоналізації управління системою освіти, посилення впливу громадськості на прийняття рішень у сфері освітньої політики з поступовим формуванням державно–громадської системи управління освітою, інтеграції у світові освітні структури, забезпечення варіантності освіти тощо. Нажаль, Державна національна програма “Освіта. Україна ХХІ століття” задекларувавши широкі і привабливі наміри трансформації галузі залишилась значною мірою на папері. Внаслідок відсутності організаційно–економічного механізму її реалізації, політичної волі керівництва та недосконалого менеджменту в галузі, надто повільних і непослідовних дій законодавців, постійного скорочення державного фінансування, а також досвіду реалізації масштабних трансформаційних проектів кращі задумки програми досі лишаються нереалізованими.

Основними результатами трансформації освітньої системи протягом 90-х років стали:

^ Запровадження ступеневої системи вищої освіти, а також чотирьох рівнів акредитації вищих навчальних закладів та дипломів їх випускників:

рівень І —технікуми, а також подібні до них училища й школи, що готують молодших спеціалістів;

рівень II — коледжі, які готують бакалаврів за чотирьохрічною програмою на базі повної загальної середньої освіти;

рівні III і IV — університети, академії, інститути, які готують бакалаврів і спеціалістів (заклади рівня III), а також магістрів (заклади рівня IV);

Назріла деідеологізація вищої освіти набула характеру формального вилучення комуністичної ідеології з навчальних закладів, але залишила ряд складних і досі нерозв’язаних проблем:

не вдалося сформувати нової методології викладання дисциплін соціально–гуманітарного циклу;

значна частина викладачів дисциплін соціально–гуманітарного циклу залишились у полоні марксистських схем і уявлень суспільного розвитку;

зосередження практично необмеженої влади в руках університетського менеджменту без розвинених демократичних традицій громадського контролю призвело до посилення бюрократизованості та корумпованості у вищих навчальних закладах;

^ Вироблення нового погляду на гуманізацію та гуманітаризацію вищої школи знайшло відображення в наступних рішеннях:

Відчутно збільшено та уніфіковано обов’язковий цикл дисциплін гуманітарного спрямування, який збагатився рядом актуальних навчальних курсів і сучасних світоглядних концепцій;

Урізноманітнилась методика вивчення соціально–гуманітарних дисциплін за рахунок відмови від вузького кола усталених догматичних прийомів (наприклад, обов’язкове і велике за обсягом конспектування першоджерел), натомість, укорінився полегшений белетристичний стиль викладання більшості цих дисциплін;

Вищі навчальні заклади отримали більше свободи у визначенні програм соціально–гуманітарних дисциплін, стали заохочуватись авторські методики їх викладання, з’явився достатній вибір альтернативних підручників з цих дисциплін;

Було фактично демілітарізовано навчальний процес у цивільних вищих навчальних закладах (ліквідовано більшість військових кафедр, військова підготовка перестала бути обов’язковою, скасовано обов’язкове вивчення цивільної оборони);

Істотно зменшено підготовку фахівців у військових вищих навчальних закладах, скорочено їх мережу, розвинена практика підготовки військових фахівців у цивільних навчальних закладах;

Зміна структури підготовки фахівців різних напрямів у бік помітного збільшення випуску економістів, юристів, менеджерів, соціологів, психологів, філологів та перекладачів за рахунок приватних інвестицій при збереженні бюджетної підтримки традиційних спеціальностей;

Створено широку мережу вищих навчальних закладів різних рівнів акредитації, заснованих на недержавній формі власності, а також самофінансованих державних вищих навчальних закладів, які не отримують державної фінансової підтримки;

Зроблені кроки до дерусифікації системи вищої освіти в Україні:

Навчальний процес і діловодство в більшості вищих навчальних закладів переведено на українську мову;

Ведеться розробка української термінології в більшості галузей наук, випущені чисельні монографії, підручники, навчальні та методичні посібники українською мовою (хоча весь спектр дисциплін досі не охоплено);

До навчальних планів вищих навчальних закладів гуманітарного спрямування введено чималі обсяги вивчення українознавчих дисциплін;

У деяких вищих навчальних закладах суттєво поліпшено вивчення іноземних мов, в основному, англійської мови;

Відбулася реальна диверсифікація джерел фінансування вищої освіти. Останні роки більшість студентів отримує освіту за рахунок коштів юридичних та фізичних осіб.



^ 1.3. Правові засади вищої освіти України

Завданням законодавства України про освіту визначено врегулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної, наукової, загальнокультурної підготовки громадян.

Ядром законодавчої бази вищої освіти в Україні є Конституція України (1996 р.). Закон України “Про освіту” (1996 р.) та інші закони регулюють окремі питання функціонування вищої освіти (фінансові, майнові тощо).

Згідно з Конституцією України (ст. 53) кожен громадянин має право на освіту. Для громадян України держава декларує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Конституція України закріплює право громадян на безоплатне здобуття вищої освіти в державних і комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі.

Безпосереднє законодавче регулювання у сфері освіти, у т. ч. й вищої, здійснюється Законом України “Про освіту”. За цим законом освіта розглядається як основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави, вона є пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства.

Метою освіти визначено всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її таланту, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.

Громадяни України мають право на освіту за рахунок коштів державного бюджету в державних вищих навчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання та місця проживання. Це право забезпечується розгалуженою мережею закладів освіти, їх відкритим характером та різними формами навчання (денною, вечірньою, заочною (дистанційною), екстернатом) тощо. Держава згідно чинного законодавства здійснює певний соціальний захист учасників навчально–виховного процесу (вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, клінічних ординаторів, аспірантів, докторантів та інших осіб).

Протягом 1993–2000 р. фактично створено нову нормативну базу вищої освіти. Крім названого вище Закону України “Про освіту”, Указами Президента України було ухвалено “Основні напрями реформування вищої освіти” та “Про заходи реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів освіти”. Зазначений комплекс нормативно–правових документів у цілому окреслив ідеологію трансформації всієї освітньої галузі. Низка нормативних актів Кабінету Міністрів України та Міністерства освіти і науки України сприяли створенню механізмів реалізації зазначених документів, гуманізації та демократизації вищої освіти, формуванню нового змісту вищої освіти, підвищення якості освітніх послуг.

Необхідно відзначити досить високу якість підготовки нормативних актів апаратом Міністерства освіти і науки України, їх зваженість, збалансованість, відносну стабільність, делегування ряду повноважень та можливостей вищим навчальним закладам.

На офіційному сайті Міністерства освіти і науки України в мережі ІНТЕРНЕТ (http://www.education.gov.ua) зібрано інформацію про закони, підзаконні акти та інші нормативні документи, що регулюють освіту в Україні (http://www.education.gov.ua:8800/edu/educ.docs.ukr), а також інформацію про проекти документів з освітньої політики, які перебувають у стадії обговорення, підписання чи затвердження (http://www.education.gov.ua:8800/edu/educ.projects.ukr).

Протягом останніх трьох років відбуваються спроби розробити остаточний варіант Закону України “Про вищу освіту”, проект якого було ухвалено в першому читанні Верховною Радою України восени 1999 року. За цей час було створено було створено три базових варіанти проекту та його численні модифікації.

Слід зазначити, що важливі для освітньої сфери проекти законодавчих і нормативних документів майже ніколи не отримують пріоритетного статусу, внаслідок чого тривалий час розглядаються та опрацьовуються до затвердження у Верховній Раді та Кабінеті Міністрів України.

Останньою за часом спробою системного осмислення ролі вищої освіти в майбутньому українського суспільства є підготовка проекту Національної доктрини розвитку освіти України у XXI столітті, остаточне обговорення і прийняття якої планується провести на з’їзді працівників освітньої галузі восени 2001 року.

Щоправда, незважаючи на декларування прихильності до цінностей відкритого суспільства новітнє освітнє законодавство та особливо підзаконні нормативні акти часто репродукують осучаснений варіант централізації і державного монополізму в системі управління освітою, надмірну жорсткість конструкцій і критеріїв, підкреслення самобутності та особливостей освітньої сфери України. Підтвердженням цього є прийнятий Закон України “Про середню освіту”, а також цілий ряд пригод навколо проекту Закону України “Про вищу освіту” під час його проходження у Верховній Раді України.

У ході обговорення та доопрацювання проекту Закону “Про вищу освіту” зусиллями демократично налаштованих законодавців та освітянської громадськості вдалось суттєво змінити і зробити більш логічною структуру закону, значно зменшити кількість декларативних положень, зафіксувати ряд важливих стандартних процедур (ліцензування, акредитація, вибори в навчальному закладі, реорганізації закладів), визнати хоча б обмежену автономію навчальних закладів, обмежити терміни перебування на керівних посадах.

Характерною рисою освітнього законодавства України і особливістю практики його реалізації є фактична необов’язковість для конкретних виконавців, можливість безкарно нехтувати його найбільш важливі і незручні норми.


^ 1.4. Інфраструктура підтримки функціонування вищої освіти

Ефективна діяльність системи вищої освіти в сучасному світі неможлива без широкої інфраструктури науково–дослідних і методичних установ, організацій контролю та оцінки діяльності вищих навчальних закладів, громадських та професійних об’єднань, міжнародних та донорських організацій, видавництв, засобів масової інформації, благодійних фондів, бібліотек та інших джерел інформаційних ресурсів.


^ Науково–дослідні і методичні установ^ 2.1. Характеристика існуючих вищих навчальних закладів Формування ступеневої системи освіти
До 1992 р. до системи вищих навчальних закладів на території України відносилися лише університети (для яких був характерним великий спектр фахів, зокрема, з гуманітарних і природничих наук), політехнічні інститути (значна кількість технологічних спеціальностей з кількох напрямів), спеціалізовані інститути (підготовка фахівців переважно з одного фаху: педагогіки, медицини, гірничої справи, сільського господарства тощо), мистецькі заклади (музичні, театральні, образотворчі тощо), мілітарізовані вищі навчальні заклади (військові, міліцейські, пожежні тощо).

У 1992 р. були формально визнані в Україні вищими (higher education) всі навчальні заклади, які навчають молодь після закінчення повної середньої освіти. Нова система вищих навчальних закладів стала включати: професійні і технічні училища, технікуми, коледжі, інститути, консерваторії, академії, університети, частково інтегрувавши заклади, які у більшості розвинених країн входять до структури загальної середньої і професійної освіти.

Закон про освіту у новій редакції (від 23 березня 1996 р.) запровадив ступеневу систему вищої освіти, а також чотири рівні акредитації вищих навчальних закладів та дипломів їх випускників (див. вище).

Цей Закон включив до структури вищої освіти лише технікуми і профучилища, які надають кваліфікацію “молодшого спеціаліста” (I рівень акредитації), що дає змогу їх володарям посісти на виробництві вище положення, ніж володарям диплома “кваліфікованого робітника”. Програми “молодшого спеціаліста” мають тривалість два роки на базі повної середньої освіти або три–чотири після базової (дев’ятикласної) середньої освіти. Заклади І рівня акредитації можуть бути порівняні з дворічними “комунальними коледжами” в США, “секціями вищих техніків” та іншими подібними навчальними структурами у Франції тощо. Надання таким закладам статусу вищих дало змогу відразу подвоїти кількість студентів, наблизивши її до типових для Європи значень.

Інша ситуація з вищими навчальними закладами II, а також III і IV рівнів. Для перших досить готувати “бакалаврів” за чотирирічними програмами, другі ж повинні мати не менше 75% спеціальностей, з яких би готувалися “спеціалісти” за п’ятирічними програмами і “магістри” за п’яти– чи шестирічними програмами.

На сучасному етапі ступенева система освіти в Україні регламентується “Положенням про освітньо–кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту)”, яке затверджене Постановою Кабінету Міністрів України № 65 від 20 січня 1998 року.


^ Вищі навчальні заклади за рівнями акредитації і типами

Структура вищої освіти України відповідає структурі освіти розвинених країн світу. Вона включає різні за своїм статусом вищі навчальні заклади:

1) вищий навчальний заклад пеpшого pівня акpедитації – заклад, який має пpаво pеалізовувати пpогpами підготовки, пеpепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців освітньо-кваліфікаційного pівня молодшого спеціаліста;

2) вищий навчальний заклад дpугого pівня акpедитації – заклад, який має пpаво pеалізовувати пpогpами підготовки, пеpепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців освітньо-кваліфікаційного pівня молодшого спеціаліста, бакалавpа;

3) вищий навчальний заклад тpетього і четвеpтого pівнів акpедитації – заклад, який має пpаво pеалізовувати пpогpами підготовки, пеpепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців освітньо-кваліфікаційних pівнів бакалавpа, спеціаліста, магістpа.

За pезультатами акpедитації вищий навчальний заклад без зміни свого статусу може отpимати пpаво здійснювати з окpемих напpямків (спеціальностей) підготовку за освітньо-пpофесійними пpогpамами вищого навчального закладу більш високого pівня акpедитації. Вищі навчальні заклади отpимують четвеpтий pівень акpедитації, якщо більш 75 відсотків спеціальностей, з яких ведеться підготовка, акpедитовані за пpогpамами підготовки магістpа.

Pівень акpедитації вищого навчального закладу встановлює Деpжавна акpедитаційна комісія у поpядку, визначеному Кабінетом Міністpів Укpаїни.

Відповідно до чинного законодавства та існуючих напpямів освітньої діяльності в Укpаїні діють вищі навчальні заклади таких типів:

1) унівеpситет (класичний унівеpситет) – багатопpофільний вищий навчальний заклад четвеpтого pівня акpедитації, який здійснює підготовку, пеpепідготовку та підвищення кваліфікації фахівців з вищою освітою шиpокого спектpа пpиpодничих, гуманітаpних, технічних та інших напpямів науки, техніки і культуpи і мистецтв всіх освітньо-кваліфікаційних pівнів, пpоводить фундаментальні та пpикладні наукові дослідження.

Можуть ствоpюватися технічні, технологічні, економічні, педагогічні, медичні, агpаpні, мистецькі, культуpологічні та інші унівеpситети, які здійснюють підготовку фахівців з вищою освітою у відповідній галузі, фундаментальні та пpикладні наукові дослідження;

2) академія – вищий навчальний заклад четвеpтого pівнів акpедитації, який здійснює підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації кадрів з вищою освітою всіх освітньо-кваліфікаційних pівнів у визначеній галузі знань або виpобництва, пpоводить фундаментальні та пpикладні наукові дослідження;

3) інститут - самостійний вищий навчальний заклад тpетього pівня акpедитації або стpуктуpний підpозділ унівеpситету, академії, який здійснює підготовку, пеpепідготовку та підвищення кваліфікації фахівців з вищою освітою другого-четвертого освітньо-кваліфікаційних pівнів у певній галузі науки, виpобництва, освіти, культуpи і мистецтва, пpоводить наукову, науково-методичну та науково-виpобничу діяльність;

4) консеpватоpія (музична академія) – вищий навчальний заклад тpетього або четвеpтого pівнів акpедитації, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою всіх освітньо-кваліфікаційних pівнів у галузі культуpи і мистецтва, пpоводить відповідні наукові дослідження;

5) коледж – самостійний вищий навчальний заклад дpугого pівня акpедитації або стpуктуpний підpозділ унівеpситету, академії, інституту, консеpватоpії, який здійснює підготовку бакалавpів, молодших спеціалістів з одного або кількох споpіднених напpямів підготовки або спеціальностей;

6) технікум (училище) – самостійний вищий навчальний заклад пеpшого pівня акpедитації або стpуктуpний підpозділ унівеpситету, академії, інституту, який здійснює підготовку молодших спеціалістів.

Акpедитовані вищі навчальні заклади можуть ствоpювати pізні типи навчальних та навчально–науково–виpобничих комплексів, об’єднань, центpів, інститутів, філій, коледжів, ліцеїв, гімназій. Допускається створення навчальних та навчально–науково–виpобничих комплексів як добpовільних об’єднань деpжавних та акpедитованих недеpжавних закладів освіти.

Деpжавному вищому навчальному закладу четвеpтого pівня акpедитації, який досяг високих показників у своїй діяльності, певною мірою відповідає міжнаpодним вимогам щодо pівня вищої освіти і є одним з пpовідних сеpед галузевої гpупи вищих навчальних закладів, може бути надано статус національного. Статус національного вищого навчального закладу надається Указом Пpезидента Укpаїни. Вищому навчальному закладу ІV pівня акpедитації (об’єднанню вищих навчальних закладів ІV pівня акpедитації), що пpоводить комплексні наукові дослідження загальнодеpжавного значення та має світове визнання своєї діяльності, може бути наданий статус національного наукового центpу.

На кінець 2000 р. система вищої освіти України включала 979 закладів усіх рівнів акредитації та форм власності. У тому числі, функціонувало 315 вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації, зокрема 223 державної та 92 інших форм власності. Серед них 101 університет, 55 академій та 157 інститутів, де навчається 1285 тис. студентів, що у розрахунку на 10 тис. населення України становить 285 студентів. У вищих навчальних закладах цієї групи здобувають вищу професійну освіту 1142,4 тис. студентів віком 17—24 роки включно (89 % від загального числа студентів цієї групи закладів). Статус національного мали 37 університетів та академій.

До числа вищих навчальних закладів входять також 664 вищих навчальних закладів І—II рівнів акредитації, у тому числі 593 державної і 71 інших форм власності, де навчається 503,7 тис. студентів. Ця частина мережі забезпечує навчання 107 студентів на 10 тис. населення України. Серед них 487,5 тис. мають вік 14—23 роки включно (83 % від загального числа студентів цієї групи закладів).

За останні роки спостерігається тенденція скорочення кількості вищих навчальних закладів І рівня акредитації за рахунок підвищення їх статусу або включення до складу вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації на правах структурних підрозділів. Так, кількість училищ скоротилась з 1995/96 навчального року з 256 до 212, технікумів – з 427 до 309. Водночас, кількість коледжів (вищих навчальних закладів ІІ рівня акредитації) за цей період збільшилась з 99 до 143 закладів, кількість академій – з 41 до 59, а університетів – з 70 до 106! Кількість інститутів лишилась майже незмінною, бо новоутворені інститути часто замінювали раніше існуючі, яким надавався статус академій та університетів. Слід відзначити, що утворення нових (реорганізованих) вищих навчальних закладів II, IV рівнів акредитації відбувається, переважно, в державному секторі вищої освіти. Наприклад, лише протягом травня–липня 2001 року було підвищено статус чотирьох державних вищих навчальних закладів та утворені Бережанський і Ніжинський агротехнічні інститути, Глухівський державний педагогічний університет і Полтавська державна аграрна академія.

И


ииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииии

П
пппппппппп

о
оооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооо

п

ппппппппппппппппппппп

рррррррррррррррррррррррррррррр

^ Розподіл вищих навчальних закладів за регіонами

Наявний розподіл вищих навчальних закладів за регіонами обумовлений кількома основними чинниками:

Впливом планового принципу організації радянського суспільства (наявність вищих навчальних закладів та спрямованість підготовки у них зумовлювалась адміністративним поділом, чисельністю населення та промисловим потенціалом регіону);

Можливостями регіональних еліт у лобіюванні розвитку місцевої освітньої сфери;

Наявністю платоспроможного попиту населення та організацій, їх готовністю до інвестування коштів у вищу освіту.

Внаслідок цього сформувалась регіональна структура мережі вищих навчальних закладів, яка характеризується наявністю кількох великих центрів вищої освіти в найбільших містах (Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Львові, Донецьку), угрупуванням середньорозвинених регіонів (Автономна Республіка Крим, Запорізька, Луганська області тощо) та збідненою мережею ряду, переважно аграрних, областей (Житомирської, Волинської, Рівненської тощо).

Мережа вищих навчальних закладів III–IV рівнів акредитації (включаючи філії) по регіонах України характеризується наступними показниками:

Автономна Республіка Крим

40

Вінницька область

10

Волинська область

6

Дніпропетровська область

33

Донецька область

42

Житомирська область

9

Закарпатська область

16

Запорізька область

17

Івано-Франківська область

18

Київська область

11

Кіровоградська область

11

Луганська область

19

Львівська область

27

Миколаївська область

17

Одеська область

29

Полтавська область

15

Рівненська область

8

Сумська область

9

Тернопільська область

9

Харківська область

40

Херсонська область

16

Хмельницька область

12

Черкаська область

14

Чернівецька область

8

Чернігівська область

10

м.Київ

82

м.Севастополь

4

У середньому на область припадає близько 20 закладів (разом з філіями).

Показник чисельності студентів вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації у розрахунку на 10 тис. населення також суттєво відрізняється за регіонами. У п’яти областях (Харківській, Тернопільській, Одеській, Львівській, Дніпропетровській), містах Києві та Севастополі зазначений показник вищий за середній по Україні. Чисельність студентів вищих навчальних закладів І—II рівнів акредитації у розрахунку на 10 тис. населення за регіонами знаходиться в межах від 60 до 163. Певна відмінність списку лідерів та аутсайдерів пояснюється наявністю в ряді регіонів великих навчальних закладів, які суттєво впливають на показник чисельності студентів, або значної групи дрібних закладів і філій з малою кількістю студентів.

Питома вага студентів у складі населення різних регіонів характеризується діаграмою:



Однією з найбільш помітних тенденцій розвитку системи вищої освіти в Україні за часи незалежності є регіоналізація, яка знаходить прояв, поряд з створенням нових навчальних закладів, у відкритті чисельних філій та навчально–консультативних пунктів.

Схильність до створення територіально відокремлених підрозділів спостерігається практично серед усіх вищих навчальних закладів III–IV рівнів акредитації (як старих державних, так і новоутворених усіх форм власності). Активність вищих навчальних закладів у розвитку мережі філій та навчально–консультативних пунктів, зазвичай, пов’язана з рівнем стратегічного мислення та агресивністю менеджменту конкретних закладів. Відкриття підготовки фахівців певних напрямів і спеціальностей часто формує попит на них.

Досить часто філії та навчально–консультативні пункти не мають належного кадрового забезпечення та навчальної бази, що спричиняє низьку якість освітніх послуг. Частина цих утворень взагалі не здійснюють системної навчальної діяльності, лише імітуючи основні елементи навчального процесу, працюючи в режимі завуальованого продажу дипломів.

З іншого боку, новостворені підрозділи сприяють зростанню місцевих викладацьких кадрів, переорієнтації на викладацьку діяльність частини місцевих наукових та інженерних працівників, а також відкривають можливості для нестандартних інвестиційних рішень, пов’язаних з формуванням належної навчальної бази.

Дії Міністерства освіти і науки України щодо розвитку мережі філій та навчально–консультативних пунктів носять суперечливий характер. З одного боку, Міністерство розуміє необхідність наближення центрів надання освітніх послуг до місця проживання потенційних студентів. Тому підтримується ініціатива вищих навчальних закладів щодо створення територіально відокремлених підрозділів. Тільки за 2000 рік створено близько 50 таких підрозділів, які стимулюють діяльність місцевих середніх та вищих навчальних закладів, дають можливість їх випускникам навчатися за програмами більш високого рівня. З іншого боку, встановлення вимог до ліцензування територіально відокремлених підрозділів на рівні вимог до головних закладів, їх постійне нарощування об’єктивно стримує розвиток цієї мережі.

Процес розвитку мережі філій та пунктів часом набуває парадоксального вигляду, коли маловідомі провінційні вищі навчальні заклади утворюють підрозділи у провідних університетських центрах країни. Надання освітніх послуг невисокої якості за демпінговими цінами дозволяє їм формувати власні ніші на відповідних розвинених ринках освітніх послуг.


^ Напрями підготовки фахівців

Діючий в Україні перелік напрямів підготовки та спеціальностей має радянське походження і в сучасному вигляді є результатом кількох модифікацій останнього десятиліття. Зокрема, у 1994 і 1997 роках Кабінет Міністрів України затверджував чергові редакції цього переліку, а протягом усього періоду перелік поповнювався новими спеціальностями.

Перелік складається з 72 напрямів підготовки фахівців, кожен з яких включає ряд спеціальностей. Слід відзначити надмірну подрібненість напрямів підготовки, особливо в галузі інженерії. Загальна кількість спеціальностей різних освітньо–кваліфікаційних рівнів за Переліком 1997 року перевищує 500 (а з наступними доповненнями наближується до 600), що набагато перевищує аналогічні документи демократичних розвинених країн.

Ряд напрямів підготовки містить мінімальну кількість (1–2) спеціальностей, переважно, в соціальних, гуманітарних, інколи, природничих науках (Психологія, Політологія, Право, Соціологія, Математика). Водночас, деякі напрями включають кілька десятків спеціальностей. Рекордсменом є напрям “Інженерна механіка”, який подрібнено на 58 спеціальностей.

Підготовку фахівців з деяких напрямів здійснюють сотні вищих навчальних закладів (наприклад, “Економіка і підприємництво”, “Менеджмент”, “Право”), з окремих напрямів підготовка фахівців зосереджена в кількох, а часом і в одному окремому вищому навчальному закладі.

Поділ на спеціальності часто доповнюється спеціалізаціями, які звужують предметну область майбутньої професійної діяльності фахівця. Частина спеціалізацій зумовлена об’єктивними потребами розвитку відповідної галузі знань, а значна частина – суб’єктивними інтересами окремих вищих навчальних закладів. Наприклад, існують окремі спеціалізації “Менеджмент природокористування”, “Менеджмент організації природоохоронної діяльності” та “Менеджмент організації з екологічної безпеки”, які можна сприйняти за змістовні тавтології.


^ Галузева сегментація вищих навчальних закладів

В Україні, на відміну від багатьох країн світу, не всі державні вищі навчальні заклади входять до сфери управління Міністерства освіти і науки України. Існують ряд паралельних систем вищої освіти галузевого підпорядкування.

У роки незалежності докладено чимало зусиль для концентрації управління вищою освітою в Міністерстві освіти і науки України. Міністерству надані виключні повноваження по визначенню державної політики в галузі вищої освіти, науки, професійної підготовки кадрів, розробці програм розвитку та державних стандартів освіти, нормативів діяльності вищих навчальних закладів, ліцензування та акредитації, міжнародних освітніх зв’язків. Рішення Міністерства освіти і науки України, прийняті в межах його повноважень обов’язкові для всіх вищих навчальних закладів, незалежно від підпорядкування і форм власності.

Майже половина вищих навчальних закладів III–IV рівнів акредитації та більше половини вищих навчальних закладів I–II рівнів акредитації знаходяться в підпорядкуванні галузевих міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади. Найбільші галузеві системи вищої освіти знаходяться в підпорядкуванні Міністерства аграрної політики (116 вищих навчальних закладів), Міністерства охорони здоров’я (114), Міністерства культури і мистецтв (69), Міністерства транспорту (22), Міністерства оборони (16), Міністерства внутрішніх справ (14). Розвиток цих навчальних закладів безпосередньо пов’язаний з можливостями впливу відповідних відо