Реферат: Лауреати Національної премії України імені Тараса Шевченка: Хмельницька область: до 50-річчя з часу заснування премії: біобліогр вид. / Упр

Управління культури, туризму і курортів

Хмельницької облдержадміністрації


Хмельницька обласна універсальна

наукова бібліотека ім. М. Островського


Серія

«Видатні особистості

Хмельниччини»


Лауреати Національної премії України імені Тараса Шевченка: Хмельницька область


(До 50-річчя з часу заснування премії )


Хмельницький

2010

ББК 91.28

Л 28


Лауреати Національної премії України імені Тараса Шевченка: Хмельницька область: до 50-річчя з часу заснування премії: біобліогр. вид. / Упр. культури, туризму і курортів Хмельниц. облдержадмін.; Хмельниц. ОУНБ ім. М. Островського. – Хмельницький, 2010. – 64 с. – (Сер. «Видатні особистості Хмельниччини»)


Друкується за рішенням Науково-редакційної ради Хмельницької ОУНБ ім. М. Островського, від 25.08.2010 р., протокол № 12.


Укладач: О.М. Шеін

Рецензент: В.В. Маковська


Відповідальна за випуск: Синиця Н.М.


©Хмельниц. ОУНБ ім. М. Островського





Передмова


Національна премія України імені Тараса Шевченка (Шевченківська премія) — найвища відзнака за твори літератури та мистецтва в Україні, заснована 20 травня 1961 року Постановою Ради Міністрів УРСР як Республіканська премія імені Тараса Шевченка.

З 23 квітня 1969 року Республіканська премія отримала назву «Державна Премія УРСР імені Тараса Шевченка».

22 червня 2000 року згідно з Указом Президента України № 808/2000 найвища нагорода в Україні в галузі культури набула нового статусу: «Національна премія України імені Тараса Шевченка».

У виданні подано короткі відомості про історію нагороди, описи Диплома та Почесного знака лауреата, Положення про премію. Персоналії Лауреатів та їхні праці подаються в алфавітній послідовності, матеріали про них – у логічній. Для зручності користування подається покажчик персоналій.

Бібліографічний опис та скорочення слів здійснені відповідно до державного стандарту України – ДТСУ ГОСТ 7.1 : 2006.

Відбір матеріалів завершено в серпні 2010 року.


^ Хмельницька обласна універсальна

наукова бібліотека імені Миколи Островського


вул. Театральна, 28,

29000, м. Хмельницький.

Е-mail: library@ounb.km.ua

Контактні телефони: 65-80-84, 79-47-31

Положення про премію


Присудження Національної премії провадиться Указом Президента України щорічно. П'ять Національних премій встановлено з таких номінацій:

художня література (поезія, проза, драматургія, переклади);

документальна і науково-критична література (естетика, літературознавство, мистецтвознавство, есеїстика, критика, мемуаристика, бібліографії, публіцистика, журналістика);

образотворче мистецтво (живопис, графіка, скульптура, монументальне мистецтво, народне мистецтво);

сценічне та екранне мистецтво (театральні та телевізійні вистави, режисерські, сценографічні, акторські роботи, оперні арії, документальні кіно- і телефільми, анімація).

Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка проводить розгляд творів та робіт у три конкурсні тури:

перший тур – попередній відбір творів і робіт та допущення їх до другого туру конкурсу шляхом обговорення та відкритого голосування;

другий тур – допущення творів і робіт до третього туру конкурсу шляхом таємного голосування: публікація в газеті «Урядовий кур'єр» списку авторів, допущених до третього туру; аналіз матеріалів преси, відгуків та пропозицій, підготовка в разі необхідності експертних висновків;

третій тур – підсумкове обговорення творів і робіт, прийняття шляхом таємного голосування рішення щодо кандидатур на присудження Національної премії і подання його до Комісії державних нагород та геральдики для підготовки висновків про присудження Національної премії і внесення на розгляд Президентові України відповідних пропозицій.

Твори і роботи, які у конкурсному відборі дійшли до третього туру, можуть висуватися повторно, але не більше двох разів. Комітет приймає твори та роботи за здобуття Національної премії наступного року з 1 серпня до 1 листопада поточного року. Колектив авторів твору, висунутий на здобуття Національної премії, не може становити більше ніж три особи, а колектив виконавців – більше ніж п'ять учасників. Не допускається включення до колективу претендентів осіб, які виконували адміністративні, організаторські чи консультативні функції. Національна премія присуджується авторові чи виконавцеві один раз за життя.


^ Диплом та Почесний знак лауреата

Особам, удостоєним Національної премії, присвоюється звання лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка і вручаються Диплом та Почесний знак лауреата. Диплом лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка являє собою папку темно-синього кольору, на лицьовому боці якої вміщено зображення малого Державного Герба України та розташовано напис «Диплом лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка». По периметру папка облямована лиштвою з тисненим зображенням лаврового листя. Почесний знак лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка виготовляється з жовтого металу і має форму круглої медалі з барельєфним зображенням Тараса Шевченка (автопортрет у молодому віці), обрамленим подвійними пружками і просічним вінком рослинного орнаменту. Медаль за допомогою кільця з вушком з'єднується з фігурною колодкою у формі банта, обтягнутою стрічкою синього і жовтого кольорів. У центрі колодки розміщено зображення Знака Княжої Держави Володимира Великого на тлі зображень гілок калини та пензля і пера.


^ Лауреати Національної премії України

імені Т.Шевченка:

Хмельницька область


Бажан Микола Платонович




(26.09.1904, м. Кам’янець-Подільський – 23.11.1983, м. Київ) – поет, критик, перекладач, публіцист, державний і громадський діяч, академік АН УРСР, Герой Соціалістичної праці (1974), лауреат Ленінської премії (1982).

Юнацькі роки пройшли в Умані. Батько його, Платон Артемович Бажан, був військовим топографом, за неперевіреними чутками – генеральського рангу. Після закінчення Уманського кооперативного технікуму їде до Києва вчитися в Кооперативному інституті, а потім в Інституті зовнішніх зносин. Перші його вірші «Рура-Марш» та «Аеро-марш» були надруковані 1923 року в газеті «Більшовик». А перша збірка творів М. Бажана під назвою «17-й патруль» видана в 1926 році. В наступні роки були опубліковані книжки віршів та поем «Різьблена тінь», «Будівлі», «Дорога», «Поезії», «П'ять поезій», «Безсмертя», «Батьки й сини», «Ямби». У роки Великої Вітчизняної війни М. Бажан на фронті редагує газету для партизанів і населення тимчасово окупованих областей «За Радянську Україну». Серед поезій Миколи Бажана воєнного часу найбільшу популярність здобув вірш «Клятва». А найвизначнішим твором поета періоду війни є поема «Данило Галицький» (1942). У 1943 році М. Бажан брав участь у битві за Волгу. У циклі віршів створив величний образ захисників Сталінграда («Сталінградський зошит»). У 1943-1948 рр. він працював заступником Голови Ради Міністрів УРСР. Був головою Спілки письменників України (1953-1959), головним редактором УРЕ (1958-1983). Після війни М. Бажан часто перебував за кордоном. У 1956 році Микола Платонович публікує цикл творів під назвою «Міцкевич в Одесі».




Державну премію УРСР імені Тараса Шевченка отримав у 1965 році за поему «Політ крізь бурю».
^ Твори



Твори: у 4-х т. – К.: Дніпро

Т.1. – 1984. – 637 с.

Т.2. – 1985. – 582 с.

Т.3. – 1985. – 455 с.

Т.4. – 1985. – 374 с.

Вибрані твори: у 2-х томах. – К.: Укр. енцикл.

Т.1.: Вірші та поеми. – 2003. – 606 с.

Т.2.: Переклади. – 2004. – 606 с.

Карби. – М., 1979 . – 94 с.

Політ крізь бурю. – К., 2002. – 606 с.

Пролог до спогадів // Книга про матір. – К., 2003. – С. 6

Слово, вимовлене серцем // Рад.Україна. – 1982. – 23 квіт.

Стихи и поэмы. – М.: Гослитиздат, 1957. – 278 с.

Чотири оповідання про надію. – К.: Рад. письменник, 1967. – 67 с.:іл.



^ Про нього

1. Про увічнення пам'яті М.П.Бажана та забезпечення його сім'ї: постанова Президії Верховної Ради УРСР і Ради Міністрів УРСР від 4 січ. 1984 р. // Зібрання постанов уряду УРСР. – 1984. - №1. – С.19.

2. Адельгейм Є.Г. Микола Бажан. – К.: Дніпро, 1974. – 250 с.

3. Бажан Микола Платонович // Вчені України / склав С.К. Гуменюк, 1988. – С.3-4.

4. Бажан Микола Платонович // Мистецтво України. – К., 1997. – С.33.

5. Дробот П.М. Вивчення творчості Миколи Бажана П.М. Дробот, П.О. Сердюк. – К.: Рад. шк., 1986. – 119 с.

6. Костенко Н. Життя як діяння // Слово Просвіти. – 2004. – 20 жовт. – С.14.

7. Костенко Н.В. Поетика Миколи Бажана / Н.В. Костенко. – К., 1978.– 220 с.

8. Микола Бажан // Лавріненко Ю.А. Розстріляне відродження. – К., 2001. – С.268-306.


^ Басистюк Ольга Іванівна




( 19.08.1950, с. Поляни Волочиського району) – українська співачка (ліричне сопрано), народна артистка УРСР (1985), Герой України (2010). Вихованка Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка (1968-1974 роки: клас педагога Л.Жилкіної). Блискуче закінчивши її у 1975 р., стала всесвітньо відомою після перемоги на 7-му Міжнародному конкурсі вокалістів у м. Ріо-де-Жанейро, на якому була удостоєна першої премії. Крім того, вона стала володаркою «Гран Прі» – золотої медалі імені Е. Віла Лобоса за виконання його «Бразильської Бахіани №5». У цьому ж 1975 році на Міжнародному конкурсі вокалістів, що проходив у місті Плевен (Болгарія) О.Басистюк удостоєна золотої медалі імені К. Попової та 1-ої премії. З 1975 по червень 1981 року – солістка Львівської філармонії. З середини 1981року – солістка будинку камерної та органної музики, що у м. Київ. У 1978 році здобула золоту медаль на Міжнародному конкурсі грамзапису в Братиславі, який організувала ЮНЕСКО. У 1985 році О.Басистюк була удостоєна звання Народної артистки УРСР. У 1992 році отримала нагороду міжнародної фундації М.Дем’янова. В репертуарі О.Басистюк – більш як триста творів композиторів світового рівня. Всі вони зібрані у 15-ти сольних програмах співачки. Вона виступає з симфонічним та камерним оркестрами, піаністами й органістами. Є однією з провідних представниць камерно-академічного вокалу України. Володіє прозорим, світлого тембру ліричним сопрано. Має широкий діапазон виконання: від класиків – романтиків, імпресіоністів, веристів – до інтерпретацій національного фольклору.

^ Державну премію УРСР імені Тараса Шевченка отримала у 1987 році за концертні програми останніх років.


Про неї



Про присудження Державних премій УРСР імені Тараса Шевченка в галузі літератури, журналістики, мистецтва і архітектури 1987 року: постанова ЦК Компартії України і Ради Міністрів УРСР // Рад. Україна. – 1987. – 8 берез.

Із змісту: Присудити Державну премію УРСР імені Т.Шевченка Басистюк О.І.

2. Орден князя Ярослава Мудрого [вручено 24 серп. 1995 р. Ользі Басистюк] // Україна. – 1996. – №2-3. – С.21.

3. Басистюк Ольга Іванівна // Шевченківські лауреати 1962-2001: енциклоп. довід. – К., 2001. – С.40.

4. Басистюк Ольга Іванівна // Жінки України: енциклоп. довід. – К., 2001. – С.26.

5. Басистюк Ольга Іванівна // Мистецтво України: бібліогр. довід. – К., 1997. – С.45.

6. Ольга Басистюк //Хто є хто на Хмельниччині: дов.-біограф. вид. – К., 2003. – С.116.

7. Чари голосу Ольги Басистюк // Кульбовський М. З подільського кореня. – Хмельницький, 2003. – С.52-55.


Бєляєв Володимир Павлович

(21.03.(3.04.)1907, м. Кам'янець-Подільський – 20.02.1990, м. Москва) – український і російський письменник, кіносценарист. Навчання Володимира Бєляєва розпочалося з підготовчого класу Кам'янець-Подільської чоловічої гімназії. Потім (у період українських національно-визвольних змагань) він навчався в українській гімназії імені Степана Руданського, а 1923 року закінчив Кам'янець-Подільську першу трудову школу. У 1924 році Володимир вступив до Кам'янець-Подільської школи ФЗУ імені Балабанова, яка діяла при заводі «Мотор». Водночас працював у ливарному цеху, співпрацював як юнкор із місцевою газетою «Червоний кордон». Після закінчення школи ФЗУ (1926) ливарника п'ятого розряду Володимира Бєляєва направили в Бердянськ на Першотравневий машинобудівний завод. Улітку 1927 року через хворобу повернувся в Кам'янець-Подільський, де працював у редакції газети «Червоний кордон». Пізньої осені 1929 року Бєляєва призвали на військову службу. Так закінчився кам'янець-подільський період його життя. Військову службу проходив у Сімферополі — в 3-ій Кримській дивізії. Одночасно редагував полкову газету «На бойовому посту». У листопаді 1930 року Бєляєва направили на роботу в оборонну промисловість Ленінграда (нині Санкт-Петербург). Працював на заводі, який випускав перші радянські танки. У 1931 році став членом ВКП(б). Володимир Бєляєв став працювати завідувачем відділу в ленінградському журналі «Літературний сучасник» («Литературный современник»). Друкувався у журналах «Ленінград», «Залп», «Різець». Його твори «Дитинство», «Ровесники», високо оцінені Миколою Тихоновим і Самуїлом Маршаком, здобули другу премію на Всесоюзному конкурсі Профвидаву. У 1936 року Бєляєв працював творчим кореспондентом у відділі сценаристики студії «Ленфільм». У травні 1938 року Бєляєв став членом Спілки письменників СРСР. 1939 року його відрядили до Західної Білорусії, а звідти – до Львова, де письменник працював над сценарієм фільму «Голос Тараса» (1941). Початок радянсько-німецької війни застав Бєляєва в Ленінграді. Тут він написав сценарії до фільмів антифашистського спрямування – «Час розплати», «В старої няні», працював над книгами «Варвари з моноклями», «Ленінградські ночі». У лютому 1942 разом із сім'єю евакуювався з блокованого Ленінграду до Архангельська. Там працював військовим кореспондентом Радінформбюро на Півночі, зустрічав конвої у Баренцовому морі, літав на льодову розвідку. У серпні 1944 року Бєляєв як кореспондент Всесоюзного радіо повернувся в Україну – у Львів. Тут він завів дружні стосунки з Ярославом Галаном. Пізніше за сценарієм Бєляєва було створено фільм про Галана – «До останньої хвилини». У Львові письменник пропрацював 15 років (1944-1959). Львівський період надихнув письменника на написання сценарію фільму «Іванна». Працюючи у Львові, Бєляєв часто відвідував рідний Кам'янець-Подільський, зустрічався з читачами. 1960 Бєляєв переїхав до Москви. Тут він прожив 30 років (аж до смерті).

Державну премію УРСР імені Тараса Шевченка отримав у 1975 році за кіносценарій до художнього фільму «До останньої хвилини».


Твори

Город у моря. – М.: Детгиз, 1950. – 368 с.

Горячее сердце // Незримое сражение. – Львов, 1976. –

С.5-11.

На военных дорогах. – Л.: Кн.-журн. изд., 1956. – 183 с.

Разоблачение. – Львов, 1960. – 303 с.

Старая крепость. – М.: Молодая гвардия, 1956. – 727 с.

У старой заставы. – М.: ДОСААФ, 1978. – 191 с.: ил.

Украинские ночи. – Л.: Кн.-журн. изд., 1958. – 279 с.

Ярослав Галан. – М.: Мол. Гвардия, 1973. – 239 с.: ил.



Про нього

Про присудження Державних премій Української РСР імені Т.Г.Шевченка: постанова Центрального Комітету Компартії УРСР, Ради Міністрів УРСР // Рад. Поділля. – 1975. – 8 берез.

Бєляєв Володимир Павлович // Шевченківські лауреати 1962-2001: енциклоп. довід. – К., 2001. – С. 42-43.

Бєляєв Володимир Павлович // Мистецтво України: бібліогр. довід. – К., 1997. – С. 57.

Бєляєв Володимир Павлович // Мацько В.П. Літ. Поділля. – Хмельницький, 1991. – С. 9.

Будзей О. Володимир Бєляєв без ретуші та гриму // Подолянин. – 2008. – 24 жовт. – С.6-7.

Володимир Павлович Бєляєв // Завальнюк О.М., Комарницький О.Б. Минуле і сучасне Кам'янця-Поділ.: іст. нарис. – Кам'янець-Поділ., 2003. – Вип.1. – С.169-173.

Заморій Т.П. Бєляєв Володимир Павлович // Укр. літ. енциклопедія: в 5-ти т.– К., 1988. – Т.1. – С. 160.

Сьомочкіна-Рижко О.М. Бєляєв Володимир Павлович // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2003. – Т.2 – С. 579.

Гірник Павло Миколайович






(30.04.1956 р., Хмельницький) – поет, лауреат літературних премій імені Андрія Малишка, імені Павла Усенка, імені Павла Тичини. Закінчив у 1973 р. середню школу в Хмельницькому. Навчався на філологічному факультеті Кам'янець-Подільського педагогічного інституту (1973 – 1974), після закінчення першого курсу перевівся у Київський педагогічний інститут (закінчив 1977). Закінчив Вищі літературні курси в Москві (1987 –1989). Працював учителем української мови і літератури в сільських школах Вінницької області (село Непедівка Козятинського району) та Хмельницької області (село Берегелі Красилівського району), завідувачем літературно-драматичної частини Хмельницького театру ляльок. Член Спілки письменників України (1984), від 1996 – член Асоціації українських письменників. Нині живе в Деражні – районному центрі Хмельницької області.

^ Національну премію України імені Тараса Шевченка присуджено у 2009 році за книгу віршів «Посвітається».


Література

1. Вдатися, постатися, привратися...; Доле з очима прірви; Вже нема і не буде; Вже сива // Безсоння вишень:сучасна поезія Хмельниччини. Кн.1. – Хмельницький, 2000.-С.24.

2.Коник на снігу. – К., 2005. – 136 с.

3.Летіли гуси… – К., 1988. – 80 с.

4. Матері // Книга про Матір:українські поети XIX-XX ст. – К., 2003. – С.48.

5. Наодинці з усіма той, хто ще молиться до неба, аби воно просто було... // Поділ. вісті. – 2008. – 14 листоп.

6. Посвітається. – Хмельницький, 2008. – 232 с.

7. Се я, причинний. – Хмельницький, 1994. – 96 с.: іл.

8. Якусь би казку написати...; Отам, де ніч, де ніч отамо...; Нема ні роси, ні води...; Далі — дорога додому; Сад роззирається...; Сталось кохання...; От і тиша стоїть молода-молода... // Поділ. вісті. – 2006. – 5 трав.


Про нього

Про присудження Державних премій України ім. Т. Шевченка 2009 року: указ Президента України N 117/2009. – Електрон. дані. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi. - Мова укр. – Опис здійснено: 7.06.2010.

Будзей О. «Брате мій вовче, сестро калино…» // Подолянин. – 2009. – 27 лют. – С.7.

Гаєвська Н. М. Гірник Павло Миколайович // Українська літ. енциклоп.: в 5 т. – Т. 1. – К., 1988. – С. 426.

Гірник Павло Миколайович // Мацько В. Літературне Поділля. – Хмельницький, 1991. – С. 17.

Кабачинська С. Не від світу сього: шевченківський лауреат поет Павло Гірник – про мишей та людей // Дзеркало тижня. – 2009. – 14 берез. – С.14.

На самоті зі Словом // Кульбовський М. З подільського кореня. Кн.4. – Хмельницький, 2007. – С.87-92.

Природна мова джерела // Мельник Я. Сила вогню і слова. – К., 1991. – С.75-82.

Слабошпицький М. «...Та знатимеш такі слова» // Молодь України. – 2010. – 23 квіт.

Гордієнко Кость (Костянтин) Олексійович

(21.09 (3.10) 1899, с. Микитинці Ярмолинецького району – 17.12.1993, Харків) – письменник.

Народився в сім’ї селянина. У 1910 році разом з батьками переїздить до Одеси. Роки перебування в портовому місті не зробили з майбутнього письменника романтичного городянина, хоча багато чого й дали – тут він здобув робітничий гарт: після навчання в ремісничій школі працював на хімічному та рафінадному заводах, майстернях, продавав газети, був за експедитора. На цей період і припадають його перші літературні спроби. Шкіци, нариси, малюнки з натури, – а саме так він називав свої фрагментарні новелістичні нариси – були, як правило, фотографічними зображеннями якогось моменту чи події з життя міста чи села. Та незабаром його журналістська й письменницька увага зосередилася лише на проблематиці села. Та це й не дивно, адже коренище його творчості започаткувалося на Поділлі серед трудівників, з їхньою криничною поетикою, щиро й віддано закоханих в пісенний край, рідну землю-годувальницю, яка вимагала не лише дбайливої обробки, наполегливої і нерідко тяжкої праці хлібороба, але й морально-етичної чистоти. Всі наступні роки він вивчав життя українського села, час від часу виїздив у кількамісячні відрядження в села Краснокутчини, Лебедина Житомирщини тощо. У 1920 році він працював у редакції одеської селянської газети «Більшовик» (до речі, саме там знайомиться з Володимиром Сосюрою і друкує його вірш «Відплата» – дружба з поетом тривала все життя), а в наступному вже редагує повітову газету «Червоне село» в Балті, прийнявши редакторську естафету від Валентина Катаєва. На цей час припадає і його знайомство з Костянтином Паустовським, який працював тоді у флотській газеті Одеси. Кость Олексійович особливо приязно говорив про ті зустрічі, незабутні поради письменника і журналіста захоплювався вмінням вслухатися в народну мову, відбирати найтиповіше, найхарактерніше. У 1922 році Гордієнка запрошують до Харкова – тодішньої столиці – і саме тут його навчав літературної грамоти Василь Еллан-Блакитний у газеті «Вісті ВУЦВК» і журналі «Всесвіт». Він долучається й до роботи спілки пролетарських письменників «Гарт», а в 1934 році, коли була створена Спілка письменників СРСР, стає її членом.

Знання життя, його проблем, людей села, як і точне використання слова допомагали письменникові однієї теми, одного стилю створювати виразні, переконливі образи персонажів.


^ Державну премію УРСР імені Тараса Шевченка отримав у 1973 році за роман – трилогію «Чужу ниву жала», «Дівчина під яблунею», «Буймир».

Твори



Твори: В 2-х т. – К.: Дніпро.

Т.1. – 1972. – 278 с.

Т.2. – 1979. – 350 с.

Буймир. – К.: Дніпро , 1975. – 904 с.: іл.

Дівчина під яблунею. – К.: Рад. письменник, 1954. – 316 с.

Заробітчани. – Х, 1952. – 174 с.

Зимова повість. – К.:Рад. письменник, 1965. – 200 с.

На сторожі дитячої долі // Прапор. – 1980. – №4. – С.106-111

Пісенні барви полотен: з погляду письменника // Літ. Україна. – 1981. – 9 січ.

Сила слова // Райдуга. – 1981. – №10. – С.116-119.
^ Про нього



Про присудження Державних премій Української РСР ім. Т. Шевченка: постанова ЦК Компартії України і Ради Міністрів УРСР // Рад. Поділля. – 1973. – 10 берез.

Із змісту: Присудити Державну премію УРСР ім. Т.Шевченка Гордієнку К.О.

Головко В.В. Гордієнко Кость Олексійович // Енциклопедія історії України. Т. 2. – К.: Наук. думка, 2004. – С. 163: фото.

Гордієнко Кость // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2006. – Т.6. – С. 245.

Гордиенко Кость Алексеевич // Литературный энциклопед. словарь. – М., 1987. – С.583.

Гордієнко Костянтин Олексійович // Мацько В. Літ. Поділля. – Хмельницький, 1991. – С.20.

Гордієнко Костянтин Олексійович // Письменники Рад. України: біобібліогр. довід. – К., 1981. – С. 55.

Гордієнко Костянтин Олексійович // Шевченків. лауреати 1962-2001: енциклоп. довід. – К., 2001. – С.109-112.

Мацько В. Хоч сотня кілометрів поміж нами... // Вперед. – 2002. – 20 лип.



Гронський Володимир Петрович




(26.12.1954, м. Черчик, Узбекистан) – композитор.

Ріс у сім’ї військовослужбовця. Батько – кадровий офіцер, учасник Великої Вітчизняної війни, кавалер бойових нагород. У 1963 році восьмирічний Володя прийшов у Волочиську дитячу музичну школу, закінчивши її у 1970 році, вступив до Хмельницького музичного училища. Ще в студентські роки Володимир проявив неабиякий хист до імпровізації, компонував естрадні пісні. Після дворічної викладацької роботи у Волочиській дитячій школі мистецтв Володимир Гронський став студентом композиторського факультету Київської державної консерваторії. Тут його наставниками були видатні митці, народні артисти, композитори: Георгій Майборода, Геннадій Ляшенко.

По закінченні вузу В. Гронський два роки працював у Київському відділені Всеукраїнської музичної спілки. У цей час почав виконувати замовлення кіностудії з музичного озвучення фільмів. Згодом повністю віддався творчій роботі й став провідним композитором кіностудії імені О. Довженка, де і працює з 1987 року.

З середини 80-х років минулого століття пише переважно музику до художніх і телевізійних фільмів, а також балетних і театральних вистав. Володимир Петрович створив музику більш ніж до тридцяти художніх фільмів і телевізійних серіалів, серед яких вісім відзначені призами міжнародних кінофестивалів, а три картини – Національними преміями України та Італії.

Брав участь у спільних постановках з кіномитцями Франції, Італії, США, Югославії, Росії. Написав три балетні сюїти на замовлення хореографічних ансамблів з Канади. Там же вони знайшли сценічне втілення у 1992, 1995 та 1998 роках. Записи його музики виходили на компакт-дисках, аудіо- та відеокасетах у Франції, Італії, США, Канаді, Росії і, звичайно, на рідній Україні.

Володимир Гронський – лауреат премії за кращу музику Першого Всеукраїнського кінофестивалю у 1991 році у Києві, двічі ставав лауреатом Всесоюзних пісенних конкурсів. Він є членом Спілок кінематографістів та композиторів України, головним музичним редактором Національної кіностудії художніх фільмів імені О.Довженка.

З найбільш відомих робіт композитора – музика до фільмів «Циганка Аза», «Гріх», «Фучжоу», «Хочу зробити зізнання», «Відьма», «Злочин з багатьма невідомими», «Пастка», «Останній бункер», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Геллі і Нок», «Острів любові», «Атестат», «Нескорений», «Перепочинок», «Приятель небіжчика», «Під дахами великого міста» та «Право на захист».


^ Державну премію УРСР імені Тараса Шевченка отримав у 1996 році за музику до серіалів «Пастка» і «Злочин з багатьма невідомими» студії «Укртелефільм».





Література


1. Композитори в кіно – бійці / інтерв'ю вели М. Музика та Є. Шевченко // Україна молода. – 1996. – 21 черв.


Про нього


1. Про присудження Державних премій України імені Т. Шевченка 1996 року: указ Президента України від 29 лют. 1996 р. N 155/96. – Електрон. дані. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi. – Мова укр. – Опис здійснено: 7.06.2010

Кульбовський М. Перехресні стежки композитора Гронського // Проскурів. – 1995. – 1 берез.

Лауреати Державної премії України імені Т.Г.Шевченка 1996 року // Слово і час. – 1996. – №6. – С.7-8.

Нечитайло Л. Державна премія України імені Т. Шевченка – митцям за творчі досягнення та патріотизм // Літ. Україна. – 1996. – 14 берез.



Гуцал Віктор Омелянович




(2.01.1944, с. Требухівці Летичівського району) – диригент, професор, завідуючий кафедрою бандури і кобзарського мистецтва Національного університету культури і мистецтв.

Творчу діяльність він розпочав після закінчення Київської державної консерваторії; коли на Україні було відновлено давній інструмент – ладкову кобзу (1965 р.), – він став одним з перших кобзистів (Український народний хор імені Г. Верьовки). З 1969 р. працює диригентом в оркестрі народних інструментів. З 1984 року – його художній керівник. Це талановитий, висококваліфікований диригент, знавець і пропагандист народної музики. Під його керівництвом колектив зробив новий крок у творчому сходженні. Високий рівень виконавської майстерності, неповторний колорит і якість звучання говорить про високий професіоналізм.

Віктор Гуцал невпинно працює над поповненням репертуару, створив низку нових програм, які стали яскравою подією в мистецькому житті країни. Міцно увійшли в репертуар твори, написані ним на народній основі. Його «Запорізький марш» – візитна картка оркестру.

Віктор Омелянович – автор багатьох музичних збірок і теоретичних монографій та статей з питань розвитку нашого музичного інструментарію.

Під його проводом оркестр здійснив багато записів на аудіокасети, грамплатівки, компакт-диски, які користуються величезним попитом у меломанів. А концертні виступи приваблюють щоразу більші кола слухачів.

Сьогодні оркестр – це колектив унікальних музичних кондицій і в репертуарі, і в зібранні рідкісних музичних інструментів та майстрів-виконавців, – що робить цей провідний мистецький колектив ще й своєрідною музичною дослідницькою лабораторією.

Державну премію імені Тараса Шевченка отримав у 1992 році за концертні програми 1988-91 років Державного оркестру народних інструментів України.
^ Про нього

1. Про присудження Державних премій України імені Т. Шевченка 1992 року: указ Президента України від 17.08.1992 N 405/92. – Електрон. дані. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi. – Мова укр. – Опис здійснено: 7.06.2010.

2. Бєлова Є. Подолянин – маестро оркестру України // Дух. витоки Поділля: творці історії краю. – Хмельницький, 1994. – С. 152-156.

3. Гуцал Віктор Омелянович // Мистецтво України: бібліограф. довід. – К., 1997. – С.186.

4.Гуцал Віктор Омелянович // Шевченків. лауреати 1962-2001: енциклоп. довід. – К., 2001. – С. 121-122.

5. Жолдак Б. Музичні війни, або талант Віктора Гуцала. – К., 2004. – 416 с.

Музичні війни або талан Віктора Гуцала. – К.: Криниця, 2004. – 416 с.

Дідик Михайло Петрович


(20.11.1963, с. Колубаївці Кам'янець-Подільського району) – співак (лірико-драматичний тенор).

Закінчивши у 1991 році консерваторію, Михайло ще два роки навчався в цільовій аспірантурі при консерваторії, а потім стажувався в Паризькій опері Бастилія у професора Анни-Марії Бонді. Дебют співака на сцені Національної опери України відбувся 25 травня 1994 р. Михайло Дідик співав Альфреда в опері Джузеппе Верді «Травіата» разом із примадонною української сцени Євгенією Мірошниченко. Це був бенефіс співачки. У перспективному молодому співакові вона бачила надію свого театру завдяки його величезному потенціалу й енергії, чудовому голосу, величезному акторському таланту. Рік по тому співак дебютував у прем'єрі «Мадам Батерфляй» Джакомо Пуччіні, виконавши партію легковажного красеня-офіцера Пінкертона і знову продемонструвавши високий вокальний і акторський рівень. У 1998 р. Дідик постав перед публікою в ролі розпусного і підступного Герцога Мантуанського у відновленому «Ріголетто» Джузеппе Верді.

У партії Рудольфа в прем'єрі «Богеми» Пуччіні його блискуча акторська робота стала найвищим виконавським досягненням спектаклю.

У Михайла Дідика великий вокальний репертуар. Причому всі арії він виконує мовою оригіналу.

У 1996 р. Михайло Дідик став заслуженим артистом України, а ще через три роки – народним артистом України. Він гастролював у Франції, Швейцарії, Канаді, Німеччині й інших країнах. Співав на сценах Фінської національної опери (Гельсінкі), Большого та Маріїнського театрів (Москва і Санкт-Петербург), Нової ізраїльської опери (Тель-Авів), Нью-Йорк Сіті опера (США). Брав участь у спектаклях під управлінням Марка Ермлера, Мауріціо Барбачіні, Джорджа Менехена, Джуліано Карелла.

Державну премію України імені Тараса Шевченка отримав у 1998 році разом з артисткою Нагорною О.В. за виконання головних партій Джільди і Герцога в опері «Ріголетто » Дж. Верді у Національній опері України.


Про нього

1. Про присудження Державних премій України ім. Т.Шевченка 1998 року: указ Президента України від 6.03. 1998 р. № 170/98. – Електрон. дані. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi. – Мова укр. – Опис здійснено: 7.06.2010.

2. Дідик Михайло Петрович // Гладченко П.М. Працею звеличені: Худ.-документ. нариси про славн. людей Кам'янеччини. – Кам'янець-Поділ., 2009. – С.62-66.

3. Краснодемський В. Знову в Канів захотілося... // Голос України. – 1998. – 23 трав. – С.11.

4. Кульбовський М. Пісня і голос // Проскурів. – 1996. – 13 листоп.

5. Поділля дало йому крила // Кульбовський М. З поділ. кореня. – Хмельницький, 1999. – С. 108-110.

6. Поліщук Т. Дідик ще заспіває на Батьківщині // День. – 1999. – 12 черв. – С.8.

7. Станішевський Ю. «Понад усе люблю співати!» // Уряд. кур'єр. – 2002. – 3 серп. – С.8-9.

8. Черкащина О. «Он герой. Он победил» //Зеркало недели. – 1998. – 30 мая. – С.15.

^ Дідух Володимир Євгенович

(25.03.1937, с. Іванківці Хмельницького району) – співак (баритон), народний артист України. У 1963 році закінчив Хмельницьке музичне училище. 1963-66 роки – працює в Капелі бандуристів УРСР, з 1966 – у складі чоловічого вокального квартету «Явір». У 1982 році колектив виступає у республіці Афганістан. Квартет «Явір» успішно презентує українське народне мистецтво в Угорщині, Польщі, Німеччині, Словаччині, Монголії. В 1983 році колектив вперше вирушає до Монреалю, Канада, де бере участь у Міжнародній торговій виставці «Людина і її світ», де дає 54 концерти. В 1986 році після катастрофи на Чорнобильській атомній станції «Явір» був одним із перших колективів, хто виступав на сцені будинку культури у Прип`яті та інших пунктах 30-кілометрової Чорнобильської зони, де дав близько 80-ти концертів. Також брав участь в озвучуванні фільму «Два кольори часу» про цю страшну трагедію. Артисти квартету мають посвідчення ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС. В 1987 році їм були присвоєні звання «Народний артист України». В 1989 році «Явір» бере участь у фольклорному фестивалі «Фольклорама 89», який проходив у Вінніпегу, Канада. У 1991 році квартет вирушає у велике Канадсько-Американське турне по 32-х містах цих країн. В цьому ж році відбувся ювілейний концерт у палаці «Україна», присвячений 25-річчю колективу. Кожен член колективу нагороджено високою урядовою нагородою – орденом «За заслуги» 3 ступеня.





Державну премію отримав у 1985 році в складі колективу «Явір» за концертні програми 1982-84 рр.


Про нього

1. Балтянський М. Любить, тому й співає // Робітн. газ. – 2002. – 26 берез.

2. Бурбан В. Яворове поліття Володимира Дідуха // Культура і життя. – 2002. – 27 берез.

3. Гілка «Яворова» // Кульбовський М. З поділ. кореня.-Хмельницький, 1999. – С. 93-96.

4. Дідух Володимир Євгенович // Мистецтво України: бібліограф. довід. – К., 1997. – С. 206.

5. Дідух Володимир Євгенович // Митці України: енциклопед. довід. – К., 1992. – С. 214.

6. Дідух Володимир Євгенович // Шевченківські лауреати 1962-2001: енциклопед. довід. – К.,2001. – С. 141.

7. Логвиненко О. Стоїть явір над водою // Літ. Україна. – 2010. – 17 черв. – С.8

8. Рікельс Г. Наш земляк з «Явора» // Рад. Поділля. – 1982. – 19 верес.

Дмитерко Любомир Дмитрович



(18(05).03.1911, м. Винники Львівської області – 02.10.1985, м. Київ) – поет, прозаїк, драматург, літературний критик, громадський діяч, член літературної спілки «Західна Україна», Спілки письменників СРСР (1935).

Навчався в Кам’янець-Подільському інституті народної освіти. У 1930 році вчився на сценарних курсах при Київському кіноінституті. Перші збірки «Іду!», «Вітер зі Сходу» (1930), «Товтри» (1931) були піддані критиці за «ідеологічну невитриманість». Під час Великої Вітчизняної війни – кореспондент фронтової газети, мав військові нагороди. У повоєнні роки працював редактором на Київській кіностудії імені О. Довженка. У складі делегації УРСР брав участь у роботі сесій Генеральної асамблеї Організації Об’єднаних Націй (1958, 1962). Багато років був заступником голови Федерації футболу УРСР. 1962–85 рр. – головний редактор журналу «Вітчизна», де опублікував «Собор» О.Гончара, «Мальви» Р.Іваничука, «Південний комфронт» П.Загребельного та ін. Автор понад 50 поетичних збірок, романів: «Розлука» (1957), «Міст через прірву» (1966), «Останні кілометри» та ін.; п’єс: «Генерал Ватутін» (1948), «Навіки разом» (1950), «Вогневі рубежі» (1984), книжок, статей і нарисів про українську літературу радянської доби.

Державну премію УРСР імені Тараса Шевченка отримав у 1979 році за збірки поезій «Світе мій» та «Основа».

Література

1. Драматичні твори. – К.: Держлітвидав, 1958. – 661 с.

2. Крізь дні і ночі. – К.: Рад. письменник, 1969. – 279 с.

3. Міст крізь прірву. – К.: Дніпро, 1966. – 507 с.

4. Муза в шинелі. – К.: Дніпро, 1967. – 223с.

5. Основа. – К.: Рад. письменник, 1978. – 111с.

6. Планета в теплих долонях. – К.: Рад. письменник, 1963. – 431 с.

7. Світе мій. – К.: Дніпро, 1978. – 214 с.:іл.

8. Твори: в 4 т. – К.: Дніпро, 1981-1982.


Про нього

1. Дубина М. І. Дмитерко Любомир Дмитрович // Українська літ. енциклоп. – Т. 2. – К., 1990. – С. 71-72.

2. Дубина М. І. Творчість Любомира Дмитерка. – К., 1977.

3. Козлова Н. Ростив поета Кам'янець…: Наші славетні // Прапор Жовтня. – 1981. – 18 березня. – С. 4.

4. Любомир Дмитерко // Всемирный биограф. энциклопед. словарь. – Москва, 1998. – С. 247.

5. Любомир Дмитерко // Мистецтво України: біограф. довід. / за ред. А. В. Кудрицького. – К., 1997. – С. 207.

6. Любомир Дмитерко // Шевченківські лауреати. 1962–2001: енциклопед. довід. / авт.-упоряд. М. Лабінський. – К.: Криниця, 2001. – С. 143-144.

7. Любомир Дмитерко // Українська рад. енциклопедія / за ред. М. Бажана. – 2-ге вид. – К., 1974–1985.


Зінкевич Василь Іванович

(1.05.1945, с. Васьківці Ізяславського району) – естрадний співак (тенор), народний артист України. Закінчив Вижн