Реферат: Вступ Психоаналіз та психодинамічно-орієнтована психосоматика

ЗМІСТ:

Вступ 1. Психоаналіз та психодинамічно-орієнтована психосоматика 1.1. Теорія навчення, біхевіоризм та психосоматика
1.2. Методи трансперсональної психології а психосоматиці

1.3. Основні положення психосоматики в позитивній психотерапії

2. Психосоматичні стани

2.1. Лікування та організація допомоги

2.2. Вплив соматичних захворювань на психіку людини

2.3. Діапазон варіантів усвідомлення хвороби

2.4. Реакція особистості на соматичне захворювання

2.5. Вплив серцево-судинних захворювань на психіку людини
Висновок ^ Список використаної літератури


Вступ Ще Гіппократ казав про те, що лікувати треба хворого, а не хворобу. Тобто необхідний цілісний підхід до обмовлення та лікування хворого. Психосоматичними хворобами називають фізичні захворювання або порушення, причиною виникнення яких є афективна напруга (конфлікти, незадоволення, душевні страждання та ін.). Психосоматичні реакції можуть виникнути не лише у відповідь на психічні емоційні впливи, але і на пряму дію подразників. Уявлення також можуть здійснювати вплив на соматичний стан людини. Порушення, які виникають в організмі під впливом психічних факторів, називають психогенними. Психогенні фактори можуть викликати наступні фізіологічні порушення в різних органах та системах організму: ^ В серцево-судинній системі – частішання серцебиття, зміна кров’яного тиску; В системі дихання – його затримку, уповільнення або частішання; В травному тракті - блювоту, поноси, запори, підвищення слиновиділення, сухість в роті; ^ В сексуальній сфері – посилення ерекції, слабкість ерекції, набухання клітору та секрецію геніальної області, аноргазму; У м’язах – реакції мимовільного характеру: м’язова напруга, тремтіння; У вегетативній системі – пітливість, гіперемія та ін.
Існують психічні психогенні захворювання:

Реактивні психози;

Неврози;

Патохарактерологічні формування особистості;

Психосоматичні захворювання.

До психосоматичних захворювань відноситься нервова анорексія. Психогенний компонент грає велику роль в багатьох органічних захворюваннях: гіпертонічній хворобі, виразкової хвороби шлунку та дванадцятипалої кишки, при інфаркті міокарда, мігрені, бронхіальній астмі, виразковому коліті, нейродерміті та ін.

Актуальність дослідження – психосоматичні розлади, які спостерігають у дітей, тобто хворобливі стани, які виявляються екзацербацією соматичних патологій, формуванням загальних факторів симптомокомплексів, які виникають при взаємодії соматичних та психічних - соматизованих психічних порушень, психічних розладів, які відображають реакцію на соматичне захворювання.

В сучасній медицині розділ психосоматики представляють дослідження (клінічні, психологічні, епідеміологічні, лабораторні), які освітлюють роль стресу в патогенезі соматичних захворювань, зв’язок патохарактерологічних та поведінкових особливостей з чуттєвістю або стійкістю до певних соматичних захворювань, залежність реакцій на хворобу (“поведінка” в хворобі) від типу особистісного складу, вплив деяких методів лікування (хірургічне втручання, гемодіаліз та ін.) на психічний стан. Розлади, які відносяться до психосоматичних, включають не лише психосоматичні захворювання в традиційному, вузькому розуміння етоготерміна, але знано більше коло порушень: соматизовані розлади, патологічні психогенні реакції на соматичні захворювання. До цього ряду відносяться також психічні розлади, які часто ускладнюються соматичною патологією (нервова анорексія, булімія, алкоголізм та ін.), порушення, які ускладнюють деякі методи лікування, наприклад, депресія та мне стичні розлади, які розвиваються після операції аортокоронарного шунтування (В.П. Зайцев та співав., 1990; Н.І. Скачкова, 1996; С.В. Прохорова, 1996), афективні бентежні та астенічні стани у хворих, які отримують гемодіаліз (М.В. Коркіна, В.В. Марілов, 1995). До психосоматичних розладів зараховують також соматогенні (симптоматичні) психози – делирій, агенцію, галюциноз та ін.

Виходячи з цього я обрала темою своєї курсової роботи: “Характеристика психосоматичних дітей”.

Об’єктом дослідження є хвороби дітей пов’язані із психосоматичними розладами.

Предмет дослідження – шляхи подолання психічних розладів у дітей, розгляд причин їх виникнення.

Мета дослідження – виявити вплив психосоматичних хвороб на формування особистості дитини.

Задачі: 1. Вивчити літературу за темою дослідження;

2. вивчити особливості психосоматичних хвороб;

3. вивчити особливості індивідуальності дітей з психосоматичними синдромами;

4. розглянути можливі способи допомоги психосоматичним хворим;

5. розробити психолого-педагогічні рекомендації, спрямовані на допомогу хворим дітям.

Методи дослідження:

вивчення та аналіз літератури;

метод спостереження;

методи психологічних досліджень з використанням стандартних психологічних методик.

На початку століття клініцист Усов писав про дуже важливе значення психогенній при виникненні шлунково-кишкових захворювань. Зв’язок психічного стану із фізичним розглядав в своїх роботах В.А. Гіляровський. Швидке розповсюдження та розвиток психосоматична медицина отримала на початку ХХ століття з появою психоаналізу Зігмунда Фрейда та його послідовників. В цей час зареєстровані мільйони випадків “функціональних” пацієнтів, соматичні скарги яких не підтверджувались об’єктивними дослідженнями, а лікування ортодоксальними медикаментозними засобами було неефективне. Необхідна була корекція афективних станів, порушених між особистісних відношень хворих, тобто психотерапія, психологічні консультування.

Але до сих пір відношення до психосоматичних захворювань, їх походженню та лікуванню неоднозначно. Представники психоаналізу ігнорують органну патологію, акцентуючи увагу на інтроспекції, трактуванні відчуттів пацієнта, виходячи з психотравм дитячого віку. А.І. Введенський та І.П. Павлов вважали, що надмірні за силою та тривалістю подразники змінюють функціональний стан ЦНС та периферичної нервової системи.

В той же час багато дослідників наполягають на комплексному підході до походження та лікування цих захворювань: групова та індивідуальна психотерапія, трудотерапія, а також фармакологічне лікування.

Таким чином, не можна говорити окремо про психічне та соматичне в медицині: “не може бути психічної медицини, яка стосується лише психіки, соматичної медицини, яка стосується лише тіла, та психосоматичної медицини, яка стосується в деяких випадках того та іншого. Існує лише один вид медицини, та вся вона психосоматична” (Е. Берн).
^ 1. Психоаналіз та психодинамічно-орієнтована психосоматика
В своєму розвитку психосоматична медицина пройшла ряд етапів, на кожному з яких домінувала та чи інші теоретична концепція.

В епоху ортодоксального психоаналізу та неофрейдизму домінувало положення Зігмунда Фрейда про конверсію емоційного конфлікту на соматичні функції організму. Основними представниками цього напрямку був Ф. Олександер. Ним було вперше показано, що симптоми соматичних захворювань можуть мати значення символічне та являти собою несвідоме вираження пацієнтом внутрішньоособистісного конфлікту.

Термін “алекситимія” (відсутність емоцій) було введено Сифнеосом та Неміахом для позначення ведучого психологічного розладу, яке лежить, за їх думкою, в основі психосоматичних захворювань – органічної здібності індивіда до сприйняття власних почуттів та емоцій, їх адекватної вербалізації та експресивної передачі. Вважалося, що алекситимія є уродженою стабільною властивістю психіки.

Епохальні відкриття Фрейда в області глибинної психології залучили групу блискучих філософів та дослідників, але через складності та новизни предмету, а також через незалежність суджень кращих учнів Фрейда в психоаналітичному русі з’явилося багато розбіжностей. Один з найвідоміших “відступників” – австрійський психіатр Вільгельм Райх. Внесок його до психотерапії має величезне значення для психосоматики. Його система з самого початку мала на увазі лікування неврозів з біофізичних позицій та містила фізіологічні елементи. Кращий з неорайхіанських підходів – біоенергетика Олександра Лощена, яка сполучала в собі психотерапію, пряме мануальне втручання та велика кількість вправ. Терапевтичні задачі Лощена були ширше, нім поставлені Райхом. В числі інших неорайхіанських підходів – наприклад, “коренева напруга” Келлі. Для цієї групи методик характерний яскраво виражений психотерапевтичний компонент.

Ідеї Альфреда Адлера, родоначальника індивідуальної психології, здійснили могутній вплив на дослідження в клінічній та індивідуальній психології. Для нас представляється важливим те, що головне посилання його психології – уявлення про те, що людина є єдиною та самоузгоджуючий організм. Ще на самому початку своєї кар’єри, співпрацюючи із Фрейдом, Адлер опублікував монографію “Дослідження неповноцінності органу та її психічної компенсації”. В цій роботі він розвинув теорію про те, чому одне захворювання бентежить людину більше, ніж інше, та чому одні ділянки тіла хвороба уражає скоріше за інші. Він припустив, що у кожного індивідуума якісь органи слабкіше за інших, що робить його більш сприйнятливими до захворювань даного роду. Адлер вважав, що кожної людини відбувається захворювання саме того органу, який було менш розвинуто, менш успішно функціонував та був “неповноцінним” від народження. А люди з вираженою обмеженою слабкістю прагнуть компенсувати їх шляхом тренування та вправ. Ідея Адлера складалася в тому, що цей процес компенсації має місце в психічній сфері – не лише компенсація недостатності органу, але і поява суб’єктивного почуття неповноцінності, яке розвивається з відчуття психологічного та соціального безсилля.


^ 1.1. Теорія навчення, біхевіоризм та психосоматика
Біхевіоральна терапія заснована на експериментальних принципах та методах навчально-біхевіоральної теорії. Передумова, яка лежить в основі застосування цієї терапії на практиці, включаючи і в психосоматиці така – розлади набуті в результаті помилкового минулого навчення. Саморуйнівна та патологічна поведінка є результат впливу оточення, яке підкріплює та усталює його. Отже, задача, яка стоїть перед біхевіоральним терапевтом – точне визначення симптому (невідповідної поведінки), від якої необхідно позбавитися, уточнити бажану нову поведінку та визначити рижими підкріплення, яке вимагає для формування нової поведінки. Таким чином, біхевіоральна терапія є логічне розширення принципів класичного а оперативного обумовлювання.

Можна відзначити також метод біологічного зворотного зв’язку. В його основі лежить принцип цілеспрямованого саморегулювання мимовільних функцій з використанням систем зовнішнього зворотного зв’язку. Метод прийшов з біхевіорального напрямку та застосовується, наприклад, при лікуванні різноманітних видів головного болю, при лікуванні хворих епілепсією та ін. Однак, терапевтичний ефект методу вважається доволі скромним. Вірогідні механізми впливу такі: ефект плацебо, ефект загальної релаксації, пізнавальний ефект переживання, самонавіяння, підвищення самооцінки пацієнтів. Його рекомендують застосовувати у сполученні з іншими медичними та психотерапевтичними методами.

Наприкінці 60-х років Мартін Селігман описав дивну особливість поведінки людини в ситуації, коли достатньо тривалий час оточуюча його дійсність змінюється поза будь-якої залежності від його поведінці. Його заохочення та покарання відбуваються ніби то самі по собі, поза залежності від дій людини, то той перестає розпочинати будь-які спроби уникнути неприємності, або ж домогтися успіху. Достатньо тривалої історії безрезультативних спроб уникнути неприємностей або щось змінити в оточуючій дійсності, як “вивчена безпорадність” починає жити ніби то власним життям та сама керувати поведінкою.

Селігман зробив висновок про те, що досвід неконтрольованих наслідків призводить до зниження бажання та прагнення запобігти важкі ситуації або активно оволодівати ними. Причому відповідальні за виникнення цього не стільки неприємні або хворобливі переживання самі по собі, скільки досвід їх не контрольованості. Селігман довів, що людина вчиться цій безпорадності та можливо від безпорадності відучити.


1.2. Методи трансперсональної психології а психосоматиці


Рух “Вільне Дихання” зародився у 70-х роках та зобов’язаний своєю появою трудам Станіслава Грофа та Леонарда Орра, які незалежно один від одного розробили техніки, які мають багато спільного та в багатому різні. Ці психотехніки основані на виклику зміненого стану свідомості. В цих випадках людина може відчувати незвичайні стани, які короткочасні та фізіологічні. Існує багато засобів наведення зміненого стану свідомості; в даному випадку, використовується гіпервентиляція. Методики розрізняються перш за все через різну глибину досягнутої гіпервентиляції.

Станіслав Гроф вказує, що корні багатьох емоційних порушень з чітко вираженими соматичними проявами простежуються до перинатальних матриць. Він відзначає, що в основі психосоматичних порушень лежать стихійні енергії перинатального походження. Характерні невротичні симптоми виявляються похідними від фізіологічних реакцій, які складають процес народження. Як приклад Гроф приводить оперізуючу головну біль, яка переживається під час неврозів, суб’єктивне почуття недостачі кисню, яке описують психіатричні пацієнти при стресах, а також болі в грудях, прилив крові, периферійна ішемія, м’язова напруга, судоми та ін.

Гроф відводить значну роль базовим перинатальним матрицям (БПМ) - а саме гіпотетичним матрицям, керуючими процесами, які відносяться до перинатального рівня несвідомого. Для нас важливо, що матриці мають власний емоційний та психосоматичний зміст.

Гіпервентиляція, яка виникає внаслідок застосування методів інтенсивного дихання, викликає зрушення психічної рівноваги та організм відповідає винесенням на поверхню різноманітних старих, глибоко укорінених емоційних напруг, позбавляючись від них розрядкою на периферії – або у формі катарсису, або в формі поверхневої напруги та спазмів м’язів. Вказані явища мають складну психосоматичну структуру та індивідуальне психологічне значення.

В рамках огляду методів трансперсональної психології в психосоматиці варто відзначити також психотехніки ребьофінг (rebirthing) та вайвейшн (vivation).

Автором методики ребьофінг став Леонард Орр, Ребьофінг призначався для вирішення наслідків травми пологів.

Методика вайвейшн розроблена американцями Джимом Лернардом та Філом Лаутом в 1975 оці шляхом поєднання досвіду східних практик (йога, цигун, у-шу) та дихальних технік, таких як ребьофінг та вільне дихання.


1.3. Основні положення психосоматики в позитивній психотерапії


Метод позитивної психотерапії, розроблений Н. Та Х. Пезешкіан, ґрунтується на 3-х принципах – надій, гармонізації та консультуванні. На етапі роботи з урахуванням принципу гармонізації використовується розподіл енергії за 4-ма основними сферами життєдіяльності – тілесної, ментальної, соціально-комунікативної та духовної. ДО тілесної сфери відносяться їжа, сон, секс, тілесні контакти, турбота про зовнішність, фізичні вправи, переживання болі та тілесного комфорту/дискомфорту. В ідеальній, гармонійній моделі на кожну сферу виділяється 25% життєвої енергії. Реальний розподіл енергії виявляється за допомогою неформалізованого тесту. Згідно Пезешкіану, дисбаланс в тілесній сфері створює ризик соматичних та психосоматичних захворювань (в ментальній – агресивних дистресових реакцій та перфекціонізму і т.ін.). При виявленні дисбалансу в будь-якій сфері з пацієнтом спочатку розглядають можливості гармонізації, перерозподіли інших 3-х сфер та лише на останньому етапі цілеспрямовано обговорюють мірі для збалансування найбільш проблемної сфери. Досягається це шляхом директивних, конкретних та простих розпоряджень зі зміни стилю життя пацієнта, а також за допомогою планування майбутнього.


2. Психосоматичні стани


Відповідно до структури психосоматичних співвідношень в межах психосоматичних розладів виділяється континуум патологічних станів. На одному з полюсів цього континууму знаходиться соматична патологія, ампліфікована (посилена) розладами соматопсихічної сфери: приступи нестабільної стенокардії, гострий інфаркт міокарда, гіпертонічний криз, важкий приступ бронхіальної астми, астматичний статус, загострення виразкової хвороби шлунку та дванадцятиперстної кишки, які протікають сватальним страхом, тревогою, конверсійними проявами. Центральне положення займають коморбідні (на рівні загальних симптомів) соматичні та психічні розлади. Загальні симптоми – прояви соматичної патології, відтворені (дубльовані) за механізмом атрибутивних атак найчастіше спостерігаються під час патології внутрішніх органів, яка визначається як психосоматичне захворювання в традиційному “вузькому” розумінні цього терміна - ішемічна хвороба серця, ессенціальна гіпертонія, бронхіальна астма, виразкова хвороба шлунку та дванадцятипалої кишки, деякі ендокринні захворювання (гіпертиреоз, діабет), нейродерміт та ряд інших (в тому числі алергійних) захворювань. В ряді обставин, які сприяють маніфестації психосоматичних розладів, в якості найбільш значних розглядаються психотравмуючі події. Вплив стресів на діяльність внутрішніх органів, в тому числі на імунні та обмінні процеси, підтверджено даними чисельних клінічних та експериментальних досліджень. Для конверсійного розладу характерні різноманітні паталогічні тілесні сенсації, які імітують топографічнообмежені порушення чуттєвості, нерідко сполучені з порушеннями моторики або координації, психалгіями та тілесними фантазіями. Конверсійний розлад характеризують демонстративна виразність та наочність проявів з відтінком утрирування, нарочитості. Соматизований розлад відрізняється поліморфізмом патологічних тілесних відчуттів. Останні представлені алгіями, які варіюють за інтенсивністю від суб’єктивно незначимих, які не призводять до звернення за медичною допомогою, до виражених, гострих алопатичних феноменів. Наряду із цим при соматизованому розладі спостерігаються вегетативні прояви, які імітують ургентні соматичні захворювання, та функціональні порушення з боку внутрішніх органів та систем.

Хронічний соматоформний больовий розлад визначають стійкі мономорфні патологічні тілесні сенсації – ідеопатичні алгії, які вже спочатку незмінні за локалізацією, інтенсивністю та не супроводжуються психовегетативною симптоматикою.

Якщо конверсійний та соматизований розлад виникають у зв’язку з психогенними впливами, то формування хронічного соматоформного больового розладу носить спонтанний характер, а його тривалість суттєво перевищує тривалість конверсійних та соматизованих реакцій. В межах соматизованих розладів виділяються відносно ізольовані функціональні порушення окремих органів - органні неврози. Розрізняють кардіо- та ангіоневрози, синдром гіпервентиляції, ахалазія, синдром “роздратованого” шлунку, “роздратованої” або “збудженої” товстої кишки, “роздратованого” сечового міхура та ін. Психопатичні прояви таких неврозів найчастіше вичерпуються сполученням конверсійних та соматизованих симптомокомплексів з тривожно-фобічними розладами та з фобіями іпохондричного змісту. При цьому комбіновані зв’язки в багатому визначаються “вибором органу”. Так, при кардіоневрозі наряду з кардіалгіями, порушеннями серцевого ритму та явищами гіпервентиляції виступають кардіофобії (страх зупинки серця, інфаркту міокарда), а також більш генералізовані тривожні розлади, які супроводжуються панічними атаками та страхом смерті. Функціональні порушення діяльності шлунково-кишкового тракту сполучаються з канцерофобією, страхом кровотечі; абдомінальні алгії супроводжують пов’язані поновлення болів фобії прийому їжі; дифузний метеоризм з посиленою перистальтикою або гіпергідроз нерідко сполучаються з соціофобіями (страх нетримання газів, випущення неприємного для оточуючих запаху). Невроз сечового міхура протікає зі страхом нетримання сечі та явищами агро фобії (побоювання вийти з дому та опинитися в ситуації, в якій неможливо скористатися туалетом).


2.1. Лікування та організація допомоги


Допомога при психологічних розладах включає широке коло профілактичних та лікувальних мір, які вимагають комплексного підходу. Лікування (особливо в вражених ситуаціях) проводиться не лише інтерністом, але нерідко вимагає участі психіатра та психотерапевта.

Важливим методом лікувального впливу є психотерапія, яка включає елементи психокорекції. Проводима паралельно з лікарським лікуванням симптомічна психотерапія допомагає знизити тривожність, відволікти увагу хворого від іпохондричних побоювань, надати особистісне значення лікувальному процесу. При співучасті в генезі спостережуваних розладів нерішучих інтрапсихічних конфліктів пси терапія використовується як патогенетичний метод лікування. Основне місце в арсеналі лікувальних впливів при психосоматичних розладах належить медикаментозній терапії. Фармакотерапія психосоматичних розладів, враховуючи їх різноманіття та наявність в ряді випадків комор бідної патології внутрішніх органів, суворе індивідуальна та не може проводитися за шаблоном. При визначенні методу терапії враховується клінічна характеристика психосоматичних розладів. Психотропні речовини показані в першу чергу при перевазі в клінічній картині тривожно-фобічних розладів, іпохондричних фобій. Вибір психотропних речовин в багатому визначається виразністю психопатичних проявів. У випадках психопатологічної незавершеності клінічних розладів, їх нестійкості та епізодичної маніфестації, як правило, достатнім виявляється призначення препаратів класу транквілізаторів.


2.2. Вплив соматичних захворювань на психіку людини

Можливість соматичних психосоматичних взаємовпливів встановлена давно. Відомо , що життєрадісні люди, оптимісти, гумористично оцінюючи життєві ситуації менш хворіють і довше живуть. Відомо, що рани у воїнів загоюються швидше, якщо іх надихають великі ідеї, які супроводжуються підняттям настрою. Психосоматичні взаємовпливи, як психосоматичні хвороби, являють собою об'єктивну реальність. Серед складових хвороби синдромальних картин постійно співіснують ознаки соматичного неблагополуччя і симптоми зміни психіки. Люба хвороба, навіть якщо вона не супроводжується руйнівними змінами мозкової діяльності, обов'язково змінює психіку хворого внаслідок появи нових, відсутніх до хвороби форм реагування хворого на хворобу. В цих випадках мова піде про вплив страхів, неспокою, хвилювання хворого за наслідок хвороби (своєрідних аутопсихогеній) на його особистість. Таке хвилювання має , як правило, складний характер і включає хвилювання суто індивідуальні (чим загрожує меі ця хвороба?), які завжди тісно взаємопов'язані з хвилюваннями, які мають суспільний (соціальний ) характер, в зв'язку з відношеннями до даної хвороби, які склалися в суспільстві, з особливостями її соціального звучання. Останній варіант побоювань найбільш яскраво виявляється при заразних , соціально небезпечних хворобах (чума, холера, сифіліс). Порушення , які відбуваються в результаті розвитку соматичної хвороби, встановленого в організмі гомеостазу діяльності систем і органів супроводжується змінами характеру нервової імпульсації, яка надходить від таких систем (органів) в головний мозок, зміною вісцерально церебральної (соматопсихічної) рівноваги. В результаті змінюється фізіологічні параметри вищої нервової діяльності, що і складає фізіологічний механізм відхилень в психічній діяльності. Зворотній зв'язок вносить нові якості, видозмінюючи сомато-психічну рівновагу в цілому і специфіку психіки хворого.


2.3. Діапазон варіантів усвідомлення хвороби

Взаємовідносини між об'єктивним змістом хвороби і усвідомленням її розкривається краще на відносно простій моделі. Різна рана на долонній поверхні останньої фаланги вказівного пальця правої руки. Поверхня її чиста, кровотеча припинилася швидко, це звичайне, як правило, нешкідливе пошкодження тканин. Разом з тим зовнішня типовість такої рани у різних хворих супроводжується неоднаковою оцінкою, усвідомленням її : від повного душевного спокою і байдужості, сприйняття такої рани як незначного явища до панічної охопленості страхом з супроводжуючими вегетативними порушеннями . У одного хворого спостерігалась саме така невгамовна реакцію ю Його уява малювала картини катастрофи, спочатку через " можливості повторної кровотечі", а пізніше у зв'язку з "можливістю зараженням правцем". Протягом тижня, коли вже зникли сліди самої рани, в хворій зміні свідомості його продовжували змінюватись уявлення про катастрофічні наслідки. В "усвідомленні хвороби" розрізнять ряд істотних взаємопов'язаних аспектів. По-перше, все нові для індивіда зміни в організмі, відображені в свідомості. З часом, в результаті аналогічних або близьких хворобливих станів або затяжного перебігу хвороби, накопичені в суб'єктивному досвіді знання про хворобу, співвідносяться, хвороба усвідомлюється все більш повним і детальним. Маннасейн В.В. вважав, що в умовах, коли група уявлень була пов'язана з хворобливими явищами в організмі, легко виникає схильність до того, щоб при повторенні цих явищ повторювались і відомі уявлення. По-друге, в неперервній єдності з таким процесом хвороби в свідомості хворого формується індивідуальне відношення до змін , які відбуваються в організмі , до самої хвороби, її можливим індивідуальним і суспільним наслідкам. Таке відношення спочатку знаходить відображення в особливостях загального суб'єктивного переживання хвороби , в змінах самопочуття хворого. Воно може зберігатися лише в межах внутрішніх переживань або набувати різних форм виявлення зовні (слова, жести, скарги, поради, прохання, вчинки). Спочатку усвідомлення хвороби , яка є новим досвідом для хворого, може істотно не змінювати психіку. Але, як правило, більш, або менш подовжене відображення хворобливих змін, які відбуваються у внутрішніх органах, в свідомості і супроводжуюче ускладнення відношення до хвороби вносить змінні або стійкі зміни в клініку. Ці зміни при одній і тій же хворобі і при однакових об'єктивних зрушеннях в системах (органах) організму виявляються різними в зв'язку з преморбідними особливостями його особистості. Відображення в свідомості виникаючих хворобливих змін у внутрішніх органах відбувається в єдності з формуванням з відношенням хворого до них. Так як між відображенням в свідомості хворого і об’єктивним характером її також ніколи не виникає повної відповідності. Діапазон варіантів усвідомлення хвороби представлений таким різноманіттям, в себе включене безмежне різноманіття індивідуальності людей. Явища анагнозії (суб’єктивна недооцінка, заперечення об’єктивно існуючої хвороби). Гіперногнозія (різні форми суб’єктивної переоцінки об’єктивних соматичних порушень). Між ними знаходиться велика кількість проміжних станів усвідомлення хвороби. Аногнозії частини спостерігаються при повільному, поступовому розвитку хвороби, симптоми якої формуються непомітно (хронічний турбекульоз легень). Гіперногнозії супроводжуються гостро, катастрофічно розвиваючимся соматичним захворюванням (напади стенокардії, інфаркти міокарда). Особибливості усвідомлення хвороби, і в першу чергу гіперногностичного варіанту його, отримують відображення не лише в змісті переживання хвороби, а і усій поведінці, особливо повно представлені в скаргах: в їх змісті, емоційній зафарбованості, ступені близькості, актуальності для хворого. Так, хворі на виразку шлунка, охоплені страхом, часто вперто настоюють на тому, що в них стійкі виснажливі кровотечі, тоді, як при динамічному досліджені вмісту гемоглобіну в крові не виявляється його зниження. Образно явище аногнозії порівнюють з "втечею від хвороби", а гіперногнозії - з "заглибленням в хворобу". "Усвідомлення хвороби", "внутрішня картина" її охоплює, таким чином всі хвилювання хворого, нав’язані зі своїм станом. Сюди входить уявлення про значення для нього ранніх виявів хвороби, особливості зміни самопочуття в зв’язку з ускладненням порушення на етапі зворотного розвитку хвороби і відновлення стану здоров’я після її припинення, уявлення про можливі наслідки хвороби для себе, сім’ї, подальшої продуктивності професійної діяльності, про відношення до нього в період хвороби членів сім’ї, співробітників, медичних працівників. Практично немає таких боків життя хворого, які б не знаходили відображення у видозміненому хворобою стані. Інакше кажучи, хвороба - це життя в змінених умовах, які повинні розглядатись уважно, забезпечуватись допомогою. Всі особливості усвідомлення хвороби можна поділити на дві групи: звичайні форми усвідомлення хвороби представляють собою лише особливості психіки хворої людини, а саме він потребує повсякденного розумного, турботливого підходу лікаря. Стан хвороби, який супроводжується аномальними реакціями на неї, які виходять за рамки типових для даної людини, а тим більш, які породжуються внутрішньою хворобою стійкі порушення психіки хворого є вже хворобливим станом психіки, яку доповнюють і ускладнюють клінічну картину основної хвороби. Найбільш частими психологічними конфліктами є виникаюча в ході хвороби невідповідність між зберігаючимися або навіть зростаючими потребами хворого і його зменшуваними можливостями. Клінічні варіанти зміни психіки при соматичних хворобах можуть бути систематизовані:

Масивні розлади психіки, виникаючі на висоті хвороб, які супроводжуються лихоманкою, що нерідко набуває характеру психозу. Найбільш частою і типовою формою таких порушень є стан делірія, гострий страх, дезорієнтування в оточуючому середовищі, що супроводжується зоровими ілюзіями і галюцинаціями. Граничні форми нервово-психіних порушень - найбільш поширена клінічна картина порушень психіки при хворобах внутрішніх органів. Вони можуть бути соматичного походження (неврозоподібні) або психічного (невротичні порушення). Хворий відрізняється від здорової людини тим, що в нього поряд із змінами функціонування внутрішніх органів і самопочуттям якісно змінює сприйняття і відношення людини до оточуючих подій, до самого себе, створює особливе положення серед близьких людей і в суспільстві. Спостерігається перебудова інтересів від зовнішнього світу до власних відчуттів, функцій власного тіла, обмеження інтересів. При цьому змінюється особливість з усіх боків: ефективна налаштованість, моторика, мова. При сенсорній загрозі для життя і благополуччя людини можуть порушитись сприйняття часу у вигляді його прискорення або уповільнення. Великого значення набувають спогади, вираженість і деяке насильництво яких можуть бути пов’язані з інтоксикацією, викликаною хворобою. Психіка хворого з початку захворювання перебуває в незвичному стані, бо в зв’язку з хворобою порушується звичайний ритм життя, праці, відпочинку, сну і бадьорості. Відбувається перебудова в значенні відчуттів. Велике значення для хворого мають обходи. Часто в присутності хворого користуються незрозумілими термінами, не знаючи, яку реакцію це викликає у людини.

Не менш складний період видужування, коли у хворого повинна настати компенсація або примирення з дефектом, який виник з цим новим положенням в сім’ї, суспільстві.

Підхід до стану хвороби на основі цілісного розуміння організму завжди враховує складні взаємовідношення, які існують між психічним станом людини, настоєм сприйняття оточуючого світу, поведінка і плани. Затяжне соматичне захворювання, необхідність місяцями і роками знаходитись в стаціонарі, "особливе положення хворого", в деяких випадках призведе до зміни особистості у вигляді патологічного розвитку, при якому виникають риси характеру, раніше не властиві цій людині. Ці риси характеру можуть перешкоджати або утруднювати лікування, призводити до інвалідності, створювати конфлікти в лікувальних закладах, викликати негативне становлення оточуючих. При зростаючій інтоксикації у хворих порушується сон, апетит, з’являється роздратованість, підвищена вразливість, плаксивість. Сон поверхневий, світло, шум, розмови стають неприємними. На фоні астенічних симптомів (дратлива слабкість) іноді з’являються нав’язливі страхи за своє здоров’я бо не властиві раніше істеричні реакції. Деякі хвороби супроводжуються станом депресії - це з проявів такою захворювання як виразковий коліт. Виразність і якість змін психічної діяльності при соматичному захворюванні залежать від багатьох причин, в першу чергу від природи самого захворювання, як впливає воно прямо або посередньо на мозкову діяльність; від типу протікання, гостроти розвитку хвороби. Так, при гострому і бурхливому початку, наявності вираженій інтоксикації спостерігаються порушення, які досягають запаморочення свідомості, при повільному, підгострому, хронічному протіканні частіше - невротичні симптоми, яким характерні гострота, виразність хворобливих переживань, яскравість, образність останніх, хвороблива уява, підсилена фіксація на тлумаченні змінного самопочуття, внутрішнього дискомфорту, охопленість хвилюванням за своє майбутнє, збереженість критики, тобто розуміння цих порушень як хворобливих. Невротичні порушення мають часовий зв’язок з попередньою травмою і конфліктом. Зміст хворобливих хвилювань часто пов’язаний з формулою психотравмуючої обставини. В гострому періоді розвитку хвороби - порушення свідомості і астенічні симптоми, потім можуть спостерігатись зміни характеру, особистості, психоорганічні симптоми, астенія. Важливу роль в зміні психічної діяльності соматичного хворого відіграють реактивність організму, його звичні форми реагування на оточуючі події.


2.4. Реакція особистості на соматичне захворювання


Реакція особистості на соматичну хворобу може мати патомологічний характер або виявлятись психічно адекватними сприйнятними факту хвороби. Нервово-психічні порушення при соматичних захворюваннях звичайно складаються з психічних соматичних порушень, з реакції особистості на хворобу. Реакція особисті на хворобу залежить від гостроти і темпу розвитку захворювання, уявлення про нього у самого хворого, характеру лікування і психотерапевтичного оточення, особистості хворого, відношення до хвороби родичів, співробітників.

По Рохліну Л.Л. існують різноманітні варіанти відношення до хвороби, в цілому визначені особливості особистості: астенодепресивний, психастенічний, іпохондричний, істеричний, ейфорично-анозогнозичний.

При астенодепресивному варіанті - емоційна нестійкість, нетерпимість до подрібнювачів, послаблення спонукання до тривожності. Такий стан сприяє неправильному відношенню до хвороби, сприйняттю в сумеречних відтінках усіх подій, що звичайно несприятливо впливає на перебіг захворювання і знижує успіх лікування.

Психастенічний варіант - хворий переповнений переконанням в найліпшому результат