Реферат: Георгій балл copyright © 2009

Інтегративно-особистісний підхід у психології: впорядкування головних понять // Психологія і суспільство. – 2009. – № 4. – С. 25-53.

ІНТЕГРАТИВНО-ОСОБИСТІСНИЙ ПІДХІД У ПСИХОЛОГІЇ:

ВПОРЯДКУВАННЯ ГОЛОВНИХ ПОНЯТЬ

Георгій БАЛЛ Copyright © 2009 І. Постановка проблеми.
Поняття особистості (пов’язуване, за однієї з найширших інтерпретацій, із людським індивідом як свідомим учасником соціального буття) належить до найважливіших у психології, ба навіть у людинознавстві взагалі. Власне, особистість можна вважати однією з категорій людинознавства. До того ж, сказане стосується не лише наукових студій, а й суспільної свідомості, різноманітних практичних застосувань. Стрімкі цивілізаційні зрушення, які докорінно змінюють життя людей і ставлять перед ними дедалі більші вимоги, підвищення, як кажуть, ролі “людського фактору” в суспільних процесах стали підставою для численних ініціатив щодо запровадження особистісного підходу в різних галузях освіти й соціального управління. Проте, навіть за визнання вищезгаданої широкої інтерпретації, сутнісний зміст поняття особистості розуміють дуже по-різному (це зайвий раз підтверджують видані останніми роками в Україні праці з оглядом багатьох вітчизняних і зарубіжних теорій особистості [19; 86; 90]). Природним чином така ситуація спонукає й до різних трактувань особистісного підходу. Власне, наявність подібних розходжень є закономірним явищем  тож воно не становило б небезпеки, якби так чи інакше здійснювалась координація зазначених трактувань у межах якоїсь метасистеми. На жаль, зусиль у даному напрямку бракує, що гальмує поступ і науково-психологічних досліджень, і різних галузей практичної психології. Усвідомлюючи цю ситуацію і намагаючись сприяти заповненню окресленої прогалини, лабораторія методології і теорії психології Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України працює, починаючи з 2007 р., над темою „Інтегративно-особистісний підхід у психологічній науці та практиці” – див. також [36; 37; 71].

У межах виконання вказаної теми написано й дану статтю, де робиться спроба впорядкувати поняттєві засоби, необхідні для опрацювання проголошуваного підходу. Здійснюючи таку спробу, я прагну керуватися методологічним орієнтиром, який обрав для себе ще 40 років тому, коли з’ясовував психологічний зміст поняття “задача”; йдеться про те [7, с. 143], щоб додержувати вимог як формальної, так і діалектичної логіки, поєднуючи чіткість дефініцій із врахуванням суперечливої сутності досліджуваних явищ.

^ ІІ. Варіанти особистісного підходу в сучасній психології та потреба в розбудові його інтегративної версії.
Тож почну з окреслення найпоширеніших варіантів трактування поняття “особистість” і, відповідно, особистісного підходу в сучасній психології.

Один із них, характерний для прихильників природничонаукової традиції у психології, схильний зводити зміст поняття “особистість” до сукупності притаманних індивідові досить сталих, великою мірою природжених, рис; тож головний сенс особистісного підходу вбачають у їх ретельному визначенні в кожного індивіда за допомогою апробованих тестових методик або клінічних процедур і наступному якнайповнішому врахуванні у навчально-виховному процесі, професійній орієнтації, менеджменті персоналу, психотерапії тощо.

Другий варіант, різновиди якого сформувались як у рамках західних рольових та інтеракціоністських концепцій, так і в радянській філософії та психології, вбачає в особистості якість індивіда, що формується у суспільно детермінованих процесах соціальної взаємодії, спілкування, діяльності. Трактований з цих позицій особистісний підхід (як і його модифікація – „особистісно-рольовий підхід” [20]) наполягає передусім на такій побудові цих процесів, за якої вказана якість якнайбільше відповідатиме певній апробованій у соціумі системі цінностей.

Нарешті, третій варіант, базований на солідній філософській традиції (від класичної німецької філософії до екзистенціалізму ХХ століття), наголошує, як на визначальному атрибуті особистості, на її суверенності, сторонами якої є її внутрішня свобода, відповідальність, притаманні їй здатності до здійснення вчинків, до творчості, до побудови й реалізації сенсу свого життя. Тож у поважанні цих якостей та всебічній підтримці їхнього становлення полягає, за даного варіанту, головний зміст особистісного підходу.

Чи можна оголосити якийсь із цих варіантів правильним, а решту – помилковими? Авжеж ні! Кожний із них має досить серйозне підґрунтя – і водночас жоден сам по собі не може претендувати на достатньо повне відображення сутності особистості та пріоритетів особистісного підходу. Натомість є потрібним системне узгодження придатних для цього складників зазначених варіантів. Тут варто згадати характеристику особистості Г.С. Костюком як “складної цілісної системи систем” [48, с. 113].

Проілюструю сказане простими прикладами.

Є безсумнівною наголошувана у вищезгаданому першому варіанті особистісного підходу істотна значущість природжених особливостей психофізіологічних механізмів поведінки. Мабуть, саме такими особливостями великою мірою зумовлена, наприклад, агресивність особи – її схильність досягати перемоги в конфлікті шляхом рішучого й жорсткого застосування сили, зокрема фізичної. Але ця схильність набуває зовсім різного етичного й соціального змісту в боксера і у винуватця насильницьких злочинів, а, отже (як, мабуть, погодиться більшість психологів) вона по-різному виступатиме у структурі їхніх особистостей.

Щодо другого варіанту, можна згадати приклад, який наводив О.М. Леонтьєв [54, с. 197-198]: природжений вивих тазостегнового суглоба, прирікаючи дитину на кульгавість, істотно утруднює її повноцінне спілкування з однолітками, і саме це (а не рухові обмеження самі по собі) загрожує особистісними деформаціями. Ілюстрований цим прикладом механізм є вельми важливим, тож на нього треба зважати і у пізнанні особистості, і у впливах на неї. Але даний механізм слід розглядати не ізольовано, а у системних зв’язках з іншими, до яких привертають увагу інші варіанти особистісного підходу.

Переходячи до третього варіанту, варто згадати максиму Жана-Поля Сартра “Ми є наші вибори” та її критику Абрагамом Масловим як психологічно необґрунтованої [66, с. 181]. Поза сумнівом, здатність до шляхетного вибору за складних обставин є дуже значимою чеснотою особистості. Але втілити цей вибір у життя навряд чи вдасться поза потрібними для цього психофізіологічними механізмами та опрацьованими в попередній діяльності психологічними засобами – когнітивними й вольовими.

Тож, віддаючи належне згаданим варіантам особистісного підходу, слід разом із тим визнати, що набагато перспективнішим за будь-який з однобічних варіантів була б його синтетична (інтегративна) версія, або, інакше кажучи, інтегративно-особистісний підхід, який би згадану однобічність долав. Інтегративність трактується при цьому одночасно у двох аспектах.

По-перше, йдеться про аспект методологічний, або, можна сказати, гносеологічний, – тобто про інтеграцію (синтез) конструктивних складових концепцій, що відповідають різним (не лише тим, про які було щойно сказано) варіантам розуміння та пізнання особистості. Слушну думку висловлює з цього приводу П.П. Горностай: „Усі теорії дуже різні, проте заслуговують на увагу не лише відмінності між ними (хоч при поверховому аналізі вони найпомітніші), але й можливості їхньої взаємодії, коли положення однієї теорії постають доповненням або продовженням іншої. Йдеться про інтегративний підхід, у рамках якого можуть бути розроблені складові частини загальної метатеорії особистості”1 [28, с. 100].

По-друге, мається на увазі онтологічний аспект інтегративності, тобто орієнтація на цілісний розгляд людського індивіда (особи) у єдності його соматичних, психологічних і духовних властивостей.

Поза сумнівом, вказані аспекти взаємопов’язані. Адже, як констатує С.Д. Максименко, „неможливість вирішити загадку цілісності і унікальності особистості зумовлена… тим, що існує потяг акцентувати одне з начал за рахунок іншого” [62, с. 133]. Важливим є те, що об’єктивне існування цілісного людського індивіда утворює онтологічну підставу для системного об’єднання адекватної інформації про нього, отриманої різними методами, які зосереджують увагу на різних властивостях цього індивіда; інакше кажучи  для реалізації гносеологічного аспекту інтегративності.

При всьому цьому, розбудову інтегративно-особистісного підходу у психології немає потреби розпочинати, так би мовити, з чистого аркуша: адже є цілковита можливість опертися на плідні традиції. Не вдаючись наразі до їх огляду, вкажу на джерело, якому, як на мене, варто надати найбільшої ваги. Маю на увазі концепцію особистості, побудовану майже сто років тому видатним вітчизняним психологом Олександром Федоровичем Лазурським (1874  1917). За всього багатства змісту цієї концепції, її найбільша цінність полягає, на мій погляд, у двох ідеях (власне, досить простих, але дуже плідних).

Перша з них полягає у розрізненні двох сфер психіки, а саме:

а) ендопсихіки, яка, за Лазурським, виражає “внутрішню взаємозалежність психічних елементів і функцій, ніби внутрішній механізм людської особистості” [51, с. 49]. Цей бік психіки „звичайно позначається термінами «темперамент», «характер» і «розумова обдарованість»” [там само] і пов’язаний „більш чи менш тісно з індивідуальними особливостями центральної нервової системи даного індивіда” [51, с. 51];

б) екзопсихіки, зміст якої „визначається відношенням особистості до зовнішніх об’єктів, до середовища, причому поняття «середовища» або «об’єктів» береться у найширшому сенсі, у якому воно охоплює усю сферу того, що протистоїть особистості й до чого особистість може так чи інакше ставитися; сюди входять і природа, і матеріальні речі, і інші люди, і соціальні групи, і духовні блага  наука, мистецтво,  і навіть душевне життя самої людини, оскільки останнє також може бути об’єктом певного ставлення з боку особистості” [51, с. 50].

Лазурський не лише констатував наявність ендо- і екзопсихіки, а й детально досліджував їхній взаємозв’язок і взаємодію. У невідповідності між ендо- і екзопсихічними складниками особистості (зокрема, „між основними задатками й здібностями даної людини, з одного боку, й засвоєними нею професійними навичками, поглядами й способами діяльності – з іншого” [51, с. 61]; взагалі – між „нервово-психічною організацією” людей, про яких ідеться, і відбитком на їхньому житті й діяльності „обставин, що діють іззовні” [51, с. 116]) Лазурський вбачав суттєвий чинник гальмування, а то й збочування особистісного розвитку. Варто додати, що ймовірними наслідками окресленої невідповідності стають і психосоматичні розлади, як це показано в новітніх працях українських психологів [89].

Методологічно вельми значущою (та, на жаль, часто нехтуваною) є теза Лазурського, за якою „питання про поділ особистості на ендо- і екзопсихіку не слід плутати з питанням про різне походження окремих елементів особистості” [51, с. 51]. Відзначаючи переважну роль біологічних чинників у становленні ендопсихіки і таку саму роль соціальних чинників щодо екзопсихіки, вчений, одначе, не абсолютизував цього співвідношення, застерігаючи, що „було б… зовсім неправильно думати, ніби всі цілком ендо-риси є природженими..., тоді як екзо-прояви цілком зводяться до відбитку, що його накладають на людину виховання і зовнішнє середовище” [там само]. Лазурський звертав увагу, зокрема, на часті випадки, коли „виховання і зовнішні умови могутнім чином сприяють посиленню й дальшому розвитку такої ендо-риси, яка без них би заглухла й залишилася зовсім нерозвинутою” [51, с. 52]. Вчений застерігав також проти думки, ніби „екзопсихічний бік особистості – це щось зовнішнє, поверхове, минуще, яке має значення лише для даного моменту... Навпаки, деякі характерні екзо-прояви (наприклад, звичка або незвичка до праці...), коли вже вироблені й засвоєні людиною, відрізняються згодом нерідко такою самою міцністю, як і її ендопсихіка, залишаючись іноді незмінними до кінця життя, попри неодноразову зміну зовнішніх умов і навколишньої обстановки” [там само]2.

Друга основоположна ідея Лазурського полягає у виокремленні трьох якісно специфічних рівнів особистісного розвитку (“психічних рівнів”, в авторській термінології), які розрізняються за характером адаптації у соціальному середовищі. Особистості нижчого рівня не здатні загалом успішно пристосуватися до середовища; особистості середнього рівня (а це переважна більшість людей) володіють такою здатністю; особистості ж вищого рівня, не обмежуючись цим, пристосовують середовище до себе. Останнє трактується не в егоїстичному сенсі (адекватному хіба що для збочених варіантів особистісного розвитку, теж проаналізованих Лазурським), а в сенсі творчого збагачення тої чи тої сфери суспільного життя й культури. Критерієм моральної й соціальної оцінки особистості є, за Лазурським, не “психічний рівень” як такий, а більша чи менша тенденція до його підвищення, більше чи менше прагнення до самовдосконалення.

О.Ф. Лазурський не був самотній у своїх поглядах. Вплив його ідей відчувається, зокрема, у висловлюваннях філософа, психолога і педагога Мойсея Матвійовича Рубінштейна (1878  1953). Педагогічна діяльність, вважав останній, має сприяти тому, “щоб індивід зростав не лише в напрямку пристосування до дійсності, але щоб він був здатний пристосовувати її до себе у різних відношеннях і поглиблювати й творити її по-новому шляхом комбінування і перетворення її у її частинах”; такий підхід стосується “техніки, мистецтва, науки, суспільних форм тощо” [94, с. 14]. Взагалі, М.М. Рубінштейну (його спадщині спеціально присвячено статтю [10]) належить чимало вельми продуктивних ідей з проблеми особистості; тож я нижче неодноразово цитуватиму його праці.

Проте повертаюсь до концепції О.Ф. Лазурського. Зіставляючи її з окресленими вище варіантами особистісного підходу, констатуємо, що перший (природничонауковий за своєю орієнтацією) варіант зосереджує увагу на ендопсихічних властивостях особи; другий (його можна визначити як соціогенетичний) – на екзопсихічних. Що ж до третього варіанту (його можна назвати суб’єктним), то він набуває тим більшої ваги, чим яскравіше реалізується щойно згадана тенденція, яку відмічав Лазурський, до підвищення „психічного рівня” особи.

Розуміння особистості О.Ф. Лазурським є, на мою думку, повнішим і глибшим порівняно з багатьма пізніше розвинутими концепціями. Зокрема, наголошування (у світлі ідей Лазурського – однобічне) на екзопсихічній стороні особистості було зазвичай характерне для концепцій марксистської орієнтації та залишається впливовим на пострадянському просторі. В одному з найавторитетніших психологічних словників дано таку дефініцію: „Особистість – 1) людина як суб’єкт соціальних відносин і свідомої діяльності; 2) визначувана залученістю до соціальних зв’язків системна якість людини, котра формується у спільній діяльності та спілкуванні” [49, с. 187]. Коментуючи цю дефініцію з позицій концепції О.Ф. Лазурського, маємо: а) констатувати, що наведена дефініція обмежується розглядом екзопсихічного боку особистості; б) висловити сумнів з приводу того, чи дійсно лише залученістю до соціальних зв’язків (попри їх незаперечну значущість і, можна погодитись, системотвірну роль) визначається зміст обговорюваної системної якості людини.

Поширеним є і інший однобічний підхід до трактування особистості, протилежний щойно окресленому в тому сенсі, що в останній фіксують лише ендопсихічні, за Лазурським, складники. Зокрема, за Ґ. Олпортом, особистість – це „динамічна організація психофізичних систем всередині індивіда, яка визначає характерні для нього поведінку й мислення” (цит. за [105, с. 819]). Подібність до наведеного вище визначення ендопсихіки Лазурським кидається у вічі.

Критикуючи авторів, які наполягають на тому, що особистість „існує лише у своїй соціальній взаємодії з іншими людьми” [75, с. 458] (тобто, у термінах Лазурського, зводять особистість до її екзопсихічних складових), Олпорт писав: „Об’єктом нашого вивчення є також нейропсихічна система «під шкірою». Це і є власне система особистості. Ми можемо дотримуватись цього положення, не заперечуючи принаймні, що важливою рисою цієї системи є її неперервна взаємодія з більшими системами й залежність від них...” [там само]. Схарактеризовану в такий спосіб „систему особистості” Олпорт вважав „специфічним предметом психології”, тоді як „соціальні й культурні системи, всередині яких перебуває індивід” – „специфічними предметами соціології й антропології” [75, с. 459].

Йдучи за О.Ф. Лазурським, я прокоментував би останню тезу таким чином: поза сумнівом, зазначені системи як такі  це предмети соціології й культурної антропології; проте взаємодія індивіда з цими системами перебуває на перетині цих дисциплін і психологічної науки, входячи, у своєрідних аспектах, до предметів кожної із згаданих галузей знання. Тож так само як дослідження особистості у соціологічному аспекті не може бути повноцінним у разі ігнорування психологічного аспекту, так і, навпаки, її дослідження у психологічному аспекті потребує певного врахування аспекту соціологічного. Не випадково позиція Олпорта зазнала критики за недостатнє зважання на „взаємозв’язок поведінки і ситуації, у якій вона здійснюється” [107, с. 442]. Треба віддати належне Олпорту: на відміну від багатьох, він поставився до цієї критики конструктивно, визнавши припущені ним „недогляди” і вказавши на необхідність розбудови „адекватної теорії, яка точніше пов’яже внутрішні й зовнішні системи” (див. там само). Утім, дозволю собі висловити дещо зухвале припущення: може, західні психологи, включно з найвидатнішими, припускали б менше „недоглядів”, якби були знайомі з творами Лазурського, зокрема із розрізненням ним ендо- і екзопсихіки й аналізом взаємодії цих сфер?

Разом із тим, стосовно низки плідних концепцій, висунутих у ХХ столітті в галузі психології особистості, можна твердити: незалежно від того, чи були обізнані їхні автори із працями Лазурського, – об’єктивно згадані концепції містили розвиток його ідей. Мабуть, найочевиднішим є цей висновок щодо доробку видатного німецького психолога Філіпа Лерша (1898 – 1972). Створена ним концепція „побудови особи” (Aufbau der Person) „розглядає душевне життя у подвійному розумінні цілісності: з одного боку, в його перебігу у світі  в «горизонтальному» комунікативному переплетенні особи з її світом; з іншого  як «вертикальну» єдність, що існує всередині особи і має власну шарову будову” [56, с. 94]. При очевидній відповідності „горизонтального” аспекту особи, за Лершем, екзопсихіці, за Лазурським, а „вертикального” аспекту – ендопсихіці, Лерш досяг безумовного прогресу в розкритті змісту згаданої „шарової будови”.

На ретельний аналіз заслуговує співвідношення ідей О.Ф. Лазурського і Л.С. Виготського. Не занурюючись тут у такий аналіз, відзначу те, що видається найголовнішим:

а) високу оцінку Виготським „загалом цілком здорового наукового ґрунту”, на якому стояв Лазурський у своїй педагогічній і теоретичній праці [23, с. 64];

б) фактичну спрямованість експериментальних досліджень Виготського і створених ним теоретичних моделей (зокрема, щодо „натуральних” і „культурних” психічних функцій) на конкретне розкриття механізмів взаємозв’язку екзо- і ендопсихіки – і у плані функціонування, і у плані розвитку цих механізмів.

Наголошуючи на тому, що згаданий взаємозв’язок – у повній відповідності з вищенаведеними застереженнями О.Ф. Лазурського – не зводиться до взаємодії біологічних передумов і соціальних впливів, Л.С. Виготський та його послідовники розкривали його механізми. Як зазначала Л.І. Божович, „чинники біологічного й соціального порядку не визначають розвиток прямо; вони включаються у сам процес розвитку, стаючи внутрішніми компонентами психологічних новоутворень, що виникають при цьому... Новоутворення, які виникли, самі починають виступати внутрішніми чинниками розвитку” [17, с. 131]. Дедалі вагомішу роль відіграє при цьому власна активність особи. „Сутність культурного розвитку, – підкреслював Виготський, – полягає в тому, що людина оволодіває процесами власної поведінки...” [24, с. 316].

Враховуючи здобутки різних наукових шкіл, ми маємо продовжувати розбудову інтегративно-особистісного підходу у психологічній науці та практиці. Намагаючись рухатись у цьому напрямку, я зосереджуюсь у цій статті на розгляді найважливіших для вказаного підходу понять.

^ ІІІ. Поняття особистості у психології у контексті його тлумачень у суміжних галузях знання.
Розбудова інтегративно-особистісного підходу у психології має враховувати і досвід опрацювання категорії особистості у суміжних із психологією галузях знання (таких насамперед, як філософія, культурологія, соціологія) – але розуміючи при цьому необхідність розмежування між характеристикою особистості у психологічному аспекті та її тлумаченнями у вказаних галузях. До речі, у такий спосіб буде реалізовано в методологічній царині важливі діалогічні універсалії сучасного гуманізму [9]: повагу до партнера по взаємодії та повагу до себе.

Брак зазначеного розмежування у публікації [39] відомого російського психолога В.П. Зінченка спонукав мене до деяких зауважень на адресу цієї публікації – див. [7, с. 213-215]. Неоднозначне ставлення викликають, зокрема, наступні слова Зінченка: „...Особистість – це таємничий надлишок індивідуальності, її свобода, яка не піддається обчисленню, прогнозуванню. Особистість бачиться відразу й цілком і тим відрізняється від індивіда, властивості якого підлягають розкриттю, випробуванню, вивченню і оцінкам” [39, с. 266]. Тут відтворено трактування особистості, характерне для російської релігійної філософії початку ХХ ст. Зінченко наводить, зокрема, думку П.О. Флоренського про те, що дати поняття особистості неможливо, бо вона „виходить за межі будь-якого поняття, трансцендентна будь-якому поняттю. Можна лише створити символ корінної характеристики особистості... Що ж до змісту, то він не може бути розсудковим, але – лише таким, який безпосередньо переживається у досвіді самотворчості, у діяльній самопобудові особистості, у тотожності духовного самопізнання” [там само]. Подібні думки знаходимо й у пізніших працях західних філософів-персонологів. Так, Е. Муньє характеризував особистість як „неконструйовану тотальність”, як „найінтимнішу з усіх моїх реконструкцій. Вона є деяка присутність у мені... Вона є живою активністю самотворчості, комунікації та єднання з іншими особистостями” (цит. за [29, с. 661]).

Звернімо проте увагу на те, що репрезентована у наведених думках характеристика особистості, хоч яка цікава, виходить за межі психологічної науки (та, мабуть, і наукового пізнання взагалі – якщо зважити на щойно наведені слова Флоренського про трансцендентність особистості будь-якому поняттю; наукове ж мислення є мисленням у поняттях). Підкреслю, що це не ставить під сумнів культурної цінності даного підходу. „...Наука, звичайно, – каже В.С. Стьопін, – відрізняється і від мистецтва, і від релігійного досвіду, і від філософського пізнання, а це все є типи пізнавальної діяльності людини. Наука – вельми важлива частина культури, проте вона не вичерпує всієї культури” (цит. за [31, с. 59]).

Отже, В.П. Зінченко цілком доречно привернув увагу психологів до одного з вельми цікавих трактувань особистості у філософській антропології. Проте, на жаль, він не провів межі між цим трактуванням і власне психологічним (яке, зокрема, дозволяє вимірювання певних параметрів особистості, хоч і усвідомлює його недосконалість). Тим самим була поставлена під сумнів правомірність останнього трактування, – як я гадаю, без достатніх підстав.

Сказане не означає, ніби між окресленими трактуваннями особистості відсутні точки дотику. Навпаки, вони є і утворюють передумови для взаємодії вказаних трактувань (котра може бути плідною за поважання правомірності й самостійності кожного з них). Зокрема, уявлення про особистість у релігійно-філософському сенсі, наявне у свідомості реальної особи (а саме її психологи схильні називати „особистістю” – див. нижче, розділ VІ), може поставати для неї ідеалом. П.О. Флоренський так і писав: „особистість, яка розуміється у сенсі чистої особистості, є для кожного Я лише ідеал – межа прагнень і самопобудови” – цит. за [39, с. 266]). Ба більше, за Л.П. Карсавіним, “повнотою буття і особистістю є лише Бог. І буття тварне, «буття тут», не є буття, строго кажучи, а лише рух до буття…” (цит. за [69, с. 148]).

Але якщо філософи правомірно зосереджуються на розкритті змісту особистісного ідеалу (тут можна згадати сказані у XVIII столітті слова Джамбатисти Віко: „Філософія розглядає людину такою, якою вона повинна бути” – цит. за [67, с. 216]), то головна місія психологів (принаймні, гуманістично зорієнтованих) інша – простежувати можливості, шляхи, варіанти, закономірності руху до нього і, якщо мати на увазі практичний вимір психології, – допомагати у цьому русі. Само собою, здійснювати таку допомогу покликаний і педагог; педагогіка ж як наука  це, за М.М. Рубінштейном, “теорія про шлях до ідеалу” [92, с. 86]. Що ж до психологічної науки, то, як підкреслює С.Д. Максименко, з погляду генетичної психології, „для того щоб зрозуміти, що таке особистість, треба пояснити і показати (відтворити в моделях) процес її становлення, визначити, яким чином і в результаті дії яких саме закономірностей і механізмів виникає і розвивається особистість як цілісність” [63, с. 84]. Тож, якщо й погодитися з В.П. Зінченком, що особистість у філософському сенсі, до якого він приєднується, недоречно піддавати „випробуванню, вивченню й оцінкам”, – цю тезу не варто поширювати на особистість як предмет психологічного дослідження.

Стосовно ж тези Зінченка, за якою „особистість бачиться відразу й цілком”, то її науково-психологічний відповідник можна угледіти в одній з рис, яку виокремив Абрагам Маслов у самоактуалізованих осіб найвищого рівня – так зв. трансцендерів. Ця риса полягає в тому, що трансцендери „якимось чином впізнають один одного і майже миттєво, вже при першій зустрічі досягають близькості та взаєморозуміння. Після цього вони можуть спілкуватися не лише вербально, а й невербально” [66, с. 273].

Специфічний вияв знаходить категорія особистості у сфері теоретичної культурології та філософії історії, зокрема у концепції “рівнів еволюції суб’єктності”, побудованій А.А. Пелипенком за участю І.Г. Яковенка [76; 77; 78]. Ця концепція розрізняє три головні типи соціалізованого людського індивіда, відповідні вказаним рівням. Такі типи співіснують протягом багатьох історичних епох (включно із сучасною), але їхня питома вага й цивілізаційні функції зазнають при переході від однієї епохи до наступної істотних змін. Термін „особистість” Пелипенко і Яковенко застосовують лише до найрозвинутішого із зазначених типів; вихідний, найменш розвинутий тип вони позначають як „родовий індивід” (пропускаючи іноді прикметник „родовий”), а проміжний між останнім і особистістю – як „паліат”. „Індивід, – пише А.А. Пелипенко,  спадкоємець архаїчної та стародавньої людини з її родоцентричною і міфоритуальною картиною світу. Паліат – людина «маніхейського» типу ментальності, відповідна зрілій стадії логоцентризму. Особистість – гранично самодостатній і самоактивний суб’єкт, який створив свою цивілізацію в епоху Ренесансу і Реформації в Європі” [76, с. 38]. На думку Пелипенка, „зараз у кожному суспільстві і в усьому людському світі історичний суб’єкт кожного з вищеназваних типів (індивід, паліат і особистість) живе у своєму історичному часі, у своїй системі пріоритетів і цінностей і реалізує свої культурні програми”. Зокрема, буття індивіда „спонтанно санкціоноване природними циклами родового життя і виключено з «великого світу»... Паліат живе у вічному середньовіччі з його есхатологізмом, ригоризмом, нетерпимістю, презумпцією трансцендентного Потрібного і свербежем боротьби зі Світовим Злом... А особистість, що розвинулася в лоні євро-атлантичної цивілізації, жила, принаймні донедавна, за темпоральною моделлю ліберального прогресизму, нав’язуючи притаманні їй цінності всім іншим”. Періодичне загострення соціальних конфліктів Пилипенко пов’язує із „кризою самоідентифікації, яку часом переживає суб’єкт цивілізаційної периферії – родовий індивід або паліат” [76, с. 39].

Родовий індивід „не здогадувався про свою суб’єктність і бачив суб’єкта зовні – у духах, богах, демонах, високих соціальних інстанціях” [78, с. 294]. Паліат усвідомлює свою суб’єктність (і відповідальність як її прояв) лише на мікрорівні – рівні виконання (або невиконання) конкретних дій; проте „на макрорівні соціальних відносин” він залишається „об’єктом для сакрального метасуб’єкта”, яким постає ”соціальний абсолют, семантизований ізофункціональними óбразами головного бога, царя, держави” [78, с. 283]. Та лише особистість повною мірою усвідомлює свою суб’єктність і, зокрема, свою відповідальність не тільки за виконання дій під час руху певним шляхом, але й за визначення самого шляху.

До сказаного слід додати, що на долі категорії особистості у сучасному гуманітарному знанні позначилася типова хиба багатьох культурологічних побудов – змішування культурного феномена з його репрезентаціями у суспільній свідомості (які, безумовно, входять до його структури, але не вичерпують його). Останнім часом ця хиба, мабуть, сягнула апогею у так зв. строгих різновидах соціального конструкціонізму, які нехтують тим, що „знання виникає при контакті з реальним світом” [97, с. 217]. Тим часом, за лаконічним і, здавалося б, незаперечним твердженням В.М. Межуєва, „історію культури слід відрізняти від історії знання про культуру” [68, с. 114]. Водночас є очевидним, що знання про культуру посідають істотне місце у культурі і, відповідно, історія знань про культуру – в історії культури. Звідси значущість досліджень „розвитку «ідеї особистості» в еволюції різних культур” [98, с. 87] і, взагалі, „рефлексії особистості в культурі” [99].

Повертаючись, з урахуванням сказаного, до категорії особистості, відзначу, що відносно пізня філософська, суспільна і, тим паче, спеціально-наукова рефлексія феноменів, які прийнято нині ідентифікувати як особистісні (так, за одним із поширених поглядів, „християнська культура Середньовіччя відкрила особистісний фундамент конститутивних для людини всезагальних форм” [96, с. 12]), не повинна ставити під сумнів існування цих феноменів до такої рефлексії (хоч вона, звичайно, вплинула на них). Як зазначається у статті, присвяченій пам’яті відомого російського історика А.Я. Гуревича, він „не поділяв погляду..., за яким особистість виникла у якийсь момент історії – чи то було ХІІ століття, чи епоха Відродження” [60, с. 72]. Просто кажучи, особистість, яка знає, що вона особистість, відрізняється від особистості, яка цього не знає; проте з цього не випливає, ніби друга не є особистістю (подібно до того, як герой Мольєра говорив прозою, не здогадуючись про це).

На думку Пелипенка і Яковенка, „особистість як історичний прецедент виникає в середині І тис. до Р. X.”. Проте тільки з епохи Ренесансу і Реформації (причому лише в межах європейської цивілізації) „особистісна цивілізаційна парадигма визріває у панівну історичну якість” [78, с. 284]. Парадоксальність ситуації у сучасному світі визначається, серед іншого, тим, що, хоч (цитую І.Г. Яковенка) “доособистісні й напівособистісні модальності людини виявляються неефективними у світі, що критично ускладнився” [112, с. 151], немає іншого рішення як входити в діалог із носіями цих модальностей.

Звернімо увагу на те, що окреслені вище трактування поняття особистості у царині філософії та культурології не схильні відносити зазначене поняття до будь-якої людини: особистість, за цими трактуваннями,  це або ідеал, до якого можна лише наближатися, або, у кращому випадку, надбання лише деяких представників людського роду. Такий підхід є співзвучним із романтико-публіцистичним розумінням особистості, дуже поширеним і у повсякденних, і у художніх, і у гуманітарно-наукових дискурсах. Наприклад, С.М. Марєєв пише: “Ми кажемо: самостійна особистість. Але несамостійна особистість  і не особистість зовсім. Особистість виражає не просто відмінність одного індивіда від іншого, а й міру його гідності. Коли хочуть вказати на значущість людини, то так і кажуть: це особистість” [65, с. 125]. І далі Марєєв солідаризується із тезою Д. Деннетта: “поняття особистості необхідно є нормативним та ідеальним…” (див. там само).

На мою думку, окреслене розуміння є культурно виправданим і доречним  але за умови, коли воно не абсолютизується як єдино можлве. Відповідно, тезу Деннетта я можу підтримати тільки частково. Справді, як показано вище, нормативне та ідеальне (від слова “ідеал”) поняття особистості успішно працює у філософії, людинознавчих науках, суспільному житті. Але воно не є єдиною корисною конкретизацією категорії “особистість”, і тому зі словом “необхідно” у процитованій тезі я не погоджуюсь. До речі, подібна ситуація є характерною для низки людинознавчих категорій. Наприклад, очевидні відмінності між рутинною та творчою діяльністю (особливо якщо мати на увазі найвидатніші прояви останньої) аж ніяк не заперечують слушності тези А.В. Брушлінського, за якою будь-яке людське мислення є бодай мінімальною мірою творчим. Так само доцільність розрізнення монологічних і діалогічних стратегій соціальної взаємодії (зокрема, в освітній сфері) не ставить під сумнів значущість трактування М.М. Бахтіним діалогу як всезагального атрибуту людського буття. Такою самою схемою (або, можна сказати, парадигмою) варто, на мою думку, керуватися й щодо категорії особистості.

Що ж до науково-психологічної царини (включно з психологічною практикою, яка претендує на наукову обґрунтованість), то тут видається найкориснішим найширше можливе трактування поняття особистості, з одночасним виокремленням різних типів особистості, стадій її становлення та рівнів досягнутого розвитку (згадаймо – див. розділ ІІ, – що саме в цьому ключі будував свою концепцію особистості О.Ф. Лазурський). Такий підхід відповідає:

з одного боку, загальним тенденціям вдосконалення поняттєвого апарату науки, а саме: узагальненню понять, коли вони – за наявності теоретичних підстав для цього – поширюються на об’єкти, досить відмінні від тих, із якими пов’язувались попервах (прикладами тут можуть бути математичні поняття множини або числа), і „розщепленню понять на два або більшу їх кількість” [114, с. 11] (виділено мною. – Г.Б.);

з іншого боку, ціннісним засадам гуманістично налаштованої психології, яким суперечить поділ людей на тих, хто „є особистістю”, і тих, хто не є нею. Натомість шлях до особистісного зростання (з урахуванням індивідуальних особливостей і водночас з орієнтацією на особистісний ідеал, яскраво репрезентований у житті й діяльності багатьох видатних людей) визнається принципово відкритим для кожної людини, а надання допомоги у рухові цим шляхом – чи не головним обов’язком психолога.

Реалізуючи гуманістичну ціннісну налаштованість і водночас спираючись на здобутки раціоналістичної наукової методології, обстоюваний тут підхід до трактування поняття особистості у психології постає втіленням раціогуманізму як світоглядної й методологічної орієнтації [7; 9].

^ ІV. Людська культура і особистість як один з її модусів.
У розділі ІІІ було обґрунтовано необхідність відмежування психологічного розгляду особистості від філософського або культурологічного і, водночас, наголошено на взаємозв’язку вказаних напрямів її аналізу. Тож, намагаючись конкретизувати вимоги до трактування особистості, яке б найбільше відповідало завданням психологічної науки і практики, ми знову звертаємось до філософії та теоретичної культурології. Серед наявних у цих галузях знання підходів найбільш перспективним для психологічного опрацюв