Реферат: Міжнародне приватне право

МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ



МАУП

І. І. Дахно

МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО

Навчальний посібник 2-ге видання, стереотипне

Київ 2004

ББК 67.312.2я73 Д21

Рецензенти: О. Ф. Андрійко, д-р юрид. наук П. Д. Біленчук, канд. юрид. наук

Схвалено Вченою радою Міжрегіональної Академії управління персоналом (протокол№ 3 від 27.03.01)

Дахно І. І.

Д21 Міжнародне приватне право: Навч. посіб. — 2-ге вид., стерео­тип. — К.: МАУП, 2004. — 312 с. — Бібліогр.: с. 307.

І8ВК 966-608-386-8

Пропонований навчальний посібник охоплює традиційно усталений курс дисципліни "Міжнародне приватне право". Поданий матеріал узгоджений з чин­ним законодавством України в цій галузі права.

Для студентів юридичних вищих навчальних закладів, факультетів міжнарод­них відносин, а також для широкого кола читачів, для яких міжнародне приватне право становить професійний інтерес.

ББК 67.312.2я73

© І. І. Дахно, 2001

© І. І. Дахно, 2004, стереотип.

© Міжрегіональна Академія

І81Ш 966-608-386-8 управління персоналом (МАУП), 2004

ПЕРЕДМОВА

Розмаїття нинішнього книжкового ринку ще десять років тому не можна було навіть уявити. Автор пропонованого посібника, спираючись на власний досвід, стверджує: у книжковій сфері Україна аж ніяк не відстає від Заходу. На вітчизняних ринках є практично все. А от сучас­них підручників з міжнародного приватного права не так вже й багато як у Росії, так і в Україні. В Україні протягом останніх років з'явилося три підручники та дві фундаментальні хрестоматії (тобто підбірки норматив­но-правових актів).

Міжнародне приватне право існує в межах національного права і саме цим відрізняється від міжнародного публічного права—єдиного для держав, які є сторонами відповідних міжнародних нормативно-пра­вових актів.

Усупереч назві, міжнародне приватне право має національно-правову природу, і з наукового погляду ця усталена назва неточна. Міжнародне приватне право не є правом "між народами". Це право регулює відноси­ни між юридичними і фізичними особами різних народів (тобто держав). Такі особи вступають у відносини саме як приватні, а не як офіційні осо­би, не одержуючи для цього посвідчень (мандатів) відповідних держав. Скажімо, якщо українська студентка виходить заміж за іноземця, то на цей сміливий крок вона йде не від імені України, а з власної волі.

Міжнародне публічне право у світі одне. Міжнародних приватних прав у світі так само багато, як держав. Кожна країна має своє (хай навіть найменш опрацьоване, але все ж таки своє) міжнародне приватне право. Зрозуміло, що має міжнародне приватне право і сучасна Україна. Воно не бездоганне. Прислів'я "Кожний кулик своє болото хвалить" є дещо авансом для нинішнього міжнародного приватного права України.

Це право потребує вдосконалення. А вдосконалювати щось можна лише тоді, коли відомо, що саме потребує цього.

У підручниках часто цитують вислів відомого вченого М. Богуслав-ського, що міжнародне приватне право є вищою математикою юрис­пруденції. Справді, важко, а то й неможливо опанувати всі галузі віт­чизняного законодавства. Важко також, перебуваючи на батьківщині, опанувати цивільне законодавство всіх країн світу. Важко і своє сумісти­ти з чужим. Але на те й існує міжнародне приватне право, щоб навчити долати ці перешкоди.

Традиційно підручники з міжнародного приватного права розгляда­ють іноземний елемент у вітчизняному правничому полі або вітчизняний елемент "закидають" в іноземний правопорядок. Наприклад, описують трудові відносини українських громадян з німецькими роботодавцями. Виходячи з того що кожна країна має власне міжнародне приватне пра­во, такі правовідносини, на наш погляд, становлять предмет міжнарод­ного приватного права Німеччини, а не України. Міжнародне приватне право зарубіжних країн — це не що інше, як цивільне та комерційне пра­во відповідних держав.

У пропонованому посібнику відображено лише міжнародне право України як таке, не розглядаючи міжнародного приватного права зарубі­жних країн, хоч у ньому можна запозичити багато нового, повчального і цікавого. Ураховуючи, що не завжди є можливість користуватися хресто­матією, у пропонованому посібнику наводяться статті, розділи або й ок­ремі нормативні акти в їх офіційному записі, завдяки чому можна уник­нути спотворень офіційного тексту і зробити пропонований посібник придатним не лише для навчання, а й для професійної правничої діяль­ності. Посібник можна розглядати як компас у міжнародному приватно­му праві України і певною мірою як інвентаризацію норм вітчизняного міжнародного приватного права.

Якщо читач, опановуючи поданий матеріал, виявить "білі плями" у вітчизняному законодавстві, то нехай не забуває жартівливого вислову: "Інколи незнання закону свідчить про його відсутність".

З огляду на те що пропонований посібник не єдиний у галузі міжна­родного приватного права в Україні, теми, які добре висвітлено в інших підручниках, у цій книзі викладено стисліше. Оскільки в підручниках Г. С. Фединяк і А. А. Попова не було тем про патентне й авторське пра­во, то згадані теми у пропонованому посібнику викладено ширше. Тим паче, що вони є особливим "хобі" автора.

У навчальному посібнику часто згадується проект Цивільного кодек­су України від 25 серпня 1996 р., створений робочою групою на чолі з колишнім міністром юстиції України кандидатом юридичних наук С. Го­ловатим, затвердженою розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 листопада 1995 р.

Автор вдячний співробітникам бібліотеки Української Правничої Фундації за допомогу у створенні цього посібника. Матеріал книги вже апробований у трьох вищих закладах освіти Києва.

Розділ 1

ВСТУП

^ ДО МІЖНАРОДНОГО

ПРИВАТНОГО ПРАВА

1.1. ПРЕДМЕТ МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

Міжнародне публічне право — це галузь права, яка регулює відноси­ни між державами, міждержавними організаціями, державоподібними утвореннями, націями, що борються за незалежність. Міжнародне публ­ічне право є сферою політики. Суб'єктами цієї галузі права є носії вла­ди. Вони, зокрема, оголошують війну і мир, змінюють державні кордо­ни, приймають до громадянства іноземців, подають один одному допомогу або, навпаки, "перекривають кисень". Останнє в 1999 р. наоч­но було продемонстровано стосовно Югославії. Свого часу Мао Цзедун говорив: "Гвинтівка породжує владу!" Там, де гвинтівка і влада—цари­на публічного права, у тому числі міжнародного.

Міжнародне приватне право стосується цивільно-правових відносин передусім між організаціями і громадянами (особами без громадянства) різних країн. Предметом регулювання у міжнародному приватному праві є відносини цивільно-правового характеру. Майнові, трудові, сімейні, спадкові, деліктні, економічні, господарські, науково-технічні, культурні, освітні та інші відносини виникають у міжнародному житті з участю осіб різної державної належності. Такі відносини невладні, непо-літичні і не потребують застосування зазначеної гвинтівки. Цивільні правові відносини — це передусім майнові відносини між фізичними і юридичними особами різних держав. Суб'єктом у майнових відносинах є іноземна сторона (наприклад, громадянин іноземної держави, особа без громадянства, іноземна організація, іноземна держава). Суб'єкти

майнових відносин можуть належати до однієї держави, але об'єкт, у зв'язку з яким виникли відповідні відносини, перебуває за кордоном. Виникнення, зміна та припинення майнових відносин можуть бути по­в'язані з юридичним фактом за кордоном (спричинення шкоди, укладен­ня договору, смерть спадкодавця тощо).

Міжнародного приватного права не буває без іноземного елемента, а цивільно-правові відносини без іноземного елемента трапляються. Ска­жімо, тоді, коли їх сторонами є фізичні та юридичні особи однієї країни. Коли ж у цивільних відносинах бере участь іноземний елемент, то ці відносини набирають нової якісної властивості і стають міжнародними. Кажуть, що вони ускладнюються іноземним елементом.

Міжнародне приватне право — це галузь права, що регулює міжна­родні невладні відносини, ускладнені іноземним елементом.

Розрізняють три види іноземного елемента:

суб'єкт;

об'єкт;

юридичний факт.

Суб'єктами є учасники правовідносин. Об'єкти — це те, на що спрямовані дії суб'єктів (наприклад, майно або шлюб між громадянкою та іноземцем). Юридичний факт певною мірою нагадує іскру. Так само, як іскра, потрапляючи у циліндр двигуна внутрішнього згоряння, змушує його працювати, юридичний факт породжує правовідносини. У міжнародному приватному праві іноземний юридичний факт пород­жує як міжнародні, так і національні невладні правовідносини.

Наприклад, у ст. 196 Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі — КпШС України) зафіксовано: "Шлюби іноземних громадян, укладені поза межами України за законами відповідних держав, визнаються дійсними в Україні". Це означає, що коли з полігамної мусульманської держави до України переселиться громадянин з усіма чотирма дружина­ми, то їх як дружин визнаватиме моногамна Україна.

Держава — суверен, носій політичної влади. Але трапляється, що і держава стає суб'єктом міжнародного приватного права.

Коли держави укладають між собою договори про торгівлю, то цим встановлюються відносини, що належать до сфери міжнародного пуб­лічного права. Якщо ж держава укладає торговельний договір з фірмою іншої країни, то наявні цивільні правові відносини.

У міжнародному публічному праві роль основного джерела регулю­вання відіграє міжнародний договір. У міжнародному приватному праві міжнародний договір до юридичних і фізичних осіб застосовують не

безпосередньо, а за допомогою його санкціонування відповідною держа­вою у тій або іншій формі. Між міжнародним публічним правом і міжна­родним приватним правом немає "китайської стіни" хоч би з огляду на те, що норми міжнародного договору переносяться у цивільне законо­давство країн, які беруть участь у договорі. У цьому посібнику наведе­но чимало таких прикладів.

Міжнародне публічне право навіть за найвигадливішої фантазії не можна уявити без міжнародного договору бодай в усній формі. Міжна­родне приватне право, навпаки, можна уявити без міжнародного догово­ру. У такому разі певна держава автоматично створювала б як колізійні, так і матеріально-правові норми для регулювання правовідносин з іно­земним елементом.

Міжнародне приватне право стоїть на двох опорах—колізійних і ма­теріально-правових нормах. Міжнародне приватне право започаткували саме колізійні норми. Ці норми не містять прямої вказівки, як потрібно вирішувати те чи інше питання. Вони зазначають лише, яке саме законо­давство потрібно застосовувати. Засновниками міжнародного колізійно­го права вважають італійських постглосаторів ХІV ст. Бартола і Бальда. Глосаторами називають коментаторів текстів римського права. Такі ко­ментарі (глоси) писали на берегах текстів давньоримських правничих рукописів. Глоси — це тлумачення понять. Тому й нині тлумачні словни­ки інколи називають глосаріями.

Правник із США Дж. Сторі (1779-1845) у 1834 р. запровадив у вжи­ток поняття "міжнародне приватне право". У дореволюційній Росії цей термін вперше використав професор юридичного факультету Казансько­го університету М. Іванов у 1865 р., опублікувавши "Основания частной международной юрисдикции".

У Великій Британії поняття "міжнародне приватне право" дотепер широко використовують. У США ситуація дещо інша. На с. 1196 відомо­го "Правничого словника Блека" (Black's Law Dictionary) міститься но­татка "міжнародне приватне право" (International Private Law) досить стислого змісту: "Назва, що використовується деякими літераторами для вказівки тієї гілки права, яка нині частіше називається "конфлікт закону" (conflict oflaw)".

У відповідній нотатці на с. 299 зазначеного словника пояснюється, що це "несумісність або відмінність між законами різних штатів або країн, що стосується осіб, які набули прав, узяли зобов'язання, завдали шкоди або збитків або уклали контракти у межах території двох чи більше юрисдикцій. Отже, це галузь юриспруденції, яка випливає з

відмінності законів різних держав, штатів або юрисдикцій, що застосо­вується до прав і обов'язків і яка примиряє несумісність або вирішує, який закон або система має регулювати конкретну справу, або встанов­лює ступінь сили, наданої закону іншої юрисдикції (відповідним діям чи правам, що випливають з нього), чи то коли він відрізняється від внут­рішнього (domestic) закону, чи то коли внутрішній закон є мовчазним (is silent) або не є таким, що виключно застосовується до певної справи".

"Оксфордський правничий словник" (Oxford Dictionary ofLaw, 4th edition, 1997) містить статтю "Приватне міжнародне право" такого зміс­ту: "Це частина національного права країни, що встановлює правила для застосування у справах, які включають іноземний елемент (наприклад, контракт у певній системі іноземного права). Зокрема, якщо контракт укладено в Англії, але виконуватиметься він за кордоном, то необхідно буде вирішувати, яке право застосовується до визнання дійсності кон­тракту. Це відомо як питання про вибір права. Загалом, відповідно до Римської конвенції (1980 р., чинна з 1 квітня 1991 р.), поважається вибір сторонами права у письмовому контракті. Конвенцією встановлено пра­вила про те, яке право застосовується, якщо сторони контракту не здійснили вибору права. Інколи суди повинні також вирішувати, чи ма­ють вони юрисдикцію для слухання справи або ж визнання іноземного судового рішення (наприклад, розлучення, одержаного за кордоном).

Приватне міжнародне право не слід змішувати з публічним міжна­родним правом".

Потрібно пояснити, що Римська конвенція—це Конвенція Європей­ського Економічного Співтовариства про закон, що застосовується до контрактних зобов'язань (ТНе ЕЕС Сошеппоп оп іке Ьт> АррНсаЬіе іо Сопігасіиаі ОЬІщаііот).

Далі пропонуємо цитату з 13-го видання книги П. Норзса і Дж. Фоу-сетта "Приватне міжнародне право", опублікованої у Лондоні у 1999 р. Автори на с. 4 зазначають: "Причиною наявності приватного міжнарод­ного права є існування у світі ряду окремих муніципальних систем пра­ва — ряду окремих правових одиниць, що дуже відрізняються одна від одної правилами, якими вони регулюють різноманітні правовідносини, що виникають у повсякденному житті. Суди певної країни часто повинні брати до уваги якесь правило закону, що існує в іншій країні. Суверен має верховенство у межах його власної території і відповідно до загаль­носвітової норми юриспруденції він має виключну юрисдикцію над кож­ним і над усім у межах тієї території, а також над кожною угодою, що виконується там. Він може, якщо того хоче, відмовитися застосовувати

будь-який закон, окрім свого. Використання цієї політики байдужості було досить поширеним явищем у минулі часи, але у нинішньому циві­лізованому світі це непрактично. Нації давно зрозуміли, що вони не мо­жуть, ховаючись за принцип територіального суверенітету, дозволити собі зневажати іноземні норми права через те, що вони відрізняються від їх внутрішньої системи права".

Зазначимо, що під поняттям "муніципальна система права" англій­ські правники розуміють частину права держави, яка протилежна міжна­родному публічному праву. Тобто міжнародне, але не публічне.

На с. 5 цитованої книги зазначається: "Приватне міжнародне право є, отже, тією частиною права, яка вступає в гру, коли питання, що постає перед судом, стосується якогось факту, події чи угоди, які настільки тіс­но пов'язані з іноземною системою права, що змушують звернутися до цієї системи".

Ознайомлення з викладеними точками зору свідчить, що англосак­сонський погляд на природу міжнародного приватного права збігається з континентальним правничим менталітетом. Тут порозумілися дві про­відні системи права сучасного світу. До речі, вислів "міжнародне приват­не право" можна розглядати як компромісний для обох систем. З точки зору континентального правника "міжнародне приватне право" можна було б назвати "міжнародним цивільним правом". Але англосакси не ви­користовують поняття "цивільне право". Як відомо, у них воно заміню­ється загальним правом (common lаw), судовим прецедентом, звичаєм і статутним законодавством. Отже, назва "міжнародне приватне право" вписується у компромісний принцип "ні вашим, ні нашим".

До речі, назву "конфлікт законів" (conflict oflaws) англійські правни­ки теж вважають невдалою для міжнародного приватного права хоч би з огляду на те, що це право спрямовується саме на усунення конфлікту між законодавствами різних держав. Термін "конфлікт законів" запрова­див англійський юрист А. Дайсі (A. Dicey, 1835-1922). У1896 р. саме він уперше опублікував фундаментальне дослідження міжнародного при­ватного права Англії—трактат "Конфлікт законів".

Колізія права як явище породжується двома чинниками: наявністю іноземного елемента у цивільно-правових відносинах і різним змістом цивільного права у різних державах, з якими пов'язані відповідні пра­вові відносини. Колізійні норми — це правила вибору права. Подолання колізії—основне завдання міжнародного приватного права.

Ще й нині у ряді країн світу міжнародне приватне право за традицією називають "колізійним правом" або "міжнародним колізійним правом".

10

Очевидно, така назва занадто вузька, бо не враховує другої опори міжна­родного приватного права—матеріально-правових норм. Колізійне пра­во — складова міжнародного приватного права, тобто перше поняття вужче за друге.

Матеріально-правові норми регулюють правовідносини з іноземним елементом безпосередньо. Ці норми уніфікуються через укладення від­повідних міжнародних угод (конвенцій, договорів тощо).

Основні тенденції розвитку сучасного міжнародного приватного права:

Уніфікація правових норм через прийняття міжнародних договорів
і типових (модельних) законів.

Удосконалення і кодифікація норм міжнародного приватного пра­
ва на національному рівні (у цьому зв'язку слід згадати, наприклад, про­
ект Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р., про який ітиметь­
ся у розділі "Джерела міжнародного приватного права").

Виникнення колізії між нормами міжнародних договорів у сфері
міжнародного приватного права.

Підвищення ролі принципу "автономії волі сторін" і перехід до
гнучкіших норм колізійного права.

Розширення сфери дії міжнародного приватного права у зв'язку з
науково-технічним поступом людства (атомна енергетика, космічна
діяльність, прогрес у сфері транспорту, засобів зв'язку тощо).

^ 1.2. СИСТЕМА МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

Щодо природи норм міжнародного приватного права та його місця у системі права існують такі погляди:

Міжнародне приватне право є частиною міжнародного публічного
права.

Міжнародного приватного права немає, а є внутрішнє законодав­
ство, що стосується іноземців.

Міжнародне приватне право — це поєднання внутрішнього зако­
нодавства і міжнародного публічного права.

Міжнародне приватне право є окремою галуззю права, оскільки
має окремий предмет і притаманні лише йому правові способи регулю­
вання (колізійні та матеріально-правові норми).

Навчальний курс "Міжнародне приватне право" традиційно скла­дається з двох частин: загальної й особливої, або теоретичної та практичної.

11

У загальній частині розглядаються питання, що стосуються джерел міжнародного приватного права, його принципів, учень про колізійні та матеріально-правові норми, загальних понять (національний режим, режим найбільшого сприяння, взаємність, реторсія, автономія волі, зво­ротне відсилання та відсилання до права третьої країни, обхід закону, "кульгаючі" правовідносини, застереження про публічний порядок, ци­вільно-правовий статус держави, фізичних та юридичних осіб та ін.).

Особлива частина охоплює такі питання:

право власності іноземців;

деліктні зобов'язання;

зовнішньоекономічні угоди;

міжнародні перевезення вантажів і пасажирів;

міжнародні кредитно-розрахункові відносини;

патентне право;

авторське право;

трудові відносини;

сімейне право;

спадкове право;

міжнародний цивільний процес;

міжнародний комерційний арбітраж.

Система міжнародного приватного права як наука охоплює також питання історичного розвитку доктрини цього права, його теорій та кон­цепцій, визначає способи вирішення його проблем. Міжнародне приват­не право розвивається у тісному взаємозв'язку з порівняльним право­знавством.

Німецькі правники розуміють міжнародне приватне право передусім як колізійне. Англосаксонці до складу міжнародного приватного права включають і конфлікт юрисдикцій (це видно з наведеної статті з "Прав­ничого словника Блека"). Правники окремих країн розуміють міжнарод­не приватне право як галузь, що охоплює колізійні норми, конфлікт юрисдикцій і правове становище іноземців. Французькі правники, крім зазначеного, у межах міжнародного приватного права розглядають ок­ремі питання публічного права (французьке громадянство, в'їзд і перебу­вання іноземців тощо).

12

^ КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

Суб'єкти міжнародного приватного права.

Чи згодні ви з тезою, що кожна держава світу має своє міжнародне приват­
не право?

Відносини, які регулює міжнародне приватне право.

Види іноземного елемента.

Хто започаткував міжнародне приватне право?

Колізійні та матеріально-правові норми.

Хто і коли вперше запровадив термін "міжнародне приватне право"?

Чинники, що породжують колізію права.

9. Основні тенденції розвитку міжнародного приватного права.
10. Погляди щодо природи міжнародного приватного права.

11.З яких частин складається навчальний курс дисципліни "Міжнародне при­ватне право" і які питання вони охоплюють?

Розділ 2

^ ДЖЕРЕЛА МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

2.1. ЗАГАЛЬНІ ЗАУВАЖЕННЯ

Розрізняють такі види джерел міжнародного приватного права:

міжнародні договори;

внутрішнє (національне законодавство), що стосується іноземного
елемента;

судова й арбітражна практика;

звичаї;

доктрини авторитетних учених.

Розглянемо найвідоміші концепції у науці міжнародного приватного права.

1. Територіальна теорія права (territorial theory oflaw). У XVII ст. цю теорію розробив нідерландський юрист У. Губер (U. Huber, 1636-1694). Наводимо її наріжні положення:

закони кожної держави мають чинність у межах її кордонів; вони
накладають зобов'язання на всіх суб'єктів на території цієї держа­
ви, а не поза її кордонами;

суб'єктами держави вважають усіх, хто перебуває у межах її кор­
донів: як тих, хто постійно в ній проживає, так і тих, хто перебуває
там тимчасово;

власті держави повинні діяти ввічливо (тші асі тік сотіїу), з тим
щоб закони іншої держави, чинні на її території, зберігали свою
силу скрізь, якщо не спричиняють шкоди владі чи правам іншого
суверена або його громадянам.

14

2. Теорія ввічливості (theory ofcomity). Автор — юрист-науковець і
суддя Верховного Суду США Дж. Сторі. Він опублікував перше в анг­
лосаксонській системі права всеосяжне дослідження міжнародного при­
ватного права. За вихідну точку Дж. Сторі взяв третє положення кон­
цепції У. Губера. У справах, що містять іноземний елемент, необхідно
застосовувати іноземне законодавство, оскільки ігнорування суверені­
тету іншої держави у межах її території є неповагою до цієї держави.

Сучасні дослідники вважають, що ні У. Губер, ні Дж. Сторі детально не висвітлили, на чому ж має базуватися ввічливість — на взаємності (гесіргосііу), дружбі {/гіепсізНір), відсутності грубості (Іаск о/гийепезз) тощо.

3. Теорія наданих (або набутих) прав (іНеогу о/уезіесігщНіз, іНеогу о/
асдиігей гі%кіз).

Згідно з цією теорією, права, набуті у певній країні, повинні визна­ватися й охоронятися в іншій країні. Теорію розробили англійський юрист А. Дайсі та американські правники Дж. Біел (J. Beale), О. Холмс (O. Holmes) і Б. Кардозо (B. Cаrdozo).

4. Теорія місцевого права (local law theory). Автором цієї теорії вва­
жають американського правника В. Кука (Ж Соок). Він стверджував, що
суди країни ніколи не застосовують іноземне право як таке, а застосову­
ють своє право, і закликав дивитись на те, що роблять суди, а не на те,
що вони кажуть. В. Кук вважав, що, розглядаючи справи з іноземним
елементом, судді перетворюють іноземне право на тимчасові норми ан­
глосаксонського права.

Серед зазначених п'яти джерел міжнародного приватного права зако­нодавство України чітко визнає два перші джерела.

Суддю (арбітра), як державного, так і третейського, Україна не визнає законодавцем. Суддю (арбітра) розглядають не як творця закону, а як його слугу або в кращому разі—як охоронця.

Держава може "освячувати" звичай, надаючи йому загальнообов'яз­кової юридичної сили. Таке спостерігалося і в новітній історії України. Так, 4 жовтня 1994 р. Президент України видав Указ "Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів". Згідно з цим Указом Правила ІНКОТЕРМС-90 стали в Україні загальнообов'язкови­ми. Реально ж у Києві Президент України поклав аркуш з Указом на бро­шуру, що містить Правила ІНКОТЕРМС-90, складену у Парижі, тобто вітчизняний Указ надав чинності міжнародному торговельному звичаю.

Правила з самого початку були громадською, а не державною кодифі­кацією певних найпоширеніших у світі торговельних звичаїв. Уперше їх

15

кодифікацію було виконано у Парижі Міжнародною торговою палатою у 1936 р. (Палата—неурядова організація). Проте зазначені звичаї не пе­рестали бути у світі звичаями з огляду на їх кодифікацію. Після 1936 р. Правила кілька разів редагувалися у зв'язку з модифікацією власне зви­чаїв. Модифікація зумовлювалася технічним прогресом, і не в останню чергу — у сфері зв'язку.

ВІНКОТЕРМС-90 стиль викладу багатьох формулювань не прита­манний вітчизняному правникові. Отже, зазначеним Указом було створе­но прецедент для визнання нашою континентальною системою права звичаю як одного з її джерел. Чи є це "крамолою" — покаже час. До речі, в окремих країнах, що належать до континентальної системи пра­ва, суддям дозволено створювати норми права там, де є "білі плями" у статутному (тобто централізовано прийнятому) законодавстві.

У п. 4 ст. 28 Закону України "Про міжнародний комерційний арбіт­раж" від 24 лютого 1994 р. № 4002-XII (див. розд. 18) торговельний зви­чай також визнається як джерело права.

Міжнародний торговельний звичай визнається як джерело права й у ст. 2 "Види іноземних інвестицій" Закону України "Про режим іноземно­го інвестування" від 19 березня 1996 р. № 93/96-ВР. У зазначеній статті йдеться про оцінку вартості грошових вимог, прав на вимоги визнання договірних зобов'язань, прав інтелектуальної власності та прав на здій­снення господарської діяльності відповідно до міжнародних торговель­них звичаїв.

^ 2.2. КОНСТИТУЦІЙНІ НОРМИ

У Конституції України, прийнятій Верховною Радою України 28 чер­вня 1996 р., зокрема, встановлено: "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою со­ціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямова­ність діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є голов­ним обов'язком держави" (ст. 3).

"В Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

16

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпо­середньо на підставі Конституції України гарантується" (ст. 8).

"Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства Ук­раїни.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції Украї­ни, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції Ук­раїни" (ст. 9).

"Правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено за­конодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх по­садові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України" (ст. 19).

"Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах.

Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними" (ст. 21).

"Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конститу­цією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасо­вані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод" (ст. 22).

"Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і пра­ва змінити громадянство.

Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або ви­даний іншій державі.

Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебу­вають за її межами" (ст. 25).

"Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на за­конних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а та­кож несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом" (ст. 26).

"Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання,

17

право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом" (ст. 33).

"Права і свободи людини і громадянина захищаються судом … " (ви­тяг зі ст. 55).

"Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визна­валися законом як правопорушення" (ст. 58).

"Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав … " (витяг зі ст. 59).

Із зазначених конституційних положень виходитимемо і при подаль­шому вивченні розділів дисципліни "Міжнародне приватне право".

^ 2.3. МІЖНАРОДНІ ДОГОВОРИ УКРАЇНИ

У преамбулі до Закону України "Про міжнародні договори України", прийнятому 22 грудня 1993 р., зазначається, що він "встановлює поря­док, виконання і денонсацію міжнародних договорів України з метою належного забезпечення національних інтересів, здійснення цілей, зав­дань та принципів зовнішньої політики України, закріплених у Консти­туції України". Зазначимо, що малася на увазі Конституція 1978 р.

Наведемо структуру зазначеного Закону.

І. Загальні положення

Стаття 1. Сфера застосування Закону. Стаття 2. Міжнародні договори України.

ІІ. Укладення міжнародних договорів України

Стаття 3. Пропозиції щодо укладення міжнародних договорів.

Стаття 4. Рішення про проведення переговорів і про підписання міжнародних договорів України.

Стаття 5. Повноваження на укладення міжнародного договору України.

Стаття 6. Делегація чи представник України для укладення міжнародного до­говору України.

Стаття 7. Ратифікація міжнародних договорів України.

Стаття 8. Обмін ратифікаційними грамотами.

Стаття 9. Затвердження міжнародних договорів України, які не потребують ратифікації.

18

Стаття 10. Приєднання до міжнародних договорів або їх прийняття. Стаття 11. Підписання міжнародних договорів України.

ІІІ. Виконання міжнародних договорів України

Стаття 12. Дотримання міжнародних договорів України. Стаття 13. Забезпечення виконання міжнародних договорів України. Стаття 14. Виконання зобов'язань за міжнародними договорами України. Стаття 15. Загальний нагляд за виконанням міжнародних договорів України. Стаття 16. Заходи, що вживаються у разі порушення міжнародного договору

України іншими його учасниками.

Стаття 17. Дія міжнародних договорів України на території України. Стаття 18. Пропозиції про внесення змін і доповнень до законодавства України

у зв'язку з укладенням міжнародного договору України. Стаття 19. Пролонгація міжнародного договору України.

ІV. Опублікування, реєстрація та зберігання текстів міжнародних договорів України

Стаття 20. Опублікування міжнародних договорів України. Стаття 21. Реєстрація міжнародних договорів України. Стаття 22. Зберігання текстів міжнародних договорів України.

V. Денонсація міжнародних договорів України

Стаття 23. Пропозиції про денонсацію міжнародних договорів України. Стаття 24. Денонсація міжнародних договорів України.

Стаття 25. Інформування Верховної Ради України стосовно міжнародних дого­ворів.

У п. 2 ст. 1 "Сфера застосування Закону" зазначається, що поняття "укладення міжнародного договору охоплює ведення переговорів з ме­тою підготовки тексту міжнародного договору, прийняття тексту міжна­родного договору чи встановлення його автентичності та висловлення згоди на обов'язковість міжнародного договору для України". У ст. 2 "Міжнародні договори України" встановлено: "1. Міжнародні договори України укладаються з іноземними держа­вами та міжнародними організаціями від імені:

України;

уряду;

міністерств та інших центральних органів державної виконавчої
влади.

Від імені України укладаються міжнародні договори:

політичні, територіальні, мирні;

що стосуються прав та свобод людини;

19

про громадянство;

про участь України в міждержавних союзах та інших міждержав­
них об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

про військову допомогу та стосовно направлення контингенту
Збройних Сил України до іншої країни чи допуску Збройних Сил
іноземних держав на територію України;

про використання території та природних ресурсів України;

яким за згодою Сторін надається міждержавний характер.




Від імені Уряду укладаються міждержавні договори з економіч­
них, торговельних, науково-технічних та інших питань, що належать до
його компетенції.

Від імені міністерств та інших центральних органів державної ви­
конавчої влади України укладаються міжнародні договори з питань, що
належать до їх компетенції".

Зазначимо, що міждержавні угоди укладаються не лише для їх між­державного використання. Здебільшого держави укладають між собою договори для того, щоб їх предметом могли користуватися фізичні осо­би цих держав та особи без громадянства, що проживають на їх терито­ріях. В англійській мові слово "nationals" охоплює ці категорії осіб.

У теорії та на практиці часто виникають проблеми у зв'язку з юри­дичною силою міжнародного договору. Що вагоміше — міжнародний договір чи внутрішнє законодавство?

Українське законодавство як до прийняття чинної Конституції Украї­ни, так і після її прийняття встановлює верховенство міжнародного до­говору над внутрішнім законом.

Ось приклади формулювань зазначеного примату:

"1. Укладені і належним чином ратифіковані міжнародні договори України становлять невід'ємну частину національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного зако­нодавства.

2. Якщо міжнародним договором України, укладення якого відбуло­ся у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені за­конодавством України, то застосовуються правила міжнародного догово­ру України" (ст. 17 "Дія міжнародних договорів України на території України" Закону