Реферат: Лівобережної україни

В.М. ПОЛОВЕЦЬ


ІСТОРІЯ КООПЕРАЦІЇ
ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ

(1861 – 1917 рр.)


Київ "Глобус"


2001


ББК 63.3(4 Укр)5

П 52

УДК


Половець В.М. Історія кооперації Лівобережної України.

– К. Глобус, 2001 р.

ISBN


Автор: В.М.Половець – сучасний український історик, професор, зав. кафедрою українознавства і політології Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка


Редактор: М.І.Бушин, доктор історичних наук, професор


Рецензенти: В.Й.Борисенко, доктор історичних наук, професор

Л.Е.Раковський, доктор історичних наук, професор


Друкується за постановою вченої ради Чернігівського державного

педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка.


Монографія присвячена дослідженню історії кооперації Лівобережної України, етапа її становлення, організаційним принципам, загальним основам та структурі кооперативної мережі. Особлива увага звертається на стан наукової розробки проблеми та її джерельну базу, тенденції в розвитку теорії і практики української кооперації. Досліджені фундаментальні теоретичні питання участі земства в розвитку кооперативного руху та ставлення держави до кооперації.

Розрахована на науковців, викладачів та студентів, членів кооперативних товариств, широкого кола читачів, які цікавляться ідеєю економічної самодопомоги сільського та міського населення.

ББК 63.3(4 Укр)5

ISBN

© Половець В.М., 2001

З М І С Т

ПЕРЕДМОВА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3


Розділ 1. СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМИ

ТА ЇЇ ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА

Історіографія проблеми . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Джерельна база дослідження . . . . . . . . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . .


Розділ 2. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ

КООПЕРАТИВНОГО РУХУ

2.1. Особливості народногосподарського розвитку регіону . . . . . . . . . . . .72

2.2. Загально-економічний характер кооперації як

добровільної господарської самодіяльної організації . . . . . . . . . . . . . .102

Історико-теоретичний аспект:

а) Домарксистські кооперативні теорії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .102

б) Марксистська концепція кооперації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 129


Розділ 3. ФОРМУВАННЯ, РОЗВИТОК ТА ОСОБЛИВОСТІ

КООПЕРАТИВНОГО РУХУ

3.1. Основні етапи кооперативного руху . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 152

3.2. Організаційні принципи та загальні основи

кооперативного будівництва . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .163

3.3. Національні тенденції в становленні української

кооперативної системи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 179

3.4. Теоретики українського кооперативного руху . . . . . . . . . . . . . . . . . . 201


Розділ 4. СТРУКТУРА КООПЕРАТИВНОЇ МЕРЕЖІ

4.1. Споживча кооперація – найпоширеніший вид

кооперативних товариств . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .18

4.2. Кредитна кооперативна мережа . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 241

4.3. Сільськогосподарські кооперативні товариства

та громади . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 259

4.4. Промислова (кустарна) кооперація . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .270


Розділ 5. ЗЕМСТВО І КООПЕРАЦІЯ

5.1. Роль земства в пропаганді кооперативних ідей . . . . . . . . . . . . . . . . . . 280

5.2. Сприяння земської агрономії в поширенні

кооперативного руху . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 299

5.3. Участь місцевого самоврядування в розвитку

кооперативних форм кредитних відносин . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 315


Розділ 6. СТАВЛЕННЯ ДЕРЖАВИ ДО КООПЕРАЦІЇ

6.1. Державна політика в галузі кооперативного

законодавства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 333

6.2. Контроль органів державної влади за роботою

кооперативних установ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 346


 ПІСЛЯСЛОВО  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .367

 ^ ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .377

 ДОДАТОК . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .397

ПЕРЕДМОВА


Становлення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної і правової держави відбувається на основі багатовікового історичного досвіду, а також наполегливо здійснюваного українською нацією, усім українським народом права на самовизначення.

Розбудова держави вимагає всокого рівня національної свідомості її народу, у формуванні якої велику роль відіграє історична наука, що визначає структуру національних вартостей1. Саме завдяки використанню у своїй діяльності глибоких знань минулого, кожне покоління, вступаючи в життя та спираючись на історичний досвід, у нових умовах і на новій основі вирішує проблеми суспільно-політичного виховання та соціально-економічного будівництва.

Як держава з перехідною економікою Україна в сучасних умовах зацікавлена в розвитку демократичних засад ведення господарства, виробничої демократії, нового міжнародного економічного співробітництва. Досі помірковані спроби оздоровити ринкове господарство, державні фінанси, перевести економіку на траекторію поступового зростання, відновити індивідуальний сектор господарювання не дали очікуваних результатів. Разом з тим, як вчить світовий досвід, резервом відновлення динамізму економіки є трансформація системи відтворення з опорою на внутрішньо орієнтований сектор. Додатковий імпульс розвитку внутрішнього ринку та задіяння механізму зворотнього зв’язку – збільшення кінцевого попиту залежно від зростання виробництва – має задати підключення ресурсів, ініційованих здобутою економічною свободою.

Одним з таких важливих напрямків реалізації структурних змін в економіці України та формуванні її багатоукладності є розвиток кооперативного руху, який має здійснюватися на організаційних принципах та загальних основах кооперативного будівництва. Саме тепер, коли обриси і сутність майбутнього українського суспільства ще не набули повної визначеності, доцільно ставити питання про важливу роль кооперативних відносин в найближчій перспективі.

Кооперація, як ніяка інша форма колективної праці, здатна збудити в масах почуття господаря, особистої відповідальності, відновити вільний вибір кооперативними товариствами видів і напрямків діяльності, постачання і збуту продукції, самостійне розпорядження відповідно до законодавства фінансовими та іншими ресурсами.

Особливо важливе значення в розвитку кооперативного руху та посиленні його ролі в реформуванні економіки України на ринкових засадах має додержання в діяльності товариств принципів соціальної справедливості, взаємодопомоги та співробітництва, участь членів кооперативу в його управлінні за принципом рівного права голосу та прийняття відповідних рішень.

Кооперативний рух в Україні існує майже 140 років. Кооперативні ідеї, що прийшли до нас із Західної Європи, оживили традиційні цінності національного способу життя. Історія свідчить, що українські кооператори більшою мірою, ніж західні,зосереджували увагу на гуманістичному, соціально-культурному аспекті кооперації, що сприяло національному самоутвердженню українського народу, його матеріальному піднесенні, духовному вивільненню. Якісно новий стан української кооперації було започатковано з 1991 року -- періоду становлення нашого суспільства, коли розпочалося організаційно-економічне функціонування кооперації в тому розумінні, що є міжнародно визнаним, перевіреним часом і як такої, що довела свою життєдіяльність та високу ефективність у ринкових умовах.

Автор свідомий того, що монографія не вичерпує всієї багатопланової проблеми, і сподівається: -- зроблене ним послугує теоретикам та практикам кооперативної справи, широкому загалу спілчанців. Щирі слова подяки при цьому він висловлює докторам історичних наук, професорам Володимиру Йосиповичу Борисенку, Миколі Івановичу Бушину, Леоніду Едуардовичу Раковському за надану допомогу в підготовці цієї книги.

^ Розділ 1. СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМИ
^ ТА ЇЇ ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА

На сучасному етапі історичної науки важливого значення набуває розвиток теорії кооперативного руху. Для її дослідження історикам необхідний поглиблений і більш ефективний аналіз як опублікованих, так і архівних джерел, врахування при цьому особливостей історичного та економічного розвитку. У такому контексті заслуговує на увагу поширення кооперативного руху в провідних капіталістичних країнах, що мало значний вплив на становлення суспільно-економічних процесів у Російській імперії та її регіонах.

Як свідчать матеріали, на початку ХХ ст. кооперація охопила більшість розвинутих країн світу, проклавши собі шлях в Америку та Азію, що видно з таблиці ХVІІІ (Додаток). Аналіз кооперативної мережі провідних країн показує, що найкооперованішою була Данія, де один член кооперативу припадав на чотири жителі, у той час, як у Франції – на 49, в Італії – на 20, Німеччині – на 13, Японії – на 103, а в США – на 1533. По числу кооперативів серед розвину­тих західноєвропейських країн перше місце займала Німеччина (30555 товариств на 4,8 млн спільчанців), на другому місці була Австрія (16563 кооперативи на 2,4 млн членів товариств), на третьому – Італія (7564 товариства і 1667 тисяч спільчанців). По 16 жителів на одного члена товариства припадало в Великобри­танії та Нідерландах.

Кооперативний рух Російської імперії, впродовж 50-ти років свого розвитку, досяг найбільшого розмаху після Лютневої рево­люції 1917 року. Вже стали хрестоматійними дані, що станом на 1917 рік кооперація охопила більше половини населення і вивела державу в число найкооперативаніших у світі. У країні нараховува­лося 35 тисяч споживчих товариств (11,5 млн членів товариств), низових, у банківській системі, кредитних кооперативних товариств – 16 тисяч (10,5 млн пайовиків), сільськогосподарських громад і товариств – 7,8 тисячі (1,8 млн членів товариств), маслоробних громад і товариств – 29 тисяч (0,5 млн пайовиків).

Загальна кількість кооперативних організацій на той час ста­новила понад 60 тисяч (офіційно зареєстрованих), з охопленням на­селення в 25 млн членів товариств, а з врахуванням членів сімей – біля 100 млн чоловік. У сільській місцевості діяло 56,6 тисяч виробничих кооперативів (18,6 млн членів товариств), тобто найбільша частина кооперативів знаходилась у сільському госпо­дарстві, у них трудилося біля 82 відсотків населення1.

В цілому, якщо населення Російської імперії на 1917 р. становило 142 млн чоловік, а членів товариств було 25 млн, то на одного члена кооперативу припадало 5,6 жителя2. У порівнянні з розвитком кооперативної мережі провідних країн світу вона займала перше місце по числу кооперативів (60 тисяч, на другому місці була Німеччина – 30 тисяч) та по числу членів кооперативів (25 мільйонів, на другому місці теж Німеччина – 4,8 млн) і друге по числу жителів на одного члена кооперативу (5,6 чоловік, на першо­му була Данія – 4 чоловіки).

Для розвитку кооперативної теорії важливе значення має також дослідження становища в кооперативному русі окремих регіонів Російської імперії. До одного з таких регіонів, що виділявся в адміністративну одиницю і, як частина України, мав свій суспіль­но-політичний устрій та користувався автономією, належала Лівобе­режна Україна. Саме в Лівобережній Україні, враховуючи до неї Харківську губернію і місто Харків, де розміщалося Споживче това­риство півдня Росії (далі російська абревіатура – ПОЮР), і звідкіля здійснювалося керівництво всією кооперативною мережею регіону, в порівнянні з іншими її частинами, як зазначають дослідники, раніше почали розвиватись капіталістичні та поглиблю­ватися товарно-грошові відносини1. Після реформи 1861 р., на про­тязі 60-х – 90-х років, тут прискорився розвиток капіталізму, розширився і значно поглибився внутрішній ринок, що спричинило активне зародження кооперативного руху.

Про мережу кооперації та її структурні особливості в Лівобе­режній Україні свідчать такі дані: у жовтні 1917 р. число спожив­чих товариств досягло майже 6000, а кількість членів у них ­2301 тисяча чоловік. Виходячи з того, що на цей час населення регіону становило 110 мільйонів 340 тисяч мешканців, кооперо­ваність людності була 4,5 жителя на одного члена товариства, при 5,6 – в цілому по Російській імперії. Роздрібних торгових підприємств на території губерній нараховувалося до 10 тисяч, а товарооборот споживчої кооперації у цей період досяг 1169 тисяч карбованців. Врахувавши індекс цін, побачимо, що фізичний обсяг товарообороту споживчої кооперації збільшився у 1917 році проти довоєнного рівня приблизно в чотири рази. Кількість членів това­риств виросла в порівнянні з 1913 роком у вісім разів, а значна маса товарів купувалась населенням у кооперативних крамницях і врешті-решт, у розрахунку на одного пайовика продаж товарів скоро­тився з 500 до 180 крб.2 Наведені приклади переконливо свідчать про розгалужену кооперативну мережу на кінцевій стадії дослідження та її питому вагу в соціально-економічному житті регіону, а також про значну роль кооперації у забезпеченні населення товарами.

Отже, предметом монографії стали генезис, практика і теорія кооперативного руху в Лівобережній Україні, хронологічні рамки якого охоплюють період з першої половини 60-х років, коли почали з'являтися кооперативні товариства, – до жовтня 1917 року, або початку руйнації радянською системою існуючих уста­лених кооперативних структур. Для з'ясування певних висхідних мо­ментів та явищ, розуміння значення окремих подій та їх наслідків, автору доводилося виходити за межі вказаних хронологічних рамок.

Вивчаючи історію "старої", дорадянської кооперації, автор ста­вив за мету дослідити соціально-економічні передумови її форму­вання та особливості розвитку в окремому регіоні, бо не можна збагнути цілого, не зрозумівши його окремих частин. Такий підхід до визначення проблеми дав можливість глибше проаналізувати структуру і темпи розвитку, принципи та основу кооперативного будівництва, мережу українських кооперативних центрів, місце і роль кооперації у системі земства та державних економічних відно­син.


Історіографія проблеми


Обрана автором тема в окресленому формулюванні ще не була об'єктом окремого дослідження, що в значній мірі збільшує її нау­кову, практичну і виховну актуальність. При підготовці монографії широко використані раніше опубліковані праці з історії коопе­рації, більшість з яких мають загальний теоретико-популяриза­торський характер, знайомлять читачів з кооперативною справою у західних країнах та відображають розвиток кооперативного руху в Російській імперії. Перш за все це праці з проблем теорії коопе­рації О.М.Анциферова, М.П.Гібнера, А.В.Меркулова, П.Кауфмана, А.Н.Ніколаєва, К.А.Пажитнова, М.І.Туган-Барановського, О.В.Чаяно­ва, О.І.Чупрова, в яких автори розглядають суть кооперації, за­гальні принципи та основи її утворення як організаційно оформле­ного, добровільно-колективного об'єднання власності і праці людей для досягнення загальної мети у різних галузях економічної діяльності1.

Об'єднуючою ідеєю, яка започаткувала основи вивчення проблеми у дореволюційній історіографії, було прагнення авторів, різних як за жанром, так і за обсягом наукових розвідок, донести до ши­рокого загалу всі переваги кооперативного життя, їх глибока пере­конаність у необхідності кооперативного структурування економіки, погляд на кооперацію, як на громадський рух і господарську ор­ганізацію, що виникла і розвивалася в умовах і на основі капіталізму, з його товарним виробництвом, у боротьбі трудящих мас, споживачів і дрібних товаровиробників з проявами торгового і лихварського капіталу.

Важливу роль у розвитку кооперативної науки відіграли праці О.І.Чупрова, особливо його курс лекцій по кооперації, прочитаний у Російській вищій школі суспільних наук у Парижі, в 1904 р. Саме в цьому курсі лекцій О.І.Чупров одним з перших висунув концепцію про те, що кооперація урятує дрібне землеволодіння в його конку­ренції з великими господарствами: ідея кооперації була, на його думку, "не менш важливим відкриттям у галузі сільського госпо­дарства, ніж нові досягнення техніки"1. Свої ідеї вчений проілюстрував прикладами з історії кооперативного руху Росії, Франції, Німеччини і на цій основі запропонував порівняльний аналіз різних форм сільськогосподарської кооперації. Концепцію про переваги кредитної кооперації для дрібного селянського госпо­дарства розвинув і узагальнив учень О.І.Чупрова – В.О.Косинський, ретельно проаналізувавши для цього багатий досвід міських і сільських кредитних товариств у Німеччині та вивчивши архіви німецьких товариств райфейзенівського типу2.

Проблемно-хронологічний зріз дореволюційній історіографії показує, що основну увагу автори публікацій приділяли популяризації та заснуванню окремих видів кооперативних товариств. Це були, як правило, представники ліберальної інтелігенції, котрі вбачали у розвитку галузевої кооперації вихід з тяжкого матеріального ста­новища основної маси трудового населення і виступали його аполо­гетами3.

В цілому у вивченні кооперативного руху умовно можна виділи­ти три періоди: дореволюційний (1861-1917 рр.), радянський (1907-1991 рр.) і новітній (1991-2001 рр,), у кожному з яких були свої етапи, особливості у мож­ливості використання джерельної бази, публікації дослідницької роботи, в ідеологічних установках щодо характеру висвітлення та їх оцінок. Кожен період відрізняється специфічною домінантою по­нять і наукових категорій та своїм специфічним підходом до вирішення історичних проблем.

Предметом окремої історіографічної розвідки є дослідження еволюції української кооперативної думки, її кардинальних напрям­ків розвитку, соціально-економічної основи, загальних принципів та закономірностей. Серед головних здобутків дореволюційної ук­раїнської кооперативної історіографії неабиякий інтерес викликає, передусім, дореволюційна кооперативна школа, що її репрезентують О.М.Анциферов, М.П.Баллін, В.М.Доманицький, М.І.Зібер, Я.Краєвой, М.В.Левитський, П.Пожарський, М.І.Туган-Барановський та Ф.А.Щер­бина1.

З-поміж українських дослідників кооперативного руху, започаткувавших його історіографію, вирізняється постать М.І.Зібера, який у 60-х роках ХІХ ст., перебуваючи на посаді приват-доцента Київського університету, захопився кооперацією, сприяв ор­ганізації Київського споживчого товариства і з метою популяри­зації кооперативної ідеї серед населення у 1869 р. підготував та видрукував книгу "Потребительские товарищества", де грунтовно і в доступній формі виклав соціально-економічну природу споживчої ко­операції та її суспільне призначення. Як за сюжетом, так і за об­сягом це була одна з перших спроб узагальнити власний досвід ко­оперативного будівництва на фоні його позитивного надбання в західно-европейських країнах2.

Дослідження еволюції кооперативної думки, її основних нап­рямків реального застосування неможливе без аналізу діяльності організаторів-практиків, до яких належав харківський правничий М.П.Баллін, вихований на ідеях "кооперативного соціалізму" та ху­дожніх образах російської класичної літератури, особливо творів М.Г.Чернишевського. У своїх численних статтях і "Первой памятной книжке русских потребительных обществ" М.П.Баллін накреслив низку конкретних заходів по поширенню кооперативних товариств серед на­селення та про переваги інтегрального кооперування, вбачаючи в кооперації "запоруку єднання і братерства усіх народів"3.

Своєю самовідданістю і власною системою побудови суспільст­ва, викладеною в "Первой памятной книжке...", яка ще за життя ав­тора стала раритетом, на нашу думку, М.П.Баллін започаткував ідею про те, що кооперація без "освіти, доброго виховання і розвинених соціальних звичок" не принесе належних результатів1.

В історичній літературі про перше десятиріччя кооперативного руху А.Меркулов (і з ним не можна не погодитися) виділив чотирьох авторів, що писали про кооперацію: М.Чернишевського, М.Зібера, О.Михайлова та М.Балліна. З них лише М.Баллін був практичним діячем та організатором кооперативної справи. У контексті досліджуваної проблеми автор розкриває процес створення мережі союзного кооперативного керівництва, грунтовно зупиняється на першому етапі виникнення та початку діяльності Споживчого това­риства Півдня Росії (ПОЮР), а також окремих товариств Полтавської губернії2.

Несприятливість економічних і соціальних умов для розвитку споживчої кооперації, відсталість споживчих суспільних відносин (громадський рух на той час ще не охопив широкі верстви населен­ня) не дали змоги підготувати теоретиків і практиків-організа­торів кооперативної мережі. А.Меркулов вважав, що це був саме той час, коли тільки з'являлися розповіді про нових людей (а підзаго­ловок роману М.Чернишевського "Що робити ?" саме так і називав­ся), які присвятили своє життя боротьбі за ідею "кооперативного соціалізму". Для практичної діяльності у 60-х роках таких нових людей було занадто мало і тому кооперативна нива тривалий час не мала знаючих і діяльних сівачів, які б не тільки її добре засіяли, а й вчасно доглянули та виростили "нові сходи".

Про першу кооперативну крамницю в Лівобережній Україні, що відкрилась в одному з сіл Сорокського повіту Полтавської губернії у 1863 р. оповів в "Очерках южно-русских артелей" Ф.А.Щербина, статист і історик, земець і в наступному, депутат ІІ Державної думи, член-кореспондент Російської Академії Наук3. Книга автора увійшла в історіографію дореволюційної кооперативної думки глибоким аналізом артільної справи півдня Російської імперії на початку другої половини ХІХ ст. Після реформи 1961 року одночасно в різних місцях країни, підкреслює автор, виникали землеробські артілі, що стали характерною формою кооперативного типу това­риств. Вони відрізнялися господарськими типами, кооперуванням се­лянської праці, основних знарядь і засобів виробництва та відповідним розподілом суспільного продукту. Це був особливий і самобутній тип кооперативного господарства, що виник в надрах об­щинного землеволодіння і непогано у ньому прижився. Головною ж спонукальною силою організації артілей була, як підкреслює автор, боротьба з бідністю, лихварством та перекупниками.

На відміну від попередніх дослідників, праці яких в 60-70-х роках висвітлювали становище кооперації як самодіяльної громадсь­кої організації, Ф.А.Щербина опублікував "Очерки южно-русских ар­телей" у час жорстокої реакції царизму в зв'язку з вбивством Олександра ІІ і забороною та утисками по відношенню до всіх суспільних структур, що, безумовно, не могло не позначитися на характері та змісту монографії.

У наступний етап, який припадає на 80-90-ті роки ХІХ ст., розвитку кооперативної мережі та пробудженню української коопера­тивної думки серед населення сприяли популяризаторські праці "артільного батька" Миколи Левитського та історика і відомого ко­оператора-практика Василя Доманицького, котрі стали повсякденними порадниками селян в організації спільчанского господарства1.

Висвітленню діяльності представників ліберально-буржуазного напрямку в українському кооперативному русі присвятив своє дослідження Я.Краєвой. Автор розглядає кооперацію "як основний засіб захисту дрібних товаровиробників"2. Для з'ясування подальшого розвитку теорії проблеми у наш час важливе значення має обгрунтування М.І.Туган-Барановським у мо­нографії "Кооперація. Соціально-економічна природа її і мета" класової природи кооперації і визначення трудового характеру коо­перативного зиску. Автор відстоює класовий характер кооперації, з докорою констатуючи, що ця проблема залишилася поза увагою і розглядом відомих дослідників кооперативного руху, у тому числі і професора Анциферова О.М.3

У своїй фундаментальній праці, що й сьогодні привертає чи­тачів різноманітністю і повнотою опрацьованого фактичного ма­теріалу, сміливістю і суперечливістю думок, здатних підказати вирішення актуальних проблем у наш час, М.І.Туган-Барановський, уважно простеживши шлях розвитку кооперативних товариств від соціалістів-утопістів до першої світової війни та узагальнивши досвід світового кооперативного руху, зазначав, що, при великому обсязі літератури про кооперацію, в основі своїй це не стільки науковий аналіз нової форми господарювання, скільки її пропаганда. На жаль, підкреслював автор, при немалій кількості наукових досліджень з окремих проблем кооперації практично відсутні розвідки, які б ставили за мету дати загальну теорію кооператив­ного руху в його багатогранних проявах. Саме над усуненням цього недоліку і працював автор впродовж усього свого життя.

Важливе значення для розвитку кооперативної теорії мали праці О.М.Анциферова, особливо його "Очерки по кооперации", в яких автор підкреслював, що зміст терміну "кооперація" полягає у розумінні під ним "визначеної суспільної форми поєднання трудових зусиль на основі добровільного співробітництва"4. Разом з тим ав­тор визнавав необхідними об'єднання кооперативів у союзи, засно­вані на рівноправності їх осіб та самоуправлінні. "З принципу рівноправності, – підкреслював О.М.Анциферов. – випливало практич­не правило: одна людина – один голос, яке ставило учасників у рівні умови по відношенню до управління справами товариства, поза всіляку залежність від ступеня участі капіталу та інших обста­вин"1.

Аналіз опублікованої літератури переконує, що автори дореволюційнихих досліджень українського кооперативного життя, представники ліберальної буржуазії, інтелігенції і дрібнобуржуазного чинов­ництва були поборниками християнського соціалізму і, висвітлюючи організацію та поширення кооперативних товариств, виступали за утворення на основі кооперації виробничих асоціацій, через які поступово, оволодівши всіма галузями виробництва, можна побудува­ти кооперативний соціалізм2.

Досліджуючи кооперативні товариства за складом їх спіль­чанців, ряд авторів – А.В.Меркулов, М.І.Туган-Барановський, С.Л.Маслов, С.М.Прокопович стверджували, що ентузіастами коопера­тивної справи була невелика кількість переважно молодих людей, натхненних ідеєю "кооперативного соціалізму". На протилежному бо­ці знаходилася та частина учасників руху, яка вбачала в ньому ли­ше засіб отримання негайного і солідного зиску, без зайвого кло­поту і зусиль. А між ними була найчисленіша група, для якої коо­перація взагалі не представляла будь-якого серйозного значення, і яка пішла у товариства з інтересу новизни і моди брати участь у громадській справі3. Необхідно зауважити, що ні практичних нави­чок, ні твердого і переконаного ставлення до справи жодна з заз­начених груп не мала.

Історію кооперативного руху Лівобережної України у тісному зв'язку з практикою вивчали місцеві кооперативні організатори в губерніях: В.Васильченко, А.Євдокимов, Я.Імшенецький, М.Костров, В.Мезенцев, М.Примак, М.Скрипніков, Ф.Шевченко4. В результаті їх публікацій до обігу було введено новий фактологічний матеріал, зроблено узагальнення про місце і значення кооперації в тодішніх умовах.

Однак об'єктивного наукового осмислення всього комплексу питань кооперативного життя в історичній літературі не відбулося. Якщо в дожовтневий період автори, використовуючи місцевий статис­тичний матеріал та приклади з кооперативного життя губерній, розкривали переваги кооперативної власності та закликали населення вступати в кооперативи, то в подальшому більшість дослідників керувалась ідеологічними штампами про революцію, яка розкрила "широкі перспективи" і перетворила кооперацію в "могутній засіб кооперативного будівництва", про всесвітню революцію, як "не­обхідну умову кооперативної роботи".

Окремою в числі досліджень з історії споживчої кооперації в Україні стоїть спроба історико-статистичного начерку В.Стопневи­ча, видрукованого в Полтаві1. В ньому подана характеристика ста­тистичного обслідування, проведеного за участю автора Московською спілкою споживчих товариств та споживчою секцією Київського коо­перативного з'їзду в 1913 році. Матеріали, які були в його розпо­рядженні, далекі до того, щоб носити характер вичерпаності (особ­ливо з питань групування товариств по торгових оборотах і визна­чення у кожній групі відповідно середнього числа пайовиків: обо­роти завжди залежать від капіталу і числа членів товариств, а не навпаки), проте, всебічно і старанно їх використовуючи, автор зумів подати картину розвитку споживчих товариств станом на 1914 рік. Така обмеженість у часовому просторі дослідницької програми пояснювалась припиненням видання українських часописів під час першої світової війни, тим, що значно скоротилась інформація про життя кооперативних організацій, яка друкувалась на сторінках преси. З цим, звичайно, не можна погодитись, бо залишалися ще численні кооперативні і земські видання, ним не використані.

У 1917-1919 роках вийшли друком праці відомих авторів з історії кооперативного руху, які або цілком ігнорували в своїх дослідженнях таку суспільно-політичну подію, як Жовтнева рево­люція 1917 року та її ставлення до кооперації, або ж звинувачува­ли її в усьому негативному, що відбулося в Російській імперії.

Якщо відомий теоретик кооперації С.Л.Маслов у монографії про селянські господарства та кооперацію на 400 сторінках ні словом не обмовився про соціально-економічні зміни на селі у зв'язку з Жовтневою революцією, то не менш відомий теоретик і практик її С.М.Прокопович стверджував, що "жовтневий переворот повсюдно за­гальмував, а в багатьох місцях зовсім зупинив кооперативну робо­ту"2.

Ігнорування Жовтневої революції вищими ешелонами кооперативних структур пояснювалося тією ворожнечею, з якою вони, вважаючи кооперацію незалежною громадською організацією, зустріли нову владу, оцінюючи її як тимчасовий зигзаг історії та сподіваючись на негайне відновлення старих, можливо злегка підновлених по­рядків3.

Таким чином, у дореволюційний період розвитку українська історіографія, репрезентована як теоретиками (О.М.Анциферов, М.І.Туган-Барановський, Ф.А.Щербина), так і практиками-кооперато­рами (М.П.Баллін, В.М.Доманицький, М.І.Зібер, М.В.Левитський, А.В.Меркулов, П.Пожарський та ін.) уособлювала в собі етапи становлення кооперації як громадської самодіяльної організації, що пройшла з другої половини ХІХ ст. через утворення кооперативних товариств з 60-х до середини 70-х років, охопивши, в зв'язку з масовою безграмотністю, в основному міське населення; найжорс­токіші утиски та репресії урядових структур у 70-х – 80-х роках, звинувачена в розповсюдженні соціалістичних ідей; відродження ко­оперативної думки з середини 80-х і 90-х років, часу заснування кредитної кооперації та формування вертикальної структури; і, на­решті, новітній етап – масового поширення кооперативної мережі, який розпочався з першої народної революції 1905 і продовжувався до 1917 року.

^ Радянський період розвитку історіографії проблеми. Згідно запропонованої нами періодизації, для другого післяжовтневого (радянського) періоду характерною була тенденція виходу на концептуальний рівень узагальнення, коли дослідники намагалися інтерпретувати кооперативний рух як частину внутрішньої політики держави. Як добровільне громадське об'єднання, кооперативний рух, що тривалий час залишався на периферії радянської історіографії, не вписувався в її магістральні напрямки. Теоретичні та практичні обмеження на аналіз і динаміку кооперативних структур визначалися декретованими положеннями про кооперацію як систему другорядних економічних відносин, пов'язаних з дрібнотоварним виробництвом, а також концепцією ринкового і "кооперативного соціалізму"1.

І все ж цей напрямок історіографії розвивався. Особлива ува­га на проблеми кооперації зверталася у 20-ті роки, коли вирішува­лося питання про її призначення в умовах радянської дійсності, і коли було прийнято немало урядових та партійних постанов, зробле­но відповідних організаційних висновків. Предметом історіогра­фічного аналізу літератури про кооперацію були статті, глави та розділи, окремі монографії, присвячені проблемі в цілому або ок­ремим її періодам. Характер залученої джерельної бази, методи історичного дослідження дозволяють зробити висновки про їх побіжний та прагматичний характер2.

У 1919 році були опубліковані "Нариси з історії Української кооперації". Їх підготував П.Пожарський – відомий кооперативний діяч, котрий на той час уже працював головою ради українського Союзбанку. До написання нарисів він приступив ще у 1914 році, збираючи окремі відомості про українських організаторів коопера­тивної справи. Це були перші коротенькі оповіді про Миколу Балліна, Віктора Козлова, Григорія Галагана, Миколу Левитського, Василя Доманицького, Йосипа Юркевича. Заслугою автора стало те, що він вперше поставив питання про існування української коопе­рації. Автор підкреслював, що "починаючи з 1916 року, українська кооперація в Росії стала на твердіший національний грунт, але і до цього часу в українській кооперації завжди, як ми бачили, еле­мент національний був путеводною зорею для видатніших працівників на ниві української кооперації"1. П.Пожарський у своїй книзі дот­римувався точки зору про те, що з самого початку кооперація в Ук­раїні носила національно-український характер. Звичайно, така точка зору не витримує критики. Дослідження показують, що героїв нарисів, перших організаторів кооперативної справи в Україні, ні за характером їх діяльності, ні за її змістом називати "свідомими українцями" і "борцями за національну ідею" було з боку автора нарисів значним перебільшенням.

Цікавим екскурсом в історію розвитку кооперативної думки в Україні стала монографія Павла Мохора "Од Баліна до Леніна". Ав­тор яскраво змальовує образ Миколи Балліна – "першого ідеолога старої, дореволюційної кооперації, що виникла на тлі розвитку капіталістичного ладу і була в первісній своїй істоті його повною антитезою"2.

Запозичена в другій половині ХІХ ст. в західно-європейських країнах силами ліберально-буржуазної інтелігенції, зауважує ав­тор, кооперація впроваджувалася в життя у формі промислово-вироб­ничих і хліборобських артілей, асоціацій, фаланстерів та спожив­чих товариств-комун. Кооперативні ідеали поступово з сфери мрій перетворювалися в реальну дійсність. М.Баллін, пише автор, стояв на грані двох епох, був свідком руйнації старого феодального ладу і народження нового, капіталістичного. Він особисто відкидав фео­дальний лад, не сприймав капіталістичний і шукав у кооперації нові суспільні відносини. Для М.Балліна – кооперація в усьому, бо це – внутрішня людська потреба, завдання всього людства і світу в цілому. Це – філософія інтеграції. Між М.Балліним і В.Леніним ціла доба, після якої розпочинається, на думку автора, нова сторінка в кооперативному русі, нова кооперативна ідеологія і нове кооперативне будівництво. "Еволюційний балінізм, – наголошує ав­тор, – в історії очищається від своїх утопій і романтики, прой­мається правдивим розумінням дійсності, переходить у кооператив­ний ленінізм з його характерним гаслом: революційний кооператизм і кооперативний революціонізм"3.

Відтак, не важко зрозуміти, що П.Мохор поділяв марксистську концепцію розвитку кооперативної системи і, нехтуючи класичними кооперативними принципами, стверджував, що тільки всесвітня соціальна революція виведе кооперацію на вільну дорогу, і не жах перед революцією, а бажання її наблизити – повинні органічно увійти в життя кожного товариства.

У 1925 р. П.Височанський опублікував "Коротку історію коопе­ративного руху на Україні". Це було популярне, невеличке за обся­гом (50 сторінок), довідкове видання, яке закінчувалося оцінкою тодішнього стану та переліком завдань радянської кооперації. В цілому розвиток кооперативного руху автор поділяє на два періоди: а) до часів Жовтневої революції; б) Жовтень і кооперація. В пер­шому періоді розглядались: початкова доба кооперації (1860-1877 рр.); доба занепаду, яка закінчувалася 1896 роком; нов