Реферат: Праві, ліві та центр у політичному спектрі України: ретроспектива років незалежності

Колодій, Антоніна. Праві, ліві та центр у політичному спектрі України: ретроспектива років незалежності Czechy. Polska. Ukraina. Partie i systemy partyjne. Stan i perspektywy, pod. red. Krzysztofa Kowalczyka i Łukasza Tomczaka, Wydawnictwo Adam Marszałek, Toruń 2007, s. 68-100.

Праві, ліві та центр у політичному спектрі України: ретроспектива років незалежності
Антоніна Колодій

Серед інститутів плюралістичної демократії визначне місце відводиться політичним партіям. Партії умож­ливлюють про­­ве­­ден­ня конкурентних виборів, функціону­ван­ня організованої полі­тич­ної опо­зиції, залу­чен­ня ши­ро­ких верств населення до участі у політич­но­му проце­сі. Однак, щоб партії добре виконували свої функції, вони повинні мати певну традицію політичної боротьби і здійснення політики, бути не лише впізнаваними, але й знаними в суспільстві, виборці мають цінувати їхні переваги та критикувати (а часом і пробачати) недоліки. Важливою ознакою розвиненої багатопартійності є збалансованість політичного спектра, тяжіння основних партій до центра, їх здатність виходити з конфліктних ситуацій через порозуміння. Крім того, партії повинні існувати не поодинці; у своїй сукупності вони мають творити менш-більш стійку партійну систему того чи іншого типу, що знаходиться у певній відповідності до інших інститутів політичної системи.

Усе це, за винятком руху до більшої поміркованості, в Україні було й залишається проблематичним, а тому політична нестабільність, часті політичні кризи є нормою політичного життя. Політична реформа, включно з переходом на чисто пропорційну виборчу систему, що начебто була спрямована на зміцнення партій, їх пропорційне представництво в парламенті та підвищення ролі представницького органу, поки що не дали сподіваних результатів. Водночас, упродовж 15 років незалежності розгортався процес інституціалізації партій та формування партійної системи, основні віхи якого є об’єктом аналізу у даній публікації. Автор сподівається, що з’ясування сутнісних змін у розвитку партійної системи через виділення основних фаз цього процесу проллє деяке світло на особливості сучасного стану багатопартійності та допоможе пояснити складнощі прогнозування її розвитку в майбутньому.

Багатопартійна система розуміється в цій статті як цілісне і динамічне політичне утворення, що формується внаслідок появи усталених зв’язків між політичними партіями, які відрізняються ідеологією, соціальною базою, методами боротьби, тобто займають різні позиції в політичному спектрі, але у своїй сукупності творять механізм здобуття і здійснення влади, адекватний потребам плюралістичного суспільства. Характеристика партійної системи, визначення її типу і рівня розвиненості обов’язково передбачає врахування таких параметрів як загальна кількість партій, їх стійкість, вага в політичній системі, що вимірюється зокрема й таким показником як число ефективних партій1, ідеологічна забарвленість партій, їх місце в політичному спектрі, дистанція між партіями різного ідеологічного спрямування (ступінь поляризованості системи) тощо2.

Події, що відбувалися в сфері функціонування і розвитку багатопартійності в Україні, автор намагатиметься оцінити з точки зору: 1) змін у політичному спектрі, еволюції впливів партій, що віддзеркалюють різні його позиції (ліві, праві, центристські); 2) стійкості та впливовості політичних партій та утворюваних ними блоків, їх ролі в політичній системі; 3) перетворення багатопартійності з середовища, де просто панує політичний плюралізм, часом – надмірний, а тому безсилий (feckless pluralism), на партійну систему певного, цілком визначеного типу.

Усі цифрові дані, якщо не вказується інше джерело, взяті з офіційних сайтів Центральної виборчої комісії та Верховної Ради України3.
^ Підходи до виокремлення фаз (етапів) розвитку багатопартійності
Один із найпростіших підходів до виділення фаз4 (або етапів) у розвитку багатопартійності пов’язує їх із виборчими кампаніями та їх найважливішим формальним чинником – типом виборчої системи. Він дає змогу побачити деякі істотні зрушення в можливостях партій, у тому, як їх сприймають громадяни, та в їхній здатності впливати на політичний процес. Однак, абсолютизація цього чинника часто призводить до помилкових прогнозів5, у яких не враховане складне переплетіння інших чинників, що впливають на формування партійної системи, „пересилюючи” (не лише в Україні, але й в Росії та інших пострадянських країнах) ефект виборчої системи6. Тому, розглядаючи українську багатопартійність як сукупність молодих, різнотипних політичних об’єднань, котрі перебувають у процесі постійного утворення та руйнування, переходів із одного стану до іншого, спробуємо визначити основні фази партотворення в Україні визнаючи, але не перебільшуючи, вплив виборчої системи; враховуючи інші, часом більш потужні та менш керовані чинники цього процесу.

Насамперед, згадаємо такий всеохопний об’єктивний чинник „фонового” типу, як спосіб суспільно-політичної трансформації, що розпочався в Україні після здобуття державної незалежності. Його найголовнішою особливістю у порівнянні з країнами Центральної Європи було те, що в суспільстві не відбулося заміни політичної еліти. Тому найпотужнішими гравцями на політичній арені тривалий час залишались, з одного боку, ліві партії („країна неполоханих комуністів”), а з іншого, – деідеологізована посткомуністична номенклатура. Зміни їх становища, можливостей, прагнень, способів поведінки безпосередньо впливали на процеси розвитку багатопартійності.

Наприклад, пристосувавшись до нових умов під вивіскою „центристів”, колишня партноменклатура спрямувала свої зусилля на те, щоб утримуючи владу в своїх руках, прибрати до рук якомога більше матеріальних ресурсів. В такий спосіб було закладено підвалини олігархічно-кланового розвитку економіки, її зрощення з політикою, що обумовило також особливості формування та діяльності партій.

Ідеологію державотворення колишня партноменклатура запозичила у своїх головних опонентів – національно-демократичних партій. Водночас, вона добре усвідомлювала, що саме націонал-демократи – її головний суперник, і доклала значних зусиль до їх послаблення, а пізніше й нищення (часто їхніми ж руками, використовуючи як знаряддя притаманні їм протиріччя). Тому вплив цього крила політичного спектра України, який у час здобуття незалежності був доволі значним (трохи менше третини голосів у Верховній Раді першого демократичного скликання 1990-94 рр.), так ніколи й не став достатнім для того, щоб будувати державу самим відповідно до власних програм і принципів. А стійке не перебування при владі остаточно зруйнувало ці сили.

Іншим об’єктивним чинником була соціальна структура українського суспільства. Через вказані вище обставини, упродовж майже усіх 90-х років чисельно „основним класом” українського суспільства (від 75 до 80% населення), строкатим з погляду професійної структури і статусу, політично байдужим або відданим старим стереотипам, залишались люди, що перебували за межею бідності або наближалися до неї і всі свої зусилля спрямовували на фізичне виживання. Нерозвиненість середнього класу, не структурованість нових суспільних інтересів (окрім соціальних інтересів бідноти, з одного боку, та олігархічних кланів, з іншого) обумовили те, що партотворення відбувалося згори і часто мало вигляд нав’язування партіями себе суспільству. У поєднанні з деякими особливостями менталітету українських політичних лідерів, це спотворило стосунки партій і виборців, привело до домінування маніпулятивних технологій як основного методу ангажування виборців партіями. Тут були дуже значні відмінності між регіонами, але обсяг публікації не дає змоги докладніше на них зупинитися. Обмежимося констатацією, що загальноукраїнська ситуація була саме такою.

Нарешті, зовнішнім щодо партійної системи чинником були вже згадувані зміни виборчої системи, які ставалися перед кожними парламентськими виборами. Цей процес в Україні ще й досі не завершився і до наступних чергових (а можливо й позачергових) виборів будуть, очевидно, внесені серйозні зміни у виборче законодавство. По мірі переходу від мажоритарної до змішаної, а потім і до чисто пропорційної системи виборів частка партійних депутатів зростала, фракції формувались в основному за рахунок здобутків партій у багатомандатному загальнонаціональному окрузі (пропорційна частина виборів), але доки були „мажоритарщики”, існувало широке поле для маніпуляцій чисельністю фракцій, особливо з боку тих партій, які належали до провладної частини політикуму. Більшість цих важелів (так званий „адміністративний ресурс”) були незаконні, але довести правопорушення в умовах напівавторитарного режиму було майже неможливо.
^ Основні фази (етапи) розвитку багатопартійності в Україні: ретроспективний огляд
Охарактеризовані вище чинники сфокусувалися в способах партотворення, які, поряд із домінуванням у політичному спектрі партій певного ідейно-політичного спрямування будемо розглядати в якості критеріїв виокремлення фаз становлення і розвитку багатопартійної системи в Україні, який розпочався в Україні з кінця 80-х років, спочатку – як латентна течія в рамках ширших процесів відновлення громадського життя й організаційного плюралізму7.

Фаза перша – початкова, романтично-ідеологічна, припадає на 1989-93 роки і ділиться на два коротші періоди – до здобуття незалежності і після. Основні події в царині партійного життя в цей час – скасування однопартійної монополії КПУ / КПРС, виникнення Народного Руху України за перебудову, формування першої, ще непартійної, проте програмно-ідеологічної опозиції в законодавчому органі – Народної Ради, яка мала лише 125 голосів, але інколи домагалась дуже важливих рішень.

Особливість цієї фази як ідеологічно-романтичної з виразними елементами персоналізму та політичного імітаторства виявилася в намаганні політичних активістів сформувати партійні об’єднання абсолютно усіх відомих ідейно-політичних спрямувань, незалежно від того, чи була для них достатня соціальна база і політичні кадри в Україні, чи ні8. Картина вийшла дуже строката, а опозиційні до посткомуністичної номенклатури сили розбіглися по своїх нашвидкуруч збудованих політичних хатинах. Лініями політичних розмежувань в той час були: оцінка ролі соціалізму і комунізму як ідеології та суспільної практики в колишньому СРСР; ставлення до таких цінностей, як приватна власність, ринок, свобода особистості, традиційні моральні норми, демократичність політичного устрою, національні цінності та культура; розуміння суті націоналізму і ставлення до нього; ставлення до державної незалежності України.

Оцінка першої фази, з погляду становлення стійкої багатопартійної системи, є доволі неоднозначною. Безперечно позитивним було те, що більшість нових партій цього періоду утворювалися знизу, внаслідок вияву громадської ініціативи колишніх дисидентів чи просто політично активних громадян, а не на основі домовленості між елітами в парламенті, як це стало практикуватись пізніше. Діяльність переважної частини не-лівих об’єднань була спрямована на поширення ідей демократії, підтримку ринкових та демократичних реформ. Без їхньої присутності на політичній арені України демократична трансформація і збереження незалежності навряд чи були б можливі. Водночас, були й негативні наслідки надмірного захоплення партотворенням, коли мало не кожен суспільно активний громадянин вважав за честь мати власну партію. Одним із них був відтік і без того не дуже численної україн­ської еліти з громадянського суспіль­ства в політику, зниження потенціалу громадянськості неполітичної сфери або, як висловився польський дослідник А. Смоляр, “обезголовлення громадянського суспільства”9. Другим недоліком, який мав далекосяжні наслідки, було те, що дріб’язковість інтриг у боротьбі за лідерство, невміння партійних лідерів спрямувати об’єднані зусилля на досягнення суспільно значимих цілей посіяли зневіру і розчарування широкого загалу в партіях як демократичних інституціях.

Домінантною силою першої фази (кількісно) були ліві партії: спочатку КПУ у складі КПРС, у якій виділилась демократична платформа, трансформована з часом у Партію демократичного відродження України, а пізніше – СПУ, СелПУ та новоутворена, але жодною мірою не реформована КПУ – ментальна й ідеологічна спадкоємиця КПУ-КПРС. Втіленням реформаторських прагнень та захисником національних інтересів молодої держави був безперечно Народний Рух України та його партійні відгалуження: Республіканська і Демократичні партії. Але саме серед останніх відразу після здобуття незалежності почалися розколи та поділи, які так ніколи й не припинились, довівши ці політичні сили до занепаду.

Фаза друга – прагматизації політикуму і пошуків (а потім і гіпертрофії) політичного центра, охоплює 1993-1997 роки. Її початок і закінчення справді прив’язані до виборчих кампаній і змін у виборчому законодавстві, але не менш важливими чинниками були трансформаційні процеси у структурі та менталітеті правлячих і опозиційних груп політичної еліти, вдосконалення роботи законодавчого органу та – наприкінці цієї фази – прийняття Конституції у 1996 р.

Розпочалася друга фаза в останні місяці 1993 р., відразу після оголо­ше­ння дострокових виборів Президента та чергових виборів до Вер­хов­ної Ради. Через підготовку до виборів інтенсифікувався процес реорганізації та творення нових партій: протягом лише одного року їх кількість зросла з 19 до 32, однак висунути прохідних кандидатів на виборах 1994 р. спромоглися лише 7 із них: три лівих, три правих і одна центристська. Вибори були кроком уперед порівняно з першими альтернативними виборами 1990 року, під час яких пріоритет відверто мала КПУ. Але й тепер вони мали надто багато обмежень та недоліків, щоб стати чинником зміцнення молодих україн­ських партій. Законодавець з (пост)радянською свідомістю зумисне ускладнив процедуру висування кандидатів від партій, а тому більшість із них вважала за краще висуватися від трудових колективів або самовисуватися. Вже приступивши до роботи в парламенті, вони заявили про свою партійність. З 394 депутатів, обраних у березні - серпні 1994 р. (дообрання депутатів продовжувалось і надалі) членів партій було 184, з них 126 належало до трьох лівих партій, що відігравали істотну роль і в наступний перід – КПУ, СПУ, СелПУ. Представникам національно-демократичних та національно-патріотичних сил вдалося провести до парламенту 45 депутатів. Українським та російським правим радикалам (УНА та ГКУ) – 5.10

Передбачена Законом про вибори 1993 р. мажо­ри­тарна система абсолютної більшості створила й інші труднощі у формуванні законодавчого органу, через які Верховна Рада цього скликання так ніколи й не була повністю укомплектована, а депутатський корпус менше ніж наполовину складався з представників розрізнених, молодих і недосвідчених політичних партій. Домінантні позиції серед них займали комуністи з соціалістами та членами лівої Селянської партії, з одного боку, та переважно позапартійні члени на той час неструктурованої „партії влади” Президента Кучми, з іншого. Їм протистояли більш радикальні реформатори й державники – члени фракцій НРУ, УРП та деяких інших демократично та/або патріотично налаштованих сил11.

Головною новацією другої фази партотворення була актуалізація проблеми центризму, що стала однією з домінант партійного будівництва упродовж наступних 5-7 років. Новоутворений “Трудовий конгрес України” на чолі з Анатолієм Матвієнком (нині голова партії „Собор” у складі „Нашої України”) та деякі інші об’єднання називали себе центристськими, апелюючи до поміркованості українського виборця та до необхідності подолати ідеологічну поляризацію політичного спектра, яка у вульгаризованій трактовці звучала як протистояння комуністів і націоналістів12. Проте, успіхи тогочасного центризму були пов’язані не стільки з об’єктивною потребою ідеологічного примирення, скільки з перетворенням структурно розмитої правлячої еліти, яка була соціальною опорою політичного курсу президентів, на політичні партії пропрезидентського спрямування. Їх важко було віднести до тієї чи іншої ідеологічної течії і за ними закріпилась назва центристів-прагматиків або “партії влади”13.

Характерне для попереднього етапу протиборство лівих та правоцентристських партій, або, за спрощеним формулюванням, – комуністів з націоналістами зберігалося на початку цієї фази. Однак структуризація прагматичного центру привела до того, що уже в другій половині 90-х років на зміну протистоянню лівих (КПУ, СПУ, СелПУ та інші) та націонал-демократів (Рух, УРП, УКРП та інші) прийшло змагання трьох провідних течій: лівих, націонал-демократів та структурованої “партії влади”. Її представляли Народно-демократична партія, яка розкололась перед президентськими виборами 1999 року, а також Аграрна партія – найбільш впливова з пропрезидентських сил у західних областях України, та Партія регіонів з осідком у Донецьку. До титулу „партія влади” від самого початку тяжіла й СДПУ(о) – партія, лівоцентристський ідеологічний антураж якої не зміг приховати від виборців її олігархічну сутність14.

Чим далі, тим більшого значення набувало змагання саме двох других сил, одна з яких втрачала стійкість та організованість, а друга приростала можливостями нових союзників – олігархів, які чітко заявили про себе у 1997-98 роках.

Фаза третя (1997-2004): центристсько-олігархічна є по-суті ключовою для розуміння як тих процесів, що відбулися в Україні під час президентських виборів 2004 р., так і тих, на які всі очікували, намагалися їх прискорити за допомогою виборчого законодавства, але які так і не відбулися – навіть після введення чисто пропорційної системи виборів у 2006 р. Йдеться про об’єднання дрібних політичних партій правіше центра та на утворення збалансованої і менш-більш стійкої партійної системи як механізму демократичного здійснення влади.

На третю фазу припадає аж троє парламентських виборів з використанням пропорційної системи, конституційний референдум, проведений Л. Кучмою у 2000 р. (результати якого так і не були імплементовані через наростання опозиції до президентської влади в суспільстві), так званий „касетний скандал” і рух „Україна без Кучми”, а також двоє президентських виборів, одні з яких вилилися в подію, названу Помаранчевою революцією. Здавалося б, що така інтенсивність політичних подій має спричинити кардинальні зрушення і в розвитку багатопартійності. Насправді ж їх вплив на характер партотворення був обмеженим, а в якомусь сенсі вони якщо не допомогли, то й не перешкодили тому, що формування партійної системи пішло по колу, яке здається остаточно замкнулося в 2006 р. з формуванням коаліції, а в перспективі – можливо й виборчого блоку КПУ, СПУ та олігархічної Партії регіонів. Названі події змінили розстановку політичних сил у країні, але не змогли радикально вплинути на спосіб утворення і функціонування партій, на перетворення їх на політичні об’єднання заради вирішення суспільних інтересів, як це має бути в демократичному суспільстві.

Виникли нові партії, сформувалися нові блоки як засіб здобуття влади в умовах пропорційності виборів, але не відбулося змін у якості самих партій та способах їх функціонування. Тому цей великий і насичений подіями проміжок часу я відношу до однієї фази, ділячи поки що його на два періоди: до 2002 р., коли наростав потенціал „партії влади”, а разом з ним – авторитарні тенденції в політичній системі як цілому, коли при усіх перипетіях політичної боротьби перевага завжди була на боці авторитарно-олігархічних сил, і після 2002 р., коли ініціативу перехопила демократична опозиція, а формальна інституціалізація олігархічного режиму через конституційну реформу чи в інший спосіб була поставлена під питання.

Визначальною подією, що відкривала цей етап, були парламентські вибори 1998 р. Закон, згідно з яким вони відбувалися, запровадив „змішану виборчу систему”: половина депутатів, числом 225, обиралася в єдиному загальнонаціональному окрузі за партійними списками на пропорційній основі, а інша половина – за звичною системою голосування в одноман­датних округах, але вже за принципом відносної, а не абсолютної більшості, як це було раніше. Закон встановлював поріг прохідності для партій в 4% голосів виборців – заради відсіву дрібних партій та утворення стійких коаліцій більшими. Його творці творці мали на увазі передусім такі цілі: 1) зміцнення позицій і підвищення ролі політичних партій і сприяння політичній структуризації суспільства (навернення громадянства до партій); 2) структуризація парламенту – створення парламентських фракцій на партійний основі, визначення правлячої політичної сили і опозиції, підвищення відповідальності уряду; 3) підвищення ефективності виборчого процесу, уникнення перманентних виборів і перевитрати коштів на їх проведення.

Наскільки їх вдалося досягнути? Загалом можна сказати, що третє завдання було виконане повністю, перше – частково, а виконання завдання номер 2 залишилось під великим сумнівом, але не через вибори як такі, а через ті ширші економічні та політичні процеси, що розгорталися в суспільстві.

У виборах брало участь більше 40 політичних партій. Кількість суб'єктів виборчого процесу (партій і блоків) за пропорційною системою становила 30, у тому числі 21 партія, що зареєстрували свої списки кандидатів самостійно, та 9 блоків, до яких також увійшла 21 партія. Тобто, в сукупності 42 партії брали участь – у блоках чи самостійно – у пропорційній частині виборів. В одномандатних виборчих округах кандидатів висунули 43 партії (блоки), а 1717 кандидатів балотувались в ОВО15 як самовисуванці. Таким чином виборча суб’єктність партій порівняно з 1994 р. зросла більше ніж у 6 разів16.

Коли говоримо про впливовість партій серед виборців, найпоказовішим є, безперечно, голосування за партійні списки. Саме тут виборці демонстрували свою політичну обізнаність і висловлювали підтримку тій чи іншій партії. В мажоритарній частині було багато маніпуляцій, як під час виборів, так і після них. „Перетягування” депутатів у парламенті з однієї фракції до іншої (воно, щоправда, досягнуло апогею дещо пізніше, вже після виборів 2002 р.) заплутувало картину партійних прихильностей не тільки виборців, а й самих депутатів.

Серед переможців виборів бачимо 8 політичних сил: сім партій і один блок із двох партій. 3,09% виборчих бюлетенів в багатомандатному окрузі були визнані недійсними, 5,25% виборців не підтримали жодної партії/блоку. Результати голосування виглядали так:
Таблиця 1. Розподіл мандатів за результатами виборів 1998 на користь партій та блоків, що подолали 4% бар’єр
№ п/п 

Партія (виборчий блок партій)

% голосів

виборців

в БВО

кількість мандатів

отр. в

БВО

% мандатів

отр. в

БВО

кількість мандатів

отр. в

ОВО

кількість усіх мандатів


% усіх мандатів

450=100%

 1.

КПУ — Комуністична партія України

24,65

84

37,33

32

116

26,22

 2.

НРУ — Народний Рух України

9,40

32

14,22

14

46

10,22

 3.

Виборчий блок “За правду, за народ, за Україну” (СоцПУ+ СелПУ)

8,55

29

12,89

5

34

7,55

 4.

ПЗУ — Партія зелених України

5,43

19

8,44

0

19

4,22

 5.

НДП — Народно-демократична партія

5,01

17

7,56

14

31

6,89

 6.

Партія “Громада”

4,67

16

7,11

8

24

5,33

7.

ПСПУ — Прогресивна соціалістична партія України

4,04

14

6,22

3

17

3,78


8.

СДПУ(о) – Соціал демократична партія України (об’єднана)

4,01

14

6,22

3

17

3,78

9.

Інші партії/блоки (що не подолали 4% бар’єр)

29

0

0

35

35

7,77

10. Проти всіх

5,25

0

0

0

0

0

11. Всього

100,01

225

99,99

114

339

75,76

Зросла партійна структуризація новообраного парламенту, досягнувши, як бачимо, майже 76 %. Втім , це було знівельовано розвитком політичного процесу в наступні роки.

Вибори принесли оновлення складу парламенту на 60 відсотків, але серед тих, хто вперше отримав депутатський мандат, до половини було представників великого бізнесу, який відтепер „власними руками” почав захищати свої інтереси та наклав виразний відпечаток на способи ведення політичної боротьби. Звичка діяти методом силового тиску та зневажати закон в економічній сфері була перенесена бізнесменами на політику, що значно звузило можливості утвердження принципів відкритої політики і зміцнення програмно-ідеологічної частини політичних партій.

Професійний рівень парламенту за оцінками політологів загалом не підвищився. Поряд з партійними фракціями у Верховній Раді функціонували непартійні парламентські групи, а міграція депутатів поміж ними була значною. Крім того, упродовж наступних 4-х років політичні групи і фракції зазнали дуже багатьох поділів і переформатувань. Утворилось дві фракції Руху, дві фракції на базі “Громади”, вийшла значна частина депутатів з фракції НДП. З початком президент­ських передвиборчих змагань 1999 р. провладні партії покололися на ґрунті підтримки Л. Кучми чи інших кандидатів у Президенти. Упродовж менше як двох років число партій подвоїлось, переваливши за 100.

Особливістю виборів-98 було велике розпорошення сил поміж зареєстрованими ЦВК дрібними партіями, які не пройшли до парламенту (на їх долю припало 29% голосів). Мандати, що припадали на них, були розподілені між партіями-переможцями у пропорції до отриманих ними голосів. Система розподілу залишку, коли кожна партія виграє у пропорції до кількості отриманих нею голосів, є загалом справедливою. Але за неї програє та частина політич­ного спектра, від якої найбільше число партій не подолало 4% бар’єра, зібравши при тому значну частину голосів виборців. У 1998 р. явно програли національні демократи, а виграли найбільше комуністи.

Нова ліва більшість (хоч і відносна) стала неочікуваним продуктом закону про змішану виборчу систему. Ліві партії скористалися кількісною перевагою і розподілили між собою основні керівні портфелі в парламенті – після дуже затяжної „спікеріади”. Головою Верховної Ради став О. Ткаченко від Селянської партії, його першим заступником – А. Мартинюк від КПУ, а посада другого заступника дісталася лідеру СДПУ(о) В. Медведчуку (своєрідний реверанс у бік провладних сил). Не з усіх питань, проте, лівим вдавалося збирати більшість, і голосування в парламенті часто заходили у глухий кут, аж поки Л. Кучма з В. Медведчуком не організували усунення комуністів від влади, залучивши до цього й право-центристів під приводом необхідності нарешті домогтися послаблення гальмівних впливів лівих партій на законодавчий процес. Це власне й поклало початок справжньому пануванню олігархічно-кланових груп на політичній арені Україні, включно з процесами партотворення.

Ослаблення комуністів з соціалістами не було єдиною метою Л. Кучми щодо опозиційних партій. Паралельно він та його оточення розробляли плани щодо знищення правоцентристської опозиції. Відразу по парламентських виборах і напередодні виборів президентських розколовся НРУ, а в скорому часі за нез’ясованих до кінця обставин загинув його багатолітній лідер В’ячеслав Чорновіл. Правоцентристські сили переживали найглибшу кризу з часу їх утворення, а “прагматичний центризм” у парламенті й поза ним переродився в “олігархічний”. Фінансово-промислові групи, як їх переважно називали економісти, які займались “тіньовою” економічною діяльністю, тепер перемкнули свою увагу на політику і домагалися тут неподільного панування. Для цього, здавалось, у них було достатньо ресурсів: фінансових, організаційно-політичних, а з кінця 90-х років – ще й інформаційних.

Творення олігархічних партій відбувалося двома шляхами: 1) шляхом переродження зовні начебто ідеологічних партій (соціал- чи просто демократичних), в яких відбулась своєрідна “приватизація” партійного механізму економічно могутніми групами чи окремими особами (“олігархами”), яким під силу утримувати ці партії за свій власний кошт (СДПУ(о), ДемПУ, „Громада”, пізніше, до певної міри, „Батьківщина”); 2) шляхом формування тими ж олігархічними групами чи особами “кишенькових партій”, більших, як партія „Відродження”, сформована покійним уже міністром транспорту Кірпою, чи дуже дрібних, як маса інших партійок з хитромудрими назвами та нікому не відомими лідерами, яких олігархи прагнуть використати для дроблення голосів або для дискредитації в той чи інший спосіб своїх політичних супротивників.

Протистояти олігархічним партіям і групам було надзвичайно важко. Проте їхнє панування, яке тривало приблизно з 1999 р. до Помаранчевої революції, ніколи не було неподільним. В Україні їхньому всевладдю перешкоджали декілька чинників:

міжкланова боротьба всередині цієї олігархічної верстви, особливо за регіональною ознакою;

поведінка Л. Кучми, який дотримувався тактики „поділяй і володарюй” і проводив політику своєрідного міжкланового „бонапартизму”

неочікувана для Президента та його найближчого оточення політична криза, що отримала назву „касетного скандалу”. Вона була пов’язана з убивством журналіста Г. Гонгадзе і оприлюдненням плівок із записами, які висвітлювали методи володарювання правлячої верхівки та засвідчували можливу причетність Президента до смерті журналіста. Розкривши сутність режиму, вони сприяли мобілізації народу на боротьбу з ним.

поява лідера ліберально-демократичного типу, неконфліктного і не жадібного до влади, навкруг якого змогли об’єднатись (насамперед заради свого політичного порятунку) подрібнені право-центристські сили. Їх зближення почалося саме в період боротьби проти відставки В. Ющенка з поста Прем’єр-міністра у 2001 р.

Пізніше ці партії, поряд з громадськими організаціями, особливо молодіжними, стали важливим механізмом політичної мобілізації народу під час Помаранчевої революції. Функцію революційного об’єднання людей та їх організації виконували насамперед партії, що з 2001 р. входили до «Блоку Віктора Ющенка «Наша Україна» і «Виборчого блоку Юлії Тимошенко»: Молодіжна партія України, НРУ, УНР (УНП), КУН, партія «Реформи і порядок», партія «Солідарність», ВО «Батьківщина», УНП «Собор», УСДП та інші, що діяли у щільному контакті з новими пасіонарними громадськими об’єднаннями на зразок „Пори”.

Але перед цим була ще така важлива подія на шляху розвитку української багатопартійності як вибори 2002 року. У них взяли участь 87 партій. Списки кандидатів для участі у пропорційній частині виборів запропонували 33 суб’єкти: 12 блоків (у складі яких нараховувалось 42 партії) і 21 партія, що виступили самостійно. Ще 18 партій висували кандидатів тільки в мажоритарних округах, переважно в невеликій кількості (від 1до 7). Найкращим барометром популярності партій серед населення, безумовно, було голосування за партійні списки. Його результати у 2002 р виглядали так:
Таблиця 2. Результати голосування за партійні списки на парламентських виборах 2002 р.
Партія / виборчий блок партій

% набраних голосів

Виборчий блок політичних партій "Блок Віктора Ющенка "Наша Україна"

23,57

Комуністична партія України

19,98

Виборчий блок політичних партій "За Єдину Україну!"

11,77

Виборчий блок політичних партій "Виборчий блок Юлії Тимошенко"

7,26

Соціалістична партія України

6,87

Соціал-демократична партія України (об’єднана)

6,27




75,72

Отже, шість суб’єктів виборчого процесу подолали 4%-й бар’єр і пройшли в парламент. Інші 7 партій та блоків, що брали участь у пропорційній частині виборів, набрали більше 1-го, але менше 4% голосів, решта 20 – менше 1%. Частка виборців, що не підтримали кандидатів у депутати від жодної партії чи блоку, на цей раз становила усього 2,45% (проти 5,25% у 1998 р.).

Як і раніше, голоси, віддані за 27 партій і блоків, що не подолали 4% бар’єр (їх частка становила біля 22 % у порівнянні з 29% у 1998 р.), були розподілені між партіями переможницями у пропорції до отриманих ними голосів. Тому кількість і частка мандатів цих сил дещо зросла за рахунок голосів, отриманих лузерами. Однак головний резервуар мандатів знаходився усе ж не тут. Його віднайшла і сповна використала за допомогою сумнозвісного адмінресурсу третя за впливовістю, але перша за можливостями про-владна політична сила „За Єдину Україну” (Аграрна партія України, Народно-демократична партія, Партія промисловців і підприємців, Партія регіонів, Політична партія "Трудова Україна"). Вона, по-перше, зуміла привести до перемоги в одномандатних округах аж 86 своїх висуванців („Наша Україна” – тільки 42). По-друге, до неї приєдналось 56 депутатів, які балотувались як „самовисуванці” (до нашої України” – тільки 5). Чотири „самовисуванці” поповнили фракцію СДПУ (о) і один – фракцію БЮТ.
Таблиця 3. Розподіл депутатських мандатів між партіями-переможницями за результатами парламентських виборів 2002 р.


Фракції

Обрано за списком

в БВО

Обрано від партій та блоків в ОВО

Приєдна-лось самовисуван­ців, обраних в ОВО

Загальна кількість

мандатів

%
місць у ВР

% го-лосів у БВО

“Наша Україна”

70

42

5

117

26,2

23,57

Комуністична партія України (фракція комуністів)

59

6

0

65

14,2

19,98

“Єдина Україна!”

35

86

56

177

39,3

11,77

Блок Юлії Тимошенко

22

0

1

23

5,1

7,26

Соціалістична партія України (фракція СПУ)

20

2

0

22

4,9

6,87

Соціал-демократична партія України (об’єднана)

19

8

4

31

6,9

6,27

Позафракційні депутати

 0




11

11

2,4

0

Всього:

225

144

77

446

99

75,72

Джерело: М.Томенко, ^ Законодавча, виконавча та судова влади України до і після виборів 2002 року,/ “Універсам”, 2002, № 9-10,  http://www.universum.org.ua (з незначними уточненнями на основі даних ЦВК: http://www.cvk.gov.ua/)

За оцінкою і преси, і аналітичних структур, що спостерігали за виборами, одномандатні округи у 2002 р. виявились найбільш податливими щодо маніпуляцій і підкупу. Через цей поворот до „купівлі-продажу” місць через ОВО, партійність парламенту у 2002 року несподівано знизилась – до 67%. За рахунок „позапартійних” депутатів, які могли просто приховувати свою ангажованість до тих чи інших олігархічних партій та блоків, провладні сили – блок „За ЄдУ” та СДПУ(о) – настільки поповнили свої ряди в парламенті, що отримавши разом лиш 18% голосів виборців за пропорційною системою, змогли за рахунок партійних і позапартійних депутатів з одномандатних округів та (меншою мірою) перетягування депутатів з опозиційних фракцій утворити парламентську більшість17.

Прогресу на виборах 2002 р. було досягнуто в тому, що виборці почали звикати до визначення своїх політичних преференцій на партійному рівні і стали непогано відрізняти слова від справ, а політико-технологічні „приманки” партій від їхніх справжніх намірів. Якщо в 1998 р., коли вперше було запроваджене голосування за партійні списки, виборці „купились” на гарну рекламу Партії зелених, то цієї помилки вони вже не повторили ні в 2002, ні в 2006 р. Не пройшла не лише Партія зелених, що була своєрідним бізнес-проектом і відробляла в парламенті вкладені в неї гроші, але й „право-ліберальний” блок „Озимого покоління” (2002 р.) та партія „Віче” (2006 р.) В обох випадках технологи попрацювали на славу, але безрезультатно. Зменшувалась і кількість виборців, що не підтримали жодної