Реферат: С. М. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет : Монографія. – Вц "Ки­ївський університет", 2000. – 260 с

Квіт С.М.


Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет : Монографія. – ВЦ "Ки­ївський університет", 2000. – 260 с.


ISBN 966-594-125-9


Сергій КВІТ (1965) – доцент Інституту журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Автор книжок "Свобода стилю" (1996), "Основи герменевтики" (два видання – 1998 і 1999), "В межах, поза межами і на межі" (1999), "Понад часом" (1999). У новій моно­графії розглядається ідеологічна, естетична, журналістська, політич­на та організаційна діяльність Дмитра Донцова, головного редактора "Літературно-Наукового Вістника" (1922-1932) і "Вістника" (1933-1939). Порушуються проблеми історії української літератури та жур­налістики ХХ століття, актуальні питання сучасних естетичних дис­кусій, філософії й теорії літератури.

Для викладачів вищих навчальних закладів, журналістів, політиків.


Науковий редактор: чл.-кор. НАНУ ^ Дончик В.Г., д-р філол. наук.

Рецензенти: проф. Дашкевич Я.Р., д-р іст. наук; проф. Шкляр В.І., д-р філол. наук; проф. Штогрин Д.М., д-р філософії (Іллінойський університет, США).


Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка 30 вересня 1999 року.


ISBN 966-594-125-9


К

0801000000

ВЦ "Київський університет", 2000


© Квіт С.М., 2000.


В моїм місті – врочисті дзвони,

перемоги грімкі акорди.

В моїм храмі – стрункі кольони,

стрімких арок нап'яті хорди.


А над містом і храмом вітер,

Мчить він юний, звитяжний, ярий,

ніби тони могутніх цітер

хтось потужний шбурля за хмари.


Ти ж не зможеш, не зможеш бути

в тім високім, лункім соборі:

твому серцю в долинних путах

не піднестись суворо горі!


Угорі, на самотній чаті

хай твій друг сам один зістане:

там – уста лише ймуть мовчати

чи змовляти присяжне "Amen".


Леонід Мосендз (Зодіяк. – Прага, 1941)

ВСТУП


Постать Дмитра Донцова має притягальну силу. Вона неординар­на і контраверсійна. Досі його бурхливій діяльності даються проти­лежні оцінки, від некритичної апологетики до однозначного запере­чення. З початком ХХI століття Донцов інтригує, захоплює, залиша­ється недомовленим, недостатньо осмисленим і зрозумілим. Ця праця має на меті дати оцінку Дмитрові Донцову на тлі його доби, від по­чатку ХХ століття до другої світової війни. Повоєнна еміграційна творчість розглядається лише у стосунку до вістниківства.

В основі структури книжки лежать два головні принципи: біогра­фічно-хронологічний та ідеологічний. Досліджуються відновлення, функціонування протягом 1922-1939 років і закриття ЛНВ і "Віст­ника", естетична та ідеологічна концепції Дмитра Донцова, його діяльність як редактора, ідеолога та есеїста, спроба ще одного від­новлення журналу по війні на еміграції. У підсумку розглядається методологічне значення донцовської спадщини для культурного і політичного життя сучасної України.

При написанні монографії були використані праці самого Дмитра Донцова (книжки та публікації в періодиці), спеціальні розвідки про нього, написані в діаспорі, зокрема Степана Ленкавського, Михайла Сосновського, Володимира Яніва, Григорія Васьковича, Олександра Мотиля, також в Україні: Ярослава Дашкевича, Олега Багана, Миколи Ільницького, Богдана Харахаша, Юрія Вільчинського та ін.; велика допоміжна література. Джерельна база була суттєво доповнена архівними матеріалами Центрального Державного Історичного Архіву у м. Києві, Центрального державного Архіву вищих органів влади, Центрального державного Архіву громадських об'єднань у м. Києві, Відділу рукописів Центральної Наукової Бібліотеки ім. В.Вернадського НАН України. Було задіяно велику кількість фактологічного матеріалу з архіву "Вістника", зібраного у Варшаві і опрацьованого Галиною Сварник.

Книжка не має на меті відтворити якусь об'єктивну картину, оскільки саме поняття об'єктивності є вкрай розмитим і невизначеним. Зроблена спроба подати власну інтерпретацію творчої спадщини й діяльності Дмитра Донцова, постаті видатної і незаслужено упослідженої, надзви­чайно важливої для розуміння історії України ХХ століття.

Методологічна база монографії ґрунтується передусім на фактоло­гічному дослідженні першоджерел. Проте інтерпретація має не констатаційний, а ідеологічний характер. Окреслюється коло проб­лем, що над ними працював Дмитро Донцов, з'ясовується, про що він говорив у своїх працях і, по можливості, – що хотів сказати. Тобто виявляються і застосовуються ті критично-філософські концепції, насамперед романтичної природи, які практично використовував Донцов. Ми виходимо з донцовських пріоритетів, оцінюємо їхнє зна­чення й адекватність для доби, кони вони були поставлені на порядок денний, і – для наших часів. Наше ставлення до Дмитра Донцова прагне всебічного осмислення, а не формулюється звичайною опози­цією "чорне – біле", чим характеризується переважна більшість при­свячених йому розвідок.

Перша спроба системного об'єктивного погляду належить Михай­лові Сосновському. Однак надто стихійно, пристрасно і непересічно виглядає Донцов для того, щоб сьогодні в академічній науці утвер­дилася якась виважена наукова теорія щодо нього. Адже ставлення до Дмитра Донцова навіть таких відомих науковців, як Юрій Шевельов, не можна назвати об'єктивним, незважаючи на його декларативну незаангажованість. Дійсна науковість вимагає не абстрактної "абсо­лютної" об'єктивності, якої насправді не існує, а наукової поряд­ності, такої академічної суб'єктивності, яка характеризується чесніс­тю дослідника із самим собою, врівноваженої з методологічним ін­струментарієм та особистісною інтенційністю.

Постать Дмитра Донцова належить не лише академічній науці, – досі це також проблема поточних політичних та ідеологічних борінь. Науковці стають заручниками політики. Причому найбільш заідеоло­гізованими виглядають представники ліберального спектру, як-от Григорій Грабович, з кола яких не припиняються спроби шельмуван­ня Донцова та його прихильників і навіть табуювання цього імені. Чи не найцікавішою спробою нового погляду на лідера вістниківців у нашому часі є численні публікації Галини Сварник, подекуди поле­мічно загострені, в яких містяться маловідомі або й зовсім невідомі архівні документи та їх наукове тракутвання.

У монографії діяльність Дмитра Донцова розглядається з погляду реального позитиву, звертається увага не тільки на протиріччя і розбіж­ності, але також на взаємодоповнення існуючого тоді ідеологічного тла. Скажімо, можна розглядати Дмитра Донцова та В'ячеслава Липинського як особистих ворогів та ідеологічних противників, а можна навіть, до певної міри, як однодумців, як це зробив Володимир Янів: "Досить основ­но вже розпрацьоване питання окциденталізму України в нашій літературі під ідеологічно-політичним аспектом; вистачить пригадати імена, без винятку, ідеологів останніх десятиріч, з підкресленням, зокрема, при­страсних виступів Липинського і Донцова"1.

З таких самих позицій можна по-іншому поглянути на стосунки Донцова з іншими українськими консервативними середовищами, ідеологічна програма яких не була розрахована на межову ситуацію, в якій опинилася Україна. "Консерватизм з його гаслами поступового еволюційного розвитку, програмою реформ, з переконуваннями гро­мадянства в неодмінності лояльності супроти чужої держави не міг конкурувати з дійовою, войовничою ідеологією крайнього націо­налізму у боротьбі за впливи в українському суспільстві. Ширші кола суспільності явно не сприйняли раціональної концепції Степана То­машівського. Це були змушені визнати провідники галицького кон­серватизму. О.Назарук в листі до В.Панейка від 1 червня 1933 року з гіркотою констатував небажання молодшого покоління пізнати інші, тобто нерадикальні напрямки національно-політичного життя. "Не забуду ніколи, – писав він далі, – з яким болем усміхався покійний Томашівський, коли говорилося про повну публіки салю на викладах Донцова... А Томашівський ніколи не удостоївся запросин від сту­дентського товариства, щоб дав їм відчит. Ти знаєш, що був се чо­ловік амбітний і був би дав їм чудово вироблені лекції". Сучасники просто не виявили потреби у тих лекціях".2

Дмитро Донцов був ворогом статичності. Його приваблювали рух і динаміка. Він пропонував українському суспільству те, чого йому бракувало, виробляючи інший, відмінний, завжди інакший погляд на, здавалося б, звичайну ситуацію. Тому, скажімо, принципова анти­російська настанова пояснюється не певною патологією чи поло­нофільством, а саме необхідністю виховання української самодо­статності, важливістю духовного і політичного відмежування Укра­їни від Росії. Його полемічний і пророчий дар, блискуча стилістика, іронічність, ерудиція і послідовність зрештою відіграли величезну роль у формуванні нормального українського мислення. Але за останні десятиліття в Україні та діаспорі багато що з донцовської спадщини було викривлено, втрачено і забуто.

Дмитра Донцова неможливо зрозуміти поза романтизмом. До такої методології нас наближають слова одного з найяскравіших представ­ників українського націоналістичного резистансу, з покоління, вихова­ного "на Донцові", його однодумцях і послідовниках, нашого сучасника Зеновія Красівського: "Моє розуміння Добра і Зла, Правди і Кривди, Радощів та печалей, політичної наснаги певної категорії людей, народу матеріялізувалися у слові. Постійна боротьба за збереження свого націо­нального, політичного, просто людського "я" вимагала ґранично чіткого розмежування і стала домінантою мойого політичного вираження".3 Ідеалізм Донцова привів його до суттєвого ідеологічного досягнення, актуального дотепер, – ідеального бачення проблеми. Він знав, чого прагнув і якого стану справ хотів досягти. Без цього неможлива широка національна мобілізація. Мається на увазі не тільки підготовка до війни, а взагалі вирішення посутніх проблем, що відносяться до царини захисту національних інтересів. Отже, спробуємо зрозуміти Дмитра Донцова в його головних ідеях і настановах.


Примітки:


1Янів В. Проблеми психологічного окциденту України // Визволь­ний Шлях. – 1965. – Ч.10. – С.1042.

2Швагуляк М. Степан Томашівський і західноукраїнський консер­ватизм // Україна. Культурна спадщина, національна свідомість, дер­жавність. – Львів. – 1997. – Вип. 3-4. – С.334.

3Красівський З. Невольницькі плачі. – Лондон, 1984. – С.119.


^ 1. ЧОРНЯВИЙ СТУДЕНТ ІЗ ТАВРІЇ


Сонячна і безжурна Таврія стала батьківщиною Дмитра Донцова. Народився він 17 серпня 1883 року за старим стилем. Побутові умови в батьківському домі були добрими. Великий вплив на формування особистості Донцова мав його дід, як тоді казали, свідомий українець. Батьки померли в ранньому віці: батько у 1894, на 54 році життя, а мати, яка мала всього 39 років, наступного року. "По смерті батьків ним, його сестрами й братами опікувалася рідня по матері"1.

Пізніше виникла легенда, що Дмитро Донців походив з роду ко­зацького полковника Федора Донця, першого колонізатора Слобо­жанщини, про якого згадує Дмитро Багалій. Цей факт, одначе, до­кументально не підтверджений. Відомо, що Донцови володіли землями в селі Демовщина Богуславського на Київщині (документ 1843 р.), також 66 десятинами від села Липець Харківського округу (документ 1783 р.) і 24 десятинами землі урочища Верхні Проходи, пожалуваних 1683 року сотнику Прокофію Донцю (документ 1783 р.), мали 217 підданих села Грязне – все на Слобожанщині2. Проте чи були всі вони або хтось із них родичами самого Дмитра Донцова досте­менно невідомо. Прізвище досить розповсюджене, у документах зустріча­ються як Донці, так Донцови і Донцови-Захаржевські.

Чорнявий Дмитро Донцов належав до степового типу, поширеного на всьому півдні України, що також давало привід недругам випи­нати його російське походження, російські впливи і російську мен­тальність. Надзвичайно цікавим є його лист до Євгена Маланюка, написаний 19 вересня 1931 року. Дмитро Донцов згадував рідну Тав­рію. "Українця з мене зробили: Гоголь, Шевченко, Куліш і Сторо­женко, яких я знаю з того часу, як навчився читати, цебто від 6 років життя (батько мав їх в бібліотеці). (...)

Родився я в Таврії, де і провів перші 17 літ життя, в країні, яку можна назвати нашою Америкою, етнографічною мішаниною з Укра­їнців, Поляків, Жидів, Болгарів, Німців, Греків, Турків і Росіян. Звід­ки російські впливи? Одинокі російські впливи могли б іти від товаришів-жидів в реальній школі. І я короткий час належав до гурт­ка самоосвіти, але хутко його покинув, бо одна колежанка мала паскудний гачкуватий ніс, а другий колєґа завжди цибулею пахнів. З дитинства (мав велику бібліотеку до розпорядження)3 кохався в літе­ратурі заграничній, яку – в рос(ійських) перекладах ковтав з "Истор(ического) Вєстника", або з перекладів. Вже маючи 14 літ знав Гюґо, Дікенса, Понсон де Терайля, Жаколіо, Ксав'є де Метра, автора "Рокамболя", Ґете, Шілєра, Сервантеса, Мопасана. Родина теж була "таврійська", цебто мішана, дід до кінця життя не навчився по-російськи, мати називалася Франціска (Франя), тітка – Поліна, їх вітчим був німець-колоніст, оповідала мати, що прабабка моя була італійка. Змалку пригадую як в тумані читала мати на голос – під страшний регіт присутніх – "Не в добрий час" Стороженка або Гого­ля. Звідки (...) російські впливи у мене? Мав дядька майора (що бився в 1855 р. на Кавказі), який з традиціями "штоса" і "гусар на саблю опіраясь" – мав майже комплєт видатних французьких письменників, який я в цілости перечитав. Де тут російські впливи? В подвіррю мого батька одну з кам'яниць винаймала у нього одна шкоцька родина (Віннінгів), він був, що копав артезянські колодці. Моєми приятелями дитинства були Гарри, Джім, Лізей, Кейт, Джен, в віці від 3-х до 14 літ. Звідки ж у мене якісь російськй впливи?

Що я не був в 1908 р. тим, що тепер? Певно еволюція в мене була, але дві засадничі речі (від котрих решта – "приложиться") були у мене завше: ворожість до російської суспільности, не тільки до царату, і підкреслення потреби боротьби, а не угоди з нею, ну і відповідний тон... (...). Чому (...) не назове Макіявеля, Муссоліні, Сореля, Ніцше?".4

З Донцовим взагалі важко було дискутувати. Його заперечення російських впливів хоч і можуть бути правдивими, проте не запе­речують глибокого знання й майже інтуїтивного відчуття російської культури, яка разом з ідеологічною риторикою не могла не нав'язу­ватися дитині з початкової школи. Але іронічний склад розуму Дмит­ра Донцова, схильність до самоосвіти швидко дозволило йому пере­конатися в пародійності імперської культури ще змалку. Донцов за­кінчує у Мелітополі реальне училище. 1900 року він залишає рідне місто і переїздить до Царського села біля Петербургу, де продовжує освіту. "Склавши іспити, він записався на юридичний факультет Пе­тербурзького університету, який закінчив у 1907 році".5

Олександр Лотоцький також учився в той час у Петербурзі. Він згадує, що "в петербурзькій студентській громаді дістав ідейне охре­щення Дмитро Ів. Донцов. Студентом вражав надзвичайною працьо­витістю. Найчастіше його можна було зустріти в публичній бібліоте­ці, – там він збирав запаси того знання, що стало опісля основою його виразно національного світогляду".6

Подібні свідчення залишив і Дмитро Дорошенко: "Ще навесні 1903 року я зауважив у читальні університетської бібліотеки незнайомого мені студента, що постійно читає видання Наукового Товариства ім. Шевченка й взагалі читає українські наукові книжки з Галичини, що їх можна було діставати з бібліотеки лише за спеціяльною рекомендацією котрогось з професорів. Це був Донцов".7

У російській північній столиці Дмитро Донцов сформувався як публіцист, набув перший досвід політичної роботи, увійшовши до кола українських соціал-демократів. "Д.Донцов, як провідний член УСДРП, скоро виробив собі ім'я популярного соціялістичного пуб­ліциста, а коли заходами української фракції в Другій Державній Думі в Петербурзі почала виходити газета "Наша дума", він став одним з її редакторів".8 Є також відомості про те, що у 1907-1908 рр. Донцов також належав до Мелітопольської організації партії есерів. Він був соціалістом лише до тієї межі, коли ця доктрина не пере­тиналася з українськими інтересами. Ще в Петербурзі він знайо­миться із "Самостійною Україною" Миколи Міхновського, а коли 1904 року Українська Студентська Громада переходила на соціаліс­тичні позиції, відходячи від ідеї самостійності, Донцов був одним з тих, хто очолили опозицію.

Під час перебування в Києві у 1905 і 1907 роках його двічі заареш­товують і він потрапляє до Лук'янівської в'язниці. Після другого арешту й восьми місяців ув'язнення, через хворобу виникає загроза життю Донцова. Заходами брата, сестри і Валентини Яновської-Радзимовської його випускають на поруки, 1908 року він виїжджає в Галичину. У 1909-1911 роках Дмитро Донцов учиться у Віденському університеті. Тут стається подія, яка пізніше вплинула на все його життя. Дмитро Донцов знайомиться і 1912 року одружується з українською студенткою Марією Бачинською – вірним другом і співробітником, яка любила і підтримувала його навіть після розлу­чення, до самої своєї смерті. Постать дружини відіграла виняткову роль не лише в особистому, але також у професійному і творчому житті Донцова.

Анатолій Бедрій пише про віденський період: "Цілий час свого побуту на терені Австро-Угорської імперії, Д.Донцов інтенсивно використовував для якнайбільшого здобуття знання гуманітарних наук (так як це він робив перед тим у Петербурзі), чим він згодом не раз викликав подив у других. На Віденськім університеті він закінчив 4 семестри і 1911 р. переїхав до Львова, де продовжував студії. Ступінь доктора юридичних наук він одержав 1917 року".9

Дмитро Донцов бере активну участь в українському політичному житті. Його еволюція від марксизму до націоналізму була швидкою і виразною. На першому студентському з’їзді у Львові, 1909 року, він виступає із соціалістичним "антиклерикальним" рефератом "Школа а релігія", в якому мало не засуджує церковне "мракобісся". Виступ на другому студентському з їзді у Львові, 1913 року, називався "Сучасне положення нації і наші завдання". Цей реферат мав величезний резо­нанс не лише в українському середовищі, а також серед усієї російсь­кої соціал-демократії, на що вказують виступи Володимира Леніна.10 Дмитро Донцов стверджує необхідність відокремлення України від Росії. Хоч в тексті проглядається певна лояльність до Австро-Угор­щини, стає очевидним наступний крок, тут ще не зумовлений – державна незалежність України. На території Російської імперії цен­зурою були заборонені обидва видання. Перше – за соціалізм, друге – за сепаратизм і націоналізм.11

Остап Грицай згадував, який вплив мав у ті часи Дмитро Донцов на Євгена Коновальця, засновника Української Військової Органі­зації (УВО) та Організації Українських Націоналістів (ОУН): "Як один з чільних представників ЦЕСУСУ, – який у той час мав уже за собою чотири роки свого існування, – Коновалець брав участь у II Всеукраїнському студентському з'їзді в липні 1913 р. у Львові. На ньому він виголосив реферат "Справа університету". Поза тим з їзд залишився полковникові у тривкій пам'яті, особливо завдяки відо­мому рефератові Дмитра Донцова "Сучасне положення нації і наші завдання". (...) "Знайомство з людьми цього кола – говорив Полковник, – дало мені змогу зро­зуміти гаразд принцип соборности України і кермуватись ним як основною засадою в моїй праці далі. При тому не без значення для нас було й те, що ці діячі в хаосі тодішніх політичних обставин орієнтувалися з усією рішучістю на Австрію і при її допомозі надіялися – на випадок сподіваної тоді війни – повести успішно нашу національну справу. Можу сказати, що обіч науки у проф. Боберського та акту Січинського,12 знайомство з придніпрянською еміґрацією – це третій найважливіший момент моєї молодости".13

Остап Грицай продовжує: "Зокрема, про згаданий уже реферат Донцова Полковник висловлювався ще й тепер з живим признанням, зазначаючи, що на галицькому ґрунті та в тодішніх умовах нашого життя він, завдяки своїй ширшій та сміливішій концепції, був своє­рідною сенсацією".14

Зустріч і знайомство Євгена Коновальця із Дмитром Донцовим, без перебільшення, мало величезне значення для майбутнього Укра­їни. Микола Климишин, одноліток Степана Бандери, який проходив разом з ним по Варшавському процесі, називає діяльність цих двох людей тими чинниками, "що мали найбільший вплив на виховання молоді, яка виростала в двадцятих і, головно, тридцятих роках бурем­ного ХХ століття".15

Того ж 1913 року Дмитро Донцов через конфлікт на національ­ному ґрунті виходить з УСДРП. Своїми публіцистичними й есеїстич­ними виступами він поступово стає відомою постаттю всеросійського політикуму, свого роду метафорою української чужорідності в межах Російської імперії. Так, лідер російських кадетів П.Мілюков, висту­паючи 19 лютого 1914 року на засіданні Державної Думи казав: "У мене в руках недавно опублікована брошурка, з якою я радив би вам уважно познайомитися: це книжка такого Донцова "Модерне москво­фільство"... Я скажу вам: бійтеся його! Якщо ви будете продовжувати вашу політику, Донцови будуть числитися не одиницями і не десят­ками, а сотнями, тисячами, мільйонами".16

Впливи Дмитра Донцова дійсно зростають з величезною швидкіс­тю. Олена Степанів згадує про величезне значення його публіцистич­них виступів для мілітаризації українського суспільства в Галичині, зокрема для розгортання січового руху.17 Надія Суровцова зізнається, що напередодні й на початку першої світової війни Донцов "певний час він таки був володарем моїх думок, і то якраз за часів петер­бурзьких, коли виростала і міцніла серед молоді самостійницька ідео­логія".18 Українське студентське земляцтво у Петербурзі, до якого на­лежала і Суровцова, підпільно розмножує і поширює його реферати у Петербурзі, Києві, Умані. Його твори розходяться по всій Україні.

Дмитро Донцов стає першим головою Союзу Визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня 1914 року. Фінансований Австрійським урядом, СВУ виконав величезну пропагандивну антиросійську робо­ту на міжнародній арені, займався видавничими справами, вів актив­ну організаційну діяльність серед українців у таборах для військово­полонених. Проте Донцов входить у конфлікт з президією, вимагаю­чи суворої фінансової звітності та звинувачуючи провід в організа­ційній неспроможності. "Ціле нелеґальне українське життя і діяль­ність нелеґальних українських груп (в Україні) іде там зовсім неза­лежно і без жодного контакту з "Союзом".19 Можливо, однією з при­чин виходу Дмитра Донцова з СВУ вже у вересні був пресинг австрійців. Про це згадує Михайло Сосновський: "Він пропонував політичну й пропагандивну акцію під кутом українських національ­них інтересів і відкидав думку про те, щоб перетворити СВУ в австро-німецьку агентуру".20

Дійшло до скандалу. Донцов писав: "Сподіваюся, що всі поважні сепаратистичні організації на Україні як дотепер, так і далі, цурати­муться сеї купки самозванців, і далі робитимуть своє велике діло – виборення самостійної України".21 Колишні співробітники не залиша­лися в боргу, звинувачуючи його в русофільстві разом з іншими со­ціалістами: "А український нарід свято держиться "вєлікай нєдєлімай Рассєї", про що свідчать такі відомі й популярні на Україні люде... як Юркевич, Донцов, Левинський і Ко!".22 Хоч для Донцова соціал-демократія була вже перейденим етапом.

До нього весь час виявляють пильну увагу царські спецслужби. У листі начальника полтавського губернського жандармського управління полковника Зейдліца начальнику херсонського губернського жандарм­ського управління від 28 червня 1915 року читаємо: "Мною одержані агентурні відомості, що закордонні емігранти з Малоросії продовжують організовувати "Союз для визволення України", що має за мету відторг­нення України від Росії до складу Австро-Угорщини. Емігрант Донцов об'їхав усю Малоросію, але невідомо, як він потрапив до Росії й під яким прізвищем". За відомостями охранки, до завдань СВУ входила різного роду підривна діяльність трійками в умовах повної конспірації, у т.ч. знищення складів зі зброєю, мостів і залізниць, що було явним перебільшенням. Так само відомості про відвідання Донцовим України на початку війни є, найвірогідніше, неправдивими.

Проте жандармам було достеменно відомо про його розрив з укра­їнським соціалістичним рухом, про що свідчить лист генерал-майора Ри­ковського начальникові полтавського губернського жандармського управ­ління: "Повідомляю, що за тими агентурними відомостями, які я маю у своєму розпорядженні, Дмитро Донцов після 2-го всеукраїнського з їзду студентів, що відбувся у Львові влітку 1913 р. і прийняв резолюцію русо­фобського характеру, вийшов зі складу Української соціал-демократичної партії та виступив одним з організаторів Української соціал-демо­кратичної національної партії".23

Одержавши ступінь доктора юриспруденції, він 1918 року пере­їздить до Києва і стає директором Української Телеграфічної Агенції (УТА) при уряді гетьмана Павла Скоропадського, вступає в Укра­їнську демократично-хліборобську партію. Тут його зустрічає Надія Суровцова: "Пам'ятаю тільки, як з ним познайомилася, і як мене вра­зила його оригінальна постать. До того часу я ніколи не бачила його фото. Це була дуже висока і дуже худа людина, з негарним смагля­вим обличчям і густим, чорним, відкинутим назад волоссям. Обличчя вражало своєю нервовістю, а чорні, живі, колючі очі доповнювали враження. Руки в нього були дуже довгі, як у скрипаля. Отакий собі Паганіні. Мова в нього була надто швидка, – доводилося напружува­ти увагу, щоб ловити зміст. Він пересипав мову чужоземними цита­тами і відразу заімпонував мені такою ерудицією".24

Після перебрання влади Директорією планується арешт Донцова. За допомогою Симона Петлюри та Євгена Коновальця він виїжджає спочатку до Берна, потім до Відня і звідти повертається до Львова. Тут доля знову пов'язує Донцова з Коновальцем, знайомство яких ся­гало тих часів, "коли вони були ще студентами. Своє знайомство во­ни відновили 1918 року в Києві. У 1922 році, коли Донцов повер­нувся до Львова, Коновалець допоміг йому влаштуватися на працю редактора "Літературно-Наукового Вістника", а далі – "Заграви".25 Часопис "Заграва" (1923-1924) був органом Партії Національної Роботи (Революції), за якою стояла УВО. Хоч є думка, що Донцов займав у цій партії ключові позиції, про що зокрема свідчить Ярослав Дашкевич: "Олена Степанів стає членом фактично (але не формаль­но) керованої Донцовим Української партії народної роботи. О.Сте­панів входила одночасно до групи "загравістів" – назва від редагова­ного Донцовим двотижневика "Заграва".26 Сам він у листі до Михай­ла Сосновського від 15 листопада 1968 року від участі в ПНР від­мовлявся.27 Можливо, справа тут полягала саме у фактичності, а не формальності керівництва партією головним редактором "Заграви".

Так чи інакше, це були останні спроби Дмитра Донцова долучи­тися до поточної політики. За словами Богдана Кравціва, "Дмитро Донцов не був практичним політиком і участи в діяльності зорганізо­ваної політичної партії чи руху після визвольних змагань 1917-20 ро­ків не брав. Не був він і творцем такої чи іншої політичної доктрини і програми. Проте, як ідеолог і публіцист, він мав величезний вплив на політичні концепції і розвиток провідних в цьому сторіччі політич­них угруповань і рухів на українських землях".28

Дійсні талант і призначення Дмитра Донцова також виявилися у редагуванні ним найпопулярнішого ще з дореволюційних часів жур­налу "Літературно-Науковий Вістник" з 1922 по 1932 рік, а після змі­ни назви часопису на "Вістник" – по 1939 рік. Донцов згадує, що "від того часу, особливо коли, завдяки Є.Коновальцеві, дістав я під свої впливи трибуну "Л.Н.Вістника", – став я пропагувати свої ідеї, як "free lancer", тільки в пресі і слові".29 Він згуртовує навколо журналу цілу плеяду видатних письменників, ідеологів та есеїстів, стає осно­воположником яскравої групи "вістниківців". "Дім Донцових у Льво­ві у 20-х і 30-х роках був своєрідним українським салоном, осередком літературного й журналістичного життя, місцем зустрічей провідних у той час політичних, літературних і мистецьких діячів".30

Донцов впливав на духовну та інтелектуальну атмосферу укра­їнського Львова, плекаючи настрій войовничості й реваншу. Виключ­но сильним був його вплив на молодь. Ось як описує своє перше знайомство з Дмитром Донцовим Ярослав Дашкевич: "1938-1939 рр. – перший рік мого навчання у львівській гімназії (...). З товаришами-гімназистами я забрів на доповідь Донцова в Академічному домі (студентському гуртожитку, по теперішньому) на вул. Супіньського, тепер Коцюбинського. На гімназійний мундир треба було накинути інший одяг, бо гімназистам заборонялося ходити "на зборища". Тоді я зрозумів електризуючий вплив Донцова на людей, на студентську молодь. Виступав він на фоні темно-червоної тканини, якою завісили стіну, стоячи, по пам'яті. По пам'яті наводив часом довгі цитати. Закінчив, легко поклонився, пішов. Жодних питань, дискусій. Всі сиділи мовчки".31

Згадує Михайло Островерха: "Було це під весну 1934. На Акаде­мічній, у Львові, припадково, стрінув я д-ра Дмитра Донцова, редак­тора "Вістника". Привіталися. Він поспитав – як довго зупинюся я у Львові, коли вертаюся до Риму й зараз же поставив справу: чи не схо­тів би я перекласти на українське "Іль Прінчіпе" Макіявеллія, а він це видасть. Припускаю, що, на це предложення, очі в мене блиснули радістю: знову Донцов сягає глибше й дальше поза наше ґетто! Оче­видно, я вхітно погодився на це".32 Пізніше "Володар" Макіавеллі дійсно вийшов у книгозбірні "Вістника".33

Надзвичайно добрий організатор, Дмитро Донцов мав прикру вда­чу і часто заходив у сварки й полеміку не лише з ворогами, а також з однодумцями і друзями, в тому числі з Євгеном Коновальцем і навіть з членами "вістниківської квадриґи". За спогадами Івана Кедрина, "Коновалець був дуже невдоволений першими числами "Літератур­но-Наукового Вістника". Вони не мали ясного обличчя і, за висловом Коновальця, пропагували "хлопоманство". Він інспірував мене напи­сати в "Ділі" критичні зауваги. Відколи ж Донцов видав свій "Націо­налізм" і став насправжнім духовим диктатором галицької молоді, Коновалець нарікав, що Донцов у кожній справі мусить бути фанати­ком і еґоцентриком. Він, Коновалець, стверджував, що "коли не бра­ти Донцова таким, яким він є, і з цим миритися, то він стане відразу фанатичним провідником".34

Про ексцентричність Дмитра Донцова згадує і Петро Дужий. ОУН завжди турбувалася долею української інтелігенції. На початку дру­гої світової війни був складений список тих інтелектуалів, хто особ­ливо потребував допомоги. Сам Дужий і Климів-Легенда повинні бу­ли конспіративно передати Донцову певну суму в рейхсмарках на площі Ринок у Львові. Той відразу побачив їх, але спочатку дочекав­ся, коли під'їде трамвай, тоді швидко підійшов і мовчки розкрив сак­вояж. Хлопці вкинули туди гроші, а Донцов вскочив у трамвай і поїхав. "Холєра, хоч би подякував", – сказав Климів-Легенда Дужо­му. Вони засміялися і пішли.35

Пізніше Володимир Янів напише в "Енциклопедії Українознав­ства": "Його ідеологія мала великий вплив на молодь "30-их рр.", а його тези стали у великій мірі основою революційно-підпільної ді­яльности ОУН аж до післявоєнних років. Його ідеологія зустрілася з критикою демократичних і католицьких кіл; зокрема його етика, що випливала з волюнтаристичного і пантеїстичного монізму і виправдо­вувала всі вчинки, які б скріплювали силу нації ("аморальність"), бу­ла оспорювана християнськими публіцистами й соціологами. В за­гальному Донцов, більше, ніж будь-хто з сучасників, став постаттю рівночасно звеличуваною й засуджуваною".36

Есеїстика Дмитра Донцова мала вплив не лише на покоління су­часників. Ідеологічна цільність його натури та бурхлива діяльність згуртованого ним "вістниківського кола" стали найсильнішим виявом духовного життя України міжвоєнних часів. "І, всупереч злосливо висмикуваним цитатам з ранніх статей Донцова, одне можна ствер­дити: дух, яким наповнений увесь дорібок Донцова, залишається не­змінним, без огляду на ті організаційно-ідеологічні (переважно – термінологічні) костюми й маски, які накидала доба. З першого свого друкованого рядка Донцов уже з'явився цілий, його пристрасним на­пором речення, з його знищуючим ударом полемічної рапіри, з його ориґінальним, неіснувавшим перед тим в нашій публіцистиці – сти­лем"37. Це слова одного з найближчих соратників Дмитра Донцова, – Євгена Маланюка.

Михайло Сосновський вказує на головну ідею донцовської сис­теми. "Не було проблеми в українському політичному, громадському й культурному житті, до якої він не займав би становища, але провід­ною ідеєю всієї його творчости завжди був український національний інтерес, справа української державности, чи, як Донцов це постійно підкреслював, – "власновладства нації".38

Розглядаючи його вплив на ідеологічне оформлення ОУН, Анатолій Бедрій говорить про "школу Донцова", додаючи, що в Рево­люційному Проводі (Степана Бандери) всі належали до цієї школи. "Розгорнення на всенародню скалю організованої визвольної бо­ротьби у великій мірі завдячуємо титанічній ідейно-виховній праці, продовж двох десятків років, д-ра Дмитра Донцова. Ніхто інший так багато не причинився до унапрямлення, цілеспрямування, формуван­ня і росту з малих нечисельних гуртків студентської молоді нової національної еліти, як цей динамічний мислитель, теоретик, пропа­гандист, виховник-педагог, публіцист і учений".39

Визначення "школа Донцова" зустрічаємо також в інших діячів ОУН. До яких би груп вони не належали пізніше, всі починали з Донцова. Згадуючи про Конґрес ОУН 1929 року, Степан Ленкавський писав: "Щоб протиставитися ворожій ідеології і політичним концепціям леґальних партій, новий політичний рух під дуже міцним впливом Дмитра Донцова знайшов головні напрямні передусім нової націоналістичної ідеології, а також загальні напрямні нової політичної концепції. Це все – крім підставової ідеї нації, як центральної ідеї, засади соборницького тракту­вання вартости місцевих досягнень та орієнтації на сили власного народу – було, в той час, глибоким суб'єктивним переконанням, але воно вима­гало компетентного ствердження. Потреба скликання конґресу була вимогою назрілого розвитку"40.

Так і Дарія Ребет, що по війні пристала до "опозиції" Степанові Бандері: "Без сумніву, найзнаменніші риси часу позначаються, так скажу, "школою Донцова", який так і ввійшов у свідомість сучас­ників як "духовий батько українського націоналізму"41.

Цікавою і важливою видається інтерпретація терміну "націона­лізм", що на ньому завжди наполягав Дмитро Донцов, зроблена Миколою Климишиним: "Назву "націоналізм" той рух отримав тому, що вів боротьбу з комунізмом, який взяв собі за основу інтернаціо­налізм, що його хотів побороти і заперечити націоналізм. В тому часі про німецький націонал-соціялізм ще мало хто чув, а фашизм ще був дуже мало популярним".42

На початку другої світової війни, Донцов потрапляє до концтабо­ру в Березі Картузькій, але після розгрому Польщі скоро виходить на свободу. Микола Климишин зустрічає його у Берліні, в штаб-квар­тирі ОУН на вулиці Вільмерсдорф,43 – "Д-ра Дмитра Донцова я вже бачив у 1932 році у Кракові, де він мав доповідь у студентській гро­маді, тепер я міг його пізнати особисто. Він тільки що вийшов з поль­ського концентраційного табору в Березі Картузькій, був дуже висна­жений, але вигляд його був здоровий".44

Там же Дмитро Донцов зустрічався з Романом Бжеським, який дає іншу характеристику настрою головного редактора ЛНВ ("Вістника") – без особливого оптимізму: "У 1939 році, по виході з Берези Кар­тузької, він, прибувши до Кракова, мав понад 6-годинну розмову з автором цих рядків, який змалював невеселу картину: захоплення великої частини молоді гітлєризмом, поєднане з психікою раба (...). Донцов побув ще в Кракові кілька днів, приглянувся тому, що діється в Берліні, побачив, що немає навіть невеликої групи, на яку можна було б спертися, яка б не мала ріжних "застережень", і щоб уникнути тиску німців (...) прийняв запрошення Русової