Реферат: С Copyright 1995 by Wiktor Poliszczuk. Копіювання чи передрук цілості, або фрагментів більших ніж одна сторінка, вимагає письмової згоди

Віктор Поліщук


ГІРКА ПРАВДА. ЗЛОЧИННІСТЬ ОУН-УПА

(сповідь українця)


По плодах їхніх пізнаєте їх

Матвія 7:16


Видано коштами автора


Пам'яті жертв ОУН-УПА

труд цей присвячую


Нехай ніхто, хто почуває себе українським націоналістом,

не кидає в мене болотом, не прочитавши цієї книжки


(с) Copyright 1995 by Wiktor Poliszczuk. Копіювання чи передрук цілості, або фрагментів більших ніж одна сторінка, вимагає письмової згоди Автора.


Торонто-Варшава-Київ

1995


Зміст


Вступне слово


Частина І: Злочинність організації українських націоналістів

Розділ 1: Потреба правди

Розділ 2: Тема і автор

Розділ 3: Термінологічні справи

Розділ 4: Поняття українського націоналізму

- ОУН у світлі Енциклопедії україно знавства

- ОУН у світлі вчення Дмитра Донцова

- ОУН у світлі власних документів

Розділ 5: Організаційна структура ОУН

Розділ 6: Передумови постання ОУН і її діяльність до вересня 1939 р.

Розділ 7: Українська політична думка в Польщі між двома світовими війнами

Розділ 8: ОУН після вибуху II світової війни

- Між вереснем 1939 і червнем 1941

- Розлам в ОУН

- ОУН і агресія на СРСР

- Дружини українських націоналістів (ДУН): батальйони "Нахтігаль" і "Роланд"

- Акт 30 червня 1941 р.

- Похідні групи. Українська допоміжна поліція


Частина II: Злочини Української Повстанської Армії

Розділ І: Про злочини Української Повстанської Армії

- Витоки злочинів УПА

- Докази злочинів УПА

Розділ 2: Постання УПА

- Напрями пропаганди - хто ворог?

- Самооборонні кущові відділи

- Відділи УПА

Розділ 3: Мета ОУН-УПА

- Проти кого воювала ОУН-УПА?

- Кількісне відношення поляків і українців на Волині

- Міжнародно-правовий статус Західної України під час II світової війни

Розділ 4: Діяльність ОУН-УПА в час війни

- Причини мордування поляків

- Українські автори про причину "конфлікту"

- Твердження польських авторів

- Дійсна причина мордів

- Микола Лебедь - головний архітектор мордів

- Кількість ОУН-УПА - джерела людських і матеріальних ресурсів

- Методи мордування

- кількість жертв

- Чиїм утворенням була УПА? Хто був в УПА?

- Поміч українців полякам

- Вбивства українців

- Відплатні акції поляків

- Зіткнення ОУН зі Сходом України

- Служба Безпеки ОУН

- Юридична оцінка дій ОУН-УПА

Розділ 5: СС дивізія "Галичина"

- Ініціатива створення дивізії

- Чим була СС дивізія "Галичина"?

- Особовий склад СС дивізії "Галичина'

- Поліційні полки СС дивізії "Галичина'

Розділ 6: Роль церков у контексті діяльності ОУН-УПА

- Відношення церков до "Акту 30 червня"

- У конфронтації з дійсністю

Розділ 7: Трагедія лемків

- УПА на лемківщині

- Акція "Вісла"

- Явожно

- Лемки в Польщі


Частина III : Загроза відродження українського націоналізму

Розділ 1: Канадсько-американська націоналістична дійсність

- Огляд українських політичних і громадських організацій у діаспорі

- Постання ОДВУ й УНО

- Вихід

- Другий розлам в ОУН

- Український політикум діаспори 1992

- Політична культура української діаспори

Розділ 2: Експансія українського націоналізму на Україну


Закінчення - проблема вибачення

Пояснення деяких абревіатур

Індекс прізвищ

Примітки


Вступне слово


Під сучасну пору існують по-сусідськи дві самостійні держави - Україна і Польща. Встановленню між ними дійсно добросусідських відносин перешкоджає досі нерозв'язана проблема наслідків діяльності Організації Українських Націоналістів і створеної нею Української Повстанської Армії. В об'єктивному світлі ця проблема у цілості не розроблена ще ні істориками, ні політологами, ні політиками, ані теж не знана вона звичайним людям, як у Польщі так і на Україні.


Пропонована праця має публіцистичний характер і містить у собі три аспекти:


а). Науковий: В ній, внаслідку аналізу документів, фактів, інформацій дана науково обгрунтована відповідь на питання: хто, коли і чому почав злочинну справу масового народовбивства на Волині й Галичині у 1941-1945 роках. У книжці показаний міжнародно-правовий статус Західної України в той період, описані причини, методи і наслідки діяльності ОУН-УПА, а також юридична кваліфікація тієї діяльності. Всі твердження автора випливають з джерельних даних, які подані у формі приміток до кожного розділу окремо. В книжці є також докази з автопсії, тому що автор, як українець, протягом дванадцяти років жив у націоналістичному українському середовищі в Канаді і США.


б). Дидактичний: Книжка з успіхом може послужити як підручник для студентів вищих шкіл гуманітарного профілю з ділянки найновішої історії України і Польщі. В ній систематизованим і компактним способом подані інформації про події і їх причини, які мали місце в час II світової війни на Західній Україні. Книжка становить компендій інформацій про українсько-польські відносини в Західній Україні у міжвоєнний період і в час II світової війни. З дидактичних міркувань у книжці подані повторення найважливіших проблем, вони мають характер наголошування головних вузлів польсько-українських відносин і їх причин.


в). Популярний: Книжка дозволяє запізнатися з причинами, перебігом і наслідками подій, які мали місце в 1941-1945 роках в Західній Україні, також людям, у котрих тільки закінчена початкова освіта.


З метою уникнення деяких публіцистичних прийомів у вигляді епітетів, автор, маючи на оці читача без вищої освіти, волів повторити деякі важливіші твердження, щоб дати змогу краще їх зрозуміти і запам'ятати.


Такий характер книжки подиктований потребою викладу досі невияснених істориками проблем з ділянки польсько-українських відносин першої половини нашого століття, потребою дати студентам гуманітарних факультетів матеріалу, необхідного для засвоєння фактів про події 1941-1945 років на Західній Україні, а також потребою прояснення проблеми ОУН-УПА для широких мас як на Україні, так і в Польщі.


Книжка має спричинитися до дійсно добросусідських відносин між українським і польським народами.


Читачів, котрі цікавляться проблематикою ОУН-УПА, відсилаю до моєї, наукового характеру, праці п.з. "Ідеологія українського націоналізму за Дмитром Донцовим."


Автор звертається до читачів з проханням надсилати відгуки про книжку - позитивні й негативні, також копії публікованих і неопублікованих рецензій, інформації про інші, не заторкнені у цій книжці, факти, що мають відношення до ОУН-УПА. Згадані матеріали слід посилати на адресу:


Dr. Wiktor Poliszczuk

120 Timberlane Dr.,

Brampton, Ont.,

Canada, L6Y 4V7


Автор.


Частина І


^ ЗЛОЧИННІСТЬ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ


Розділ І

Потреба правди


Одним з політичних виявів антиукраїнської кампанії в Польщі... є відкопування проблеми українського націоналізму і наголошування його так званої "небезпеки". Це - слова українського історика й політолога зі США, проф. Ярослава Пеленського, опубліковані у редагованому ним же журналі "Віднова" № 3/1985, Мюнхен, стор. 247. Хоч і ціную проф. Я. Пеленського за його в деяких випадках об'єктивність, проте не можу з ним погодитися щодо того, що: а) проблему українського націоналізму не слід відкопувати, б) що український націоналізм не становить небезпеки, в) що він ототожнює проблему українського націоналізму з українським народом ("антиукраїнська кампанія").


Вважаю, що проблему українського націоналізму слід не тільки "відкопати", а й вивернути її догори корінням, щоб можна було збагнути злочинну суть українського націоналізму. Без зрозуміння суті українського націоналізму ніколи не дійде до примирення між українським і польським народами. Всупереч твердженню проф. Я. Пеленського, український націоналізм надалі становить велику й реальну небезпеку як для українського, так і для польського народів хоч би тому, що в його суті є перегляд на сьогодні існуючих кордонів, національна ненависть, і в дальшому - імперіалістична експансія.


Проф. Я. Пеленський під впливом багаторічної націоналістичної пропаганди невиправдано ототожнює український націоналізм з українським народом, а це - дві різні речі, два різні поняття. Український народ у своїй масі ніколи не прийняв українського націоналізму, відкидає його й сьогодні та засуджує його діяльність під час II світової війни. Саме це й є предметом цієї книжки.

- - - - - - - -


Один доброзичливець сказав мені:


- Чоловіче, облиш писати цю книжку, припини цю затію, вони ж тебе вб'ють! Я їх пізнав, я їх знаю - націоналістів, бандерівців - я бачив як вони вбивали, я знаю на що вони спроможні!

-Ні, не вб'ють, - відповів я. - Не той тепер час, не той тепер Миргород, Хорол-річка не та..


Проте й справді, перед тим, як взятися за написання цієї книжки, я аналізував проблему можливих наслідків для мене особисто й для моєї родини, які могли б настати з цієї причини. Я знав і знаю, що ОУН, тобто Організація Українських Націоналістів, поборювала своїх ворогів терором - індивідуальним і масовим. Але ж від початкової стадії діяльності ОУН, від апогею терору років війни, минуло багато років і, що найголовніше, змінилися обставини, які примусили ОУН припинити в цей час фізичний терор, відмовитися від убивств. В ОУН завжди панувала жорстока дисципліна, чи вона була свідома, ота дисципліна, а чи ні, тут не так уже суттєво. Тут скажу лише, що всі вчинені оунівцями вбивства відбувалися з наказу, або ж з ініціативи організації, тобто ОУН.


Після війни, опинившись на Заході в демократичних країнах, ОУН, не відмовляючись від мети, змінила методи своєї боротьби. Тепер вона не вбиває, що не означає, що вона, відмовилася від убивств у майбутньому.


Отже, з власної ініціативи жоден оунівець не наважиться мене вбити за цю книжку, а проводи (від: провід) усіх трьох фракцій ОУН сьогодні не підуть на такий крок, це йшло б урозріз сьогоднішнім заявам про демократизм, навіть про гуманізм в ОУН. За таких умов, коли б мені щось сталося внаслідок публікації цієї книжки, то це б тільки ще більше пошкодило ОУН, це був би ще один доказ злочинності цієї організації. А таких доказів сьогодні ОУН хоче уникнути, хоче їх позбутися. Хоч був час, коли ОУН неприховано пишалася скоєними злочинами.


Тож повторюю: Я не боюся, що мене бандерівці (бо це їхня спеціальність від часу розламу в ОУН) вб'ють мене. В них вистачить розуму, щоб застосувати тактику промовчування цієї книжки. Я не боюся не тільки смерті, а й погроз, не боюся зневаг, яких можу сподіватися від українських націоналістів. Якщо вони матимуть місце, то вони будуть оприлюднені в наступному виданні цієї книжки, як додаток до неї.


Пишу цю книжку всупереч становищу моїх близьких, зокрема моїх дітей. Тож, гадаю, вони залишаться поза погрозами й іншими наслідками моєї діяльності. А якщо ні, то й про це напишу в наступному виданні.


Правду мовлячи, в цій книжці я не написав нічого досі незнаного. Бандерівці проти мельниківців писали ще й не таке, і - навпаки, мельниківці проти бандерівців. І


незаангажовані в політику українці писали про звірства ОУН-УПА тут, на Заході, хоч би згадати книжку українського протестанта, мабуть, баптиста, Михайла Подворняка з Вінніпегу, про яку говоритиму далі. Писали теж інші українці, як от Григорій Стецюк, Данило Шумук, про котрих теж говоритиму в цій книжці. Про звірства ОУН-УПА писали теж польські автори - історики, публіцисти, мемуаристи. І їх не вбивали, то чому ж мене мали б убити? Чи не останніми жертвами індивідуального терору ОУН були Ярослав Галан та отець Гавриїл Костельник, та це було в 1948-1949 роках, коли в Західній Україні діяла ще УПА.


І ще: Оунівці сьогодні, хоч вони й фанатики, проте не такі, як фундаменталісти з-під стяга Хомеїні.


Чому я взявся за цю тему? І чому саме тепер?


Минає рік, як розвалилася держава під назвою СРСР, на її руїнах постали незалежні національні держави, в тому й Україна. Ще раніше постала незалежна Польща. Постала нова геополітична ситуація. Україна й Польща стали сусідами. Сусідів не вибирають, вони, просто є. У загальному як Польща, так і Україна спочатку дивилися на Захід, як на панацею, з допомогою якої всі, породжені соціалістичним ладом, клопоти й болячки щезнуть протягом короткого часу. Тим часом, як виявилося (і годі було розумним людям сподіватися іншого) Захід активно допоміг лише повалити пануючі в Східній Європі державні устрої. Захід, зокрема ж США, Великобританія, Франція, має свої клопоти, західні держави дбають про свої стратегічні інтереси. Ні Польща, ні Україна у цій констеляції не є і не можуть бути центром західної політики. США, наприклад, ще довго дбатимуть про стабілізацію в Росії, бо це ж вона стоїть на кордонах ще й досі червоного Китаю. А як він і перестане бути червоним, то й так, взявши до уваги експансивність жовтої раси (мілітарну й економічну), Захід мусить думати про небезпеку зі Сходу. В цій стратегічно-політичній грі ні Україна, ні Польща ніякої ролі не грають. Треба, отже, мати свідомість того, що, коли Захід піклується про Росію, то робить це не конче з любові чи симпатії, а з чистого розрахунку.


За таких умов Україна і Польща мусили б подумати про те, як знайти власне місце у цьому скомплікованому світі. Я тут не підказуватиму - в якому напрямку повинні б ці дві держави, ці два народи йти: на зближення з Західною Європою, на створення якогось блоку від Балтики до Чорного моря, а чи шукати ще якихось розв'язок. Але я певен одного:


між цими двома країнами, отже народами й державами, має панувати злагода. Будь-яка конфронтація між Україною і Польщею буде використана нашими недругами, вона пошкодить перш за все обом народам. Де Голь якось сказав, що у націй немає приятелів, що в них є тільки інтереси. Погодьмося з цим. В інтересі України і Польщі є жити в злагоді.


Але ж злагода мусить спиратися на взаємне довір'я, стан злагоди можна досягнути за умов усунення усіх елементів пануючого й досі недовір'я, підозри у нещирості заяв. Щоб усунути ворожнечу, треба досягти згоди, а згода можлива тільки тоді, коли обі сторони скажуть про свою вину в минулому, коли визнають її, ту вину.


Заторкну тут побіжно проблему взаємного вибачення вини. Існує думка, що, за прикладом польських єпископів, слід сказати на адресу українців: Вибачаємо і просимо теж нам вибачити.[1] Так, це правда, що польські єпископи вийшли з таким зверненням від імені польського народу на адресу німецького народу. Однак, у цій матерії існує основна різниця між польсько-німецькими й польсько-українськими (чи українськими? - про це говоритиму далі) відносинами: Німеччина після війни визнала свою вину, визнала, що від її імені проводилося народовбивство поляків, німецькі суди видали чимало вироків на воєнних злочинців, вони, німці, покаялися. Тому й можна було сказати: "вибачаємо". Не можна, натомість, вибачати, коли винен заперечує скоєння злочину, коли не існує хоч би крихітка покаяння. І ще: хоч ОУН-УПА далеко не весь український народ, проте у відчутті пересічного поляка вину за злочини 1941-1945 років несуть українці. Однак в дійсності це не так - весь український народ не несе відповідальності за діяльність ОУН-УПА. А сама ОУН ніколи не визнала свою вину за скоєні злочини. Тож не можна на її адресу складати заяв: "вибачаємо". А українському народові, як цілості, вибачати нічого. Не можна бо робити аналогії між повстанням Богдана Хмельницького, Коліївщиною, Гайдамаччиною і діяльністю ОУН-УПА. Це - зовсім інші речі.


Однак, хоч ідеться не про весь український народ, то все ж таки наслідки діяльності ОУН-УПА й досі стоять на перешкоді нормалізації стосунків між Польщею і Україною. Маю на думці не формальні міждержавні, складені урядами, домовленості, порозуміння. Маю на думці прочищення атмосфери між народами.


Йдеться, отже, про вияснення того, що діялося на захід від Збруча в 1941-1945 роках. Без такого вияснення не може бути й мови про прочищення атмосфери між обома народами.


Який же підхід до цієї проблеми репрезентують сторони? ОУН, всі три її фракції, не почуваються до жодної вини, вони енігматично визнають, щоправда, що була "взаємна різанина", але не ОУН-УПА її почала, почали поляки, тож нема про що говорити. Є польські автори, як хоч би незрозумілий для мене Тадеуш Олынанський, котрі вважають, що все, що було, слід забути, не слід входити в причини того, що було, покласти хрест на всьому й перейти до нормалізації стосунків. Інші польські автори, а їх більшість, домагаються, щоб "українці" визнали свою вину. Пишу "українці" в лапках, бо саме так говорять поляки.[2] Є поляки, котрі вважають, що без повернення Польщі територій до Збруча не може бути порозуміння між обома народами. Їх я назвав би максималістами. Але є й українці, зокрема ОУН репрезентує таку думку, котрі вважають, що Україна, як держава, має бути побудована на всіх українських етнічних землях, тобто, за твердженням ОУН, Україна має включати Лемківщину, Холмщину, Підляшшя. Не згадую тут про інші територіальні претензії ОУН, бо це зовсім інша тема.


Яка ж позиція в цій справі автора цієї книжки? Скажу про неї прямо, і не в образу котрої-небудь названих тут груп. Вважаю, що територія, яку називатиму Західна Україна, це етнічно українські землі, на яких від століть жили й творили культуру поляки. Вважаю, що існуючий між Україною і Польщею кордон має бути непорушний, недоторканий, а свої міркування основую передусім на Заключному акті Гельсінки, в якому сказано: Держави-учасниці погоджуються щодо того, що кордони між ними, як і кордони всіх інших держав в Європі є недоторкані і тому вони будуть тепер і в майбутньому стримуватися від посягань на ці кордони. У згоді з цим вони будуть теж уникати будь-яких дій чи домагань, які б йшли у напрямі оволодіння чи узурпації частини або цілої території якої-небудь держави-учасниці (мій переклад з польської).[3] Будь-яке домагання перегляду існуючих кордонів веде до війни.

Вважаю, і буду це доказувати, що ОУН-УПА жахливими методами знищила фізично, тобто вчинила злочин народовбивства, щонайменше ста тисяч польського населення, беззахисного населення. І що це народовбивство було заплановане кільканадцять років перед його скоєнням.


Саме тому ОУН розцінюю як злочинну організацію, а УПА й інші українські націоналістичні воєнізовані відділи безпосередньо допустилися злочину народовбивства - на поляках, євреях, росіянах і на десятках тисяч українців, котрі були проти ОУН-УПА. Вина, отже, тверджу, цілковито на боці ОУН-УПА. Поляки в цій неправильно названій "українсько-польській війні" були тими, хто захищався. Переважно безуспішно. В цій книжці говориться в основному про злочини проти поляків, нема бо в мене матеріалу про злочини проти євреїв, росіян і українців. Хоч я переконаний, що такі злочини мали місце, в мене є навіть докази на це, проте не стільки, щоб говорити про них у подробицях.


Між українцями й поляками існує спір не тільки щодо того - хто почав, але також між самими поляками нема згоди у поглядах на те, які були причини різанини поляків відділами УПА, СКВ, УНС. І, на мою думку, жоден автор, навіть А. Щенсняк і В. Шота, навіть Р. Тожецький, не вказали на цю причину, хоч кружляли довкола неї, неначе інстинктом відчували її. А вона, причина мордів, існує, вона виразна, чітка. Про неї говоритиму далі, посилаючись на документи. Натомість українські націоналістичні історики свідомо оминають цю причину, бож, вказавши на неї, треба, щоб ОУН взяла на себе вину за геноцид польського народу. Проте й між українськими націоналістичними істориками існують у цій справі розбіжності. Тоді, коли одні цілковиту вину приписують полякам, наприклад Петро Мірчук [4], то такі, як Ярослав Пеленський, вагаються у визначенні причини мордів, хоч всі вони не заперечують їх.[5]


Існує потреба сказати правду. Гірку правду для українців, для українського народу. І про неї скажу я -українець. Ця правда гірка для українців, бож ОУН-УПА це не тільки західноукраїнське явище, ОУН-УПА у своїй пропаганді намагалася проповідувати, що вона діє від усього українського народу, від його імені, що вона, ОУН, є виразником інтересів усіх українців, що УПА - це армія українського народу. Тому я, українець, хочу цьому заперечити. ОУН ні мені, ні для кількадесяти мільйонів українців ніколи не була рідною. УПА ніколи не була армією всіх українців. Кого і як вона репрезентувала - про це говоритиму в цій книжці.


Абсолютна правда, крім абсолюту правди Бога, не існує. Проте здорове суспільство завжди намагається наблизитися до правди - філософської, історичної. Я не претендую наабсолютну правду в цій книжці. Може в дечому я помиляюся, проте не в суттєвих справах, не в суттєвих твердженнях. Те, що тут скажу, це не мої видумки, це лише підсумовування фактів, з яких я роблю висновки. Про події в Західній Україні в 1941-1945 роках треба говорити не з ідеологічних позицій, а з позицій інтелектуальних, об'єктивних.


Ця книжка адресується передусім тим мільйонам українців, які ніколи не зіткнулися з діяльністю ОУН-УПА, хоч про неї чули, часто чули неправду, викривлену або більшовицькими пропагандистами, або ж націоналістичними. Ця книжка адресована також до тих українців Волині, Полісся, Галичини, Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, які знають ОУН-УПА з часу найбільшого посилення міжнаціональної ненависті. Книжка адресована до тих українців, котрі народилися після 1935 року і котрі знають ОУН-УПА з пофальшованої історії. Книжка адресована також до поляків, з метою переконати їх, що ОУН-УПА, це не весь український народ. Щоб вони знали оцінку тих страшних подій пера українця, котрий останніх 12 років жив в українському націоналістичному середовищі. Нехай ця книжка стане спробою очищення українського народу від злочинних дій частини його племені. Тому книжка повинна вийти у світ українською й польською мовами. Мені здається, що існує потреба перекладу книжки на російську мову, щоб мали змогу прочитати її ті, котрі живуть в Україні, а не володіють українською мовою, щоб мали змогу прочитати її російськомовні євреї. І переклад на англійську мову спричинився б до зміни некорисного ставлення до нас з боку англомовного світу, який дивиться на українців крізь призму справи Івана Дем'янюка.


Я свідомий гніву й ненависті на мою адресу з боку свідомих і несвідомих оунівців, упістів. Проте я плекаю надію, що й серед них знайдуться такі, що визнають за мною рацію. Адже маса українських націоналістів і досі живе тим, чим її кормили й надалі кормлять націоналістичні бонзи. А в рядах ОУН і УПА опинялося багато українців не зі своєї волі, а якщо й з власної волі, то несвідомо. І вони згодом жалкували свого кроку, та не було вже вороття. З огляду на розмір книжки, я був вимушений пропустити два її розділи - про власний досвід на праці в видавництві "Новий шлях", у 'Народній волі", також під час видавничої практики, а також розділ про людей, з якими я зіткнувся. А були й є серед них люди гуманні, розумні. Та їх - справді вельми мало.


Я свідомий того, що ця книжка буде лише причинком до проблеми ОУН-УПА. Те, що натворила ОУН, вимагає багатосторонніх, інтердисциплінарних студій, вивчення багатьох архівних матеріалів. Маймо надію, що вони, ті матеріали з архівів Москви, України, Польщі, Німеччини, Великобританії, США стануть врешті доступними. Вважаю, що ще за мого життя прийде до заснування спільного, українсько-польського інтердисциплінарного інституту для вивчення того явища, яке декотрі невиправдано називають "українсько-польською війною 1941-1945 років". В такому інституті матимуть роботу не тільки історики, а й психологи (шкода, що не живе вже вчений-українець, професор Варшавського університету, Степан Балій, визначний знавець психології тлуму), географи, етнографи, філологи. Одній людині, зокрема старшій, без доступу до архівних матеріалів - нема можливості всеохоплююче вияснити тему.


Про злочин і кару однієї людини, яка мала на своєму сумлінні одну смерть, Федір Достоєвський написав великий роман, в якому в досконалій формі проаналізував психічний стан злочинця ("Злочин і кара"). А де ж наш, український письменник, котрий описав би "вільні й невільні", тобто свідомі й несвідомі вбивства беззахисних людей, причому застосовуючи винахідливі методи тортур? Де ті українські письменники, котрі зуміли б показати глибину (або мілкість) злочинної душі вбивника з УПА? З допоміжної поліції, яка активно помагала у винищуванні євреїв? Тих душ, котрі, хоч і неповинні у вбивствах, котрі дивилися на звірства, але не мали змоги протидіяти їм.


Не мали змоги, бо боялися не стільки за себе, скільки за дітей своїх, за своїх онуків. Гадаю, що це міг би, коли б жив, зробити Михайло Стельмах. Він, мабуть, був би спроможний описати це, хоч серце його обтікало б кров'ю, бо це ж про єдинокровних братів треба було б писати. Але він вірив у перемогу Добра над Злом, правди над кривдою.


А раз нема серед нас Михайла Стельмаха, котрий не випадково ж одному зі своїх творів дав наголовок: "Кров людська - не водиця", то невже не знайдеться інший український письменник? Олесь Гончар вже, мабуть, не подужає, вже не ті роки. Але ж є, я його навіть бачу: це Володимир Дрозд! Письменник він ще молодий, він проникливий знавець душі людської. Він прекрасний майстерукраїнського слова. І, на мою думку - чесний. Тож чекатиму, а як не я, то мої діти, мої онуки може дочекаються роману на мiру глибокої, трагічної теми. Це нам, українцям, вийде тільки на добро. У родині не без виродка. Таким виродком була ОУН-УПА у здоровій, хоч і зболілій сім'ї українського народу.


Я б, може, і не писав цієї книжки, хоч завжди мав на це охоту. Та, бачу, йде наступ ОУН, всіх її фракцій, на Україну. Послуговуючись фальшованими й підмальованими гаслами, злочинно підмінюючи поняття патріотизму націоналізмом, ОУН опановує щораз ширші кола письменників, політиків, навіть військових. І далеко не всі свідомі того, що ОУН ніколи не відмовилася від свого стратегічного плану: побудувати на всіх етнічних українських територіях (за оцінками ОУН) державу, в якій влада належатиме до "ініціативної меншості", до "луччих людей" - до "вождів". Від цієї стратегічної мети досі не відмовилася жодна фракція ОУН, а це означає війну в недалекому майбутньому, яка може стати початком III світової війни. Жодна фракція ОУН досі не засудила теж індивідуального і масового терору, практикованого ОУН упродовж багатьох років. З вуст чільних діячів ОУН раз по раз можна почути висловлені між рядками істини про теперішню суть цієї організації, про що говоритиму далі. Реалізація стратегічної мети ОУН - у міжнародних і внутрішніх відносинах становить реальну загрозу для України, як демократичної держави, для українського народу. Оце і є головна причина, задля якої я зібрав і проаналізував матеріал, викладений з моїми висновками у цій книжці.


Декілька слів про стиль, про манеру писання цієї праці. Тому, що її тема торкається мене особисто, як українця, я не можу писати її неначе збоку. Тим більше також, що від березня 1946 року (чому саме від того часу - напишу згодом) я ходив неначе обпльований. Я знав свій народ, знав свою найближчу родину, знав волинське село, знав теж Наддніпрянщину. І, дізнавшися з абсолютно вірогідних уст про злочини українців, я від того часу не зазнав спокою. Ось чому достосована до публікації версія цієї книжки часто писана від першої особи. Крім бо об'єктивних даних, тверджень, я хочу вилити в цій праці свій біль, хочу відверто сказати: мені соромно за те, що серед мого народу постала фашистського типу, тоталітарна, расистська організація -ОУН, яка ставила собі за мету побудувати імперіалістичну Україну, і яка породила УПА й інші мілітарні з'єднання, які допустилися злочину народовбивства.


Достосована до публікації, адресована до широких читацьких мас книжка, скидається на публіцистичний стиль, проте ті, котрі схочуть знати джерела моїх думок, знайдуть їх у численних примітках, уміщених на кінці книжки. Кого вони не цікавлять - не треба до них заглядати. Вернуся ще до того, що від березня 1946 року я ходжу по цьому світі, неначе обпльований. Збірна пам'ять поляків здомінована стереотипом українця-різуна, українця з ОУН-УПА. Крім того, що треба шляхом правди про ОУН-УПА й інші з'єднання змінити громадську думку поляків про українців, я хочу особисто, теж своїх дітей та онуків, які почувають себе українцями, очистити від тієї скверни, яка да нас пристала через дії ОУН-УПА. Я хочу, щоб шляхом цієї правди очистилися мільйони українців, котрі не відали й не гадали про існування УПА.


Зло запам'ятовується більше, ніж добро. Чи слід дивуватися полякам, що в них склався саме такий, обережно кажучи - негативний стереотип українця? Вважаю, що не можна їм дивуватися. Поляки й українці останніх 75 років, це - Західна Україна, тобто Волинь, частково Полісся, і Галичина. Навіть ті поляки, що жили до війни в Західній Україні, не знали, або майже нічого не знали про дійсне життя українців на схід від Збруча. То що вже казати про поляків з центральних і західних земель Польщі? Польсько-українські відносини формувалися саме там, в Західній Україні. Українці ж з так званої підрадянської України мало що знали про поляків, навіть про тих, котрі жили на так званих Кресах. І їм нічого дивуватися - вони переживали штучний голод, насильну колективізацію, розкуркулювання, масовий терор єжовщини-беріївщини. Про те, що діялося в Західній Україні від 1943 року, вся Польща дізналася від тих поляків, котрим вдалося втікти перед бандерівцями. Це вони, які вціліли, ще під час війни, і після неї, розповсюдившись по всій Польщі, несли вість про українців, як про різунів, ґвалтівників, убивників, грабіжників. Казали: українці вбили, українці спалили, українці пограбували. Казали: українці, хоч мали на думці - бандерівців, різних націоналістів з-під знаку ОУН. Бож до війни співжиття українців і поляків складалося нормально: одні з одними родичалися, ставали кумами, іноді сварилися, але не тому, що той поляк, а той українець, а так, як і всі люди між собою. Національність не Відігравала жодної ролі.


І ось, починаючи від 1943 року, поляки, що жили в Західній Україні, несли по всій Польщі вість про українців, як про різунів. Поляки з центральних земель Польщі не мали причини, щоб не вірити своїм землякам. Вірили, спрощено ототожнюючи тих, що мордували, з українцями. Отже й зі мною. А мене це болить. Болить ось уже скоро 50 років. І діти мої, які в Польщі вчилися в українському ліцеї в Легніци, теж зазнавали образ з того приводу, що вони українці. Однак повторюю: полякам я не дивуюся. Тобто звичайним людям. Бо, слава Богу, за малими винятками, польські автори, які пишуть на тему польсько-українських відносин від 1943 року, не узагальнюють, вони пишуть: українські націоналісти, або бандерівці, або українські фашисти тощо. Хвала їм за це.


Я, хоч і був вимушений обставинами скривати свою національність упродовж десяти років (від 1946 по 1956 рік), проте я завжди був українцем, я завжди думав по-українськи. Я не соромлюся ні свого українського походження, ні того, що моя прабаба по батькові, Олена, була кріпачкою, я не соромлюся теж Хмельниччини, Коліївщини чи Гайдамаччини. Деякі польські автори першопричину масових убивств вбачають у тих історичних часах. А це -кривдяче для українців. Це - досить-таки мілке бачення подій. Це - результат незнання суті ОУН, як організації, сформованої на тоталітарній ідеології виключності українців. Деякі євреї навіть Тараса Шевченка звинувачують в апології насильства, неправильно пояснюючи його "Гайдамаків". Ті події, хоч і справді жорстокі, не мають нічого спільного з українським національним характером. Тоді українці були поставлені в екстремальні умови, поставлені, зрештою, не тільки самими поляками чи євреями, а й такими українцями, як Ярема Вишневецький, шляхи походів якого рясніли палями, на які настромлювали українських селян. Не можна від доведеної до відчаю людини вимагати контрольованої поведінки. Тим більше не можна вимагати контрольованої поведінки мас. Хай про це скажуть своє слово психологи. Хмельниччина, Гайдамаччина, Коліївщина - це був крик відчаю, це було піднесення руки на ближнього, спричинене загрозою геноциду українського народу.


Такої ситуації не було по українському боці перед і під час останньої світової війни. Точніше - не було з польського боку такої загрози. Така загроза існувала, але з боку гітлерівської машини.

Отож вертаюся до того, що я не соромлюся свого українсько-селянського походження, хоч мій батько був інтелігентом у першому поколінні, але мій дід з бабою, мої дядьки й тітки від самого світанку й до смеркання в поті чола трудилися. І я їх ніяк не соромлюся. Не соромився я їх ніколи, теж після війни, бо ніхто з моєї родини не брав участі в УПА, ні в подібних до неї організаціях.


Я не соромлюся теж тих українців зі степової зони України, котрі (а серед них я жив деякий час), гнувши шиї в колгоспах і радгоспах, збирали кизяки (коров'ячі лайнаки), щоб мати чим топити, аби щось зварити й нагріти взимку хату.


Я не соромлюся тих українців-поліщуків, котрі все своє життя перед війною пройшли босоніж, або в лаптях-личаках, з ними ж на плечах ходили на прощу в Почаїв, а йшли тиждень туди й тиждень назад.


Навпаки, я горджуся тим, що мої предки - волелюбні козаки, що серед мого народу триста-чотириста років тому майже всі, в тому й селяни, вміли читати й писати, теж жінки, що було евенементом у всій Європі. Я горджуся працьовитістю мого народу, що з-посеред нього вийшли Григорій Сковорода - босоногий філософ, Тарас Шевченко -народжений кріпаком; ціла плеяда вчених, які підсилили спершу Москву, згодом Петербург. Я горджуся своїм народом таким, яким він є, бо я - його частка.


Але я соромлюся того, що вчинили мої земляки в час війни. Я соромлюся за тих, котрі вели євреїв на страту. Соромлюся дій УПА, соромлюся ОУН, яка винна смерті поляків, євреїв, росіян, українців. Я скажу за В. Коротичем, що я соромлюсь людей, які з національності роблять професію. Моє українство має єднати, зокрема з поляками, нашими сусідами, а не протиставляти мене іншим.


Я готовий був мовчати про злочинність ОУН і злочини УПА, я хотів про це забути, надіючись, що разом зі смертю тих, хто організував злочини, хто брав у них участь, перестане існувати проблема. В мене була надія, що молоде покоління українців і поляків житиме в злагоді, в мирі. А тим часом... Ті зі старого покоління не тільки не ведуть до злагоди, але й зі злочинів роблять предмет геройства.


Мені можуть сказати: не каляй свого гнізда, не плямуй свого народу! Тоді я відповім: Не народ свій каляю, не плямую його, а очищую від тієї скверни, яку спричинила ОУН-УПА.


Бо що ж це виходить: всі українці вбивці? Які ж вони фактично? В підрадянській Україні жило коло 30 мільйонів українців. Їх більшовики мучили, морили голодом, русифікували, катували по тюрмах, депортували, відбирали в них тяжкою працею придбане майно. А проте вони, коли настала війна, коли Україну окупували гітлерівські війська, коли, неначе, й "час відплати настав", як співалося в "Інтернаціоналі", вони, ті 30 мільйонів українців, не різали, не вбивали більшовиків, росіян, не вбивали партапаратників, комісарів. Не згадуючи вже простих людей, серед яких було теж багато поляків. І поляки, мордовані упівцями, втікали за Збруч, у Житомирщину, втікали до українців, котрі їх там переховували, зберегли.


Тож чи справа в українцях?

А націоналісти? Скільки смертей заподіяли поляки українцям в міжвоєнний період? Проф. Ярослав Пеленський у згаданому вже інтерв'ю каже, що під час пацифікації деяких галицьких сіл 1930 року закатовано 9 чи 19 українців. Різниця є результатом нечіткого запису в документах. І ще ось таке: котрим українцям між війнами жилося гірше - там, під більшовиками, чи тим під Польщею? Пам'ятаймо й таке, що хоч і була Береза Картузька, то вона була не тільки для українців-націоналістів. У тому концтаборі ніхто не вмер, нікого в ньому не замучили, хо