Реферат: Української революції

Степан Бандера1





ПЕРСПЕКТИВИ

УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ


Репринтне видання





Дрогобич

Видавнича фірма

«ВІДРОДЖЕННЯ»

1998

ББК 63.3 (4УКР)6

Б23


Степан БАНДЕРА

ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ


Публікацію здійснено репринтним способом
за виданням ОУН 1978 року (Мюнхен) з передмовою Ярослава Cтецька

за редакцією Данила Чайковського. Остання редакція й упорядкування до друку Степана Ленкавського


^ ВФ «Відродження» заснована 21 листопада 1991 р.

Петром та Олександром Бобиками, Василем Іванишиним


Президент фірми Петро Бобик

Головний редактор Василь Іванишин

Літературний редактор ^ Ярослав Радевич-Винницький

Технічний редактор Євген Гнатик

Відповідальний за випуск Ігор Бабик

Гравер Віталій ПередерШ

Фотомеханіка Миколи Чурси


Репринт виконаний фотоспособом 10–11.93.

Підписано до друку з готових фотодіапозитивів 28.12.98.

Формат 60x90/16. Папір офсетн. № 1. Друк офсетний.

Умови, друк. арк. 41. Наклад 4000 прим.

Зам. № 1020-8.


Видавнича фірма «Відродження»

82100, м. Дрогобич, вул. Т. Шевченка, 2.

Для листів: аб/с 10480, м. Львів-49, 79049.

http://www.vidrodzhenia.org.ua

e-mail: babyk@lviv.farlep.net

Тел. (office): (03244) 3-73-59. Факс (office): (03244) 3-72-93.

Тел./факс (дирекція): (032) 240-59-39.


Львівська державна книжкова фабрика «Атлас». 290005,

м. Львів, вул. Зелена, 20. Тел.: (0322) 76-45-80.

^ Б а н д е р а Степан
Б23 Перспективи Української Революції: Репринтне вид.– Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 1998.– 656 с.

І5ВН 966-538-059-1

З іменем Степана Бендери нерозривно пов'язаний найяскравіший період боротьби українського народу за свою свободу і національну державу. У цій книзі вміщено вибрані праці Степана Бендери з проблем теорії націоналізму, організованого націоналістичного руху, завдань і форм національно-визвольної революції.

ББК 63.3 (4УКР)6

I5ВN 966-538-059-1

^ ВІД ВИДАВЦІВ


В історії кожного народу є люди, які опиняються в центрі доленосних подій, стають ініціаторами, організаторами і провідниками масштабних суспільних рухів. З часом їх імена набирають символічного значення і для наступних поколінь служать віхами й орієнтирами, що ними нащадки позначають довгий шлях свого народу до свободи. Має таких людей і Україна. І крізь морок століть та отруйний пропагандивний чад окупацій пробивалися до свідомості народу імена Івана Мазепи, Симона Петлюри, Степана Бандери. Їх не вдалося замовчати навіть нашим найлютішим ворогам, бо вони ввійшли називними в історичну парадигму багатосотлітніх українських визвольних змагань: козаччина, Хмельниччина, мазепинство, гайдамаччина, коліївщина, петлюрівщина, бандерівщина. А за ставленням до цих особистостей і досі свої і чужі розрізняють серед нас українців і малоросів, друзів і ворогів, борців і рабів.

Однією з найяскравіших знакових постатей в нескінченному ряді подвижників українського національно-визвольного руху є Степан Бандера – Провідник ОУН, теоретик, організатор і символ героїчної і безкомпромісної боротьби українців за власну державність і свободу народів у 30–50 роках XX століття. Та лише в останні роки в українців, особливо на Великій Україні, з'явилася можливість одержати об'єктивну інформацію про цю незвичайну Людину. Зараз, перед 1999 роком, коли сповнюється 90 років від дня його народження і 40 років з дня смерті від рук московського найманця, з'являється все більше відомостей про його діяльність. Так знетямлена окупантом Україна наново відкриває для себе Степана Бандеру.

Але були й залишаються невідомими для широкого загалу його теоретичні праці з проблем націоналізму, організованого націоналістичного руху, завдань і форм національно-визвольної боротьби.

Раніше від творів Степана Бандери «берегли» українців окупанти. Зараз – ті, що в умовах незалежності України паразитують на тілі грабованого ними українського на­роду,– з тих же причин.

Той же інстинкт самозбереження керує й численними «спадкоємцями» ОУН–УПА в діаспорі і в краю. Очолюючи різні організації, фонди, спілки та інші «фасади», вони успадкували посади і славу, але не святу справу своїх попередників. Ці політичні імітатори аж ніяк не зацікавлені в поширенні творів Степана Бандери. Адже тоді для кожного стане очевидним те провалля, яке відмежовує їх корисливу метушню від справи, за яку віддав своє життя Провідник. Шість років – відколи до наших рук уперше потрапив збірник вибраних праць Степана Бандери «Перспективи Української Революції» – ми перекону­вали цих «провідних» і «чолових» діячів у нагальній необхідності перевидати цю книгу. Не захотіли: хтось відкручувався, хтось відмахувався, хтось відмовчується й досі.

А потреба у цьому виданні зростає. Шириться національно-державницький рух, націоналізм стає світоглядною основою для все більшої кількості українців, особливо мо­лоді, українці зараз, як ніколи досі, близькі до заповітної мети – власної національної держави. І дуже важливо, щоб у цей доленосний час нинішнє покоління могло користу­ватися працями Степана Бандери – цим невичерпним джерелом віри й думки, снаги, натхнення і сили для кожного борця за світлу долю України.

І ось це видання здійснено. До його появи спричинилося багато людей, часто далеких від організованого націоналізму. Але об'єднувало нас усвідомлення того, ким був, є і зав­жди буде для українців Степан Бандера. Разом ми зробили все необхідне, щоб у юві­лейний рік нашого Провідника його твори нарешті повернулися в Україну. Спільними зусиллями доконано важливого чину. З цим і привітаймо – себе і всіх читачів цієї книги.


^ Полковник Василь ІВАНИШИН, Провідник ВГСПО «Тризуб» ім. С. Бандери

Полковник Дмитро ЯРОШ, Голова Центрального Проводу.

Сотник Петро БОБИК, Президент видавничої фірми «Відродження».


ЗМІСТ(ОРИГІНАЛЬНИЙ)

Передмова IX

Мої життєписні дані 1

Значення широких мас та їх охоплення 14

До проблеми політичної консолідації 18

До засад нашої визвольної політики 45

Пляновість революційної боротьби в краю 56

Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном 77

Українська Національна Революція, а не тільки протирежим-

ний резистанс 130

У десяту річницю створення Революційного Проводу ОУН

(10. 2. 1940) 171

Війна в Кореї й національно-визвольна політика . . . . 189

Фронт поневолених націй 197

Третя Світова війна і визвольна боротьба 207

Друзі! Українські націоналісти 239

Проти ідейного роззброювання визвольної боротьби . . . 244

Пропаганда визвольної революції на тлі війни . . . . . 254

Завдання ОУН під сучасну пору 262

З москалями нема спільної мови 267

Первородний гріх проросійської концепції 272

Відкриті карти 277

До питання основних кадрів національно-визвольної революції 284

Командир – провідник 292

Ідея й людина в ідеологічному русі 311

Чому не дійшло до поєднуючої дії «трійки»? 316

Проти фальшування визвольних позицій 322

Люди без ґрунту 339

За правильне розуміння визвольно-революційного процесу . . 349

Хоч які великі жертви – боротьба конечна 355

Хрущов продовжує імперіялістичний курс 360

В національній політиці Хрущов іде слідами Сталіна . . . 365

Сталінізм Хрущова у внутрішній політиці 370

Большевицька тактика і визвольна боротьба 382

Незмінна стратегія Москви 391

Перші висновки 395

Призабута научка 400

З невичерпного джерела 410

Україна не буде спільницею Москви 415

Ще одна ілюзія миру 421

Висновки з новіших подій і процесів для української визволь­-
ної боротьби 427

Питання атомової війни і визвольна революція 445

За завершену політичну структуру 478

Перспективи української національно-визвольної революції . 506

Де повинні зійтися шляхи 596

На півметі 604

Інтерв'ю німецької радіостанції в Кельні зі Степаном Бандерою 610

Промова на п'яту зустріч українців ЗСА і Канади 1954 року . 617

У 25-ліття ОУН 623

Над могилою Євгена Коновальця 627

Перше інтерв'ю Провідника ОУН Степана Бандери з чужин-­
ними журналістами 632

ПЕРЕДМОВА


Багатство тематики, що її охоплює Степан Бандера у цій кни­зі, нехай не лякає вдумливого читача. Твори автора мають незмінно одну золоту нитку, яка проходить крізь усі міркування й глибинні аналізи подій і процесів української визвольної бо­ротьби. Степан Бандера зосереджує свою увагу передусім на всебічній розробці перспектив української національно-визволь­ної революції, і це є центральна тема його інтелектуальної творчости. Підходячи до цієї основної теми, раз-у-раз з різних точок бачення, аналізуючи різні її аспекти з внутрішнього чи зовнішньо-політичного боку, автор розгортає власнопідметні, закономірні, – зумовлені українськими якостями й вартостями, ориґінально-українськими первнями, революційним незнищен­ним людським українським потенціялом і геополітичним стано­вищем України, її природними багатствами, вродженим генієм та трудолюбивістю нації, – перспективи розвитку української на­ціонально-визвольної революції. Залізна логіка його арґументації, передбачливість щодо розвиткових процесів, стимульованих революційною ідеєю, революційними кадрами й революційною пляновою дією, аналіза внутрішніх протиріч імперії й системи, спричинюваних і поглиблюваних революційно-визвольними на­ціоналістичними діями, – дає нам образ не лише зенітного пунк­ту – всенароднього повстання, але й переможної визвольної вій­ни уярмлених націй проти російського окупанта й більшовиць­кої тиранської тоталітарної системи. Зосередження автора на цій головній справі визвольної боротьби України цілком не озна­чає нехтування ним різновидних компонентів боротьби й росту нації взагалі.

Немає важливої проблеми у житті нації, якої Степан Бандера у своїй багатій інтелектуальній, публіцистичній і журналістичній творчості не заторкнув би, не менш і в своєму різноманітно­му листуванні, з оприлюдненням якого з різних причин ще до­ведеться зачекати. Але суть справи у тому, що в ієрархії варто­стей і завдань Степан Бандера відсував усе другорядне, наприклад, внутрішньо-партійні суперечки, внутрішньо-український партійно-політичний комплекс на дальший плян, згл. вмурову­вав його відповідно до питомої ваги даного явища у велику бу­дівлю успішного розгортання національно-визвольної револю­ції.

Він аналізував всебічно значення спільного фронту понево­лених російським імперіялізмом і комунізмом націй, об'єднаних в Антибільшовицькому Бльоці Народів (АБН), надаючи цій спільній боротьбі особливої ваги. Ставка на власні сили Укра­їни у великому таборі поневолених націй, які життєво зацікав­лені у розвалі російської імперії й знищенні більшовизму, – до­кладно розроблена автором як дороговказ не лише для револю­ційної ОУН. Степан Бандера глибинно розумів найінтимніші тон­кощі й можливі ускладнення спільного фронту поневолених на­цій, якщо не поставити його на правильних основах – респектування абсолютного суверенітету кожного партнера спільного фронту.

Автор бачив імперію й систему зсередини й іззовні, її слаб­кість і силу, яка радше полягала й полягає в духовій, ідейній і політичній слабкості вільних націй світу. Викриваючи політику т. зв. мирної коекзистенції майже чверть століття тому, автор як політичний візіонер передбачає усі від'ємні й руїнні елементи її для вільних націй. Його аргументацію того часу можна дослів­но повторити стосовно сучасної політики т. зв. детанту.

Насправді з точки зору передбачливого не тільки революцій­но-визвольного лідера, але державного мужа високої якости, автор розкриває дійсну альтернативу до атомової війни, альтер­нативу, що її основні засади мають незмінне тривале значення.

Уважаючи, що шляхом визволення України та інших поне­волених націй є орієнтація й розбудова власних сил революції, автор сміливо вимагає від вільних націй не трактувати України й інших поневолених націй як чинника, який постійно має стри­мувати більшовицьку навалу, а, навпаки, у власному інтересі вимагає від них включатися збройне у визвольну війну понево­лених націй, усвідомивши її цілі й визнавши її носіїв господаря­ми на власній землі, її суверенами. Це повинна би бути спільна визвольна війна у спільному інтересі проти більшовицької варварської аґресії, а жодна інтервенція «визволителів», які на сво­їх баґнетах постійно несли нове рабство.

Визвольна революція приносила завжди незмірно менше жертв, ніж аґресивна, імперіялістична війна, чи масовий народовбивчий терор, зокрема російського більшовицького окупанта. Це автор переконливо довів.

Його розуміння національно-визвольної революції це не ме­ханічний процес розгортання лише технічно-революційних актів, чи виключно реакція на утиски й переслідування, але це глибин­ний, закорінений у світоглядових, ідеологічних, релігійних, куль­турних, правових, суспільних, традиційних вартостях української нації й людини – духово-орґанічний процес.

Автор наголошує зокрема первні духової революції, наростан­ня революційного кипіння, революціонізацію широких народніх верств на усіх ланках життя, що в остаточному висліді об'єктивуватиметься в зенітній точці: всенародньому організованому збройному повстанні ОУН-УПА. Українська революція це пере­дусім процес внутрішнього визволення нації й розбудження та самоусвідомлення її традиційних ориґінальних історично прита­манних українських вартостей і якостей, які мають вирішальне значення у всеохопленні широких народніх кіл в ідейному аспек­ті, яке унаявнюється у дійовому та, у відповідний момент, у збройному аспекті.

Його тривожила можливість двофронтової війни України та інших поневолених народів проти двох варіянтів російських імперіялістів – більшовицьких і антикомуністичних, підтриманих евентуально деякими західніми державами. Як передбачливий стратег він всебічно розробляє оборонні заходи України, вказу­ючи на шляхи розщеплювання двофронтової війни. З його кругогляду не зникає й загроза та небезпека т. зв. націонал-комуністичної диверсії, проти якої він рекомендує успішні рецепти про­тидії.

Степан Бандера виводить свою теорію визвольної революції з глибинних ідеологічно-світоглядових, суспільно-політичних, економічно-програмових, релігійно-правних преміє християнсь­кого українського революційного визвольного націоналізму з питоменним українській нації історичним народоправством, з основ­ними універсального значення ідеями «свобода народам» – «сво­бода людині», які, – покладені в підвалину АБН, є метою виз­вольної революції: розвал російської імперії на незалежні націо­нальні держави поневолених нині народів у їхніх етнографічних межах і знищення комуністичної, тиранської, тоталітарної, монопартійної системи.

Степан Бандера не міг би бути визначним теоретиком укра­їнської визвольної революції, якщо б він не був водночас її ідеологом, бо визвольна революція це не лише технічно-воєнна ме­ханіка, але передусім глибинні духово-світоглядові й політично-програмові та національно- і соціяльно-політичні процеси, що творять підґрунтя для збройної боротьби, партизанської, повстан­ської, чи регулярної визвольної війни.

Розв'язка проблеми внутрішньо-української політики була для Степана Бандери засобом мобілізації народу для визвольно-рево­люційної боротьби, для скріплення революційно-визвольного потенціялу. Тому під тим кутом треба розглядати теж його кон­цепцію виборного Закордонного Українського Національно-Визвольного Центру. Це було б помилкою припускати, що автор змі­нював свої засадничі погляди щодо цього – у різних часах оформлювання своїх праць. Суть його погляду лежала завжди не в афірмації тієї чи тієї організаційної форми, інституції, чи центру, але в актуальній придатності даної формації для скріп­лювання революційно-визвольної боротьби, з погляду суверені­тету української політики й принципів формації даного центру, згідно з волею більшости народу та гарантії росту здорових по­літичних сил, які мають співтворити стосовну формацію.

Тому, враховуючи сукупність поглядів Степана Бандери, в осередку яких стоїть змаг за успішність національно-визвольної революції, кожен загально-національний всеукраїнський центр відповідає його поглядам, якщо іде назустріч скріпленню рево­люційно-визвольної боротьби.

Степан Бандера вмів оцінити також ретроспективно всена­родній збройний вклад, що врятував народ від багатомільйонових жертв терору й депортації. Розгортання і зміцнення революцій­ного потенціялу двофронтової війни ОУН-УПА, а у тому зокрема понад десятирічна збройна боротьба, всенародне повстання УПА, мала у нашій історіософії останніх десятиріч в ньому теж особ­ливого інтерпретатора.

Визначення історичного місця в новій періодизації української історії, українській державності, відновленій ЗО червня 1941 року, як дороговказові на історичному шляху нації й орієнтирові для вільних націй світу свідчить про його здатність думати великими історичними категоріями державного мужа-революціонера.

Степан Бандера був християнин-націоналіст, як це він постій­но у своїх творах підкреслює, уважаючи, що Бог і Україна да­ють віру у перемогу та силу витримати терпіння, муки й лихо­ліття, а, якщо треба, то й мужньо прийняти смерть.

Степан Бандера був за справжнє, традиційне українське на­родоправство, і який близький він у всіх своїх поглядах до геро­їчних патріотичних шести- і семидесятників!

Степан Бандера ставився дуже критично до політики урядів західніх держав, а особливо уряду ЗСА, натавровуючи їхню по­літику стосовно України теж з погляду їхніх власних інтересів. Він убачав традиційне русофільство в них, брак віри в націо­нальну ідею, комерційно-еґоїстичний короткозорий підхід до істотних проблем буття чи небуття духової культури, вічних вар­тостей духу, свободи й справедливости для нації й людини.

Ідеї, кадри, дія – це три елементи, які проймають його виз­вольні міркування. Бувши надзвичайно толерантним до інакше-думаючих, респектуючи політичне зрізничкування громадськости, він присвячував особливу увагу розбудові Організації Укра­їнських Націоналістів (ОУН).

Для успіху революційної боротьби необхідна пробійна аван­гардна, монолітна, фанатична, з вірою у свої правди, сила. Ідеї перемагають, коли перемагають їх носії. ОУН це унапрямлююча, мобілізуюча й організуюча народ у боротьбі ідеологічно-політич­на формація. Без неї, без дороговказу, без організаційного орієн­тиру немає перемоги широких кіл народу. Сама стихія без керми і вітрил не переможе у зударі з таким страшним ворогом, як Росія й її пробійна сила – КПСС. Проти КПСС мусить стояти по цім боці барикади ОУН і АБН. Проти НТС та інших єдиноне-ділимців стоїть теж ОУН. Ідеї єднають світоглядово й духово, конкретні напрямні вказують шлях боротьби, а Організація ґарантує систематичність, пляновість і правильність дії, мобілізуючи найширший фронт нації. Тому так високо цінував у своїх творах і у всьому своєму житті-боротьбі Степан Бандера револю­ційну ОУН. І на шляху розбудови її поляг смертю Героя. Хто втратив віру в український націоналізм, хто прагне заступити будь-якоюсь намісткою ОУН, – стає проти революційно-визволь­ної концепції Степана Бандери, відступаючи від ідей великого подвижника визвольної революції, який у центрі уваги своїх міркувань ставить революційну ОУН, її ролю організатора рево­люції.

Коротке було творче життя Степана Бандери. В концтаборах і у підвалах найгірших тюрем – предовгі роки – йому було за­боронено писати. Він міг тільки передумувати в постійній непевності, чи будь-коли його думи й ідеї, концепції й пляни зможуть здійснюватися.

Духова спадщина Степана Бандери своїм змістом небуденна. Можливо, щойно майбутні історики виявлять, чи Степан Бандера героїкою свого життя, своїми чинами революціонера-націоналіста, лідера визвольної боротьби, а чи своїми ідеями й думками, теорією національно-визвольної революції, своїм вченням більше вплинув на успіх революційної боротьби. Проте, ледве чи можна відділити революціонера чину, організатора й прагматика рево­люції від її теоретика та ідеолога !

^ Ярослав Стецько
«В кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу ролю відограють два основні його складники: ідея і людина. Провідні ідеї і світогля­дові засади в ідеологічному русі та керівні програ­мові постанови в політичному – творять «душу», істоту, внутрішній зміст руху. Люди, які визна­ють, поширюють і здійснюють ідеї та програму і з тією метою беруть активну участь в русі, – творять його живий, діючий організм».

^ Степан Бандера


^ МОЇ ЖИТТЄПИСНІ ДАНІ

Частина автобіографії, написана в квітні 1959 року й призначена для американського генерального консуляту в Мюнхені, де Ст. Бандера безуспішно намагався одержати американську візу для поїздки до США. Про ці заходи є згадки в листах Ст. Бандери до Ігната Білинського (27 червня 1959), проф. Л. Добрянського та Ін.

Ця автобіографія була перший раз публікована в тижневику «Гомін України», Торонто, чч. 42/648 - 45 651 з 14-го жовтня по 4-го листопада 1961 р.; передрукована, з доповненням д-ра Гр. Васьковича, в збірці матеріялів за редакцією Данила Чайковського «Московські вбивці Бандери перед судом», Українське В-во в Мюнхені, 1965, стор. 439-445.


*


Я народився 1 січня 1909 року в селі Угринів Старий, повіт Калуш у Галичині, яка в той час належала до австро-угорської монархії, разом з двома іншими західноукраїнськими країнами: Буковиною і Закарпаттям.

Мій батько, Андрій Бандера, греко-католицький священик був у той час парохом в Угринові Старому (до парафії належало ще сусіднє село Бережниця Шляхетська). Батько походив із Стрия. Він був сином міщан-рільників Михайла Бандери і Розалії, дівоче прізвище якої було – Білецька. Моя мати, Мирослава Бандера, походила зі старої священичої родини. Вона була донькою греко-католицького священика з Угринова Старого – Володимира Ґло-дзінського і Катерини з дому Кушлик. Я був другою дитиною моїх батьків. Старшою від мене була сестра Марта. Молодші: Олександер, сестра Володимира, брат Василь, сестра Оксана, брат Богдан і наймолодша сестра Мирослава, що померла немовлям.

Дитячі роки я прожив в Угринові Старому, в домі моїх батьків і дідів, виростаючи в атмосфері українського патріотизму та живих національно-культурних, політичних і суспільних зацікавлень. Вдома була велика бібліотека, часто з'їжджалися активні учасники українського національного життя Галичини, кревні і їхні знайомі, наприклад, мої вуйки: Павло Ґлодзінський – один з основників «Маслосоюзу» і «Сільського Господаря» (українські господарські установи), Ярослав Весоловський – посол до Віденського парляменту, скульптор М. Гаврилко й інші. Під час першої світової війни я пережив дитиною-юнаком чотирикратне пересування воєнних фронтів через рідне село в 1914-15 і 1917 рр., а в 1917 р. важкі дво­тижневі бої. Через Угринів переходив австрійсько-російський фронт, і наш дім був частинне знищений гарматними стрільнами. Тоді ж, літом 1917 р., ми спостерігали прояви революції в армії царської Росії, прояви національно-революційних зрушень і ве­лику ріжницю між українськими та московськими військовими частинами.

У жовтні-листопаді 1918 р., як несповна десятирічний хлопець, я пережив хвилюючі події відродження і будови української дер­жави. Мій батько належав до організаторів державного переворо­ту в Калуському повіті (з лікарем д-ром Курівцем) і я був свід­ком формування ним з селян довколишніх сіл військових відділів, озброєних захованою в 1917 р. зброєю. Від листопада 1918 р. наше родинне життя стояло під знаком подій у будуванні українського державного життя та війни в обороні самостійности. Батько був послом до парляменту Західньо-Української Народньої Республі­ки – Української Національної Ради в Станиславові і брав активну участь у формуванні державного життя в Калущині. Особливий вплив на кристалізацію моєї національно-політичної свідомости мали величні святкування і загальне одушевлення злуки ЗУНР з Українською Народньою Республікою в одну державу, в січні 1919 р.

У травні 1919 р. Польща вжила у війні проти української дер­жави армію ген. Галлера, яка була зформована й озброєна держа­вами Антанти з призначенням до боротьби з большевицькою Мос­квою. Під її перевагою фронт почав пересуватися на схід. Разом з відступом Української Галицької Армії подалася на схід ціла наша родина, переїхавши до Ягольниці біля Чорткова, де ми зупи­нилися. Тут замешкали у дядька (брата матері) о. Антоновича, який був там парохом. У Ягольниці ми пережили тривожні й ра­дісні моменти великої битви т. зв. Чортківської офензиви, що від­кинула польські війська на захід. Але через брак військового по­стачання припинилася офензива української армії. Знову мусів початися відступ, цим разом за річку Збруч. Усі чоловіки з моєї родини, в тому числі й батько, як військовий капелян у рядах УГА, перейшли за Збруч в половині липня 1919р. Жінки й діти залиши­лися в Ягольниці, де пережили прихід польської окупації. У вересні того ж року моя мати, разом із дітьми, повернулася до родин­ного села – Угринова Старого.

Мій батько перебув усю історію УГА на «Великій Україні» (тобто на Наддніпрянщині) в роках 1919-1920, боротьбу з большевиками й біломосковськими військами, тиф. До Галичини він по­вернувся літом 1920 р. Спершу укривався перед польськими офі­ційними органами з уваги на переслідування українських політич­них діячів. Восени того ж року батько повернувся на попереднє становище пароха в Угринові Старому.

Весною 1922 р. померла моя мати на туберкульозу горла. Батько був на парафії в Угринові Старому до 1933 р. Того року перенесли його на парафію до Волі Задеревецької, повіт Долина, а опісля до села Тростянець, теж у Долинщині (вже після мого арештування).

У вересні, або жовтні 1919 року я поїхав до Стрия і тут, після складення вступного іспиту, вступив до української гімназії. До народньої школи я не ходив взагалі, бо в моєму селі, як і в бага­тьох інших селах Галичини, школа була нечинна від 1914 р. з уваги на покликання учителя до війська та інші події воєнного часу. Навчання в обсягу народньої школи я дістав у домі батьків, разом з сестрами й братами, користаючи з несистематичної допомоги до­машніх учительок.

Українська гімназія в Стрию була організована й втримувана спершу заходами українського громадянства, а згодом дістала право публічної, державної гімназії. Около 1925 р. польська дер­жавна влада відібрала їй окремішність, перетворивши її на укра­їнські відділи при місцевій польській державній Гімназії. Україн­ська гімназія в Стрию була клясичного типу. У ній я пройшов усі вісім кляс у роках 1919-1927, виявляючи добрі успіхи в науці. В 1927 р. я склав там матуральний іспит.

Матеріяльну спромогу вчитися в гімназії я мав завдяки тому, що мешкання й утримання забезпечили батьки мого батька, які мали своє господарство в тому ж місті. Там ще жили мої сестри і брати під час шкільної науки. Літні й святкові ферії ми проводили в родинному домі, в Угринові Старому, який був віддалений від Стрия около 80 кілометрів. Як у батька під час ферій, так і в діда під час шкільного року я працював у господарстві у вільному від науки часі. Крім того, почавши від четвертої гімназійної кляси, я давав лекції іншим учням і тим способом заробляв на власні ви­датки.

Виховання і навчання в українській ґімназії в Стрию відбу­валося за пляном і під контролею польських шкільних властей. Проте ж деякі вчителі зуміли вкласти в обов'язуючу систему український патріотичний зміст. Але основне національно-патріо­тичне виховання молодь набула в шкільних молодечих організа­ціях.

Такими явними – леґальними організаціями в Стрию були: Пласт – організація українського скавтінґу, і «Сокіл» – спортово-руханкове товариство. Крім того, існували таємні гуртки підпіль­ної організації середньошкільників, яка стояла в ідейному зв'язку з Українською Військовою Організацією – УВО – і мала своїм завданням виховувати дібрані кадри в національно-революційному дусі, впливати в тому напрямі на загал молоді та залучувати старші річники до допоміжних дій революційного підпілля (на­приклад, збірки на втримання українського таємного університету, поширювання підпільних і заборонених польським урядом укра­їнських закордонних видань, протидія спробам виломів з фронту національної солідарности – бойкоту польських товариств, кон­скрипції, перших виборів тощо).

До Пласту я належав від 3-ої гімназійної кляси (від 1922 р.); у Стрию був у 5-му пластовому курені їм. кн. Ярослава Осьмомисла, а після матури – в 2-му курені старших пластунів «Загін Червона Калина», аж до заборони Пласту польською державною владою в 1930 р. (Мої попередні старання вступити до Пласту в 1-ій, згл. 2-ій клясі були безуспішні через ревматизм суглобів, на який я хворів від раннього дитинства, не раз не міг ходити, і в 1922 р. був ок. два місяці в лічниці на водну пухлину в коліні). До підпільної Організації середньошкільників я належав від 4-ої кляси і був членом провідного звена (ланки) Стрийської ґімназії.

Після закінчення ґімназії й іспиту зрілости в половині 1927 р., я старався виїхати до Подєбрад у ЧСР на студії в Українській Господарській Академії, але цей плян відпав, бо я не міг одержати пашпорту на виїзд закордон. Того ж року я залишився в батьків­ському домі, займаючись господарством і культурно-освітньою працею в рідному селі (працював у читальні «Просвіти», провадив театрально-аматорський гурток і хор, заснував руханкове това­риство «Луг» і належав до основників кооперативи). При цьому я провадив організаційно-вишкільну роботу по лінії підпільної УВО в довколішніх селах.

У вересні 1928 року я переїхав до Львова і тут записався на аґрономічний відділ Високої Політехнічної Школи. Студії на цьому відділі тривали вісім семестрів; два перші роки у Львові, а в двох останніх роках більшість викладів, семінарійних і лябо-раторійних праць відбувалися в Дублянах коло Львова, де місти­лися аґрономічні заведення Львівської Політехніки. Абсольвенти складали, крім поточних іспитів під час студій, дипломний іспит й отримували диплом інженера-аґронома. Згідно з пляном студій, я пройшов 8 семестрів у роках 1928-29 – 1931-32, доповнивши два останні семестри в 1932-33 році. Мої студії закінчилися абсолюторією приписаних 8 семестрів, а дипломного іспиту я вже не вспів зробити через політичну діяльність і ув'язнення. Від осени 1928 р. до половини 1930 р. я мешкав у Львові, потім два роки в Дублянах і знову у Львові 1932-34. Під час ферій перебував на селі у батька.

У своїх студентських роках я брав активну участь в організо­ваному українському національному житті. Був членом україн­ського товариства студентів політехніки «Основа» та членом управи Кружка студентів-рільників. Деякий час працював у бюрі товариства Сільський Господар, що займався піднесенням аґрикультури на Західніх Українських Землях. В ділянці культурно-освітньої праці з рамени товариства «Просвіта» я відбував у неділі і свята поїздки в довколишні села Львівщини з доповідями та на допомогу в організуванні інших імпрез. У ділянці молодечих і спортово-руханкових організацій я був активним передусім у Пласті, як член 2-го куреня старших пластунів «Загін Червона Калина», в Українському Студентському Спортовому Клюбі (УССК), а деякий час теж у товариствах «Сокіл-Батько» і «Луг» у Львові. До моїх спортових зайнять належали біги, плавання, лещетарство, кошиківка і передусім мандрівництво. У вільний час я залюбки грав у шахи, крім того співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні. Не курив і не пив алькоголю.

Найбільше часу й енергії я вкладав у своєму студентському періоді в революційну, національно-визвольну діяльність. Вона полонювала мене щораз більше, відсуваючи на другий плян навіть завершення студій. Виростаючи від дитинства в атмосфері укра­їнського патріотизму й змагань за державну самостійність Укра­їни, я вже в гімназійному періоді шукав і знаходив контакт з укра­їнським підпільним, національно-визвольним рухом, що його в той час організувала й очолювала на Західньо-Українських Землях революційна Українська Військова Організація (УВО). З її ідеями і діяльністю я познайомився частково через родинні зв'язки, а ще більш під час праці в підпільній Організації середньошкільників. У вищих гімназійних клясах я почав виконувати деякі допоміжні завдання в діяльности УВО: поширювання її кличів, підпільних видань та служба зв'язку. Членом УВО я став формально в 1928 р., діставши призначення до розвідувального, а потім до пропаґандивного відділу. Одночасно я належав до студентської групи українсь­кої націоналістичної молоді, яка була тісно зв'язана з УВО. Коли на початку 1929 р. постала ОУН – Організація Українських Націо­налістів – я зразу став її членом. Того ж року я був учасником 1-ої конференції ОУН Стрийської округи.

Мої завдання в ОУН були загально-організаційні на Калуський повіт і членська праця в студентських клітинах. Одночасно я вико­нував різні функції у відділі пропаганди. В 1930 р. я провадив відділ кольпортажу підпільних видань на Західньо-Українських Землях, опісля до цього долучився технічно-видавничий відділ, а з початком 1931 р. ще й відділ достави підпільних видань з-за кордону. В тому самому році (1931) я обняв керівництво цілою референтурою пропаганди в Крайовій Екзекутиві ОУН, яку в той час очолював Іван Ґабрусевич (загинув у нім. концтаборі «Заксен-гавзен» в Ораніебурґу коло Берліну в 1944 р.). В 1932-33 рр. я вико­нував теж функцію заступника крайового провідника, а в поло­вині 1933 р. був призначений на становище крайового провідника ОУН і крайового коменданта УВО на ЗУЗ. (Ці обидві функції були злучені від половини 1932 р., коли-то на Конференції в Празі в місяці липні завершено процес злиття УВО і ОУН так, що УВО перестала бути самостійною організацією і перетворилася у війсь­кову та бойову референтуру, згл. відділ ОУН). Зв'язок з закордон­ними властями УВО й ОУН я втримував від 1931 р. з рації вико­нуваних мною організаційних функцій, виїжджаючи кількакратно за кордон різними конспіративними дорогами.

В липні 1932 р. я з кількома іншими делегатами від КЕ ОУН на ЗУЗ брав участь у Конференції ОУН у Празі (т. зв. Віденська Конференція, яка була найважливішим збором ОУН після осно­вуючого конгресу). У 1933 р. відбулися теж ширші конференції в Берліні і в Данціґу, на яких я теж був. Крім того, на вужчих конференціях-зустрічах я мав кілька разів змогу говорити про ре­волюційно-визвольну діяльність Організації з Провідником УВО-ОУН сл. п. полк. Євгеном Коновальцем та з його найближчими співпрацівниками.

Революційно-визвольна діяльність на ЗУЗ за час мого керів­ництва продовжувалася в основному за дотогочасними напрямни­ми, а сильніше акцентування одних ділянок і послаблення інших було достосоване до ситуації і до розвитку визвольного руху. Окремо відмітити можна б наступні моменти:

а) Широка розбудова членських кадрів й організаційної мережі по цілому терені ЗУЗ під Польщею. Особливу увагу присвячено охопленню Північно-Західніх Земель і тих теренів, які були пенетровані комуністичною роботою. Теж розгорнено акцію серед українців, які жили на польських землях, особливо по більших містах. Поскільки перед тим кадровоорганізаційна праця йшла головно по лінії колишніх військовиків і студентської молоді, тепер її поведено серед усіх суспільних шарів, з окремою увагою на Село й робітництво;

б) Зорганізовано систематичну кадрово-вишкільну працю на всіх організаційних щаблях. Ставлено три головні роди вишколу: ідеологічно-політичний, військово-бойовий і вишкіл підпільної практики (конспірація, розвідка, зв'язок і т. д.);

в) Крім політичної, пропаґандивної і бойової діяльности самої Організації, розгорнено нову форму праці – масові акції, в яких приймали активну участь широкі кола суспільства, діючи за ініціятивою, вказівками та під ідейним керівн