Реферат: Нас, українців, роз єднує різне

Де ти, доле України?

Нас, українців, роз»єднує різне

розуміння засадничих цінностей

Вступ

3 -5 Ласкавий читачу.

5-6 Самопізнання нації.

6-7 Нотатки про мову

7-8 Дажбоже наш!

Глава I

8-10 Мрія і дійсність

10-14 Тікання від себе

14-17 Як двом подолати 20-х?

17-27 Космос

Глава ІІ

Трохи історії

28-33 Звідки починається наш рід?

34-42 Загадки Змієвих і Троянових валів

42-46 Минуле України за царської імперії

46-51 Минуле за комуністичної диктатури

51 П’ять стадій національно-визвольної боротьби

51-52 І Стадія

53-55 ІІ Стадія

55-63 ІІІ Стадія

63-76 ІУ Стадія

76-81 У Стадія

81-86 Новому суспільству—нову історію

Глава ІІІ

87-92 Ідея України – Україна. Ідея українця – українець

93-102 Українці XX сторіччя

103-107 Погляд на українців крізь характеристику наших жінок Василем Пачовським

108-121 Про людину у владі

121-128 Влада як суспільно-суб’єктивне явище

128-132 Еволюція мотивації до дії

132-134 Булава

134-143 Переоцінка цінностей

Глава IV

144-154 Творення нової людини

154-161 Влада – народ

161-162 Селекція

163-172 Чи українці є нацією?

173-180 Мотиви голосувань

180-188 Як повернути українцеві особистість?

189-192  Селекція (продовження)

192-198 Індивідуалізм як позитивна риса

198-201 Індивідуалізм – демократія – хаос

201-226 Цивілізаційний вибір України

226-240 Самогубство нації

Глава V

Як зробити всю Україну націоналістичною?


151-156 Захоплення влади промосковськими силами.

156-157 Лінгвістична карта сучасної України

157-160 Як їм допомогти?

160-172 Західна Україна за 25 років стала націоналістичною. Коли вся Україна стане такою?

172-173 Які перспективи на Донбасі?

173-176 Діалектика і зовнішні чинники

176-179 Де шукати Україну?

179-182 Перестаньмо хилитися перед чужинцями

182-184 Образ майбутнього українця

184-187 Замість післямови

188-191 Додаток

Вступ

3 -4 Ласкавий читачу.

Самопізнання нації.

Нотатки про мову

Дажбоже наш!





^ Ласкавий читачу!

Якщо ти хочеш у цій книжці знайти наукові істини, тоді полиш її і візьми якусь іншу, наукову, книжку. Якщо ти не любиш своїх родичів, і твоє серце байдуже до цього клаптя землі, по якому ступали твої дитячі ноги, тоді передай цю книжку іншому, бо ти не зрозумієш автора, і не сколихне твоє серце його розповідь, бо все життя від юнацьких літ і до старости ним провадила одна єдина глибока і всеосяжна пристрасть – любов до України, якої ти не зрозумієш. А коли ця земля не байдужа тобі, тоді сторінки цієї книжки поведуть теб не від однієї наукової істини до другої, а по довгій дорозі лихої долі України з гострим камінням та колючим терням. Я спотикався об нього й ранив тіло колючками. Проте ніколи не збивався з шляху, бо дивився не під ноги, а вперед, за обрій, на зорю, яка все була попереду й манила до себе. І вздовж усього довгого – довгого шляху у вухах бриніла пісня, як туга за рідним краєм та біль за безталанною ненькою, такою красивою й милою і такою безжально скривдженою. А родився таким, що кривда викликала не сльози, а злість, в очах спалахували блискавки, і рука свербіла пошвидше вхопити меч аби трощити загарбників і очищати рідний край від непрошених зайд.

Така психічна установка не провіщала спокійне обивательське життя. Ну й Бог з ним! Кожен – власник свого життя і має право розпорядитися ним, як сам хоче. Я вирішив його використати за покликом козацької крови. І знаєш, Шопенгавер сказав: «Є в нас щось мудріше від голови». Так ось мене в житті провадила не тільки голова, а ще оте «щось», що спрямовувало мої думки в незвичному для мого молодого оточення напрямку, давало розуміти совітську дійсність з огляду на добро чи зло Україні і гартувало волю діяти задля її добра. Часом я до краю напружував волю, але переважно опинявся в

обставинах, в яких вибір подальшого шляху не становив жодних труднощів. І мені було само собою зрозуміло, що маю робити саме оце, а не щось інше. Може, цей крок я сам підготував своїми попередніми діями, і він був їхнім логічним продовженням, а, може, віра в правильність вибору чи й сам вибір прийшов мені зі сфери думки від тих Великих синів України, продовжити справу яких я поставив за мету свого земного життя? В такому разі це є те, про що Шопенгавер сказав у повище наведеному реченні. Він каже: «Є у нас…». У кого це «у нас»? Гадаю, що відповідь на це питання важлива, і вона полягає в поділі людей на тих, хто зумів прислухатися до самого себе, до свого єства та його призначення в житті, і тих, хто за щоденним брязкотом навколишнього життя не зумів прислухатися до своєї душі й почути зверху про своє призначення. І я сказав собі: «Не шукай, чоловіче, легкого шляху в житті, бо він може виявитися чужим. Шукай ,знайди свій шлях на рідному українському полі і тоді станеш особистістю!»

Навіщо я пишу оце? Бо хочу бачити українців щасливими, а Україну – передовою, розвиненою, справедливою й моральною країною. І книжка ця—пошуки відповіді на українське давнє питання: як змінити лиху національну долю на кращу? Як українця зробити щасливим?

А що таке щастя, як його розуміти? Що таке щаслива людина? Ось формула щастя: щастя – це співвідношення між уявним (бажаним) життям і життям реальним. Що ближче реальне до уявного (бажаного), то щасливіша людина і, навпаки, що далі одне від другого, то нещасніша людина. В такому визначенні щастя воно цілком суб’єктивне. І це справді так. Людина – окрема індивідуальність, тому кожен має своє уявлення про самого себе, свою мету і свій ідеал доброго життя. Для одного з козацькою вдачею і почуттям відповідальності за долю нації боротьба за українську державність є належною сферою реалізації своєї особистої сутности, мети свого життя. Козак, що сів на коня і взяв шаблю в руки, щоб бити ворогів, в той же момент припускає, що і він у бою може згинути. Це припущення його не зупиняє, можливість смерті його не лякає, бо свободу нації поціновує вище особистого життя. Успіх у бою приносить йому почуття найвищого щастя. Інший чоловік бачить своє щастя в іншому способі життя, і козакування його зовсім не приваблює.

Що ж до щастя нації, то, очевидячки, воно полягає в наявності умов для розмноження, здобуття освіти та розвитку природних здібностей і талантів членів нації та забезпечення культурного й духовного розвитку, досягнення високого рівня міжнародної конкурентноспроможности. Такі умови нація може собі забезпечити тільки в тому разі, коли вона створила свою незалежну державу, отже, своя держава - перша й найнеобхідніша умова для щасливого життя нації. Це банальна само по собі зрозуміла істина. Про неї не слід би й писати, коли б не очевидний факт, що в сучасній Україні не тільки частка громадян московської національности, але й частка зрусифікованих і зденаціоналізованих українців ставлять під сумнів благо здобуття Україною державної самостійности. Сумно, що комуністична тиранія геть чисто вбила в них почуття національної гідности, вони зреклися шани до могил своїх дідів-прадідів і готові називати себе совітськими людьми. А вони ж українського роду, і не годиться їх списати в чужинці.


^ Самопізнання нації.

Головне питання, яке яке мене найбільше тубувало в цій праці-це індивідуалізм українців: звідки він узявся і які його наслідки. Друге: чи можна його «обдурити», а саме: залишити його позитивну частину й нейтралізувати негативну? Суть нації не вичерпується цією психологічною рисою українців і я частково їх зачіпав. Відчуваю, що вичерпної відповіді не дав А чи можна її дати? Можна вивчити якусь річ умовно до кінця, якщо ця річ не міня.ться, а якщо вона росте й міня.ться в часі, то будь-який опис її матиме в собі істину моменту фіксації, і не більше. Нація—складний живий організм. Він росте і в часі міняється, того моє розуміння її має характер відносної істини. Чи наближаюсь я до об»єктивної істини? Очевидячки на це можна так відповісти: наближаюсь, якщо суть нації складається, наприклад, з однієї тисчи фактів і я у вивченні нації пізнаю 10, 100, 500, 501, 502…фактів, а їх число залишається все тією ж однією тисячею. Якщо мого життя вистачить на пізнаннґ 510 фактів, а той, хто після мене продовжить їх досліджувати, починаючи з 511, то в такому випадку можна дійти до кінця і пізнати об»єктивну істину щодо суті нації. Позаяк же нація розвивається, тобто в ній у часі щось відмирає, а щось з»являється нове, то й пізнанню її немає кінця.

Про що мова: про предмети, що служать людині, про антропологічний склад, темперамент, характер, про символи, ритуали, звичаї, про віру, космогонію, духовність, ще про щось? Досить поставити ці питання, щоб стало зрозумідим, що кожен факт,явище має свою окрему історію. І хоч не існує без людини, але як нею створений і її супроводжує, будчи покладений у довгий історичний ряд допомагає із сьогодення розуміти минуле, як і прогнозувати майбутнє. Отже вивченн конкретних істин допомагає пізнати відносну істину розвитку нації, що теоретичним знанням освітлює практичний її рух у всій різноманітности його політичних, економічних та інщих проявів. Ця книжка і є спробою самопізнання нації.

^ Нотатки про мову книжки

- Для української мови характерні активні речення, а для московської – пасивні, того я схильний до активних речень.

- Термін московський, москвинський. Московщина, Московія існували до 18 сторіччя. Московське князівство Петро I 1713 року наказав називати Руссю. Отже, первинні назви походять від слова Москва (Московське князівство, московити, моквитянка). Московити українське слово Русь перетворили в Росію. Це сталося в добу перетворення Московщини (Великого Московського князівства) в імперію. Отже, Росія – це власне Московщина плюс її колонії. В кінці 20 сторіччя відбулася перша стадія дезінтеграції Російської комуністичної імперії. З початком 21 століття відбувається швидке нагромадження національно-визвольних сил, що призведе до другої стадії дезінтеграції Російської імперії. Автономні республіки, краї й округи вийдуть з-під влади Москви, і Московщина перетвориться в національну державу московитів. Термін «Росія», як назва імперії, втратить політичну основу, і московити, звільнившись від імперського тягарю, повернуть своїй країні етнічну назву Московщина чи Московія. Розуміючи такий процес як історично неминучий, я й уживаю ці назви як іманентно правильні. Чи не ранувато? Гадаю, що ні. Бо ж варто заглядати трохи вперед, у майбутнє, щоб його реалії не захопили зненацька.

^ О, Дажбоже наш!

Допоможи мені байдужих зацікавити, холодних розігріти й пробудити в їхніх душах цікавість до нашої землі і неба, до життя рідного роду-племені, щоб за історичний подвиг українців їхні серця наповнювалися гордістю, а національне лихо витискало з їхніх очей сльози. Наповни живі колоди любов’ю й енергією і пов’яжи їх з духом славних пращурів та дай натхнення продовжувати їхні великі діла!

Я потішаю людей, а самому як тяжко буває! Я не знаю ніяких хитань чи вагань, а очі дивляться навколо і помічають відступ українства. Чого, чого? Я так багато казав і писав, так багато вкладав свою душу у їхні серця, а вони не сприйняли мойого тепла. Чом не люблять землю, по якій ходять, чом не бачать краси навкруги? Чом зневажають мову своїх бабусь, намагаються цвенькати по-московському? Чого не люблять своє? Чого чуже їм здається кращим? О, наївні! Мабуть, треба побувати в чужому краї, щоб полюбити свій?


Шановний друже,

зупинись,

навколо себе озирнись,

спитай себе:

нащо нас мати привела

на світ цей Божий?

Чи на те, щоб ми звисока

наплювали

на попередників усіх

землі вкраїнської цієї

та й, вирвавшись з ярма чужого,

дались пройдисвітам лихим

святую землю обікрасти

й пустити жебрати у світ

шукати щастя?

А рідний край?..

Невже його любить не варто

Як матір свою?

Він же один для нас у цілім світі!

Ну чого воно так, ну чого воно кат Має шанси (і Каїн, і Юда).

А заколотий брат, а запроданий брат,

А суціль споневажені люди…

(Сергій Сурмач з Криму

(газ. «Майдан Свободи», ч.21 жовтень 2010р.)

Глава I

Космічний розум.Інформаційні поля. Визначеність долі—можливість «прочитання» визначености. Воля людини,нації—невизнченість майбутнього шляху. Вище(Господнє) розрізнення добра і зла і «схвалення» добра. Можливість одному перемогти 20-х, або нації—своїх ворогів.

4-6 Мрія і дійсність

6-8 Тікання від себе

8-9 Як двом подолати 20-х?

9-15 Космос


Мрія і дійсність

А душа квилить за Україною… Так щемно, як бувало від новини про смерть батька і молодшого брата… Хочеться заволати: «Боже! Чого так? Чого їх передчасно забрав від нас? О, рідна ненько Україна, чого так тяжко в тобі людині жити? Чого твоя пречудова природня краса не проллється чистою росою на голови синів твоїх і не зробить їх твоїми щирими захисниками? Чого в їхніх душах зневіра і вічні сумніви, що штовхають на манівці шукати щастя й добра людського в інших країнах поміж чужинців?

А з глибини далекої України чи з наддніпрянської високості бринить тужлива мелодія – це бандура. Цікаво, як вона звучала сто, триста, п’ятсот років тому? Невже так же глибоко й душевно, як тепер? Їх робили зі стовбурів сухих придеснянських верб, тож якщо текстура деревини не змінилася, то й звучання бандури, либонь, не змінилося. Може її рокотання проймає душу до самих п’ят саме того, що переносить до нас у її звуках душу тих наших далеких-далеких пращурів, що їхні й могили зрівняли дощі?

Вишиванку й звичай зустрічати бажаних гостей караваєм з дрібкою солі на вишиваному рушникові українці сприйняли від своїх трипільських прародичів. Може, й співочість успадковуємо звідти? Може, й бандура несе нашому серцеві не тільки тугу й козацьку звитягу, а й щось давніше - філософське поєднання національної душі з природою: хлюпотіння деснянської хвилі з туркотом сизого голуба, що, зливаючись в гармонії, наповнювали українську землю й формували український темперамент, світогляд, мораль і врешті -решт всю національну долю. Що в цьому мінялося, а що ні? У чому зв'язок нас, українців теперішніх, з нашою минувшиною? IX-XIII століття – це творення і розквіт нашої Київської імперії русичів, потім крах імперії, століття боротьби і 300 років ганьби колоніяльного рабства. Отже, амплітуда історичного руху України – це рух від величі до рабства і знову до величі. Слід думати, що 21 століття – це початок піднесення України, і хай Дажбог надихне її синів на мужню боротьбу! А тим часом сумно дивитися на молоде покоління: чого воно таке непатріотичне? Чого матеріялізм і обивательські інтереси роз’їли його душу, і вона не знає високих ідеалів?

Волаю ці питання, а відповідь знаю. І від того ще тяжче на душі. Бо коли б не знав, може б поплакав та й облегшив душу. А коли знаю, то немає сліз, немає облегшення душі. Замість сліз мозок підсовує відповідь, яка заковує почуття в клітку й формулює план діяльности на вихід із майже безвихідного становища.

Мозок каже: не буває безвихідних становищ. Вони постають як безвихідні, коли всі проблеми національної недолі брати за одну неосяжно великанську проблему, наче коли б я задумав підняти вагу в 200 кілограмів, коли для мне й 100 кг поза межами можливостей. Слід думати не так. Пам’ятаймо дискусію Шевченка середини 19 сторіччя з освіченими українськими інтелігентами про український буквар для народних шкіл, в якій Шевченко сказав: «Робімо малі справи, а велика сама зробиться!», тобто поширюймо серед українців ідею національної свободи, і народ вирве Україну з-під московської неволі. Далебі, всяка велика справа складається з багатьох малих. Розділімо велику справу на малі. Кожну малу легко розв’язати, а вона ж просуває нас уперед до українського рисоджименто. Берімося до справи! А що їх вельми багато, не лякаймося, бо ж і нас багато.

Добилися свободи, а добра немає, бо немає його в людських душах. Випростай, Боже, цих зігнутих людей, дай їм душевну силу казати слова в прямому сенсі, і хай не бояться казати те, що думають. Хай зникне роздвоєність душ, і кожен стане сам собою. Розплющ їм очі, і хай побачать широкий світ і зрозуміють: немає раю на землі, а щастя знайдеш тільки в рідному краї. Тут розсердять, але й потішать, тут полають, але й допоможуть, тут ти – частина громади, а на чужині поміж людей ти самітній. Тобі ні з ким поділитися радістю чи горем, бо всі чужі, і їх не цікавить твоє життя, твої радощі і твоє горе. Полишаючи Батьківщину, ти ще не знаєш, як тяжко, як неймовірно важко бути самітнім серед людей?! Коли ти сам і навколо нікого – це одне, і зовсім інше, коли навколо тебе люди, багато різних людей, але всі так поводяться, наче там, де ти стоїш, порожнє місце – о, таку самітність перенести вельми важко! Того не один, вирвавшись зі своєї Батьківщини в американський рай, не зміг пристосуватися до нового суспільства і наклав на себе руки. Батьківщину ніщо замінити не може. І якщо в ній погано жити, то не тікати слід від неї, а боротися, щоб стало краще. Навіть тікання від себе легше від тікання з Батьківщини.

^ Тікання від себе

Я ввімкнув телевізор. В екрані славнозвісна пані Алла Роговцева. Трошки далі за нею молодиця. Балакають між собою і нам розповідають про минуле пані Роговцевої та її чоловіка Степанкова. Виявляється вона не Роговцева, а Роговець, і чоловік її не Степанков, а мав українське прізвище. На жаль, я чув не всю передачу і боюся щось переплутати, але зрозумів так, що в родині Роговців (як і в чоловіковій родині) були люди, які боролися проти ворожої Україні влади. Були це вояки армії Української Народної Республіки, петлюрівці, іншої діяльности чи якогось іншого виду українські націоналісти, бозна. Ясно одне: вороги радянської влади. А радянська комуністична більшовицька влада мстила всім своїм ворогам. Позаяк рідні цих ворогів могли симпатизувати ворогові, а не владі, комуністи запровадили до своєї системи репресій таке поняття злочину як член сім’ї контрреволюціонера (на кримінальних справах це позначалось абревіатурою ЧС КТР). Щоб уникнути репресій Алла Роговець стала Роговцевою, і чоловік став Степанковим. Для російського шовіністичного вуха російське прізвище звучить приємною музикою, не насторожує і не викликає підозріння. Не те що українські прізвища, які самі по собі дихають сепаратизмом і спонукають до оперативного глибшого зацікавлення біографією.

Минуло двадцять років. Незалежність України утвердилася на міжнародній арені і в головах самих українців. Поступово зменшувався страх перед поверненням московської влади над Україною з її чекістами, темними слідчими казематами й безмежними сибірськими концтабірними просторами й морозами. І тепер совітські люди починають згадувати своє українське коріння, розпитувати про історію свого роду, причини змін прізвищ, про жорстокі репресії й атмосферу загального жаху, який примусив був рятувати життя зміною прізвищ і запису в документах про національність. А скільки таких українців, які від постійної загрози нічних арештів, безбожних катувань і таємної загибелі в якомусь лісі без могили і хреста, змінили не прізвище, а свою душу і стали підтримувати батіг ката над Україною?!

Вони заслужили звинувачення у зраді України й вічного прокляття? Що, всі: батьки, підлітки, діти? Незалежно від конкретних обставин, в яких опинилася кожна сім’я? Хто міг взяти зброю й воювати проти загарбників, і хто це фізично був неспроможний робити? А яка свідомість – етнічна чи національна – передувала зраді?

Може, розумніше привітати рух пошуку свого родинного коріння, що починає поволі поширюватися в демократичній незалежній Україні? Погляньмо, як було раніше? Комуністична імперія настроювала молодші покоління проти старших поколінь, як носіїв буржуазної приватновласницької ідеології, яка нібито заважала швидкій побудові прогресивного соціялістичного суспільства. Пропаганда фактично навіювала молодшим поколінням зневагу і ненависть до їхніх батьків і дідів та бабусь. Бо наче через їхній «відсталий» світогляд і буцімто застарілі національні, культурні й звичаєві забобони й поняття, що вони принесли з капіталістичного минулого в соціялістичний лад, державі не вдалося забезпечити життєві потреби трудящих мас. Повагу до родичів комуністи замінювали повагою до передовиків соціалістичного виробництва. Розриванням почуттів родинної споріднености московській владі легше було перемішувати населення підкорених народів і здійснювати русифікаторську політику.Нищення національних традицій так званих союзних республік, збіднювало їхню духовність і створювало видимість багатства москвинської культури, що понижувало бар’єр між імперською й національними культурами й психологічно полегшувало відмову від своїх націй і перехід у лоно великодержавної москвинської нації. З українця, литовця, грузина робилася радянська людина: без роду й племені, без любові до рідного краю, таке собі перекотиполе – гомосоветикус.

Тепер тодішня політика російських шовіністів здається якимось неймовірним дикунством, а тоді це була відкрита політика, яку проголошували й публічно обґрунтовували в наукових журналах. Так, С.Брук і В.Кабузан у статті «Динаміка кількості й розселення росіян після жовтневої революції 1917року» (Sosial Sciences, 1983,№ 3) «науково» обґрунтовують асиміляцію росіянами неросійських народів. Називають асиміляцію прогресивним процесом, знищення за період комуністичної влади 90 народів вважають природнім явищем, розглядають особливости асиміляції в різних географічних реґіонах СССР і послідовно описують різні методи асиміляції: перемішування населення спрямуванням хлопців на військову службу в інші республіки, вербуванням й набором молоді на великі будови в Російську федерацію, на освоєння перелогових земель у Північний Казахстан, спрямуванням з України випускників вишів в Росію, звуженням української і розширенням російської освіти, переведенням промислового діловодства на російську мову та різними іншими способами. «Етнічно змішані шлюби справляють все більший вплив на процеси асиміляції»—заявляють авторни діловим тоном і описують заходи, які влада планово здійснює для сприяння змішаним шлюбам.( с. 118).

Філософ М.Йовчук у журналі «Вопросы философии» №12, 1979 року велемудро рече: «В процессе всестороннего расцвета социалистической культуры формируется общечеловеческая культура коммунистического общества. По мере дальнейшего развития этого полностью социально-однородного общества в исторической перспективе постепнно будут стираться национальные различия, все более сближаться, а затем и сливаться воедино культуры народов, окончательно утверждаться общечеловческие, коммунистические, интернационалистские и по содержанию и по форме черты и ценности духовной жизни и культуры.» (с.28).

Вихолощену цензурою та уніфіковану імперською комуністичною ідеологією лжекультуру комуністи збиралися нав»язати сотням народів світу, величезну багатобарвність національних культур вони планували замінити одним червоним кольором! І таку кастрацію Йовчук подає як прогресивний розвиток, як збагачення культур! Діалектик Йовчук бачить у майбутньому світ не різноманітним, а зведеним до одного комуністичного знаменника.

Проте, можна Йовчука й по-іншому розуміти: ідею уніфікації культур і роду людського він навіює підкореним москвою народам з наміром примирити їх з нібито неминучим відмиранням малих народів на користь « великої» російської нації, тобто скоює ідологічну диверсію в користь імперії.

Другий комуністичний ідеолог пише: «Братерські інтернаціональні зв»язки між країнами соціялістичної співдружности служать прототипом взаємин між націями, які є типовими для комуністичної суспільно-економічної формації і будуть невід»ємною частиною її доки всі нації не зіллються в одну єдину міжнародну спільноту на пізніших більш зрілих стадіях цієї формації».(Yuri Krasin: The Dialecties of Socialism and World Progress,Social Sciences №3,1981,с.86)


В демократичній Україні стало можливим вивчати історію рідного краю, і в українців поступово поглиблюється цікавість до свого родоводу. В добу колоніяльного минулого боялися вивчати історію своїх дідів-прадідів, бо вони могли виявитися так званими класовими ворогами комуністів, націоналістами, духовними діячами, а мо’ належали до державних службовців царської адміністрації – і це могло призвести до репресії за категорією ЧС КТР. У незалежній Україні не репресують за минулу діяльність теперішніх політиків ні їхніх родичів за їхню минулу діяльність. Громадяни України перестали боятися, і поступово виникає все більший інтерес до свого родового дерева. Слабкішає комуністичний міф про більшу розумність совітських людей супроти людей капіталістичних країн та попередніх суспільно-економічних формацій. Поволі повертається віра в розумність наших пращурів, а разом з нею й цікавість до своїх кровних попередників. Людина незалежної України здобуває моральну опору не в державній ідеології, а в кровній споріднености зі своїми попередниками, не в химерній ідеї створення нової совітської етнічної спільноти (на основі російської мови й москвинських звичаїв), а на основі відродження своїх рідних етнічних рис і своєї духовної культури.

Повернення колишніх українців в українство зміцнює нас. Кількісно воно поки що незначне, але, як тенденція, воно – показник потужного зміцнення всього українства.

2010-го року на 19 році незалежности владу в Україні захопили промосковські сили: Партія регіонів та комуністи. З перших днів їхнього владарювання вони відкрито під керівництвом прем’єр-міністра Російської Федерації Володимира Путина взялися здавати українські національні інтереси Москві. Їхня нахабна поспішність і зрада голови Верховної Ради України Володимира Литвина (який через причетність до вбивства Георгія Гонгадзе задля збереження депутатської недоторканости втратив політичну волю і став на шлях зради України) тяжко вплинули на все суспільство. Розчарування Ющенковим правлінням, неспроможністю патріотичних сил об’єднатися для захисту державности й захоплення влади промосковськими силами багатьом навіяли сумні думки про безвихідь, і вони опустили руки в безнадії. В гарячий час початку антиукраїнської діяльности Януковича та його команди патріоти спалахнули і з ініціативи Дмитра Павличка створили Народний комітет захисту України. Народ побачив у цьому центр об’єднання патріотичних опозиційних сил, що разом з парламентською опозицією зможе серйозно стримати владу від здачи Москві українських інтересів. На жаль, до НКЗУ не прийшов пан Анатолій Гриценко, не прийшов Арсеній Яценюк, не прийшов Юрій Костенко. В НКЗУ залишилася ВО «Батьківщина» та півтори десятки слабких позапарламентських партій. НКЗУ не став єдиним центром опозиції. Утворилося кілька опозиційних структур на чолі з такими політиками як Ю.Тимошенко, А.Гриценко, А.Яценюк, О.Тягнибок, Ю.Костенко. Кожен із них незадоволений антиукраїнською владою і радий керувати всією опозицією, одначе не готовий підпорядкувати своїх прихильників комусь іншому, а дехто (наприклад, Костенко) ладен обдумувати умови, на яких погодився б співпрацювати з владою.

Українська республіканська партія (УРП), будучи співзасновницею НКЗУ, розцінює цю структуру як тимчасову й малоефективну, тож намагається зміцнювати свої кадри і розробляти стратегію тривалої боротьби супроти антиукраїнських сил організаційними методами та послаблення соціяльної бази Партії регіонів розширенням патріотичного просвітянства особливо в Донбасі. Що зуміє вона зробити? І чого основні сили націонал-демократів ідуть не на поборювання ворожих сил, а на з»ясування взаємин поміж себе? Я відповім на це питання.

У час загального розчарування і зневіри в можливість ефективної патріотичної влади в Україні і поліпшення життя народу серед освіченої молоді поширюються настрої влаштувати своє життя за межами цієї безталанної України. УРП намагається зосередити в своїх лавах пасионаріїв, що власною фанатичною вірою в славне майбутнє України запалять такою ж вірою молодь і створять велику хвилю народного ентузіазму, який подібно до 1989-1991 та 2004 років спроможний міняти хід історії й творити дива.

^ Як двом подолати двадцятьох?

З 30-ти мільйонів загиблих у II-й Світовій війні понад 8 мільйонів --українці

У просторі людина не обмежена об’ємом свого тіла. Вона створює навколо себе енергетичне теплове й інформаційне поля. За тепловим полем за допомогою сучасних приладів можна визначити місце перебування людини. Інформаційне поле постійно тримає людину у сполученні з інформаційними полями інших людей.

Суб»єктивність і об»єктивність інформаційного поля.

Суб»єктивне інформаційне поле можливе у наслідок спроможности людського мозку створювати біологічний електричний струм. Цей струм є енергією для утворення інформаційного поля. Як можна такою малою енергією передавати одиниці інформації моментально і на буль-які відстані, незрозуміло, але факт існування телепатії це доводлить. Інформаційні поля багатьох людей взаємодіють і створюють національне інформаційне поле. Умовами його створення служить етнічна спільність та/чи національна спрямованість мислення населення на цій території. У наслідок цього зрозуміло, що чим однорідніше населення та чим ідейно воно консолідованіше, тим потужніше над цією територією інформаційне поле. Факт, що українці українізували готів, печенігів, половців та багатьох інших чужинців, що частково затримувалися були на українмській землі в час їхнього масового переселення, свідчить про велику силу впливу нашої природи, але також і дію українського інформаційного поля. Хто б ні прийшов на українську землю, він рано чи пізно неодмінно перетворювався на українця.

Напруженість інформаційного поля сильніша в теренах основного розселення нації і послаблюється на краю національної території. Це особливо помітно на сході етнічних земель України. У 18 сторіччі українці просувалися на схід. Висока культура хліборобства, роботящість, багата народна обрядовість і глибоко емоційна й багатюща за жанровістю й мелодійністю українська пісенність справляли потужний вплив на оточення й підкоряли його.

Трансформація царської імперії в комуністичну позначена плановим переходом з 1920-х років до геноциду українців. 1920 року московські більшовики знищили значну частину кубанських українців. 1921-1923 років організували голодомор українців в Україні й умертвили 3-3,5 млн, при цьому основний удар завдали південно-східним та центральноукраїнським теренам України. Московські шовіністи скасовують на Кубані та прикордонних до України російських теренах українську освіту і все культурне й громадське українське життя. Українське інформаційне поле слабкішає натомість москвинське дужчає, бо до цивілізаційного европейсько-азійського протистояння вклинилася державна сила московської імперії. Україна не мала збройних сил для захисту свого життєвого простору і Московія повела війну на знищення українців, звуження нашої етнічної території, на зросійщення і прищеплення українцям азіатських норм суспільного життя й методів державного керівництва суспільством. Таким чином цивілізаційне розмежування між двома етносами Москва просунула в західному напрямку в українську територію, і над цією частиною послаблене українське інформаційне поле.

Очевидячки, інтенсивність цього поля слабкішає зі збільшенням відстані від людини, хоча з іншого боку телепатичними дослідами доведено, що думка передається миттєво і на будь-яку відстань. Мабуть, мають місця різні явища. У всякому разі мене тепер цікавить спілкування людей на близьких відстанях у межах відносно доброго звукового й зорового сполучення. Люди за інтелектом і силою волі зовсім різні. Людина з багатшим інтелектом передає іншим знання і спроможна переконати їх в чомусь. Це «щось» може стати частиною світогляду людини-приймача, проте, щоб вона діяла, необхідна воля. Воля – це психічна енергія людини, що спрямована на досягнення мети. Воля проявляється в дії. Без дії можна тільки здогадуватись про вольові здібності людини. Дія підтвердить чи спростує здогади, але тільки вона виявляє справжню силу волі. Діапазон людських вольових потенцій величезний, починаючи ледь не від нуля, коли людина не виявляє свого ставлення ніколи ні в чому і пливе, мов тріска за водою, в людському потоці, не відстаючи від нього й не забігаючи вперед, до іншого кінця шкали, в якому, кажуть: «людина стальної волі», «крицева людина». На цьому кінці є люди, які спроможні долати величезні труднощі на шляху до своєї мети, спроможні померти, а не відступитися від раз поставленої мети.

Зрозуміло, що більшість людей мають силу волі в межах середини. Вони живуть середнім життям. В українській мові є добре слово «пересічний», яке означає пересічних людей, які живуть «як усі». Їхнє інформаційне поле перебуває у стані пасивного урівноваженого випромінення – сприйняття, як електрони у мідному дроті, не приєднаному до електричної мережі. Уявімо собі групу з двадцяти осіб таких людей. До цієї групи вривається хтось, у кого воля спрямована на досягнення поставленої мети. Він розповідає іншим сенс мети. Вони сприймають її як нову ідею, цікавляться, поглиблюють знання її. Випромінювач ідеї, пояснюючи її, випромінює вольову енергію. Ця цілеспрямована енергія, несучись в одному певному напрямку, збуджує нейтральні інформаційні поля двадцятьох інших осіб, вони пристають до основного стрижня, потовщують його, стають частиною спільного руху вперед. Як електрони в мідному дроті під впливом електричного заряду вишикуються в ряд і несуться вперед, так нейтральні інформаційні поля під впливом однієї «зарядженої» ідеєю й волею людини пристають до неї й несуться вперед до мети.

Воля без достатнього інтелекту призводить до сіпання в різні боки, у той час як інтелект без достатньої волі обмежується пізнанням світу без зусиль на зміни його.

Я все життя шукаю українців, заряджених націоналістичною ідеєю будувати велику самостійну українську державу й підносити українців на вищий рівень людського розвитку. Полюбімо ж рідну землю й себе і на цьому шляху станемо непереможні!

Космос

Торкнувшись інформаційних полів та можливости одному подолати двадцятьох, зупинюся докладніше на космічному середовищі полів та Вищій волі з огляду на пророковану долю України


У філософії давно існує питання, для чого існує людство. На нього є багато відповідей. Даю свою: людина і людство існують у світі для того, щоб виконувати функцію складника космічної еволюції.



Вихід людства в космос прискорив нагромадження знань. Розширення знань Сонячної системи, Галактики і всього космосу швидко зростає. Також зростає проникнення людини в мікросвіт. Космічна техніка дала можливість глибше вивчати землю, бо з космосу стало можливим бачити те, що з рівня землі побачити неможливо. Платон згадував єгипетську плиту із зображенням неба, на якому не було місяця. Отже, Місяць прилетів до Землі приблизно 12000 тисяч років тому, повернув Землю, змінив полюси, спричинив в одній частині Землі відплив океанів, а в іншій частині – приплив, потоп. Тепер нагромаджено багато фактів, які незаперечно доводять існування на Землі цивілізації дотеперішньої. Тож сучасна цивілізація не перша, а як мінімум друга. В якому відношенні перебува^ ІНФОРМАЦІЙНЕ ПОЛЕ, засноване на історії. Його відтворює й посилює національна еліта. Людина постійно перебуває в цьому середовищі. Воно визначає її мислення і вчинки. Що насиченіше культурне середовище нації,то активніше воно чинить перепону зовнішнім впливам, того для зміцнення нації важливо повертати народ до українських мови, культури і щоденних традиційних звичаїв, обрядів, форм звертань та дотримання колишніх моральних правил. На зміну комуністичному нищенню народного ладу життя, церкви й моралі необхідно протипоставити активне прагнення відродини народні форми життя й повагу до українських народних понять