Реферат: Шкляр В.І., Мелещенко О. К., Мукомела О. Г., Паримський І. С. Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретичний нарис. К., 1996. 168 с

Шкляр В.І., Мелещенко О.К., Мукомела О.Г., Паримський І.С. Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретичний нарис. – К., 1996. – 168 с.


В історико-теоретичному нарисі йде мова про надбання, проблеми і перспективи вітчизняної журналістики, розкриваються потенціал, ресурси, умови її авторитету і дієвості, впливу на розум та серця громадян України, зроблена спроба окреслити загальні параметри і засади національної школи журналістики на фоні світових масово-інформаційних надбань.

Розрахована на журналістів, політологів, студентів гуманітарних факультетів вузів, активістів преси, радіо і телебачення.

ISВN 966-7181-00-6

© В.І. Шкляр, О.К. Мелещенко, О.Г. Мукомела, І.С. Паримський


Погляд у третє тисячоліття (Від авторів)

Швидкоплинний час невдовзі перетне третєтисячолітній рубіж. За традицією віх настав час зупинитися. Озирнутися з тим, щоб у наступне століття, у третє тисячоліття взяти з собою все те краще, чого досяг український народ, журналістський корпус країни.

Запропонований читацькій увазі історико-теоретичний нарис вітчизняної журналістики виходить у рік п'ятирічного ювілею незалежності, суверенітету України. Ми не можемо не пам'ятати сторінки її історії, не турбуватись проблемами сьогодення, не бачити перспектив. Ставлячи перед собою таку мету, ми скористались відомим кінематографічним прийомом: у нарисі мають знайти відображення три точки-позиції дослідницької камери. Тому композиція книги будується на трьох кадрах (кадр-довідка, кадр-сьогодення, кадр-прогноз), які сприяють більшій об'єктивності і цілісності викладу.

Читач помітить у книзі полемічні, дискусійні місця. Проте це нас не лякає, а навпаки — ми сподіваємося на подальшу професійну розмову з точнішим і виваженішим акцентуванням на суперечливих моментах в історії, теорії і практиці української журналістики.

Така наша логіка. А тепер коротко про авторів і структуру книги. Всі вони починали з практичної журналістики, тепер — викладачі Інституту журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Відповідно до своїх наукових інтересів автори готували розділи книги. Перший розділ "Гірка правда історії" написав кандидат філологічних наук О.Г. Мукомела, другий — "Національна журналістика: від розладу до гармонії" доктор філологічних наук В.І.Шкляр, третій — "Спогади про майбутнє" кандидати філологічних наук О.К.Мелещенко ("Інтеграція до світового інформаційного простору") та І.С. Паримський ("Українське "ноу-хау": електронна комп'ютерна газета — революція у ЗМІ").

Складаємо вдячність колегам по цеху, спонсорам за сприяння виходу у світ цієї праці. Будемо вдячні всім тим, хто помірковано і доброзичливо поставиться до неї як першої ластівки комплексного, системного дослідження української журналістики.

Будемо раді Вашим відгукам і пропозиціям: 254119, Київ, вул.Мельникова, 36/1, Інститут журналістики, кафедра міжнародної журналістики, Центр вільної преси, тел. (380-44) 211-44-57, факс (380-44) 213-07-05.


Розділ перший ГІРКА ПРАВДА ІСТОРІЇ

Глава перша. На зламі віків

У двадцяте століття Україна ввійшла розтерзаною, пошматованою сусідніми монстрами: Наддніпрянська потрапила в старшобратські обійми двоглавого орла російського самодержавства, а Над­дністрянська — під покров одноглавого орла габсбурзької монархії. Там і там етнічні українці жили в колоніальних умовах. Та якщо галичани після європейської "весни народів" (революцій, що дали людям хоч і обмежені, зле все-таки свободи і права) відчули деякі демократичні зміни, що сприяли пробудженню національної свідо­мості, то східні українці й мріяти про це не могли. Цілий каскад царських указів та інструкцій його чиновників заборонили українське слово як антидержавний, сепаратистський чинник, що загрожував вимріяній віками ідеї '"єдиної неподільної Росії".

Паралельно з офіційними урядовими заборонами української мови відбувалося насаджування ніби прогресивнішої і розвиненішої культури російської. У кінці. XIX — початку XX століття в Україні бурхливо розвивалася промисловість, зростали міста. Відбувалася масова міграція росіян в українські промислові центри. Вони несли з собою свою культуру, свою мову і за допомогою місцевих власників заводів і фабрик та адміністрації (теж, переважно, росіян) при­щеплювали її місцевим городянам і українським селянам;* що поповнювали робітничий клас. Так утворювався російсько-український мовний суржик, який в побутовому вживанні зберігся й донині. Ця епідемія перекинулася й на село, жителі якого мали тісні виробничі контакти з цукроварнями та іншими підприємствами, що переробляли сільськогосподарську сировину.

Приблизно так само відбувалася полонізація західних українських земель через панський фільварок і панський двір. Тому й маємо сьогодні галицький діалект, засмічений полонізмами та іншими європеїзмами. Але це сталося значно раніше, ніж на Придніпров'ї, і згадані вже демократичні перетворення створили необхідний грунт для проростання національної культури і розвою національної свідомості.

У Східній Україні аж до революційних подій 1905 р. не виходило жодної газети чи журналу українською мовою. Не тому, що не було кому писати, чи не вистачало читачів, а тому, що не дозволяли. Не можна було видавати не тільки політичних газет чи брошур, а й спеціалізованих, скажімо, хліборобських, медичних журналів, бюлетенів. Навіть усне публічне слово заборонялося. Коли при відкритті пам'ятника Котляревському в Полтаві 1903 р. делегатка від чернігівського літературно-театрального товариства Оль­га Андрієвська почала виступати рідною мовою, голова міської ради Трегубов перервав її, сказавши, що є наказ міністра не дозволяти українських привітань. Українською мовою могли виступати тільки гості з інших країн.

Єдиним виданням, якому з кінця 90-х рр. минулого століття дозволяли друкувати українською мовою повісті й драми, був російськомовний журнал "Киевская старина". Та й то робив він це у великому єдиноборстві з цензурними чиновниками. Все ж таки цей науковий місячник, особливо під редакцією В. Науменка, став політичним явищем в розвитку національної культури. Використовуючи езопівську мову, приховані форми пропаганди, науковці та публіцисти зуміли "наблизити старину до розуміння сучасного читача і висвітлити нинішнє за допомогою історичного висвітлення минулих доль півдня Росії". Історичні біографічні нариси про видатних гетьманів, діячів науки і культури І. Мазепу, П. Могилу, П. Куліша та ін. викликали у читачів роздуми про' можливість і необхідність розвивати власну, самобутню культуру й літературу, підштовхували їх до нової праці на ниві національного відродження. До того ж, відомий український меценат Є.Чикаленко, який знав ціну художнього слова, любив і поважав історію рідного народу, заохочував матеріально молодих літераторів до написання творів про історичне минуле.

Єдиний в Східній Україні часопис не міг через обмеження реалізувати творчі задуми літературної молоді. Тому публіцисти, поети і прозаїки надсилали свої твори в Галичину і Буковину, де видавнича атмосфера була набагато сприятливішою. Так торувався шлях до налагодження літературних і громадсько-політичних взаємин між Галичиною і російською Україною, започаткований Михайлом Драгомановим. Серед тих, хто брав активну участь в літературному , житті Галичини, відомий дослідник історії соціально-політичної думки в Україні Тарас Гунчак називає Олександра Кониського, Олену Пчілку, Івана Нечуя-Левицького, Бориса Грінченка, Івана Карпенка-Карого, Михайла Коцюбинського, Лесю Українку. Перелік імен можна продовжити.

Взагалі треба зазначити, що 90-і роки минулого століття — перше десятиліття нинішнього історики вважають періодом пошуків нових напрямків політичної і літературної діяльності в Галичині. У цей же час налагоджувалися найінтенсивніші зв'язки між обома частинами України. Організація чисельних філій "Просвіти", громадських, кооперативних, спортивних, літературних гуртків та організацій, зрештою, створення політичних партій знаменувало собою те, що традиційному культурництву українофілів настав кінець, і прогресивна громадськість приступила до серйозної політичної діяльності. Журналісти і письменники видавали газети, журнали, брошури, в яких намагалися розбудити в людей громадянську і національну свідомість. Не всі вони були рівні за змістом, періодичністю, тривалістю функціонування (траплялися й одноденні), масштабом впливу на читацьку аудиторію, проте зробили свій внесок в консолідацію українських сил.

Серед найбільш впливових видань варто назвати перш за все журнал "Народ", який видавали І. Франко та М. Павлик на кошти, зібрані однодумцями в Наддніпрянській Україні. Саме на сторінках цього часопису політично визрівали молоді радикали. Особливо помітною фігурою був Юліан Бачинський, який опублікував тут кілька статтей із загальною назвою "По поводу еміграції". Вони були своєрідною заготовкою до його знаменитої книжки "Україна іггесіепіа" ("Україна уярмлена"), що вийшла друком 1895 р. у Львові. Відштовхуючись від фактів масової еміграції галицького селянства в кінці XIX століття, публіцист аналізує проблеми економічного розвитку Галичини і Підмосковної України. На підставі такого аналізу він виявив суперечності, які заважали вільному життю українського народу. З його розвідки випливало, що необхідною передумовою економічного і культурного розвитку України є її політика самостійність.

Висунувши новий політичний лозунг, Ю. Бачинський окреслює конкретні завдання громадськості для його реалізації. Для галичан — це боротьба за демократизацію виборчої системи, для східних українців — впровадження конституції в Росії. Але крім цих завдань, зазначає автор, необхідно вже тепер "тій малій горстці свідомих українців" розпочати розбуджувати серед мас "думку про політичну самостійність України". Це питання рано чи пізно має вийти на порядок денний, але чим швидше та ідея прийметься серед української суспільності, тим легшою буде боротьба за неї. Історія не раз підтвердила думки публіциста. У пропагандистській діяльності Бачинський радив не обмежуватися самим лише простим наголосом на національну самобутність українського народу, а опиратися перш за все на , економічні суперечності, які виникають між окремими територіями в Росії, а головне — на суперечності між Україною та рештою імперії, вказуючи на наслідки, які з них витікають для культурного розвитку України.

Ці несподівані сентенції Бачинського спочатку не сприймалися прогресивними діячами Галичини, проте згодом з ними погодились, і вони набули розвитку в працях інших публіцистів не лише в Галичині, а й у Східній Україні.

Значну роль у консолідації українських сил відіграла газета "Діло", назва якої виникла ніби в протиставлення москофільському "Слову". Це було унікальне видання, яке впродовж майже шістдесяти років впливало на розвиток національної свідомості українців. Виходячи у Львові, в кінці XIX — початку XX століть вона проникала на береги Дніпра і якоюсь мірою локалізувала там дефіцит патріотичного друкованого слова. Газету завжди непокоїла розмежованість українських земель, що знесилювало націю, тому вона однією з наріжних політичних проблем ставила їхнє возз єднання. З цього приводу І.Франко писав у статті "Теперішня хвиля і русини": "Найтяжча рана, яка обезсилює нас тут у Галичині, — це розчетвертування нашої землі і нашого народу і цілковита відірваність наша від величезної маси братів наших за кордоном".

Такого ж спрямування була й газета "Громадський голос" (1895-1910), яку в різні роки редагували Іван Франко та Михайло Павлик, і "Радикал", і "Хлібороб", хоч остання виходила нерегулярно.

Найтісніші контакти між східною і західною українською ін­телігенцією здійснювалися через журнал "Літературшо-науковий вісник", що започаткувався 1898 р. у Львові. Це було справді все українське видання. У ньому співпрацювали діячі різних ідейних напрямків і угруи гань, різних літературних уподобань. "ЛНВ" став по суті спадкоємц «' літературно-художнього двотижневика "Зоря" під редакцією В. Уевицького та науково-публіцистичного журналу І. Франка "Житє і і ово".

"Літературно-науковий вісник" став базовим виданням Наукового товариства імені Т.Шевченка (НТШ), головою якого був М. Грушевський. Навколо нього гуртувалися значні наукові сили і велася інтенсивна наукова робота. Ця наукова установа завдяки її керівникові широко пропагувала історичне минуле України, досягнення вітчизняних і зарубіжних вчених у галузі природничих наук, літератури, фольклору, етнографії, археології, бібліографії тощо. НТШ видавав цілий ряд наукових видань: "Записки наукового товариства імені Шевченка", "Матеріали до української етнології та антропології", "Етнографічний збірник", "Матеріали до української бібліографії", "Пам'ятники української мови і літератури", "Хроніка Наукового товариства ім. Т.Шевченка". "ЛНВ" мав також відділ, в якому друкувалися оригінальні й перекладні статті про найважливіші здобутки світової науки і про досягнення українських вчених, проте найбільше місця в журналі було відведено літературно-критичним статтям та оглядам і белетристиці: повістям, оповіданням, драматичним творам, поезії. На його сторінках друкувалися художні твори І.Франка, Лесі Українки, В.Стефаника, О.Кобилянської, О.Маковея, П.Грабовського, О.Кониського, М.Вороного, І.Нечуй-Левицького та ін., літературно-критичні статті М.Грушевського, С.Єфремова, Д.Донцова, М.Сріблянського. Особливо цікавою була дискусія між І.Франком та С.Єфремовим про шляхи розвитку української літератури та публіцистики. У журналі дебютував тоді ще невідомий полтавський семінарист С.Петлюра.

Як бачимо, коло авторів свідчить про те, що це був журнал всеукраїнський, а редакційний колектив намагався зробити його "по змозі однаково цікавим і для галицьких, і для російських українців". Варто зазн . ,ити, що видавці взяли курс на легальний доступ його в Росію. Це до деякої міри їм вдалося: російська цензура не обмежувала розповсюдження "Літературно-наукового вісника" в Одесі, Києві, Варшаві, Москві. Винятком був лише Петербург. Це давало можливість ознайомити широкі кола української громадськості з найновішими досягненнями українських митців і вчених, показати світові, що народ цей здатний творити власну науку, культуру, літературу і має право на незалежне від сусідів існування.

Характерною ознакою того, що українська журналістика в Галичині вступає в цивілізовану фазу свого розвитку, була диференціація видань. В окрему групу починає виділятися галузева преса: господарсько-кооперативні часописи "Господарь і промишленник" (Львів), "Господар" з місячним додатком "Економіст" (Перемишль), "Український пасічник' тощо. Виникають мистецькі видання ("Артистичний вісник"), лікарські ("Здоров'я"), юридичні ("Часопись правнича"), педагогічні ("Учитель", "Наша школа", "Український учитель", "Учительське слово").

Враховувалися й вікові ознаки споживачів друкованої продукції. Для молоді у Львові видавався літературний журнал "Молода Україна", який, прищеплюючи в підростаючого покоління любов до знань, розвиваючи в ньому літературні смаки, намагався підтримувати зв'язок з молоддю всіх куточків України.

Для дітей і молоді педагогічне товариство видавало журнал "Дзвінок , де друкувалися народні пісні, казки, прислів'я, вірші, статті та оповідання про рідний край, його природу, розповіді про історичне минуле батьківщини. Авторами цих творів були відомі письменники Леся Українка, Л.Глібов, І.Нечуй-Левицький, Б. Грін-ченко, Ю. Федькович, Г. Хоткевич, Олена Пчілка.

Таке розмаїття видань в Галичині сприяло вихованню національної гідності, розвитку самосвідомості, протистояло асиміляції на всіх етнічних землях України.

Може скластись враження, що на зламі двох століть громадсько-політичне і культурологічне життя повністю перемістилося на західноукраїнські землі. Не применшуючи ролі в розвитку української ідеї інтелігенції Галичини і Буковини, варто зазначити, що з наростанням визвольної боротьби та з самоствердженням талановитих письменників і журналістів (маються на увазі Леся Українка, В. Винниченко, М. Коцюбинський, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Чернявський та ін.) в кінці XIX століття в Східній Україні пожвавлюється громадське життя, активізується літературний рух, видавнича справа, журналістика, формуються політичні гуртки і партії.

У цей час тут видаються, правда, російською мовою, але українські за своїм змістом, журнали "Киевская старина", "По морю и по суше" (Одеса), тижневик з питань сільського господарства 'Хуторянин" (Полтава), "Университеткие известия" (Київ) та ін. У Чернігові на базі офіційного органу губернського земства Б.Грінченку вдалося опублікувати три томи "Зтнографических материалов".

Завдяки цьому невтомному літераторові та етнографові у Чернігові було засновано українське видавництво, яке в неймовірно тяжких цензурних умовах видало понад сорок популярних книжечок (так званих "метеликів"). Це була унікальна серія науково-популярних, просвітницьких та художніх творів для народного читання. До неї ввійшли оповідання М.Коцюбинського, Панаса Мирного, поезії П.Грабовського, фольклорні збірки.

У Києві також було створено видавничу спілку "Вік", яка видавала просвітницькі брошури, літературні збірки для масового читача. Серед них тритомний збірник "Вік" (1900-1902), "На вічну пам'ять Котляревському" (1904).

В умовах, коли не можна було видавати українською мовою газети й журнали, Б.Грінченко відновив традиційну для 30-х рр. XIX століття альманахову журналістику. Його збірники й альманахи "Криничка" (1896), "Степові квіти" (1899), "Хвиля за хвилею" (1900), "Дубове листя" (1900) стали доброю трибуною письменників, публіцистів, залучали до творчості літературну молодь. Вони певною мірою задовольняли попит читачів на інформацію з сфери культурного життя народу, навіть ставили деякі проблеми національного відродження краю.

Все це була просвітницька діяльність української інтелігенції, яка хоч і зіграла свою епохальну роль у збереженні вогнища національної культури під шаленим централістським пресом московських шовіністів, проте вона вже не вдовольняла прогресивну українську молодь. І вона шукала інших шляхів боротьби за свободу свого народу.

Ці шляхи вели до створення політичних партій, щоб згуртувати однодумців у наступі на загальне лихо. У Галичині політичні партії певною мірою були створені ще в кінці XIX століття не без участі, звичайно, наддніпрянців. А ось у центральній Україні та на Слобожанщині цей процес перенісся на початок XX століття. Проте розпочинали не на голому місці. В суспільстві ще витали визвольні ідеї "Братства тарасівців", хоч царська жандармерія ще 1893 р. заарештувала найбільш активних діячів цього товариства. Ідеї тарасівців були сприйняті і використовувалися іншими політичними силами.

І ось 11 лютого 1900 р. в Харкові на так званій "Раді чотирьох" (Д.Антонович, Б.Камінський, Л.Мацієвич, М.Русов) була заснована Революційна українська партія (РУП). її поява започаткувала нову сторінку в історії організованого політичного руху, що передбачав широку працю в масах, яка пізніше реалізувалася у революційних виступах українського селянства та інтелігенції.

Такий, здавалося б, чисто політичний акт мав відносну причетність до історії української журналістики, якби не один випадок, що вніс свіжий струмінь і в публіцистику, і в політичну думку тогочасної України. Через кілька днів після заснування РУП Д.Антонович звернувся до молодого, але відомого адвоката Миколи Міхновського з проханням написати програму нової партії. Той погодився і вже на шевченківські роковини в Полтаві, а через тиждень у Харкові висловив свої міркування, які потім видав у Львові брошурою з красномовною назвою "Самостійна Україна".

Брошура не була ні партійною програмою, ні політичним маніфестом, але зразу ж полонила неспокійні серця молодих революціонерів, які боротьбу за самостійну Україну ставили на професійну основу. Це було нове слово в українській публіцистиці і за чіткістю ідеї, і за сміливістю постановки проблеми, і за тональністю, що відповідала настроям мас.

Зробивши кілька зауваг щодо "нового повороту в історії людськості", М.Міхновський впевнено зауважує: "П'ятий акт великої історичної трагедії, званої "боротьбою націй", вже почався і закінчення наближається". Далі автор з властивою його публіцистиці риторичністю ставить цілий каскад сповнених обуренням запитань, відповідь на які зрозуміла його сучасникам: "Яким правом російський царський уряд поводиться з нами на нашій власній території, наче зі своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубільців своєї країни, видано закон від 17 травня 1887 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренегатів? На грунті якого права з наших дітей готують у школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом уряд російський здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи й підтримуючи її науку, мистецтво, літературу, промисловість і т.д.? І, нарешті, найголовніше, чи має право царський уряд взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністративні засади?

Чи позиція царського уряду відносно нас є позиція права чи тільки сили, насилля?"

Вже ця риторика свідчить про те, що на публіцистичному небосхилі засіяла нова зірка в особі молодого правника, патріота, завзятого самостійника. Він так яскраво довів необхідність об'єднання всіх етнічних українських земель у єдину соборну державу, що його ідеї не вмирають протягом століття і ще й сьогодні є джерелом натхнення для вже реальних будівників української держави.

У першій частині свого публіцистичного трактату Міхновський на основі міжнародного права по-науковому доводить, що Переяславський договір 1654 р., якого впродовж віків не дотримувалися московські царі, не канув у лету, і в епоху нових міжнаціональних стосунків, коли український народ відчув себе господарем своєї землі, знову набирає чинності.

Друга частина праці, яка, здавалося б, мала стати програмною, цю думку передає з патріотичним пафосом. "Ми відродилися, - наголошує публіцист, - з грунту, наскрізь напоєного кров'ю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матінок стародавню любов нашої нації до вітчизни і її свободи та ненависть до насилля над нами".

Підкреслюючи якісно новий етап визвольних змагань українського народу, новий рівень його національної свідомості, Міхновський заявляє: "Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернугься. Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої та національні і вона виконає свій обов'язок. Вона виписує на своєму прапорі ці слова: "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ".

Далі автор веде мову про те, що досягти здійснення цього великого ідеалу можна лише силою, в лютій та тривалій боротьбі з безпощадним і дужим ворогом. Проте далі терпіти не можна. Час настав. Про це він говорить у такій метафоричній формі: "Ніч була довга, але ранок наблизився, і ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб'ємо їх до схід сонця свободи! Ми востаннє виходимо на історичну арену, і або поборемо, або вмремо... Ми не хочемо довше бути євнухами, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України! Сини Вкраїни! Ми, як той Антей, доторкаючись до землі, наберемось усе більшої сили й завзяття. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Вкраїні, і кожний, в кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!"

І люди відгукнулись. Як стверджує Тарас Гунчак, "в скорому часі до РУП пристала українська молодь найрізноманітніших політичних напрямів — від радикально-націоналістичного до соціалістичного". Це були переважно студенти Київського та Харківського університетів, учителі народних шкіл, семінаристи, представники різних прошарків інтелігенції. Своєю організаційною мережею (так званими "вільними громадами") новостворена партія покрила майже всю Україну. Є свідчення, що Симон Петлюра, який на той час вчителював у Катери нодарі, заснував Чорноморську вільну громаду на Кубані.

Основну свою увагу рупівці звернули на ще незрусифіковане селянство. Незважаючи на переслідування царських жандармів, вони йшли на село, несли з собою книги, брошури, газети, прокламації, проводили усну агітацію.

Цензурний режим не давав можливості видавати постійний друкований орган нової партії, тому видавничу діяльність довелося перенести за межі імперії. Так у Чернівцях почала виходити партійна газета "Гасло". Там же, в Чернівцях і Львові видавалася газета "Селянин", часописи "Добра новина" та "Праця". Однак в умовах наростання селянських повстань царська жандармерія посилила контроль за тим, щоб ці газети не розповсюджувалися в Росії.

Вже перше число газети "Гасло" засвідчило про те, що в новоствореній партії намічається розкол. У вступній її статті Революційну українську партію названо соціалістичною. Частина членів РУП на чолі з М.Міхновським на знак протесту вийшла з її лав і заснувала нову організацію — Українську народну партію, яка 1917 р. перейменувалася в Партію соціалістів-самостійників. Особливої діяльності вона не розвинула. Крім кількох брошур Махновському вдалося видати перший і останній номер журналу "Самостійна Україна" у тих же Чернівцях.

З таким ідеологічним багажем і видавничим досвідом вступила українська прогресивна інтелігенція в XX століття.

Глава друга. Між двох революцій

✓Злянські повстання, японська війна, революційні події 1905 р. С»завдали нищівного удару по цитаделі деспотичного російського монархізму. Історики помітили, що коли Росія програє в своїх постійних експансивних війнах, вона дещо попускає віжки ніким не контрольованого гніту народів. Так ^сталося і на цей раз. Проте царські чиновники не поспішали. У розмові з київською делегацією керівник Головного управління у справах друку князь Шеховський, якого не можна було запідозрити в антипатіях до українців, зазначив: "Конечно, запрещение с переводов св. писання и научно-популярньїх книг должно бьіть снято: я даже допускаю возможность разрешить научньїе сочинения на малороссийском наречии, но вот чего я себе решительно не могу представить — ато разрешение политических газет по-малороссийски".

Очевидно, це була офіційна позиція російського уряду. Тому численні заяви, звернення української громадськості в різні установи аж до верховного Сенату залишалися або непоміченими, або ж сприймалися негативно. Протягом майже всього 1905 р. жодна заявка на видання українською мовою газети чи журналу не мала позитивної відповіді від царських чиновників. Мало того, російська, здавалося б, прогресивна, але шовіністично настроєна інтелігенція чинила шалений опір будь-яким натякам на правомірність українських видань. На з'їзді журналістів, що відбувся в березні 1905 р. в Петербурзі, представник від журналістів України Є.Чикаленко спробував виступити з вимогою "поставити українське слово в однакові цензурні умови з московським". На нього посипався шквал осуду, про що він згодом з гіркотою розповість у своїх "Спогадах".

Проте, так само, як краплі води розбивають камінь, активність українських політичних і громадських організацій, особливо "Просві­ти", наростання невдоволення народних мас змусили Миколу II пого­дитись на демократичні поступки. Маніфестом 17 жовтня він обіцяв надати народам Росії "свободу особи, слова, сумління, зібрань та союзів". Хоч народ вже давно зневірився у благородні жести монар­хів, все ж у суспільстві відчулися деякі полегшення. В Україні вини­кали нові партії. Історики стверджують, що протягом 1905-1907 рр. тут було засновано близько 30 політичних організацій.

Для ефективнішої політичної й організаційної діяльності кожна політична організація воліла мати власний друкований орган. Як згадував Б.Грінченко, в той же день, коли було оголошено конституційний манфест, в Києві зібрався редакційний комітет, щоб обговорити план видання першого номера щоденної газети 'Громадське слово".

У той же вечір в Києві чорна сотня влаштувала погроми. Налякані погромами київські друкарні не погоджувалися друкувати українську газету лише на підставі маніфесту 17 жовтня. Чекали спеціального письмового дозволу на те від губернатора. Губернатор, як і слід було сподіватися, такого дозволу не дав. Строки видання першої україномовної газети затяглися...

Патріоти невеличкого містечка Лубни на Полтавщині не чекали "милостині" від можновладців. Місцева українська громада знайшла друкарню, яка погодилася в тих умовах надрукувати підготовлене нею видання. Так 12 листопада 1905 р. з'явилася перша в Росії україномовна газета "Х\ібороб".

Невеличке двополосне друковане видання відкрило нову еру в історії української журналістики. По-різному оцінювали й переоцінювали його чорні, білі, червоні, жовті й блакитні фахівці, проте того факту, що воно було першим, нікому не вдалося і не вдасться заперечити.

Газета появилася на світ завдяки ентузіазму і фінансовим витратам маловідомих, а тепер зовсім забутих братів Володимира і Миколи Шеметів. "Хліборобом" зразу зацікавилась публіка, він швидко розходився п'ятитисячним накладом.

Вже сама назва газети свідчить про те, що вона переваги надавала селу, прагнула об'єктивно показати всі біди селянина, передати його прагнення, нарешті, згуртувати хліборобів у боротьбі за волю. Навіть гаслом газети редакція обрала: "Селяни всієї України, єднайтеся!"

Зухвалий лубенський первісток викликав великий переляк не лише в рядах вірнопідданого царського чиновництва. Великий галас зняла російськомовна преса. Особливо після того, як "Хлібороб" надрукував текст Переяславської угоди Богдана Хмельницького з російським царем, де всі вочевидь побачили, як царизм упродовж віків порушував цей документ, фактично перетворивши Укр'атну в колонію. До речі, ця публікація й визначила основне політичне кредо газети. Промосковська "Киевская газета" занепокоїлася тим, що "Х\ібороб" копає прірву між двома братніми народами, "Киевские отклики" назвали газету "першою ластівкою українського шовінізму". Невгамовний монархічний "Киевлянин" строчив доноси на газету та її редактора і був дуже вдоволений, коли "прокурором лубенського окружного суду порушено, нарешті, кримінальне переслідування проти редактора "Хлібороба". Журнал "Вільна Україна", що ніби-то репрезентував українську соціал-демократію в Петербурзі, хитаючись зліва направо, висунув таку спекуляцію: "Боронь, Боже, нести у народні маси націоналізм "Хлібороба"... Він стане на перешкоді української нації, її культурного розвою". Пролив крокодилячі сльози і загалом прогресивний сатиричний журнал "Шершень", бідкаючись про політичну невиразність газети.

Така всебічна обструкція невеличкої беззахисної газети вкоротила їй вік. Після кількох конфіскацій на п'ятому номері, що побачив світ у січні 1906 р., "Хлібороб" закрили. Нелегкими Були кроки першопрсходців. Не даремно Б. Грінченко свою книжку про українську пресу того періоду назвав "Тяжким шляхом".

Шлях дійсно був нелегким. Та так закладено природою. Навіть ніч не в одну мить перетворюється на день. Перед сходом сонця є ще тривалий світанок. Отаким світанком для української журналістики був революційний період 1905-1907 рр. Великі сподівання покладалися на затверджені 24 листопада "Временньїя правила о печати", якими скасовувалася попередня цензура на газети, а тим самим, здавалося б, і заборона на українську періодичну пресу. Проте "заповзяті юристи" так скомпонували цей документ, що в ньому й рядка не знайшлося для умов видання часописів іншими неросійськими мовами. Таке невинне упущення давало можливість чиновницьким крючкотворам чинити шалений опір українському слову, що спиналося на ноги.

Саме цей аргумент ліг в основу відмови київського генерал-губернатора Є.Чикаленку, який, заручившись фінансовою підтримкою відомого мецената В.Симиренка, вів підготовку до видання газети "Громадське слово" та місячника "Нове життя".

Однак прогресивна українська інтелігенція не опускала рук. Наприкінці 1905 р. В-Леонтович (В.Левенко) зумів якимось чином отримати ліцензію на видання щоденної політичної, економічної та літературної газети "Громадська думка", перше число якої вийшло в останній день поточного року. Київський читач чекав "Українського слова", а на новий рік отримав "Українську думку". З цього приводу в першому ж номері В.Самійленко надрукував фейлентон "Як я перейшов від слова до... думки", де з іронією заявив: "Я тепер знаю, що думати не заборонено".

Тривалий час українські історики і літературознавці вважали це видання буржуазним, хоч, правда, великодушно додавали епітет "демократичне"; жандармські чини вважали його органом УСДРП, дивилися на газету як на революційний орган, що нацьковує голоту на людей заможніх, селян на панів; прогресивні "Шершень" і "Вільна Україна" докоряли тим, що на її шпальтах не дуже багато гостросоціальних матеріалів. Важко та й недоцільно з'ясовувати об'єктивність таких оцінок. Для нас важливіше те, що це була перша щоденна газета в Східній Україні, яку ждав і полюбив народ (тираж видання стрімко зростав, незважаючи на переслідування не тільки видавців і розповсюджувачів преси, а й читачів). Полюбилась вона тому, що на її сторінках читачі знаходили постановку близьких їм проблем економічного, політичного і культурного розвитку України. У питаннях місцевого самоврядування вона домагалася рівноправності українського народу з усіма народами Росії.

Публікуючи оперативні матеріали про життя народу Галичини і Буковини, друкуючи твори західноукраїнських публіцистів і письменників І.Франка, О.Маковея та ін., "Громадська думка" претендувала стати загальноукраїнським виданням.

При формуванні свого обличчя газета основний орієнтир взяла, як і її лубенський попередник, на селянство, проте не забувала і про робітничий рух. Якихось власних політичних гасел не проголошувала, але ознайомила читачів з діяльністю різних політичних партій — монархістів, конституційних демократів, українських радикалів, соціалістів. Особливих симпатій до будь-якої з них не висловлювала. Основним пріоритетом для неї було звільнення і об'єднання українського народу, розвиток його самобутньої культури, реабілітація мови. Саме через ці пріоритети вона удостоїлась послідовної пильної уваги з боку жандармерії. Протягом всього періоду функціонування "Громадської думки" (вийшло 190 номерів) проти неї було порушено 11 судових справ, кілька номерів конфісковано, припинялось і відновлювалось видання.

Основні організаційні, фінансові та редакторські клопоти лягли на плечі В.Леонтовича, Ф.Матушевського, Є.Чикаленка. Провідними авторами газети були Б.Грінченко і його дружина М.Загірня, В.Самійленко, А. Тесленко, В. Доманицький, А. Кримський, М.Чернявський, М.Кропивницький, М.Лисенко та інші видатні діячі літератури і мистецтва. Завдяки їхнім творчим зусиллям "Громадська думка" вирізнялася різнобарв'ям газетних жанрів. Деякі з них, як, скажімо, фейлетони і сатиричні оповідання В.Самійленка, ввійшли до фонду ?курналістської класики. Автори газети започаткували в українській мові публіцистичний стиль, збагатили політичну лексику.

Доля "Громадської думки" була гіркою, загалом же, типовою для багатьох українських газет. Агенти охранки постійно інформували генерал-губернатора про переховування в редакції нелегальної літератури, про використання приміщення для явки членів соціал-демократичної партії. Поліція вистежила співробітницю редакції М .Виноградову і в ніч на 18 серпня 1906 р. вчинила розгром газети, у багатьох передплатників були проведені обшуки. Одинадцять членів редакції і деяких "співчу