Реферат: Сько леґіон Українських Січових Стрільців, яке стало наочним доказом живучості ідеї української незалежності, відкрило нову сторінку змагань українців за волю

http://exlibris2005.onestop.net/lazarovyc3/


Микола Лазарович


Культурно-просвітницька діяльність

yкр. cічових стрільців у роки першої світової війни


ГРОМАДСЬКО-ОСВIТНI ТА МИСТЕЦЬКI СТРУКТУРИ

На початку ХХ ст. завдяки ініціативі передових кіл галицько-українського суспільства, насамперед молоді, в Україні було відновлено національне військо — леґіон Українських Січових Стрільців, яке стало наочним доказом живучості ідеї української незалежності, відкрило нову сторінку змагань українців за волю. Діючи у надзвичайно складних умовах Першої світової війни, стрільці зумiли перетворити свій леґiон у добре вишколену, фактично, українську вiйськову формацiю з нацiональною символiкою, власними одностроями й вiдзнаками, а також українською офiцiйною мовою та українською термiнологiєю.

Поставивши основною метою виборення Української держави, стрілецтво, окрім участі у бойових діях, старалося організувати своє внутрішнє життя таким чином, щоб виконувати завдання національного характеру. Для цього в леґіонi були створенi, крiм бойових, iншi легальнi й нелегальнi структури, які дозволяли стрілецтву підвищувати свій ідейно-політичний рівень, активно займатися самоосвітою, налагоджувати тісні зв’язки з українським населенням, проводити серед нього національно-освідомлюючі акції, дбати про створення та залишення для нащадків пам’яток, що відображали б боротьбу УСС за волю України тощо. Серед цих структур важливе місце займали «Кiш», «Вишкiл», «Збiрнi Станицi», «Пресова Кватира», бiблiотека, освiтнi та культурно-мистецькi гуртки. Їх дiяльнiсть істотно визначала обличчя леґіону УСС та сприяла зростанню його популярностi серед українського народу.

Першою допомiжною формацiєю, що офiцiйно, хоч i з великими труднощами постала в стрiлецькому леґіонi, була так звана «кадра» — «Запасна сотня УСС» (самi ж стрiльцi називали її за козацькою традицiєю «Сiчовим Кошем»). Вона почала свою дiяльнiсть наприкiнцi березня 1915 р. пiд керiвництвом сотника Никифора Гiрняка i була обмежена до 250 чоловік1. Її головним завданням було вербувати й вишколювати нових добровольцiв, бо в умовах неприхильного i навiть ворожого ставлення австрiйського командування до Українського Січового Стрілецтва виникла загроза подальшого iснування леґіону. Тому тим, що стрiлецька формацiя раз за разом вiдновлювала сили пiсля тяжких втрат на фронтi, слiд завдячувати, поряд iз високою нацiональною свiдомiстю українського юнацтва, яке добровiльно зголошувалося до УСС, i енергiйним і продуманим дiям командування Коша. Воно часто свiдомо iгнорувало австрiйськi закони та вживало рiзних заходів для збiльшення кiлькості добровольцiв i збереження їх для леґіону2, бо були й випадки, коли австрiйське командування вiроломно забирало стрiлецьких новобранцiв до своїх частин3.

Поряд iз Кошем, набором добровольцiв займалися й iншi стрiлецькi установи, що були з ним у тiсному зв’язку. Зокрема, «Збiрнi Станицi УСС» у Львовi (очолював сотник Михайло Волошин) та Вiднi (четар Дмитро Катамай), «Поборова Станиця УСС», яка почергово проводила роботу в Стрию, Станіславі та Львові (четар Олекса Новаківський). Певний час діяла «Збірна Станиця УСС» у Мармороському Сиготi на Закарпаттi (четар Юліан Буцманюк), яка, незважаючи на свою низьку вербувальну ефективність, спричинилася до зукраїнізування міста і була осередком культурно-освітнього життя на Східному Закарпатті. Також були створені три «Комісаріати УСС» на Волині — формально для рекрутації добровольців, а в дійсності для ведення просвітницької праці серед місцевого населення та для організації українських шкіл. Завдяки спiльнiй дiяльностi згаданих інституцій загальна кiлькiсть УСС, зареєстрованих у Головнiй книзi Коша, за різними даними, становила на 1 листопада 1918 р. вiд 9000 до 9600 осiб4.

Окрiм новобранцiв, у Кошi перебували й iншi категорiї УСС, зокрема тi, якi пiсля ран та хвороб потребували тривалого вiдпочинку. Це дало змогу Кошевi стати своєрiдним органiзацiйним центром стрiлецтва. З ним були зв’язанi багатьма нитками не тiльки кожна формацiя леґіону, а й кожен стрiлець чи старшина. Кiш не лише набирав новобранцiв, вiн був для них школою воєнного ремесла, нацiональної свiдомостi, а часто й грамотностi. У Кошi пiклувалися стрiльцями, якi перебували на вiдпочинку, влаштовували для них рiзноманiтнi курси, виступи та дискусiї, щоб поглибити нацiональну свiдомiсть та загальний культурний рiвень, ознайомлювали зі стрiлецькою iдеологiєю та розширювали поiнформованiсть про становище української справи. Кiш пильно стежив за українським полiтичним життям і повiдомляв про нього стрiлецький загал, мав зв’язок iз нацiональним полiтичним проводом i передавав йому стрiлецькi настрої та побажання. Вiн також пiдтримував стосунки з тими стрiльцями, яких забрали до австрiйських частин, пересилав їм часописи й iншу iнформацiю про стрiлецьке життя5. Така активнiсть кошовикiв завадила планам австрiйського командування, котре, як вже зазначалося, намагалося позбавити леґіон полiтичного характеру i для цього розiрвало внутрiшнiй зв’язок мiж частинами УСС, а також заборонило фронтовим куреням спiлкуватися безпосередньо з Українською Бойовою Управою6 – організаційно-координаційним центром леґіону УСС. Незважаючи на постiйну змiну мiсця перебування, залежно вiд пересування фронту та постiйну плиннiсть свого складу, Кiш зумiв все-таки налагодити тiсний зв’язок i став посередником мiж усiма стрiлецькими пiдроздiлами та поодинокими стрiльцями, придiленими до рiзних австрiйських i нiмецьких команд, а також мiж Українськими Січовими Стрільцями та краєм i його нацiональним проводом.

На початку 1915 р. постала ще одна стрiлецька формацiя, що отримала назву «Пресової Кватири». Її осередок був як на фронтi (спочатку тут дiяла так звана «Артистична Горстка»7), так i в Кошi. Подібні установи були й в австрійській армії, але лише при вищому командуванні, та й з’являтися вони почали тільки наприкінці 1915 р. Серед стрілецтва ідея про заснування такого культурно-мистецького осередку зародилася вже в 1914 р. завдяки ініціативі сотника Никифора Гірняка, четарів Юліана Буцманюка та Петра Герасиміва, хорунжого Івана Іванця, підхорунжого Миколи Угрина-Безгрішного, лікаря Івана Рихла8. Головним завданням «Пресової Кватири» було збирання матерiалiв до iсторiї Українських Січових Стрільців та збереження їхнiх традицiй9. Але на практицi вона мала ширшi повноваження i, об’єднуючи в своїх рядах людей з лiтературно-мистецьким хистом, стала своєрiдним центром, який органiзовував i спрямовував духовне, культурне та творче життя леґіону. За словами одного з учасникiв, стрiлецтво вже тодi усвiдомлювало, що творить першу сторiнку новiтньої української iсторiї i що треба зберiгати свої слiди, щоб нащадки не стояли перед пустими сторiнками української минувшини10, а також, щоб цим «будити» українське громадянство та поширювати серед нього нацiональну свiдомiсть i прагнення до волi11.

На фронтi у «Пресовiй Кватирi», якою керував четар Юліан Буцманюк, а з травня 1915 р. — четар Iван Iванець12, успiшно працювали, незважаючи на важкi умови, поети i лiтератори: пiдхорунжi Роман Купчинський, Левко Лепкий i Василь Дзiковський, четар Iван Балюк; художники: хорунжий Юліан Назарак та стрiльцi Осип Курилас, Лев Ґец, Осип Сорохтей; музикант та керiвник оркестру УСС пiдхорунжий Михайло Гайворонський; фотографи: пiдхорунжий Теофіль Мойсейович, стрiлець Василь Оробець та iнші. Багато їхнiх творiв побачило свiт у тодiшнiх часописах, в тому числі й в стрiлецьких «Шляхах». Але пiсля того, як у боях пiд Конюхами на Тернопiльщинi на початку липня 1917 р. фронтова «Пресова Кватира» втратила ряд провiдних спiвробiтникiв, її праця стала тiльки принагiдною та уривчастою.

Дiяльнiсть започаткованої 9 березня 1915 р. «Пресової Кватири» в Кошi, обов’язки голови якої виконували Теофіль Мелень, пiдхорунжий Осип Назарук, а з жовтня 1915 р. пiдхорунжий Микола Угрин-Безгрiшний13, дещо вiдрiзнялася вiд польової. Особливiсть полягала в тому, що тут працювали i над загальною освiтою, i над поглибленням нацiональної свiдомостi стрiлецтва. Згiдно зі статутом кошевої «Пресової Кватири», її робота подiлялася на 8 вiддiлiв (письменникiв-дописувачiв, спiвакiв, музикантiв, рисувальникiв, рiзьбярiв i малярiв, фотографiв, а також науковий, видавничий та економiчний)14, якi дозволяли охопити стрiлецьке життя та дiяльнiсть у всiй їх багатоманітності.

Тут активно працювали вiдомий прозаїк пiдхорунжий Осип Назарук, мистецтвознавець пiдхорунжий Микола Голубець, поет пiдхорунжий Юрко Шкрумеляк, музикант Антін Баландюк, фотограф пiдхорунжий Микола Угрин-Безгрiшний та багато iнших. Нерiдко один i той же член «Пресової Кватири» був одночасно i малярем, i фотографом, i дописувачем у рiзноманiтнi часописи. Всi розумiли значення своєї працi, тому намагалися зробити якнайбiльше.

Безпосередня активна дiяльнiсть кошевої «Пресової Кватири» почалася в травнi 1915 р. iз заснуванням читальнi (завідувачем був підхорунжий Лев Камінський, а згодом — вістун Захар Ткачук) й бiблiотеки (підхорунжий Степан Чумак та вістун Адам Лушпінський)15. Забезпечували їх лiтературою та пресою як за допомогою ряду українських iнституцiй, так i за рахунок самого стрiлецтва16. У квiтнi 1916 р. в бiблiотецi Коша нараховувалося близько 600 книг, переважно українських. Серед них твори Миколи Аркаса, Володимира Антоновича, Володимира Винниченка, Миколи Гоголя, Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова, Івана Франка, Тараса Шевченка, Еміля Золя, Анатоля Франса, Льва Толстого, Еммануїла Канта та багатьох iнших авторiв17. Незважаючи на постiйне розширення бібліотечних фондів, вiдчувалася нестача книг18, бо серед стрiлецтва був на них великий попит. До речi, своєрiдна бiблiотека, книжки якої переносили в ранцях i передавали з рук в руки19, iснувала i серед фронтових частин УСС. (Про значення книг для стрілецтва свідчить той факт, що коли група Українських Січових Стрільців втікала з російського полону, то, незважаючи на далеку дорогу, взяла з собою бібліотеку, яку там вдалося зібрати20). Значною популярністю користувалася й стрілецька читальня, де завжди можна було ознайомитися з новими публікаціями в часописах, зіграти в шахи чи просто подискутувати в тісному колі. З часом обидвi названi iнституцiї перетворилися в один iз осередкiв духовного та товариського життя кошовикiв.

17 червня 1915 р. в Кошi вiдбулося перше засiдання «Викладового Кружка», що постав за iнiцiативою пiдхорунжого Назарука21 як осередок, де б стрiлецька молодь змiцнювалася iдейно та готувалася до майбутньої суспiльної працi. Суть дiяльностi цього гуртка полягала в тому, що на його засiданнях окремi промовцi робили доповiдi з актуальних питань, якi потiм детально з дискусiями обговорювали присутнi. Зокрема, тут було заслухано та обговорено виступи Осипа Назарука — «Відношення молоді до української суспільності», вістуна Гриця Стецюка — «Війна і соціяльна політика» та «Жиди», підхорунжого Мирона Заклинського — «Економічна і національна неволя закордонної України», підхорунжого Юрія Шкрумеляка — «Про стрілецьку пісню» та інші. Така форма спiлкування дозволяла глибше осмислити проблеми, вирiшення яких мало взяти на себе стрiлецтво в майбутньому, та змiцнити товариськi стосунки мiж УСС.

Не забували стрiльцi й про свою освiту, і вже в червнi 1915 р. у Кошi було створено курси для неписьменних, якi вели вчителі: десятник Лука Лiсевич, вiстуни Гриць Кадлубицький i Яків Кобилянський та студент-філософ стрiлець Андрій Дiдик22. На початку 1916 р. тут здобували грамоту близько 60 УСС, бiльшiсть з яких зголосилася добровiльно, а кiлькох придiлили примусово, наказом кошевої управи23, бо ж було зрозумiлим, що для вирiшення тих завдань, якi стояли перед стрiлецтвом, потрiбнi грамотнi люди. У зв’язку з цим стрiлецьке командування дбало також, щоб стрiльцi, якi до вiйни вчилися в гiмназiях чи унiверситетах, мали змогу продовжувати навчання, складаючи час вiд часу iспити. У цьому їм допомагали Збiрнi Станицi УСС, головним чином у Вiднi та Львовi, якi опiкувалися ними пiд час iспитiв. Так, тiльки у Вiденськiй Збiрнiй Станицi з 8 грудня 1914 р. до 11 лютого 1915 р. побувало 85 Українських Січових Стрільців, якi приїздили зі згаданою метою24. У Львовi до вересня 1916 р. iспити склали 87 гiмназистiв та 25 студентiв унiверситету з числа УСС25. Крiм того, у Вiднi були зорганiзованi спецiальнi 4-тижневi курси для допомоги стрiльцям у здаваннi iспитiв26. Згодом подiбнi курси для гiмназистiв — так звана стрiлецька гiмназiя — постали i в Кошi УСС. Щось аналогічне планували також створити i для студентiв унiверситетiв — так званий «етапний унiверситет»27, але цього осягнути не вдалося.

Стрiлецька гiмназiя, яка пiзнiше стала називатися «етапною гiмназiєю УСС», почала працю 3 червня 1915 р. з iнiцiативи вiстуна Степана Прiдуна, студента-фiлософа Вiденського унiверситету. Її доцiльнiсть вiн мотивував тим, що стрiльцi повиннi прислужитися своїй Батькiвщинi

не тiльки крiсом, а й наукою, особливо в той час, коли вона цього потребує28. Навчали у стрiлецькiй гiмназiї як новобранцiв, так i «стару войну»; їх число коливалося, залежно вiд фронтових обставин, вiд 20-30 до майже 230 чоловік29. Спочатку цим займався тiльки сам Прiдун, а згодом йому на допомогу прийшли студенти-фiлософи Чернiвецького унiверситету — десятник Iван Гуцуляк, стрiльці Андрій Дiдик і Теодор Вишиваний; викладачі гімназій — пiдхорунжий Микола Угрин-Безгрiшний, четар Сава Никифоряк, стрiльцi Юліан Мiнко, Юліан Гiрняк, Лев Смулка, Антін Лотоцький та iнші.

Незважаючи на плиннiсть учнiв, якi вiдходили на фронт, часту змiну постою Коша, вiдповiдно й гiмназiї, вiдсутнiсть примiщень та пiдручникiв, якi стрiлецькi викладачi нерiдко змушенi були купувати за власнi кошти i таке iнше, навчання вiдбувалося здебiльшого регулярно. Серед предметiв були: українська, грецька, латинська та нiмецька мови, iсторiя України, математика, фiзика, природознавство, а також психологiя, логiка, iсторiя фiлософiї, стародавня iсторiя та iнші30. Щосереди вiдбувалися читання «Iсторiї України» Миколи Аркаса, на якi приходили фактично всi стрiльцi, вiльнi вiд служби31. Нерiдко лекцiї, якi проводили досить часто то на свiжому повiтрi, то в помешканнях самих учителiв, закiнчувалися дружнiми розмовами учнiв та їх наставникiв32.

Необхiдно також пiдкреслити, що всi стрiльцi-гiмназисти, незважаючи на специфiчнi умови, вчилися охоче й енергiйно, особливо пiсля того, коли їм, починаючи з кiнця 1915 р., було дозволено здавати iспити за прослуханi курси. В певнi строки вони виїздили до українських гiмназiй i там, на основi здобутих у стрiлецькiй гiмназiї знань, здавали iспити. Тiльки до травня 1916 р. такi iспити здали понад 100 УСС33. Загалом же близько 140 стрiльцям удалося подібним чином закiнчити гiмназiї34. (У середині 1916 р. на 1665 старшин і бійців фронтових сотень першого полку УСС 27,66% мали вищу й середню і, принаймні, стільки ж – неповну середню освіту35). Це мало неабияке значення для всiєї нацiональної справи, особливо якщо врахувати тодiшнiй освiтнiй рiвень галицько-українського суспiльства.

Як згадував УСС Михайло Савчин, стрілецтво пам’ятало про необхідність самоосвіти навіть у екстримальних умовах. Зокрема, стрільці, які навесні 1917 р. перебували у російському полоні в містечку Дубовки, що знаходилося за 50 верст від Царицина, підтримали ініціативу четаря Кучабського організувати систематичні курси з різних ділянок науки. Адже, як зазначалося, “Нас бо жде праця в Україні, тому не вільно нам марнувати часу”36. Викладачами були: Андрій Мельник (політична економія), Іван Чмола (географія України), Роман Сушко (кооперативний рух), Василь Кучабський (історія України). Там же старшинами УСС було підготовлено вкрай потрібну для українського війська працю “Муштровий впоряд для піхоти”. Нею користувався корпус Січових Стрільців, а згодом, за часів Директорії, вона була затверджена і видана друком для вжитку всієї української армії.

Пiд опiкою «Пресової Кватири» в стрiлецькому середовищi працювали i осередки культурно-мистецького напрямку. Вони користувалися величезною популярнiстю як серед УСС, так i серед українського громадянства. Перш за все, тут треба назвати духовий оркестр пiд керівництвом пiдхорунжого Михайла Гайворонського, який на весну 1917 р. нараховував близько тридцяти музикантів, смичковий та струнний оркестри, хор пiд керівництвом пiдхорунжого Леся Гринiшака та стрiлецький театр. Неодноразовими виступами перед населенням Галичини та Надднiпрянської України, а також перед iноземцями37 вони значною мiрою спричинилися до розвитку й популяризацiї стрiлецької творчостi та стрiлецької iдеї. Був це в часи воєнного лихолiття прекрасний засiб живої нацiональної пропаганди, ч?му сприяли як змiст виконуваних творiв, так i сама з’ява українського вояка перед публiкою.

«Пресова Кватира» розгорнула також досить iнтенсивну дiяльнiсть у фотографiї, малярстві, музиці, скульптурі та рiзьбярстві, даючи чимало творiв, що пропагували iдею визволення України та побудови власної незалежної соборної держави. Напевно, найцінніший і найбагатший щодо кількості й всебічності документальний матеріал дала стрілецька фотографія (в одному тільки Відні на середину 1916 р. зберігалося близько 3000 негативів стрілецьких робіт38). Завдяки таким митцям, як четарі Юліан Буцманюк й Іван Іванець, підхорунжі Теофіль Мойсейович і Микола Угрин-Безгрішний, стрілець Василь Оробець та інші було відзнято фактично всі сторони життя стрілецтва, його будні та свята, бойові походи та відпочинок. Стрілецька фотографія й на сьогоднішній день є важливим джерелом вивчення боротьби леґіону Українських Січових Стрільців.

Цінним документом доби стали і твори стрілецьких малярів, серед яких було багато портретів старшин та стрільців, картин зі стрілецького життя, грфічних рисунків, карикатур, заставок тощо. Значну їх частину було створено безпосередніми учасниками тих подій чи за достовірною інформацією очевидців. Тут відзначилися стрілець Осип Курилас, випускник Краківської академії мистецтв, який за короткий час створив дві сотні стрілецьких портретів, батальні картини «Маківка», «Битва на Лисоні» та інші; четар Іван Іванець — «В поході», «Завія», «Допомога селу», «Стежа», «Вістовий» та інші; хорунжий Юліан Назарак, студент Краківської академії мистецтв — «Бій під Семиківцями», «Барабанний огонь російської артилерії в Семиківцях»39. Поряд з ними творчо працювали стрільці Лев Ґец — автор численних акварелей і рисунків та Осип Сорохтей — художник-карикатурист, випускник Краківської академії мистецтв четар Юліан Буцманюк. Рисунки й ілюстрації залишили також хорунжий Мирон Талпаш, підхорунжі Лев Лепкий та В. Старчук, вістуни Іван Ткачук і В. Розумович, стрілець Василь Оробець.

У скульптурі та різьбярстві серед УСС були відомі четар Михайло Гаврилко та стрілець Микола Цимбрила. Перший з них — випускник Краківської академії мистецтв та премійований учасник конкурсу на пам’ятник Тарасові Шевченкові в Києві — в леґіоні виліплював з глини стрілецькі погруддя, а другий здобув собі популярність декоративною різьбою у гуцульському стилі40. У середині 1915 р. М. Цимбрила також викував на прямовиснiй скелi при дорозi на Болехiв строфу з «Червоної Калини»: «Машерують нашi добровольцi на крiвавий тан — визволяти братiв-українцiв з московських кайдан!»41. Сюди ж належить і праця УСС по впорядкуванню стрілецьких могил та будівництво ними двох пам’ятників за проектом підхорунжого Левка Лепкого на могилах товаришів — в Семиківцях над Стрипою та в Пісочній Жидачівського повіту42. Цим стрілецтво засвідчувало свою глибоку шану та признання полеглим і водночас закріплювало традицію боротьби за волю України.

Стрілецьку музику творив головним чином підхорунжий Михайло Гайворонський, керівник стрілецького оркестру. Він заінструментував майже всі відомі стрілецькі пісні. Більшість маршів («Перший стрілецький похід», «Другий стрілецький похід», «Стрипа», «Їхав козак») також вийшли з-під його пера. Як композитор Гайворонський, за словами історика Осипа Думіна, «виявився наскрізь оригінальним талантом, котрий зумів на канву національної мелодії нанизати гуркіт великої війни, біль Галицької Волости і стрілецький чин»43. Крім нього в справі інструментування та компанування пісень були відомими також підхорунжі Роман Купчинський, Лев Лепкий, Антін Баландюк.

18 лютого 1916 р. за iнiцiативою четаря Володимира Старосольського на основi «Вiдчитового Кружка» було створено «Кружок Загального Добра»44, який мав ще бiльше пожвавити та впорядкувати стрiлецьку працю в Кошi. 24 лютого новий Кружок ухвалив програму дiяльностi, що мала два напрями. Перший охоплював дiяльнiсть серед мiсцевого населення i передбачав йому стрілецьку допомогу у правовiй, економiчнiй та духовнiй сферах. Другий стосувався самого стрiлецтва i мав на метi пiдтримку його духовного життя через частi сходини, виступи, дискусiї, концерти, курси для неграмотних i таке iнше. Головою Кружка обрали iнiцiатора – четаря Володимира Старосольського, до його управи ввiйшли четар Ярослав Iндишевський, вiстун Гриць Стецюк та стрiлець Клим Кузьмович45. Кружок було подiлено на комiсiї та референтiв, якi мали свої дiлянки роботи i регулярно звiтували за їх стан. Пiд його патронажем перебували i давнiшi кошовi iнституцiї, як курси для неграмотних, «етапна гiмназiя» та iнші. Все це урiзноманiтнювало життя Коша й надавало iмпульсу для нових справ. Стрiльцi активно допомагали селянству, органiзовували концерти, брали участь у роботi рiзноманiтних гурткiв i займалися навiть археологiчними дослiдженнями в околицях Рогатина46.

Неповторний колорит у життя УСС вносили й стрiлецька «кантина» (базар) пiд орудою стрiльця Теодора Мрочка, яка половину свого прибутку давала на «Пресовий Фонд»*, та пiдстаршинська харчiвня, що її зорганiзував пiдхорунжий




* «Пресовий Фонд» УСС мав стати основою для створення друкованого органу, котрий поширював би самостiйницькi iдеї та гуртував навколо себе людей, головним чином пiсля вiйни.
Степан Чумак47. Саме тут народжувалося багато нових пiсень й оригiнальних дотепiв на теми стрiлецького життя та полiтики.

Ще одною стрiлецькою формацiєю з активним способом життя — як вiйськового, так i нацiонально-культурного — став Вишкiл, який у різний час очолювали сотники Михайло Волошин та Володимир Стафиняк, підполковники Мирон Тарнавський та Констянтин Слюсарчук, отаман Гриць Коссак. Його основним завданням було вiйськове навчання новобранцiв УСС i тих стрiльцiв, якi поверталися до леґіону пiсля хвороб і поранень. Незважаючи, що наука, яка тривала тут 6-8 тижнiв, була дуже iнтенсивною та важкою, у стрiльцiв залишалося ще доволi часу для культурно-просвітницької працi, а також на вiдпочинок та розваги. Особливу увагу придiляли нацiональному освiдомленню стрiлецької молодi. Тому у Вишколi, поряд iз наукою воєнного ремесла, iснували курси для неписьменних, окремi курси з iсторiї та географiї України, проводили бесiди на суспiльно-полiтичнi теми тощо48. Виявом веселих та повних фантазiї настроїв стрiлецтва було також заснування тут так званого «Лицарства Залiзної Остроги», головним завданням якого було плекання товариської культури й формування характеру на базi вояцького лицарства. Водночас сотник Дмитро Вiтовський старався надавати цьому своєрiдному орденовi полiтичного й iдеологiчного спрямування49, щоб згодом, можливо, перетворити його на конспiративну полiтичну органiзацiю. Результатом такого життя було те, що після закiнчення навчального строку iз Вишколу виходили не лише добрi вояки, а й свiдомi громадяни та переконанi патрiоти.

Поряд iз дiяльнiстю культурно-освiтнiх осередкiв передовi стрiлецькi старшини з певною допомогою Української Бойової Управи намагалися i в повсякденних умовах формувати зі своїх вихованцiв, здебiльшого простих селянських хлопцiв, — «нових українцiв», котрi могли б стати впоровiнь iз європейцями i котрi в майбутньому були б в авангардi будiвництва нового українського життя. I треба вiддати їм належне: в цьому вони досягли непоганих результатiв. У способi мислення, поведiнцi, розумiннi своєї гiдностi, усвiдомленнi своїх прав та обов’язкiв УСС почали творити новий тип українця, вiдмiнний вiд нерiшучого й трохи вайлуватого «руснака». «Мене просто осліплювала думка, що тут родиться цілком нове покоління українського народу, котре може буде щодо якости ліпше від попереднього»50, — зазначав Осип Назарук, збираючи свої враження про УСС з-під Золотої Липи. Про це свiдчив навiть зовнiшнiй вигляд і побут стрiлецтва. Чисто вбрані, поголені, стрільці відрізнялися від тих же часто запущених та неохайних мадярських вояків. Місця дислокації, які займав український леґіон, завжди світилися взірцевим порядком51. Навіть на бойових позиціях стрільці не занедбували своїх приміщень, а впорядковували їх якнайкраще, щоб надати їм практичного й водночас естетичного вигляду52. До речi, всi вулицi та майдани в мiсцях стрiлецького постою отримували свої назви: Тараса Шевченка, гетьмана Iвана Мазепи, Iвана Франка, князя Святослава тощо53. Не забувало стрілецтво i про духовнiсть, регулярно вiдвiдуючи Богослужiння, якi проводили його духовники (А. Базилевич, Микола Їжак, Андрій Пшепюрський, Юліан Фацієвич), а iнколи й театри та музеї54. Все це створювало сприятливу атмосферу в стрiлецькому середовищi й наочно пiдкреслювало його свiдомий нацiональний характер.

Отже, завдяки вмiлiй органiзацiї внутрiшнього життя стрiльцi створили непоганi умови для пiдвищення освiтнього та iдейно-полiтичного рiвня, формування основ нацiонально-визвольної iдеологiї та для пiдготовки до вирiшальних подiй у боротьбi за державну незалежнiсть. Саме дiяльнiсть ряду вже згадуваних леґіонових iнституцiй великою мiрою сприяла тому, що Українські Січові Стрільці формувалися як свiдомi українськi патрiоти, сприймаючи всiм серцем i розумом державницьку iдею та поширюючи її серед українства. Водночас цi iнституцiї, зокрема «Пресова Кватира», з допомогою — як моральною, так i матерiальною — Бойової Управи55, немало спричинилися до популяризацiї боротьби леґіону УСС за волю України i серед нащадкiв, залишаючи для них велику кiлькiсть публiкацiй, спогадiв, фотографiй, малярських картин, пiсень та iнших стрiлецьких пам’яток (на жаль, значна їх частина була втрачена), що мали i мають неоцiненне значення для розвитку нацiональної свiдомостi. Їх праця, поряд зі збройною боротьбою, стала одним iз головних чинникiв стрiлецьких досягнень.

 

------------------------------------------------------------------

^ ЛIТЕРАТУРА ТА ВИДАВНИЦТВО

Чiтким проявом iдеологiї Українського Січового Стрілецтва була його лiтературна творчiсть. Уже на початку вiйни багато стрiльцiв вели щоденники, писали спогади, iнколи й вiршi та нариси56. Згодом у рiзноманiтних українських часописах та збiрниках з’явилося чимало стрiлецьких публiкацiй, автори яких ознайомлювали читацький загал iз життям леґіону, його боротьбою та завданнями, намагалися осмислити найактуальнiшi проблеми стрiлецького буття, дiлилися радощами й печалями. Всі ці публікації воєнного часу можна умовно розділити на три групи: 1) літописи, хроніки, спогади, нариси, публіцистичні статті тощо; 2) поезія; 3) гумор і сатира. Для кожної з них характерні свої форми і методи висвітлення тих чи інших подій, фактів і явищ; кожна по-своєму впливала на свідомість як самих усусусів, так і всього суспільства. Водночас, спільними для всієї літературної творчості стрілецтва була непохитна віра в історичну місію леґіону УСС, надія на виборення української державності та щира синівська любов до свого народу.

Серед жанрів першої групи найкраще були подані спогади та нариси. Спогади з пережитого писали багато стрільців, велику частину з них було опубліковано. Зокрема, десятника Василя Дзіковського — «Різдвяні свята УСС 1914 р.», підхорунжих Романа Купчинського — «На Галич!», «Стрілецькі відзнаки», Миколи Опоки — «Рік тому...», «З моїх звідів»57 та інші. Але, мабуть, ще більше спогадів залишилися невідомими або були втрачені. До написання нарисів найбільше спричинилися стрiлець Антін Лотоцький — «Прийди весно!», «Коли рвуться кайдани», хорунжий Андрій Баб’юк — «В день Воскресення», «На торговиці», четар Василь Кучабський — «28 червня», «Картини з дневника», сотник Дмитро Вiтовський — «Похорони стрільця», «Із сумно-ясних настроїв», «Звіт», пiдхорунжий Микола Угрин-Безгрiшний — «Живі картини...»58. Як лiтописцi i хронiсти продуктивно працювали пiдхорунжi Лесь Новiна-Розлуцький — «Записки до літописі УСВ», Роман Купчинський — «Від Стрипи до Золотої Липи», «Над Стрипою», Ростислав Заклинський — «Хроніка Збірної Станиці УСС за 1914–1918 рр.», «Шляхом стрілецької слави», десятник Василь Дзiковський — «З внутрішнього життя Українського Січового Війська», «Від Веречок до Семиковець» та iнші59. Чимало фактiв i характерних деталей iз життя УСС, їх психологiї i настроїв подав пiдхорунжий Осип Назарук, особливо в своїх працях «Слідами Українських Січових Стрільців» та «Над Золотою Липою. В таборах Українських Січових Стрільців».

Змiст тих чи iнших стрiлецьких публiкацiй був своєрiдним висловом загальних настроїв, що панували серед УСС, показував, як активно стрiлецтво цiкавилося не тiльки власними, а й загальнонацiональними справами та намагалося своїми дiями спричинитися до позитивного їх вирiшення. Серед кращих публiкацiй варто вiдзначити насамперед спiльний лист сотнi Вiтовського до Президiї Союзу Визволення України вiд 1 квітня 1915 р., листи четаря Iвана Балюка до Дмитра Донцова та його ж «Листи з поля», а також статтi четаря Володимира Старосольського, Теофіля Меленя, пiдхорунжого Миколи Опоки та iнші60. Зокрема, Теофіль Мелень у працi «Український Леґіон», аргументуючи роль Українських Січових Стрільців, зазначав, що їх тяжкi й кривавi бої є доказом того, що «традицiя оружної боротьби українського народу за незалежнiсть не загинула»61. Іван Балюк в одному зі своїх листів, опублікованому у «Вістнику Союзу визволення України» в травні 1915 р., підкреслював: «Не забудьте, що ми ще в неволі. Що на кождім з нас тяжить обов’язок супроти України, що кождий повинен усе, що можливе, що в його силі, зробити, щоб прискорити визволення. Може тепер більше, ніж коли жадає від нас історія доказу, що ми зрілі до вольного, самостійного життя, що ми вміємо гідно, з силою та вірою, перенести всі теперішні удари і зуміємо підготовити сили й акцію на будуче...»62.

Одне з найсумнiших явищ Першої свiтової вiйни — братовбивство, суть якого полягала в тому, що сини одного й того ж народу, роздiленого мiж двома iмперiями, змушенi були воювати мiж собою, описав Микола Опока. В статті «Вістун» він розповів про трагедію, очевидцем якої був сам: стрілецький розвідник вістун Степан незамітно підкрався до російських позицій і несподівано для себе почув там українську мову. «Він насторчує вуха, непорушливо прилягає до снігу, перемінений цілий у слух. Долетіли до нього рідні слова. Він завмер, слухає. Тепер слова вже можна розуміти, вітер сильніше доносить голос. І вістун чує: «...нене рідна, нене старенька, як же ти це зносиш!..» Степанові вдарила кров до голови, щось стиснуло за серце, підняло груди. Він не видержав, забувся, вибухнув: «Братіку, та ж я також...» — «Ей, австрієц, плі!»... трах, тарах, тарах, залопотів ліс, а відгомін відбився кілька разів від гострих скель... Недалеко перед розстрільною лежав Степан, над ним схилився його ворог... Вістун прощав ясний світ, крайок синяви неба, блискучо тремтячі галузки ялиць. Над ним стояв його брат, тепер ворог, може вбійник, а той шепотів йому: «мамо, нене, прощай». «Ворог» схилився й замкнув йому очі»63. До цiєї теми зверталися й iншi УСС, зокрема Андрій Баб’юк та Осип Назарук64, що свiдчить про те, як тяжко стрiльцi сприймали та переживали трагедiю своєї розшматованої нацiї. Водночас вони надiялися, що українському народовi врештi-решт вдасться об’єднатися в однiй незалежнiй державi.

Відомо, що в леґіоні УСС, окрім українців, перебували й деякі представники інших націй, зокрема, євреї. Тому не дивно, що тема національних меншин також представлена у стрілецькій творчості. Наприклад, Роман Купчинський у третій книзі своєї трилогії «Заметіль», виданій, щоправда, вже після війни, у 1933 р., з гумором описав єврейську підприємливість, завдяки якій групі стрільців удалося врятуватися від ворожого полону: «Стрілецька стежа йшла глибоким провалом, продираючись крізь густі корчі. Велика московська стежа побачила стрільців швидше і зробила засідку. Серед гущаку не тяжко було скритися, і як тільки наші хлопці показалися, москалі обскочили їх з усіх сторін.

— Рукі ввєрх!

Не було ради, піддалися.

Відібрали їм москалі кріси і повели. Сіли спочивати, розбалакались. Жид Шварцер знайшов між москалями трьох одновірців і почав з ними торг.

— Що вам, — каже, — з того, що ви нас зловили? Вас тридцять — нас шість — невелика штука. Ми скінчимо війну, а ви навіть медалі не дістанете.

— Правда, — кажуть тамті жиди, — не дістанемо.

— І війну будете далі робити.

— Правда, — кажуть, — будемо.

— Але подумайте, якби ми вас привели!..

— Ну?!

— Ви війну скінчите, а ми медалі дістанемо!.. За той час наддніпрянець Барилко розговоривсь із рештою.

— В вас, — кажуть москалі, — плєнним вуха обтинають, язики вирізують.

— Хто це вам такого нагородив?! Нічево подобного. Сидять собі ваші солдати в таборах, юшку кушають та Бога хвалять.

— А юшка єсть? Кажуть, що в вас кушать нема що.

— Нема?! А погляньте лиш!

І Барилко добув з хлібника м’ясну консерву, хліб і каву.

— Те саме получають і плєнні. Сам бачив, — додав, ховаючи все те назад у хлібник. — А ми, солдати, то ще на добавок і це.

Відчепив боклажку і тицьнув першому москалеві під ніс. Той затягнувся і аж покректав

— Настоящий ром!..

— Давайте вип’ємо по чарці.

Всі поглянули на команданта стежі — рябого підстаршину, що досі не встрявав у розмову.

— Гаспадін зводний, разрішітє?!..

Пан «зводний» зразу пручалися, а потім не тільки «разрішілі», але й самі розгрішилися.

Стрілецький рум швидко перейшов у солдатські шлунки і ще більше розв’язав солдатські язики та розм’якшив серця.

Саме тоді жиди покінчили торг і вирішили, що австрійський полон для обидвох сторін багато корисніший. Вони поставили внесення «на плєнумі», і воно після короткої дискусії перейшло одноголосно.

Стрільці дістали назад свої кріси. Москалям витягнули з їхніх «вінтовок» замки і привели всіх щасливо до мисливської палатки»65.

Нiчим не поступалася стрiлецькiй прозi й стрiлецька поезiя, що також акумулювала в собi масову свiдомiсть УСС. Як і проза, вона творилася в різний час і при різних обставинах. Найбільше віршів, багато з яких зразу ж ставали піснями, з’явилося в 1916 — на початку 1917 рр., тобто тоді, коли стрілецтво в силу фронтових обставин перебувало у відносно кращих умовах. Загалом же активність стрілецького віршування пояснювалася, за словами стрільця Луки Луціва — учасника цього процесу, тим, що тоді був такий час, що годі було не писати поезій66. Це був вияв небувалого духовного піднесення, пов’язаного з усвідомленням стрілецтвом своєї величної місії — вперше за довгі роки стати зі зброєю в руках на захист прав українського народу. Серед найвiдомiших поетiв-усусiв були: пiдхорунжi Роман Купчинський, Левко Лепкий, Микола Голубець, Юрій Шкрумеляк, Василь Бобинський, Микола Угрин-Безгрiшний, хорунжий Юліан Назарак, стрiлець Антін Лотоцький та iншi.

Аналізуючи поетичний доробок Українських Січових Стрільців, слід пам’ятати, що він творився у фронтових умовах, нерідко в проміжках між боями, а тому не завжди вдавалося й не завжди була можливість до кінця відшліфувати ту чи іншу строфу та надати їй відповідного звучання. Але не це головне в даному випадку, бо тут поезія, поряд з іншими жанрами стрілецької творчості, є насамперед свiдченням тих думок, настроїв і почувань, якi панували в стрiлецькому середовищi й які давали натхнення як для музи, так і для боротьби. Зміст віршів воєнного часу, написаних УСС-ми, свідчить, що їх головними темами були доля України та її народу, сподiвання на краще майбутнє, мету якого Антін Лотоцький визначив ще в 1915 р. так:

^ До Свiтла, до Сонця, до Правди, до Волi,
До щастя святої Краси.67

Це сподiвання не було пасивним:

Ми першi в бiй за волю йдем!

— наголошував Микола Угрин-Безгрiшний у «Гiмнi УСС»68. Його пiдтримував Роман Купчинський:

^ За рiдний край, за нарiд свiй,
За долю України.
Ми йдемо в бiй, ми йдемо в бiй,
Крiзь згарища, руїни...69

Такi ж мотиви звучать у поетичних рядках Левка Лепкого, Гриц