Реферат: Відродження великої ідеї передмова

ВІДРОДЖЕННЯ ВЕЛИКОЇ ІДЕЇ


Передмова

Брошура, яку ти, дорогий читачу, зараз тримаєш у руках, належить перу відомого історика, дослідника історії українських визвольних змагань, людини, котра сама брала безпосередньо участь у боротьбі за здійснення національною ідеалу.

Доктор Петро Мірчук народився 26 червня 1913 року в селянській родині на Стрийщині. З юних літ включився в боротьбу за державність в лавах Юнацтва ОУН. Незабаром стає членом Окружного Проводу ОУН та членом Крайової Екзекутиви ОУН. Піддавався репресіям та арештам з боку польських загарбників. У 30-х роках редагував націоналістичний журнал „Наш світогляд”. В 1941 році за революційну націоналістичну діяльність в лавах бандерівської ОУН був заарештований німецькими окупантами і в тюрмах та концтаборах смерті гітлерівської Німеччини пробуй аж до кінця війни.

На еміграції д-р Петро Мірчук очолював Союз Українських Політв'язнів у США, був довголітнім членом Крайової Управи ООЧСУ та УККА. співредактором часописів „Визвольний шлях”. „Український Самостійник”, ,,Українська трибуна”. „Гомін України”, багато уваги приділяв вихованню молодих кадрів ОУН і Спілки Української Молоді (СУМ). Але найбільше доктор Мірчук відомий як автор багатьох наукових і публіцистичних праць, зокрема таких як „Нарис історії ОУН”, „Українська Повстанська Армія”, „Революційний змаг за УССД”, творів про Миколу Міхновського, Євгена Коновальця, Степана Бандеру, Романа Шухевича, інших праць з історії та теорії національно-визвольних змагань українців. Деякі з них нарешті вже дочекалися перевидання в сучасній Україні, деяких ще чекає спраглий за правдою читач.

Петро Мірчук виховав трьох синів - Юрія, Романа та Ігоря справжніми українськими патріотами, котрі на службі Богові і Україні жертовно продовжують справу, якій Петро Мірчук віддав все своє життя.

Праця „Відродження великої ідеї” є першою із циклу „Український націоналістичний рух першої половини XX століття”, котрий був започаткований Лігою Визволення України (ЛВУ) ще в 1953 році. Одна книжка з цієї серії П.Мірчука - „Трагічна перемога” в 1992 році була перевидана в Україні Спілкою Української Молоді. Невеличкий наклад розійшовся майже миттєво, насамперед серед істориків та студіюючої молоді. Гадаю, було би доцільно видрукувати додатковий тираж цієї повчальної, другої з серії циклу, книги, втім, як і наступні, а саме: „Від другого до четвертого Універсалу” та „Перший листопад”.

„Відродження великої ідеї” - перша спроба (надзвичайно вдала) в доступній і популярній формі показати комплексно і систематично етап зародження і виходу на широку політичну арену організованого українського націоналізму ще сторіччя тому. Автор описує хід подій як на Великій Україні, так і в Галичині, що дає змогу побачити повну картину формування націоналістичної ідеології та націоналістичного руху. Практично повна відсутність правдивої інформації про цей період доволі гостро відчувається сьогодні, тож вихід цієї брошури, образно кажучи, є першою ластівкою. Саме тому і пропонуємо до вашої уваги цю працю з метою показати правду про становлення та тернистий шлях українського націоналізму на початковому етапі, нагадати молодому поколінню українців про святий обов'язок, який випливає з того, що боротьба за національну і соборну Українську Державу ще не закінчена. Повинність перед славними попередниками і почуття відповідальності перед сучасниками та нащадками кличе нас до Чину, до переможного завершення Національної Революції.

16 травня 1999 року перестало битися полум'яне серце доктора Петра Мірчука. Нехай же ця невеличка за обсягом, але багатюща за змістом його книжечка, перевидана Молодіжним Конгресом, прислужиться посильно тій Великій Ідеї, яку сповідував і пропагував Автор, стане нев'янучою квіткою нашої світлої пам'яті про доктора Петра Мірчука - чільного науковця і революціонера.

Віктор Рог


ВСТУП
Назви „націоналізм” і „націоналістичний” відносно нові: вони починають появлятися в політично-науковій літературі щойно в XIX столітті. Але, власне — назви; самі соціологічні явища, що їх ми сьогодні окреслюємо тими назвами, дуже давні. Ідея суверенности нації та моральна вимога до кожного члена національної спільноти, ставити добро своєї нації в основу своєї дії, родились тоді, коли родилась нація.

Якщо в політичній літературі широко прийнята думка, що нація в новітньому розумінні з'являється в історії щойно у висліді великої французької революції, то в тому є деяка правда. Під поняттям „нація” ми розуміємо сьогодні сукупність людей спільнот походження і спільної культури (мова, релігія, звичаї й обичаї), осілих на окресленій території й об'єднаних свідомістю своєї окремішности. традицією спільної боротьби за свої інтереси та ідеєю змагання до свобідного вияву всіх сил нації в усіх ділянках людського життя. Рабовласницький лад старинних часів та феодальний лад середнєвіччя не давали змоги існувати й проявлятися всім тим первням, що є на сьогодні конечною складовою частиною поняття нації: війни в тих умовинах велись за інтереси королів і князів, що ніяк не сходилися з інтересами їх підданих, в круг своїх підданих включав король кого вдалось, не дивлячись зовсім на їхнє походження, не питаючись в нічому їхньої думки і не даючи їм змоги свобідного вияву в ніякій ділянці. І тому, щойно тоді, коли у висліді французької великої революції прийшли до голосу зрівняні в політичних правах робітництво (так званий „третій стан”) та селянство („четвертий стан”), могла бути мова про боротьбу за спільні інтереси, спільну культуру та спільні змагання.

Та в тому, що щойно тоді з'являється в історії нація, є — як ми вже сказали, — лише деяка правда. Бо ж в грецькій та римській державах стан речей був дещо інакший і, що для нас тут найважніше, інакші суспільно-правні стосунки існували від самих початків в українській державі.

Науково доведено, що в українській державі февдального ладу не було ніколи. Ясна річ, що соціяльно-правна побудова княжої України мала свої історичні властивості, яких не може бути сьогодні, та вони мають третьорядне значення (так, як для прикладу, окремі особливості сьогоднішнього соціяльно-правного ладу Англії, — „лорди” й „громада”, — чужі іншим сьогоднішнім державам). Основним залишається історичний факт, що українська держава від найдавніших часів вважається власністю всіх верств українського народу, культура була витвором всего українського народу (застереження освіти як монополю тільки для упривілейованих вищих верств, як це було в країнах з февдальним ладом, в Україні не обов'язувало ніколи), а через те й боротьба та змагання були спільною боротьбою і спільними змаганнями всіх „русичів”. Значить, — українська нація сформувалась в заранні творення української княжої держави, а сама українська держава прийшла як вислід змагань української нації до збереження своєї окремішности.

Завдяки цьому, національна свідомість українців вже за часів княжої держави, так міцно підкреслена в „Слові о полку Ігоревім”, в проповідях митрополита Іларіона та в усіх літописах, була видною серед усіх верств українського народу. Завдяки цьому в „Слові о полку Ігоревім” ми стрічаємо гострий народній засуд княжих міжусобиць і патріотичний заклик до спільної боротьби „за землю руську”; а в часах козаччини говориться завжди про боротьбу всего українського народу за інтереси „української козацької нації”.

Державницько-національна свідомість українського народу виявляється теж і за часів Коліївщини, коли то в 1768 р. державно-правним актом керівники народнього повстання підкреслили рівність в правах і обов'язках всіх верств українського народу та виразно застерегли, що державні пости у відновленій Україні можуть займати тільки особи української національности.

Націоналізм, — боротьба нації за самозбереження та її змагання до самоздійснення, — виявляється в умовах державности в творчій праці в усіх ділянках людського життя та в боротьбі за збереження й розбудову своєї державности, а в умовах національного поневолення — як націоналістична ідеологія та націоналістичний рух. Націоналістична ідеологія зберігає природню ієрархію духово-моральних вартостей, пригадуючи, що тільки в умовах збереження й забезпечення суверенности нації, отже, тільки при існуванні своєї власної, від нікого не залежної держави може нація свобідно розвиватися та що свобідний розвій нації зумовляє свобідний розвій її складової частини — одиниці й поодиноких груп і тому інтерес нації мусить завжди йти перед інтересом одиниці й перед інтересом груп чи „кляс”. А націоналістичний рух, приймаючи звичайно форму політичної організації, мобілізує народ до боротьби за здійснення тих ідей, — за привернення й забезпечення суверенности нації у своїй незалежній державі та за розбудову державно-національного життя.


* *

*


Історію українського націоналістичного руху першої половини ХХ-го століття починає РУП — Українська Революційна Партія, основана в 1900 р. Від неї ми повинні б теж почати наш короткий курс історії того руху. Та з огляду на те, що в основу ідеології новітнього націоналістичного руху лягли політичні та соціяльні ідеї, що їх проголосив батько українського національного відродження Тарас Шевченко, а знов же перша в новітніх часах українська націоналістична організація „Братство Тарасівців”, заснована в 1891 р. об'єднувала людей, які опісля відогравали провідну ролю в націоналістичному русі аж до першої світової війни, ми розглянемо на вступі нашого курсу коротко ідеологію, що її виклав Тарас Шевченко в своїх політичних поемах, та, після цього, історію Братства Тарасівців. Для повноти образу накреслюємо теж тло, на якому діяв рух, — тодішній стан політичної думки в Україні та перепони й супротивні течії, що спиняли процес національно-політичного відродження українського народу.


^ БАТЬКО УКРАЇНСЬКОГО

НАЦІОНАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

Батьком українського національно-політичного відродження був Тарас Шевченко. Правда, він не написав ні одної політично-програмової брошури, ні статті, як це роблять сьогоднішні ідеологи, а тільки писав вірші і поеми; та це не міняє факту, що в своїх поетичних творах він дав завершену систему політичної ідеології.

Свої політичні погляди виклав Шевченко в поемах: „Сон” „Великий Льох”, „Кавказ”, „Посланіє”, „Заповіт”, написаних в 1844 і 1845 pp. під впливом тих вражень, що їх дала йому безпосередня зустріч з усіма верствами українського народу під час його поїздок по Україні в тих роках та основне пізнання тодішнього стану й умовин суспільно-політичного життя в Україні.

В поемі „Сон”, написаний літом 1844 р. в Петербурзі по повороті з першої поїздки в Україну, Шевченко з глибокою вдумчивістю та з надзвичайною відвагою аналізує стан, в якому тоді перебувала Україна: прибувши з Московщини в Україну та оглядаючи її, він захоплений красою й багатством української землі. Та при тому бачить він важке соціяльно-політичне положення українського народу: ...„У тім раю... латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, — бо нічим обуть панят недорослих. А он розпинають вдову за подушне, а сина кують, єдиного сина, єдину дитину, єдину надію в військо оддають, бо його, бач, трохи... А он-де під тином опухла дитина голодная мре, а мати пшеницю на панщині жне”. Бачучи це, поет застановляється: чи ж справді вже ніхто не реагує на цю страшну соціяльно-політичну несправедливість? Та ні, він бачить їх, неустрашимих борців за правду і за волю, але — на Сибірі, закутих и кайдани, на засланні, між звичайними злочинцями... Хто ж спричинник того, що в сповитій пшеничними ланами країні її населення обдерте, із голоду мре, а ті, хто в обороні правди стали, заслані на каторгу? Поет знаходить правдиву відповідь і не вагається показати її: спричинкиком того є Московщина з усім своїм гидким суспільно-політичним ладом. Тому на Петербург Шевченко дивиться не очима землячків-малоросів „з цинковими ґудзиками”, але — „так, мов я читаю історію України”. Він ні трошки не захоплюється величавістю новозбудованого міста, бо при кожному погляді в ньому озивається свідомість, що все те збудовано коштом поневоленої України, на кістках замучених українських політичних засланців. Читаючи звичайний напис на пам'ятнику царя Петра 1-го: „Первому Вторая”, Шевченко бачить усю трагічну історію московського гніту в Україні: „Це той Первий (Петро Великий), що розпинав нашу Україну, а Вторая (цариця Катерина Друга, що наказала зруйнувати Запорізьку Січ) доконала вдову-сиротину”. З глумом і сарказмом змальовує поет московський суспільно-політичний лад, спертий на деспотизмі, гніті та рабстві, де від п'яного царя почавши аж до „недобитків православних” вищий чином нижчого гнобить і зневажає, а гноблений і зневажаний, замість спротиву, гнеться в рабській покорі і вихваляє свого ката. Шевченко дорікає всім тим своїм землякам, що свої сили віддали на службу московським тиранам та дає вислів своїй вірі, що прийде час. коли сини України на ворога стануть і вся та московська система гніту завалиться „мов під землю”. Віру в перемогу висловлює поет закликом до України: „Годуй діток: жива правда у Господа Бога”.

В містерії „Великий Льох” Шевченко підкреслює злочинність супроти України й українського народу всіх тих, хто в якій-небудь формі помагає московським наїзникам: душу української дівчини Прісі не впускають до раю за те, що Пріся несвідомо побажала Хмельницькому успіху тоді, коли він їхав в Переяслав Москві присягати. Так само карається душа української дівчинки-недолітка за те, „що цареві московському коня напоїла в Батурині. як він їхав у Москву Із Полтави”, та душа української дитини-немовлятка, що усміхалася до розмальованої галери московської цариці Катерини, що плила Дніпром після зруйнування Січі. У формі містерії Шевченко вказує в цій поемі своїм землякам на те, що переяславська злука України з Московщиною була найбільшим нещастям для українського народу, що повстання гетьмана Мазепа проти московського царя було святою боротьбою українського народу за свої права, та що сліпе захоплення деяких українців російською культурою, за яким, очевидно, піде їх вірна служба їй, становить грізну небезпеку не тільки для таких нещасних одиниць, але й для української справи взагалі.

„Я щасливий, що очей не маю, — що нічого того в світі не бачу й не знаю”... — каже осліплений в турецькій неволі герой Шевченкової поеми „Невольник” (написаної кілька днів перед поемою „Великий Льох”), слухаючи про злочинне руйнування Січі москалями, які навіть церкви не жаліли, про незаконну грабіж козацьких земель московською царицею, яка посміхалася вдоволено, дивлячись на пожар козацької церкви, про закріпощення українського люду московським „бахурям і байстрюкам” та про те, що деякі українці в той сам час, як вона руйнувала та закріпощувала Україну — „в цариці мов собаки патинки лизали”.

В поемі „Посланіе” Шевченко дає, так сказати б, начерк програми політичної дії. Вже в заголовку дає поет історіософічну дефініцію нації, як сукупности людей, зв'язаних кровними зв'язками і територіяльним походженням („земляки”), спільною традицією, і спільними культурними надбаннями („мертві” як символ їхніх змагань і їхнього вкладу в національну скарбницю духовости й культури), спільними стремліннями („живі”, які їх репрезентують в даний час) та ідеєю збереження своєї національної окремішности й змаганням до самоздійснення нації („ненароджені”, які продовжуватимуть діло минулих і теперішніх поколінь в дусі їхніх ідей). Згідно з тією дефініцією нації Шевченко подає своїм землякам й основні напрямні національно-політичної праці. В різкому протиставленні до панівних тоді серед української інтелігенції інтернаціоналістичних тенденцій Шевченко підкреслює, що: „в своїй хаті своя правда, і сила, і воля”, тобто, говорячи політичними термінами, — що тільки існування своєї власної, самостійної держави дає змогу розв'язувати всі проблеми згідно з бажаннями власного народу („своя правда”), не лякатися чужого насилля („своя сила”) і вільно розвиватися. Так дуже тоді модні соціялістичні кличі про міжнародне „братерство братнє” і „добре добро” це тільки баламутна фразеологія; українським патріотам треба розкуватись з кайданів всіх отаких модних тоді політичних поглядів, „полюбити щирим серцем велику руїну”, свою Батьківщину, і в українській традиції та в українській духовості шукати коріння і вказівок для своєї дії. Минуле України треба вивчати не за чужими вказівками, ні за одним шабльоном перехвалювання всього, що своє, але основне, не минаючи „ніже титли, ніже тії коми” І критично, щоб добре збагнути: „Хто ми? чиї сини? яких батьків? ким, за що закуті”?

Так само різко як у політичній ділянці протиставив Шевченко інтернаціоналістичним концепціям ідею національної правди і національно-державної суверенности, так протиставляє він теж у соціяльній ділянці кличам класової боротьби — ідею всенаціонального єднання: в спільній боротьбі за кращу долю матері України: „обніміте ж брати мої, найменшого брата, нехай мати усміхнеться”. („Найменший брат” це закріпощені селяни).

В поемі „Кавказ” Шевченко дає вислів своїй сильній вірі в незламність українського духа, в те, що московський наїзник мимо найбільших знущань „не вип'є живущої крови” та „не скує душі живої” українського народу, як „неситий — не виоре на дні моря поля”, і закликає до боротьби: „борітеся, поборете; вам Бог помагає; за вас сила, за вас воли і правда святая”! А кілька тижнів пізніше поет пише свій політичний „Заповіт”, в якому вже зовсім ясно формулює заклик до боротьби як вказання методу політичної дії: „вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте”! Методом боротьби за відновлення української держави, значить, мусить бути — національна революція.

Реасумуючи політичні думки Шевченка, висловлені в поетичній формі в згаданих та ще деяких поемах і віршах, ми бачимо завершену систему політичної ідеології такого змісту: багата і прекрасна по своїй природі Україна перетворилася в країну горя і сліз після того, як її захопила Московщина. Москалі закріпостили український народ і гноблять та визискують його гірше ляха і гірше татарина. Вирятувати український народ з того жахливого положення, в якому він опинився, може лише відновлення української самостійної держави, шляхом збройного національного повстання. Україні потрібна не класова боротьба, але всенаціональне єднання всіх кляс у спільній боротьбі за відновлення своєї національної правди, соціяльного ладу — без холопа і пана. Українцям треба і чужому научатись, користуватись теж досвідом інших народів, але в основу своїх змагань конечно ставити основне і критичне пізнання української традиції й української духовости. Служба українців Росії, в якій би це не було формі, є злочином супроти України, а вчитись українцям у москалів немає чого, бо і ввесь московський суспільно-політичний лад і навіть спосіб життя московського народу зовсім чужі українському народові. Український народ, мов Прометей, закутий, але він переможе, бо правда мусить перемогти.


^ 2. ПЕРЕПОНИ І СУПРОТИВНІ ТЕЧІЇ

Ідею відновлення самостійної української держави з новим соціяльно-політичним ладом шляхом національної революції голосив Тарас Шевченко ще в половині 19-го століття. Та довговікова неволя й важкий гніт московської окупації так дуже підірвали сили українського народу, що мусіло пройти ще повних п'ятдесят літ, заки він став спроможним сприйняти цю ідею не як політичну візію далекого майбутнього а як постулат безпосередньої політичної дії.

Польща за час давнішньої окупації України, знищила ту українську провідну верству, що її виростила була українська держава. Московський окупант докінчив це винищування і доклав всіх зусиль, щоб винародовити або знищити нову українську провідну верству, яка виросла в українській козацькій державі. Безоглядна, продумана і послідовно здійснювана московська політика, скерована на знищення українського народу, довела до того, що в другій половині 19-го століття з давньої української провідної верстви вірною свому народові залишилася вже лише горстка.

Знищення українських вищих верств було болючим ударом для українського народу. Смертного удару не нанесло воно тому, що так за козацької, як і за княжої держави в Україні, у відрізнення від інших тодішніх держав, власником держави уважалась не тільки одна верства, аристократія (як от у Польщі, шляхта), але ввесь український народ. Завдяки тому, носієм української державної традиції були в однаковій мірі українська інтелігенція, як українське селянство й міщанство.

До душі українського простолюддя московський окупант добратися не здужав. Але ж він його закріпостив, знищив так розбудоване колись українське шкільництво, і зіштовхнув до жалюгідного стану господарської нужди й безпросвітности. А коли коротко після смерті Тараса Шевченка кріпацтво було знесено, то свідомо не створено ніяких передумов, які сприяли б матеріальному й духовому піднесенню простолюддя. Національно-політична свідомість жевріла в його підсвідомості, в його душі, але треба ще багато часу, заки українське селянство й міщанство змогло відзискати віру в свої сили і голосно заговорити про свої бажання.

В такій дійсності горстка української інтелігенції не бачила реальних основ і можливостей для здійснювання тих самостійницьких ідей, що їх голосив Шевченко. З незвичним зворушенням — як описують сучасники — читали вони політичні поеми Шевченка і — боялися навіть в думках переходити границі переконання, що ті ідеї є тільки політичною мрією. Засноване в 1846 p., ще за життя і при співучасті Т.Шевченка Кирило-Методіївське Братство, що його членами були, м.ін., М.Костомарів, П.Куліш. М.Гулак. В.Білозерський та О.Маркович, ставило своїм завданням знищення московського абсолютизму й створення на місці московської монархії союзу вільних слов'янських держав, в яких — як писав М.Костомарів у „Книзі Битія Українського Народу” — не було б ,ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні пана, ні боярина, ні холопа”, — але прийняти вимогу повної політичної незалежности української держави, як політичний постулят та концепцію національної революції, як методи політичної дії, воно не зважилось. Не зважувались говорити про це колишні „братчики”, тим більше, після того, як при кінці березня 1847 року на донос російського студента Петрова царська поліція виарештувала і зліквідувала Кирило-Методіївське Братство.

А тим часом в Україні почала діяти нова політична сила, що злочасно затяжіла на дальшій історії українського народу. Тою новою силою був соціялізм. Зронений з шляхетного бажання помогти нижчим верствам визволитись з-під економічного визиску вищих версти та здобути рівні, людські права, соціялізм в західньо-європейських країнах становив прогрес політичної думки і був поштовхом у шуканні нових шляхів і нових, кращих форм суспільно-політичного життя. Та в Україні прийшов соціялізм не безпосередньо з Заходу і не в умовах національно-політичної незалежности українського народу, але через Московщину і в умовинах московського поневолення України. Через те соціялізм в Україні був зовсім чимсь іншим і відіграв інакшу ролю, як соціялізм в інших країнах. Річ у тому, що соціялізм, зроджений у Франції та Німеччині за умов національно-політичної ненадежности тих народів, приймав національно-політичну незалежність даного народу, як самозрозумілу передумову всякої політичної дії і намагався розв'язати соціяльні проблеми тільки на її базі. Це виразно виявилося вже за французької великої революції, коли провідники соціяльної революції негайно і без яких-небудь вагань відклали так гострі тоді соціяльні проблеми на другий плян, а на перший поставили питання національно-політичної суверенности Франції, як тільки над Францією нависла небезпека національно-політичного поневолення. Те саме здемонстрували пізніше всі німецькі соціялісти, ставши в першій світовій війні в боротьбі за національно-політичні інтереси Німеччини поруч німецьких капіталістів проти французьких та московських соціялістів. Таке є саме становище відстоювання національно-політичної незалежности свого народу, як апріорної вимоги займала завжди польські, чеські та інші соціялісти. Таке саме становище у відношенні до свого власного народу займали завжди й московські соціялісти. Та коли, наприклад, німецькі соціялісти відстоюючи як самозрозумілу річ національно-політичну незалежність свого народу, визнавали таке право й за іншими народами і співчували національно-визвольним змаганням поляків, то московські соціялісти виявилися від самих початків такими ж московськими імперіалістами і шовіністами, як і речники всяких інших московських політичних напрямків. Як колись православіє, так тепер соціялізм москалі перетворили в знаряддя московського імперіялізму. Підступно використовуючи приманчивість ідеї боротьби за соціяльну справедливість, москалі вжили її на окупованих теренах для того, щоб приспати нею національну свідомість поневоленого народу і скерувати його революційність у нешкідливому для московського імеріялізму напрямі. В тій цілі московські соціялісти свідомо перебільшували значення соціяльних проблем і представляли національні змагання поневолених Москвою народів, як „реакцію” і назадництво, шкідливе для „універсальної” соціяльної революції. Як давніше Пестель, провідник „полудневої групи декабристів”, які були предтечами московського соціялізму, накидався з істеричною лайкою на думку про відновлення національної незалежности України, так і московські соціялісти засуждували і висміювали постулят національної незалежності України. Вони ширили соціялізм в Україні тільки як модифіковану, спрємливу для революційно настроєних кругів форму національно-політичного ренеґатства. В такій формі, з таким „ідейним” добром національно-політичного ренеґатства прийняли соціялізм і ширили його в Україні й українські соціялісти. І тому то, якщо західно-європейський соціялізм і не здав життєвого іспиту, не виправдавши покладених на нього надій і, виявившись фальшивим шляхом боротьби за соціяльну справедливість, але все ж таки відіграв поважну позитивну ролю, бувши міцним поштовхом для шукання розв'язки важливих соціяльних проблем, то „український” соціялізм, який прийшов на Україну через Московщину з московською отруєю національно-політичного ренегатства, виявився чорною реакцією, що здержувала національне відродження українського народу і зводила на манівці його боротьбу.

Таку власне сумну ролю в історії політичних змагань українського народу відіграв насамперед ідеолог „українського” соціялізму, великий український вчений Михайло Драгоманов (1841-1895). Московської отруї не змогла, на жаль, стерти в нього безпосередня зустріч зі Заходом. Пропагуючи конечність наполегливої праці над піднесенням освіти широких українських мас, він в той сам час з дивною ненавистю накидається на ідею самостійности України. Драгоманов прозиває Тараса Шевченка за його політичні ідеї неграмотним мужиком, висміває ідею самостійності України, як вияв назадництва, а революційний шлях боротьби як вислів кровожадних інстинктів, та пропагує нерозривну єдність українського народу з „його старшим братом”, — з москалями, яким українці, як Драгоманов, пробує це доказати „науково”, завдячують майже все. що мають. Згідно з його концепцією федеративного устрою Росії — Україна, очевидно, повинна мати автономію, але не сама Україна, а кожна українська оселя, так само, як кожне місто й село в Московщині...

Заслуги М.Драгоманова в інформуванні Заходу про долю українського народу та його журналістична праця в обороні прав простолюддя баламутили український народ так дуже, що тільки великі індивідуальності, як от І.Франко (який зразу захоплювався Драгамановим і уважав себе його учнем, а опісля гостро виступив проти його шкідливих політичних ідей, називаючи Драгоманова апостолом лжі і темряви), могли добачити під покривалом позитивних кличів ту величезну небезпеку від розкладених політичних ідей Драгоманова для українського національного відродження, яка виявилась в повній трагічності щойно в час Визвольних Змагань українського народу 1917-20 pp.

^ 3. БРАТСТВО ТАРАСІВЦІВ

Першою українською політичною організацією, що стала на засадах української націоналістичної ідеології було „Братство Тарасівців”, — зване теж „Братерством”, — засноване таємно в Полтаві 1891 р. Заснував його невеличкий гурт українських студентів, які заприсяглись на могилі Тараса Шевченка ширити між українським народом Шевченкові ідеї, залишаючись вірними їм до смерти. Основниками „Братства Тарасівців” були: Іван Липа, Микола Міхновський та Володимир Шемет. Членами були, м.ін., відомі пізніше поети й письменники: Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Володимир Самійленко, Микола Вороний, Мусій Кононенко, Віталій Боровик, та науковці: Євген Тимченко, Олександер Черняхівський, Валеріян Боржковський. Головою Братства був Іван Липа.

Свої політичні погляди виклали Тарасівці в політичній декларації п. з. „Конфесіон де фуа („Вірую”) молодих українців”, опублікованій в українській пресі в Галичині. (Львівська „Правда”, 1893 p.). Ця деклярація спирається повністю на ідеї Т.Шевченка; визнання Московщини окупантом України, який знищив всі політичні і культурні надбання українського народу і далі поневолює Україну, вимога повної державно-політичної незалежності України, підкреслення політичного моменту в праці серед народу і свідомість, що справедлива розв'язка соціяльного питання може прийти в парі з заспокоєнням політичного постулату державної суверенности.

Політичне „Вірую” Тарасівців було гострим протиставленням панівним тоді серед української інтелігентської молоді настроям і кличам соціялізму й драгоманівства і крім цього, підкресленням невистарчальности просвітянської праці „народників” та „українофілів”.

Праця Тарасівців проводилася в той спосіб, що в кожній українській студентській громаді, що існувала звичайно легально або напів-легально, організовано з найактивніших студентів таємне звено „Братства Тарасівців”, яке старалося вести працю громади по лінії політичних вимог Братерства. Ідеї Братерства ширили його члени теж у своїх літературних творах та статтях, друкованих в українській пресі в Галичині, яку нелегально ширено по Україні під московською окупацією, як от Борис Грінченко у своїх статтях п.з. „Листи з Наддніпрянської Україна”, в яких він полемізував з політичними поглядами М.Драгоманова.

В 1893 р. московській поліції вдалося розкрити організацію. У висліді арештів і засудів, а після цього передачі під поліційний догляд провідних членів організації, Братство Тарасівців перестало існувати. Та вірними ідеям Братства залишилися майже всі його колишні члени, пропагуючи в кожній організації чи партії, членами яких вони опісля ставали, ідею незалежності України. Крім цього, арешти й ліквідація московською поліцією Братства Тарасівців звернули на себе увагу українського громадянства і приєднали нових симпатиків його ідей, головно серед вишкільної молоді. Колишні „братчики”, і насамперед, Микола Міхновський, навіть не будучи формально ізза політичних репресій членами студентських громад, не переривали ніколи живого зв'язку зі студентською молоддю. Завдяки цьому в постановах з'їзду українських студентських громад 1899 p., всупереч теоріям драгоманівства і соціялізму, виразно говориться про те, що соціяльне поневолення українського народу є безпосереднім наслідком московського поневолення України.

^ НА САМОСТІЙНИЦЬКИХ ПОЗИЦІЯІХ
На позиціях самостійності! України стояли три молоді українські партії, що повстали майже одночасно на початку XX сторіччя: „Революційна Українська Партія”, „Українська Народня Партія” та „Українська Соціялістична Партія”. До самостійницьких позицій наближалася також один рік існуюча „Українська Радикальна Партія”, яка мала в своїй програмі, щоправда, перебудову Росії на федеративній основі, але не була дуже певна, чи це дасться здійснити і тому заздалегідь застерігала, що на випадок невдачі Україна мусітиме відділитися від російської держави.

Всі три самостійницькі партії — РУП, УНП та УСП — мали у своїй програмі і діяльності елементи націоналістичної ідеї і всі три були на шляху шукання, як цю ідею здійсняти в практично-політичній роботі. Залежно від вибору способів і форм вияву націоналістичні риси тих партій виступали менше або більше виразно. Чисто націоналістичне обличчя мала Українська Народня Партія. До неї найбільше наближалася Революційна Українська Партія, що у важкому внутрішньому змагу шукала способу поєднати в собі націоналістичний зміст зі соціял-демократичними теоріями й методами праці. Українська Соціялістична Партія мала теж внутрішні суперечності між змістом національної програми та клясовими методами своєї праці, що в дальших наслідках мусіли б довести до заперечення національного змісту. Але УСП не була ще настільки політично досвідченою партією, щоб добачала в тому небезпеку чи суперечність.

Всі три самостійницькі партії мали в своїй програмі також соціялістичні елементи. Найвиразніші були вони в РУП, що одинока мала надбудову соціялістичної партії. Ні УНП, ні УСП ніякої теоретичної надбудови не мали, не були в'язані ідеологічними системами й мали свобідну руку у виборі метод і форм роботи. УСП видвигала соціялістичні елементи своєї програми виразніше, ніж це робила УНП, для якої соціялістичні елементи її програми були додатковими, а головними націоналістичні, — протилежно, як це було в УСП.


^ 4. РЕВОЛЮЦІЙНА УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ (РУП)

Історію українського націоналістичного руху першої половини XX-го віку починає, — як ми вже зазначували на вступі нашого курсу, — Революційна Українська Партія, в скороченні — РУП, основана 1900 р. (за старим стилем 29 січня, за новим ст. 11 лютого) в Харкові. Цс була перша масова українська політична партія, яка, виступаючи на політичну арену, станула на виразно самостійницькі позиції. Ініціяторами нової партії були колишні члени „Братства Тарасівців”, а безпосередніми основниками члени харківської студентської громади. Програму та завдання РУП опрацював М.Міхновський; його доклад на цю тему вишукувано опісля окремою брошурою п.з. „Самостійна Україна” у Львові, а звідси перепачковано і поширено як нелегальне видання в Наддніпрянській Україні. В цьому маніфесті українського націоналістичного руху читаємо:

„Кінець XIX-го віку позначився явищами, що характеризують новий зворот в історії людства. Ці явища свідчать про те, що п'ятий акт великої історичної трагедії, званої „боротьбою націй”, вже почався і його закінчення наближається... Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виявитися у формі незалежної самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим необмежену свободу всебічного розвитку духового та найліпшого матеріяльного гаразду; коли справедливо, то пишний розквіт індивідуальности можливий лише в державі, для якої плекання індивідуальностей є метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність це головна умова існування нації, а державна незалежність це національний ідеал у ділянці міжнаціональних відносин.

„Коли доводиться нам іти на свої збори під допитливим поглядом цілої фаланги правительственних шпигунів, коли українцеві не вільно признаватися до своєї національности й коли любити батьківщину рівнозначне, що бути державним зрадником, тоді зовсім до речі виникає повне обурення питання: яким правом російський царський уряд поводиться з нами на нашій власній території наче зі своїми рабами? Яким правом проти нас, тубильців своєї країни, видано закон із 17.V.1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права в