Реферат: Смерть Станіслава Собінського

Зіновій Книш


Смерть Станіслава Собінського

на тлі шкільного народовбиства в Західній Україні

Джерело: © СРІБНА СУРМА. Торонто 1982. Kiev Printers Ltd., 2466 Dundas St. West. Toronto, Ont.


СЛОВО НА ВСТУПІ

Як тільки вийшли в світ перші випуски "Срібної Сурми", почали до мене напливати звідусіль листи, чи не варто б опрацювати процес проти Василя Атаманчука й Івана Вербицького за вбивство польського куратора Станіслава Собінського. Свого часу ця справа була дуже голосна поза межами України, в обороні засуджених брала участь уся українська суспільність за океаном. Посередньо вивела вона Українську Військову Організацію на міжнародню арену, з того часу її пропаґанда плила по широких водах політичного світу. Засудження на смерть двох невинних членів Української Військової Організації потрясло сумлінням усіх українців, де б вони не жили, і тоді зародився початок організованої, не доривочної, політичної та фінансової підтримки українському націоналістично-визвольному рухові.

Тому, що вже були або заготовлені або започатковані інші праці з історії УВО і ОУН, мусіло це виждати на свій час. Все ж таки, принагідно почав я збирати до того матеріяли і показалося, що це не така то вже легка справа. Не зважаючи на те, що про неї багато писалося в пресі, що жили ще учасники того процесу, натрапляв я на діри, що їх нічим було заповнити. В першу чергу — повний брак відомостей та інформацій з тодішньої польської преси. Подруге, трудний контакт з тими, хто міг би внести світло на різні подробиці, що проте мали велике значення, коли йшлося про змалювання суспільно-політичного тла. Збирати ті речі в особистих контактах переходило можливості приватної особи, зв'язаної заробітною працею і браком фінансових засобів. Довелося вдоволитися листуванням, що ніколи не заступить особистих розмов, а до того — пожирає безмежно багато часу. Все те разом складалося на те, що праця поступала пиняво і тривала довго. Бували хвилини, що я вже майже рішався покинути цей задум. Коли ж нарешті вичерпав усі мої можливості, — не був я задоволений з висліду праці і стала передо мною дилема: чи впорядкувати зібране й лишити в архіві для когось з майбутніх дослідників, а чи опрацювати й видати друком уже тепер. За порадами й намовами моїх приятелів рішився я на друге. Добре це, чи ні, — важко мені тепер сказати.

Пишу ці слова в вересні 1981 року, а коли дійдуть вони до читачів, не знаю. Не легко зважитися сьогодні видати книжку, коли інфляція підносить ціни з кожним місяцем, і в парі з тим звужується коло читачів. Якщо й удасться, то буде це останнє видання "Срібної Сурми", її лебедина пісня.


^ I. ПРАВНО-ПОЛІТИЧНИЙ СТАН
У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ ПІСЛЯ ПОЛЬСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ

Перша світова війна залишила Східню Галичину не тільки знищену воєнними діями, але й ослаблену демографічно. За чотири роки війни перейшла вона два рази російську окупацію — у 1914-1915 роках повну, а в 1917 році частинну, — два рази пересувалася через неї лінія фронту з усіми наслідками того, як квартирування війська, реквізиція харчів і сільсько-господарських тварин. Але й сама людність зменшилася, не тільки тому, що не зважаючи на швидкий поступ російської офензиви восени 1914 року, Австрія таки мала час змобілізувати наймолодші річники армії і потім додатковою бранкою в 1916-1917 роках. Чимало втрат потерпіла людність наслідком переслідування військової влади — мадяри вішали за саме слово "Русин", австрійці вивозили до таборів у глибину країни підозрілих у симпатії до москалів майже на сто відсотків невинних людей, москалі зо своєї сторони теж чимало людей запроторили кудись у Росію. Жидівська міська людність, зокрема інтеліґенція і багатше купецтво, тікали зо страху перед москалями. Молох війни поглинув величезні жертви в людях на фронтах і в далекому полоні. Не було родини, щоб не оплакувала своїх погибших або пропавших без сліду.

Скінчилася світова — почалася визвольна війна, а в ній теж прийшлося занотувати великі жертви в поляглих, полонених, померлих від хворіб, що їх принесли з собою тяжкі умовини воєнного життя, загинулих у польських таборах інтернованої цивільної української людности.

У такому стані застала Галичину польська окупація після того, як Українська Галицька Армія перейшла Збруч, 16 липня 1919 року. Політична доля Східньої Галичини ще не була вирішена, ще існувала її армія в союзі з Армією УНР, ще мала вона свій Уряд, якийсь час на українських землях, а потім на еміґрації у Відні й Берліні, ще діяли її дипломатичні представництва по европейських столицях, ще працювала в Парижі її Місія до Мирової Конференції.

Польський уряд від самого початку польсько-української війни робив заходи, щоб Мирова Конференція признала за нею право включити Східню Галичину в межі польської держави. Хоч поляки мали великі впливи серед переможних держав Антанти, передусім у Франції, що озброїла та вирядила для неї армію ген. Галлера та підтримувала політично польський уряд, це їм не вдавалося, як довго йшли ще бої між Польською Речипосполитою та Західньо-Українською Народньою Республікою. Коли ж під кінець червня 1919 року ставало очевидним, що Українська Галицька Армія, слабо озброєна і зовсім без стрілива, мусітиме покинути територію Західньо-Української Республіки, хоч не склавши зброї і далі перебуваючи в стані війни з Польщею, польські позиції на Мировій Конференції в Парижі зміцніли.

Підготовчі матеріяли до остаточного рішення та включення в низку міжнародніх трактатів, що були тоді підписані, збирала "Комісія для польських справ" Версайської Конференції. Польський уряд предложив до тієї комісії свої погляди та пропозиції, комісія передала їх Раді Міністрів Заграничних Справ і вона, на три дні перед заключенням договору з Польщею, 25 червня 1919 року, передала Східню Галичину під тимчасову адміністрацію Польщі, мотивуючи своє рішення ось так: "Для забезпечення спокою й майна людности Східньої Галичини перед небезпеками, що грозять їй від большевизуючих бандитів, Найвища Рада постановила уповажнити військові сили Польської Речипосполитої посунутися аж до Збруча. Ця постанова в нічому не пересуджує рішень, що їх пізніше прийме Найвища Рада в справі державного становища Східньої Галичини".

Цей мандат Польщі мав тривати найвище 25 років і під умовою, що:

1. На тимчасово адміністрованій території буде встановлена автономія, якої засади устійнить окрема умова між державами Антанти й Польщею.1

2. Запевнені будуть політичні й релігійні вольності для людности.

3. Людність матиме право остаточно висловитися щодо державної приналежности тієї території.2

Це був великий дипломатичний успіх, бо леґалізував польську військову окупацію західньо-українських земель і давав її можливість поволі фактично закріплюватися на українській території.

Що ж до північно-західніх українських земель та білоруської території Антанта покищо не була в праві видавати жадних рішень, ті землі належали колись до російського царства, якого представники ще далі вважалися західніми союзниками. Але вкінці, 8 грудня 1919 року вдалося Польщі довести до того, що Найвища Рада схвалила "Деклярацію про тимчасові східні границі Польщі":

"Головні Союзні і Стоваришені Великодержави, ствердивши, що слід якнайшвидше усунути теперішній стан політичної непевности, що в ньому знайшовся польський нарід, але не пересуджуючи пізнішого остаточного устійнення східніх границь Польщі, заявляють, що вже тепер признають право польського уряду зорганізувати, на засадах заключеного 28 червня договору з Польщею, нормальну адміністрацію земель давнього російського царства, положених на захід від нижче означеної лінії".3

Заселена українцями частина тих земель теоретично належала до Української Народньої Республіки, не можна було видавати щодо них рішень таким самим способом, як відносно Східньої Галичини, вони могли бути хіба предметом спору між Польщею та УНР. Їхня доля перерішилася в Варшавському Договорі з квітня 1920 року між Речипосполитою Польською та Українською Народньою Республікою і потім, остаточно, у Ризькому Трактаті 18 березня 1921 року. Вони стали інтеґральними частинами польської держави і Мирова Конференція вже не мала права рішати про їх долю, прийняла тільки до відома фактичний стан, хоч для нікого не було тайною, що Антанта воліла б, щоб ті землі припали відновленій та очищеній від большевиків Росії.

Щоб кувати залізо, поки гаряче, польська мирова делеґація в Парижі вже 5 липня 1919 року, отже тільки десять днів після отриманого адміністраційного мандату на Східню Галичину, виступила з проєктом "Статуту Східньої Галичини". Проєкт передбачував для Галичини власний сойм з правом законодавства в справах культури, освіти, місцевої комунікації, хліборобства, торгівлі та промислу й у всіх тих справах, що їх передасть загально-державний сойм.4 Поза автономією лишалися: загранична репрезентація, військові справи, державна поліція та фінанси. Виконна влада лежала в руках ґубернатора, що його мав іменувати президент Польщі; в центральному уряді передбачувався один міністер без теки для українських справ при Раді Міністрів, теж іменований, а не з делеґації чи з виборів у галицькому соймі. Проєкт постановляв теж, що в кожному центральному міністерстві буде створений окремий департамент для справ Східньої Галичини. Урядова мова — польська й українська, як рівноправні.

Цей проєкт висунула польська делеґація з наміром приспішити признання повної суверенности Польщі на землях, що мали стояти тільки 25 років найдовше під тимчасовою її адміністрацією. Він був багато ширший, як якінебудь пізніші автономічні пляни тих польських кіл, перш усього соціялістичних та й інших, що заявлялися за дотриманням зобов'язань Польщі, що їх прийняла вона на Мировій Конференції. Предкладаючи цей проєкт автономії, польський уряд не вважав його підставою дальшої національної політики, тільки актом у дипломатичній грі, щоб замилити очі втомленим війною та довгими переговорами народам Антанти.

Познайомишись з проєктом автономії, Найвища Рада Мирової Конференції прийняла його до відома і затвердила остаточно текст умов між Антантою та Польщею з тимчасовим її мандатом адмініструвати Галичиною, під умовою встановлення там автономії.

Права національних меншин були, принаймні формально, заґварантовані такими міжнародніми умовами й польськими законами:

1. Версайським Трактатом (так званим "малим", у відрізненні від "великого", що відносився до переможних у війні Осередніх Держав) між Антантою і Польщею 28 червня 1919 року. В імені Польщі підписали його Іґнаци Падеревський і Роман Дмовський. Сейм ратифікував цей трактат 21 липня 1920 року, його проголошено у Віснику Законів 6 грудня 1920 року і з того часу його текст обов'язував теж як внутрішній закон аж до схвалення конституції 17 березня 1921 року.

У статті 2-ій цього меншинного трактату Польща зобов'язувалася шанувати засадничі права національних меншин, яким не може суперечити жодний польський закон ані діяльність уряду.

Третя стаття зобов'язувалася не вводити національним меншинам жодних обмежень волі користуватися їхньою мовою у приватних, релігійних і торговельних справах, у пресі та всякого рода публікаціях і на публічних зборах.

У четвертій статті — подбати про облегшення польським громадянам, що говорять мовою іншою, як польська, вживати їхню власну мову в судах, усно й письмово.

У дев'ятій статті Польща взяла на себе обов'язок облегшувати польським громадянам, що вживали мови іншої, як польська, навчання в загальних школах їхніх дітей у власній мові.

Однак усе те — дуже загально й без точних означень і в практиці ті постанови можна було натягати, як швець шкуру.

Зате дуже важлива була 12-та стаття. У ній Польща погодилася, що ті постанови трактату стоять під ґваранцією Ліґи Націй, і тим дала їй право інтервеньювати в разі скарги на порушення тих прав, навіть якби вносили їх окремі особи.

2. Також у Ризькому Трактаті була постанова про права української та білоруської меншин у рамах польської держави, хоч знов же дуже схематичним способом. Договір постановляв, що особи російської, української і білоруської народности мають право, у рамах внутрішнього (то значить польського) законодавства плекати свою матірню мову, організувати й утримувати власне шкільництво, розвивати власну культуру і з тією метою закладати власні товариства та спілки.

3. Перша польська конституція, що її схвалив сейм 17 березня 1921 року, мусіла містити в собі деякі постанови, що до них Польща зобов'язалася міжнародніми договорами, зокрема договором про національні меншини, а між ними — надати автономію "Східній Малопольщі".5

У статті 109 вона постановляла:

"Кожен громадянин має право зберігати свою народність, плекати свою мову й національні особливості.

Окремі закони забезпечують меншинам у польській державі повний і вільний розвиток їхніх національних особливостей".

Стаття 110 давала національним меншинам право вільно закладати власним коштом школи й інші виховні установи, наглядати за ними й завідувати ними з правом користуватися в них власною мовою.

Стилізація конституційних постанов була така загальникова й туманна, що навіть самі поляки, знавці конституційного права, не могли зійтися на одній думці та всіляко інтерпретували, звужено чи розширено, окремі її речення чи хоч би тільки вислови.

4. І накінець, 26 вересня 1922 року схвалено в сеймі закон про "деякі засади воєвідського самоврядування", що мав нібито здійснити зобов'язання Польщі завести на українських землях автономію. З давнього проєкту, що на його підставі Найвища Рада Мирової Конференції признала Польщі мандат над Галичиною, лишилося дуже мало. Перш усього, — "самоврядування" це поняття далеко вужче, як автономія. Подруге, сам зміст закону давав сильно обмежені й куценькі права для української людности в Галичині. Потрете, цей закон лишився тільки на папері. Польща не мала наміру вводити його в життя, був це тільки маневр польської дипломатії, щоб добитися повної, необмеженої суверенности на українських землях, що досі стояли тільки під її адміністраційним мандатом.

Ця думка знаходить своє підтвердження в польських джерелах.6

Попри історичні претенсії та політичні арґументи, польська делеґація на Мирову Конференцію покликувалася ще й на демографічні дані, мовляв, людність Галичини складається майже по половині з поляків та українців. Доказати це будь-якою статистикою було дуже трудно. Останні статистичні дані походили з 1910 року, перепис переводився не так, як було б потрібно для таких домагань поляків, до того ж відразу оспорювано його правдивість, переводили бо його, хоч в Австрії, переважно польські адміністраційні урядовці. В своєму меморіялі до Мирової Конференції поляки могли предложити хіба такі цифри:

Українців — 3,132,233 або 58.9%

Поляків — 2,114,792 або 39.7%

А де ж інші, зокрема жиди? З тієї ж бо статистики лишалося тільки 1.94% на інші національності.

Ці цифри відносилися до національного складу галицької людности. Коли ж подавати зіставлення на підставі віровизнання — положення поляків було ще гірше:

Греко-католиків: 3,291,218 або 61.8%

Римо-католиків: 1,350,856 або 25.3%

Жидів: 659,706 або 12.8%

Могла бути якась кількість — дуже мінімальна — поляків, що зарахували себе до греко-католицького обряду. Однак були й українці римо-католики7 і чимало німців, не тільки з урядничого елементу, що міг кожної хвилини відплисти, але в багатьох німецьких колоніях. Тут уже й жидів трудніше було зарахувати до польської групи, бо сполячені мовно чи культурно жиди в більшості трималися своєї віри, називали себе "поляками Мойсеєвого віровизнання".

З котрого боку не підходити б, не можна було говорити про "українську національну меншину", бо український елемент у Західній Україні переважав абсолютною більшістю. Навпаки, українці могли називати поляків "національною меншиною" і признавати їм деякі права, як це вже було зроблено в Центральній Раді в Києві.

Багато промовляло за Польщею те, що вона виконувала фактичну владу на західньо-українських землях, тримала там своє військо і завела, хоч тимчасову, адміністрацію. З тієї позиції вона робила дальші дипломатичні заходи, щоб узаконити фактичний окупаційний стан. У тому сподівалися дістати більші шанси, коли переведуть перепис у цілій Польщі, разом із українськими землями, бо тоді виступатимуть, як більшість у державі, а всі інші національності, навіть найбільша з них, українська, опиняться в становищі національних меншин.

Цей перепис відбувся восени 1921 року і, хоч не дав сподіваних вислідів для Польщі, все ж таки поставив їх у позицію більшости. Українська суспільність проголосила бойкот конскрипційної акції, бо Польща не мала права переводити перепису на мандатних територіях. Польський уряд зробив помилку, заповівши перепис одночасно на всіх територіях. Як мандатний адміністратор, міг він запорядити статистичний перепис для господарських чи інших цілей, стисло пов'язаний з потребою ліпшої адміністрації, а за кілька місяців зробити те саме на власній території. Можливо, що й у цьому випадку українці його збойкотували б, та не мали б тоді сильнішого морально-політичного оправдання на міжнародньому форумі, звідки сподівалися прихильного для себе рішення в спорі з Польщею. Виглядало б, що вони протестують проти зібрання статистичних даних, що мали служити підставою для поправи адміністрації, бо лякаються, що статистика вийшла б на користь поляків. Напевно відбувся б перепис без перешкоди, якби польський уряд поставив його під міжнародню контролю. Він того не зробив, можливо з престижевих мотивів, а найбільш правдоподібно тому, що в разі масової організованої участи української людности в терені, її відсоток до загалу населення вийшов би далеко більший. Перш усього жиди, що теж домагалися прав для себе, подавали б свою жидівську, а не польську національність. Такий вислід утруднював би польській дипломатії завдання, а щонайменше альянтський табір, навіть якби й передав Галичину полякам, вимагав би більших ґваранцій для меншин і може довше пильнував би дотримання польських зобов'язань.

Не вдаючись у спекуляції, як би воно було, вернімося до дійсного висліду перепису. Його показують нам дві по нижчі табелі: кількість українців у східніх воєвідствах Польщі на підставі перепису з 1921 року:

Воєвідство

^ Загальна кількість

Відсоток

львівське

975,268

35.09%

станиславівське

940,555

70.02%

тернопільське

714,031

50.00%

волинське

983,696

68.04%

поліське

156,142

17.70%

люблинське

63,070

3.00%

Звернім увагу, що тут зовсім нема поданої кількости українців на Лемківщині, Холмщині й Підляшші, бо ці області прилучено до краківського, люблинського й білостоцького воєвідств.

Національний склад людности польської держави на підставі перепису з 1921 року:

Людність

Загально

У відсотках

польська

18,814,239

69.02%

українська

3,898.431

14.03%

жидівська

2,110.448

7.08%

білоруська

1,060.237

3.09%

німецька

1,059.194

3.09%

литовська

68.667

0.30%

Антанта могла прийняти такий стан за правдивий. Але добре собі здавали справу з його невіродостойности польські урядові кола, тому й покликувалися на нього тільки в дипломатичних заходах.

Авторка, від якої запозичено таблиці,8 завважує від себе:

"можна теж, не помиляючись, допустити можливість, що конскрипційні комісари свідомо обнижували дані про непольську людність".9

У таємному протоколі засідання Ради Міністрів, 19 серпня 1926 року занотовано, що на цю справу звертали увагу два міністри Юзеф Пілсудський, міністер військових справ, і Антоні Суйковський, міністер віровизнань і публічної освіти. Обидва ствердили, що не можна полягати на статистичних цифрах того перепису. На думку Юзефа Пілсудського:

"Дані останнього перепису з 1921 року вже не відповідають дійсності. З того часу зайшло багато змін у ділянці руху народностей і віровизнань. Тому доконче треба ствердити теперішній стан"....

Ще виразніше висловився міністер Суйковський, що, не завиваючи нічого в папірці, одверто й без обиняків ствердив:

"Дані перепису людности з 1921 року вимагають, з точки погляду нинішнього стану, деяких поправок. Перепис показує 69% поляків у відношенні до загалу людности в державі; ця цифра зависока, коли взяти до уваги, що в переписі записано сімсот кількадесят тисяч жидів і 505 тисяч православних, як поляків. Критично оцінюючи вислід перепису треба ствердити, що дійсних поляків у державі є дещо більше як 65%. А якщо йдеться про територію, де живуть національні меншини, то білоруський елемент займає 14%, а український 22.7% загальної поверхні держави. Щоб не прикладати надто оптимістичної міри, можна прийняти, що 30% державної території має непольську більшість".


^ II. НАРОДОВБИВСТВО ШКІЛЬНИМИ МЕТОДАМИ

I.

Підробленою статистикою, що її втомлені довгими нарадами й засіданнями члени Мирової Конференції не мали й охоти провірювати, і схваленням ніби-закону про автономію з 26 вересня 1922 року, поляки, за сильною підтримкою Франції, що хотіла зробити Польщу центральною ланкою "санітарного кордону" між большевиками і заходом, добилися до того, що Рада Амбасадорів у Парижі, 15 березня 1923 року признала Польщі повні суверенні права на всіх тих територіях, що ними адмініструвала вона досі на підставі тільки 25-літнього мандату.10

Перед Польщею стояв вибір: або погодитися з тим, що більш як третина її території має непольську більшість, і що національні меншини разом узяті творять трохи більше, як одну третю людности всієї держави, витягнути з того висновки й організувати життя на підставі принципів "держави національностей", порозумівшись з ними, або взятися за екстермінаційну політику винищення й винародовлення національних меншин примусовими державними заходами. Живучи в евфорії після несподіваного відзискання втраченої державности, після виграної війни з большевиками, що не встигли ще впорядкувати своїх безмежних територій та використати величезні свої людські й матеріяльні ресурси, — Польща вибрала можливість другу і це тяжко потім на ній пімстилося.

Спочатку не було якоїсь устійненої політики супроти меншин, всі доривочні заходи робилися тільки з думкою, що кінець-кінців треба довести до національної асиміляції непольських народів у державі.

Труднощі показалися відразу. Одначе польський уряд з одної сторони був зайнятий наладнуванням нормального життя після війни, з другого — були немалі внутрішні конфлікти в польському партійному житті, і тому справа відкладалася. Прийшла вона на чергу з початком 1924 р. Щоб не посуджено нас у перебільшуванні та в бракові об'єктивности, передаємо слово знаній нам уже дослідниці Мирославі Папєржинській-Турек:

"...У квітні 1924 року уряд покликав так звану Комісію Чотирьох у складі: Станіслав Ґрабський, чільний діяч "народової демократії", Євген Старчевський з польської партії людової "П'яст", Генрик Лєвенгерц11 і Станіслав Туґут з партії "Визволєнє". Факт покликання цієї Комісії подано до відома, але її наради майже до закінчення праці були суворо довірочні. Українські політичні партії виявили своє невдоволення з тієї тайности, що в неї закутано праці Комісії, а передусім тому, що не допущено туди представників національних меншин...

Занепокоєння працями міністерської комісії, як теж дототочасні розпорядки в шкільних справах дали привід до багатьох протестних віч у Східній Галичині: у Стрию, Старім Самборі, Сколім, Турці, Рудках, Сяноці, Ліску, Добромилі, Ярославі, Яворові й багатьох інших містах...

1 липня 1924 року уряд поставив перед сейм три проєкти "кресових законів", що їх підготовила Комісія Чотирьох і прийняла Рада Міністрів. До кінця засідання сейму затримано в тайні зміст проєктів, маршалок сейму тільки відчитав їх заголовні назви, разом з іншими наглими внесеннями, і передав їх до конституційної комісії. Так дуже залежало маршалкові сейму й урядові на поспіху й на тому, щоб уникнути вступної дискусії".12

Закони схвалено 31 липня 1924 року, їх виконання доручено міністрові віровизнань і публічної освіти, з тим застереженням, що відносно самоврядних і хліборобських шкіл закон слід впроваджувати в порозумінні з міністром внутрішніх справ і міністром хліборобства та державних дібр. Мали вони ввійти в життя 1 жовтня 1924 року і з тою датою тратили силу всі незгідні з тим інші постанови.

Авторка спеціяльно підкреслює, що цей закон завів і правно затвердив назви "руский" і "русінський", хоч уся українська людність називала себе українцями і навіть у сеймі існував клюб українських послів під назвою "Український Клюб", а не "Руский".

Реферував цей закон у сеймі міністер освіти Станіслав Ґрабський, і від того дістав він пізніше популярну назву "лєкс Ґрабскі".13 За його словами, закон випливав:

"з признання життєвих фактів, найперше з того, що Річпосполита Польська є польською державою; подруге — що в межах Польської Речипосполитої нема ані одного кусника землі, що був би насильно прилучений до польської держави,14 що в тих границях маємо тільки землі вікового, п'ятсотлітнього і в значній частині тисячолітнього добровільного співжиття польської і непольської людности".

Проти закону заявилися відразу посли всіх меншин, також німецької і жидівської, а з польських партій тільки "Польська Партія Соціялістична" і "Визволєнє" уважали, що цю справу слід розв'язувати на підставі територіяльної автономії.

Соціялісти зголосили внесення скреслити другу статтю, що встановляла утраквізм, як засадничий тип школи, і на те поставити іншу в такому тексті:

"Засадничим типом державної школи на згаданій у першій статті території, — по думці права кожного народу до власної національної школи, — є національна школа, що виховує дітей польської і непольської національностей в дусі культури кожного з тих народів і у взаємній пошані до їх національних особливостей".

Шовіністична більшість сейму ніяк не хотіла на те погодитися. Українці, німці й жиди зголосили внесення, щоб "перейти до денного порядку" над тими законами, то значить — відкинути їх. На залі зчинився галас, меншинні посли з патріотичними й революційними піснями покинули залю сейму.

7 січня 1925 року Міністерство Визнань і Публічної Освіти видало виконний розпорядок, у порозумінні з Міністерством Внутрішніх Справ та Міністерством Хліборобства. Цей розпорядок ще більше утруднив національним меншинам оборону своїх прав до науки в школах. Ось як висловлюється про те згадане вже польське джерело:

"В розпорядку поставлено, що відсоток меншинної людности, який дає право батькам домагатися для дітей науки в матірній мові, устійнюється на підставі останнього перепису людности. Коли зважити велику недокладність15 конскрипційних даних, таке устійнення в багатьох випадках було кривдою для непольської людности".

Кінчає авторка ствердженням, що цей закон, замість причинитися до замирення й послаблення національних менших, навпаки, потягнув за собою загострення їхньої постави супроти польської держави:

"Партії національних меншин дійшли до порозуміння у справі заперечення законів і безоглядного їх відкинення. На це непримирне становище національних меншин склалося багато чинників, не тільки сама тенденція до польонізування непольської людности, але теж і тактика уряду при опрацьовуванні проєктів мовних законів, поминення репрезентації меншин, недовір'я та упередження, викликані тією адміністраційною системою, практика шикан і безправства...

Також українська публічна думка поза сеймом дуже неохоче сприйняла ті закони, бачила в них не лише спосіб, щоб обманути заграницю, створивши сповидність, ніби це є здійснення міжнародніх зобов'язань Польщі. Проти законів публічно заявилися всі українські політичні угрупування. Головні партії — Українська Трудова Партія, Українська Радикальна Партія, Українська Партія Національної Роботи, Українська Партія Соціялістів-революціонерів опублікували в часописі "Новий Час" деклярацію, де, покликуючись на право самовизначення народів, жадали перевести плебісцит. Також, вийшовши з заложення, що "кресові закони" санкціонують розпорядки в шкільній ділянці... накинені силою українській людності, гостро проти них запротестували. Навіть політична лівиця, цебто комуністична партія, і угодова польонофільська партія "хліборобів" висловилася проти тих законів.

На думку українців, "кресові закони" не творили поступу в дотеперішніх відносинах, навпаки, обмежували мовні й адміністраційні права, здобуті за часів Австрії. Особливо гострий спротив викликала засада утраквізму в школі. У ній бачили найбільшу небезпеку для власної культури, звідки бо впливали сталі небезпеки польонізації...

Ось так закони з 31 липня, що мали на меті утривалити польську культуру "на кресах", парадоксальним способом причинилися до зросту політичного активізму заінтересованих "кресових" меншин, між іншими тому, що головну турботу за фактичне користування своїми правами віддавали їхній ініціятиві й енерґії".16

II.

Польонізацію українського шкільництва в Східній Галичині — по думці не тільки букви, але й духа "закону Ґрабського" — переводила Кураторія Львівської Шкільної Округи, що простягалася на воєвідства: львівське, тернопільське і станиславівське. На її чолі стояв куратор Станіслав Собінський. Просякнений до кости ендецьким духом, оточений приятелями-ендеками, хоч, мабуть, формально до ендецької партії не належав, він так ревно заходився коло того діла, що перевищав самого автора шкільного закона, проф. Станіслава Ґрабського. Українська громадськість величезними зусиллями і немалим вкладом грошей вичерпала всі леґальні можливості боротьби за українську школу. Собінський звів усе те нанівець, бо де не справлялися як слід поліцаї та нижчі адміністраційні службовці, там він особисто фальшував висліди шкільних плебісцитів. За те його й убито.

Ще далеко до того, заки стало відомо, з чиєї руки і з чийого наказу постигла Собінського смерть, сама польська сторона, свідома свого нечистого сумління, висувала спершу здогад, а потім твердження, що вбили його українці за політику супроти українських шкіл. Вже тим посередньо признавала, що мусіла це бути політика ворожа українському шкільництву, бо ж ніхто не збирався б убивати не то що прихильника, але хочби справедливої людини на чолі шкільної адміністрації.

Вже частинно з голосів преси довкола цього атентату можна було виробити собі загальне поняття про діяльність Собінського на становищі львівського шкільного куратора. Але, щоб не бути голословними, покористуємося словами голови польської ендеції, сеймового посла Марцеліго Прушинського, великого приятеля й дорадника Собінського, одного з надхненників "ґрабщини" в шкільній політиці.

З початком листопада 1926 року Прушинський звітував про свою діяльність. Чимало місця в тому звіті присвячено було шкільній справі, а коли йдеться про українське шкільництво, то на основі зібраних урядових даних Прушинський подав кількість українських кародніх шкіл на 953. Однак зараз же додав, що це число знизиться до 900, бо внесено відклики з польського боку проти навчання українською мовою в деяких школах і не було ще часу їх розглянути. Польсько-українських шкіл мало бути около 1450, а чисто польських — понад 2350. Тут треба згадати, що ті польсько-українські, цебто утраквістичні школи були на ділі польськими, бо майже вся наука там ішла польською мовою. Послухаймо ж самого Прушинського:

"Якщо "русини" порівнюють той стан з колишньою Австрією, то видно великі різниці на їх некористь.17 Але треба собі вибити з голови, щоб Польща мала наслідувати Австрію і діждатися її долі, хоч австрійський спосіб думання так вгризся в мізки деяких поляків, які в справі польщення школи поводилися пасивно, або навіть поборювали ту акцію, часто зо страху, що вона непевна й матиме кепські наслідки.

Скоро конституція і трактати не змушують нас до хочби однієї непольської державної школи, то годилося б відразу спольщити всі школи, як це на поавстрійських теренах зробила Італія і Румунія. В суті речі, на підставі деклярацій мали б тут лишитися тільки 422 "рускі" школи, але з доручення Міністерства Освіти оставлено 953. Годиться порівняти львівську шкільну кураторію з волинською і поліською, де "рускі" школи існували від недавнього часу і протипольська аґітація є значно менша. Отже там нема ані одної "рускої" школи, то значить, усі спольщені або зутраквізовані".18

Опісля Прушинський закликав, щоб остаточно позбутися тих решток українського шкільництва, бо "головно від школи залежить розвиток польськости в східніх воєвідствах".

Прушинський у своєму звіті подав тільки абсолютні цифри про стан українського шкільництва в Польщі, не заперечуючи, що він гірший, як був за Австрії. Але на весь ріст стане нам перед очима шкода, що її заподіяли українському народові всякі Ґрабські, Прушинські й Собінські, коли з одного боку переведемо порівняння того стану з австрійськими часами, а з другого доповнимо недоговорення та промовчання звіту Прушинського.

Д-р Павло Лисяк, адвокат і суспільний діяч з групи УНДО, в останніх часах перед війною посол до варшавського сейму, ось як реєструє подвиги Собінського від 1923 року, точніше від часу, коли — ще перед Собінським — Рада Амбасадорів у Парижі признала Польщі суверенність над тою частиною українських земель, що належала до Західньо-Української Народньої Республіки:

1923 рік:

Заведено в українських гімназіях польську мову, як обов'язкову, замість дотеперішньої над-обов'язкової.

Зліквідовано паралельні українські кляси в гімназіях у Стрию і Бережанах, що власне, фактично були окремими гімназіями.

Ліквідація гімназій у Львові, Перемишлі й Тернополі не вдалася тільки тому, що самі поляки спротивилися злуці українських гімназій з польськими.

Українські гімназії переповнено вчителями поляками й жидами, що сповняли ролю "народових цензорів".

Обмежено право прилюдности19 українських середніх шкіл.

При вчительських семінаріях зліквідовано українські так звані "школи вправ".

Українські коедукаційні вчительські семінарії у Львові й Перемишлі перемінено на жіночі та зутраквізовано.

До 1924 року:

Спольщено 344 чисто українські народні школи.

^ Після 1924 року:

Утраквізовано всі (понад 420) українські школи на Волині.

З 2,800 українських шкіл збереглися тільки 422,20 так звані одноклясівки. У всіх школах, цебто не тільки утраквістичних, але й чисто українських, заведено польську урядову мову в конференціях, протоколах, листуванні, шкільних свідоцтвах і т. п.

Зліквідовано в більшості українські катихитури21 в польських школах, так, що українські учні не мали можливости навчатися в школі своєї релігії.

Українських учителів народніх і середніх шкіл масово перенесено на захід. Урядово цеї статистики не проголошувано, а приватними засобами зібрати повних даних було неможливо.22

Підсумки втрат українського державного шкільництва вивів точно український рідношкільний діяч Іван Герасимович, спіраючись на урядовій польській статистиці. За його підрахунками, поступнева ліквідація українських державних шкіл під Польщею представляся в цифрах так:23

У часі, коли Польща окупувала західньо-українські землі, українських шкіл, що постали за австрійської державности в Галичині, а на інших землях під час австрійської і німецької адміністрацій та за короткий час української державної влади на них було:

в Галичині - 2612,

на північно-українських землях - 1050,

разом - 3662.

Утраквістичних шкіл не було зовсім.

На день 1 грудня 1923 року число українських державних шкіл виносило:

у Східній Галичині - 2576,

на Лемківщині - 79,

на Волині - 369

на Поліссі - 3,

разом - 3027