Реферат: Від соборності до незалежності

Львівський національний університет імені Івана Франка

Центр політичних досліджень філософського факультету

Управління з питань внутрішньої політики

Львівської обласної державної адміністрації





ВІД СОБОРНОСТІ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

стан та динаміка інтеграції українського суспільства

у контексті європейських процесів


Львів – 2009




Рекомендовано до друку Вченою радою філософського факультету

Львівського національного університету імені Івана Франка,

протокол №114/7 від 28.10.2009 року


Авторський колектив:


Анатолій Романюк

Юлія Сокирка

Любомир Скочиляс

Юрій Шведа

Ольга Шиманова


Рецензенти

Валерій Денисенко, доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри теорії та історії політичної науки Львівського національного університету імені Івана Франка

^ Антоніна Колодій, доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління Академії державного управління при Президентові України


Романюк А.С., Сокирка Ю.М. та ін. Від соборності до незалежності: стан та динаміка інтеграції українського суспільства у контексті європейських процесів. – Львів: ЦПД, 2009. – 140 с.


^ Видано за фінансової підтримки Управління внутрішньої політики Львівської обласної державної адміністрації


© Центр політичних досліджень

© Управління внутрішньої політики ЛОДА




ЗМІСТ




Вступ


4


^ Теоретико-методологічний аналіз соціально-політичних поділів



6


Класифікація соціально-політичних поділів та їх вияв у країнах Східної і Центральної Європи



14


^ Ціннісні розмежування в посткомуністичних країнах як основа формування партійних систем



25


Сучасні тенденції інтеграції західних суспільств


37


^ Соціально-політичний поділ в Україні на територіальній (регіональній) основі



88


Громадська думка про важливі питання суспільно-політичного життя в Україні



109


^ Механізми подолання регіонального політичного протистояння в Україні



128

ВСТУП


Складний і довготривалий шлях становлення української державності, її історична розділеність, а також несформованість гомогенної української політичної нації зумовили актуальність дослідження всього спектру проблем, пов’язаних із соціально-політичними поділами в Україні. Зайве буде нагадувати наскільки актуальною є дана проблема для України, особливо зважаючи на досвід Помаранчевої революції та перманентних політичних криз. Сепаратиські настрої частини українського політикуму особливо загострюються в часи президентських кампаній, а від так актуалізують проблему соборності як у суспільно-політичному, так і в наукових вимірах. Розглядати питання соборності відірвано від соціально-політичних поділів, якими наскрізь просякнута Україна методологічно не вірно.

Конфлікт між загальнонаціональними та регіональними елітами, а також між елітою різних областей України, що в 2004 році викликав загрозу розколу України по лінії «Схід-Захід», не був просто бунтом губернаторів, спрямованим на збереженням своїх посад. Причини цього значно глибші, а саме історичні, соціокультурні, етнічні, конфесійні, соціоекономічні чинники, а також відмінності у зовнішньополітичних орієнтаціях населення різних регіонів України.

Відтак «соборність» - це не лише єдність територіальна, тобто об’єднання в єдиному державному тілі всіх етнічних українських земель, це в першу чергу подолання соціополітичних розмежувань, якими наскрізь пронизана Україна.

Соборність в широкому розумінні – це також і соціокультурна та міжетнічна консолідація суспільства, це згуртована спільною національною ідеєю політична українська нація. Йдеться про співдружність людей різних національностей і віросповідань, соціальних верств суспільства в єдиній територіально визначеній державі.

Насправді питання соборності та соціополітичних поділів перебуває в діалектичній єдності між собою, подолавши, чи навіть зменшивши існуючі в Україні розмежування, ми маємо шанс утворення монолітної соборної української політичної нації.

Для кращого розуміння інтеграційних процесів в Україні, а відтак успішного попередження потенційних конфліктів, які можуть бути спричинені тими чи іншими розмежуваннями, а також для ефективного здійснення заходів як на рівні держави, так і на рівні громадянського суспільства, велику цінність становить європейський контекст інтеграційних/дезінтеграційних процесів. Також при вивченні проблеми соціополітичних поділів в Україні, важливими є ті теоретико-методологічні напрацювання, які розроблені в політичній та інших суспільних науках. Відтак, в першу чергу в нашому виданні ми зосереджуємось на теоретико-методологічних аспектах соціально-політичних поділів, далі - аналізуємо соціополітичні поділи у Східній та Західній Європі і в цьому контексті розглядаємо стан та динаміку інтеграції сучасного українського суспільства.


^ ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ПОДІЛІВ


Безперечним фактом є те, що абсолютно гомогенних суспільств не існує, як свідчить світова практика будь-яке суспільство характеризується численними протиріччями, які проявляються у поділах його на різні групи. Причини цих поділів можуть бути найрізноманітніші: економічні, релігійні, мовні, расові, етнічні, ідеологічні, культурні, тощо. Для існування соціополітичного поділу необхідне існування як мінімум двох соціальних груп, які усвідомлюють наявність відмінностей між ними. Ці соціальні групи будуть продукувати відмінні інтереси, які стимулюватимуть політичних акторів (еліту) на обстоювання цих інтересів на інституційному рівні. Класичним інститутом, який може репрезентувати ці відмінні інтереси може бути політична партія.

Незважаючи на те, що цих відмінностей та протиріч у будь-якому суспільстві існує дуже багато, проте не всі з них перетворюються у соціополітичні поділи, для цього необхідно ряд умов:

- повинен існувати стійкий зв’язок між групою та політичною партією (або іншим політичним інститутом), що виражатиме інтереси даної групи.

- соціополітичний поділ повинен бути тривалим у часі (зв’язок між групою і партією повинен прослідковуватися як мінімум протягом двох парламентських термінів). 1

На думку А. Романюка, процес трансформації соціально-групового поділу проходить три стадії. На першій латентній стадії можемо лише констатувати наявність конкретних ліній поділу, які зумовлюють існування у суспільстві двох чи більше груп з відмінними інтересами. На цій стадії громадяни ще не усвідомлюють своєї окремішності від загалу, тому цю стадію можна розглядати як латентну, або потенційну щодо формування соціополітичного поділу.

Друга стадія характеризується перетворенням з групи в собі у групу для себе і пов’язана з процесом самоусвідомлення громадянами –представниками конкретної групи, власної групової окремішності, індивідуальності. Вони не лише самоусвідомлюють свої інтереси, виокремлюють себе із загалу, але і протиставляють себе іншій групі.

Третя стадія характеризується власною інституційною складовою, коли певна соціальна група буде представлена політичним інститутом, який обстоюватиме її інтереси Така інституалізація може відбуватися за двома сценаріями. Перший – коли група у процесі свого власного розвитку самостійно створює організацію, яка представлятиме та відстоюватиме її групові інтереси. Другий – коли вже існуюча організація, переважно політична партія, включає у сферу власної діяльності завдання обстоювати групові інтереси і надалі буде систематично демонструвати власну підтримку цій групі, розраховуючи на відповідну зворотну підтримку.

Слід відзначити, що поняття соціополітичний поділ є загальновживаним, проте до сих пір не було представлено його універсального визначення. Вперше це поняття (з англ. сleavage) в науковому обігу з’явилося після виходу в світ праці С. Ліпсета та Ст. Роккана «Структура розмежувань, партійні системи і уподобання виборців: попередні зауваження». По при те, що це є дуже важлива політологічна категорія, яка вживається вже більше 40 років, проте до сих пір не існує єдиного визначення та однозначного трактування цього поняття в науковому світі. На нашу думку, категорія «соціополітичний поділ» являє собою синтетичне поняття, що поєднує соціальну структуру з політичним укладом. Слід зазначити, що в Україні дана проблематика є мало дослідженою і в більшості зводиться до проблем регіоналістики.

Оскільки політичний процес в Україні є доволі динамічним, а політична система перебуває на етапі свого становлення, концепцію соціополітичного поділу можна трактувати як методологічний інструментарій для аналізу формування партійної системи в Україні, вплив на становлення електоральних преференцій (і відповідно електоральної поведінки) жителів різних регіонів України.

В англомовній літературі соціополітичний поділ позначається терміном «cleavage», а в російсько- та україномовній літературі перекладається як розкол. Проте такий переклад не є абсолютно адекватним вихідному значенню, і несе негативне навантаження. На нашу думку, кращим і ближчим за змістом є український еквівалент «розмежування», чи більш вживаний термін «поділ», які ми з метою уникнення термінологічної плутанини вживаємо як еквівалентні та взаємозамінні.

Дослідження терміну соціополітичного поділу необхідно, на нашу думку, починати із класичної моделі С. Ліпсета та Ст. Роккана, у якій йдеться про вплив соціополітичних розмежувань на формування партійної системи в країнах Західної Європи. По при ґрунтовність цього дослідження, автори не пропонують чіткого та однозначного визначення поняття «cleavage». Вони звертаються до емпіричної практики та виділяють класичні чотири лінії розломів, які визначили конфігурацію партійних систем в країнах Західної Європи: між центром і периферією, церквою та державою, містом та селом, власниками та робітниками.

Перші дві лінії розломів беруть свій початок з часів національних революцій: конфлікт між центральною культурою будівництва нації-держави і зростаючою протидією етнічно, лінгвістично і релігійно різних провінцій і периферій, а також конфлікт між прагненнями до централізації, стандартизації і мобілізації держави-нації та історично зміцнілими привілеями церкви.

Інші два розмежування виникли в часи індустріальної революції: конфлікт між інтересами земельних власників і класу промислових підприємців, а також конфлікт між власниками і роботодавцями, з одного боку, і робітниками та службовцями – з іншого.

За С. Ліпсетом, в сучасних демократичних країнах найбільш стабільні джерела підтримки партій обумовлюються чинниками, пов’язаними із стратифікацією і культурними цінностями. Труднощі, що спостерігаються в стратифікації, переважають в економічно розвинутих, сталих державах, «де у звичку увійшла політика «колективного торгу» - боротьба навколо поділу всього економічного пирога, встановлення обсягу соціального забезпечення, панування тощо. Культурні або глибокі ціннісні конфлікти більш притаманні «країнам, що розвиваються, з нестійким політичним устроєм».

Відповідно до концепції С. Ліпсета та Ст. Роккана структурні соціальні розмежування транслюються на партійну систему не самі по собі. Вчені виділяють ряд чинників, що визначають вплив соціальних розмежувань на партійну систему. А їх трансляція на партійну систему відбувається завдяки, так званим, «порогам»:

поріг легітимації, який визначає заходи за допомогою яких держава розв’язує політичні конфлікти;

поріг включення, який визначає хто із прихильників опозиції має право вибору представників до державних органів влади, має політичні і громадські права;

поріг представництва, який визначає чи слід новим рухам приєднуватися до великих організацій чи можливим є самостійне досягнення представництва в органах влади;

поріг мажоритарного правління визначає чи існують в системі механізми стримувань і противаг, чи може партія чи союз партій здійснити структурні зміни в політичній системі. 2

Поняття «розмежування» містить компоненти двох видів: структурні і сутнісні. Структурний компонент поділяється на три види: розділювальний (диференціація, що існує між соціальними групами), конфліктний (усвідомлення диференціації) та організаційний (організація на захист групових ідентичності і цілей). За сутнісною ознакою виокремлюють соціальні і політичні конфлікти.

Так, М. Попеску та І. Стефурик під поняттям «розмежування» розуміють стійку політичну мобілізацію існуючих суперечностей всередині електорату. На їх думку, це коротке визначення відповідає двом цілям: по-перше, показує вплив соціоструктурних проблем на політичні суперечки, по-друге, відповідає обмеженням, що існують в нових демократіях в той час, коли появилися перші конкурентні вибори.

Цікавою є модель соціополітичних розмежувань, запропонована Ст. Рокканом, яка вказує на те як розвивалися демократичні інститути і партійні системи у західноєвропейських політичних системах.

Розмежування

Загальнодержавний центр

Місцева і регіональна периферія

Інтерес-економіка

1А

1Б

Ідеологія-культура

2А

2Б

Чотири основні процеси історичної трансформації Західної цивілізації формують основу партійних систем у Західній Європі. Першим є Реформація, далі національні революції створили об’єднані національні держави, долаючи місцеві та регіональні інтереси та схильності, індустріальна революція згодом замінила розсіяну прив’язаність аграрного суспільства, в більшості релігійно орієнтованих членів з з економічно особливими лінями інтересу між різними класами, в кінці кінців захоплення влади комуністами в 1917 році вилилося в інтернаціональну революцію . Основні розмежування є наступними: (1А) працівники проти роботодавців/власників, (1Б) первинна економіка проти вторинної, (2А) церкви проти уряду і (2Б) підданська проти домінуючої культури. Розмежування (2Б) відноситься до конфлікту між центральною державно творчою культурою і опір провінційних культур, незалежно від того етнічні вони чи релігійні. Розмежування (2А) розкриває зв'язок між національною державою, яка постійно розширяється , установлюючи стандарти та мобілізуючи ресурси, і традиційними привілегіями церков. Перші два розмежування відносяться до індустріальної революції: (1Б) охоплює конфлікт між інтересами землевласників та індустріальними підприємцями, тоді як (1А) відноситься до конфлікту між власниками капіталу, бізнесу та роботодавцями з одного боку та між орендаторами, некваліфікованими працівниками і робітниками з іншої сторони.

Від часу впровадження в науковий обіг поняття соціополітичного поділу С. Ліпсетом та Ст. Рокканом пройшло чимало часу, протягом якого напрацьовано чимало теоретико-методологічних підходів до його трактування.

Перший підхід умовно можна назвати конфліктним, оскільки він апелює до того, що в основі розмежування лежать різного роду конфлікти. Так, А. Рьоммеле визначає розмежування як довготермінові структурні конфлікти, що є причиною протилежних позицій, які представляються політичними організаціями, що змагаються3

До цього напрямку також можна зарахувати О. Кнутсена та Е. Скарброу, які трактують соціополітичний поділ як структурно укорінений конфлікт, що характеризується наступними ознаками:

1) розлам є укорінений у відносно тривалий соціальний поділ, що дає початок визначеним групам у суспільстві – відповідно до класу, релігії, культурної диференціації, тощо;

2) він містить певний набір цінностей, спільних для членів групи;

3) розлам є інституалізованим у деяку форму організації – зазвичай у політичну партію, але також у церковні об’єднання, профспілки. 4

За А. Пшеворським та Дж. Спралом розмежування не можна зводити просто до подальшого зростання соціальної стратифікації; скоріше «соціальні відмінності стають розмежуваннями, оскільки вони організуються як такі». На їх переконання, розмежування – це не просто поділ усередині суспільства, яке може призвести, а може не призвести до конфлікту; це конфлікт усередині суспільства, який є організованим. 5

Проте дещо не погоджуються із таким трактуванням соціополітичного поділу Я. Лайн та С. Ерссон, акцентуючи увагу лише на потенційній можливості конфлікту, але не на його обов’язковості. «Розмежування – це поділ на основі деякого критерію індивідів, груп чи організацій, між якими може відбутися конфлікт. Поняття розмежування таким чином не є ідентичним поняттю конфлікт: розмежування може привести до конфлікту, але не обов’язково супроводжується конфліктом. Поділ індивідів, груп чи організацій констатує розмежування, якщо існує деяка ймовірність конфлікту». 6

Другий підхід – соціоструктурний, коли соціальна структура суспільства визначає політичні розмежування в державі. До цієї групи можна зарахувати Р. Хербута, М. Попеску та І. Стефурик, С. Бартоліні та П. Маєра.

Так, Р. Хербут  визначає соціополітичний поділ як стабільний стан поляризації політичної спільноти, у межах якої певні суспільні групи надають підтримку конкретним політичним напрямам або політичним структурам, які є представниками цих напрямів, тоді як інші суспільні групи підтримують опозиційні напрями політики, або політичні партії, що їх репрезентують.7

В свою чергу М. Попеску та І. Стефурик під поняттям «розмежування» розуміють стійку політичну мобілізацію існуючих суперечностей всередині електорату.

С. Бартоліні і П. Маєр розглядають поняття соціополітичного поділу як «зв'язок між соціальною структурою та політичним порядком». Вони виділяють три рівні даного поняття:

1. ^ Емпіричний рівень передбачає існування диференціації між соціальними групами, проте громадяни ще не усвідомлюють своєї окремішності від інших частин суспільства і не формують специфічного типу ідентичності.

2. ^ Нормативний рівень передбачає, що група стає свідомою своєї ідентичності, більше того, вона повинна бути готовою до діяльності, спрямованої на збереження цієї ідентичності.

3. ^ Організаційний рівень передбачає процес організаційного оформлення соціополітичного поділу для захисту групових ідентичностей і цілей.8

В літературі виділяють ще третій підхід – організаційний. Таким чином для представників цього напряму соціополітичне розмежування – це не просто поділ всередині суспільства, який може призвести, а може не призвести до конфлікту, це організований конфлікт всередині суспільства.

М. Галахер, М. Лєвер, П. Маєр виділяють ряд умов, які свідчить про наявність розмежування. «По-перше, розкол передбачає наявність соціального поділу в межах ключових соціальних характеристик, таких як рід діяльності, статус, релігія, етнічна приналежність. По-друге, групи, яких стосується даний поділ повинні усвідомлювати свою колективну ідентичність. По-третє, розмежування повинно бути організаційно оформлене ( у діяльності політичної партій, церкви, профспілки, тощо)». Зазвичай воно виникає як результат діяльності профспілки, церкви, політичної партії чи якої-небудь іншої організації, яка забезпечує формальне інституційне вираження інтересів тих, хто знаходиться по одну сторону поділу.9

Підсумовуючи зазначимо, що соціополітичний поділ є складним синтетичним поняттям, яке включає в себе сутнісні і структурні елементи, що впливають на електоральні преференції виборців і відповідно на формування партійних систем. В тому чи іншому виді соціальні розмежування існують в будь-який час і в будь-якому суспільстві.

Основні індикатори, які дозволяють говорити про наявність соціополітичного поділу це – 1) довготерміновий структурний конфлікт у суспільстві, 2) наявність соціальних груп, які об’єднані на основі спільних цінностей і при цьому усвідомлюють свою окремішність від оточення, 3) представництво інтересів цих груп політичними партіями, що означатиме інституалізацію конфлікту.

А. Кулик вважає, що ключових подій, які вплинули на формування соціополітичних розмежувань - це падіння авторитарних режимів в Південній Європі, мирна революція в країнах Східної Європи в кінці 1980-тих років, крах Радянського Союзу і поява на його місці 15 постсоціалістичних республік в 1991 році, широке поширення неоліберальної демократії в країнах третьої хвилі, глобалізація політичної і економічної картини світу, яка змінила традиційне уявлення про національну державу і її суверенітет, зміцнення Європейського Союзу як наднаціонального утворення із своїм парламентом, виборами і європейськими наднаціональними партіями і включення до нього посткомуністичних країн Центральної і Східної Європи, інформаційна революція в постіндустріальних суспільствах, яка змінює способи політичної мобілізації і моделі політичної участі, відносини держави з громадянами і виборців з партіями, «американізація» політики в країнах Європи, ускладнення соціальної структури і системи розмежувань і поступова еволюція представницької демократії від мажоритарної моделі, в якій партії відіграють головну роль в репрезентації розмежувань, до плюралістичної, де партії все більше уступають цю роль групам інтересів, криза традиційних інститутів представницької демократії, яка виражалася в падінні довіри до виборів, партій і держави, ріст абсентеїзму і аномії, і на кінець перетворення міжнародного тероризму у чинник внутрішньої політики, що обмежує права і свободи громадян.

^ КЛАСИФІКАЦІЯ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ПОДІЛІВ

ТА ЇХ ВИЯВ У КРАЇНАХ СХІДНОЇ І ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ


З часу досліджень соціополітичних розмежувань С. Ліпсетом та
Ст. Рокканом пройшло чимало часу, а відтак окрім класичних чотирьох розмежувань між центром і периферією, церквою та державою, містом та селом, власниками та робітниками, політологи-науковці виділяють нові осі розломів. Слід відзначити, що загальною тенденцією у всіх західноєвропейських країнах є зменшення значення традиційних розмежувань на соціоекономічній, регілійній, територіальній, етномовній основі, що водночас не виключає можливості формування з часом «нових» соціополітичих розмежувань, особливо в посткомуністичних країнах.

Такими «новими» розмежуваннями Д. Сейле називає територіальне і функціональне.

^ Територіальна вісь характеризується, з одного боку, конфліктами між регіонами, а з іншого – конфліктами між периферіями та центральною владою. Такі конфлікти часто виражаються на рівні центральної та місцевої політичної еліти (у боротьбі за ресурси та вплив на прийняття політичних рішень).

^ Функціональна вісь проходить через територіальні одиниці країни Конфлікти розміщені на цій осі розхитують солідарність територіальних громад і сприяють утворенню альянсів подібним чином орієнтованих та розміщених суб’єктів. З одного боку, це конфлікт за розподіл ресурсів та прибутків в економіці (наприклад, конфлікт між покупцями та виробниками, працедавцями та працівниками). А з іншого, це конфлікт щодо релігійних та моральних цінностей, щодо освіти та тлумачення історії, тощо. А. Морено називає такий вимір розмежування конфліктом між матеріальними та постматеральними цінностями.10


^ Результати міжнародної революції

Осі\Ефекти

Протиріччя

Конфлікти

Розмежування

1

2

3

4

Територіальна

Політичне об’єднання / громадянське суспіль-ство

Тоталітари-сти/дисиден-ти

Посткомуністи/демократи

1

2

3

4

Функціональ-на

Економічні реформи /соціальні завоювання

Максималі-сти/мініма-лісти

Ультра ліберали/при-хильники со-ціальної еконо-міки


^ Модель шести розмежувань


Синтагматичні осі \ Парадигма-тичні осі

Національна революція

Економічна революція

«Міжнародна революція»

Територіаль-на

Центр/пери-ферія

Місто/село

Посткомуністи/де-мократи

Функціональ-на

Держава/церк-ва

Власники/робіт-ники

Максималісти/мі-німалісти


В свою чергу Е. Мелешкіна виділяє поділ «посткомуністи versus демократи» і «влада versus не-влада». Ю. Коргунюк визначає існування ряду конфліктів між консерваторами і лібералами, центром і периферією, «бюджетнимиками» і платниками податків, прихильниками конкуренції і прихильниками державної монополії, загалом між владою і громадськістю.11

А. Лейпхарт доповнює перелік соціополітичних розмежувань ще чотирма додатковими вимірами - питанням зовнішньої політики (взаємодії внутрішньої та зовнішньої політики), підтримки режиму (існування сильних антидемократичних партій) і два інші, пов’язані з постіндустріалізмом / постматеріалізмом, наприклад партисипація і екологізм.

Слід відзначити, що В. Римський підкреслює виразну автономність політичних розмежувань по відношенню до соціальних: політичні партії не тільки перестають відображати суспільні конфлікти, але й знижують свою значимість як інструментів їх інституалізації. Він вважає, що основні розмежування Ліпсета-Роккана підміняються бюрократичними «розколами»: між федеральною і регіональною бюрократією, між обласною і міською владою, між бюрократією і бізнесом по питанням власності, а найбільше між містом і селом в структурі політичних партій.

А. Морено детально проаналізував як працює концепція соціополітичного поділу в нових соціально-економічних і політичних умовах в розвинутих демократичних країнах та «нових демократіях». На його думку, головними спірними питаннями, які детермінують феномен соціополітичних поділів, є: постмодерні-фундаментальні проблеми, лівий-правий матеріалізм, прореформаторські-антиреформаторські, демократичні-антидемократичні проблеми, ліберальні - фундаменталістські та матеріальні - постматеріальні цінності. Власне це є соціополітичний поділ «нової» політики.

Ж. Шарло виокремив ще одне розмежування, притаманне проте лише країнам Східної Європи – між державою і громадянським суспільством. У країнах радянського блоку це розмежування представляють комуністичні партії, які проковтнули соціал-демократичні, і якщо використати термінологію Р. Арона були «монополістичними».

Не можливо оминути своєю увагою і класичне розмежування запропоноване Дж. Сарторі, який розташовує на «ліво-правій» шкалі не лише політичні партії, але й електоральні преференції. Лівими зазвичай називають тих, хто виступав за соціальні зміни, рівність, соціальну справедливість і суттєве втручання зі сторони держави в економічну і соціальну сферу. Правими – тих, хто був прихильником status quo, підтримували такі цінності, як індивідуалізм, приватна власність. Він також вважає, що політичні еліти можуть актуалізувати, чи навпаки замовчувати ті чи інші протиріччя, які виникають у суспільстві. Особливо актуально це, на нашу думку, для посткомуністичних країн, де передвиборча риторика більшості політичних лідерів/партій побудована на конфліктних питаннях.

Проте традиційна «ліво-права» дихотомія не дає відповіді на нові виклики та конфлікти, що виникають у суспільстві. Зараз виникли нові політично значимі питання, які служать основою для фундаментальних суспільних конфліктів, наприклад проблеми захисту навколишнього середовища, якості життя, рівності меншин та інші. До існуючих раніше розмежувань додалися нові, серед яких ті, які базуються на «матеріальних»/ «постматеріальних» цінностях. Поява нових розмежувань свідчить про те, що соціально-економічні розмежування поступово втрачають свою керівну роль в структуруванні політичної конкуренції. Ліво-права орієнтація в результаті зміни в масовій свідомості та еволюції партійно-політичних систем не дає ключових орієнтирів в сучасному політичному просторі. Мова йде про зближення позицій політичних партій країн розвинутої демократії по багатьом питанням, про розмивання образів лівих і правих, про зміщення до центру в свідомості громадян і відмові ідентифікувати себе по шкалі «лівий-правий».

Узагальнивши і доповнивши класичні розмежування С. Ліпсета і Ст. Роккана всіх їх, на нашу думку, можна звести до семи ключових комплексів проблем:

- конфлікт між центром і периферією,

- конфлікт між державою і церквою – так званий «релігійний вимір»,

- конфлікт між містом та селом (довгий час визначав структуру міжпартійного змагання в Скандинавських країнах),

- конфлікт між власниками і робітниками – «соціально-економічний вимір»,

- поділ населення країни і її політиків на основі «підтримки режиму», або «влада versus не-влада»,

- джерелом суперечок в суспільстві може стати зовнішня політика («зовнішньополітичний вимір»),

- новий «постматеріальний» вимір політики, до якого відносяться такі проблеми, як екологія, гендерне рівноправ’я, права людини.

Водночас в наукових колах постійно зростає дослідницький інтерес до соціополітичних розмежувань у країнах Центральної і Східної Європи, які мають свої особливості у порівнянні із країнами Західної Європи. Загалом варто зазначити, що в країнах Центральної і Східної Європи вивчення соціополітичних поділів стало одним з пріоритетних дослідницьких напрямків. Це, насамперед, зумовлено історичними особливостями розвитку регіону, досвідом авторитарних режимів, специфікою демократичного транзиту.

Деякі дослідники, наприклад Ш. Рівера, зазначають, що комуністичний режим ослабив історичну структуру поділів до такої міри, що вони перестали бути основою формування електоральних уподобань і партійної конкуренції. Ш. Рівера висловила гіпотезу, що соціополітичні поділи суспільств, що трансформуються, несуть на собі відбиток структури соціальних конфліктів, що існували ще до утвердження авторитарних режимів. В такому випадку поставторитарна електоральна політика виявляється просто “розмороженою”, тобто такою, що встановила історичну спадковість з партійною системою, що існувала до авторитаризму.

Відкритим також залишається питання чому в країнах з подібними соціальними протиріччями формуються різні по конфігурації партійні системи. В цьому контексті, на нашу думку, важливо враховувати інституціональні пороги, які заохочують інституалізацію розмежувань у партійних системах.

Наявність високих порогів обмежує можливість інституалізації розмежувань. Низькі пороги, навпаки стимулюють цей процес, разом з тим сприяючи фрагментації партійної системи та її нестабільності. Таким чином аналіз впливу інституційних порогів на процес об’єктивації розмежувань дозволяє пояснити відмінності партійних систем із схожими соціальними протиріччями.

Іншою особливістю посткомуністичних країн, на думку Е. Мелешкіної, є те, що основна вісь конфлікту пролягає між «традиційними авторитаристами» і «сучасними лібертаріанцями», тобто між прихильниками швидких і поміркованих ринкових реформ

Говорячи про застосування концепції С. Ліпсета та Ст. Роккана до аналізу партійних систем посткомуністичних країн, слід відзначити тривалий характер формування соціополітичних розмежувань та вплив історичної ретроспективи. Зважаючи на молодий вік демократичної партійної практики більшості посткомуністичних країн, насправді ми є свідками процесу інституалізації цих розмежувань.

Очевидно, що соціалістичне минуле залишило глибокий відбиток на соціальній структурі, політичних орієнтаціях і традиціях політичної організації в більшості посткомуністичних держав. Там проводилася політика соціальної і культурної гомогенізації, основаної на офіційній ідеології. Вона сприяла ослабленню деяких базових протиріч, зокрема між власниками і робітниками. Крім цього, специфіка політичного режиму обумовила відсутність інститутів, які покликані виражати групові інтереси, адже некомуністичні партії скоріше були «декоративним» елементом політичної системи, а ніж повноцінним інститутом, а відтак не могли інституалізувати соціально-політичні розмежування.

Деякі дослідники вважають, що комуністичний режим ослабив історичну структуру поділів до такої міри, що вони перестали бути основою формування електоральних уподобань і партійної конкуренції. Вони вважають, що соціополітичні поділи суспільств, що трансформуються, несуть на собі відбиток структури соціальних конфліктів, що існували ще до утвердження авторитарних режимів. В такому випадку поставторитарна електоральна політика виявляється просто «розмороженою», тобто такою, що встановила історичну спадковість з партійною системою, що існувала до авторитаризму.

Про специфіку соціополітичних поділів в країнах Центральної та Східної Європи говорив також вже згадуваний А. Рьоммеле, який на основі аналізу соціальних розмежувань в Болгарії, Чехії, Угорщині, Польщі та Румунії робить висновок, що класична теорія розмежувань не витримала перевірку посттоталітарними реаліями. Партії у країнах Центральної та Східної Європи створювалися у відповідності не до структурних розмежувань, а до шансів на отримання влади. Сучасні партії Центральної та Східної Європи часто зовсім не поспішають відповідати існуючим розмежуванням, займати ту чи іншу позицію. Отримавши владу, члени партії в представницьких органах не відчувають якихось обов’язків, не пов’язані обіцянками, які вони давали своїм виборцям. Соціалісти поспішають приєднатися до глобальної економіки, традиціоналісти забувають про свої обіцянки залишатися гуманістами. Вимоги Міжнародного валютного фонду приймають всі без сумніву.

На думку А. Рьоммеле, емпіричний аналіз довів, що клас є одним із найбільш потужних основ для політичного розмежування. Однак соціальні зміни протягом останнього часу привели до появи розмежувань, в основі яких лежать не класи і навіть не соціальні групи, а скоріше цінності чи ідеології. Трансляція соціальних поділів в політичну опозицію стала значно слабшою. 12 Він також визначає чотири ключові відмінності у політичних розмежуваннях у Центральній та Східній Європі на відміну від Західної Європи.

Це, по-перше, хід і складність транзиту. Як стверджує Кл. Оффе посткомуністична Європа насправді переживає «потрійний» транзит, який передбачає не просто демократизацію, але і масштабний перехід до ринкової економіки, а також державне будівництво. Те, на що Західній Європі знадобилося декілька століть (від створення нації-держави до капіталізму і згодом до демократії), посткомуністичні країни повинні завершити одночасно на протязі максимально короткого проміжку часу.

По-друге, різниця електоратів. Хоча західні партійні системи, ймовірно, більше не заморожені, і західні електоральні альянси демонструють все більшу нестабільність, всередині партійної системи, що склалася на Заході зберігається сильна прив’язаність до спадкоємності та інерційності. З іншої сторони, в Східній і Центральній Європі електорат набагато більше відкритий і такий, що піддається впливу, набагато більше нестабільний та невизначений.

По-третє, відмінності у типі партії. В тому вигляді як вони сформувалися, партії Західної Європи були здатні мобілізувати колективні політичні ідентичності. Коли вони встановлювали напівпостійні зв’язки з тими, хто знаходився по ту чи іншу сторону важливих розмежувань, то використовували потенціал вже існуючих організаційних мереж. Електорат таким чином був «ефективно сегментований… у відносно стабільні і закриті блоки». Обставини зруйнування комунізму, які потягнули за собою широкомасштабну відмову від існуючих раніше ідентичностей і мереж, не могли дати новим партіям Східної і Центральної Європи таких переваг. Нові партії були скоріше хари