Реферат: Кость історія української журналістики

Степан КостьІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА


Історія української журналістики

(західноукраїнська преса

першої половини XX ст.:

ідейно-концептуальні засади, періодизація)


Львів

2008


ББК 76.124 (4УК)

УДК 070

К 728

Рекомендовано до друку Вченою радою

Львівського національного університету

імені Івана Франка від __ березня 2008 р. (протокол № __).


Історія української журналістики (західноукраїнська преса першої половини XX ст.: ідейно-концептуальні засади, періодизація). – Львів, 2008. – 270 с.


Запропоноване видання – один із перших навчальних посібників, в якому показано історію західноукраїнської преси першої половини XX ст. Автор зокрема з’ясовує ідейно-концептуальні засади її функціонування та періодизацію журналістського процесу. Значну увагу автор приділяє з’ясуванню сучасного аспекту багатьох проблем, які порушувала західноукраїнська преса означеного періоду.

У книзі підкреслено значення і роль західноукраїнської преси першої половини XX ст. як одного із наріжних каменів становлення української преси на сучасному етапі розбудови української державності.

Навчальний посібник розраховано на студентів і аспірантів факультетів і відділень журналістики, журналістів-практиків і дослідників суміжних із журналістикознавством гуманітарних наук.

Рецензенти:

І. Л. Михайлин, докт. філол. наук, професор, завідувач кафедри журналістики

Харківського національного університету імені В. Каразіна;

^ Є. Н. Приступа, докт. педагог. н., професор, ректор

Львівського державного університету фізичної культури;

В. І. Шкляр, докт. філол. наук, професор

Київського національного університету імені Т. Шевченка.

ISBN ___-___-___-_

© С. Кость, 2008

© Львівський національний університет імені Івана Франка, 2008
^ Феномен західноукраїнської преси (замість передмови)
Своєрідним парадоксом, принаймні, феноменом світової істо­рії було те, що українці, найбільший слов’янський народ, один із найбільших європейських народів, втративши незалеж­ність у ХVIII ст., упродовж тривалого часу залишалися понево­леним (але не недержавним) народом, хоча міжнародна ситуація іноді складалася на користь української справи. Наскільки парадоксальною була українська історія, настільки ж унікаль­ним явищем була й західноукраїнська преса. У 1935 р. «Новий час» видрукував огляд «Чужинець про українську пресу». Йшло­ся про відомого польського політичного діяча і публіцис­та Кс. Прушинського. Так ось, він висловив подив, що народ, який складається в основному із селян, власними зусиллями, без субсидій, дотацій видає десятки різного типу видань. Імпо­нувало йому і те, що серед них нема бульварних видань. На цей факт увагу ми звернули лише тому, що не так часто у поль­ському суспільстві лунали об’єктивні і доброзичливі оцінки українського національного життя. Дещо раніше німецький дослідник К. Бемер видав довідник, в якому були дані про найбільш впливові і з великим накладом видання країн світу. Були там дані і про газетну справу у Польщі: названо кілька­надцять видань польських, шість єврейських і лише дві газети українські («Діло» і «Новий час»). Але це не применшує ваги української преси як чинника національного життя. Майже тоді ж, у другій половині 30-х років З. Пеленський писав у статті «Покли­кання української газети» про необхідність створення «з нашої національної преси якнайбільш могучий та позитив­ний елемент нашого сучасного національного життя». Цю думку у різному словесному оформленні можна зустріти десят­ки разів на сторінках тогочасної західноукраїнської преси. І будь-яка висока оцінка ролі і місця західноукраїнської преси не буде перебільшенням, оскільки роль преси у функціонуванні національного організму поневоленого народу завжди була значно більша, помітніша, ніж у державних народів. Преса виконувала значно ширші і вагоміші функції, ніж це формально можна було б вимагати від неї. Вона стала не лише специфічним соціальним інститутом, а й набула ознак певної національної вартості (не матеріальної, а духовної), хоча ця оцінка сприй­мається як образна, метафорична.

Про своєрідність, унікальність західноукраїнської преси першої половини ХХ ст. ми говоримо на підставі тези про Гали­чину як про «український П’ємонт», думки, яка навіть за недо­стат­ньої аргументації є очевидною. Унікальність історичної ролі Галичини у всеукраїнському контексті автоматично поши­рювалася і на всі інститути українського національного життя Галичини, а преса не була винятком. Проте це найзагальніша ознака.

Є й кілька інших важливих рис, ознак, характеристик, на підставі яких ми можемо говорити про феномен західно­україн­ської преси. Так, західноукраїнська преса протягом означеного періоду існувала у межах кількох держав, що суттєво відріз­нялися за своїм політичним устроєм. Скажімо, за часів Австро-Угорщини українцям, незважаючи на активну протидію поляків, які використовували всі засоби боротьби, все ж вдавалося використати можливості для розбудови націо­нального життя, надані і гарантовані конституцією. Українці не користувалися симпатіями Відня, хоча за свою відданість тронові під час подій 1848 р. заслужили назву «тірольці Сходу». Але ставитися уважніше до українського питання Відень змушувала геополітична ситуація. Росія ще від часу розподілів Польщі претендувала на галицькі землі, а починаючи від 80-х років ХІХ ст., коли внаслідок війни 1877 р. позиції Росії на Бал­канах зміцніли, суперечності між Австро-Угорщиною і Росією ще більше загострилися. Трансформації «українського питан­ня» в стійку геополітичну проблему сприяла поява в одному із німецьких журналів статті Е. Гартмана, в якій він висловив ідею створення «Київського королівства». Якщо ця ідея належала Бісмаркові, то йому треба віддати належне: великий політик значно глибше розумів і бачив перспективи «української про­блеми», ніж це демонстрував Відень, а це змушувало й Відень уважніше ставитися і до галицьких українців, і до українофіль­ського (українського) руху в підросійській Україні.

Як у польському середовищі за австрійських часів, так і в Польщі міжвоєнної доби завжди переважали антиукраїнські настрої, які знаходили своє обґрунтування в теорії про недер­жавні, неісторичні народи, до яких зараховували й українців. Складається враження, що поляки (як і росіяни, зрештою) відчу­вали свою державну неповноцінність без українських земель. Ось чому «ендек» Р. Дмовський у своїх працях («Думки сучас­но­го поляка» – 1903 р., «Німеччина, Росія і польська пробле­ма» – 1908 р., «Польська політика і відродження держави» – 1925), керуючись концепцією перманентної польської експансії (на Схід, безумовно), закликав «проковтнути» стільки українських земель, скільки згодом можна буде полонізувати. Відомий українофоб С. Грабський уже після приєднання Сх.Галичини запевняв, що через 25 років на цих українських землях не залишиться нічого українського. Яка іронія долі – приблизно через такий час не стало Польщі, яка за два тижні розвалилася під ударами німецької армії. Спроби порозуміння з поляками («нова ера» на початку 90-х рр. ХІХ ст., «нор­малізація» на початку 30-х рр. ХХ ст.) позитивних результатів не дали. Народні демократи в політичній, господарській, культурній діяльності національних меншин бачили небезпеку для держави. Вони постійно виступали з позицій національного егоїзму, а українців вважали за «зрутенізованих» (зукраїнізо­ваних) поляків, які втратили зв’язок із своїм народом.

Християнські демократи не вживали, як Р.Дмовський, кате­горії «святого національного егоїзму». Вони загалом виступали за розв’я­зання українсько-польського протистояння шляхом поро­зуміння, яке давало б змогу розвитку українській менши­ні.

Консерватори суть української проблеми вбачали у наяв­нос­ті сепаратистських тенденцій в українському політичному русі. Вони виходили з того, що Східна Галичина була і буде частиною Польщі, що українці і поляки приречені на співжиття. Розходиться лише про те, щоб українці погодилися із фактич­ним станом речей. Причин для конфліктів не буде, якщо не буде сепаратистських тенденцій. Відповідно, консерватори відповідь на українську проблему укладали в три концепції: 1) «перече­кан­ня»; 2) угода; 3) союз. Не будемо деталізувати, але варто зва­жити на те, що цей рух бачив не українців, а русинів, а україн­ський рух – як зумовлений зовнішніми чинниками і опертий лише на інтелігенцію. Консерватори вважали, що українці не дозріли до автономії (щоправда, одна із груп підтримувала ідею автономії, але на засадах, що дискримі­нували українців); варто зважити і на те, що деякі публіцисти консервативного руху вважали, що в українському середовищі відбуваються «позитивні» зміни і більшість українців «прагне» до розвитку в межах польської держави. Зрештою, ідеї консер­ва­тивного руху не були визначальними у польському суспільст­ві.

Основні моменти програми Польського руху людового (Pols­kie stronnictwo ludowe): загалом «людовці» визнавали пра­во кожного народу (національної меншини) до розвитку своєї куль­тури, економічної діяльності; вони виступали за те, щоб взаєм­но вигідні стосунки з національними меншинами будува­ти в інтересах Польщі; від національних меншин вимагалася лояльність до польської держави.

Польські соціалісти (Polska partia socialistyczna) намагалися тверезо і реально оцінити той факт, що третина населення дер­жави – це національні меншини. На думку польських дослідників, концепція їхньої національної політики відзнача­лася переконаністю в неминучості створення незалежної держави білорусів і українців, конечністю запровадження територіальної автономії, вони виступали навіть за відкриття українського університету у Львові. Річ лише у тім, що польські соціалісти не змогли реально вплинути на політику урядів між­воєнної доби.

Помітне місце українське питання (проблема національних меншин) посідало в політичній концепції прихильників Пілсуд­ського, особливо після травневого перевороту у травні 1926 р. Середовище прихильників Пілсудського не було однорідним, але ставлення до українців спиралося на дві головні підстави: приготування до майбутньої війни за перебудову Європи, в результаті якої мала виникнути українська держава; диферен­ційоване ставлення до різних українських регіонів. Справді, в 1926 р. Т. Голуфко створив у Парижі організацію «Прометей», ідея якої полягала в тому, щоб відірвати від СРСР землі з неро­сійським населенням і створити там демократичні держави. У Польщі цю ідею репрезентували Український науковий інсти­тут, журнал «Biuletyn polsko-ukraiński», Польсько-українське товариство. Щоправда, був один момент, важливий і принци­повий – Пілсудський і його прихильники говорили про необ­хід­ність незалежної української держави, але без західноукраїнських земель. Ось чому будь-яке прагнення галицьких українців до незалежності не могло не зіткнутися з польськими національ­ними інтересами, ось чому навіть спроба нормалізації зазнала невдачі.

Ідея «Великої Румунії» домінувала і в політиці Бухареста щодо українських територій, а тому румунізація українців й інших національних меншин стала основним напрямом етно­політики. Зрозуміло, що було заборонено назву «українці», що до середини 20 х років не залишилося жодної української почат­кової школи. Серйозне дослідження М. Романюка свідчить, що в Румунії були найбільш несприятливі умови для розвитку українського національного життя, у тому числі і преси.

Чехо-Словаччина Т. Г. Масарика була однією із найбільш демо­кратичних держав Європи у міжвоєнний період. У Чехо-Словаччині діяли українські вищі школи, ціла низка різнома­нітних установ і інституцій, уряд багато допомагав українській еміграції. Але Т. Г. Масарик, як і чехи загалом, був русофілом не лише з переконання, хоча бачив експансіоністську політику Росії на Балканах; він був русофілом і зі страху перед Німеччи­ною. Прагнення українців до державності Т. Г. Масарик не під­тримував, ось чому він негативно сприйняв IV Універсал. Офіційна зовнішня політика Чехо-Словаччини не підтримувала «українського сепаратизму», коли мова йшла про Наддніп­рянську Україну. Подібну позицію ЧСР займала й щодо західно­українських земель, зокрема Східної Галичини: ЧСР офіційно не визнала уряд Західно-Української Народної Рес­публіки. У той же час Чехо-Словаччина не визнавала претензій Польщі на Східну Галичину, вважаючи, що остання має право з’єднатися з іншими українськими землями і таким чином теж стати частиною майбутньої російської демократичної федера­ції. Іншими словами кажучи, Прага прагнула мати спільний кордон чи з «радянською» Україною у складі СРСР, чи з якоюсь «іншою» Україною, але у складі «демократичної Росії». Це прик­лад, як за формального, догматичного підходу можна довести до абсурду велику ідею (ідею соборності у даному ви­падку), як легковажно можна поставитися до долі народу, особ­ливо, якщо це не твій народ.

Чехо-словацький уряд теж не виконав свого міжнародного зобов’язання (згідно з Сен-Жерменським договором від 10 ве­ресня 1919 р.) надати автономію українцям. Ставлення до україн­ського питання змінилося на гірше у 30-х роках. Якщо закарпатські українці й прийшли до високого рівня націо­наль­ної свідомості, то це було явно всупереч офіційній політиці Праги, це більше свідчило про їхнє вміння використати більш-менш сприятливі умови, що їх створювала конституція. Оскіль­ки західноукраїнська преса функціонувала в межах кількох держав, треба говорити про її регіональний характер. Видання головним чином розповсюджувалися лише в межах регіону. Іноді такі кордони створювали штучно. Уряд Польщі прагнув роз’єднати «сокальським кордоном» Волинь і Галичину. Цей «кор­дон» знайшов своє відображення у різних законодавчих актах, що стосувалися функціонування, наприклад, україн­ського кооперативного руху, розповсюдження преси. Зрештою, і різниця у загальній політиці щодо українського населення Волині й Східної Галичини свідчила про наявність, про фізичну відчутність кордону. Інший приклад – Лемківщина, де поль­ський уряд підтримував православ’я, водночас руйнуючи право­славні церкви на Холмщині. Проте незважаючи на переш­коди українська преса долала офіційні перепони і штучні кордони. Практично кращі галицькі видання («Літературно-науковий вістник», «Вістник», «Діло», «Новий час», «Нова зоря», «Дзвони» тощо) читали скрізь, про що свідчать посилан­ня на них у пресі інших регіонів. Те саме можна сказати про «Буковину», «Час», «Самостійну думку» (Чернівці) чи «Про­боєм» (Прага), «Науку», «Свободу» – згодом «Нову Свободу» у Карпатській Україні. Формально регіональний характер долався і соборницькою ідеологією. Не знала кордонів і нелегальна преса націоналістичного руху («Сурма», «Розбудо­ва нації»).

Західноукраїнська преса була добре структурована. Прак­тич­ний аспект цієї проблеми полягав у тому, що ідеологічного й інформаційного забезпечення вимагав кожен вид життє­діяльності (з одного боку, це вимагало і наявності спеціальних, галузевих видань – для учителів, лікарів, інженерів, адвокатів, кооператорів, селян, творчої інтелігенції, а з іншого – наяв­ності широкої і різнопланової тематики видань, чим і відзнача­лися, скажімо, «Діло», «Нова зоря», «Свобода», «Новий час», «Громадський голос»). Але був і не менш важливий морально-психологічний аспект. Українське суспільство Східної Гали­чини, відчуваючи після рішення Ради амбасадорів щораз більшу загрозу колонізації і полонізації, намагалося створити, образно кажучи, «державу в державі». До речі, «пацифікація» 1930 р., дискримінація українців при розподілі (парцеляції) земель, при прийомі на державні посади, законодавчі акти, що обме­жували громадсько-економічну діяльність українців – це явні спроби підірвати економічні підвалини такої «держави», не кажучи вже про відповідну політику в освітній сфері (змен­шен­ня українських шкіл і поява утраквістичних, фактичне неба­жання відкрити вищі українські школи), про всі ті політичні манев­ри польських урядів (незалежно від політичної орієнта­ції), суть яких полягала у беззастережній вірі в ідею польської державності, у сфері впливу якої закономірно, на думку поляків, мали перебувати і західноукраїнські землі. І все ж українцям вдалося створити розгалужену структуру преси, що гідно репре­зен­тували їх наукову, культурно-мистецьку, економічну, профе­сійну діяльність. Це, відповідно, давало не лише моральне задоволення, але й свідчило про національну гідність, про рівень українців як нації.

Західноукраїнська преса була справді народною, бо вона захищала національні інтереси, у ній брали участь практично представники усіх верств, вона виходила коштом народу. Серед галицьких українців багатих людей було мало, а багатих на­стільки, щоб вони могли забезпечити фінансування української культури, зробити її незалежною від скупих державних субсидій, не було зовсім. Митрополит Шептицький – виняток, назвати його меценатом означало б дуже приблизно окреслити, визначити роль і внесок людини, яка не просто щедро підтри­мувала науку, культуру, а була духовною опорою суспільства. Відомо, що саме завдяки значній фінансовій допомозі Є.Мило­радович, В. Симиренка, Є. Чикаленка функціонували «Просві­та», НТШ, «Літературно-науковий вістник». В історії західноукраїнської преси відомі випадки, коли у видання вкладали свої кошти (М. Таранько, О. Кисілевська, М. Ковалюк, В. Микит­чук, М. Донцова-Бачинська). І. Тиктору вдалося поставити на комерційну основу діяльність концерну «Українська преса», з чим не відразу змогла погодитися громадська думка. У кожній державі, до складу якої входили українські землі, були випадки, коли видання українських газет субсидіювала влада, зрозуміло, що таке видання змушене було провадити проурядову політику. Польський уряд, наприклад, фінансував такі видання не лише у Польщі («Рідний край»), але й підтримував москвофільський «Карпато-Русскій голос» С. Фенцика, що виходив в Ужгороді, тобто на території іншої держави – Чехо-Словаччини. Цілу низ­ку видань, комуністичних і радянофільських, фінансувала Москва. Так, у виданнях, що їх редагував А. Крушельницький («Нові шляхи», «Критика»), гонорари були втричі-вчетверо біль­ші, ніж у солідних українських виданнях, зрештою, далеко не всі наші видання виплачували гонорари. Участь у прорадян­ських виданнях журналістів із національно-патріотичних видань (як це було, наприклад, з М. Рудницьким, співробіт­ником «Діла», який робив це потай, не афішуючи) викликала різкий осуд українського суспільства. Коли у жовтні 1932 р. у «Ділі» появилися три платні (надруковані на замовлення) публікації на користь державної монополії на горілку і тютюн, українська громада цей факт теж сприйняла негативно. Річ у тім, що жовтень був місяцем української преси. Саме тоді появлялося чимало як публікацій агітаційного характеру, так і скарг на те, що українці не читають свою пресу, не перед­плачують її, не жертвують на пресу. Загалом бажання «Діла» заробити було цілком природнє, але були два принципові моменти. По-перше, йшлося про польське джерело зароблених грошей, а по-друге, після страти Біласа й Данилишина україн­ська громадськість бойкотувала державну монополію на горіл­ку і тютюн. Ось чому «Студентський шлях» (1932, ч.11-12) відгукнувся на публікації «Діла» в’їдливою реплікою: «Але самовистар­чаль­ність і незалежність української преси це одне, а друге – «реаль­на» дійсність. 3 х 160 зол. – це явище більш «реальне», чим «фраза» про національну гідність. Тому серед найбільшого розгару пропаганди української преси «Діло» містить три плат­ні статті польського державного монополю, в яких захвалює куріння. Це саме «Діло», яке пропагує … ощадність, яке друкує поклики «Відродження» (протиалкогольне товариство. – С. К.) etc!».

Було кілька джерел фінансових надходжень. Звичайно, це передплата і кошти від продажу накладу. Це кошти від реклами і опублікованих оголошень та іншої платної інформації (у цьому відношенні перевагу мали солідні видання – «Діло», «Но­ва зоря», «Новий час», «Мета», «Громадський голос»). Це пожертви у пресовий фонд видань (варто сказати, що допома­гала й заокеанська еміграція). Яскравий приклад – пресовий фонд «Шляхів», які виходили завдяки Січовим стрільцям. Д. Вітовський писав, що стрільці прийшли до переконання, що їхнє завдання не закінчиться з війною, а тому роблять внески, щоб мати свій друкований орган, щоб гуртувати навколо нього людей діла, а не лише слова. У листі до Д. Донцова писав про фонд ще один герой стрілецтва, І. Балюк: «Подумали ми і про головну зброю – пресу з вояцьких «ленунгів» (німецькою мовою «платня». – С. К.) зібрали ми стільки, що вистане надовго. Ніко­му в ласку не стоятимо, матеріальної залежності не боїмо­ся, а духово ми вже давно вільні, бо виросли з-під опіки». Най­більші видання починали видавати «бібліотеки» (найбільш успішно це робили «Діло», «Літературно-науковий вісник», «Віс­ник», «Дзвони», «Нова зоря», концерн «Українська пре­са»), календарі тощо.

Українські видання намагалися зацікавити читачів різними способами. (Ми згадували вже «коров’ячу» газету – «Народню спра­ву», що її видавав концерн «Українська преса»). Так, той, хто передплачував «Мету» на рік, отримував в нагороду «Україн­ський християнський календар»; той, хто загітував п’ятьох нових передплатників, сам отримував від редакції річну передплату безкоштовно. За нижчу ціну отримував «Мету» той, хто передплачував три видання, що виходили під егідою Україн­ського католицького союзу («Дзвони», «Мета», «Хрис­тос наша сила»). А була і така форма роботи з неакуратними читачами – видання друкували «чорні лісти» – списки своїх боржників…

Джерелом поповнення партійної каси і пресових фондів видань було і добровільне оподаткування, яким себе обкладали посли і сенатори. Про це писало «Діло» у статті «Гроші і полі­тика (потреба засобів на закордонну інформацію)». Із цих добро­вільних внесків частина коштів йшла на пресу, на роботу Українського клубу у Варшаві, на канцелярію Української парламентарної репрезентації і утримання кількох секрета­ріатів парламентської репрезентації на периферії. Справді народною преса лише й може бути тоді, коли виходить коштом народу, коли вона матеріально і духовно незалежна від позана­ціональних чинників. У розбудові й функціонуванні преси брали участь всі національно свідомі члени українського сус­пільства. Українці не мали своїх вищих шкіл (окрім тих, що функціонували в Чехо-Словаччині і тих, що в першій половині 20-х років діяли підпільно – університет і політехніка), отже, не мали й вищого навчального закладу, який би готував національні кадри для української преси. «На журналістів» не вчилися, ними ставали через необхідність політичної боротьби, в умовах протистояння українського суспільства з окупа­цій­ними владами. Аналіз соціального зрізу кадрового забезпе­чення, тобто журналістського корпусу західноукраїнської преси дуже широкий – це практично усі стани, прошарки, професії. Це вчені і духовенство, професійні політики, революціонери і журналісти, представники інтелігенції (вчителі, адвокати, інже­нери, лікарі), творчої інтелігенції (поети, письменники, художники, архітектори, композитори). Так, нема в західно­україн­ській літературі менш-більш відомого поета чи письмен­ника, який тією чи іншою мірою не був причетний до журналістики. Серед журналістів були військові і підприємці. Фактом є участь у пресі селян, ремісників, робітників (щоправда, не будемо перебільшувати, бо переважно на рівні листів до редакції, які, зрештою, редакції досить активно використо­вували). Для багатьох співробітництво з пресою було і формою самовияву, реалізації своїх можливостей і формою участі у громадському житті. Журналістська творчість була популяр­ною серед молоді, особливо це стосується студентів і гімназис­тів (найперше тих, хто належав до «Пласту»). Таким чином, у пресі було сконцентровано усі інтелектуальні сили українського суспільства, журналістський корпус мав через те десятки талановитих журналістів, відповідно, високим був професійний та інтелектуальний рівень багатьох видань. Не був випадковим і той факт, що багато відомих публіцистів належало і до проводу політичний партій (С. Баран, І. Кедрин – в УНДО, М. і Л. Ганкевичі, В. Старосольський, С. Вітик – у соціал-демо­кратичній партії, М. Стахів, К. Коберський, О. Павлів-Білозерський – в соціалістично-радикальній партії, Д. Паліїв і М. Шлемкевич – у Фронті національної єдності). Інша ситуа­ція складалася в ОУН, у якій формування проводу спиралося на авторитарний принцип, а оскільки Організація перебувала в підпіллі, то про демократичні засади в її діяльності навіть говорити недоцільно. Проте і в пресі ОУН були талановиті публі­цисти, які мали вплив на читацьку аудиторію (Ю. Вассиян, О. Ольжич, О. Бойдуник, В. Мартинець, Б. Кравців, З. Коссак, М. Колодзінський, С. Ленкавський, Є. Онацький).

Характерною рисою західноукраїнського журналістського процесу була жертовність і навіть самопожертва журналіст­ського корпусу. Як преса поневоленого народу, але такого, який зберіг свої державницькі традиції, який свідомо культи­вував ідею незалежності, який навіть підсвідомо зберігав потяг до волі, – така преса не могла не бути в опозиції до чужих україн­цям держав, які окупували українські землі. Звідси – пере­слідування, цензурні утиски, арешти, ув’язнення. В Румунії навіть протягом 1928-1937 рр., коли, на думку М.Романюка, можна говорити про національне відродження, потрібно було мати мужність, бути здатним на подвиг і на жертви, щоб займа­тися журналістикою, не кажучи вже про жорстку антиукраїн­ську політику 1918-1928 років чи про військовий стан 1937 – 1940 років.

Політика Польщі була відверто антиукраїнською і спрямо­ва­ною на асиміляцію українців. І.Кедрин-Рудницький писав, що натиск асиміляційної політики був щораз прикріший, при чому множились розпорядки й заборони, які не мали ніякого глузду і яких тому трудно було зрозуміти іншим, як тільки до­кази на, так мовити, принципову антиукраїнську політику, щоби шкодити, переслідувати, дошкулювати. За його ж визначенням, після перевороту Пілсудського у травні 1926 р. Польща стала напівтоталітарною, а згодом майже тоталітар­ною державою. Навіть з трибуни сейму говорилося про те, що у Польщі поліція є господарем життя і смерті громадян, вона чинить свавілля по всій країні, особливо на землях Західної України і Західної Білорусії. Над керівниками і членами україн­ських політичних партій у 1921 –1939 роках відбулося понад 900 політичних процесів. Дві третини винесених вироків припадали на тих, хто був членом або прихильником УВО-ОУН.

У 1932 р. став чинним новий кримінальний кодекс, що й політичну діяльність давав змогу кваліфікувати як кримі­нальний злочин і суворо карати за це. Після успішного замаху українського підпілля на міністра внутрішніх справ Б. Пєраць­кого у кримінальному кодексі зробили доповнення, які дозво­ляли переслідувати осіб, що загрожують безпеці, спокою і громадському порядку. Власне, саме після вбивства Б. Пєраць­кого було створено концтабір Березу Картузьку. У ньому пере­важали українці. Сюди можна було потрапити без слідства й суду, лише на підставі постанови поліції. Конституція 1935 р. прагнула реалізувати ідею сильної влади, сильного президента, але вона, по суті, узаконювала свавілля.

Десятки українських журналістів побували в ув’язненні. Був випадок, коли за ґрати кинули майже увесь склад редакції. Це тра­пилося з «Українським голосом» (орган ОУН) у 1930 р. Зага­лом, є цікаві спогади про в’язницю у В. Мартинця, Т. Бульби-Боров­ця, В. Яніва.

Жертовність українського журналістського корпусу поляга­ла в служінні національній ідеї навіть із небезпекою для власно­го життя. Це стосується тих журналістів, які творили легенду Українського стрілецтва, тих, хто разом із УГА йшов на Київ, щоб повернутися до Львова. Максимально повно проявилося це в роки Другої світової війни і особливо у повоєнні роки, коли боротьба українців набула ще більш трагічного харак­теру. У ті роки воєнного і повоєнного лихоліття загинули десят­ки талановитих журналістів. Можна назвати хоча б О. Ольжи­ча, О. Телігу, Р. Волошина, Я. Бусола, О. Дякова, М. Колод­зінського, З. Коссака, Д. Маївського, Д. Мирона, І. Мітрінгу, Й. Позичанюка, І. Рогача, І. Рошка, О. Сеника, М. Сцібор­сько­го, Н. Хасевича, О. Чемеринського та багато інших. Образно кажучи, вони писали чорнилом і власною кров’ю. Таку промовисту назву – «Кров і чорнило» (1946) – має стаття Р. Рахманного, теж одного із журналістів українського збройного підпілля. Він писав: «Українська самостійницька преса в ті роки несла майже весь тягар розроблення і про­па­гування основних ідей визвольної боротьби і прищеплення їх народним масам. В умовах протинацистської боротьби … ця преса виконувала обов’язок: бути совістю свого народу і його свідомістю – дзеркалом сучасності». Такою вона була і в роки боротьби з радянським тоталітаризмом. О. Дяків-Горновий у статті «Про свободу преси в СССР» (1946) писав про пресу українського підпілля як про єдину народну пресу в СССР.

Західноукраїнська преса ніколи не була простим літописцем подій. Для неї завжди було притаманним самоусвідомлення свого покликання, своїх завдань і функцій. Це важливо зрозуміти сьогодні, коли відбувається становлення української преси в умовах незалежної держави, коли ми програємо битву за інформаційний простір і внаслідок зменшення питомої ваги українськомовної преси, і внаслідок того, що багато навіть україномовних видань не усвідомлює значення категоричного і безумовного імперативу – ідеї державності як ідеї нації. Як колись історичною місією української преси була боротьба за національне відродження, за відродження народу, усвідомлення свого національного «я», так і тепер її завданням (якщо ця преса справді українська, національно свідома) є захист державності.

Західноукраїнська преса завжди була не лише дзеркалом життя, а й совістю і свідомістю народу. Вона була частиною його культури духовної і політичної. І. Кедрин у статті «Речник і різьбар душі народу (дещо з історії і проблематики української преси)» писав, що «не назви й дати найважливіші для історика української преси, а ствердження факту, що українська преса від самих своїх початків була і тепер старається (статтю написано на початку 80 х років, І. Кедрин писав про українську пресу у діаспорі, але вона, зрештою, продовжувала історію західно­української преси. – С. К.) наскрізь громадською: стояла і стоїть на службі народу, формуючи його політичну думку, розбуджуючи і зберігаючи в народі його національну гідність і гордість та борючись за права народу. Це наш україн­ський феномен (підкреслення наше. – С. К.), бо інші народи не знають цього: у державних народів преса займається всіма тими проблемами, що їх висуває щоденне життя…». До речі, І. Кедрин неодноразово підкреслював громадський характер української преси (маючи на увазі, звичайно, не значною мірою зросійщену україномовну пресу радянської України, а західно­українську пресу і пресу української діаспори).

Узагальнення І. Кедрина слушне, особливо у тій частині, що стосується феномену української преси. Зважимо на те, що «ура-патріотичні» оцінки ніколи не були притаманними для стилю Кедрина-журналіста. Інший відомий публіцист і діяч між­воєнної доби, М. Шлемкевич, дещо стриманіший в оцінці й характеристиці нашої преси того часу. Він обережно вислов­лює навіть таке припущення – «чи не залишиться у нас за публіцистикою більша роля і значення навіть за те, яке здобула вона в широкому світі?». М. Шлемкевич пише, що високий рівень західноукраїнської преси і преси еміграції визнавали навіть вороги. Водночас пише про кризу преси 30-х років, коли ослаб, на його думку, пафос правди, що його було відкинуто, а на його місце прийшла «софістика» 30-х років. Не важко здогадатися, що він має на увазі пресу ОУН, пропаганду націо­налістичних ідей, безкомпромісне утвердження ідеї нації. Зви­чайно, що пресі як специфічному соціальному інститутові іноді доводиться вибирати між абстрактною правдою, мораллю і необхідністю захищати найвищі національні вартості. Висло­вимо застереження – це далеко не завжди альтернатива. На нашу думку, саме західноукраїнська преса (у т. ч. і преса україн­ських націоналістів) намагалася органічно поєднати правду, мораль із захистом національних інтересів, з національною гід­ністю. Так, Б.Кравців, відомий діяч і публіцист українського націо­нального руху, писав у статті «Підчеркуємо і з’ясовуємо», що наш націоналізм наказує нам ставитися з гідністю й пошаною до «чужих націй і їх людей і їх зма­гань. Вимагає від нас справедливості навіть супроти воро­га». Б. Кравців підкреслював необхідність безоглядної бороть­би з явищами гангрени, розкладу, занепаду, анархії у громадсько-політичному житті, але виходячи із засад чесної і від­вертої гри, із засад справедливості і пошани до людської і національної гідності. І це не було голослівною декларацією, коли він у цій же статті писав: «І в кінці завжди й усюди заявлятимемо твердо й рішуче, що націоналізм, націоналістичний рух це не тільки якась анонімова або й названа така чи інша організація, що націоналісти – це не лицарі без імені й без обличчя, що посто­яти за свою ідею й віру треба і з відкритою прилбицею, віч-на-віч, один проти одного. Так же само прикладом: словом і чи­ном, виказувати будемо усю потворність і недоречність створюваного не раз самими націоналістами переконання, що «аморальність», підступ, злочин чи й валленродизм, «зрада для ідеї» – це засади, принципи та головні тези українського на­ціоналізму» (газета "Голос" від 17 жовтня за 1937 р.).

Громадянська позиція західноукраїнської преси полягала в тому, що вона порушувала «вічні» проблеми української істо­рії, особливо новітнього часу. Це проблема світогляду, зокрема українського націоналізму, це і комплекс складних і трагічних зв’язків і суперечностей, що існують між Україною і Росією, це проблема орієнтації (Європа чи Азія, Росія, тобто), це Схід і Захід України, це призначення України на Сході Європи і в Європі, це проблема національної єдності, це необхідність виховання українця нового типу і подолання комплексу меншо­вартості, це пошук національної ідеї, що за своїм обсягом навіть ширша, ніж ідея державності, яка завжди була категоричним імперативом нації. Це стосується і низки чисто професійних пи­тань теорії і практики української преси (розуміння функцій преси, проблем її свободи і національної відповідальності, професійної етики, навіть проблем журналістської майстер­ності). У західноукраїнській публіцистиці (найперше, в публікаціях митрополита Шептицького, С. Бандери, Ю. Вас­сияна, Д. Донцова, Ю. Липи, О. Ольжича, І. Франка) є чимало пророчих думок і передбачень, що сьогодні справджуються. Це дає підстави говорити про західноукраїнську пресу не прос­то як про сторінку минулого. Її історичне значення, її нескоро­ми­нучість, непроминальність актуалізується нашим сьогоденням.

У зв’язку з цим треба відзначити тісний зв’язок історії західно­української преси і політичної думки. Річ не лише в тім, що преса була трибуною і речником політичної думки, а й у тому, що в середовищі публіцистів зароджувалися і формува­лися нові політичні ідеї. Дещо уточнивши думку М. Шлем­кевича, висловлену в праці «Новочасна потуга (Ідеї до філософії публіцистики)», можна сказати, що наш світогляд формували не вчені і філософи, як на Заході, а публіцисти (


^ 1. Методологічні проблеми дослідження історії західноукраїнської преси (теоретичний аспект)
Коли мова заходить про методологічні проблеми дослідження преси (й історії преси теж), мимоволі згадується стаття Гегеля «Хто думає абстрактно?», яку геніальний філософ почав з іронічного запитання «Думати? Абстрактно? … Рятуйся, хто може!». Щось по­діб­не можна спостерігати і у випадку з методологією пресо­знавства, якщо взяти ширше. Небажання сучасних дослідників преси (насамперед,