Реферат: Інформаційне забезпечення навчального процесу

Рубрика: Інформаційне забезпечення навчального процесу Підрубрика: Підготовка до ЗНО ІСТОРІЯ УКРАЇНИ У ХVІІІ – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ Інформаційні матеріали. Частина 21

Упорядник Ю. Малієнко
Інформаційні матеріали «Історія України у ХVІІІ – першій половині ХІХ ст.» складено відповідно до Програми зовнішнього незалежного оцінювання з історії України, затвердженої наказом Міністерства освіти і науки України від 8 грудня 2010 р. № 1218 зі змінами та доповненнями, внесеними відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України від 27 грудня 2010 р. № 1292 (далі — Програма). Вони є фактологічним словником, у якому подано визначення усіх понять та характеристики історичних постатей, знання яких вимагається Програмою. Ілюстративний матеріал, що є складовою частиною усіх тестових завдань, представлено на диску. (Піктограма. Див. диск Додатки 1, 2)
Жирним шрифтом у текстах тлумачень понять та довідок про історичні постаті виділено дати, передбачені Програмою для обов’язкового запам’ятовування. Біля імен гетьманів у дужках проставлені роки правління, біля імен інших українських діячів — дати життя.

Використана література
^ Бойко О.Д. Історія України. Посібник. Київ: Видавничий центр «Академія», 2002
http://ebk.net.ua/Book/history/boyko_iu/chapter5/502.htm

Власов В.С. Історія України: Підруч. для 7 кл. загальноосвіт. навч. закл. — К.: Генеза, 2008.

Даниленко В.М., Кокін С.А. та ін. Короткий історичний словник. — Запоріжжя: Прем’єр, 2001.

Довідник з історії України (А–Я): Посібн. для серед. загальноосвіт. навч. закл.\ За заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. — К.: Генеза, 2001.

Кульчицький С.В., Мицик Ю.А., Власов В.С. Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів загальноосвітніх навчальних закладів. — К.: Літера, 2007.

Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України. Навчальний посібник. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008

http://ebk.net.ua/Book/history/mitsyk_iu/part3/301.htm

Провідники духовності в Україні (упор. Курас І.Ф.)

http://pidruchniki.com.ua/kulturologiya/perednye_slovo

Реєнт О., Малій О. Історія України. Кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст. — К.: Генеза, 2003.

Смолій В.А., Степанков В.С. Історія України: Підруч. для 7 кл. загальноосвіт. навч. закл. — К.: Генеза, 2007.

Швидько Г.К. Історія України: Підруч. для 7 кл. загальноосвіт. навч. закл. – К.: Генеза, 2008.

uk.wikipedia.org

pidruchniki.com.ua

history.franko.lviv.ua

ukma.kiev.ua

www.ukrainians-world.org.ua
^ УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПРИКІНЦІ ХVІІ – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХVІІІ СТОЛІТТЯ Дати: 1708–1709 рр. — національно-визвольна акція гетьмана І. Мазепи. 1710 р. — ухвалення Конституції Пилипа Орлика.
Персоналії


Мазепа Іван Степанович (1687–1709)2 – гетьман Лівобережної України, визначний український політичний діяч, дипломат. Український шляхтич, навчався у Києво-Могилянському та Варшавському єзуїтському колегіумах, служив при дворі польського короля, входив у найближче оточення П. Дорошенка, І. Самойловича. Князь Священної Римської імперії, кавалер ордену Св. Андрія Первозванного. Підписав Коломацькі статті (1687) з Московським царством. Прагнув до об’єднання усіх українських земель: Правобережної України, Лівобережної України, Слобожанщини, Запорозької Січі. Відомий своїм меценатством, яке здійснював разом із матір’ю. Надавав кошти на відбудову старих та спорудження нових храмів (12 храмів), збудованих у стилі козацького (мазепинського) бароко. Сприяв розвитку освіти, опікувався Києво-Могилянським колегіумом, який за часів Мазепи перетворено на Академію (1701), заснував Чернігівський колегіум; зібрав унікальну бібліотеку. Писав вірші. Коштом Мазепи видрукувано Євангеліє арабською мовою. За часів Мазепи зростає роль козацької старшини: крім бунчукових (започатковано І. Самойловичем), запроваджуються посади значкових і значних товаришів — козацької еліти з особливими привілеями. Разом з тим посилюється використання козаків на примусових роботах, на будівництві фортець, доріг, мостів, міст (зокрема, Санкт-Петербург). Мазепа придушив повстання під проводом С. Палія (1702–1704 ), об’єднав Правобережну та Лівобережну Україну під своєю булавою (1704–1708-09). На початку Північної війни (1700–1721) виступав на боці Російської імперії. У 1708 р. між І. Мазепою та швецьким королем Карлом ХІІ було укладено договір про права України, і гетьман перейшов на бік Швеції. Петро І оголосив Мазепу зрадником, зруйнував Батурин, примусив козаків обрати нового гетьмана; церква проголосила анафему Мазепі. Запорозька Січ на чолі з К. Гордієнком підтримала Мазепу. У відповідь на це Петро І зруйнував Січ. У 1709 р., внаслідок поразки україно-швецьких військ у Полтавській битві, І. Мазепа та Карл ХІІ відступили у турецькі володіння. Там у м. Бендери гетьман помер.


^ Скоропадський Іван Ілліч (1708–1722) — гетьман Лівобережної України, покровитель і меценат Києво-Могилянської академії. За рекомендацією Петра І Скоропадський був обраний гетьманом (після переходу І. Мазепи на бік Швеції). На прохання Скоропадського підписати Решетилівські договірні статті Петро І надіслав іменний указ, у якому звужувалися права Лівобережної Гетьманщини. У додатках до указу землі Війська Запорозького названі «Малоросійський край». При гетьманові призначався царський резидент Ізмайлов. За правління Скоропадського резиденцію перенесено до Глухова, ліквідована Київська митрополія. Для контролю над діяльністю гетьмана утворено Малоросійську колегію (1722). Протягом свого правління Скоропадський намагався протистояти колоніальній політиці Російської імперії, обстоювати залишки автономії Гетьманщини, однак був позбавлений реальної влади. І. Скоропадський передав булаву П. Полуботку.


^ Полуботок Павло Леонтійович (1722–1723/24) — наказний гетьман Лівобережної України. Здійснив спробу обмежити права Малоросійської колегії, заборонив старшині експлуатувати козаків, боровся проти хабарництва, реформував судочинство (реорганізація судів на засадах колегіальності). Полуботок видав розпорядження, за яким скарги населення розглядалися від нижчої до вищої інстанції українського уряду, а не подавалися безпосередньо Малоросійській колегії. Викликаний Петром І до Санкт-Петербургу, де загинув у 1724 р.


^ Апостол Данило Павлович (1727–1734) — гетьман Лівобережної України, визначний український військовий і політичний діяч. Прихильник І. Мазепи. На деякий час пригальмував перетворення Гетьманщини на адміністративну одиницю Російської імперії. Підписав «Рішительні пункти» — царський наказ гетьманові. Апостол провів реформи у судочинстві, фінансах, земельній справі, торгівлі. Провів Генеральне слідство про маєтності, внаслідок якого у державне користування було повернуто чимало безпідставно захоплених земель. Скасував багато обмежень щодо української торгівлі. Уперше встановив точний бюджет державних видатків. Відновив право призначати Генеральну військову канцелярію та полковників. Під владу гетьмана повернув Київ, який до цього перебував під владою київського губернатора.


^ Орлик Пилип (1672–1742)3 — гетьман України в еміграції. Походив з давнього чесько-литовського роду, навчався в Києво-Могилянському та єзуїтському колегіумах, володів багатьма мовами, генеральний писар в уряді І. Мазепи. У 1710 р. у Бендерах (Молдавія), однодумці І. Мазепи обрали Пилипа Орлика гетьманом. У цьому ж 1710 р. було ухвалено «Пакти й Конституції законів і вольностей Війська Запорозького», що згодом отримали назву Конституція Пилипа Орлика (Бендерська Конституція). Конституція Пилипа Орлика — угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу про взаємні права та обов’язки. Уклав союзний договір зі Швецією та Кримським Ханством. У 1711 р. здійснив невдалий похід на Правобережну Україну. Головна мета подальшої діяльності — створення антимосковської коаліції. Жив у Західній Європі (Швеції, Німеччина, Франція), останніх 20 років — у Туреччині, очолив першу українську політичну еміграцію у Західній Європі та уряд в екзилі (в еміграції). Автор книг, присвячених Мазепі.


^ Прокопович Феофан (справжнє ім’я — Єлезар; 1681–1736) — визначний український діяч епохи бароко, публіцист, драматург, поет, математик, філософ. Сфера наукових інтересів Прокоповича охоплює фізику, астрономію, логіку, науки про державу і право тощо. Вів наукові спостереження, використовував мікроскоп і телескоп. Твір «Володимир», присвячений І. Мазепі, — перша історична драма на вітчизняному матеріалі. Ректор Києво-Могилянської академії. За наказом Петра І переїхав до Петербурга, розвинув ідеї освіченого абсолютизму. Брав участь в організації та створенні Академії наук, Синоду (став віце-президентом Синоду).

^ Величко Самійло Васильович (1670 – після 1728) — історик, автор козацького літопису, що охоплює період від 1648 року до 1700 року. Літопис Величка разом з Літописом Самовидця, Літописом Григорія Граб’янки складає комплекс козацької історіографії. Величко походив з козацького роду. Вчився у Києво-Могилянській академії. Служив у Генеральній канцелярії. Брав участь у походах І. Мазепи, зокрема на Правобережну Україну. Наприкінці 1708 р. звільнений зі служби. Спираючись на зібрані історичні хроніки, літописи, оригінальні документи, художні твори, Величко створив перший систематичний виклад історії української козацької держави. При написанні літопису використав широке коло документів Генеральної Військової Канцелярії, а також польські та німецькі джерела. Літопис Величка написано українською літературною мовою ХVІІІ ст. з елементами народної мови. Рукопис супроводжено десятьма портретами гетьманів. Повний текст літопису не зберігся.

^ Палій Семен (справжнє прізвище — Гурко; 1640-і рр. – 1710) – полковник білоцерківський (фастівський), керівник національно-визвольної боротьби українського народу проти польської влади у Правобережній Україні кін. ХVІІ – поч. ХVІІІ ст. Вчився у Києво-Могилянській Колегії. У 1760-х рр. перебував на Запоріжжі, де відзначився військовими та організаторськими здібностями. У 1683 р. Палій брав участь у розгромі турків під Віднем. За сприяння Палія були засновані Фастівський, Богуславський та віддалені Брацлавський і Корсунський полки. У 1680–90-х рр. вів спільно з лівобережними козаками боротьбу проти Туреччини та Кримського ханства. Основне завдання Палія — визволення Правобережної України з-під польської влади та приєднання її до Лівобережної Гетьманщини. Спробував знайти союзників серед прихильників шведського короля Карла XII. Очолив визвольну боротьбу проти польської влади у Правобережній Україні (1702–1704). У 1704 р. за наказом Петра І був заарештований І. Мазепою, засланий до Сибіру, в Тобольськ. Після відкритого виступу І. Мазепи проти московської влади Палія було повернуто з заслання і призначено полковником Білоцерківського полку.

^ Поняття та терміни:

Конституція (лат. сonstitutio — установлення, устрій, порядок) — основний державний документ (закон), який визначає державний устрій, порядок і принципи функціонування представницьких, виконавчих та судових органів влади, виборчу систему, права й обов’язки держави, суспільства та громадян. Інші закони держави, як правило, спираються на конституцію.

Малоросія — назва Гетьманщини в законодавчих актах і розпорядженнях царського уряду після українсько-московського договору 1654 р. З 1667 р. – до кінця ХVІІІ ст. Малоросією називалася переважно Лівобережна Україна. Використовувалося істориками як історико-географічне поняття кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.


^ Малоросійська колегія — центральний орган російської колоніальної адміністрації в Гетьманщині у ХVІІІ ст. Перша Малоросійська колегія (1722–1727, очолював С. Вельямінов), створена Петром І з метою контролю за діяльністю гетьмана та українського уряду й поступового обмеження політичної автономії Гетьманщини. Скасована у 1727 р. у зв’язку з відновленням гетьманства. Друга Малоросійська колегія (1764–1786 рр., очолював генерал-губернатор Малоросії П. Румянцев-Задунайський) — орган управління Лівобережною Україною після ліквідації гетьманства. Обидві колегії знаходилися у Глухові.

^ Козацьке (українське) бароко — назва архітектурного стилю, що набув поширення в українських землях Війська Запорозького у XVII–XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко. Козацьке бароко використовувалося у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Найбільше споруд у стилі українського бароко збудовано за гетьманування І. Мазепи. Бароковий храм не мав чітко вираженого фасаду, був однаковий з усіх боків. Відомі храми, збудовані у стилі українського бароко: Преображенський собор Мгарського монастиря, Хрестовоздвиженський собор у Полтаві, Покровський собор у Харкові, Спасо-Преображенський в Ізюмі, будинок Чернігівського колегіуму тощо.

^ Козацькі літописи — умовна назва історико-літературних творів 2-ї половини XVII – середини XVIII ст., присвячених воєнно-політичним подіям в Україні та козацьким війнам. До наших днів дійшли три найвизначніші козацькі пам’ятки — літописи Самовидця (про події 1648–1702 років, вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський), Г. Граб’янки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709 р.) та С. Величка (1720 р., про події в Україні 1648–1700 рр.). В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648–1657 років, але й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та інших держав. Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові, офіційні й приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо. Мова більшості літописів — книжна, близька до розмовної. Козацькі літописи — цінні джерела для дослідження вітчизняної історії і важливі пам’ятки літератури.


^ УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII СТОЛІТТЯ
Дати:

1764 р. — остаточна ліквідація гетьманства.

1768 р. — Коліївщина.

1775 р. — остаточна ліквідація царським урядом Запорозької Січі.

1783 р. — царський указ про закріпачення селян Лівобережної та Слобідської України.


Персоналії


Розумовський Кирило Григорович (1750–1764) — останній гетьман України, генерал-фельдмаршал. З козаків. Отримав домашню початкову освіту, слухав лекції математика Ейлера у Берліні, вчився в університетах Геттінгена, Кенігсберга, Страсбурга. У 18-річному віці призначений президентом Імператорської Академії Наук, перебував на цій посаді майже 20 років. Підтримував наукові дослідження М. Ломоносова. Після відновлення гетьманства (1747 ) у 1750 році на козацькій раді у Глухові 22-річного Розумовського обрано гетьманом України. Столиця Гетьманщини — Батурин, резиденція гетьмана — Глухів. За Розумовського Гетьманщина була виведена з відомства Сенату і передана до Колегії закордонних справ. Влада гетьмана поширювалась на Запорозьку Січ та Київ. З 1760 р. Розумовський знаходився переважно в Україні та серйозно займався державними справами. Розумовський провів судову реформу, внаслідок якої було створено станові шляхетські суди. Поділив Гетьманщину на 20 судових повітів, у кожному з яких засновувався суд. За Розумовського було обмежено право переходу селян. Провів реформу козацького війська. Реформував систему освіти, запровадив обов’язкове навчання козацьких дітей, намагався відкрити у Батурині університет. Державницька позиція Розумовського та заходи гетьмана, спрямовані на зміцнення автономії України, повністю суперечили централістській політиці російського уряду. Скориставшись проханням про запровадження спадкового гетьманства в Україні та збереження автономного устрою, Катерина II примусила Розумовського подати рапорт про відставку. У 1764 вийшов царський указ про скасування гетьманства. Після ліквідації гетьманства Розумовський деякий час був членом Державної Ради. Останні роки життя провів у Батурині, де і помер у 1803 році.


^ Калнишевський Петро Іванович (1690/1691–1803) — останній кошовий отаман Запорозької Січі у 1762 та 1765–1775 рр. Полководець, дипломат. За доблесть у російсько-турецькій війні 1768–1774 рр.. Калнишевський нагороджений золотою медаллю на Андріївській стрічці. Відстоював права Запорозької Січі, задля чого неодноразово їздив з депутаціями до Петербурга. Намагався посилити свою владу і обмежував права старшин та козацької ради. Дбав про поширення хліборобства та торгівлі у запорозьких степах, тим самим перешкоджаючи планам Росії щодо колонізації причорноморських степів та посилення російської присутності в Україні. У 1775 російські війська під командуванням генерала П. Текелія, повертаючись із турецької війни, раптово обступили Січ, скориставшись тим, що Військо Запорозьке ще було на турецькому фронті. Не маючи сил боронитися, Калнишевський змушений був здати фортецю без бою. Після зруйнування Запорозької Січі Калнишевського було заслано до Соловецького монастиря. Понад 25 років провів в одиночній камері.

^ Сковорода Григорій Савич (1722–1794) — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог, композитор. З козаків. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Відвідав Австрію, Угорщину, Словаччину та інші європейські країни. Викладав у Переяславському та Харківському колегіумах. Переслідуваний світськими та духовними властями з 1770-х рр., близько 25 років, вів життя мандрівного філософа. Склав список своїх праць: 18 оригінальних, 7 — переклади. За життя Сковороди його твори не видавалися. За Сковородою, зміст людського існування — подвиг самопізнання. Основні твори «Сад божественних пісень», «Байки Харківські» та інші. Перед смертю заповів зробити на надгробку надпис «Світ ловив мене, але не впіймав».

^ Березовський Максим Созонтович (1745–1777) — український композитор, диригент, співак, академік Болонської філармонічної академії. Класик європейської та української музики. Народився у козацькій родині. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, де почав писати власні твори. Був солістом у Придворній співацькій капелі Петербурга. Навчався в Італії у Болонській філармонічній академії, його ім’я занесене на почесну «золоту дошку». Єдина закінчена опера М. Березовського «Демофонт» була з успіхом поставлена у Ліворно 1773 р. в карнавальні свята. Березовський відомий як автор духовних концертів (найбільш популярний концерт «Не отвержи мене во время старости…»). Композитор поєднав у своїй творчості тогочасний досвід західноєвропейської музичної культури з національними традиціями хорового мистецтва. Разом із Д. Бортнянським створив новий класичний тип хорового концерту.

^ Григорович-Барський Іван Григорович (1713–1785) — видатний архітектор, представник українського бароко. З сім’ї міщан, брат відомого мандрівника В. Григоровича-Барського. Навчався у Києво-Могилянській академії. Служив депутатом Київського магістрату, пізніше лавником, райцею, відповідав за садибні межі, запобігаючи пожежам, що входило до обов’язків міського архітектора. Відомий і як промисловець. Григорович-Барський — творець оригінальних типів культових та світських споруд у Києві та інших містах України. Серед них — міський водогін на Подолі у Києві з павільйоном-фонтаном «Самсон». Григорович-Барський збудував надбрамну церкву з дзвіницею та інші споруди Київського Кирилівського монастиря, Київську Покровську церкву, Гостинний двір у Києві тощо. Будучи послідовним представником українського бароко, перейшов до зведення церковних споруд з рисами, властивими класицизмові (церква Миколи Набережного у Києві на Подолі). Григорович-Барський увійшов в історію України як архітектор-новатор.

^ Ведель Артемій Лук`янович (1767–1808) — композитор, диригент, співак, скрипаль. Народився в сім’ї київського міщанина. Навчався в Києво-Могилянській академії, де здобув ґрунтовну гуманітарну й музичну освіту. У Києво-Могилянській академії Ведель почав писати свої перші музичні твори, диригував студентським хором та оркестром, виступав як соліст і скрипаль. 1788 р. відряджений до Москви, де керував капелою генерал-губернатора, мав можливість познайомитися з музичною культурою Росії й Західної Європи. Згодом керував хором Києво-Могилянської академії, військовою капелою, хором солдатських дітей. Через конфлікт з київським митрополитом був насильно зачинений у божевільні, з якої вийшов лише незадовго до смерті. Попри те, що твори Веделя були заборонені, вони поширювалися в рукописах, їх знали й виконували. На сьогодні відомо близько 80 музичних творів Веделя. Серед них 31 хоровий концерт, «Покаянія отверзи ми двери», Літургії Іоанна Златоуста, Всеношна та інші.

^ Бортнянський Дмитро Степанович (1751–1825) — видатний український композитор і диригент. Навчався у Глухівській співочій школі, за гарний голос у 1758 р. його було прийнято до Петербурзької придворної капели. У 70-х рр. ХVІІІ ст. навчався в Італії, де були поставлені його перші опери «Креонт», «Алкід». Після повернення — керівник придворної хорової капели. У 80-х рр. ХVІІІ ст. написав опери «Сокіл», «Сон-суперник» та низку камерно-інструментальних творів; залишив понад 100 творів хорової церковної музики; хоровий стиль Бортнянського відзначався традиційною урочистою пісенністю й українською народною ліричністю.

^ Поняття та терміни

Автономія — самоврядування певної частини держави, що здійснюється в межах, передбачених загальнодержавним законом (Конституцією).

^ Нова (Підпільненська) Січ — остання із Запорозьких Січей, що існувала на землях України у 1737–1775 рр. Зруйнована Катериною ІІ у 1775 р. Останній кошовий отаман П. Калнишевський.

Задунайська Січ (1775–1828) — організація колишніх запорозьких козаків, що існувала на території Османської імперії в гирлі Дунаю. Утворена після зруйнування російським урядом Запорозької Січі. Внутрішній устрій Задунайської Січі був такий же, як і на Запорозькій Січі. Задунайські козаки повинні були брати участь у воєнних операціях турецької армії. Під час російсько-турецької війни (1828–1829), у 1828 р. кошовий отаман Задунайської Січі Й. Гладкий перейшов на бік російських військ.

Коліївщина — національно-визвольне, селянсько-козацьке повстання на Правобережній Україні у 1768 р. проти кріпосницького, релігійного та національного гніту Польщі. Коліївщина стала найвищим етапом гайдамацького руху. Керівництво повстання: запорозький козак М. Залізняк, на бік якого перейшов уманський сотник І. Гонта. Коліївщина охопила значну частину Правобережної України, повстанці здобули Смілу, Черкаси, Канів, Умань тощо. Об’єднані польсько-російські війська придушили повстання.

Паланка — адміністративно-територіальна одиниця (округ) у Запорозькій Січі. Остаточно система паланок сформувалася у період існування Нової Січі.

Зимівник — запорозький хутір, система ведення господарства на Запорожжі; у зимівниках жили одружені козаки.

^ УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ
Дати

1798 р. — вихід друком «Енеїди» Івана Котляревського.

грудень 1825 – січень 1826 рр. — повстання Чернігівського полку.

1846–1847 рр. — діяльність Кирило-Мефодіївського братства.


Персоналії


Котляревський Іван Петрович (1769–1838) — український письменник, поет, драматург, зачинатель сучасної української літератури, громадський діяч. Один з найвидатніших ідеологів Просвітництва в Україні. Підтримував зв’язки з декабристами. Його поема «Енеїда» (1798) стала першим в українській літературі твором, написаним народною мовою, разом із п’єсами «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» започаткували новий етап формування літературної мови. Котляревський в ранзі штабс-капітана брав участь у російсько-турецькій війні 1806–1812 рр., був учасником облоги Ізмаїлу. З 1810 р. працював наглядачем «Дому для виховання дітей бідних дворян». У 1812 році під час походу Наполеона I Бонапарта на Росію Котляревський сформував у містечку Горошині на Полтавщині 5-й український козачий полк (за умови збереження полку після закінчення війни як постійного козацького війська), за що отримав чин майора. Працював директором Полтавського вільного театру. Разом з В. Лукашевичем, В. Тарновським та іншими входив до складу полтавської масонської ложі «Любов до істини». Котляревський сприяв викупові М. Щепкіна з кріпацтва. Творчість Котляревського має основоположне значення в історії становлення нової української літературної мови.


^ Костомаров Микола Іванович (псевдонім Ієремія Гапка; 1817–1885) — видатний український історик, поет, мислитель, громадський діяч; член-кореспондент Російської Академії наук. У 1832 р. позбувся кріпосної залежності. Закінчив Харківський університет. Викладав російську історію у Київському університеті. Брав активну участь у створенні та діяльності слов’янофільсько-українського Кирило-Мефодіївського братства (1846–1847), автор його програмних документів. Після розгрому братства у 1847 р. Костомарова ув’язнено; відбував десятирічну висилку в Саратові. Після звільнення йому дозволено жити в Петербурзі, де Костомаров став професором університету. Побував у Швеції, Німеччині, Швейцарії, Франції й Італії. Залишив після себе багатогранну спадщину: понад 300 історичних досліджень, критичних і полемічних статей. Серед них — фундаментальна праця «Російська історія в життєписах її найважливіших діячів», «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа» і «Мазепинці», «Північноруське народоправство», «Непевний час Московської держави» тощо; «Українські балади», п’єси та повісті «Сава Чалий» та інші.

^ Куліш Пантелеймон Олександрович (1819–1897) — український письменник, поет, драматург, фольклорист, етнограф, перекладач, критик, редактор, видавець. Автор першого україномовного історичного роману «Чорна рада». За рекомендацією Петербурзької Академії наук був направлений у відрядження в Західну Європу для вивчення слов’янських мов, історії, культури та мистецтва. Учасник Кирило-Мефодіївського братства (1846–1847). Після ув’язнення жив у Санкт-Петербурзі. Друкувався в «Основі». Працював у Варшаві та Відні. Писав українською та російською. Написав тритомну працю про національно-визвольну війну під керівництвом Б. Хмельницького — «История отпадения Малороссии от Польши», збірки поезій «Хуторна поезія», «Дзвін», «Позичена Кобза». Перекладав твори Шекспіра, Байрона, Гете, Гейне та Шиллера. І. Франко назвав П. Куліша «перворядною звіздою» в українському письменстві «одним із корифеїв нашої літератури».

^ Гулак Микола Іванович (1822–1899) — громадсько-політичний діяч, педагог, учений. Народився в небагатій дворянській сім’ї. Закінчив юридичний факультет Дерптського університету, через рік здобув учений ступінь кандидата права. Служив у канцеляріях київського, подільського і волинського генерал-губернаторів. Був одним із засновників Кирило-Мефодіївського братства (1846–1847). Разом з М. Костомаровим став ініціатором введення особливої символіки — перснів із написами «Св. Кирило і Мефодій», а також печатки з девізом «І зрозумієте істину, і істина визволить вас». Гулак належав до радикального крила організації, відстоював національно-демократичні ідеї. У 1847 p. був заарештований у Петербурзі. Під час слідства тримався особливо твердо, відмовився давати свідчення проти інших, узявши відповідальність на себе, заявив, що саме він є автором програмних документів братства. Після трирічного ув’язнення у Шліссельбурзькій фортеці був висланий під нагляд поліції в Перм із забороною займатися літературною працею. Пізніше написав кілька наукових праць з математики, історії, філософії, філології, викладав ці науки у навчальних закладах Одеси, Керчі, Тбілісі. Автор низки розвідок і перекладів із грузинської (Шота Руставелі «Витязь у барсовій шкурі») та азербайджанської літератур. Помер у м. Єлизаветполь (нині Гянджа), Азербайджан.

^ Шевченко Тарас Григорович (1814–1861) — видатний український поет, прозаїк, художник. Народився у багатодітній кріпацькій сім’ї. У 1828 р. Шевченка взяли служити «козачком» до двору поміщика Енгельгардта, разом з яким переїхав до Вільно (тепер Вільнюс, Литва), де став свідком Польського повстання 1830–1831 рр. Навчався у Санкт-Петербурзі. Клопотаннями К. Брюллова, В. Жуковського, Є. Гребінки та І. Сошенка Шевченка викуплено з кріпацтва. Навчався у Санкт-Петербурзький Академії мистецтв. У 1840 році у Петербурзі вийшла збірка його поезій «Кобзар», у 1841 році — поема «Гайдамаки». Погляди Шевченка на проблеми національного життя України спричинили його зближення з членами Кирило-Мефодіївського братства (1846–1847). У зв’язку з розгромом братства у 1847 р. Шевченко був заарештований і відправлений до Петербурга. Шевченко трактувався слідчими як найнебезпечніший політичний злочинець, і з усіх членів організації був покараний найсуворіше. Поета засуджено до заслання рядовим солдатом в Окремий Оренбурзький корпус. Був учасником Аральської та Каратауської експедицій. У 1858 році Шевченко прибув до Петербурга, добився дозволу на зняття офіційної заборони щодо друку своїх творів. Шевченку належить виняткова роль у формуванні української національної ідеології. Надавши українській мові статусу літературної, Шевченко тим самим заклав міцну основу модерної української літератури, а в ширшому значенні — і під українську національну ідентичність.


^ Поняття та терміни


Промисловий переворот — перехід від ручного, ремісничо-мануфактурного до великого машинного фабрично-заводського виробництва. Важливою складовою промислового перевороту було впровадження у виробництво і транспорт робочих машин і механізмів, які замінили ручну працю людей, парових двигунів, створення самостійної машинобудівної галузі. У Наддніпрянській Україні промисловий переворот почався у 30–40-х рр. ХІХ ст., у Західній Україні — у 40–50-х рр., однак відбувався повільніше, ніж у Наддніпрянській і затягнувся на багато років.

^ Ринкові відносини — 1) відносини, характерні для економіки, за якої продукт, що виробляється, стає товаром, тобто створюється з метою продажу на ринку. 2) Ринкові відносини — це відносини і зв’язки, які складаються між виробниками і споживачами в процесі купівлі-продажу товарів.

Нація — історична спільнота людей, створена в процесі формування єдиної території, економічних зв’язків, літературної мови, культури етнічних особливостей і характеру.


^ Національне відродження — процес пробудження і формування самостійності народу, який проявляється у прагненні створити власну державу, у розвитку духовної культури, захисті національної мови, намаганні відтворити власне історичне минуле. У сучасній політології в історії кожного національного відродження виділяються три основні етапи розвитку. Перший — академічний, який відображає пробудження інтересу до національної культури. Другий — культурний: активне творення літературних творів рідною мовою. Третій — політичний: висування політичних вимог, організаційне оформлення політичних партій і рухів, які очолюють національно-визвольні змагання народів.


^ Національна ідея — ідея збереження й розвитку національної культури, мови, традицій, необхідності розбудови національної держави й утвердження її як рівноправного та повноправного члена світового співтовариства. Усвідомлення себе як окремого народу з власною історією, політичними, економічними і культурними традиціями, власним поглядом на майбутнє.

Декабристи (від рос. «декабрь») — представники російських таємних дворянських організацій, здебільше кадрові офіцери. Організації декабристів: Південне товариство (П. Пестель, С. Муравйов-Апостол, С. Волконський та інші; програмний документ «Руська правда»), Північне товариство (М. Муравйов, К. Рилєєв та інші; програмний документ «Конституція»), Товариство об’єднаних слов’ян (А. і П. Борисови та інші; програмний документ «Правила»; об’єдналося з Південним товариством). 14 грудня 1825 р. декабристи здійснили невдалу спробу підняти повстання у Петербурзі з метою встановлення в Росії конституційного ладу. В Україні відбулось повстання Чернігівського полку (грудень 1825 – січень 1826 рр.), яке також зазнало поразки. Декабристи боролися за повалення самодержавства та скасування кріпацтва. Основною причиною декабристського руху стала криза феодально-кріпосницької системи, Вітчизняна війна 1812 року, яка призвела до активного поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомленим з соціальним та політичним життям Європи. Російський імператор Микола І жорстоко розправився з декабристами.

Масонство (з фр. maсon — каменяр, франкмасонство — вільне мулярство) — релігійно-етичний рух, що поширився в Україні у XVIII ст. Проповідував ідеї удосконалення суспільства через удосконалення людини. Представники масонства намагалися створити всесвітню організацію з метою об’єднання людства у релігійному братньому союзі. Таємні організації масонів — ложі. Ні соціальне, ні національне походження формально не перешкоджали вступу до масонських лож. В Україні утворилися ложі «Понт Євксинський» (Одеса), «Любов до істини» (Полтава, серед діячів: І. Котляревський), «Малоросійське товариство» (Полтава, В. Лукашевич) та інші.


^ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ


Дати

1833–1837 — діяльність «Руської трійці».

1848 — скасування панщини в Галичині.


Персоналії

Шашкевич Маркіян (літературний псевдонім Руслан Шашкевич; 1811–1843) — видатний український письменник і громадсько-культурний діяч, речник національного відродження у західних землях України. З родини священика. Навчався у гімназіях Львова і Бережан. Закінчив технологічний факультет Львівського університету та Греко-католицьку духовну семінарію. У студентські роки Шашкевич був натхненником, організатором і лідером «Руської трійці» (1833–1837), ініціатором збору і популяризації фольклору, створення словника і граматики живої української мови, впровадження рідної мови в повсякденний вжиток інтелігенції та церковної проповіді тощо. Шашкевич вславився як співавтор і видавець альманаху «Русалка Дністровая» (1837, надрукована у Будапешті, Угорщина). У літературі визначився як поет-новатор, перлиною ліричної поезії стала його «Веснівка»; Шашкевич автор перших в українській літературі сонетів. У творах на історичну тематику поетизував героїчне минуле народу («Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139», «О, Наливайку»). Особливо захоплювала поета постать Б. Хмельницького. Шашкевич брав участь у розшифруванні та редагуванні Львівського літопису, в якому знаходився докладний опис подій Хмельниччини. Шашкевич був одним з перших перекладачів українською мовою «Слова о полку Ігоревім» та Св. Письма, автором перекладів із сербської, чеської, польської, грецької, німецької мов. Ідеї та діяльність Шашкевича і його побратимів сприяли утвердженню національної свідомості багатьох поколінь української інтелігенції.

^ Вагилевич Іван Миколайович (1811–1866) — український поет, філолог, фольклорист, громадський діяч. Із сім’ї священика. Закінчив Львівську духовну семінарію. Вагилевич разом із М. Шашкевичем і Я. Головацьким був одним з засновників «Руської трійці» (1833–1837). Співавтор «Русалки Дністрової» (1837), у якій опубліковані пройняті патріотичними мотивами поетичні твори «Мадей», «Жулин і Калина» та зібрані ним народні пісні. Переклав українською мовою «Слово о полку Ігоревім». У 1848 р. перейшов на полонофільські позиції, проповідував ідею польсько-українського союзу під зверхністю Польщі, видавав газету «Щоденник руський». Зазнавши переслідувань під час революції 1848 року в Австрії, відійшов від громадсько-політичного життя. Помер і похований у Львові.

^ Головацький Яків Федорович (1814–1888) — український поет, історик літератури, етнограф і педагог, греко-католицький священик. Закінчив Львівський університет. З 1848 року — професор української мови і літератури, а згодом ректор Львівського університету. Належав до «Руської трійці» (1833–1837). Разом із М. Шашкевичем і І. Вагилевичем видав альманах «Русалка Дністровая» (1837), у якому опублікува