Реферат: Вступ

Магістерська робота




Стильові домінанти поезії Якова Щоголева в контексті українського романтизму XIX ст.















Зміст

Вступ 3

Розділ І
Роль Харківської школи романтиків
у динаміці розвитку української романтичної лірики 9

^ Розділ ІІ
Рецепція природи романтичної концепції світу
в творчості Якова Щоголева 36

Висновки 72

Реєстр використаної літератури: 74



Вступ
Романтизм – літературний напрям, що виник наприкінці XVIII століття в Німеччині та існував у літературі Європи та Америки в першій половині XIX століття. Виникнення романтизму вчені пов’язують з поняттям бунту, протесту, але в історії літературно-критичної думки існує багато версій того, проти чого саме протестували романтики. Більшість вчених вважають, що романтизм виник як противага до панування у літературі ери розуму класицизму і просвітництва – це традиційна точка зору, якої дотримувалися І. Айзеншток [2], Бєлінський В. Г. [3], Білецький А. І. [4], Веселовський А. [9] та інші. Дослідник Анатолій Мицкан [36] має свою версію того, з приводу чого бунтували поети-романтики – на його погляд, романтизм виник як спроба письменників протестувати проти абсолютної влади церкви. Так чи інакше, у рисах романтизму ми можемо знайти як докази на підтвердження першої думки, так і аргументи на іншу. Так, культ почуттів на противагу культу розуму, намагання вийти за жорсткі рамки канонів і обмежень класицистичного мистецтва і проголошення абсолютної свободи творчості митця, з іншого боку – захоплення романтиками фольклором, оспівування природи можна зарахувати як докази для другої теорії.

Хрестоматійним стало визначення романтизму В. Бєлінським як «внутрішнього світу людини, прихованого життя її серця». В. Бєлінський визначав також і сферу романтизму. За словами критика, це «таємний ґрунт душі і серця, звідки підіймаються всі невизначені прагнення до кращого та піднесеного, намагаючись знаходити собі задоволення в ідеалах, що створюються фантазією» [3, 370].

В Україну романтизм приходить у 20-х роках XIX століття і його виникнення пов’язане з публікаціями творів П. Гулака-Артемовського та М. Максимовича, а також зі створенням літературного гуртка І. Срезневського у Харківському університеті, де працювали Л. Боровиковський, О. Шпигоцький, А. Метлинський (псевдонім — Амвросій Могила), М. Костомаров (псевдонім — Ієремія Галка) й О. Корсун з М. Петренком і С. Писаревським та іншими. Програмовими для діяльності цих гуртків були збірки «Украинский альманах» (1831) та «Запорожская старина».

Одночасно з харківським осередком у Галичині виступила «Руська трійця» з участю М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького, для яких була програмовою «Русалка Дністровая» (1837) з її елегійним захопленням ідеями народності і слов’янського братерства. Послідовниками «Руської трійці» в її романтичних змаганнях за народність української мови й літератури стали згодом М. Устиянович і А. Могильницький у Галичині та О. Духнович на Закарпатті.

Другим осередком чи й етапом українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київ другої половини 1830—40-х pp. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком, автором виданого вже 1840 року «Кобзаря», і прибулими туди з Харкова А. Метлинським і М. Костомаровим. Філософський романтизм членів цього гуртка і близьких до нього тогочасних київських учених, професорів Київського університету, поєднаний з вивченням української народної творчості і історії та ідеями слов’янофільства вплинув на постання Кирило-Мефодіївського братства з його виробленою М. Костомаровим романтично-християнською програмою — «Книгами Буття українського народу» і, з другого боку, дав нову за поетичними засобами і діапазоном політичного мислення поезію Т. Шевченка з його візією майбутньої України. Літературними трибунами цього етапу українського романтизму були альманахи: «Киевлянин» (1840, 1841, 1850) М. Максимовича; «Ластівка» (1841) Є. Гребінки; «Сніп» (1841) О. Корсуна; «Молодик» (1843, 1844) І. Бецького; «Южно-Русский сборник» (1848) А. Метлинського.

Виникнення романтизму в Україні передусім пов’язане з намаганням поетів писати і розвивати українську мову і тим самим довести, що українська мова здатна обслуговувати усі сфери життя народу. Романтики вийшли за межі поширених до цього в українській літературі бурлесків і травестій, вони по-справжньому першими починають вести мову в серйозному та поважному дусі. Один із зачинателів українського романтизму П. Гулак-Артемовський писав, що вирішив у своїх баладах «спробувати, чи не можна малоросійською мовою передати почуття ніжні, благородні, піднесені, не примушувати читача чи слухача сміятись, як від «Енеїди» Котляревського і від інших, з тією ж метою писаних віршів» [11, 378].

Харківська школа романтиків відіграла велику роль у становленні українського романтизму. Створення літературного гуртка у Харківському університеті стоїть біля витоків романтизму в Україні. І. Срезневський, М. Костомаров, М. Максимович не тільки відгукувалися на окремі явища української літератури, але й намагалися осмислити весь попередній процес її розвитку і накреслити перспективи подальшого її зростання. Вони зробили не лише вагомий внесок у розвиток української літератури, дослідження українського фольклору і активне використання його у художній літературі, але й своїми творами активно розвивали і збагачували українську мову, довели, що українською мовою можна писати не тільки жартівливі бурлескні твори низького стилю, але й серйозні історичні поеми тощо.

Романтики утвердили в українській літературі нові жанри: баладу, історичну і ліро-епічну поему, думу й медитацію, трагедію й драму, громадянську й інтимну лірику. Вони розширили проблематику літератури, дали поштовх розвиткові художньої фантазії та мовних засобів, виступили на захист творчої особистості й усього народу. Заслуга романтизму – у відкритті народної поезії України, її минулого. Український романтизм відіграв величезну роль у дослідженні національної історії, а також в удосконаленні віршових форм та творення образів в поезії. Але найважливішою рисою та заслугою української романтики є, на думку Д. Чижевського, те, що «вона свідомо поставила собі завдання утворити «повну літературу», яка б могла задовольнити духовні потреби всіх кіл та шарів українського суспільства» [62, 455].

Одним із найвиразніших представників Харківської школи романтиків був Яків Щоголев. Постать Якова Івановича Щоголева ніколи не була об’єктом пильного зацікавлення нашої науки – для неї він лишався якось ніби осторонь літературного процесу, адже не був ні «зачинателем», ні «основоположником», ні «борцем за народ»... Іншими словами, не вписувався в жодну парадигму, з якою асоціюється українське ХІХ століття. Він просто був поетом. Яків Щоголів – «останній із могікан» Харківської школи романтиків і, здається, найвправніший автор цього кола. Чи не найвлучніше охарактеризував постать митця Микола Зеров [24, 47], назвавши «непривітаним співцем».

Та й саме його життя ніби перебувало в рамках романтичного канону. Чого варті, наприклад, ті факти, що він не пам’ятав дати власного народження, а друга збірка поезій «Слобожанщина» з’явилась у день похорону, або плутанина з написанням прізвища (Щоголів, Щоголев, Щогольов, Щоголєв, Щиголь).

Першим, хто взявся до вивчення біографії та цілісного аналізу доробку, був добрий знайомий поета, професор харківського університету Микола Сумцов [52], стараннями якого 1919 року в харківському видавництві «Рух» з’явилося повне зібрання творів Якова Щоголева, де вірші митця було впорядковано за темами.

Проте у наш час ще й досі немає фундаментальної праці з вивчення творчості талановитого слобожанського письменника. Микола Зеров пояснював це тим, що і сама постать Щоголева не надто приваблювала дослідників своєю самотністю, небажанням брати активну участь у суспільно-політичному житті України, як інші письменники того часу [див.: 24, 47–48]. Так пише про поета Сергій Єфремов: «Незважаючи на громадські мотиви своєї поезії, Щоголів увесь вік прожив одлюдком з громадського погляду, весь час осторонь стояв од громадського життя й од людей, як той його самотній лебедь, що «прагнув тільки волі, волі та спокою в самоті». Оця пісня про самотнього лебедя була лебединим співом і самого автора…» [21, 246].

Творчість Якова Щоголева докладно не досліджувалася українськими літературознавцями. Увесь спектр його творів, тем та ідей якщо й розглядалися, то не більше, ніж декілька сторінок у вступних статтях до збірок Щоголева. Передусім треба назвати такі імена, як І. Пільгук [42], О. Погрібний [43], А. Каспрук [27], котрі подавали коротенький огляд мотивів творчості харківського поета, проте свою увагу вони передусім спрямовували на дослідження громадянських мотивів у ліриці Якова Щоголева, хоча, на наш погляд, таких мотивів у «непривітаного» співця не так і багато; або ж на способи змалювання поетом важкої праці людей різних професій. Велику частину його творчого здобутку складають твори про природу. Автор як ніхто інший вбачав у ній своє натхнення і життя, на природі він забував про своє горе, про всі негаразди. Тому ми у своїй роботі звернемо свою увагу саме на ті поезії Якова Щоголева, що змальовують чарівну природу Слобожанщини. У цьому ми вбачаємо новизну нашого дослідження.

Вивчення діяльності поетів-романтиків і їх внеску в українську літературу XIX століття ще й у наш час є актуальним питанням у літературознавстві. Критики ретельно досліджують цю тему, але, на жаль, діяльність Харківської школи романтиків з якихось причин залишилася поза межами уваги українських літературознавців. Автору магістерської роботи довелося зіткнутися з проблемою існування дуже малої кількості досліджень на цю тему. Саме тому питання про вивчення спадщини харківських романтиків, і зокрема Якова Щоголева, й на сьогоднішній день залишається актуальним.

Метою нашої магістерської роботи є вивчення стильових особливостей творчості Якова Щоголева у контексті українського романтизму XIX століття.

Реалізація цієї мети можлива за умови виконання наступних завдань:

дослідити причини виникнення і етапи розвитку романтизму;

охарактеризувати місце Харківської школи романтиків в українському літературному процесі XIX століття;

вивчити творчість Я. І. Щоголева як характерне явище розвитку романтизму в українській поезії XIX століття;

проаналізувати стильові домінанти його поезії.

Мета і завдання магістерської роботи визначили таку її структуру: вступ, 2 розділи основної частини, висновки, бібліографія, яка нараховує 74 джерела. Обсяг основного тексту нараховує 65 сторінок, загальна кількість сторінок магістерської роботи – 72.

^ Розділ І
Роль Харківської школи романтиків
у динаміці розвитку української романтичної лірики

Понад півтораста років тривають дискусії про романтизм. Ще Гегель свого часу дав розгорнуту історичну й естетичну оцінку цього явища, відзначаючи такі його риси, як байдужість до реальної дійсності, суб’єктивізм, зосередження всього навколишнього, існуючого на почутті, на душі, оспівування культу страждання, поетизація внутрішньої роздвоєності героїв, їх безпредметної іронії тощо. Він підкреслював, що в романтизмі засоби, незалежно від предметів зображення стають самоціллю [див.: 12; 280 – 289].

Пізніше поети, прозаїки, критики та літературознавці наполегливо намагались, а іноді й тепер намагаються знайти по можливості коротшу універсальну формулу, завдяки якій стала б усім зрозумілою потаємна суть романтизму. В різні часи, за різних обставин прагнули звести цю формулу до притаманних романтичній поезії ліризму, індивідуалізму, ідеалізму, суб’єктивізму, але ці спроби виявлялись неспроможними, оскільки при цьому не охоплювалась уся незвичайність, різноманітність явищ, які загалом і приблизно іменувались романтизмом [див.: 2, 7].

Ще й тепер слід визнати справедливим зауваження О. І. Білецького про те, що «сотні сторінок в наукових дослідженнях, присвячених питанню, що таке романтизм, сотні відповідей, які давались з найрізноманітніших точок зору, до цього часу не поклали край плутанині, не розвіяли туману, внесеного цим терміном в історію літератури» [4, 5].

Для того, щоб визначити, які чинники впливали на розвиток романтичного руху в літературі тієї чи іншої країни, слід, насамперед окреслити ті кола першопричин «романтичного бунту», які мали певні відмінності в Європі Західній та Східній.

Дослідник Анатолій Мицкан говорить: «Загалом, прийнято вважати, що романтизм народжується як противага, навіть, як заперечення класицизму. Якщо глянути на дане питання виключно з літературознавчої позиції, то таке твердження має право на життя» [36].

Що ж призвело до європейського феномену під назвою «романтизм»? Є причини вважати цей феномен певним бунтом. Адже новаторство романтизму не зводиться до доповнень та уточнень. Воно насамперед обстоює право людини на самореалізацію в будь-якій ситуації і в будь-якому суспільстві. Це виражається як у формі, так і в змісті літературних творів.

Наукове ж визначення романтизму не має чітко окреслених контурів, бо романтична література протягом кількох десятиліть та у різних народів набирала відмінних форм, а окремі представники романтизму де в чому дуже різнилися один від одного.

Вікіпедія, наприклад, подає таке визначення терміну «романтизм»:

«Романтизм — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку XIX ст. в Росії, Польщі й Австрії, а з середини XIX ст. охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки. Виниклий після французької революції, в умовах утверджуваного на зламі XVIII – XIX ст. абсолютизму, романтизм був реакцією проти раціоналізму доби просвітництва і застиглих форм, схем і канонів класицизму та подекуди проти сентименталізму. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм» [10].


Літературознавчий словник подає таке визначення:

«Романтизм (франц. romantisme) – літературний напрям, що виник наприкінці XVIII століття в Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX століття. Термін «романтизм» упроваджують безпосередньо його перші представники – німецькі романтики. Причому поняття романтизму, або ж романтичного мистецтва, означало сучасну літературу й мистецтво (зокрема в теоретичних працях А. В. Шлеґеля). До того ж, нове поняття мало протиставити себе класичному мистецтву. Саме слово «романтизм» походить від іспанського «романс», що позначало ліричний жанр, який виник в іспанській літературі ще в середні віки. Згодом «романс» починає означати епічний жанр роману. У XVIII столітті поширюється визначення «романтичний», яке характеризувало твори й сюжети, написані романськими (а не класичними) мовами. В Англії XVIII століття епітет «романтичний» позначав літературу середньовіччя та Ренесансу, а згодом – фантастичне, дивовижне, таємниче як необхідні елементи поезії кінця XVIII століття» [34, 578].

Електронний словник «Острів знань» так трактує цей термін:

«Романтизм – художній метод, виник в кінці XVIII ст. як противага класицизму у Німеччині, Франції, Англії, в українській літературі – з початку ХІХ ст. Як опозиція класицизму, жорсткі норми якого на той час уже гальмували розвиток літератури, склалися визначальні риси романтизму як нового типу: заперечення раціоналізму доби Просвітництва; ідеалізм у філософії; неприйняття буденності, конфлікт між мрією і дійсністю; звеличення «життя духу» (мистецтва, релігії, філософії); культ почуттів; звернення до національного: історії, фольклору; інтерес до фантастики та екзотики; погляд на мистецтво як вільний самовияв митця, звеличення творчості, фантазії, уяви.

Герой в романтизмі – непересічна яскрава особистість, що бунтує проти середовища. Він амбівалентний, часом «демонічний». У поетику романтизм приніс розімкненість родів літератури і взаємопроникнення жанрів. Також розвинулись і поширились жанри балади, романсу, фантастичної повісті, історичного роману; лірична поезія і пісня набули широкого розповсюдження. В країнах Західної Європи провідними мотивами романтизму були «світова туга», трагедія особистості, «вселенський песимізм». Натомість в поневолених країнах Східної та Центральної Європи (в т.ч. в Україні) він викликав інтерес до історії і до народу взагалі, спонукав вивчати національну самобутність, відновлювати героїку минулого. Представники: Ф. Шатобріан, А. Мюссе, Дж. Байрон, Е.-Т.-А. Гофман, В. Жуковський, М. Гоголь.

В українській літературі романтизм став протестом проти «котляревщини» – епігонського наслідування «Енеїди», культивування навмисно грубого бурлескно-травестійного стилю як єдиного в українській літературі. Першими представниками були Харківська школа романтиків (І. Срезневський, І. Розковченко, О. Шпигоцький), пізніше, в кінці 30-х – на початку 40-х рр. – А. Метлинський, М. Максимович, П. Куліш, Т. Шевченко, В. Забіла, Є. Гребінка, В. Петренко. Провідна роль в утвердженні романтизму належить Т. Шевченку і П. Кулішу. Романтизм продовжив існування в творчості «запізнілих романтиків» другої половини ХІХ ст.: О. Стороженка, І. Манжури, Я. Щоголіва, Ю. Федьковича та ін. Пізніше романтизм виникав у видозмінах як неоромантизм (течія модернізму кінця ХІХ – початку ХХ ст.), як революційний романтизм 20-30-х рр. ХХ ст., елементи – у творчості шістдесятників [39].

Таким чином, ми бачимо, що усі ці визначення мають між собою дуже багато спільного, зокрема те, що він виник як протест проти тих жорстких рамок, у котрі поставила літературу доба Просвітництва.

Радянські літературознавці звернули особливу увагу на виявлення «прикмет» романтизму. Значним досягненням у цьому напрямку є принципове заперечення романтизму як єдиного за своєю суттю явища. «В історії ми зустрічаємось не з романтизмом, а з романтизмами» [46, 94], – констатує радянський літературознавець Б. Реїзов. Розмежування відбувалось як за ідейними ознаками (дуже плідною виявилась сформульована М. Горьким характеристика прогресивного, чи революційного, романтизму поряд з романтизмом реакційним), так і за ознаками національними, оскільки в будь-якій національній літературі поява романтичних тенденцій обумовлювалась щоразу специфічними історичними умовами; подальший же розвиток цих тенденцій відбувався кожного разу за інших (хоч нерідко й подібних) історичних обставин.

І. Айзеншток вважає: «У Західній Європі розквіт романтизму зв’язаний з відгомоном Французької буржуазної революції та наполеонівських воєн; романтизм розвинувся в умовах жорстокої політичної реакції, що знайшла своє втілення в горезвісному «Священному союзі» монархій, в атмосфері лютих розправ з найменшими проявами вільнодумства, «якобінства». В задушливій атмосфері політичного терору, нещадних переслідувань найменших спроб зберегти і відстояти будь-які завоювання революції з’являються, ростуть і поширюються похмурі настрої «світової скорботи» – глибокого незадоволення сучасним, розчарування в ідейно-філософській і художній спадщині попередньої історичної епохи. Нові пошуки в галузі гуманітарних наук, літератури, мистецтва полемізують з їх досягненнями у XVIII столітті, відмежовуються від них» [2, 8].

Дослідник Анатолій Мицкан [36] говорить, що «найперший і найбільш глибинний протест романтизму полягав у запереченні процесів глобалізації, пов’язаних з розширенням влади християнської церкви. Це пов’язане з тематикою романтичної поезії. Вона ніби відсовує вбік добу церковну. У своїх сюжетах та образах тягнеться до язичництва, до містики, притаманної всім язичницьким релігіям. Загалом й інша рушійна складова романтизму: тяжіння до природи некультивованої, тієї природи, яку християнська традиція відносить до «царства тьми», віддаючи її різним проявам диявола, тощо, підтверджує «нехристиянськість» романтизму. Та й героїка, національна складова суперечить основним канонам християнської церкви, які зводяться до світового панування, влади церковної над владою світською, поширення у всьому світі однієї релігії, одних правил життя, одного світогляду, що є принципово несумісним з будь-чим національним. Адже і всередині самої церкви (і то не має значення: православної чи католицької) відбуваються дивні речі: якщо церква на теренах тієї держави, того народу, який прагне національно самоствердитись, все таки зберігається, то це вже, обов’язково, не централізована церква, а нова формація, яка, загалом керуючись церковними християнськими догмами, намагається позбутися впливу церковного уніфікаторського центру. Таким чином створюються англіканська, лютеранська, кальвіністська церкви тощо.

Якщо ще й узяти до уваги те, що власне література доби романтизму відчиняє двері перед бурхливим розвитком національних мов (саме, завдячуючи літераторам-романтикам, латинська мова втратила свій вплив на Європу західну, а церковнослов’янська на Європу східну), що, знову ж таки, є річчю «неугодною» християнській церкві, бо ж католицька церква послуговувалась і досі послуговується латиною, а православна користувалась церковнослов’янською, щоправда цю традицію у Східній Європі вдалося зламати, то зайвий раз переконаємось у тому, що романтична література, як і романтичний світогляд загалом усіма силами намагались якщо не протидіяти християнським церквам, то, принаймні, їх обминати, не надавати ні їм, ні культурі, породженій ними, вагомого значення.

Отож, тяжіння до язичницького фольклору, захоплення анафемізованою християнством первісною природою, пробудження індивідуалістсько-національних почуттів, несумісних з церковною глобалізацією – такими є основні засади народження романтичної літератури у Європі» [36]. Ми вважаємо, що таке припущення має право на життя, проте у нашій роботі будемо передусім орієнтуватися на традиційну точку зору дослідників.

XVIII століття сучасники називали століттям розуму й освіти. Естетика провідного напряму цієї епохи в мистецтві, в літературі – класицизм – також була цілком раціоналістичною; її закони і приписи базувались на переконаній вірі в безмежну силу розуму, який один нібито тільки й керує світом, рухає історію. Раціоналістична філософія просвітителів XVIII століття, діяльність Вольтера, Руссо, Дідро та їхніх однодумців ідейно підготувала Французьку буржуазну революцію. Поразка революції, політична реакція, що прийшла їй на зміну, викликали до життя в розумовій і художній галузях явища, які безпосередньо або посередньо протистояли ідейно-естетичним досягненням дореволюційної епохи.

Культ розуму, віра в непохитність суворих логічних правил і законів естетичного кодексу класицистів змінюються закликами до свободи творчості, не обмеженої ніякими канонами і приписами, проповіддю бурхливих почуттів, палких нестримних пристрастей, стихійних сил, які нібито єдині вершать усе в природі, на землі. Явно протиставляючи себе передовим людям XVIII століття, матеріалістам і мислителям, для яких вищою формою пізнання дійсності була наука, зокрема філософія, романтики проголошували можливість справжнього й повного осягнення дійсності виключно лише за допомогою мистецтва, художньої творчості. Геніальна інтуїція художника, – твердили романтики, – дозволяє значно краще, ширше, глибше, рельєфніше і відчутніше зрозуміти навколишній світ, ніж наука, яка дає про життя абстраговане, бідне і бліде уявлення. Поет, художник, музикант – геній! – стають улюбленими постатями романтичної літератури [див.: 2, 8–9].

Основна увага в романтизмі приділяється не раціональному, а чуттєвому, не зовнішньому, а внутрішньому, не об’єктивному, а суб’єктивному. Прагнення розкрити й відтворити внутрішній світ людини з його особистісними переживаннями та пристрастями – ось одна з найхарактерніших рис романтичного напряму.

Успадкувавши інтерес до внутрішнього світу людини, до «життя серця» в сентименталістів, романтики, однак, зображують «почуттєву» сторону людського буття не так однобічно, як їх попередники. Представники романтизму приділяють увагу єдності почуттів і розуму, емоцій та ідей. Романтики намагаються охопити внутрішнє життя людини в усій повноті, враховуючи порухи як серця, так і розуму [див.: 11, 373].

Виникає зовсім своєрідний, емоційно-піднесений культ героїв, патетичний індивідуалізм, підкреслене звеличення власного «Я», надзвичайно пильна увага до внутрішнього світу людини. В поезії це знаходить своє відображення у явній перевазі інтимної лірики, поезії особистих почуттів; поет проймається глибокою вірою у власну винятковість, самобутність, навіть геніальність. Утверджується одна з найпоширеніших тем романтичної поезії – тема протиставлення поета, художника його оточенню, суспільству, яке не може і не хоче простити художникові його геніальності, не бажає примиритися з тим, що художник є істота іншої, вищої якості, аніж звичайні смертні. У цьому трагедія таланту: художник неминуче приречений на самотність, така вже його доля – ніколи суспільство, «натовп», не зрозуміє, належно не оцінить його.

Формування романтизму на Заході позначилось ще на одній характерній особливості нового напряму. Французька буржуазна революція, як відомо, сприяла швидкому пробудженню національної самосвідомості у багатьох недержавних народів, сприяла загальному піднесенню національних культур. Усі народи уважніше, ніж будь-коли раніш, стали оглядатись на власне історичне минуле, оцінювати свої національні, мовні, фольклорно-етнографічні та інші здобутки.

На цьому фоні швидко розвивається культ старовини і народності відроджується інтерес до народної поезії. У зверненні до історії народності романтики вбачали одну з форм дійового протесту проти класицизму з його далеким від дійсності, позаісторичним, космополітичним ідеалом прекрасного, з його тенденцією зображувати людину «взагалі», поза часом і простором, відповідно до законів мистецтва, які нібито обов’язкові і незмінні для всіх часів і народів.

Замість античності, яку класицизм вважав за непорушний еталон вічно прекрасного, романтики шукають свій естетичний ідеал у зображенні середньовіччя. Вальтер Скотт відкриває поезію старовинних замків, рицарства; в його романах, що були незабаром перекладені на найпоширеніші мови світу, читачів захоплює незвичайна пластичність живих образів і барвисті декорації великої історичної епохи [див.: 2, 9–10]. У культурі й мистецтві середньовіччя романтики вбачали таємниче, містичне, дивовижне, а саме це й цікавило їх, художньо відтворювалося в їхніх творах [див.: 11, 372].

Посилений інтерес до історичного минулого оживляє захоплення героїчним епосом, – і знову-таки, не славетними античними епопеями, такими, як «Іліада», «Одіссея» або «Енеїда», а визначними національними епосами середньовіччя. Широкої популярності набувають і скандинавські «Едди», і французький епос XI століття «Пісня про Роланда», і німецька «Пісня про Нібелунгів». Виникає своєрідна мода на великі національні епічні твори; у тих випадках, коли не було справжніх творів, з’являлися більш або менш вправно сфабриковані підробки, з яких декотрі (наприклад, знамениті чеські Краледворський і Зеленогорський рукописи) дуже хвилюють серця і уми багатьох читачів не лише на своїй батьківщині, але й далеко за її межами, розходяться у багатьох виданнях, жваво перекладаються, коментуються, викликають наслідування і переробки
[див: 2, 10].

Романтика, як жоден інший літературний напрям, сприяла «пробудженню» молодих (мається на увазі тих, які на момент зародження романтичної літератури не мали державності, а це були народи, які свою державність мали в давніші часи, однак втратили її під тиском християнських імперій) або відірваних від новішої європейської культури народів. Зокрема, визначну роль відіграла романтика в пробудженні або відродженні слов’янських народів. Інтерес до народної поезії, до народного побуту та висока їх оцінка, інтерес до минулого та знову висока оцінка занедбаних, недооцінених сторінок минулого, інтерес до національно-своєрідного, любов до некультивованої природи — це ті моменти, які мусили звернути увагу представників східноєвропейських народів на їх старовину, на їхню народну поезію та народний побут, на їх власні країни. А вживання мистецьких засобів народної поезії в літературі мусіло, зокрема, промовляти до серця представників тих народів, у яких ця поезія ще жила повним життям та запліднити і вивести на нові шляхи їх власну літературу [див: 36].

Звернення до історичного минулого, – зокрема історичного минулого свого народу (відомості про нього в кінці XVIII – на початку XIX століття не сягали далеко у глибінь віків, здебільшого не заходили далі середньовіччя), – мало у своїй основі досить характерне для всіх без винятку романтиків різке незадоволення сучасністю. «Сучасне» було задушливою атмосферою реакції, що охопила всю Європу, і здавалось крахом усіх світлих надій людства, пов’язаних з революцією. Усіх романтиків, – бунтарів і ретроградів, прибічників католицизму і представників пантеїстичної «натурфілософії», Байрона і Вальтера Скотта, братів Грімм і Савільї, Гюго і Мюссе, Гейне і поетів «Молодої Німеччини», – об’єднувало пристрасне заперечення навколишньої дійсності. Проте у засобах заперечення у романтиків виявлялась велика різниця. Прогресивні романтики прагнули революційним шляхом перебудувати дійсність, реакційні ж романтики впадали у безнадію, розпач, не бачили перспектив суспільного розвитку, ідеалізували минуле з метою повернення до нього.

Однією з характерних рис романтичного мистецтва був потяг до екзотики. Не приймаючи сучасності, негативно ставлячись зокрема до бурхливого росту капіталізму, ненавидячи капіталістичні відносини, що утверджувались і швидко руйнували звичний і, здавалось, освячений віками устрій життя, романтики оголошували себе непримиренними. ворогами «міської культури», середньовіччя приваблювало їх тим, що давало можливість цілком відмежуватись від «згубного» впливу «міської культури» на людину, протиставити цій культурі сильних духом, мудрих своєю близькістю до природи, до народу мужніх талановитих героїв. Таку можливість давало звернення до екзотики – до зображення далеких країн, розкішної природи, людей, примітивних у культурному відношенні, але сильних фізично і духовно. Пошуки такої екзотики і таких людей приводили романтиків то в Іспанію, з якою пов’язані захоплюючі подвиги конквістадорів, відкривачів нових земель і покорителів заморських держав, то на Схід, то в незаймані американські степи і т.д. [див.: 2, 10–11]. Особливу увагу романтики приділяли християнським мотивам і образам («Мойсей» А. Віньї, «Каїн» Дж. Байрона, «Марія» Т. Шевченка)
[див.: 11, 372].

Спроби романтиків ізолюватися, утекти від сучасної дійсності неминуче приводили до неймовірного роздвоєння: поет, художник не могли зовсім ізолюватись від усього, що їх оточувало; враження повсякденного життя невідступно переслідували їх, проявлялись часом навіть всупереч їх власному бажанню. Для творчості романтиків характерне зміщення (іноді мимовільне, іноді – навмисне, свідоме) планів реальності і фантастики; часто-густо у романтиків казка справджується в дійсності, тим часом як дійсність розпливається в казці; зміщуються і стираються всі грані між фантастичним і реальним.

Завжди, – і при звертанні до часової або територіальної екзотики, і при відході в фантастику, в потаємні глибини людської душі, у примхливі витвори власної фантазії, – характерним і незмінним для романтиків був розрив з дійсністю, з реальними життєвими враженнями. Романтики «витали над життям», «випереджали» його або «відставали» від нього, але ніколи не знаходили для себе місця в живому житті, не бачили конкретного виходу з «роздратувань полоненої думки»; здебільшого вони й не шукали цього виходу. В минулому романтикам ввижався «золотий вік» – якась фантастична Німеччина часів Армінія або Каледонія Оссіана з мудрецями та віщими дівами, з патріархальним побутом, – попереду, в майбутньому, зоріло їм «царство боже». Сучасного – не було... [див.: 2, 11]

На батьківщині романтизму, у Німеччині, існували дві романтичні школи – йєнська (брати Ф. та А. Шлеґель, Л. Тік, Новаліс, В. Вакенродер) та гейдельберзька (брати Я. та В. Ґрімм, Л. Арнім, К. Брентано, І. Ейхендорф). Видатні німецькі романтики Е. Т. А. Гофман, Г. Клейся, Г. Гельдерлін, А. Шаміссо не належали до цих шкіл. Значним явищем у світовому романтизмі стає його англійський варіант. Англійський романтизм презентований так званою «озерною школою» (В. Вордсворт, С. Колрідж, Р. Сауті), а також творчістю Дж. Г. Байрона, П. Б. Шеллі, Дж. Кітса, Т. Мура, В. Скотта. Представниками французького романтизму були Р. Шатобріан, Ж. де Сталь, Б. Констант, А. де Віньї, А. де Мюссе, А. Ламартін, В. Гюо, Ж. Санд, Е. Сю. Поширюється романтизм і в інших європейських країнах: Італії (Дж. Леопарді, Н. Фосколо, А. Мандзоні), Іспанії (Х. де Експронседа, М. Х. де Ларра), Австрії (Ф. Ґрільпарцер, Н. Ленау), Польщі (А. Міцкевич, Ю. Словацький, З. Красинський), Угорщині (Ш. Петефі). Охоплює романтизм і Росію (В. Жуковський, Є. Баратинський, ранній О. Пушкін, К. Рилєєв, Ф. Тютчев, М. Лермонтов), й зокрема – літератури народів, що входили до складу Російської імперії (А. Чавчавадзе і Н. Бараташвілі в Грузії, Х. Абовян у Вірменії, Астазія та Я. Райніс у Латвії та інші). Розвивається романтизм і в Україні (ранній Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, Є. Гребінка, А. Метлинський). Самобутнім явищем стає і американський романтизм. Він існує і в країнах Латинської Америки (Е. Ечеверріа, І. Альтамірано, Х. Монтальво), і в США (В. Ірвінґ, Н. Готорн, Е. По, Ф. Купер, Г. Лонґфелло, Г. Мелвілл).

Естетичні принципи літератури романтизму відбилися в теоретичних працях та маніфестах представників напряму. Серед найвизначніших – «Фантазії про мистецтво» (1799 р.) В. Вакендорера, «Фрагменти» Ф. Шлеґеля (1797–1800 рр.), «Християнство, або Європа» (1799 р.) Новаліса, передмова до другого видання «Ліричних балад» (1800 р.) В. Вордсворта, «Про літературу» та «Про Німеччину» (відповідно – 1800 р. та 1810 р.) Ж. де Сталь, передмова до драми «Кромвель» (1824 р.) В. Гюґо [див.:13, 371].

Романтичні віяння починають пробиватися і на Схід, пристосовуючись до нових умов і своєрідно змінюючись на новому ґрунті.

Найістотнішою відмінністю країн Східної Європи в епоху романтизму було те, що потрясіння Французької революції зачепили їх відносно мало, що нові класові відносини, породжені капіталізмом і міцно установлені в країнах Західної Європи, надто повільно, з великими труднощами торували собі шлях через, здавалось, непохитну товщу законів і передсудів феодальної суспільної системи. Якщо в Західній Європі почуття душевного розчарування, втеча від сучасності були навіяні свіжими згадками про недавні зміни, викликані революцією і наполеонівськими війнами, якщо в Західній Європі реакційні романтики часто-густо демонстративно протиставляли себе революції, а прогресивні – вітали її, то в Східній Європі, особливо в слов’янських країнах, про революцію тільки мріяли як про силу, що здатна розірвати пута феодальної нерівності і національного (а іноді національно-релігійного) гніту, в яких знемагали слов’янські народи.

А втім, не можна сказати, що Французька революція ніяк не вплинула на формування суспільних на