Реферат: Боротьба запорозького козацтва з турецькими І татарськими загарбниками. Гетьман сагайдачний І хотинська війна 1621 року

БОРОТЬБА ЗАПОРОЗЬКОГО КОЗАЦТВА З ТУРЕЦЬКИМИ І ТАТАРСЬКИМИ ЗАГАРБНИКАМИ. ГЕТЬМАН САГАЙДАЧНИЙ І ХОТИНСЬКА ВІЙНА 1621 РОКУ

Від часу підкорення Кримського ханства Оттоманською Портою турки прагнули використовувати Крим як форпост для завоювання України та інших слов’янських земель. Не минало і року без того, щоб татари або турки, чи ті й інші разом, не посягали на Україну. Вони палили села і містечка, вбивали і забирали людей у полон. Народні думи зберегли пам’ять про криваві набіги турків і татар. Ось хвилюючі рядки однієї з цих дум:

За річкою вогні горять, Там татари полон ділять. Село наше запалили І багатство розграбили, Стару неньку зарубали, А миленьку в полон взяли. А в долині бубни гудуть, Бо на заріз людей ведуть: Коло шиї аркан в’ється, і по ногах ланцюг б’ється.

Польський уряд мало що міг зробити для захисту краю від нападів. У серпні 1589 року велике татарське військо вдерлось на Поділля і дійшло до самого Львова. Ще з-під Тернополя хан розіслав загони у всі кінці Поділля і Волині. Татари захопили у полон величезну кількість чоловіків, жінок і дітей. Воєводи київський князь К. Острозький і брацлавський.. А. Калиновський, як повідомляє Бєльський, мали великі і боєздатні війська, але ворогували між собою *, не бажали об’єднуватись і піти на ворога, щоб звільнити полонених.

Те, чого не хотіли пани, виконали козаки, вирушивши назустріч татарам під Баворів. «Коли вони (татари. — В. Г.), — пише Бєльський, — повернули назад, низові козаки напали на них і вони, як розповідають, вбили кілька тисяч (татар), серед яких і царевича... Козаки билися з татарами цілу ніч, розбили вщент і визволили всіх полонених. 1616 року татари з’явились на Поділлі, «умиваючись, — як писав сучасник, — по лікоть у нашій крові і спустошуючи все огнем і мечем». Після цього нападу хан звернувся до польського короля з листом, у якому з іронією писав, що його орда знищила на оцей раз 200 сіл і містечок і що кожний татарин захопив семеро й більше невільників, а про кількість захопленої худоби ніхто й не знає. «Завойовувати держави, — писав хан, — це наш талан, переданий нам у спадок нашими батьками, а хіба . вам судилось воювати? Це не ваше діло». Весь тягар захисту України від татарських і турецьких загарбників лягав на плечі українського народу, головним чином козаків. Говорячи про заслуги українських козаків у справі захисту не тільки України, а й Польщі, шляхтич Б. Папроцький писав: «Не маючи від вас (польських панів. — В. Г.) ніякої допомоги, вони (козаки) забезпечують вам такий спокій, як годованим волам, а ви вважаючи себе вищими за них, випрошуєте собі у цих (українських) краях маєтки». Султанська Туреччина, писав далі Папроцький, як хижий звір роззявила на Польщу свою пащу, але козаки сміливо кладуть туди руку. Козаки кидаються у прірву війни, нехтуючи небезпекою, «і коли здійснюють щось корисне, — закінчує Папроцький, — усім вам додається слави».


Козаки, у свою чергу, здійснювали суходільні і морські походи на Туреччину і Крим, під час яких руйнували узбережні турецькі укріплення, спустошували маєтки турецьких і татарських феодалів, визволяли з полону невільників. Вже ранньої весни у Військовій скарбниці, поблизу Січі, де, за словами Боплана, стояла суднобудівна корабельня запорожців, напружено працювали козаки. Вони рубали високі верби і липи, стругали дошки і щогли, робили корпуси чайок, курили живицю і конопатили чов/237/ни, ладнали вітрила. Над виготовленням кожного човна працювало 60 козаків. Передусім корабельні майстри виготовляли дно чайки (довжина близько 16 м), потім облавки. Дно і облавки робили з дощок. Така чайка мала приблизно 20 м довжини, близько 4 м ширини і стільки ж глибини. Корми у чайок не було. Її заміняли два керма — по одному в обох кінцях. У кожній чайці було 10 — 15 весел. На озброєнні вона мала 4 — 6 фальконетів *. Вміщала чайка від 50 до 70 козаків. Кожен з них мав дві рушниці, шаблю, п’ять-сім фунтів пороху, свинець тощо. Були у козаків навіть компаси. Перед виходом чайки завантажували порохом, ядрами, кухвами з пшоном, сухарями, сушеною рибою і водою. Завантажені чайки вервечкою, спускались по Дніпру. В передній плив отаман. Інші чайки пливли за першою, майже торкаючись одна одної. У гирлі Дніпра козаків часто підстерігали турецькі галери. Щоб уникнути їх, ті вдавались до різних хитрощів — тягли чайки до певного місця по суходолу, а потім непомітно спускали їх на воду. Коли турки довідувались про появу запорожців на морі, сполох поширювався по всьому краю до самого Константинополя 6. Гінці мчали вздовж узбережжя, попереджаючи правителів краю і феодалів про небезпеку. За гарної погоди чайки йшли під вітрилами, а під час шторму або при зустрічі з ворогом — на веслах. Чорне море більшу частину року неспокійне. Та запорожці були відважними і вправними моряками. Людей, які бачили боротьбу козаків з буремним морем, вражала їхня сміливість і майстерність мореплавців. «Справжнє диво, — писав сучасник, — як можна протидіяти на такому маленькому судні, обплетеному хмизом, розлюченому морю... Вітер здіймає пінливі хвилі, здається ось-ось розтрощить судна, але вони утримуються на поверхні... Бачив на власні очі, як буря і сильний вітер підняли і розвіяли їх... Однак вони тут же знову вишикувалися в лави і рухались далі в такому ж, як і раніше, порядку» 7. Запорозькі чайки були значно швидкохіднішими, ніж важкі турецькі галери. Вони ніби злітали над хвилями і, як писав Боплан, за якихось дві доби досягали берегів Анатолії *.

Турецький флот вважався на той час одним з кращих у світі. Зустрітись у відкритому морі з галерами було вкрай небезпечно. Вони мали міцний корпус, сильну артилерію і численний екіпаж. Тому запорожці уникали зустрічі з галерами вдень. Та коли бій ставав неминучим, козаки, за словами Боплана, «були непохитними». Ніхто не залишав свого місця: одні набивали рушниці, інші стріляли, та так, що стрілянина, дуже влучна, не вщухала ні на мить. Галери, у свою чергу, обстрілювали козаків з гармат. Звичайно, запорожці, чайки яких виднілися над водою лише на метр чи два, виявляли ворога набагато раніше, ніж він їх. У такому разі козаки негайно спускали вітрила, брались за весла і відходили від турецької галери настільки, щоб не загубити з поля зору. Опівночі, непомітно наблизившись до ворога, половина козаків починала гребти щосили, тоді як друга — стояла вже напоготові з рушницями. Тихо підпливши до галери, козаки брали її на абордаж, винищували екіпаж, забирали гармати і топили галеру. Навесні 1538 року запорожці напали на турецьку фортецю Очаків і завдали їй чималої шкоди 8. Через три роки вони повторили військову операцію, вбили санджака (начальника) очаківської фортеці, двох його помічників, багато вартових, зруйнували частину замку і порту 9. 19 вересня 1545 року козаки на 32 чайках захопили в полон багато турків 10. 1589 року запорожці напали на Газлеві (Євпаторія) — одне з найбільших турецьких торговельних міст у Криму.


Особливо відчутного удару завдали козаки туркам у 1606 році. Козацької помсти зазнало одразу троє міст, у тому числі одна з найміцнїших турецьких фортець на західному узбережжі Чорного моря — Варна. Здобуття запорожцями Варни справило велике враження на сучасників, адже ця фортеця вважалась неприступною (під стінами Варни 1444 року знайшов свою смерть король Владислав III, який облягав її з великим військом). На честь бойового подвигу козаків український народ склав чудову пісню:

А в неділю пораненьку Зібралися громадоньки До козацької порадоньки. Стали ради радувати, Відкіль Варни діставати: Ой, чи з поля, ой, чи з моря. А чи з річки невелички? Біжать, плинуть човенцями, Поблискуючи весельцями. Ударили з самопалів, З семип’яденних запалів, Півсоткою із гармати. Стали її добувати, Стали турки нарікати. Стали Варни діставати, Стали турки утікати, Тую річку проклинати: «Бодай річка висихала, Щоб нас, турків, в себе взяла». Була Варна здавна славна. Славнійшії козаченьки, Що тої Варни дістали І в ній турків забрали.

Султан зажадав від польського уряду суворо покарати козаків. Але поляки відповіли, що карати козаків вони неспроможні, бо ті їм не підвладні. «Якщо ви їх знищите, — відповів польський уряд, — з нашого боку не матимете жодних заперечень».

Щоб замкнути козакам вихід у море, султан наказав перегородити Дніпро біля острова Тавані залізним ланцюгом, його протягнули від фортеці Кізи-Кермена до острова Тавані і від острова до фортеці Аслан-Кермен. Серед Дніпра залишили «браму», на яку з кріпосних веж навели гармати. Турки були впевнені, що обійти цю перешкоду не зможе ніяка чайка. Та запорожці і тут знайшли вихід. Підпливши вночі до Тавані, вони пускали по Дніпру поперед себе дерева, до яких прив’язували ланцюги й інші металеві предмети. Ці дерева з грюком ударялись об ланцюги. Турки починали в темряві відчай душну стрілянину, яка тривала доти, поки у них були боєприпаси. Коли все нарешті вщухало, запорожці миттю розривали ланцюг і швидко проходили крізь «браму» у відкрите море.

Іноді запорожці обирали інший, менш не/240/безпечний, зате довший шлях: вони підіймались по Дніпру до Кодака, входили в річку Самару, а з неї — у Вовчі Води. Від Вовчих Вод до річки Калміуса (25 км) або до річки Міуса (близько 60 км) вони тягнули чайки волоком, а потім виходили в Азовське і, нарешті, (крізь Керченську протоку) у Чорне море. Цією ж дорогою козаки повертались у Запорожжя, особливо тоді, коли їх переслідували турецькі галери. Так чи інакше, але ніякі застережливі заходи не могли захистити турецьких феодалів від помсти козаків. 1608 року запорожці, за свідченням сучасника, «дивовижною хитрістю захопили, зруйнували і спалили» Перекоп, а 1609 року напали на придунайські фортеці турків Ізмаїл, Кілію, Білгород та інші. 1614 року запорожці з’явилися під Трапезундом, до якого, як писали сучасники, жоден ворог не підступав відтоді, як турки захопили Малу Азію. Того ж року вони здобули Синоп. . Там козаки винищили залогу, спустошили місто, спалили арсенал і всі кораблі в гавані. Довідавшись про це, розлючений султан звелів повісити великого візира Насуха-пашу. Турки вирядили погоню за козаками, наздогнали їх біля Очакова і завдали їм великої шкоди. З цього приводу коронний гетьман Жолкевський поспішив поздоровити султана. Навесні наступного року (1615) запорожці на 80 чайках з’явилися під самою турецькою столицею. Це вважалось нечуваним зухвальством. В столиці, крім моряків, завжди перебувало 24 тис. яничарів і 6 тис. сипахів. Козаки спалили портові споруди Константинополя, і повернулися назад. Султан, що розважався в цей час риболовлею, сам бачив стовпи диму і вогню. В погоню за чайками було послано цілий турецький флот. Помітивши переслідувачів поблизу Очакова, запорожці напали на них. Взявши на абордаж кілька галер, у тому числі і ту, де плив старший експедиції, козаки швидко, знищила екіпаж, а судна спалили на очах очаківського гарнізону 18. Решта галер поспіхом повернула назад. Та найбільшою на той час експедицією був, очевидно, /241/ морський похід на Кафу (великий невільницький ринок у Криму) в 1616 році, коли козацький флот під проводом гетьмана Сагайдачного здобув цю турецьку твердиню — символ панування Османської Порти на північному узбережжі Чорного моря — і визволив з полону кілька тисяч бранців. Характеризуючи військовий хист і сміливість запорожців, що набули розголосу в світі, італієць д’Асколі, який довгий час жив у Криму, писав: «Козаки такі хоробрі, що не тільки при однакових силах, але й 20 чайок не злякаються 30 галер падишаха, як це і буває щороку на ділі». Польський історик Пясецький писав у зв’язку з цим: «Можна було б без кінця перелічувати перевагу... (козацької. — В. Г.) міці, яка підриває силу турків і набагато перевищує будь-яке із європейських військ. За словами самих турків, нікого вони не бояться більше, ніж козаків». Не менш цікаві слова турецького хроніста Наіми з приводу морських походів запорожців. «Можна впевнено сказати, — пише він, — що не знайти в усьому світі людей більш відважних, які б так мало піклувалися про життя або так мало боялися смерті. Як розповідають обізнані у військовій справі люди, ця голота своїм хистом і хоробрістю в морських битвах перевершує всі інші народи». Ненависть турецьких феодалів до запорожців, породжена страхом перед ними, не мала меж. Султан Мурад III (1546 — 1595), дорікаючи польським послам у Константинополі за те, що уряд не може стримати запорожців від нападів на турецькі володіння, кричав: «Чи в своєму ви розумі? Хто коли міг стояти мені на перешкоді?.. Боїться мене Персія, тремтять венеційці, просять помилування іспанці, німці віддають мені те, що я хочу... Весь світ тремтить передо мною».


Ворог Туреччини, перський шах, за словами Піетра делла Валле, казав наближеним особам про силу козаків: «Ви не знаєте, що це за народ, ви не знаєте, які хоробрі ці люди і як добре треба з ними обходитися. Вони — ті, що домінують на Чорному морі». Далі шах, міркуючи про можливий союз із козаками, говорив: «Вони можуть для, нас зробити ще багато більше прислуг». Як відомо, з цього союзу нічого не вийшло, але ще в 1618 році нунцій Ф. Діоталеві писав до Риму з Польщі, що туди прибув посланець від шаха, який передав польському королю побажання перського володаря, щоб Польща напала на Туреччину і, «крім того, просить (шах. — В. Г.) 10 тис. козаків і обіцяє відвести їм добрі позиції та будувати для них замки, аби тільки вони не лишали ворога у спокої». В іншому листі нунцій підтверджує правдивість перського посольства в Польщі й переказує: «Шах ніяк не хоче укласти миру з турками, а намовляє Його Величність, (польського короля) також виступити війною проти них. Крім того, просить від нього 10 чи 12 тис. козаків, щоб розташувати їх на добрих місцях і тримати ними, як треба, постійно напоготові все Чорне море». Польський король не міг погодитися з пропонованими шахом умовами, бо боявся Туреччини, хоч остання, в свою чергу, побоювалась козаків і за обіцянку стримати запорожців від морських походів ладна була навіть відмовитись від своїх претензій щодо Польщі.

Всі договори, що були укладені між Оттаманською Портою і Річчю Посполитою, завжди мали питання про запорожців, але козаки мало рахувалися як з Польщею, так і з Туреччиною, загострюючи своїми походами взаємини між ними. 1620 року, після поразки, якої завдали турки польському війську під Цецорою 25, Оттоманська Порта вирішила, що настав слушний час завдати Польщі вирішального удару і разом з тим покарати запорожців. У Туреччині почалися великі військові приготування. Перед султанським палацом у Стамбулі було піднято бунчук — це означало, що військо буде під проводом самого султана.

У Варшаві звістка про поразку польського війська під Цецорою і смерть коронного гетьмана викликала паніку. І не дивно. Для опору ворогові уряд не мав відповідних збройних сил. За таких умов на початку листопада 1620 року у Варшаві було поспіхом скликано сейм, на якому мали вирішити єдине питання: про оборону Речі Посполитої від турецької навали. Сеймові посли звинуватили уряд і магнатів у тяжкій провині, дорікаючи вже мертвому Жолкевському, що він, засліплений пихою і ненавистю до козаків, не закликав їх до походу в Молдавію. Цим, казали вони, гетьман прирік на загибель польське військо. Не бажаючи ділити лаври майбутньої перемоги з козаками, Жолкевський, за словами сеймових послів, казав: «Не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до ріллі або свині пасти». Незважаючи на серйозну загрозу, що нависла над Польщею, шляхта не хотіла йти ні на які пожертви. Відмовлялась вона і сплачувати нові податки, потрібні для збору війська. Особливо упертою, треба думати, була великопольська шляхта, завжди зацікавлена в тім, щоб уряд замість найманого війська, або скликання посполитого рушення, збільшував козацький реєстр за рахунок «охочих». Останні ж, як відомо, набиралися з магнатських підданих і мешканців «королівщин» Східної України. Це звільняло шляхту Центральної Польщі від витрат на найняття війська і, що більш важливо, від особистої участі у війні. Козаків, говорили на сеймі, можна легко набрати тисяч двадцять. А головне — «ім’я їх, (у турків і татар. — В. Г.) користується славою і повагою» 27. Для заохочення козаків до служби пропонувалось відрядити на Україну «не коморника і не дворянина», а особу більш значну, «яка б могла викликати довір’я», — сенатора. Останній мав від імені короля обіцяти старшині, що їй будуть пожалувані староства і «держави», а козакам буде збільшено платню. Крім того, сенатор був зобов’язаний повідомити про готовність Речі Посполитої зробити поступки православним у релігійному питанні. Це у зв’язку з тим, що в Києві у цей час перебував, повернувшись із Москви, єрусалимський патріарх Феофан, якого, до речі, польська влада раніше збиралась заарештувати. Сеймовому посланцю належало просити у нього допомоги в справі набору козацького війська.

Сейм ухвалив постанову про збільшення коронного війська, а також про набір 20 тисяч козаків, призначивши їм 100 тисяч злотих на рік (цієї суми ледве виста чило б на набір однієї тисячі жовнірів). Булаву коронного гетьмана у зв’язку зі смертю Жолкевського було передано віденському воєводі Карлу Ходкевичу. До реєстрових козаків з королівською грамотою тут же відправили шляхтича Бартоша Обалковського. В Україні на той час, як відомо, тривала боро’тьба між Сагайдачним і Яцьком Бородавкою, обраним козацтвом гетьманом. Небезпека турецької навали, яка загрожувала страшною бідою насамперед Україні, наближалась. Це спонукало обидві сторони піти на згоду. Пезним стимулом до об’єднання козаків могла бути ухвала сейму 1620 року про збільшення реєстрового війська до 20 тисяч. Об’єднання, певно, відбулось навесні 1621 року, коли передні частини турків підійшли вже до Білгорода (у гирлі Дністра). Найближчим часом очікували прибуття головних турецьких сил під орудою самого султана Османа II. 15 червня обидва козацьких війська (одне на чолі з Сагайдачним, а друге — з Бородавкою) зійшлися на раду в урочищі Суха Діброва. Тут зібрались, за словами сучасника, ксьондза Оборницького, приблизно 40 тисяч козаків. На раду прибули також митрополит Іов Борецький з численним духовенством і королівські посланці. Останні оголосили козакам ухвалу сейму і, мабуть, за своїм звичаєм були щедрими на обіцянки. На раді виступив гетьман Бородавка, який нагадав козакам про те, що вони є могутня сила. «Перед військом запорозьким, — сказав він, — тремтить земля польська, турецька і цілий (ворожий) світ» 30. Величезна кількість озброєних козаків і бурхлива обстановка, в якій відбувалася рада, справили сильне враження на ксьондза Оборницького. «Треба побоюватись, — писав він, — аби не дійшло до повстання, до селянської війни. Дуже вони розійшлися тут, побачивши себе в такому зборі і силі... Борони, боже, тутешніх католиків... їм нікуди буде тікати... Все живе піднялося в козацтво».

Рада схвалила пропозицію сейму виступити проти турків і відрядити своїх представників до короля. Ними були Сагайдачний, володимирський єпископ Курцевич та дві інші особи, імена яких невідомі. Козацьке військо на чолі з Бородавкою вирушило на Молдавію назустріч /245/ Осману II, а козацькі представники — до Варшави, куди й прибули в липні 1621 року у дні роботи чергового сейму. Між 20 і 31 липня Сагайдачного зі старшиною кілька разів прийняв король. Про що була їх бесіда? Наскільки можна судити на підставі подальших подій, йшлося, без сумніву, про майбутню війну з турками і про усунення з гетьманства Бородавки. Під час переговорів козацькі посланці не добились від короля ніяких конкретних обіцянок щодо збільшення реєстру, забезпечення козацьких прав тощо. У той час, як польські і литовські пани з’їжджалися на сейм (липень 1621), а польське військо ще тільки збиралось, головна турецька армія на чолі з Османом II підійшла до Білгорода. Турецьких сил, не рахуючи татар, як писав польський сучасник Юрій Вороцький, було 162 тисячі (75 тисяч турків, 30 тисяч арабів, 47 тисяч балканських християн і 10 тисяч гвардії — яничар) при 260 гарматах. Для залякування «невірних» Осман II вів із собою 4 бойових слони. Незважаючи на наближення турків до кордонів Речі Посполитої, збір війська проходив украй повільно. Уряд змушений був проти «спільних ворогів християнства» турків шукати допомоги у своїх союзників — папи Павла V і австрійського імператора Фердинанда II, але одержав відмову. Папа обмежився тим, що «висловив тільки співчуття благочестивому завзяттю Сигізмунда в справі захисту християнства». Австрійський цісар, від якого, за словами Пясецького, польський уряд над усе чекав допомоги, не дозволив навіть вербувати у своїй державі вояків до польського війська.


Папа у відповідь писав, що він неспроможний дати для боротьби з турками жодного гроша, бо йому забагато коштують сутички (австрійського) імператора Фердинанда з повсталими єретиками (тобто з чехами і угорцями. — В. Г.). Не краще йшли справи і в самій Польщі. Жовніри нізащо не бажали кидати «теплі» квартири. Начальники скаржились: якщо одних жовнірів «не тільки королівським універсалом, а й києм з дому не виженеш, (то) інші... просто розбігаються з-під корогв».

Під владою коронного гетьмана Ходкевича у Львові навіть у квітні не було ніяких реальних сил. Він з тривогою писав литовському канцлеру Я. Сапезі, що, незважаючи на близькість,ворога, війська не підходять, а про артилерію, не тільки нічого не чути, а й невідомо навіть, до кого треба звертатися щодо цього: «Якщо такі справи сьогодні, — песимістично писав Ходкевич, — то чого ж чекати завтра?». Нарешті військо у Польщі зібрали і в середині серпня послали до Дністра. Власне військо, що налічувало приблизно 40 тис. чоловік при 38 гарматах 38, Ходкевич розташував на лівому березі річки, проти Хотина, біля села Браги. Серед турецьких військових не було згоди щодо плану кампанії. Одні пропонували переправитися на лівий берег Дністра і, підійшовши до армії Ходкевича з тилу, відрізати їй шлях до відступу. План був принадний, проте виконати його навряд чи було можливо. Знаючи, що козаки ще не прибули до польського війська, турецькі військові" начальники побоювались опинитися між двох вогнів. Тому було вирішено спішно вирушити до Хотина і не вступати в бій з поляками доти, поки не з’являться козаки. Однак з козаками турки зустрілися набагато раніше, ніж передбачали. 40-тисячне козацьке військо під орудою гетьмана Бородавки, маючи на озброєнні 20 мідних і 3 залізних гармати, переправилось через Дністер, зруйнувало фортецю Сороки, вступило до Молдавії і рушило назустріч туркам. Наляканий несподіваною появою козаків, молдавський володар Томша, ставленик турків, покинув свою столицю Ясси і втік до султана. Невдовзі козаки розпочали бій з головними загонами турецької армії. Незважаючи на очевидну нерівність сил, вони, за словами Я. Собеського, «щасливо і з славою билися з турками».

За свідченням іншого сучасника, вірменського хроніста Ованеса Каменецького, зустрівшись у Молдавії з турками і татарами, козаки «вісім днів вели кривавий бій проти них — доти, поки не вбили сіліетруського пашу, якого звали Гусейн, і багатьох інших. У боротьбі з ворогом козаки виявляли чудеса геройства. Одного разу, наприклад, невеликий козацький загін, відірвавшись від головних сил, був оточений турками. Козакам, що сховалися в печері між скелями, турки пропонували здатись, обіцяючи за це зберегти їм життя. Діставши відмову, вони заходились обстрілювати печеру з гармат і, нарешті, вирішили викурити козаків димом. Тоді ті вийшли зі схованки і сміливо кинулись на турків. Майже всі вони загинули в нерівному бою. Але на кожного з них, за переказом турецького літописця Наїми, припадало сім убитих турків. Полонених козаків султан наказав спочатку поставити на муки, а потім убити. Осман II, писав Собеський, «сам пускав... стріли в прив’язаних до дерев козаків». А тим часом військо Бородавки повільно, в безперервних боях з ворогом, наближалось до Хотина. Ті ж запорожці, що залишилися в Січі, теж взяли безпосередню участь у війні з турками. На початку червня 1621 року, коли султан з військом вирушив із Константинополя, запорозькі козаки напали на турецькі кораблі, що перевозили до Білгорода «облогові гармати, порох, ядра і провіант», і захопили все це. Рухаючись далі, запорожці з’явилися біля турецької столиці, зруйнували один з її фортів і вступили до Галати, після чого повернули назад. Турки кинулися в погоню, але марно. Їм вдалося захопити лише двох козаків. Полонених зараз же відправили до султана (під Андріанополь). За наказом султана козаків було посаджено на палі.

Чутки про напад запорожців на Константинополь і про те, що вони «палять узбережні міста і селища», викликали занепокоєння у турецькому війську. Візири радили султанові повернутися назад до столиці.

Запорожці не обмежились нападом на Константинополь. Коли турецька армія перейшла Дунай, вони розділились на дві частини: перша з них рушила на Трапезунд, друга — на білгородських татар. Рятуючись від козаків, татари з родинами тікали до Ізмаїла під захист турків.


Проти козацьких чайок було послано турецькі галери під орудою Галіла-паші, які стояли біля гирла Дунаю, охороняючи міст. Козаки на 18 чайках напали на галери, потопили їх, знявши перед тим з них 15 великих гармат: з числа моряків Галіла-паші, за словами турецького самовидця, мало хто повернувся. У той час, коли козаки самовіддано билися з турками і татарами на суходолі і на морі, польське командування, хоч і мало досить великі військові сили, що були в його розпорядженні, ніяк не наважувалося перейти Дністер. Воно вирішило чекати підходу козаків Бородавки. Проте гетьман Бородавка відмовився приєднатись до коронного війська аж поки воно не вступить у Молдавію. Козаки, мабуть, побоювались, аби пани, за своїм звичаєм, не уклали мир з турецьким султаном і не навалилися на них спільними силами. За таких умов коронне військо переправилось, нарешті (приблизно 15 серпня), по мосту на правий берег і стало під фортецею Хотином, що охоронялась невеликою польською залогою. Табір Ходкевича був повернутий на південь. Своїми флангами він упирався в скелясті береги Дністра. В його тилу залишалась Хотинська фортеця. Щоб не дати ворогові довідатись про кількість свого війська, Ходкевич хотів поставити під хоругви обозну челядь, але пихата шляхта категорично заперечила. За кілька днів до Хотина з 16-тисячною армією прибув королевич Владислав.

Та обставина, що козаки досі не з’єдналися з коронним військом, дуже непокоїла польських панів, бо, за словами самовидця, «кожен і найменший знав, як нам потрібні козаки». «Пройшла чутка, — писав Собеський, — ніби-то запорожці зовсім не прийдуть. Відчай був на обличчях жовнірів і старшин: голови опустились, чути було тихе ремствування, коли (ця) журлива вістка пробігала по наметах». Невдовзі з Варшави прибув Сагайдачний. По дорозі до козацького табору він наразився на турків, був тяжко поранений в руку і ледве не потрапив у полон. Прибувши до табору, Сагайдачний зустрів невдоволення козацтва Бородавкою, якого звинувачували в тому, що він посилав у бій малі козацькі загони, через що вони ставали легкою здобиччю турків. За наказом Сагайдачного Бородавка був схоплений, закутий в кайдани, звинувачений «у багатьох злочинах» і страчений. Арешт, а потім і страта Бородавки позбавили козацькі низи мужнього й відданого їм ватажка. Отже, прозвучав останній акорд боротьби лідерів двох різних угруповань в козацтві. До крайніх засобів, треба гадати, крім усього іншого, Сагайдачного спонукала військова потреба. В такий відповідальний час у таборі не могло бути двох вождів. Але сумління совісті, мабуть, не покидало гетьмана до останніх днів життя. На смертному одрі він наказав записати у поминальник «Якова», тобто, як гадають, Бородавку. 1 вересня козацьке військо, тепер вже на чолі з Сагайдачним, стало на відведене йому місце з лівого крила польського табору. У польському таборі під Хотином, як свідчать одні джерела, було також 200, за іншими — 700 донських козаків.


Наступного дня, 2 вересня, до Хотина підійшли турки і татари. Турки розташувались табором на горі. Татари зупинилися поблизу. На великій відстані вздовж Дністра стояли турецькі намети, вози, хури тощо. Рядові вояки прилаштувались просто неба поміж коней і верблюдів. Посеред табору стояли пишно оздоблені намети начальників. Понад ними виблискували золочені кулі, майоріли строкаті прапорці, сіріли опудала орлів з розпущеними крилами (орел у турків — символ могутності й вельможності). Коло наметів під охороною вартових стояли встромлені в землю бунчуки. Вночі біля наметів засвічувалися ліхтарі. На високому горбі була ставка Османа. Своїм розміром і розкішшю вона більше нагадувала, за словами самовидця, «палаци збудовані кількома монархами в мирні і квітучі часи, ніж військове помешкання одного султана». Вони мали, за словами того ж самовидця, широкі «вітальні і сходи, таємничі алькови, чудові зали». Стіни були обіпнуті золотим єдвабом. Ставка султана охоронялась численною вартою яничарів. Навколо табору, що не мав польових укріплень, стояли гармати, яких, за одним свідченням, було 200, а за другим — 500. Крім польових, у турків були облогові гармати, ядра яких важили до 55 кг. При стрільбі вони страшенно гриміли. Головну масу турецького війська становили піші. Найкращою частиною війська були яничари. Вони розташовувались у центрі табору, навколо ставки Османа і наметів першого візиря (головнокомандуючого) Гусейна-паші, муфтія (голови мусульманського духовенства), й інших близьких до султана осіб. Піші яничари були озброєні ятаганами (криві запоясники, гострі з одного боку) і рушницями. Зброя яничар-вершників (їх було 8 тис.) — криві шаблі. Найчисленнішу частину турецького війська становили сипахи. До зброї сипаха належали лук, розсоха (різновид списа з довгим ратищем) і дротик (короткий маленький спис). Вогнепальної зброї у сипахів найчастіше не було. Кінноту турків під Хотином становили переважно білгородські, ногайські і кримські татари. Їх було близько 30 тис.

Коронний гетьман Ходкевич завжди віддавав перевагу, особливо коли мова йшла про придушення повстань, навальному нападові, проте у теперішній війні з турками він мав намір віддати перевагу тактиці оборони. Девіз Ходкевича, за словами Собеського, — «за будь-яку ціну дотримуватися оборони і обережно чекати військового щастя». Великі надії Ходкевич покладав на свої шанці, «з яких він розраховував, — за словами того ж Собеського, — обстрілювати ворога... і стримувати їхній (турків) наступ. З вересня, відразу по прибутті під Хотин, не давши своєму війську відпочити, султан повів його на польський табір. Він упевнено оголосив, що буде обідати неодмінно в польському стані. Всю силу удару турки спрямували на козаків, вважаючи їх за найбільш боєздатну частину польського війська і бажаючи швидко розтрощити спочатку їх, а потім вже покінчити з поляками. Захоплені в полон поляками турки переказували, що султан більше рахується з козаками, ніж з усім коронним військом. Почалася запекла січа. Козаки, як повідомляв Пясецький, мужньо відбивали атаки турків. Зазнавши великих втрат, султан мусив відвести своє військо 64. Козаки почали переслідувати турків. Між тим, навальна атака величезного турецького війська викликала велике занепокоєння серед польської шляхти. До того ж королевич Владислав, прибувши напередодні з Варшави, «тяжко заслаб на хворобу» і через це не міг нічим допомогти. 5 вересня на світанку, перешикувавши своє військо, султан напав на польський табір водночас з кількох боків. Тепер турки змінили свою тактику. Головний удар було спрямовано на шляхтичів. Деякі з них від самого початку військових дій прагнули всіляко ухилитись від бою. «Багато шляхтичів, — писав ображений їхньою поведінкою Я. Собеський, — що належали до вельможних родин, ховалися на балагулах (возах) між провіантом; їх силоміць витягали з цих схованок».

Коли шляхта під натиском турків кинулась навтікача, або, як делікатно висловився Собеський, вдалася до відступу, дорогу ворогові заступила обозна челядь. Та, /252/ на яку пани дивилися з презирством. Вона не тільки відтіснила турків, а й, з’єднавшись з козаками, погналася за ними і увірвалась у ворожий табір. Козаки і челядь рубали ворога, перекидали намети, брали полонених, зброю, коней. «Запорозькі козаки, — писав самовидець, — відбили кілька турецьких гармат, та не маючи можливості забрати їх (гармати були скуті ланцюгами), порубали під ними колеса». Ходкевич писав, що крім багатьох турецьких вояків (50 тис.) було вбито трьох пашів, двох взято в полон, знищено 16 наметів і захоплено понад 10 гармат 66.


Успіх козаків і челяді трохи підбадьорив польське військо і послабив страх перед ворогом. Я. Собеський з почуттям гіркоти за шляхту писав: «Натовп черні... а не зброя могутнього лицарства розхитав грізну турецьку силу» 67.


Увечері 9 вересня несподівано для ворога козаки разом з польською обозною челяддю, а також кількома гусарськими корогвами, знявши попередньо турецьких вартових, вдерлися у табір Османа. Тепер вже серед турків почалася страшна паніка. Султан з двома хурами утік з табору за три милі. За султаном побігли й інші. Втративши кілька тисяч людей 68, а також багато гармат, турки покинули свій табір 69, «Ходкевич, верхи на коні, — писав Я. Собеський, — стояв біля свого шанця, коли примчав гонець зі звісткою, що козаки з кількома польськими загонами захопили вже табір Османа і що для остаточної перемоги бракує тільки підмоги» 70. Замість того, щоб надати козакам допомогу і цілковито розгромити турків, Ходкевич, посилаючись на пізній час (наближалась ніч), наказав, припинити бій. Таким чином, польський провід не дав можливості козакам одержати повну перемогу. Козаки, захопивши частину гармат й інші трофеї, повернулись на свої позиції 71.


66 Жерела до історії України-Руси. Т. 8. Док. 149. С. 248.


67 Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. 2. С. 74.


68 За перебільшеними відомостями, що їх подав холмський воєвода Вейгер, було вбито 160 тис. турків (Жерела до історії України-Руси. Т. 8. Док. 150. С. 250).


69 Там само. Док. 150. С. 250.


70 Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. 2, С. 76.


71 Там само; Жерела... Т. 8. Док. 150. С. 250.


Події 9 вересня справили на турків сильне враження. «Після несподіваного вторгнення запорожців у табір Османа, — повідомляв Собеський, — турків охопила паніка: /253/ люди всіх станів були в невимовній тривозі і сам Осман, який ще так недавно гадав, що нема на світі нікого могутнішого за нього, тепер на власні очі побачив усю непевність свого становища» 72. Султан оголосив, що не буде ні їсти, ні пити, поки не покінчить з козаками. В безсилій люті він проклинав своїх воєначальників і навіть свою долю, кажучи: «Ті, які присягалися мені битись, мов леви, самі ганебно втікали з жаху» 73. За кожну козацьку голову Осман II обіцяв нагороду в 50 злотих 74.


У той час, коли козаки билися з лютим ворогом, у польському війську почалося мародерство. Жовніри, особливо з найманих іноземних корогв, вважали за краще грабувати і вбивати мирних молдавських жителів, які шукали порятунку від турків поблизу польського табору, ніж ризикувати своїм життям у воєнних сутичках. Виганяючи з убогих халуп молдаван, жовніри, як писав Собеський, скидали з високих скель зовсім невинних людей, «не милуючи ні статі, ані віку». «Старі чоловіки і жінки, — додає він, — гинули в безодні річки, коли їх кидали з Хотинського мосту; кидали у воду і немовлят, відірваних від грудей матерів, і дітей, вихоплених з батьківських рук, а дівчат на очах у батьків віддавали на ганьбу. Стогін цих беззахисних людей, який долинав до самого неба, не пом’якшував жорстоких душ катів...» 75. У відповідь на свавілля жовнірів Ходкевича в Молдавії почали з’являтися загони народних месників, які робили засідки, нападали на розрізнені польські загони і громили їх. Проти молдавських селян Ходкевич спорядив справжню експедицію. Керувати нею було доручено польскому шляхтичу Копачовському і молдавському дворянину Бичеку 76.


72 Там само. С. 77.


73 Cołłectanea. T. 1. С. 160.


74 Kronika Pawla Piaseckiego. C. 299.


75 Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып, 2. С. 78.


76 Там само. С. 57 — 58.


Турки невдовзі остаточно впевнились у тому, що поляки ухиляються від наступу. Доказом цього було ганебне поводження Ходкевича з козаками 9 вересня. Тому султан вирішив перей