Реферат: Donetsk compartment of shevchenko scientific society
ДОНЕЦЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ім. ШЕВЧЕНКА
DONETSK COMPARTMENT of SHEVCHENKO SCIENTIFIC SOCIETY
ДОНЕЦЬКИЙ
ВІСНИК
НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА
ім. ШЕВЧЕНКА
ІСТОРІЯ
т. 12
Донецьк
Український культурологічний центр
2006
Засновано в 2001 р.
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. т.12 - Донецьк: Український культурологічний центр, 2006. – 256 с.
Вісник містить матеріали березневої 2005 року наукової конференції НТШ-Донбас. Доповіді і повідомлення торкаються проблем історії. Секції конференції працювали у Донецьку і Краснодарі.
^ Редакційна колегія:
д.т.н., проф. В.Білецький (відповідальний редактор);
д.і.н., проф. В. Пірко (головний редактор);
д.і.н., проф. Н. Темірова (заст. головного редактора);
к.м.н., ст.н.сп. Л.Болонова (технічний редактор).
^ Члени редакційної колегії:
д.і.н., проф. П. Тригуб;
д.і.н., проф.. С.Лях; д.і.н., проф. В.Липинський;
д.і.н., проф. В.Кравченко; к.і.н., доц. В. Футулуйчук
Донецьке відділення НТШ, 2006
Український культурологічний центр, 2006
Наукове видання ^ ДОНЕЦЬКИЙ ВІСНИК НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ім. ШЕВЧЕНКА (т.12)
Набір та комп’ютерна верстка І. Білецька,
А. Лисенко
Коректор Л. Болонова
Електронна версія: www.vesna.org.ua
Підп. до друку . Формат 60х84 1/16. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman Cyr. Друк різографний. Ум. друк. арк. 10,9
Обл.-вид. арк. 8,9. Тираж 200 прим. Зам. 5-05.
м. Донецьк, 83086, вул. Артема, 45
ЗМІСТ
ІСТОРІОГРАФІЯ І ДЖЕРЕЛОЗНАВСВО
(ДО ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ)
Василь Пірко. МАТЕРІАЛИ ЦЕНТРАЛЬНИХ ДЕРЖАВНИХ
АРХІВІВ РОСІЇ ЯК ДЖЕРЕЛО ДО ІСТОРІЇ ДОНБАСУ
XVI-XVIII СТ. 6
^ Надія Темірова. Формування історичних документаційних центрів: досвід української діаспори 15
Виктор Чумаченко. ПРОБЛЕМЫ ИЗУЧЕНИЯ
ВОСТОЧНОСЛАВЯНСКОЙ МИФОЛОГИИ
В НАУЧНОМ НАСЛЕДИИ М.А. ДИКАРЕВА 23
^ Валентина Соболь. ДАВНЬОУКРАЇНСЬКІ БАРОКОВІ
ЩОДЕННИКИ В ПОЛЬСЬКОМУ КОНТЕКСТІ 33
В’ячеслав Сусликов. БАХМУТСЬКА ПРОВІНЦІЯ
У РОСІЙСЬКИХ ЗАКОНОДАВЧИХ ДЖЕРЕЛАХ XVIII СТ. ............. 45
^ Анатолий Вершигора. ПРОСВЕТИТЕЛЬСКАЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ
К.В. РОССИНСКОГО В ОЦЕНКЕ
ПРОФЕССОРА К. П. ПАУЛОВИЧА 56
Володимир Кравченко, Юрій Красноносов. ДЖЕРЕЛЬНА
БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ З ПРОБЛЕМИ ОРГАНІЗАЦІЇ
ТА ДІЯЛЬНОСТІ ЗАКОНОДАВЧО-ПРЕДСТАВНИЦЬКИХ
ІНСТИТУЦІЙ УКРАЇНИ (СЕРЕДИНА ХХ -ПОЧАТОК ХХІ СТ.) 60
Інна Мартинчук. МІСЦЕ суспільствознавчих КУРСІВ
У НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНОМУ ПРОЦЕСІ
(НА ПРИКЛАДІ ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ) 75
ВІТЧИЗНЯНА ІСТОРІЯ
^ Лариса Мазитова. ПОВОЄННЕ ВІДРОДЖЕННЯ
ВУГІЛЬНОГО ДОНБАСУ: ДЕРЖАВНО-УПРАВЛІНСЬКІ ПЛАНИ
У РЕАЛІЯХ ЖИТТЯ РЕГІОНУ 84
Микола Алфьоров. ДО ПИТАННЯ ВИДОЗМІНИ
МЕТОДІВ ОРГАНІЗАЦІЇ ЗОВНІШНІХ МІГРАЦІЙ ДО ДОНБАСУ
В 1950-ТІ РОКИ 89
^ Лілія Мелешко. ЕВОЛЮЦІЯ Сімейної політики України
в 90-ті роки ХХ століття 100
Вікторія Павлухіна. Повсякденне життя
українського селянства в 60 - 80-ті роки
ХХ століття: методологія дослідження 110
^ Костянтин Нікітенко. Приватна оренда
промислових підприємств України
в умовах переходу до НЕПу (1921-22 рр.) 115
Аркадий Слуцкий. КУБАНСКАЯ ТЕМА В УКРАИНСКОЙ
ПЕРИОДИКЕ: БИБЛИОГРАФИЧЕСКИЙ АСПЕКТ 124
Людмила Кушнір. Створення партійно-
державних органів для роботи серед жінок
донбасу (1920 - 1934 РР.) 137
^ Борис Фролов. КУРЕНЬ «ГЕТЬМАНА САГАЙДАЧНОГО» 145
Альбіна Новгородська, Олег Новгородський. ДОСВІД
ВИРІШЕННЯ “ЖІНОЧОГО ПИТАННЯ” В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ
в середині 50-х - першій половині 60-х рр.:
ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ 147
^ Борис Хруслов, Василь Футулуйчук. ДЕРЖАВОТВОРЧІ
КОНЦЕПЦІЇ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНИХ ПАРТІЙ
ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ (1899-1939 РР.) ................................................ 158
^ В'ячеслав Мусієнко. ДО ПИТАННЯ ВИКОРІНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА ЧЕРЕЗ ОБМЕЖЕННЯ ЙОГО ПРАВ ПРОТЯГОМ 30-Х РР. ХХ СТ. .................................................. 166
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ І СВІТУ
^ Спартак Александров. ОСНОВНІ СОЦІАЛЬНІ ФАКТОРИ
І ПРОЦЕСИ, ЩО СФОРМУВАЛИ «ЯДРО» БЕЗДОМНОГО
І УБОГОГО НАСЕЛЕННЯ КУБАНІ В КІНЦІ XVIII –
ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХIX СТ. 175
Олена Бікла. КЛЮЧОВІ ПИТАННЯ У ВІДНОСИНАХ
МІЖ МАРОККО ТА ЄВРОПЕЙСЬКИМ СОЮЗОМ 181
^ Ольга Бридня. НАРОДНЫЕ ЧТЕНИЯ
В КУБАНСКОЙ ОБЛАСТИ 188
Наталья Гангур. УКРАИНСКИЕ ТРАДИЦИИ
В ОРНАМЕНТАЦИИ КУБАНСКОГО НАРОДНОГО
ТЕКСТИЛЯ КОНЦА ХIХ – НАЧАЛЕ ХХ ВЕКА
(НА МАТЕРИАЛЕ РУШНИКА) 191
^ Наталия Корсакова. К ИСТОРИИ КУБАНСКО-СОФИЙСКОГО
ВОЕННОГО УЧИЛИЩА 202
^ Микола Тернавський. ЗАСЕЛЕННЯ КУБАНІ І СТАНОВЛЕННЯ КУЛЬТУРИ КОЗАЦТВА 204 Михайло Семенцов. НАРОДНИЙ ДОСВІД РАЦІОНАЛЬНОГО ВИКОРИСТАННЯ ТВАРИННОГО СВІТУ В УМОВАХ ^ ОСВОЄННЯ КУБАНІ КОЗАЦТВОМ (XIX - XX ст.) 218
Алла Федина. КУБАНСКИЙ ПУБЛИЦИСТ И ПЕДАГОГ
НИКОЛАЙ ВОРОНОВ 239
Татьяна Федина.^ ПЕРВЫЕ ПОПЫТКИ УВЕКОВЕЧЕНИЯ
ПАМЯТИ Т. Г. ШЕВЧЕНКО НА КУБАНИ
(ДОРЕВОЛЮЦИОННЫЙ ПЕРИОД) 246
ПОВІДОМЛЕННЯ
Олексій Нирко.
^ ЯЛТИНСЬКИЙ МУЗЕЙ КОБЗАРСТВА
КРИМУ ТА КУБАНІ 251
Віталій Білецький. НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ
ПОСІБНИК З ІСТОРІЇ ВІТЧИЗНЯНИХ СОЦІОЛОГІЧНИХ
ТЕОРІЙ І ВЧЕНь 254
^ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ І ДЖЕРЕЛОЗНАВСВО
(ДО ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ)
ББК 63.3 (4Укр-4Дон)
Василь ПІРКО,
доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історіографії, джерелознавства, археології
та методики викладання історії
Донецького національного університету
^ МАТЕРІАЛИ ЦЕНТРАЛЬНИХ
ДЕРЖАВНИХ АРХІВІВ РОСІЇ
ЯК ДЖЕРЕЛО ДО ІСТОРІЇ ДОНБАСУ
XVI-XVIII СТ.
Історія Донбасу зазначеного періоду за останні роки все більше привертає увагу дослідників1. Однак в порівнянні з іншими регіонами вона вивчена ще недостатньо. Про це свідчить не лише обмежена кількість новітніх узагальнюючих праць з історії краю, але й наявність різних версій як у краєзнавчих, так і науково-довідкових виданнях про час заснування значної частини його населених пунктів2. Такий стан вивчення минулого одного з провідних промислово-економічних регіонів сучасної України значною мірою обумовлений не тільки недостатньою увагою радянської історіографії до цього періоду історії краю, але й збереженням джерел, здатних пролити світло на процес заселення й господарського освоєння краю в XVI-XVIII ст. в різних архівосховищах як України, так і Росії. У зв’язку з цим у статті зроблена спроба дати стислу характеристику інформативних можливостей матеріалів, виявлених в архівах Москви та Санкт-Петербургу, які можуть бути використані для вивчення історії краю даного періоду.
Найбільше матеріалів, що відносяться до історії краю XVI-XVIIІ ст. зберігається в фондах Російського державного архіву давніх актів (РДАДА) в Москві. Пояснюється це тим, що наприкінці XV ст. Московська держава і Кримське ханство уклали між собою договір про розмежування підвласних їм територій по Сіверському Дінцю. Оскільки з того часу на літній період до Сіверського Дінця Москва направляла сторожову та станичну служби, то від них до центральних державних установ надходила інформація про заселення й освоєння Придінців’я. Надходила вона і від дипломатів, що направлялися з Москви до Бахчисараю, оскільки через край проходили найкоротші шляхи з Москви до Криму. Після Переяславської ради Росія стала активно залучати до боротьби з Кримом і Туреччиною запорожців і слобідських козаків, що дозволило їй більш активно проникати в Північне Приазов’я і Причорномор’я, запроваджуючи в регіоні відповідні як військові, так і цивільні адміністративно-територіальні структури. В результаті цього в архівах Російської держави, особливо з 60-х рр. XVIІ ст., нагромадилася основна частина матеріалів діловодства як центральних, так і місцевих державних установ.
За XVI-XVII ст. найбільше її відклалося у фонді Бєлгородського столу ( Ф.210). Пояснюється це тим, що з кінця XVI і до початку XVIII ст. північно-східна частина території краю належала до Слобідської України, котра у військовому та адміністративному відношеннях підпорядковувалася бєлгородському воєводі.
Чимала частина джерел з історії Слобідської України, починаючи з кінця ХІХ ст. освоювалася дослідниками і опублікована в археографічних збірниках, підготовлених у Харкові Д. Багалієм, у Воронежі - Л. Вайнбергом3. З радянських вчених найбільше матеріалами цього фонду скористалися: для дослідження селянських рухів на Слобожанщині К.Стецюк4, соціально-економічного розвитку регіону - А.Слюсарський5 та професор Воронезького університету В. Загоровський6. Частково їх використав і автор цієї статті для підготовки докторської дисертації та ряду публікацій з історії краю кінця XVI-XVIII ст.7, зокрема заселення Донеччини та прилеглих до неї районів8, освоєння її природних ресурсів9, будівництва за вказівками московських правителів у другій половині XVIІ - на початку XVIII ст. на правому боці Сіверського Дінця укріплених міст10, а в 1684 р. цілої системи оборонних споруд під назвою Торської укріпленої лінії11.
Переважну більшість використаних матеріалів діловодства складають царські укази, грамоти (”памяти”) та інші розпорядження воєводам порубіжних міст (здебільшого на перших порах бєлгородському, валуйському та воронезькому, а згодом і новозбудованих на правому боці Дінця - маяцькому і торському), в яких переважно йшлося про зведення на татарських шляхах (“сакмах”) нових міст, їх заселення та про захист від набігів татар.
Другу, більш чисельну, групу матеріалів складають так звані “відписки”, тобто відповіді місцевих воєвод на царські укази, в яких подається інформація про виконання царських розпоряджень. Цей вид джерел фактично розкриває стан справ на місцях. Особливо виділяються серед них так звані “строєльні” книги, тобто описи новозбудованих міст, укріплених ліній. Так, завдяки строєльній книзі харківського полковника Г. Донця вдалося встановити, що запропонований ще в 1666 р. В. Струковим план побудови Торської лінії між Сіверським Дінцем і Казенним Торцем для захисту від нападів татар Торських соляних промислів, збудованого в 1663 р. на правому боці Сіверського Дінця укріпленого містечка Маяки та Святогірського монастиря, був здійснений у 1684 р. І хоча через неявку козаків Сумського слобідського полку та служилих людей південних міст Росії вона не була повністю завершена, все ж таки відіграла важливу роль в захисті зазначених об’єктів від раптових нападів кримських татар наприкінці XVII - на початку XVIII ст. У XVIII ст., як зазначає у своїх записках академік Й.А. Гільденштедт, запорожці цю лінію вважали межею, що відділяла землі Війська Запорозького від Слобідської України12. Її залишки подекуди збереглися ще й по нині. Наприклад, мешканці с. Райгородок Донецької області називають їх “Турецьким валом”.
Розповіді (“сказки”) відхідників, що приходили на Сіверський Дінець для занять мисливством, рибальством, для виварки солі, скарги архімандритів Святогірського монастиря до воєводських та центральних державних канцелярій на мешканців сусідніх поселень, а також суперечки козаків слобідських полків з донськими за землі, дають можливість відтворити не лише процес заселення території, але й основні види занять як місцевих жителів, так і відхідників, що приходили сюди з порубіжних районів Росії, Лівобережної України, а з 70-х років XVII ст. - навіть із Правобережжя. Доказом цього можуть служити однакові назви населених пунктів у Подінців’ї та на Правобережній Україні. Найбільше повідомлень в них про виварку солі із ропи Торських соляних озер та забезпечення нею південно-західних повітів Росії, починаючи від Єлецького, на сході, до Брянського, - на заході, Слобідської і Лівобережної України. Вони свідчать, що влітку на Тор з 70-х років XVII ст. приїжджали за сіллю до 10 тисяч чумаків, які при сприятливих умовах протягом двох тижнів виварювали до 60 пудів солі кожен, а потім розвозили її по містах і селах Слобожанщини та сусідніх повітів Росії13.
Такий масовий приїзд на Тор чумаків, які часто не могли навіть розташуватися при самих соляних озерах, змушував вести пошуки соляних джерел в інших місцях. У зв’язку з цим, у 80-х роках виварка солі велася і на лівому боці Дінця, на обох берегах річки Жеребець, що поклало початок нинішнім населеним пунктам Кіровське і Торське Донецької області, а також на правій притоці Дінця, на річці Бахмут, що послужило поштовхом до зведення тут у 1703 р. Бахмутського острогу (нині м. Артемівськ Донецької області).
Стрімкий розвиток приватного солеваріння на Торі спонукав царський уряд до заведення тут у 1664 р. казенних варниць, які обслуговувалися робочою силою із Слобожанщини і охоронялися служилими людьми з південних міст Росії. Однак труднощі в забезпечені промислів робочими руками та охороною, підводами для доставки солі до споживачів не сприяли розвиткові казенного солеваріння. Здебільшого казна вимушена була здавати свої варниці в оренду за 10-у бочку солі приїжджим солеварам і задовільнятися незначними прибутками.
З перелічених видів джерел можна також відтворити в загальних рисах картину постійної загрози татарських нападів на соляні промисли. Це змушувало чумаків приїжджати цілими ватагами, по декілька сотень чоловік зі зброєю, розташовуватися біля озер табором і будувати різні укріплення навколо самих промислів уже на початку XVII ст.
Повідомлення воєвод зберегли чимало достовірних фактів з життя та побуту мешканців місцевих міст. Донесли до нас також відомості про втечі робітних і служилих людей з промислів і новозбудованих міст, у тому числі, навіть, і найманих рейтар. З них довідуємося також, що більшість з втікачів направлялася на Січ. Чимало відомостей знаходиться і про участь місцевого населення, робітних людей в антифеодальних виступах. Найбільше збереглося таких повідомлень про участь в заколоті Івана Брюховецького, повстаннях Степана Разіна та Кіндрата Булавіна.
Незначна частина аналогічної документації відклалася і в фонді Московського столу, який значно більше привертав увагу дослідників XIХ ст. і краще представлений в археографічних збірниках14.
У XVIII ст., у зв’язку з активною колонізацією російською імперією Північного Причорномор’я та подальшим розвитком державного діловодства, не тільки зросла кількість та номенклатура діловодних матеріалів, але й збільшилася їх інформативність15. Найбільше джерел, які мають пряме відношення до регіону відклалося у фонді Сенату (Ф.248) та підпорядкованих йому установ.
Серед матеріалів сенатського фонду особливий інтерес викликає опис межиріччя Дону і Дінця, складений членом Санкт-Петербурзької академії Г.Ф.Юнкером. У 1736 р. він був направлений імператрицею у ставку фельдмаршала Мініха для ведення журналу військових дій під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Зібрані ним відомості про населені пункти регіону значною мірою доповнюють ревізькі казки початку 20-х років. За завданням уряду Юнкер також склав опис Бахмутських, Торських та Співаківських соляних заводів (Оп. 63, спр. 5468)16. Та на жаль, ці матеріали, можливо через складну палеографію, фактично залишилися поза увагою дослідників, за винятком описів соляних заводів, які, очевидно, у зв’язку із звинуваченням Юнкера в марнотратстві виділених йому казною 10 тис. карбованців на перебудову Торських соляних варниць, були перекладені на російську мову і зберігаються серед історичних творів XVIII ст. (Ф.372, Оп.1, спр.62)17. Правда, в пояснювальній записці до опису промислів вказується, що він складений у 1735 р., а переклад зроблено наприкінці XVIII ст. Допускаємо, що в датуванні архіваріус помилився не лише щодо складення опису, але і його перекладу з латинської, німецької і французької мови (опис написаний зазначеними мовами, що також, очевидно, вплинуло на недостатнє його використання дослідниками) на російську ( переклад зроблено взимку 1746 р. для подачі Юнкером звіту Головній соляній конторі).
Серед матеріалів підпорядкованих Сенатові установ, найбільшої уваги заслуговують документи про територіальні придбання Російської імперії у XVIII ст. у Північному Причорномор’ї, що зберігаються в фонді (Ф.202) “Прикордонної з Туреччиною комісії”, яка діяла в 1712-1743 рр. Тут зосереджені не лише документи про розмежування територій між обома державами після Прутського (1711 р.), Константинопольського (1712 р.), Адріанопольського (1713 р.), Белградського (1739 р.) договорів, але й описи оборонних споруд, що знаходилися у прикордонній смузі.
У 350 фонді (“Ландратські книги і ревізькі справи”) збереглися матеріали першої ревізії, якою був охоплений створений наприкінці 1708 р. Бахмутський повіт. Деякі відомості про торгові зв’язки регіону з народами Балканського півострову, про їх переселення на територію Причорномор’я у XVIII ст. відклалися у фондах: “Відносини Росії з Рагузінським” (Ф.59), “Відносини Росії з Сербією, Словенією та Чорногорією” (Ф. 86, 95).
Найбільш насичені інформацією про заселення краю, його адміністративний устрій, соціально-економічний розвиток документи, що відклалися в фондах: “Внутрішнє управління” (Ф.16) та “Головна соляна контора” (Ф.353). У першому з названих фондів переважно зберігаються звіти губернаторів і генерал-губернатора Новоросії Г. Потьомкіна, в яких наявні відомості про заходи як центральної, так і місцевої влади, спрямовані на заселення краю, організацію його оборони від зовнішнього ворога, про етнічний склад та соціальну структуру населення, його заняття (сільське господарство, ремесла, торгівлю), про розвиток міст та шляхів сполучення18. У другому фонді відклалися матеріали, що дозволяють простежити розвиток соляних промислів у Бахмуті і Торі протягом всього XVIII ст. з умовою, якщо наявні в фонді відомості доповнити ще інформацією, що зберігається в фонді адмірала Апраксіна (Ф.233) Російського державного архіву Військово-морського флоту та в доповіді спеціальної комісії Головної соляної контори, котра збереглася в архіві Санкт-Петербурзького відділення Інституту історії РАН19.
До цього різноманіття діловодної документації, що зберігається в зазначених вище фондах, необхідно ще додати і значний картографічний матеріал, який відклався в окремій графічній колекції Сенату(Ф.160) 20. Переважна більшість інформації цього виду джерел стосується Української лінії та розміщених під її прикриттям ландміліцьких полків, Слов’яносербського поселення 1754-1764 рр.
Крім графічних матеріалів Сенату, в РДАДА зберігаються дві спеціальні картографічні колекції: “Губернські карти, повітові плани, карти, атласи і плани міст” (Ф.1356) та “Картографічний відділ” (Ф.192), а також компактно зібрані матеріали до “Атласу Слобідсько-Української губернії” (Ф.1350)21. Якщо в першому та третьому фондах зібрані матеріали, що стосуються XVIII ст. Слобожанщини, то у другому - аналогічні джерела за 30-х - 80-х рр. цього ж століття по Новоросії 22.
Найбільш представницька картографічна колекція матеріалів, що стосуються Донбасу XVIII ст., зберігається в Російському військово-історичному архіві (РДВІА)23. За проблематикою їх можна поділити на наступні групи: 1) карти, що дозволяють простежити включення земель Приазов’я і Причорномор’я до складу Росії; 2) плани оборонних ліній та міст, що зводилися за розпорядженням царського уряду на території Донбасу; 3) карти та плани Слов’яносербії; 4) карти, на яких нанесені кордони й окремі населені пункти Війська Запорозького; 5) атласи карти адміністративно-територіального поділу Північного Причорномор’я 60-90-х рр. XVIII ст.
У цьому ж архіві зберігається чимала кількість діловодних документів різних державних канцелярій як центрального, так і місцевого рівня. Серед них особливо виділяється “Военный ученый архив»(ф. ВУА) та 52 фонд (Бумаги Г.А. Потемкина-Таврического). Найбільший інтерес складають описи до атласів намісництв та губерній кінця XVIII ст., а також самі описи цих адміністративних одиниць.
Найбільша кількість різнопланових описових та статистичних матеріалів за другу половину XVIII ст. відклалася у фондах губернських межових комісій та економічних приміток до Генерального межування (Ф.1355 РДАДА).
Певну інформацію про минуле регіону можна також почерпнути із матеріалів наступних фондів: 13 (Справи про Україну), 89 (Стосунки Росії з Туреччиною), 123 (Стосунки Росії з Кримом), 124 (Малоросійські справи), 229 (Малоросійський приказ), 1261 (Воронцов М.І.).
Наведені вище факти переконливо свідчать, що у фондах центральних державних архівів Росії зберігається чимало цінних документів, котрі дозволяють відтворити процес заселення Донеччини з кінця XVІ й до кінця XVIII cт., етнічний склад і соціальну структуру його населення, основні види його господарської діяльності, зокрема розвиток солеваріння та витоки металургійної і вугледобувної промисловості, а також початкову історію міст краю, тим більше, що вона за останні роки опинилася в центрі уваги не тільки краєзнавців, але й науковців.
ЛІТЕРАТУРА
1. Подов В.И. Открытие Донбасса.- Луганск, 1991; он же: История Лисичанска в документах.- Лисичанск, 1995.- Ч. І; он же: Славяносербия: очерки из истории заселения Донбасса в XVIII в.- Луганск, 1998; Он же: Донбасс. Век XVIII.- Луганск, 1998; Пірко В.О.
Заселення Донеччини в XVІ-XVIIІ ст.- Донецьк, 2003; Посунько О.М. Історія Нової Сербії та Слов’яносербії.- Запоріжжя, 1998; Бровченко І.Ю. Заселення та господарське освоєння південно-східних степів України в другій половині XVІІ-XVIIІ ст. Автореферат канд. дис.- Х.,2004 та ін.
2. Пірко В. О. До питання про методику визначення часу заснування поселень Степової України// Історія України.- К. 2001.- Вип. 18.- С. 108-113; він же: Найдавніші міста Донеччини (міфи та реальність)// Схід.- 2004.- вересень; Енциклопедія сучасної України.- К., 2001.- Т. 1.- 671; Енциклопедія історії України.- К., 2005.- Т.1.- С. 128 та ін. Особливо в останньому виданні міфологізм початкової історії м. Артемівська (до 1924 р. Бахмута) можна вважати на сьогоднішній день неперевершеним.
3. Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства (Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губерний) в XVI-XVIII вв.- Харьков, 1886-1890.- Вып.1-2.Материалы по истории Воронежской и соседних губерний. - Воронеж, 1885-1889. - Вып. 1-16. Матеріалами цього фонду частково також скористався харківський архієпископ Філарет (Гумелівський) для підготовки «Историко-статистического описания Харьковской епархии».- Москва-Харьков, 1852-1859. - Отделения 1-5.
4.Стецюк К. Вплив повстання Степана Разіна на Україну. - К., 1947; вона ж: Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50-70 рр. XVII ст. - К., 1961.
5.Слюсарський А.Г. Слобідська Україна в XVI - XVIII ст. - Харків, 1960; він же: Социально-экономическое развитие Слобожанщины. XVII-XVIII вв. - Харьков, 1964.
6.Загоровский В.П. Белгородская черта. - Воронеж, 1969; он же: Изюмская черта. - Воронеж, 1980.
7.Пирко В.А. Северное Приазовье в XVI-XVIII вв. - К., 1988; он же: Заселение Донбасса в XVI-XVIII вв. // Новые страницы истории Донбасса.- Донецк,1992.- Вып.2; а також для підготовки збірника документів “Джерела до історії населених пунктів Донеччини XVI-XVIII ст.” - Донецьк, 2001.
8.Пірко В. О.Заселення і господарське освоєння Степової України.- Донецьк, 2004 та ін.
9.Литвиновська М., Пірко В. Соляні промисли Донеччини в XVII-XVIII ст.- Донецьк, 2005; Пірко В.О. Про стан землеробства на Донеччині в XVII-XVIII ст.// Донецький вісник НТШ.- Донецьк, 2005.- Т. 8 та ін.
10.Пірко В.О. До питання про заснування м. Слов’янська // УІЖ. - 1976.- №9.- С. 114-119; він же: Оборонні споруди XVII-XVIII ст. та їх значення в заселенні Південно-Східної України // Географічний фактор в історичному процесі. Зб. наук. ст. - К., 1990. - С. 95-110; він же: Міста Донеччини в XVII-XVIII ст. // Нові сторінки з історії Донбасу.- Донецьк, 1998. - С. 5-20 та ін.
11.Пирко В.А. Торская укрепленная линия // ВИ. - 1986.- №1.- С.180-184 та ін.
12.Путешествие академика Гильденштедта по Слободской Украине.- Харьков, 1892.- С. 31-32; Пірко В.О. Мандрівні записки Й.А. Гільденштедта як джерело до історії заселення Донеччини в 70-х рр. XVIII ст. // Історичні та політологічні дослідження. - Донецьк, 2002. - С. 15-24.
13.РДАДА. - Ф.210, Бєлгородський стіл. - Стовбці: 10, 192, 199, 203, 236, 255, 323, 348, 384, 389, 391, 397, 399, 401, 408, 414, 418, 424, 431, 436, 441, 462, 504, 599, 600, 660, 683, 687, 703, 758, 769, 770, 774, 828, 829, 842, 844, 848, 853, 869, 882, 886, 899, 905, 920, 980, 998, 1009, 1023, 1031, 1058, 1072, 1095, 1097, 1098, 1170, 1175, 1200, 1224, 1225, 1265, 1273, 1291, 1298, 1302, 1319, 1321, 1337, 1391, 1393, 1486, 1530, 1543; книги Бєлгородського столу: 56, 94, 149, 199; книги грошового столу: 4, 15, 207, 248, 259; справи різних міст: 19, 47, 68, 76, 97; розрядні в’язки: кн.9 (№25), кн. 11 (№43, 57, 100, 180), кн. 17 (№18), кн. 23 (№3, 4, 27), кн. 32 (№148, 162), кн. 33 (№114), кн. 34 (№121), кн. 48 (№127), кн. 58 (№27). В зазначених справах переважно сконцентровані матеріали, що мають відношення до історії Донбасу XVII ст. і частково використані автором в дисертації та в різних публікаціях, що стосуються зазначеного періоду і регіону.
14.Акты Московского государства, издаваемые Исторической Академией Наук/ Под ред. Н.А.Попова и Д.Я.Самоквасова.- СПб., 1890-1901.- Т. 1-3; Акты, относящиеся к истории Войска Донского, собранные генерал-майором А.А.Лишиным.- Новочеркасск, 1891-1894.- Т.1-3.
15.Частина діловодних документів XVIII ст. була використана в публікаціях ХІХ ст. Серед них особливої уваги заслуговуює серійне видання «Сборник Русского исторического общества». - СПб. - Юрьев, 1868 - 1907. - Т. 7, 10, 13, 17, 27, 32, 35, 63, 68, 93, 108, 110, 114, 117, 130, 135, 146. На сторінках цих томів опубліковані документи центральних органів влади, що мають пряме відношення до історії регіону. Діловодство місцевих державних установ частково опубліковане в «Записках Одесского общества истории и древностей».- Одесса, 1844-1900.- Т. 1-22. Найбільше в збірнику опубліковано документів канцелярії Г.О.Потьомкіна ( Т.3.-С.219-282; Т.15.- С.494-677) та документів з історіі Запорозької Січі (Т.16.- С. 117-226; Т.17.- С. 85-154; Т.20- С.60-100). Деякі документи були опубліковані у «Летописи Екатеринославской ученой архивной комиссии».- Екатеринослав, 1904.- Вип.1, 1905.- Вип.3, 1908.- вип.4, 1909.- Вип.5, 1911.- Вип.7, 1912.- Вип. 8. Частина документів Київського архіву увійшла до збірника «Материалы для истории Южнорусского края в XVIII ст.(1715-1774), извлеченных из старых дел Киевского губернского архива А.А.Андриевским, изданные Одесским императорским обществом истории и древностей.- Одесса, 1886. Деякі з документів увійшли також до археографічних видань, підготовлених Д.Яворницьким: “Источники для истории запорожских казаков”.- Владимир, 1903.-Т.1-2 і “До історії Степової України”. - Дніпропетровськ, 1929. Він же і скористався ними для підготовки ряду досліджень з історії регіну. Частково їх використали у своїх дослідженнях: Е. Загоровский. Взаимоотношения Запорожья и русской правительственной власти во время Новой Сечи.- ЗООИД.- Од.,1922.- Т.31.- С.54-74; він же: Очерки Северного Причерноморья.- Од., 1922 та ін.; Н.Полонская-Василенко. Из истории Южной Украины XVIII в.Заселение Новороссийской губернии (1764-1775) // Истор. записки. - 1940. - Т. 13. - С.130-174; вона ж: Запоріжжя XVIII ст. та його спадщина. - Мюнхен, 1965-1967. - Т. 1-2 та ін.; Тимофеенко В.И. Города Северного Причерноморья во второй половине XVIII в. - К., 1984; Шишмарев В.Ф. Романские поселения на Юге России. - Л., 1975 та ін.
16.Невикористання дослідниками цього опису, на наш погляд, пояснюється не тільки його тримовністю (латинська, німецька та французька), але й негативним ставленням до його укладача, яке сформувалося в радянській післявоєнній історіографії під впливом досліджень В.В. Данилевського, зокрема роботи “Ломоносов на Украине” (Л., 1954). В ній негативно оцінювалася вся діяльність Г.-Ф. Юнкера в Росії та доводилося, що не він запропонував реконструкцію Торських і Бахмутських соляних заводів у 40-х рр. XVIII ст., а
М.В. Ломоносов, який нібито під час перебування в 1733 р. на Україні відвідав промисли і подав імператриці Єлизаветі план їх перебудови. На наш погляд, Ломоносов склав свою записку на підставі матеріалів Юнкера та на його прохання (про це більш докладно йдеться в статті автора “Готліб-Фрідріх-Вільгельм Юнкер і Донбас” // Нові сторінки історії Донбасу. - Донецьк, 2000. - С. 228-233).
17.Уривки з опису соляних заводів у Бахмуті та Торі (нині Слов’янську) опубліковані в книзі “История родного края” (Донецк, 1998. - С. 161-163). В цій же книзі автор також подає описи Торських казенних заводів за 1665 р. та міст Донеччини XVII-XVIII ст., запозичені в зазначених вище різних джерелах.
18.Серед матеріалів цього фонду на особливу увагу заслуговують справи 346, 368, 588, 589-701, 749, 797, 800, 939. Частина цих матеріалів використана В.М. Кабузаном в монографії “Заселение Новороссии” (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIII - первой половине XIX вв.” - М., 1976, а також автором статті у монографії “Заселення Степової України в XVI-XVIII ст.”- Донецьк, 1998 та збірці документів “Джерела до історії населених пунктів Донеччини”. - Донецьк, 2001.
19.Архів Інституту історії РАН в Санкт-Петербурзі. - Ф.36, оп. 1, спр. 561. Між іншим, ця справа складає цілий том, в якому подається довідка про розвиток соляних промислів в Торі, Бахмуті та Співаківці в XVII-XVIII ст.
20.Більш докладно про картографічні матеріали РДАДА йдеться в нашій статті “Картографічні матеріали півдня України XVIII ст.” // Записки Наукового Товариства ім. Т.Г. Шевченка. - Львів, 1996. - Т. 231. - С. 400 - 412.
21.Картографічні матеріали щодо Слобожанщини частково використані В.В. Івановим при виданні короткого опису Харківського намісництва 1787 р. (“Атлас Харьковского наместничества 1787 г. с топографическим описанием”. - Харьков, 1902.), а також автором статті при підготовці до публікації описів Харківського намісництва (“Описи Харківського намісництва кінця XVIII ст.” - К., 1991).
22.З кінця 60-х рр. межування проводилося на території Слобідської України (Ф. 1351), а з останньої чверті XVIII ст. - на території Катеринославського намісництва (Ф. 1307).
23.ФФ. ВУА (спр. 16194, 18333, 18724-18726, 18729, 19147, 20126, 20145,20152, 20159, 20171, 20768-20770, 25648-25652, 26029, 26031, 26032, 26035-26037,26039); 349 (оп. 3, спр. 1175, 1194, 1205, 4004, 4077, 4079); 416 (оп.1, спр. 229, 238-241, 243, 565, 569); 423 (оп.1, спр. 14-22, 34); 424 (оп.1, спр. 29-31, 167).
ББК 63.3 (4 Укр)
^ Надія Темірова,
доктор історичних наук, професор кафедри історіографії, джерелознавства, археології та методики викладання історії
Донецького національного університету
^ Формування історичних документаційних центрів: досвід української діаспори
Історичне дослідження починається з джерела. Тому перед дослідником минувшини завжди стоїть проблема виявлення джерел. Зрозуміло, основний масив документів до історії українського народу зберігається в архівосховищах України. Водночас велика їх кількість осіла за межами нашої Батьківщини.
Протягом століть українські землі входили до складу різних держав. Трагічні політичні катаклізми, жорстоке пригнічення української національної культури і переслідування її діячів, характерні для новітньої історії, призвели до широкомасштабної еміграції українців. Серед емігрантів було немало таких, хто забирав з собою на чужину матеріали (офіційні документи, листування, фамільні папери), що стосувалися насамперед їхніх родин, але водночас були джерелами з політичного, економічного, наукового і культурного життя народу.
Архівна україніка за межами нашої держави розміщена як у національних науково-дослідних установах (архівах, музеях, бібліотеках, дослідницьких центрах), так і в україністичних центрах. Виявлення, облік, описання і збереження таких зібрань - благородна, але надзвичайно складна справа. На сьогодні вже існують кілька довідників, які виступають певною мірою дороговказами для дослідників [1]. Ближче знайомство з копіткою роботою ентузіастів по збереженню документальних скарбів спонукає до аналогічної роботи і в Україні. Слід привернути увагу до позитивного досвіду зарубіжних україністичних інституцій по комплектації архівів.
Уже понад 70 років у Західній Європі функціонує ^ Українська бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі - одна з найстаріших українських установ-товариств у Франції. Ідея створення бібліотеки виникла з потреб еміграції в українському друкованому слові. Генеральна Рада союзу українських емігрантських організацій у Франції звернулася з закликом до українських організацій і окремих осіб з пропозицією заснувати в Парижі пересувну українську бібліотеку. Це підтримав головний отаман Симон Петлюра. З березня 1927 р. Іван Рудичів почав упорядковувати бібліотеку, а з травня 1928 р. почав діяти і музей ім.
С. Петлюри. 3 лютого 1928 р. був затверджений статут бібліотеки, згідно з яким вона назавжди мала залишатися в Парижі, а музей мав бути перевезений до Києва за відповідних політичних обставин. Керівним органом товариства-бібліотеки визначалася Рада п’яти членів-фундаторів. 4 травня 1929 р. бібліотека була декларована в Паризькій префектурі. Її офіційне відкриття відбулося 25 травня 1929 р. [9] .
У довоєнний період бібліотека-музей складалася з трьох частин: книгозбірні, музею та архіву. Колекція фотографій і малюнків налічувала 1340 одиниць. Тут були також карти України, гравюри, портрети визначних українських діячів та прихильників українства, фото і малюнки різних краєвидів України, матеріали з української етнографії і фольклору. Окремий відділ становили архіви українських місій, посольств, українських державних установ, еміграційних організацій, матеріали процесу над вбивцею С. Петлюри.
У 30-х роках були засновані представництва бібліотеки у Чехословаччині, Польщі, Німеччині, Румунії, Югославії, Болгарії, Італії, Швейцарії, Австрії, Туреччині, СІІІА, Канаді, а також п’ять філій у Франції. В приміщенні бібліотеки часто організовувалися виставки, засідання, читалися наукові доповіді, проходили вечори пам’яті тощо.
З початком війни бібліотека-музей залишилась у Парижі. 20 січня 1941 р. майно бібліотеки-музею було конфісковано, 21 січня відібрана архівна збірка. 15 лютого 1941 р. приміщення бібліотеки було остаточно ліквідоване.
Лише 26 квітня 1946 р. бібліотека знову відкрилася, маючи у своєму фонді всього 57 книг. Однак завдяки пожертвам та придбанням фонди швидко поповнювалися, особливо періодикою. Були віднайдені колекція української періодики та частина архівних збірок (архіви періоду визвольних змагань. Української дипломатичної місії на мирній конференції в Парижі 1919 р. Української дипломатичної місії в Парижі), збереглася також інвентарна книга бібліотеки на близько 20 тис. томів. Завдяки даруванням та закупці поповнились архівні фонди (наприклад, 664 архівні одиниці, в тому числі 21 лист С. Петлюри, отримано від М. Шуміцького) [10].
Бібліотека провела реєстрацію україніки у славістичних книгозбірнях Парижа та інших міст Франції. Зібрана бібліографія була класифікована по 50 розділах і становить солідний реєстраційний банк друкованої україніки. Бібліотека знову стала культурним осередком української еміграції у Франції. Тут відбуваються виставки, зібрання, конференції, з’їзди різних організацій і установ, заходи по вшануванню пам’яті С. Петлюри. З 1962 р. бібліотека взяла на себе зобов’язання догляду й охорони могили головного отамана С. Петлюри.
Українська бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі ставить собі за мету сприяти дослідженням з історії України (зокрема. Української державності XX ст.) та духовної спадщини Симона Петлюри; влаштовувати курси і виклади з українознавчих дисциплін; видавати твори з українознавства; сприяти дослідженню українсько-французьких відносин; перекладати на обидві мови наукові, художні, суспільно-політичні твори та шкільні підручники; друкувати періодичні й неперіодичні видання; організовувати зібрання, конференції, виставки; брати участь у житті українських організацій та товариств в еміграції; організовувати представництва в осередках поселення українців у світі.
Аналогічний досвід концентрації документів пов’язаний із створенням Східноєвропейського дослідного інституту ім. В.Липинського. Історія архіву В.Липинського драматична, як і саме життя його власника. В’ячеслав Казимирович почав колекціонувати архівні матеріали з 8-го класу. Але місце їх зберігання - родовий двір Липинських у Затурцях на Волині - був знищений 1915 р. внаслідок бойових дій. У вогні загинули безцінні родові документи. Зокрема, згорів готовий для друку рукопис чотиритомної “Історії України” [2]. Втрату бібліотеки й архіву Липинський тяж
еще рефераты
Еще работы по разное