Реферат: Укд 94: 316. 343. 32] 477

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ІВАНА ФРАНКА


На правах рукопису


ЗАЗУЛЯК ЮРІЙ ПЕТРОВИЧ


УКД 94: 316.343.32](477.8 – 32)”XIV”


ШЛЯХТА РУСЬКОГО ВОЄВОДСЬВА

У XV СТ.


Спеціальність 07.00.01 – Історія України

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук


Науковий керівник


КРИКУН

МИКОЛА ГРИГОРОВИЧ

Доктор історичних наук, професор


ЛЬВІВ - 2004


ЗМІСТ


Вступ...........................................................................................................................3

Розділ 1. Огляд джерел та літератури......................................................................8

Вивчення історії галицької шляхти XIV-XV ст. в українській історіографії................................................................................................8

Дослідження проблем історії шляхти Галицької Русі пізнього

середньовіччя польськими та російськими істориками.........................17

Джерельна база дослідження...................................................................24

Розділ 2. Формування шляхетського стану. Особливості соціального статусу та землеволодіння..........................................................................................................30

2.1. Королівська влада і формування шляхетського стану......................... 30

2.1.1. Наданнєва політика і повинності шляхти......................................... 30

2.1.2. Роздавнича політика та “приватні” повіти......................................... 44

2.1.3. Проблеми походження служебного землеволодіння........................ 54

2.1.3.1. Генеза служебного землеволодіння і проблема автентичності грамот князя Лева........................................................ 54

2.1.3.2. Термінологія королівських надань та проблема походження

умов шляхетського землеволодіння ...................................................63

2.1.4. Уряд старости та повинності шляхти..................................................74 2.1.5. Привілеї 1430-1434 рр. та поширення польського права..................79

2. 2. Міжстанові контакти і формування шляхетського стану................... 83

Розділ 3. . Veri et perpetui Russie heredes: Усна пам’ять, локальні солідарності та

шляхи легітимізації прав руської шляхти в середині XV ст............................... 94

Розділ 4. Формування шляхетського стану та генеза місцевих рицарських родів у Галичині пізнього середньовіччя. Корчаки у Перемишльській землі XIV-XV століття.....................................................................................................................120

4.1. Історіографія проблеми.........................................................................122

4.2. Статус, уряди та політичні кар’єри......................................................125

4.3. Маєтки та господарська діяльність......................................................132

4.4. Конфесійно-етнічна ідентичність.........................................................140

4.5. Родова геральдика..................................................................................148

4. 6. Родинні солідарності та механізми формування роду Корчаків у

Перемишльській землі..................................................................................152


4.7. Генеалогічна пам’ять.............................................................................167

Висновки.................................................................................................................172

^ Список використаних джерел та літератури.................................................. 178


ВСТУП

Майже півстолітній період політичної нестабільності у Галицькій Русі, який розпочався у 1340 р. разом із смертю останнього представника династії Романовичів Юрія ІІ- Болеслава і який характеризувався тривалою боротьбою сусідніх держав за галицькі землі, завершився у 1387 р. їх остаточним приєднанням до Польської Корони. Перехід Галицької Русі у середині XIV ст. під владу володарів сусідніх центральноєвропейських держав (Польща, Угорщина) супроводжувався глибокою перебудовою соціально-політичних та економічних підстав галицького суспільства за зразками та нормами, які на той час панували у цих країнах.

Період XIV-XV ст. в історії Польщі та інших країн Центральної Європи, до складу яких належали західноукраїнські землі у той час, традиційно визначається як час формування станів і станових монархій. Процес формування станів як соціальних груп, об’єднаних на основі спільних групових прав і обов’язків, відбувався шляхом закріплення набутого статусу в королівських привілеях. Королівські привілеї, чи то індивідуальні чи колективні, встановлювали критерії приналежності до того чи іншого стану, окреслюючи обсяг їхніх прав та регулюючи взаємні зобов’язання між станами і монархом. Поступове розширення автономії окремих станових корпорацій, перехід до них важливих судових і адміністративних функцій спричинилися до засадничих змін в структурі влади середньовічних монархій, надаючи їм характер станових. Утвердження станових монархій в країнах Центрально-Східної Європи призвело до втрати монархом частини владних повноважень на користь станів, які через створення власних органів станової репрезентації отримали інституційний вплив на прийняття всіх важливих політичних рішень.

Глибокі соціальні зміни у Галичині XIV – XV ст., які були наслідком поширення та адаптації моделей станового суспільства, що існували у тогочасних монархіях Центральної Європи, визначали контекст та головні керунки формування шляхетського стану в регіоні. Тому, центральна проблема, навколо якої зосереджені розглянуті у роботі окремі сюжети та сторінки з історії галицької шляхти пізнього середньовіччя – це: як приєднання Галицької Русі вплинуло на перебіг, шляхи та специфіку становлення місцевої шляхетської верстви у XIV – XV ст.

^ Актуальність теми. Коло питань, яке досліджується у роботі і яке включає насамперед аналіз особливостей шляхетського статусу, умов землеволодіння та королівської політики стосовно землевласницької еліти Галичини пізнього середньовіччя, є до певної міри традиційним в історіографії Галичини XIV – XV ст. Ці проблеми історії галицької шляхти були у центрі уваги польських, російських та українських істориків другої половини ХІХ та початку ХХ ст. Водночас багато з висновків та концепцій, сформульованих у межах цієї усталеної академічної традиції, можуть бути сьогодні доповнені чи скориговані, враховуючи нові інтерпретаційні можливості, які відкриває сучасна історична наука.

^ Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертаційна тема узгоджується з науковими програмами Кафедри історії слов’янських країн Львівського національного університету імені Івана Франка, одним із напрямків спеціалізації якої є вивчення польсько-українських взаємин.

Об’єктом дисертаційного дослідження є шляхетська корпорація Руського воєводства XV ст.

Предметом дослідження є аналіз особливостей процесу формування та розвитку структури і станової свідомості шляхти на території Руського воєводства протягом XIV – XV ст.

^ Хронологічні межі дослідження. Дисертація зосереджується передовсім на періоді першої половини і середини XV ст. Цей проміжок часу можна вважати до певної міри вирішальним у історії формування руської шляхти. Саме на цей період припадають реформи 1430-1434 рр., результатом яких було поширення польського права та адміністративно-територіального ладу у Галицькій Русі, а також руські зем’яни були зрівняні у правах з польською шляхтою. Водночас, у дисертаційному дослідженні значну увагу присвячено також другій половині XІV ст. Це пояснюється тим, що даний період є надзвичайно важливий з погляду формування тих рис соціального статусу панівного класу Галицької Русі, які знаходимо у XV ст.

^ Мета дослідження – на основі докладного вивчення джерел висвітлити найбільш характерні риси та особливості процесу генези та розвитку шляхетського стану у Руському воєводстві. У межах цієї загальної проблеми було сформульовано наступні найважливіші дослідні завдання:

-окреслити головні етапи та масштаб королівської політики земельних надань у Галицькій Русі;

-з’ясувати питання про походження та функціонування специфічних повинностей руської шляхти;

-показати існування відмінностей між різними привілейованими групами галицького суспільства у набутті ними шляхетського статусу

-вивчити особливості та механізми формування місцевих рицарських родів на прикладі перемишльських родин руського можновладства гербу Корчак;

-дослідити боротьбу дрібних руських землевласників за права на маєтки і роль у цьому процесі усної колективної пам’яті та форм колективної взаємопідтримки у судових процесах.

^ Методи дослідження. Для написання дисертаційного дослідження використано проблемно-хронологічний принцип. Аналіз історичних фактів та явищ здійснено, спираючись на наступні загальнонаукові та спеціальні методи історичного дослідження: метод системного аналізу, порівняльний метод, метод прозопографії.

^ Наукова новизна результатів дослідження. У роботі вперше детально проаналізовано ефекти, які мала політика королівських застав у Руському воєводстві у середині XV ст. на відносини всередині місцевої шляхетської спільноти. Зокрема досліджено контекст, обставини та перебіг конфліктів, викликаних загрозою, яка склалася для статусу і землевласницьких прав окремих груп руської шляхти через масові застави королівських маєтків. Дисертація також містить спробу висвітлити деякі аспекти та особливості формування місцевих геральдичних рицарських родів у Руському воєводстві, зокрема звернено увагу на специфіку зв’язків та форми солідарності, що існували між родинами перемишльських Корчаків.

^ Практичне значення. Результати та висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані для написання як спеціальних робіт з історії шляхти Галичини XV ст., так і узагальнюючих історичних праць з історії України.

^ Апробація результатів. Окремі положення та тези дисертаційної роботи було представлено у виступах на міжнародному науковому семінарі, присвяченому пам’яті професора Дмитра Похилевича, що відбувся у Львові у 1997 р.; на конференції Польського Генеалогічного Товариства у Торуні у 2001 р.; на семінарі з історії Галичини XІV XV ст., проведенному у Констанці у 2002 р. Матеріали та висновки дисертації склали також основу для написання наступних наукових статей:


Взаємовідносини старост і шляхти в Галицькій Русі пізнього середньовіччя // Центральна і Східна Європа в XV-XVIII століттях: питання соціально-економічної та політичної історії / За ред. Л. Зашкільняка і М. Крикуна. - Львів, 1998. - С. 75-86.




Veri et perpetui terrarum Russie heredes: шляхи легітимації прав на земельну власність серед руської шляхти в XV ст. // Вісник Львівського університету. - Львів, 1999. - Серія історична. - Вип. 34. - С. 95-108.




Застави як елемент роздавничої політики Ягеллонів у Галицькій Русі в XV ст. // Вісник Львівського університету. - 2000. - Серія історична. - Вип. 35-36. - С. 43-57.




Oral Tradition, Land Disputes, and the Noble Community in Galician Rus’ from the 1440s to the 1460s // Oral History of the Middle Ages. The Spoken Word in Context. - Ed. by G. Jaritz and M. Richter. - Krems and Budapest, 2001. - P. 88-107.




Шляхта на львівському передмісті в XV ст. (З історії міжстанових відносин у Галицькій Русі пізнього середньовіччя) // Вісник Львівського університету. - 2002. - Серія історична. - Вип. 37. - Ч. 1. - С. 86-94.




„Львівська конфедерація 1464 року: спроба прозопографічного дослідження її учасників” // Записки Наукового Товариства імені Шевченка. - Львів, 2000. - Т. ССХL. - Праці Комісії спеціальних (допоміжних) дисциплін. - С. 396-415.


РОЗДІЛ 1

^ ОГЛЯД ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

1.1 Вивчення історії галицької шляхти XIV-XV ст. в українській історіографії.

Огляд доробку української історіографії у справі досліджень шляхти пізнього середньовіччя та ранньомодерного часу належить розпочати, з можливо, не надто втішного твердження. Не буде великим перебільшенням назвати внесок українських істориків у вивчення шляхти, що проживала на землях України, більш, ніж скромним. Відсутність систематичних досліджень шляхти в українській історіографії може слугувати показовим прикладом того, наскільки вибір наукових інтересів та оцінка тих чи інших історичних явищ були узалежнені від позанаукових чинників. Як один із ключових елементів конкуруючих інтерпретацій історії України, які розроблялися польськими, російськими та українськими істориками, студії над шляхтою були переважно узалежнені від різноманітних ідеологічних преференцій, націоналістичних міфів та поточних політичних процесів, що мали місце на Україні того часу [161]. У випадку українських істориків, погляд на історію шляхти був нерозривно пов’язаний з особливостями формування національної ідентичності та історичної свідомості протягом ХІХ-ХХ ст. Переосмислення ролі шляхетської верстви в історії України мало значний, часом вирішальний, вплив на формування та зміну парадигм в українській історичній науці двох останніх століть.

У Галичині першим українським істориком, чиї роботи над вивченням місцевої шляхти мають усі ознаки модерного наукового дослідження був, Ізидор Шараневич. Його праця „Нарис внутрішніх стосунків у Східній Галичині в другій половині п’ятнадцятого століття”, написана польською мовою і видана у 1869 р. у Львові, є фактично першою синтезою історії Галичини XIV-XV ст. в українській історичній науці [158]. Історія шляхти займає у праці І. Шараневича центральне місце. Дослідник детально описує історію можновладства, що діяло в той час у Галичині, його політичну діяльність, кар’єри, шлюби та землеволодіння. Окремо історик також аналізує роздавничу політику польських королів, умови, на яких місцева шляхта тримала надані маєтності, стосунки шляхти зі своїми підданими. Заслугою І. Шараневича було те, що вчений чи не першим звернувся для написання своєї праці до тоді ще не публікованих матеріалів гродських і земських судів. Хоча праця містить немало влучних спостережень та аналіз певних надзвичайно важливих аспектів шляхетського життя в Галицькій Русі, на загал робота І. Шараневича страждає від надмірної фактографічності. Найбільш характерною рисою дослідження є те, що, контекст польсько-українського протистояння чи національного гноблення українців, який був центральним для пізніших робіт української історіографії, майже повністю відсутній у цього автора. Читання праці І. Шараневича справляє враження, що категорії “національного” чи “нації”, які відігравали таку ключову роль у формуванні модерної європейської історіографії та історичної свідомості, не були першорядними в концепції історії галицької шляхти і Галичини загалом для цього львівського історика. Як здається, автор мав певні труднощі з тим, в який спосіб окреслювати етно-географічну приналежність Галичини у XV ст. Автор жодного разу не вживає терміну “українські” чи “західноукраїнські” землі, натомість постійно послуговується терміном Русь, часто в значенні земель Речі Посполитої, часом також вживає малопридатне і розмите окреслення kraj, objęty dziś Galicją wschodnią. У книжці немає також традиційних для українських істориків гнівних інвектив на адресу місцевого можновладства чи роздавничої політики польских королів. Польське можновладство, як і загалом поляки, що населяли тоді Галичину, – це для І. Шараневича свої, “автохтони”, яких історик так само, як і українців, протиставляє іншим етнічним групам. Отримувачі ж королівських надань у Галичині – це, в зображенні І. Шараневича, не шляхетська голота, яка загарбала землі, відібрані у галицькоруського боярства, але waleczni męźowie, яких заслужено винагороджували за їхню службу в обороні краю.

Поява перших українських концепцій історії шляхти Галичини, написаних виразно з перспективи національної історії, яка оцінювала значення тих чи інших соціальних груп передусім з огляду на їхній вклад у становлення “народу” чи “нації”, пов’язана з діяльністю істориків так званого “народницького” напрямку. “Народницька” історіографія мала вирішальне значення у формуванні історичної науки та модерної візії історії України в ХІХ ст. Найбільш репрезентативними для народницького розуміння історії шляхти є погляди Володимира Антоновича, одного з найвпливовіших дослідників історіїї України з другої половини ХІХ ст. та засновника тзв. “Київської” історичної школи. В. Антонович сформулював украй негативний погляд на роль шляхти в історії України. За В. Антоновичем, поява та існування шляхти на українських землях були результатом насамперед польського та литовського панування. Шляхта, згідно з концепцією Антоновича, була носієм військово-феодальної, ієрархічної, і, що важливо зазначити, польської, моделі соціального ладу, який завжди залишався чужим та ворожим для українців. У цій по-своєму маніхейській візії суспільних груп та народів, українці репрезентували демократичні, безкласові та “громадські” цінності [55, c. 15-16; 56, c. 183]. Погляди В. Антоновича, як і зрештою всієї “народницької” історіографії, на роль шляхти в українській історії сформувалися не без впливу антизахідних ідей російського слов’янофільства та антишляхетської риторики російської пропаганди, розгорнутої но Правобережній Україні в середині ХІХ ст. [29, c. LXX-LXXV; 157, p. 74-75].

Вплив і рецепція концепцій “народницької” історіографії у дослідженнях галицької шляхти пізнього середньовіччя є передовсім заслугою двох учнів В. Антоновича - Михайла Грушевського та Івана Лінниченка. Обидва вони вийшли зі школи В. Антоновича, однак репрезентували дві різні історіографії. Михайло Грушевський, як загально відомо, був найвидатнішим українським істориком кінця ХІХ- першої третини ХХ ст., творцем модерної концепції історії України та чільною постаттю українського національного руху того часу. Оцінки історії Галичини і галицької шляхти XIV-XV, які знаходимо у М. Грушевського, цілком відповідали його загальній візії історії України того періоду, яку вчений сформулював у 5 томі своєї фундаментальної “Історії України-Руси”.

Натомість Іван Лінниченко, попри своє українське походження, завжди залишався лояльним російським імперським істориком, який досить скептично, а іноді і вороже ставився до українського руху [50]. Його трактування історії Галичини цілком містилося в межах російського імперського дискурсу та російської історичної свідомості, для яких Галичина була втраченим російським краєм, який уявлявся і вивчався як інтегральна частина російської історії. Обидва історики спробували дати у своїх працях цілісний образ соціальної еволюції шляхетської верстви Галицької Русі та Поділля в XIV-XVI ст. Коло питань, які вони розглядають, є дуже подібним. М. Грушевський та І. Лінниченко аналізують напрямки роздавничої політики та умови королівських надань; поширення польського права та адміністративного устрою; долю руського боярства та інших служебних груп землевласників.

Історія шляхти Галицької Русі та Поділля в інтерпретації І. Лінниченка та М. Грушевського – це приклад того, наскільки подібним був образ польського панування, який конструювали, здавалося б, на перший погляд такі дві відмінні історіографії як українська і російська [101]. При цьому, змітологізована та ригористична у своїх оцінках, подібна репрезентація польсько-українських стосунків у Галицькій Русі пізнього середньовіччя розглядала польську присутність на західноукраїнських землях виключно у негативних категоріях, наголошуючи лише на національних, соціальних чи конфесійних утисках та полонізації. До цього типу тверджень належать, наприклад, слова І. Лінниченка про те, що польська шляхта, яка отримувала надання на Русі, представляла, як правило, найбіднішу верству (висновок не підкріплений жодним аналізом соціальної позиції новоприбулих осадників) [41, c. 38, 121]. Так само М. Грушевський та І. Лінниченко однозначно інтерпретують як антируську (тут йдеться про етнічно руську шляхту) роздавничу політику польських королів, зокрема Владислава ІІІ, яка привела в 40-х роках XV ст. до виникнення численних суперечок за маєтки поміж шляхтою та, якщо вірити Длугошу, до серії конфіскацій земельної власності, що належала етнічно руській шляхті [31, c. 61-62; 41, c. 56, 64-65]. Історики розглядають згадані події лише як ще один факт, що підкріплює їхню тезу про дискрімінаційну політику щодо православної шляхти в Польській державі.

Було б очевидно перебільшеням твердити про повну збіжність поглядів Грушевського та Лінниченка на історію галицької шляхти. Так, дослідники пропонують протилежні інтерпретації однієї з найбільш контроверсійних проблем шляхетського землеволодіння в Галицькій Русі, дискусія над якою і сьогодні не закінчена, а саме щодо поширення норм феодального права та інституту ленів. На думку І. Лінниченка, внаслідок наданнєвої політики Казимира Великого і особливо Владислава Опольського у Галицькій Русі була створена система ленно-васального землеволодіння, яка наслідувала західноєвропейські зразки. За правління Владислава Ягайла цей тип землеволодіння був поширений також далі на південно-східні межі Галицької Русі та на Поділля. Натомість, М. Грушевський пропонував розглядати тогочасні умови надань руській шляхті як наслідок впливів давньоруської та литовської практики, наводячи на підтвердження цієї тези згадки з документів того ж Владислава Опольського та Коріатовичів [31, c. 163-166; 32, c. 78-82; 41, c. 34-37, 41-42]. І. Линниченко та М. Грушевський також по різному бачили процес входження дрібних руських землевласників до складу шляхетського стану після 1434 р. М. Грушевський скритикував тезу І. Лінниченка про вирішальну роль гербових адопцій в процесі інтеграції руської шляхти, наголошуючи насамперед на важливості привілейованого володіння землею [32, c. 92]. Гостра дискусія між цими істориками виникла й після появи статті М. Грушевського про автентичність так званих грамот князя Лева. Полеміка точилася головно навколо можливості існування форм служебного боярського землеволодіння в Галицько-Волинській державі ХІІ-ХІІІ ст. [34; 35; 42]

Ревізія “народницької” концепції історії шляхти в українській історичній науці відбулася протягом першої половини ХХ ст. Переоцінка ролі соціальних еліт в українській історії пов’язана передовсім з ім’ям Вячеслава Липинського. Поява праць Липинського дала початок новому напрямку в українській історіографії, знаного як “державницький”. Як творець ідеології етатизму в українській суспільно-політичній та історичній думці, В. Липинський приділяв головну увагу значенню державних інcтитутів та політичних еліт в історії [29]. Для В. Липинського поняття “національна історія”, “історія нації” були тотожні історії держави, історії “провідної верстви” чи “національної аристократії”. Критика В.Липинського була спрямована перш за все проти “народницької” репрезентації історії України як чіткої дихотомії, вибудованої вздовж соціальних та класових поділів, де українець-селянин був протиставлений полякові-шляхтичу. В. Липинський розвинув свою концепцію української історії у студіях шляхтою, що приймала участь у повстанні Богдана Хмельницького, намагаючись підкреслити роль верстви у творенні підвалин нової козацької держави.

Однак, поза роботами самого В. Липинського цей принципово новий погляд на шляхту, який пропонували історики “державницької” школи, ніколи не знайшов свого втілення в конкретних, грунтованих на джерелах, дослідженнях. Послідовники В. Липинського зосередили свою увагу головно на вивченні політичної, дипломатичної та інституційної історії епохи Хмельницького та Гетьманату. Як не парадоксально, але саме праці істориків “народницької” школи з їхньою особливою увагою до аналізу соціального та правного становища окремих груп шляхти становили фактично єдиний вклад української історіографії у вивчення проблеми.

У Галичині, здається, єдиним українським істориком, який займався дослідженнями місцевої шляхти і який зазнав певних впливів ідей Вячеслава Липинського, був Богдан Барвінський. У одній з своїх найкращих праць, Б. Барвінський спробував вивести походження відомого козацького гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного з дрібної прикарпатської шляхти. Гіпотеза грунтувалася на поширенні придомка Конашевичі серед цієї шляхти і є підкріплена детальним аналізом генеалогії та геральдики родин Попелів та Уніховських-Устрицьких. Б. Барвінський відомий також як автор розвідки про геральдику галицько-волинського боярства першої половини XIV ст. [28; 60].

Окреме місце в історії вивичення шляхти займає радянський період. За роки радянської влади на Україні історія сусупільних еліт стала справді табуйованою темою для серйозних наукових досліджень. Звернення до теми шляхти в радянській історіографії мало майже виключно пропагандистський та ідеологічний характер, метою якого було показати шляхту як “класового ворога” українського народу. Важливо додати, що образ шляхти в радянських синтезах історії України функціонував одночасно як соціальна так і національна стигма. Вислови на зразок “панська Польща”, “польсько-шляхетське панування”, якими рясніють історичні тексти радянської доби, чітко показують механізми формування негативного етнічного стереотипу поляків шляхом їх отожнення зі шляхтою. Одночасно, негативний образ польської шляхти як “класових ворогів” українського народу був невід’ємними елементом радянсько-російського колоніального дискурсу про Україну та російських імперських наративів української історії. Репрезентація “польсько-шляхетського панування” на Україні як періоду “непосильного етнічного та соціального гноблення” українців протиставлялася тезі про “віковічне прагнення українців до воз’єднання з великим братнім російським народом”, “одвічну російсько-українську дружбу” тощо.

У цих оцінках шляхти радянською історіографією маємо справу з певного роду парадоксом. З одного боку, неважко помітити надзвичайну схожість оцінок та стереотипів радянської української та “народницької” історіографій в іхньому способі писати про шляхту. Як переконливо показала Наталя Яковенко у своєму аналізі поглядів українських істориків на характер Люблінської унії та наступної колонізіції Центральної України в XVI-XVII ст., радянська репрезентація цих подій як “польсько-шляхетського завоювання” ґрунтувалася значною мірою на рецепції оцінок (звичайно часом у змінених та вульгаризованих формах), вироблених “народницькою” історіографією [56, c. 184-186]. З іншого боку, розвиток історичної науки в Україні в радянську добу був значною мірою розривом з попередніми традиціями української історіографії. Більше того, радянський період став без перебільшення справжньою катастрофою для української історичної науки. Погляди та школи українських істориків, передовсім це стосується М. Грушевського та його учнів, що сформувалися в дорадянський період, були засуджені як “буржуазно-націоналістичні”, а самі історики фізично знищені. Нова академічна політика комуністів у галузі гуманітарних наук в Україні фактично унеможливила на довгий час провадження будь-яких серйозних досліджень з середньовічної та ранньомодерної історії України, що призвело до глибокої провінціалізації цих дисциплін в Україні.

Лише починаючи з другої половини 60-х рр. створювався певний простір для більш-менш незаангажованих досліджень з домодерної історії України, передовсім завдяки розвитку студій над аграрною історією та джерелознавством. Власне в цей час з’явилися високопрофесійні роботи Василя Інкіна про поширення та функціонування інститутів волоського права в Галичині, розвідки Ярослава Дашкевича, Олега Купчинського, А. Генсьорського та того ж В. Інкіна, присвячені розвитку дипломатики на західноукраїнських землях, зокрема вищезгаданим грамотам князя Лева.

Новий етап у студіях над шляхтою розпочався в 90-х роках минулого століття, після краху комунізму та здобуття Україною незалежності. Серед робіт з історії шляхти, що побачили світ протягом останніх десяти років, найбільш відомими є дослідження Наталі Яковенко. Її книжка „Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна)”, написана на принципово нових методологічних засадах, накреслила нові інтерпретаційні можливості та суттєво розширила коло досліджуваних питань [55]. Стосовно історії галицької шляхти, то цінними є спостереження Н. Яковенко щодо зв’зків між різними гілками тих самих панських родів, що проживали на території Галицької Русі та Волині.

Нині стає очевидним, що обмеженість тих концептуальних підходів, які розроблялися дотепер українськими істориками, у вивченні шляхти пов’язана насамперед з самими принципами традиційної парадигми української “національної історії”, у тому вигляді як вони були сформульовані протягом XIX-XX ст. Ця традиційна концепція української “національної історії” була невід’ємним елементом та одночасно продуктом процесу становлення модерної української нації, що відбувався в той час. Заснована на метафорах “генези” і, що особливо важливо, “тяглості” та “еволюції”, ця історія була своєрідною телеологічною проекцією, покликаною довести та легітимізувати безперервне існування українців як нації від найдавніших часів. Як академічна дисципліна, українська історична наука формувалася передовсім власне для того, щоб пояснювати та конструювати історичні факти і явища в межах “національної” парадигми.

Обидві українські школи істориків мали поважні труднощі з можливостями локалізувати історію шляхти в контексті цих традиційних наративів української “національної” історії. Історики “народницької” школи у більшості випадків взагалі залишали шляхту поза межами української національної історії, наголошуючи на тому, що вищі класи в історії України репрезентували “чужинський” або засимільований елемент, який постійно виступав противником національних та соціальних інтересів українців. “Державницька” історіографія займала діаметрально іншу позицію, проте не виходила за межі згаданої канонічної схеми. Концепція В. Липинського та його послідовників була фактично редукцією, яка зводила історію шляхти до ще однієї версії неперервного процесу зародження та еволюції української нації і держави. Історики “державницької школи”, наголошуючи на перманентній “циркуляції” соціальних еліт, всіляко підкреслювали ті моменти їхньої історії, які могли бути потрактовані як боротьба за “українську державність” або захист “національних прав” українців.

Такі спроби виключити або навпаки вписати історію шляхти в цю схему “національної історії” виявляються непродуктивними під багатьма оглядами, у першу чергу через неможливість пояснення таких фундаментальних рис історії шляхти на Україні як змінність та певна амбвівалентність політичних, етнічних чи релігійних ідентичностей, притаманних шляхетській верстві [157, p. 31]. Регіональні відмінності та відсутність державно-територіальної єдності українських земель, перервність у формуванні соціальних еліт, а також плинність культурних та етнічнх бар’єрів у домодерний період могли б стати сьогодні тими чинниками, які передовсім треба враховувати при виробленні нового методологічного інструментарія та окреслення нового кола питань для досліджень шляхти.


^ 1.2. Дослідження проблем історії шляхти Галицької Русі пізнього середньовіччя польськими та російськими істориками.

Інтерпретації історії західноукраїнських земель у складі Польської держави в XV-XVII ст., і зокрема трактування ролі шляхетської верстви в суспільно-політичних, господарських і культурних змінах, що відбулися в Галичині XIV-XV ст., сформувалися в польській історичній науці ХІХ-ХХ ст. як своєрідна антитеза до концепцій української історіографії того часу. Однобічній і заідеологізованій репрезентації українською історіографією доби польського панування як часу безперервних національних, конфесійних і соціальних утисків, польські дослідники протиставляли систему не менш змітологізованих поглядів на цей період спільної історії [161, p. 22, 25, 35-37, 40-43, 63; 101, s. 68-71]. На противагу українським історикам польська історична наука всіляко наголошувала на мирному характерові польської експансії на схід, на власних заслугах і особливому покликанні Польщі у поширені західної цивілізації та піднесенні запустілих і культурно відсталих після монголо-татарських спустошень українських земель. Приєднання земель Галицько-Волинської держави в XIV-XV ст. розглядалося польськими істориками або як naturalne rozwiązanie [96, s. 83] або ж як odzyskanie втрачених кілька століть перед тим істинно польських етнічних територій [150, s. 6]. Подібні оцінки були підпорядковані телеологічній візії польської історії XIV-XV ст. як історії розвитку “яґеллонської ідеї”, в межах якої захоплення Галицької Русі презентувалося як початок польської експансії на Схід [96, s. 53]. Природний, незворотний і легітимний характер, який, на думку польських дослідників, мала інкорпорація Галичини до складу Польської Корони, протиставлявся діяльності конкурентів Пястів у боротьбі за Галицьку Русь, наприклад Угорщини, на західноукраїнських землях, чия політика репрезентувалася як narzucanie Rusi bez jej wiedzy i woli węgierskich namiestników [96, s. 264]. Спрощено і однобічно трактувалося також поширення західноєвропейських культурних і соціальних взірців в Галичині XIV-XV ст. Інтенсивний процес окциденталізації Галицької Русі того часу ставав в інтерпретаціях польських істориків синонімом полонізації, мінімалізуючи таким чином роль німецьких чи угорських впливів у регіоні або ж ігноруючи активні контакти Романовичів і боярської еліти Галицько-Волинської держави з країнами Центральної Європи в ХІІІ- XIV ст. [128]. Польська шляхта та можновладство в цих інтерпетаціях історії Галичини презентувалася як element cywilizacyjny, якому належить головна заслуга у справі утвердження західноєвропейських культурних вартостей на новоприєднаних землях.

Цей погляд на минуле Галичини чи України загалом доповнювався також послідовним ігноруванням терміну “українці”, “Україна”, “український” у польскій історичній літературі ХІХ- першої половини ХХ ст. [110, s. 348]. Такі репрезентації української історії не обмежувалися лише сферою чистої, академічної науки. Ці уявлення про історію польсько-українських стосунків складалися у цілісний дискурс, який визначав польський спосіб мислення про Україну, про її мешканців та її історію і який з перспективи сьогоднішньої гуманістики без більших вагань можна б назвати польською версією “орієнталізму”.

Втім, ця система історичних упереджень та стереотипів, існування яких було до певної міри неминучим елементом розвитку історичної дисципліни в добу повстання модерних націй і націоналізмів, аж ніяк не применшує внеску польських істориків у вивчення історії Галичини та її шляхти доби середньовіччя і ранньомодерного часу. Більше того, на сьогодні доробок польських істориків без сумніву виграє у порівнянні з українським щодо кількості, різноплановості та систематичності досліджень з західноукраїнської історії даного періоду.

Починаючи з другої половини ХІХ ст. історичні студії над Галичиною пізнього середньовіччя стають одним з найбільш помітних напрямків досліджень польських істориків. З одного боку, інтерес до історії західноукраїнських земель пояснювався напруженим станом польсько-українських стосунків у регіоні. Зверненння до історії, яке часто практикували обидві сторони конфлікту, мало довести обгрунтованість претензій кожної з етнічних груп на право володіти Галичиною. З іншого боку, саме в цей час Галичина і зокрема Львів перетворюються на головний центр польської історичної науки. Завдяки старанням групи істориків, передовсім Ксаверія Ліске, у Львові засновується Польське Історичне Товариство (1886 р.) та періодичне видання „Kwartalnik Historyczny”, які стають найважливішими інституціями, навколо котрих відбувається розвиток історичної науки в Галичині. Власне Ксаверію Ліске та його учням (О. Бальцер, А. Чоловський, Л. Фінкель, Ф. Паппє, А. Прохазка) належить найбільша заслуга у започаткуванні систематичних студій над галицькою історією і шляхтою, зокрема.

Сам К. Ліске майже не залишив синтетичних робіт чи спеціальних досліджень з галицької історії. Ширше відома лише його розвідка про судівництво Галицької Русі перед впровадженням польського права, яка спричинила жваву дискусію серед польських істориків за участю Р. Губе і В. Маргаша [99; 119; 121].

Наукову роботу над історією Галичини, розп