Реферат: Статистичний аналіз людських втрат ворогуючих сторін та українського народу в роки великої вітчизняної війни

СТАТИСТИЧНИЙ АНАЛІЗ ЛЮДСЬКИХ ВТРАТ ВОРОГУЮЧИХ

СТОРІН ТА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В РОКИ ВЕЛИКОЇ

ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ.


У 2008 році минуло 63 роки з дня закінчення Другої світової війни – найбільшої війни в історії людства як за чисельністю армій, які прийняли в ній участь, так і за кількістю людських жертв. Складовою частиною Другої світової війни стала Велика Вітчизняна війна 1941 – 1945 років, яку останнім часом ще називають радянсько – німецькою війною. Історія Великої Вітчизняної війни належить до найбільш сфальсифікованих сторінок світової історії, причому радянська (сталінсько – брежнєвська) історія цієї війни, за С.В. Кульчицьким “була сфальсифікована ще в процесі створення” [1]. Це й не дивно, оскільки перемога над гітлерівською Німеччиною стала головним виправданням існування радянської влади та самого тоталітарного режиму. До ідеалу були зведені жорстока дисципліна, зведення особистості до положення гвинтика державної машини, абсолютна самопожертва в ім”я держави, повна відсутність політичної опозиції та “інакомислія”. Перемога над Німеччиною продовжила на чотири з половиною десятиріччя існування як самого СРСР, так і комуністичного режиму в ньому, законсервувала в країні неефективну економічну та політичну систему.

Одним з головних питань підведення підсумків будь - якої війни, є питання втрат ворогуючих сторін у цій війні, оскільки воно відображає якість “бойової роботи“ збройних сил. Можна твердити, що питання втрат збройних сил СРСР у радянсько – німецькій війні 1941 – 1945 рр. є чи не найбільш сфальсифікованим. В роки війни обговорення власних втрат в СРСР було суворо заборонене, а ті, хто насмілювався про це говорити піддавалися, незважаючи на посади і звання, суворим репресіям. Так, генерал – лейтенант С.А. Калінін, який командував армією, одержав 25 років таборів за те, що мав необережність записати у своєму щоденнику, що Верховне Головнокомандування “не заботится о сохранении людских резервов и допускает в отдельных операциях большие потери”, а генерал – майор авіації А.А. Туржанський у 1942 році одержав “всього – навсього” 12 років таборів за те, що вважав, що повідомлення Совінформбюро “предназначены только для успокоения масс и не соответствуют действительности, так как преуменьшают наши потери и преувеличивают потери противника” [2,с.264; 3,с.361]. Надалі, аж до кінця 80 – х років, питання втрат Червоної Армії в роки радянсько – німецької війни в СРСР не піднімалося і наукові дискусії на цю тему не проводилися. Видатний демограф Б.Ц. Урланіс у своїй монографії “Войны и народонаселение Европы“ [4], яка вийшла у 1998 році репринтним виданням під іншою назвою [5], проаналізував втрати збройних сил держав Європи у всіх війнах протягом 1700 – 1945 років, але від аналізу втрат збройних сил СРСР у роки радянсько – німецької війни ухилився. Разом з тим, як відмічається в [6], у французькому перекладі своєї книги, яка побачила світ у 1972 році, він прямо писав, що втрати Червоної Армії в роки війни перевищили 10 млн. вбитих і померлих від ран. Натомість, весь цей час радянського читача “знайомили” з багатократно перевищеними втратами Німеччини та її союзників, забуваючи сказати про свої власні втрати. Дискусія на тему втрат збройних сил та населення СРСР в роки радянсько – німецької війни, яка почалася наприкінці 80 – х років, не вщухає й досі. Не в змозі заперечити величезні втрати збройних сил СРСР на фронтах війни, сучасні фальсифікатори йдуть шляхом максимального применшення втрат Червоної Армії, і, навпаки, – максимального завищення втрат Німеччини та її союзників, що наочно проявилося в колективній праці російських військових істориків [7].

Встановити точну кількість загиблих навіть у війнах невисокої інтенсивності є справою непростою. Завдання стає набагато складнішим, якщо у війнах, на зразок радянсько – німецької, рахунок йде навіть не на мільйони, а на десятки мільйонів загиблих. Тому для встановлення максимально точних втрат необхідним є всезагальний аналіз первинного актового матеріалу про втрати як Червоної Армії, так і мирного населення СРСР. Такий аналіз, як в колишньому СРСР, так і в теперішній Росії, де зберігається величезна більшість військових архівів, не проводився [3,с.309]. Більше того, Центральний архів президента Росії до цього часу недоступний [8,с.106]. Ще важчим завданням є визначення втрат України в цій війні, оскільки втрати українського народу, за справедливим зауваженням С.В. Кульчицького, завжди розчинялися в загальносоюзних втратах [9,с.21]. Отже, можна говорити тільки про наближені оцінки втрат. В зв”язку з цим пропонована стаття аж ніяк не претендує на закриття проблеми обчислення втрат ворогуючих сторін та українського народу в роки Великої Вітчизняної війни. Навпаки, метою статті є зібрання “під один дах” відомих до цього часу статистичних даних про втрати та встановлення на базі їх аналізу найбільш достовірної цифри втрат ворогуючих сторін та українського народу в роки радянсько – німецької війни. Ця цифра втрат в результаті подальших досліджень може бути уточнена. Додамо, що в посиланнях на журнал “Независимое военное обозрение” ми даємо назву цитованої статті, але не вказуємо цитовану сторінку, через те, що в процесі роботи ми користувалися Internet – виданням цього журналу.

Проте перш, ніж вести мову про кількісні оцінки втрат, необхідно дати відповідь на запитання: а чому саме в роки радянсько – німецької війни втрати збройних сил СРСР були такими величезними? Адже ні до цієї війни, ні після неї, нічого подібного не спостерігалося.

І тут доречно згадати, що в 30 – ті роки ХХ століття Радянський Союз вступив як супермілітаризована держава. Ось конкретний приклад. В 1938 році Генштаб Червоної Армії розробив новий план її розгортання, причому розробники виходили з найгіршого для СРСР варіанту – війни на два фронти. На сході – проти Японії, а на заході – проти військового блоку держав (Італія,Польща, Румунія,Фінляндія, країни Прибалтики) на чолі з Німеччиною. Згідно аналізу, проведеного радянським Генштабом, виявилося [10,с.100], що всі противники СРСР разом узяті могли виставити на обох фронтах 13.077 гармат і мінометів, 5.775 літаків та 7.980 танків. Для порівняння, Радянський Союз тільки за один 1938 рік виробив понад 12 тис. гармат, понад 5 тис. літаків, а виробництво танків ще в 1933 році досягало 3.770 одиниць – більше половини світового танкового виробництва [10,с.100]. Але і після 1938 року потужності радянських військових заводів не бездіяли. За період 1939 – першої половини 1941 року збройні сили СРСР одержали від промисловості 92.492 гармат і мінометів, 7.448 танків та 19.458 бойових літаків [11,с.445].

Проте величезні запаси зброї нічого не варті без належної бойової підготовки військ. Для того, щоб вияснити, чи були в радянського керівництва підстави сумніватися в боєздатності Червоної Армії, слід розглянути співвідношення втрат Червоної Армії та її супротивників у передвоєнних війнах та військових конфліктах, а також результати цих воєн і конфліктів. Так, конфлікт біля озера Хасан (липень – серпень 1938 року) склався для СРСР не зовсім вдало: втрати СРСР склали 960 загиблих [7,с.173], а Японії – 650 загиблих [12,т.46,с.21]. З цього були зроблені віповідні висновки (в тому числі маршал Блюхер поплатився своїм життям), і наступного, 1939 року, конфлікт біля річки Халхін – Гол (липень – серпень 1939 року) закінчився нищівним розгромом Японії. Японські втрати перевищили 61 тис. чоловік, в тому числі 25 тис. чоловік вбитими [12,т.46,с.44], втрати СРСР склали 9.703 вбитих та 15.251 пораненого [7,с.179]. Розгром біля Халхін – Голу призвів до того, що надалі ні про який другий фронт проти СРСР не могло бути і мови.

Похід Червоної Армії на Західну Україну та Західну Білорусію (17.09 – 2.10. 1939 р.) також виявився вдалим. При порівняно невеликих втратах – 1.475 загиблих та 2.002 поранених [7,с.187] була захоплена територія площею 196 тис. кв. кілометрів (50,4 % території Польщі) з населенням 13 млн. чоловік [11,с.128].

Війна СРСР з Фінляндією (1939 – 1940 рр.), хоча і закінчилася поразкою останньої і призвела до втрати 10% фінської території на якій до війни проживало 12% населення країни [11,с.171], з точки зору людських втрат не була вдалою для СРСР. Останнім часом українськими пошуковцями проведена велика робота по встановленню кількості уродженців України, які загинули під час радянсько – фінської війни. Так, в книзі [13], яка вийшла в світ у 2004 році говориться про більше, ніж 40 тис. полеглих уродженців України [13,с.57], а в книзі [14], яка вийшла наступного року, мова вже йде про понад 68 тис. уродженців України, які полягли в снігах Суомі [14,с.57]. Вказані цифри наводять на думку, що реальною цифрою втрат Червоної Армії в роки радянсько – фінської війни є не цифра 126.875 полеглих бійців та командирів Червоної Армії, яка пропагується авторами монографії [7,с.208], а цифра 200 тис. загиблих червоноармійців, яку назвав головнокомандувач фінської армії маршал Маннергейм [15,с.318 – 319]. Для порівняння – фінські втрати склали 24.923 загиблих та 43.557 поранених [15,с.318]. За уточненими даними 1.029 мирних фінських громадян загинуло від бомбардувань радянської авіації [16,с.499]. Після закінчення радянсько – фінської війни в квітні 1940 року під керівництвом Сталіна була проведена нарада, присвячена підсумкам війни, яка детально описана в [17]. На думку радянського керівництва, з цієї наради були зроблені відповідні висновки, тим більше, що два наступних походи – в Прибалтику та проти Румунії пройшли з мінімальними втратами. Прибалтійські держави – Латвія, Литва та Естонія (сукупна територія – 172,8 тис. кв. кілометрів, населення – 5,982 млн. чоловік) були захоплені в червні 1940 року, причому втрати Червоної Армії склали всього 58 загиблих та 158 поранених [11,с.193,205]. Захоплення Бесарабії та Північної Буковини (територія – 50.762 кв.кілометри, населення – 3,776 млн. чоловік) протягом 28 червня – 1 липня 1940 року обійшлося Червоній Армії в 44 загиблих та 75 поранених [11,с.232 – 233]. Громадянська війна в Іспанії (1936 – 1939 рр.) та антияпонська війна в Китаї (починаючи з 1937 року) активно використовувалися радянським керівництвом для бойового тренування вищих офіцерських кадрів, а також офіцерів технічних родів військ ( в першу чергу авіації).

Отже, результати воєн і конфліктів 1939 – 1940 років вселяли оптимізм для радянського керівництва, яке вбачало в їх результатах правильність постулату, висунутого в 1935 році маршалом Ворошиловим про те, що Червона Армія буде воювати малою кров”ю і на чужій території [18,с.104]. За винятком радянсько – фінської війни ( з результатів якої, на думку сталінського керівництва були зроблені серйозні висновки), втрати Червоної Армії були відносно невеликі, зате кількість “республік – сестер” збільшилася до 16 – ти. А тому новий, 1941 рік радянське керівництво зустрічало з оптимізмом, який вихлюпнувся на сторінках газети “Правда” за 1 січня 1941 року, у вигляді великого вірша, з якого наведемо тільки чотири, дуже характерні рядки:


…Наш каждый год победа и борьба

За уголь, за размах металлургии!

А может быть, к 16 – ти гербам

Еще гербы прибавятся другие…


Отже, радянське керівництво і в 1941 році мало намір робити те, що воно робило в 1939 – 1940 роках, а саме збільшувати територію СРСР. Ще в липні 1940 року нарком зовнішніх справ СРСР В.Молотов у розмові з міністром іноземних справ Литви В. Креве – Міцкявічусом заявив: ”Сейчас мы убеждены более, чем когда – либо еще, что гениальный Ленин не ошибался, уверяя нас, что вторая мировая война позволит нам завоевать власть во всей Европе, как первая мировая война позволила захватить власть в России…“ [11,с.421 – 422].

Чи знало радянське керівництво про план “Барбаросса” нападу Німеччини на Радянський Союз? Так, знало. Колишній міністр оборони СРСР маршал Гречко ще в 1966 році заявив, що “… через 11 дней после принятия Гитлером окончательного плана войны против Советского Союза (18 декабря 1940 года) этот факт и основные данные решения германского командования стали известны нашим разведывательным органам” [19]. В монографіях [11,с.295 – 324] та [20,глава 13] детально описано, чому радянське керівництво не вірило в можливість нападу Німеччини на СРСР. Переказ цих положень не є тематикою пропонованої статті, але все ж на один момент хочеться звернути увагу.І в [11,с.301] і в [20,с.295] прямо говориться про те, що радянське керівництво виходило з ідеї затяжної війни, і не вірило в можливість німецького “бліцкригу” проти СРСР. Якщо перекласти це положення на зрозумілу мову, то радянське керівництво виходило з того, що для війни проти СРСР потрібна серйозна підготовка, яка би включала пошиття зимового одягу для солдатів вермахту (як мінімум 6 млн. баранячих кожухів), виробництво танків з широкими гусеницями, масове виробництво лиж та лижного спорядження, зимового пального і мастил для танків, автомашин та зброї і т.д. [21,с.368]. Радянська розвідка за цим всім уважно стежила і ніяких ознак серйозної підготовки війни Німеччини проти СРСР не знаходила. В. Суворов згадує [21,с.366], що в Академії ГРУ вивчалося 8 способів, якими перевірялися добуті плани Гітлера. Так от всі 8 способів дали негативну відповідь: Німеччина до війни не готова, а добуті плани – явна дезінформація. Тобто, аж до 22 червня 1941 року радянське керівництво точно не знало: план “Барабаросса” – це дійсний план війни, чи підроблений папірець і не вірило, що в умовах війни з Англією Гітлер наважиться на авнтюру.

З іншого боку, якщо Німеччина мала тільки один план “Барбаросса” (директива на розробку плану дана 21 липня 1940 року, остаточне затвердження – 18 грудня 1940 року) [22,с.77], то Генштаб Червоної Армії розробку плану на випадок війни з Німеччиною почав ще з жовтня 1939 року, причому упродовж 1940 – 1941 рр. було розроблено, як мінімум чотири варіанти оперативного плану Червоної Армії, зміст яких свідчить тільки про підготовку наступальних дій радянських військ [11,с.497 – 498]. Стосовно переходу в наступ Червоної Армії існують такі дати: В. Суворов називає датою наступу 6 липня 1941 року [23,с.333], до цієї ж дати схиляється і Б. Соколов [3,с.60]. М. Мельтюхов називає дату 15 липня 1941 року [11,с.499] як нижню межу термінів можливого нападу СРСР на Німеччину (операція “Гроза”).

Станом на 22 червня 1941 року протистоячі угрупування військ за даними М. Мельтюхова були такими [11,с.478]:





Червона Армія

Німеччина та союзники

Дивізії

190

166

Особовий склад

3.289.851

4.306.800

Гармати та міномети

59.787

42.601

Танки та штурмові гармати

15.687

4.171

Літаки

10.743

4.846



Проте Б. Соколов вважає кількість німецької техніки завищеною. За його даними вермахт насправді мав 3.350 танків та штурмових гармат та 3.583 літаки [3,с.74], а Червона Армія мала близько 5,5 млн. бійців за рахунок призову запасних [3,с.73]. Але як би там не було, після проведення усіх мобілізаційних заходів на Німеччину мало бути націлено 247 дивізій (81,5% особового складу Червоної Армії), тобто 6 млн. чоловік, близько 70 тис. гармат та мінометів, понад 15 тис. танків та близько 12 тис. літаків [11,с.410], які організаційно будувалися в два ешелони. За ними формувався третій стратегічний ешелон в складі 29,30 та 31 – ї армій, в яких всі командири – від командирів взводів та відділень до командирів полків, дивізій та командувачів армій були чекістами з НКВС та НКДБ [24,с.292 – 293]. Їхнім завданням була “совєтизація” захоплених територій. Всього – ж після завершення мобілізаційного розгортання на основі плану МП – 41, Червона Армія мала нараховувати 8,9 млн. чоловік, мала мати 106,7 тис. гармат та мінометів, до 37 тис. танків, 22,2 тис. бойових літаків, а також 10,7 тис. бронеавтомобілів, 91 тис. тракторів та 595 тис. автомашин [11,с.392]. Дослідник Г.Герасимов, проаналізувавши більше 30 показників матеріального забезпечення Червоної Армії в передвоєнний період прийшов до висновку, що по основних видах техніки, боєприпасів та запасів матеріальних засобів Червона Армія була забезпечена не гірше, ніж в період переможних операцій 1944 – 1945 років [11,с.497]. Радянські збройні сили були на той час найбільшою армією в світі і багатократно перевищували збройні сили Німеччини.

Окрім кількісного моменту, слід ще проаналізувати та порівняти якість збройних сил СРСР та Німеччини. Б. Соколов, посилаючись на результати новосибірських істориків К. Калашникова, В. Феськова та ін., які провели відповідне дослідження, наводить такі дані [3,с.66 – 69]. За досвідом планування і проведення операцій вермахт переважав Червону Армію у вищій командній ланці вдвічі, а в середній та молодшій ланці – втричі. Рівень оперативно – стратегічної та тактичної підготовки у вищій ланці був рівним, але в середній та молодшій ланках перевага була в два і в три рази на користь вермахту. По якості танків радянська перевага вважається двократною по середніх та легких танках, і абсолютною – по важких (таких танків у німців тоді просто не було). Зате по якості підготовки танкістів та рівню ремонту, евакуації та техобслуговуванню танків вермахт перевищував Червону Армію втричі. Бойова підготовка радянської піхоти оцінюється в два рази нижче, ніж у вермахті, зате по якості артилерії, так і в підготовці артилеристів Червона Армія мала перевагу в 2 – 3 рази. За якістю підготовки льотчиків, люфтваффе перевищувала радянські ВПС в 2 – 3 рази.

Погнавшись за великою кількістю бойової техніки, радянське керівництво повинно було жертвувати якістю бойової підготовки. Так, радянські танкісти одержували практику водіння танків в межах 5 – 10 мотогодин, в той час, як для впевненого керування “товстошкірою” машиною потрібно, як мінімум, 25 мотогодин [3,с.62,120]. Пілоти люфтваффе йшли в бій тільки тоді, коли мали не менше 450 годин льотної підготовки [3,с.117]. Радянські льотчики за перші 3 місяці 1941 року мали всього 4 – 15,5 годин нальоту, і, хоча потім кількість годин нальоту збільшилася до 20 – 30 годин [3,с.62,117], порівняно з люфтваффе цього було малувато.

Велику роль також відігравали бойові традиції. У Другу світову війну німецька армія вступила, маючи в кожному батальйоні по 5 – 6 офіцерів, які приймали участь в Першій світовій війні [3,с.5]. Тобто більшість командирів дивізій вермахту в роки Першої світової війни командували полками, полкові командири – батальйонами, і т.д. В Червоній Армії цього не було, оскільки царське офіцерство було значною мірою винищене в роки Громадянської війни і добите репресіями 1937 – 1938 років. Згідно з [3,с.5] до 1941 року в радянській дивізії нараховувалося 4 – 5 офіцерів з бойовим досвідом Першої світової війни – менше, ніж їх було тоді в німецькому батальйоні.

Отже, кадрова Червона Армія переважала вермахт чисельністю та кількістю бойової техніки, а вермахт вказані недоліки компенсовував кращою якістю особового складу та рівнем експлуатації бойової техніки. Тобто, за сумою розглянутих вище показників протистоячі угрупування можна вважати приблизно рівносильними.

В таких умовах, тим більше, коли обидві сторони планували розв”язувати власні бойові завдання наступом, величезну перевагу одержувала та з них, яка б нанесла удар першою. Відомо, що радянський напад на Німеччину спочатку планувався на 12 червня 1941 року [11,с.411], але потім термін нападу був перенесений на липень 1941 року.Цей термін (12 червня 1941 року) М. Мельтюхов вважає найбільш оптимальним для нападу Червоної Армії, оскільки на той час Німеччина не мала сил відбити радянський удар [11,с.504 – 505]. Більше того, на кінець 1941 року, в цьому випадку радянсько – німецький фронт стабілізувався би там, де він проходив наприкінці 1944 року – по річках Нарев та Вісла, а на Балканах глибина просування Червоної Армії лімітувалася би тільки інерцією радянського удару [11,с.506]. Зрозуміла річ, збройна баротьба потягла би в могилу сотні тисяч жертв, але втрати не були б такими величезними, як в роки Великої Вітчизняної війни. На думку М.. Мельтюхова, впустивши можливість напасти на Німеччину 12 червня 1941 року, Червона Армія втратила можливість “разгромить наиболее мощную европейскую державу, и выйдя на побережье Атлантического океана, устранить вековую западную угрозу нашей стране” [11,с.509]. Те, що напад Червоної Армії на Німеччину планувався 6 – 15 липня 1941 року підтверджується генералом армії С. Івановим, який, констатуючи факт нападу німецьких військ 22 червня 1941 року, разом із тим зауважує, що “немецко – фашистскому командованию буквально в последние две недели перед войной удалось упредить наши войска…” [25,с.211 – 212].

Випереджувальний удар німців 22 червня 1941 року мав для Червоної Армії катастрофічні наслідки. Була розгромлена кадрова армія, яка в передвоєнних війнах і конфліктах накопичила бойовий досвід, розбиті всі мехкорпуси, втрачена авіація. До 1 грудня 1941 року Червона Армія втратила вбитими, полоненими, тими, хто пропав безвісти 7 млн. чоловік, близько 22 тис. танків, до 25 тис. бойових літаків [26,с.620]. Б. Соколов [18,с.180] наводить дещо меншу кількість втрачених бойових літаків – 17,9 тис., з них 10,3 тис. було знищено в боях. В. Суворов додає [27,с.145], що було втрачено 101.100 гармат та мінометів, 6,29 млн. одиниць стрілецької зброї та понад 1 млн. тонн боєприпасів. Але трагедія полягала ще й в тому, що були втрачені потужності по виробництву зброї та боєприпасів. В. Суворов [24,с.126] з посиланням на книгу Н. Вознесенського “Военная экономика СССР в период Великой Отечественной войны “ за 1947 рік, наводить такі дані: в 1941 році німцями було захоплено 303 радянських порохових, патронних та снарядних заводи, які мали річну продуктивність випуску 101 млн. снарядних корпусів, 32 млн. корпусів артилерійських мін, 24 млн. корпусів авіабомб, 61 млн. снарядних гільз, 30 млн. ручних гранат, 93.600 тонн пороху та 3.600 тонн тротилу. Це все складало 85% потужностей Наркомату боєприпасів СРСР. Треба додати, що в результаті раптового нападу німців була знищена військово – топографічна служба, без якої армія неспроможна воювати. Наприклад, в результаті раптового нападу німців в 1941 році на всю 186 – ту стрілецьку дивізію Червоної Армії припадала всього одна топографічна карта [28,с.249].

Отже, в 1941 році чудово озброєна кадрова Червона Армія, яка і так за деякими параметрами поступалася німцям, через несподіваний напад була розгромлена і понесла величезні втрати, які, як ми покажемо нижче, набагато перевищували втрати вермахту. Надалі залишки цієї армії (до кінця 1941 року збереглося всього 7% її початкової кількості [26,с.620] ) поповнювалися за рахунок набагато слабше підготовлених, аніж кадровики, резервістів. На це все накладалися катастрофічна нестача зброї, боєприпасів, топографічних карт і т.д.

З”єднання Червоної Армії, сформовані головним чином з резервістів несли більші втрати, аніж бойові частини вермахту з таких причин:

1. Основним видом бойових дій, згідно з радянською військовою доктриною вважався наступ. В роки Великої Вітчизняної війни 70% операцій Червоної Армії носили наступальний характер [22,с.481], і тільки 30% операцій - оборонний характер. А в наступальних операціях втрати наступаючої сторони перевищують втрати сторони, яка обороняється, приблизно у співвідношенні 3:1.

^ 2.Це співвідношення для частин Червоної Армії, зформованих з резервістів було ще вищим з таких причин:

А). Погане забезпечення озброєнням та боєприпасами особового складу, особливо в 1941 – 1942 роках. Наприклад, під час битви під Москвою на 4 – х ополченців припадала тільки одна гвинтівка [29]. Ще один приклад. Полковник Ілля Капров, командир 1075 стрілецького полку, в складі якого билося 28 панфіловців, на допиті 10 травня 1948 року показав, що для оборони Москви, за умови майже повної відсутності артилерії, йому були виділені кілька французьких музейних гармат [3,с.174]. Не кращою була ситуація і в 1942 році. Наприклад, в травні 1942 року під Харковом, 41 – а стрілецька дивізія нараховувала 11.487 чоловік особового складу, проте всього 6.885 гвинтівок, 180 пістолетів – кулеметів та 76 ручних кулеметів [30,с.125]. Виходить, що 4.346 червоноармійців взагалі не мали зброї. Сам автор монографії [30] стан цієї дивізії характеризує, як жалюгідний [30,с.125].

Б). Бойові частини, як правило поповнювалися не підготовленими маршовими підрозділами, а слабонавченим маршовим поповненням. Командири скаржилися, що “ … необстрелянные и недостаточно обученные люди сразу вливаются в боевые порядки и начинают вести бой. Получалась большая диспропорция в боевых качествах между бойцами, закаленными в боях, и новичками, которые далеко еще не были обстреляны. Первые в боевой обстановке дрались хорошо. Вторые были менее устойчивы и часто вначале поддавались панике “ [3,с.329]. Як наслідок, бойові частини, в яких було багато малонавчених новачків, не виконували бойових задач і несли великі втрати.

В).Масовий характер радянського наступу. Американський дипломат А. Гарріман згадував, що американських військових завжди дивував радянський наступ, який носив масовий характер. За їх словами росіяни йшли хвиля за хвилею. Німці їх буквально косили, але в результаті одна хвиля обов”язково проривалася [2,с.258]. Тобто, для Червоної Армії мали смисл тільки сталінські накази перемагати, не рахуючись з втратами [3,с.366]. Для цього особовий склад Червоної Армії оброблявся міфами про 28 героїв – панфіловців, про Олександра Матросова та Миколу Гастелло і т.д., які нічого спільного з дійсністю не мали [2,с.378 – 424; 3, с.157 – 219].

3. Слаба підготовка резервістів призводила до великих втрат в людях та в бойовій техніці навіть у тих операціях, де Червона Армія оборонялася. Як приклад, в боях на Курській дузі Червона Армія, обороняючись, втратила 6 тис. одиниць бронетехніки, а вермахт, наступаючи, втратив тільки 1,5 тис. одиниць бронетехніки [31].

4. Бойова техніка в Червоній Армії виступала перш за все не як засіб мінімізації людських втрат, а як своєрідна самостійна цінність, заради збереження якої не гріх пожертвувати і людським життям. З цього приводу досить згадати, як маршал Жуков пояснював президенту США Д. Ейзенхауеру те, яким чином радянські війська долали німецькі мінні поля [3,с.366 – 367]. Спочатку пускали піхотинців, які ціною власного життя підривали протипіхотні міни, а потім в прохід, який таким чином утворювався, йшли сапери, які знімали протитанкові міни, щоб танки змогли пройти мінне поле без втрат.

Але слід наголосити, що це все мало місце тільки тому, що вермахт, нанісши випереджувальний удар, зумів нав”язати Червоній Армії “свою волю”. Коли першою наносила удар Червона Армія, ситуація була зовсім іншою. До наведених вище результатів передвоєнних воєн і конфліктів додамо ще два приклади.

В серпні 1941 року, коли йшли невдалі для Червоної Армії бої на радянсько – німецькому фронті, територія Ірану була захоплена Червоною Армією швидко і з мінімальними втратами, які склали всього 40 вбитих та 150 поранених [32]. Під час радянсько – японської війни (9 серпня – 2 вересня 1945 року) великі території північно – східного Китаю, північної Кореї, південного Сахаліну та Курильських островів були захоплені з порівняно невеликими для такої перемоги втратами, які склали 12.031 вбитого та 24.425 поранених [7,с.309].

Визначення втрат Червоної Армії в роки радянсько – німецької війни являє собою складне завдання через ряд обставин. ^ По – перше, слід відмітити погану постановку обліку кадрів та погану збереженість документів, особливо за 1941 – 1942 роки. Справа в тому, що після радянсько – фінської війни рядовий та сержантський склад Червоної Армії був позбавлений посвідчень особи – книжок червоноармійця, що не тільки відкривало широкі можливості для розвідників та диверсантів противника (їм досить було мати червоноармійську форму і знати номери дислокованих в даному районі частин), але і ускладнювало визначення чисельності особового складу і величини втрат навіть у мирний час. У переддень нового 1941 року майбутній маршал Конєв підняв питання про введення в Червоній Армії похоронних команд, але Сталін відповів, що це непотрібно [33]. Очевидно вважалося, що “Красная Армия всех сильней” і в похоронних командах не буде потреби. Правда, 15 березня 1941 року з”явився наказ наркома оборони №138 “ Положение о персональном учете потерь и погребении личного состава Красной Армии в военное время” [3,с.314 – 315]. Згідно з цим наказом для бійців та командирів вводилися індивідуальні медальйони, де вказувались ПІБ, звання, рік та місце народження, адреса сім”ї його володаря. Солдати ці медальйони називали “смертниками” [33]. Але весь особовий склад Червоної Армії забезпечити медальйонами не встигли, більше того, 17 листопада 1942 року медальйони були відмінені [3,с.315]. Відміна медальйонів, хоча і диктувалася бажанням не пригнічувати військовослужбовців думами про можливу смерть (багато хто з цієї причини взагалі відмовлявся брати медальйони), але це все ще більше заплутало облік втрат. Книжки червоноармійця були введені 7 жовтня 1941 року, але ще на початку 1942 року не всі червоноармійці були ними забезпечені [3,с.315]. Через великі втрати, і, як наслідок велику плинність особового складу, питання його обліку в Червоній Армії протягом усієї війни було вкрай незадовільним. В наказі замнаркома оборони від 12 квітня 1942 року відмічалося, що на персональному обліку перебувала тільки третина дійсного числа вбитих [3,с.315], а наказ наркома оборони виданий через три роки (7 березня 1945 року) констатував, що “ …военные советы фронтов, армий и военных округов не уделяют должного внимания этому вопросу “[3,с.315]. Ось конкретний приклад, який характеризує рівень обліку кадрів у частинах Червоної Армії. За офіційними радянськими даними Кенігсберг штурмувало 134 тис. червоноармійців, зате медаль “За взятие Кенигсберга” одержало 740 тис. чоловік ! [34].

^ По – друге, причиною того, що “внизу” погано вівся облік кадрів, було також те, що “згори” не було єдиної структури, яка би протягом всієї війни займалася цією справою. Якщо вести мову про загиблих, то цим питанням по черзі займалися в Генеральному штабі, потім в Головному управлінні формування та укомплектування військ, потім в Центральному бюро з персонального обліку втрат особового складу діючої армії, а потім в Головному управлінні кадрів [35].

^ По – третє, Сталін та радянське керівництво настільки “високо” цінували пам”ять про полеглих червоноармійців, що видали в квітні 1942 року постанову Раднаркому, згідно якої завдання по похованню загиблих бійців Червоної Армії покладалася не на державу, а на виконкоми місцевих та обласних рад, тобто реально на колгоспи [33]. Постанова від 18 лютого 1946 року, окрім місцевих рад, покладала обов”язки по захороненню загиблих червоноармійців ще й на місцеві військкомати [33]. Як ці постанови виконувалися можна дізнатися з джерела [36]: станом на 2007 рік не поховано, або вважаються втраченими поховання 4 – 4,5 млн солдатів та офіцерів Червоної Армії. Потрібно додати ще таке. У випадку санітарних поховань залишків радянських воїнів, документи, які знаходили у загиблих, передавалися у військкомати, де вони в більшості випадків таємно знищувалися [36]. Причина цього була проста: сім”я солдата, який загинув на фронті, в 50 – х роках отримувала щомісячну допомогу в розмірі 5 рублів, а сім”я того, хто пропав безвісти, не одержувала нічого [36]. На кожному “невідомому солдату” держава економила, таким чином 60 рублів щороку. Сума невелика, але не слід забувати, що на кінець війни нараховувалось від 5 до 9 млн. тих, хто пропав безвісти [36]. В наш час знаходять у середньому 1 медальйон на 100 загиблих червоноармійців [33]. Останній приклад з України: в травні 2007 року на Донеччині з 150 залишків загиблих червоноармійців вдалося ідентифікувати по книжці червоноармійця тільки одного [37]. З огляду на вищесказане, не можна не погодитись з думкою авторів книги [8,с.227,243] про те, що в епоху сталінізму людські життя не просто не мали ніякої ціни, а й були своєрідною сировиною для досягнення вищих державних цілей. У даному випадку, для перемоги над Німеччиною.

Слід відмітити ще одну обставину, яка з огляду на питання втрат ворогуючих сторін у радянсько – німецькій війні зіграла чи не визначальну роль.Як говорилося вище, на Німеччину було націлено два стратегічні ешелони радянських військ, плюс до того формувався третій - чекістський ешелон з трьох армій, або як сором”язливо говорить автор О.Ісаєв, – 15 стрілецьких дивізій прикордонників [30,с.33]. Два стратегічні ешелони Червоної Армії являли собою величезну силу: 198 стрілецьких, 13 кавалерійських, 61 танкову, 31 моторизовану дивізії, не рахуючи великої кількості окремих бригад і полків, які були зведені в 4 фронти та в 27 армій [11,с.369]. Проте, створивши таку величезну кількість повнокровних військових підрозділів, радянське керівництво цим не обмежилось: були створені управління та “каркаси” нових дивізій, які в разі необхідності могли поповнюватися новобранцями. В цьому була своя логіка, оскільки в разі нападу Червоної Армії на Німеччину одні дивізії після активних боїв виводилися би в тил, інші дивізії займали б їхнє місце, а в тилу залишки дивізій, які побували в боях вливалися би в склад нових дивізій і т.д. В результаті такого каскаду ударів зламалася би оборона будь - якого противника. Це все було практичним втіленням теорії “перманентної мобілізації”, розробленої маршалом Шапошниковим ще до початку війни [24,гл.17]. Ось два приклади.Відома панфіловська дивізія до присвоєння їй гвардійського звання мала номер 316, причому наказ на її створення був підписаний 12 червня 1941 року [24,с.176], тобто ще до початку війни.Незважаючи на те, що в Червоній Армії була 61 танкова дивізія, українець, полковник А. Гетьман в березні 1941 року вже був командиром 112 – ї танкової дивізії [22,с.206]. І тут варто згадати, що план “Барбаросса” не передбачав створення нових дивізій (або дивізій другої лінії) вермахту [30,с.33].

Несподіваний напад вермахту 22 червня 1941 року зірвав ці плани, а тому теорію, розроблену маршалом Шапошниковим прийшлося застосовувати з урахуванням досвіду Громадянської війни в Росії [30,с.32]. Тоді, попри хаос і безладдя, в країні існувала 5 – мільйонна Червона Армія, яка утримувала фронт величезної довжини. Добре вишколеним і навченим офіцерським частинам Білої гвардії більшовицьке керівництво протиставляло наспіх навчені та озброєні, але багаточисельні формування Червоної Армії. Офіцерські частини їх розбивали, але на заміну розгромленим формуванням Червоної Армії з”являлися нові формування, не менш чисельні. Врешті – решт перемогла та сторона, яка мала більше резервів. Цією стороною виявилися більшовики. Втрати Червоної Армії в громадянську війну виявилися величезними – близько 1 млн. загиблих за офіційними даними [7,с.149], та біля 1,2 млн. загиблих – за неофіційними даними [5,с.399]. Для порівняння, за даними Б.Ц. Урланіса, на наш погляд перебільшеними, білі армії втратили 325 тис. чоловік загиблими (175 тис. загинуло в боях та 150 тис. померло від хвороб) [5,с.188,305 – 307], що дало співвідношення втрат Червоної Армії та білих армій, як 3,7:1. Але переможців, як відомо, не судять, тим більше, що людське життя в Росії ніколи високо не цінувалося.

В умовах раптового нападу німців, і як наслідок втрати практично усієї кадрової армії, подібну стратегію взяло за основу радянське командування. Тим більше, що за планом “Барбаросса”, як зазначалося нами вище, формування дивізій другої лінії вермахту не передбачалося, а сам план “Барбаросса” був планом війни без резервів, без великих матеріальних запасів, тобто був планом одноактної кампанії [11,с.501]. Все було підкорене ідеї першого сильного удару, який, за розрахунками німецького командування, мав вирішити результат війни найпізніше на початок осені 1941 року [11,с.501]. Цьому плану радянське керівництво протиставило своєрідний “антибліцкриг”, який базувався на наведеному вище досвіді Громадянської війни в Росії.

Після нападу Гітлера, в перші 5 тижнів війни, до Червоної Армії замість запланованих 4,887 млн. чоловік, було призвано військовозобов”язаних 14 вікових груп загальним числом 10 млн. чоловік [30,с.33], а потім 11 серпня 1941 року було прийнято рішення про призов ще 6,8 млн. чоловік [3,с.69]. Але екіпірувати новобранців було нічим, оскільки більша частина зброї та боєприпасів була захоплена німцями. Через це формування багатьох частин і з”єднань затяглося [3,с.69]. Тим не менше до 31 грудня 1941 року був сформований 821 еквівалент дивізій (483 стрілецькі дивізії, 73 танкові, 31 моторизована, 101 кавалерійська дивізії та 266 танкових, стрілецьких та лижних бригад) [30,с.28]. Всього ж, за офіційними даними, в роки війни