Реферат: Концепція політичної еліти В. Липинського

--PAGE_BREAK--

Вирішальним, на думку В. Липинського, тут є той факт, що ці найкращі люди в даний момент очолюють націю, нація визнає їх провід, росте і розвивається під ним. В конкретний історичний час ці провідники є найкращими серед нації, і В. Липинський вважає некоректним вдаватися до будь-яких порівнянь окремо взятої національної аристократії з провідниками інших націй та минулих епох, керуючись принципом парціальності – «тут і зараз».

Життя кожної нації супроводжується перманентною боротьбою двох начал: утворюючого та руйнуючого, конструктивного та деструктивного. Апогей зіткнення цих суперечливих елементів настає тоді, коли матеріальний розвиток нації випереджає політико-організаційні форми упорядкування суспільства, які продукує і зберігає аристократія. Тоді нові прогресивні елементи прагнуть до нових організаційних форм, заміни старої еліти. Від того, чи зможе стара аристократія прийняти вимоги часу і запропонувати ці нові форми залежить майбутнє всякої нації[12, с.150]. В цих думках не важко помітити вплив марксистських ідей про суперечність виробничих відносин та продуктивних сил, яка стає рушієм історії.

Матеріальні відносини як видимі і зовнішні дають змогу пізнати і внутрішні, моральні засади взаємозв’язків у суспільстві. Досліджуючи проблему генезису нації, держави та національної аристократії «звідки береться на даній території, серед даної пасивної маси, перша активна група — перша національна аристократія — що кладе перші підвалини власної, окремої державної організації даної нації?», В. Липинський вводить поняття «раси» та «расових відносин», де під расою він розуміє не тільки біологічні та духовні, а й певні соціальні параметри[12, с.211-212].

Наводячи абстрактний приклад, суть свого нововведення мислитель зводить до обґрунтування насильницької (подібно до Л. Гумпловича) теорії походження держави. Та головне наступне: «В дійсності ж на цьому острові, як і на всіх дійсних національних »островах« нашої земної кулі, єсть в основі дві раси. Одна більше активна, рухлива, більше громадськи моральна і тому краще зорганізована, сильніша, що прийшовши сюди, дала ті чи інші форми матеріяльної культури та громадської орґанізації; і друга більше пасивна, інертна, більше лінива, менше громадськи моральна і тому гірше зорґанізована, слабша, яка ці форми прийняла»[12, с.214].

Активна меншість для того, щоб забезпечити своє панування над пасивною масою повинна легітимізувати свою владу шляхом встановлення і забезпечення морального авторитету в очах більшості, що відбувається через запровадження єдиної «громадської віри» та «громадської моралі», привнесення адекватних форм матеріальної культури та громадської організації[12, с.215].

З точки зору автора «Листів», ця «утворююча раса» є прогресивною силою, яка насаджує відсталій масі порівняно вищі цивілізаційні форми розвитку матеріальної та громадсько-організаційної творчості, спонукає пасивний елемент до праці і витворення нових цінностей.

Ідеальним варіантом є той, коли певна людська спільнота зі свого середовища викристалізовує власну еліту, а та, у свою чергу, виступає творцем автохтонної держави і нації, культурних і громадських вартостей: «Без своєї власної суверенної державної організації не може бути нації. Власна держава — це синонім влади власної аристократії, і як не може бути нації без своєї власної національної аристократії, так не може бути національної аристократії, а значить і нації, без своєї власної держави. Нація, чи «національна меншість«, щоб бути нацією, мусить сотворити собі свою власну державу, або загинути »[12, с.211].

В. Липинський бачить три способи чи три методи витворення національної аристократії: охлократія, класократія і демократія[7, с.34].

Треба сказати, що різні дослідники трактують ці поняття і як форми державного устрою[16, с.140], і як «основні ідеї і методи організації для розв’язання проблем українського державного будівництва, що існують у новітню добу»[21, с.135], і, врешті, як зазначалося вище, в якості способів «витворення національної аристократії». Такий плюралізм думок пояснюється тим, що кожна з версій має багато спільного з іншими та в цілому відповідає дійсності.

Сам же В. Липинський пише: «Коли ми, отже, розглядаємо життя нації в минулому, в його вже усталених формах, то рівень матеріяльної культури — її розвиток, упадок чи заник — дають нам непреложне свідоцтво тих форм громадської моралі, тих методів організації нації і тих форм морального авторітету, які присущі аристократії даної нації в дану історичну добу: класократія, демократія, охлократія»[12, с.208].

Як відзначає І. Лисяк-Рудницький: «Ця кясифікація спирається на аналізу стосунків між «провідною верствою» і «народом»[16, с.140].

За В. Липинським, таких різних форм взаємовідносин, в яких можуть знаходитись між собою на даній території активна і пасивна раси, існує і може існувати безліч, «скільки на землі істнувало та істнує націй»[12, с.216]. Але все це розмаїття зводиться до трьох вищезазначених типів.

«Тип перший: взаємовідношеня між расою активною і расою пасивною: — орґанічний; по свому орґанізацийному методу: — класократичний» — відзначає В. Липинський[12, с.217]. Це метод організації такої нації, яка протягом свого матеріального і духовного розвитку вже виразно поділилась на органічні класи, котрі володіють персонально і безпосередньо своїми засобами продукції та «споєні міцно в середині однаковим способом матеріяльної праці та однаковою психікою. Однаковість сієї психіки випливає як з однакового способу праці, так і з їх внутрішнього расового родства та спільної історичної традиції»[7, с.34].

Устрій класократії відзначається рівновагою між владою і свободою, між стримуючими і рухаючими силами. В цій системі громадянство наділене свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, але ця свобода дисциплінована авторитетом сильної і стабільної державної влади. Суспільство класово диференційоване, при чому органи класового самоуправління користуються автономією у своїх власних сферах; найкращі керівні групи всіх класів входять до загальнонаціональної провідної верстви. Основний стрижень класократичної провідної верстви становлять т. зв. «войовники-продуценти». «В минулому це були звичайно хлібороби, типу римських патриціїв, англійської джентрі чи українського городового козацтва. Але Липинський допускав, що в модерних умовах цю функцію може виконувати теж робітничо-індустріяльна аристократія, що, напр.., в Англії зорганізована у професійних спілках. Клясократичний устрій вимагає критики й опозиції, навіть вимагає її. Але наявність опозиції не приводить до революційних зламів, бо опозиція діє в рамках традиційного правопорядку, який виховує її в дусі політичного реалізму та відповідальності»[16, с.141].

Класократія передбачає і принцип циркуляції, постійного оновлення провідної верстви, коли «найздібніші виходні з соціальних низів асимілюються з національною аристократією, забезпечуючи цим її постійне відмолоджування»[там само].

Спадкова конституційна, законом обмежена монархія, що символізує тяглість і надкласовий характер держави, найбільше співзвучна класократії. Б. Кухта вважає, що суть класократії полягає у «запереченні республіканської парламентської республіки»[11, с.270], спираючись на аргументи самого В. Липинського: «Я не демократ – влада народу мусить бути обмежена точно означеними правами…влада монарха мусить бути точно означена правами народу… бо вважаю, що «народовладний» демократичний метод організації громадського життя, опертий на спекуляції найгіршими інстинктами мас, веде власне народ до загибелі…»[13, с.8].

Торкаючись питання людських джерел формування і поповнення класократичної еліти, слід сказати наступне. Аристократія тут приходить до керівництва шляхом вибору кращих представників різних станів і класів, з яких складається суспільство. Принцип відбору в «ешелони провідної верстви» за здібностями, внутрішніми якостями та реальними можливостями представників з-поміж усього люду держави, дає відповідь на питання про шляхи формування національної аристократія за класократичного устрою. «Класи: хліборобський (поміщики, селяни, сільські робітники); промисловий (власники фабрик, інженери, робітники); фінансовий і купецький (всі ті, хто живе не з продукції, а з обміну продуктами); комунікаційний (залізничники, шофери, поштарі-телеграфісти і т.д.); інтелігенція, яка має здійснювати функції ідеологічного порядку (духовенство, учителі, письменники, журналісти, адвокати, лікарі і т.д.). Стани: організатори і організовані; перші – активна меншість, другі – пасивна більшість. У хліборобів – це поміщики і селяни, у промисловців – власники і робітники, у інтелігенції – церква і університети. Активна меншість – виборна аристократія – обмежує свою владу послухом монархові»[21, с.136-137].

Базовими домінантними чинниками, що становлять основу класократичного ладу, є ідеологія консерватизму, християнська релігія та почуття солідаризму.

Таке трактування класократії (яка була для В. Липинського ідеалом суспільного устрою) мало відбиток ідей фашистської корпоративної системи, за що теоретика часто піддавали надмірній критиці[4, с.112].

«Тип другий: по взаємовідношеню між расою активною і расою пасивною — хаотичний, по свому організаційному методі — демократичний»[12, с.230].

Демократію характеризує порушення балансу між владою і свободою на користь останньої. Необмежений демократичний індивідуалізм підриває основи дисципліни і правопорядку в суспільстві. Господарська та інтелектуальна самодіяльність набирає хаотичних форм. Державна влада при демократії стає знаряддям приватних інтересів. Вона фактично концентрується в руках продуцентів-невойовників (багатіїв-плутократів), які жваво користуються послугами найманих професійних політиків із середовища інтелігенції, і та створює флер соціального популізму і демагогії. Зникає почуття політичної відповідальності партій внаслідок їх роздрібнення. Історичні приклади демократії в розуміння В. Липинського: атенська й римська республіки доби занепаду, Франція Третьої республіки, польська шляхетська Річ Посполита, російська керенщина та її українські відповідники[16, с.141].

В демократії «вибився наверх расово неусталений і психічно незрівноважений тип мішанця-метиса та, замість поділу на кляси, появився хаотичний конгльомерат одиниць, взаємно собі чужих, взаємно себе ненавидячи і звязаних в одно національне тіло останками національної і державної організації, що була витворилась під пануванням колишньої клясократичної чи охльократичної аристократії»[7, с.34].

Обґрунтовуючи неможливість побудови демократії в Україні без попереднього проходження етапу монархічного правління, В. Липинський наводить приклад Сполучених Штатів Америки, де, на його думку, демократичний республіканський лад не проявляє своїх негативних якостей тому, що правляча американська верства спирається на стару монархічну консервативну традицію і брак монархії вона надолужує зміцненням політичної влади президента[21, с.136].

І, нарешті, «тип третій: по взаємовідношеню між расою активною і расою пасивною — механічний, по свому орґанізацийному методу — охлократичний»[12, с.261].

Під охлократією автор розуміє такий суспільно-політичний лад, де активна меншість твориться шляхом організації різнокласових елементів в одній верстві, яка необмежено панує над даним громадянством. Прикладом може бути царська бюрократія, комуністична та фашистська партії, пілсудчики тощо. Охлократичний лад, який завжди тримається на насильстві і примусі, є, на думку вченого, недовговічним. «Охлократія означає абсолютистичне панування войовників-непродуцентів, з повним придушенням свободи та самодіяльності громадянства. В минулому охлократична аристократія часто складалася з кочовиків, а в модерні часи – з деклясованих, номадизуючих елементів, що постають на соціальних периферіях індустріяльної цивілізації. Охлократична провідна верства зорганізована як монолітний військово-бюрократичний «орден», «преторіянська гвардія», «яничари» чи як новітня «монопартія»; систему очолює деспотичний монарх-самодержавець або вождь-диктатор»[16, с.142].

Наведений пасаж чітко демонструє, що основним ресурсом охлократичної еліти є мілітаризована група, що не пов’язана з виробництвом матеріальних благ; відповідно така аристократія має ригідний характер, вона не оновлюється і за таких умов спирається тільки на апарат насильства.

Формулюючи власну концепцію національної аристократії – меншості, яка має реалізувати визначену політичну доктрину, В. Липинський поклав в її основу принцип «територіального патріотизму», який відіграє більш важливу роль, ніж національний чинник. Звідси випливає його оригінальне визначення українця: «Українцем є всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоб з ріжних її племен, рас і вір постала одна держава українська. А творцем України є той, хто в святе діло унезалежнення української колонії приносить все найкраще, що єсть у ньому»[12, с.20]. Тому потрібно відродити українську аристократію, спадкоємців Б. Хмельницького, П. Конашевича-Сагайдачного, І. Богуна, Ю. Немирича, І. Виговського, І. Мазепи та інших, панівну верству, що має в крові інстинктивний нахил до творення своєї влади і держави, яка відновить державність, бо має в собі хотіння й волю завоювати собі на українській землі політичну владу і створити державу[11, с.271-272].

«Держава родиться в хвилину, коли всі мешканці даної території стають як один в її оборону під проводом, посідаючої до цього законне право, Влади, проти мешканців чужої Землі…Територіяльна, краєва свідомість, а не свідомість племінно-культурно-віроісповідно-національна лягла в основу всіх держав цілого світу»[15, с.9].

Якщо в «Листах» вчений говорить про методи розбудови Української Держави теоретично, то в іншій своїй праці «Покликання варягів чи організація хліборобів» (відповідь на статтю Є. Чикаленка «Де вихід?») він ставить питання конкретно і вказує на практичні способи будування власного державного організму. Тут відстоюється ідея, згідно з якою українське суспільство має самоорганізуватися і спродукувати свою державу у формі дідичного гетьманату. Якщо цього не станеться, то ніякі «вяряги» (чужоземна еліта) не виконають цього історичного завдання українського народу[7, с.48]. Народи, що не вміють витворити власних «панів», тобто своєї політичної еліти, приречені на те, щоб навіки коритися чужим панам[6, с.48].

Таким чином, В. Липинський детально аналізує основні, на його думку, методи організаціії політичної еліти – національної аристократії: класократію, демократію, охлократію, віддаючи повну перевагу класократичному устрою. При цьому автор окреслює специфіку зв’язків між елітою і масами, визначає можливості циркуляції провідної верстви, показує шляхи, якими формується аристократія, а також аналізує особливості соціальної структури та подає ємку характеристику еліти для кожного окремого типу її організації.
Розділ ІІІ. Основні риси, завдання та функції політичної еліти
В цій частині зупинимося на аналізі тих фундаментальних властивостей національної аристократії, які власне і дають, за В. Липинським, змогу говорити про певну групу людей як про еліту, а також розглянемо завдання, які на неї покладаються та функції, що їх реалізує провідна верства у багатовимірному спекторі суспільного життя.

У третій частині праці «Листи до братів-хліборобів» автор ставить завдання «окреслити ті матеріяльні і моральні прикмети, що характеризують всяку національну аристократію, без огляду на історичний момент і без огляду на методи, завдяки яким вона повстала»[12, с.236].

Для того, щоб виконати свою небезпечну і тяжку організаційну роль в нації, в умовах жорстокої боротьби за матеріальне існування аристократія «мусить сама мати матеріяльну силу і то силу більшу, ніж яка-небудь інша ґрупа в нації. Це перше[там само].

Використання аристократією своєї порівняно більшої матеріальної сили для здійснення організаційних обов’язків повинно мати в розумінні меншості законну підставу, тобто відповідати тим поняттям законності і громадської моралі, якими в даний історичний момент живе вся нація. «Іншими словами, — каже В. Липинський, — кожночасна національна аристократія мусить мати крім матеріяльної сили, ще й моральний авторітет в очах своєї нації[12, с.237].

Говорячи сучасною мовою, моральний авторитет є основою легітимності, тобто загальносуспільного визнання влади політичної еліти. Це ще один важливий аспект концепції В. Липинського, а саме – обґрунтування легітимації влади як основи її функціонування взагалі (можливий вплив М. Вебера). Щоправда деякі дослідники відмічають певну контраверсійність теорії мислителя в цьому плані. Так, І. Сікора, аналізуючи окремі аспекти доктрини В. Липинського, ставить легітимність влади у пряму залежність від міри застосування нею примусу (чим вищий рівень примусу, тим меншою є легітимність і навпаки). Науковець доводить, що декларована теоретиком органічна потреба монархії у формі дідичного Гетьманства у становленні Української держави, насправді є ідеєю чужою українській політичній традиції, тому легітимність такого варіанту влади можна поставити під сумнів[23, с.129-131].

Повертаючись до характеристики В. Липинським аристократії, наведемо цитату. Автор пише: «Без двох основних прикмет: матеріальної сили і морального авторітету — немає і не може бути національної аристократії. А без національної аристократії — без сильних і авторітетних провідників нації в її тяжкій боротьбі за істнування — немає і не може бути нації»[12, с.137].

Джерелом сили національної аристократії, перш за все, є стихійне ірраціональне хотіння. Воно сприймається як даність, факт, який не піддається поясненню; воно або властиве комусь, або ні. Одним із таких джерел, крім того, є воля до влади, але не адикція, не хвороба влади, а природжена іманентна властивість веліти, бути поводирем. «Без стихійної волі до влади, до сили, до риску, до саможертви, до панування — не може повстати серед нації національна аристократія»[там же].

Щоб не просто називатися, а на ділі бути аристократією, необхідна політична активність, психологія і мораль «лицарів-войовників». Провідна верства, крім таких факторів, як хотіння правити, організовувати та уміння жертвувати і ризикувати своїм життям, мусить володіти технічними засобами війни та оборони: державою, зброєю та армією; технічними засобами економічної продукції: землею, фабриками та машинами. Важливо, що еліта має володіти такими технічними засобами війни і продукції, які є необхідними для матеріального життя і оборони нації в даний історичний момент, іншими словами, засобами, що відповідають цивілізаційному розвитку та критеріям прогресу конкретної епохи і визначеної спільноти[17, с.120].

Як видно, у характеристиці аристократії В. Липинський намагається синтезувати дві діаметрально протилежні, але водночас комплементарні складові: волюнтаристсько-ірраціональну та матеріально-технічну; перша є природною і вродженою, друга – набувається за рахунок здібностей, умінь та навичок.

Попри ідеалізм, В. Липинський все ж не був утопістом щодо еліти. Він один з тих, хто, усвідомлюючи нереальність універсальної аристократії, відділив від неї інтелігентський елемент та, на певному етапі розвитку нації, вказав на неефективність «войовників» в ролі провідної верстви. «Коли нація… не може управлятись і не може бути зорганізована виключно шаблями войовничих отаманів, то ще менше можуть нею правити та її організувати фільольоґи, поети, оратори, белетристи, професори, учителі, адвокати, бугальтери, фелєтоністи, коректори та ін. представники т. зв. свобідних — тоб-то не володіючих і не звязаних засобами продукції і війни — інтелігентських професій»[12, с.142]. Проте роль інтелігенції для автора залишається вагомою: на неї покладено завдання витворення національної ідеї, культурних цінностей і тих вартостей, які стають духовним фундаментом суспільства. І оскільки державно-національне будівництво не може обійтися без певного ідеалізму, то значимість цього «генератора ідей» випливає сама по собі.

Врешті-решт не можна оминути і такої якості національної аристократії, як відповідальність. Найбільшою мірою нею повинен бути наділений Господар-Монарх, який «несе за цю державу не часову, а постійну аж до смерти і по смерти перед своїми нащадками відповідальність»[12, с.45]. Монарх несе цілковиту відповідальність і за добробут суспільства, і за його занепад.

Відповідальність держави перед громадянством може існувати лише при гармонійному відношенні цих субстратів між собою. Такий стан має місце, коли сильна держава, що є синонімом ефективної організації тих, хто править, репрезентована і керована реальним династично персоніфікованим монархом, і коли «держава, в лиці виконанців влади цього реального суверена, відповідає за свої діла перед сильним громадянством (класократія, по моїй термінології)»[12, с.387]. Інакше кажучи, відповідальність держави перед народом є відповідальністю провідників нації, тобто політичної еліти, та монарха-правителя перед суспільством, бо саме вони є втіленням держави. Аристократія, що не здатна відповідати за свої вчинки і дії, веде суспільство до хаосу та анархії.

Провідна верства покликана виконувати ряд важливих завдань, що мають життєво необхідний характер для соціуму. Найпершим є завдання керівництва та управління суспільством, необхідність вести за собою маси, задовольняючи інтереси різних соціальних груп. Еліта як ядро всієї політичної системи мусить бути її керуючим координаційним центром. В противному випадку, суспільство перетворюється на аморфний інвалідний організм, що стає іграшкою в руках організованих народів і споглядально пливе за течією історії. «Коли провідники нації заслабі на те, щоб повести за собою масу, то вони мусять самі йти за масою. Коли верхи не можуть піднести до свого рівня низів, то вони мусять самі опуститись до рівня цих низів, або відірватись від нації»[14, с.82-83].

Якщо стисло артикулювати численні цитати В. Липинського, можна сказати, що бути аристократією – значить вміти організовувати. Держава – це організація, а, отже, плід діяльності організаторів. Завдання провідників полягає у тому, щоб структурувати суспільство на засадах консенсусу і солідарності, або на ідеалістичному принципі «гармонії». «Кожночасна національна аристократія мусить так об’єднувати і так організувати свою націю, щоб під її проводом нація мала якнайкращі матеріяльні і моральні умови для перемоги в тяжкій боротьбі за існування»[12, с.136]. Про значимість організації у розумінні В. Липинського красномовно свідчить, той факт, що основні форми державно-суспільного ладу відповідають у нього формам організації національної аристократії.

Сильна еліта, крім того, має бути просвітником народу, насамперед, в політичному і культурному відношенні, виконувати роль джерела формування у громадськості політичної свідомості і культури, бо «спекуляція на політичній темноті народній, це одинокий політичний шлях для кожної слабої аристократії»[14, с.83].

Важливою функцією, що покладається на політичну еліту, є також національно-державна ідентифікація народу. Суть її полягає в синхронізації процесів розбудови власної держави та відродження національних традицій, мови, духовної спадщини та культури. Цей процес має очолюватися і спрямовуватися саме провідною верствою. Особливо актуальною дана проблема є для віками поневоленої України, першочерговим завданням для якої постає відновлення власної держави, без чого не може існувати нація. Фактично, сутність національно-державної ідентичності полягає в інтеграції нації та держави, подоланні відчуженості між ними. Тільки органічний синтез, симбіоз одного й іншого може бути життєздатним[6, с.44-48].    продолжение
--PAGE_BREAK--