Реферат: Використання народного фольклору у загальноосвітній школі

--PAGE_BREAK--Один з найпопулярніших і найулюбленіших дітьми жанрів народної літературної творчості – казка. В українському казковому епосі типовими персонажами є хитра лисиця („Лисичка-сестричка”, „Лисиця-кума”), дурнуватий вовк („Вовчик-братик”, „Вовк панібрат”) і наївний заєць („Зайчик-побігайчик”), часом також кіт, коза, собака й кінь.
У процесі підготовки до уроків музики й позакласної роботи вчителеві бажано створити інструментальний супровід до народних казок. Водночас треба враховувати, що в музиці мають бути відбиті манера поведінки тварин, їхній зовнішній вигляд. Так, лисицю в казках зображують, як улесливу, хитру обманщицю, вовка – нерозумним, простуватим, собаку – розумною, відданою людині, зайця – боягузливим, кота – ледачим, півня – горланем і самовпевненим.
Створити інструментальний супровід можна до таких українських народних казок, як „Лисичка в суддях”, „Піддурена ворона”, „Як лис розводив курята”, „Жаба боязкіша від зайця”, „Лисове серце”, „Про вовчика-братика й лисичку-сестричку”, „Дід, баба і вовк-колядник”, „Як Миша віддячила Левові”, „Лев і заєць”, „Журавель сватає Чаплю”, „Кравець і Вовк”, „Журавель і Лисиця”, „Мишача рада” тощо. Ці й інші казки цікаві насамперед тим, що в них засобами сатири й гумору, індивідуалізованої мови з примовками, афоризмами, жартами відбито риси національного характеру українського народу.
Було б доцільно, щоб учитель зміг створити не тільки інструментальний супровід до українських народних казок, а й вокальні фрагменти – адже в окремих казках ті чи інші персонажі розмовляють іноді мовою поезії, яку можна мелодизувати.
Наприклад, пісенька Колобка з однойменної казки:
Я по засіку метений,
Я із борошна спечений.
Я від баби втік,
Я від діда втік,
Я від зайця втік,
Я від вовка втік,
Від ведмедя втік,
То й від тебе втечу!
Хитра лисичка – персонаж казки „Кіт, кріт, курочка й лисиця” – хоче вкрасти курочку і співає таку пісеньку:
Курочко, курочко,
Масляна голівочко,
Одсунь віконечко
Та глянь на сонечко!
Довірлива курочка, яку викрала лисиця, просить своїх друзів прийти на допомогу:
Коте, коте, і ти, кроте!
Несе мене лисичка на лисому хвості
По липому мості, з гірки на долинку
Та й у свою хатинку!
Вірні друзі намагаються перехитрити лисицю:
Ду-ду, ду-ду в дудочку,
Скри-пу, скри-пу в скрипочку!
А в лисички новий двір,
Чотири дочки на вибір, п'ята вона.
Вийди сюди!
Так народні казки за умови співтворчості вчителя перетворюються в музичні, які можна інсценувати з дітьми.
Крім казок, можна інсценізувати також українські народні пісні, насамперед пов'язані з певними рухами (наприклад „Ой, є в лісі калина”), а також жартівливі: „Веселі гуси”, „Грицю, Грицю, до роботи”, „Два півники”, „Танцювали миші”, „Та орав мужик край дороги” тощо. Інсценування пісень подобається дітям, сприяє посиленню інтересу до музичних занять.
Під час виконання співацьких імпровізацій можна використати тексти народних примовок, лічилок.
Корисне творче завдання для учнів ІІІ – ІV класів – пошук українських народних пісень, які можна виконати каноном. Це спонукає дітей згадати знайомі мелодії і за допомогою внутрішнього слуху уявити їхнє звучання.
Для розвитку музичного мислення школярів бажано показати їм, що можливі різні варіанти виконання каноном однієї і тієї самої мелодії. Так, в українській народній пісні „Галя по садочку ходила” нижній голос може вступати не тільки з другого, а й з третього такту. Доцільно виконати обидва варіанти й запропонувати дітям визначити, який з них їм більше сподобався. Можна також імпровізувати підголоски до головної мелодії.
Бажано, щоб народні пісні діти засвоювали не тільки у співацькій діяльності, а й під час інструментального музикування. Як вже було зазначено, на теми українських народних пісень композитори створили ряд варіацій (зокрема для фортепіано). Виконуючи у класі такі твори, можна запропонувати учням акомпанувати на дитячих музичних інструментах. Спільними зусиллями створюють своєрідні „партитури”.

Важливою умовою успішного опанування українських народних пісень є творче ставлення вчителя до роботи: це й створення „партитур” для класного оркестру, і виконання власних інструментальних варіацій, і підготовка співацьких вправ на матеріалі народних творів, і використання можливостей для їхнього інсценування. Не в кожному класі діти вільно виконують запропоновані їм творчі завдання, через те вчитель має заохочувати їх і поступово прилучати до творчої діяльності.
Виконуючи і слухаючи разом з учнями народні пісні, ми прагнули реалізувати один з головних принципів музичного виховання – єдності раціонального та емоційного. Оскільки елементи аналізу можуть знизити рівень емоційності під час сприймання й виконання пісень, звертали увагу на почуття та емоції, передані в піснях, а також на виразність мови, міміку. Посиленню емоційності виконання сприяв метод пластичного інтонування.
Таким чином, українські народні свята, традиції та обряди сприяють формуванню національної свідомості школярів, розвитку творчого самовираження, вихованню моральних та етичних цінностей майбутніх батьків.
1.2. Традиційні свята українського народу в народному календарі.
Глибоке значення і практичне продовження традицій, звичаїв та обрядів народного календаря створює той національний колорит, ту цілісну культурно-історичну життєдіяльність, національну самобутність яка є:
1) могутнім стимулятором творчості народу, невичерпним джерелом його мистецької, культурної діяльності;
2) оригінальним внеском народу в світову історію, у взаємозбагачення культур, духовності народів світу;
3) фундаментальною природо відповідною основою виховання підростаючих поколінь, створення національної системи виховання.
Відновлюючи в пам'яті і практичній життєдіяльності (традиціях, звичаях і обрядах, усіх сферах життя, виробництва) багатовіковий творчий потенціал, наш народ в роки Відродження, звільняючись від сковуючих пут і гальм, починає енергійно продовжувати творити свій шлях в історії. Його творче світобачення, оригінальний спосіб мислення, самобутні культурні здобутки трансформуються, як і в інших народів, у змісті освіти, принципах організації, засобах, методах роботи національної школи, національної системи виховання, в тому числі і в педагогіці народного календаря. Таким чином, повсюдне впровадження ідей і засобів народного календаря в систему роботи кожної школи, учителя, вихователя, буде значним внеском у справу виховання творчої особистості – учня, громадянина, трудівника, людини – майстра свої справи, господаря землі.
Різка зміна традицій, звичаїв та обрядів народного календаря, яка може проявлятися в забороні (прямій чи непрямій) їх функціонування, забутті, заміні їх іншими, так званими „новими” (а насправді штучними або політизованими), рівнозначна „підрізуванню коріння” народної ідейності, моралі, етики та естетики, тобто народному світогляду, психології, характеру, які формувалися протягом віків і становлять внутрішній зміст нації, її культурно-історичну духовність. Заміна традицій, звичаїв і обрядів народного календаря іншими (на потребу політики „сьогоднішнього дня”, ідеології окремої партії) призводить до знищення історичної пам'яті, національного обличчя народу, його духовності, а відтак – до катастрофічних наслідків у матеріальному і духовному житті народу, нації, суспільства. Нині ми намагаємося вийти з тієї драматичної смуги розвитку, коли традиції, звичаї і обряди народного календаря заборонялися, забувалися і замінювалися „новими”, „радянськими”. Це стало однією з найголовніших причин того, що наслідки подібної заміни досить трагічні: поширення серед молоді таких соціальних хвороб, як історична безпам'ятність, забуття свого роду-племені, національний нігілізм, космополітизм, бездуховність, а також алкоголізм, наркоманія, соціально-політична індиферентність тощо.
Особливості національного характеру, психології українців, які проживають у різних культурно-історичних регіонах, природних зонах республіки, відбиваються як на зовнішніх рисах (одязі, взутті, харчуванні, атрибутах побуту, дозвілля тощо), так і на внутрішніх якостях населення даної місцевості. Засоби народного календаря, розмаїте багатство його звичаїв і обрядовості, їхній творчий характер дають можливість враховувати такі реальності в процесі виховання, формуючи в учнів типових носіїв традицій рідного краю, його культури, духовності.
Завдяки традиціям, звичаям і обрядам народного календаря, закладеним у них народної ідейності, моральності, естетики, кожен учень, зазнавши на собі благодатний вплив народних духовних скарбів, прагне з честю дотримуватися заповітів батьків, дідів і прадідів, утверджувати добрими справами свій родовід, творити свій род ослав, будувати в собі все життя храм Добра, Правди і Краси.
Духовні скарби народного календаря концентрують у собі ідеї, знання з народної філософії, астрономії, астрології, біології, математики, медицини, а також народної кулінарії, землеробської, зокрема, хліборобської справи тощо. Завдання батьків, педагогічних колективів шкіл, учителів, вихователів – глибоко і всебічно вивчати могутній ідейний, моральний, емоційний і естетичний потенціал народного календаря і активно прилучати учнів до його невичерпних духовних скарбів. У цьому – запорука успішного будівництва національної школи, національної системи виховання.
Одним із найнадійніших способів вивчення спадщини народної педагогіки є аналіз сутності традицій, які зберігалися і передавалися з покоління в покоління через живий досвід, усне спілкування і практику сімейного життя.
Традиції у формі масових звичок підтримувались силою громадської думки і за своєю природою були наділені величезною стійкістю. Філософ    І. Суханов з цього приводу пише: „Стійкість звичаїв, традицій і обрядів, їх живучість були воістину рятівними для збереження і передачі новим поколінням досягнень культури”.
Традиція (від лат. tradicio – передача) – це досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються з покоління в покоління. Педагогічне значення народних традицій полягає в тому, що вони виступають водночас і як результат виховних зусиль народу протягом багатьох віків, і як незамінний виховний засіб. Через систему традицій кожен народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію своїх дітей, зазначає І. Суханов. Стійкість, стабільність традицій не означає їх закостенілості. Кожна епоха вносить у їх зміст свої корективи, розвиває і доповнює старі традиції, заперечує ті, які втратили свою актуальність і суспільну значущість. Тому об'єктивне розкриття сутності традицій можливе лише з позиції історико-педагогічного підходу і тих суспільних явищ, які мають пряме відношення до народної педагогіки та родинного виховання.
У нерозривній єдності з традиціями перебувають народні звичаї.
Звичай – це загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті і побуті певного народу, суспільної групи, колективу.
У простому розумінні звичай – це те, що стало звичним, засвоєним, насущним.
Однією з першооснов усної народної творчості є обряд. Адже саме вона своїм походженням нерозривно пов'язана з обрядом і міфом. Певну частину її становить обрядовий фольклор, тобто примовляння, заклинання, які виконувались під час святково-обрядових дійств і органічно впліталися в структуру обряду.
Обрядами (або ритуалами) називають такі форми поведінки, що склалися історично, для яких характерні:
1)                стереотипність, повторюваність без змін;
2)                символічність (кожна обрядова пісня щось символізує), наприклад „Засівання” на Новий рік символізує майбутню сівбу і багатий урожай.
Обряди нерозривно пов'язувалися з діями, для яких так само характерні стереотипність, повторюваність без змін, але які не мають символічного змісту. Так, дії називають звичаями. Звичаї невіддільні від обрядів. Наприклад, традиційні звичаї зустрічі Нового року включають в себе такі обряди, як колядування, щедрування, засівання, посипання та інші. Усі вони вливаються в єдиний новорічний обрядовий комплекс і розглядаються як його структурні елементи.
Обрядовість на початку її виникнення була нерозривно пов'язана з міфологією: кожному обряду відповідав міф, кожному елементу обряду – частина міфу. Лише згодом міф як оповідання про фантастичні події відокремився від обрядового інсценування події і набув самостійності.
Обрядовість на початку її виникнення була нерозривно пов'язана з міфологією.
Обряди виникли в ту прадавню епоху, коли наш предок ставав людиною. Людина як соціальна істота й обряд сформувалися одночасно. В міру того, як людина набувала досвіду, вона помічала, що певні пори року повторюються. (Тому, щоб новий рік був не менш сприятливим, ніж попередній, люди прагнули повторити все так само, без змін.)
У давнину сфера дій обряду була набагато ширшою, ніж сьогодні. Із розвитком суспільства обряди заповнювали все життя людини. Дослідження показали, що громадське і родинно-побутове життя людей було ритуалі зоване і в первісно-общинному суспільстві, і в період античності, і при феодалізмі.
Виникнення певного виду обрядовості й специфічної символіки пов'язано з кожним сезоном року, із стадіями господарсько-соціальної, сімейно-побутової організацій суспільства, в тому числі й первісного племінно-родового. На зорі людського існування домінував культ астральних, рослинних, акварних (водяних) теотем. Відносно розвинуте землеробство посилювало культ сільськогосподарських рослин, зокрема вирощуваних самою людиною. Поклоніння таким культурам розпочиналося при святкуванні Нового року – синонімічній зустрічі весни (Новий рік аж до часів Петра І святкували навесні).
У правослов'ян кожна городньо-польова культура мала персоніфікованого свого покровителя – божество, а всім ярим культурам, і далекі предки в це вірили, сприяв Ярило. Пізніше його витіснив Перун (цим пояснюється етимологія слів ярина, Перун – випарування поля і таке інше).
Первісна людина, яка була залежна від невідомих сил природи, змушена була всіляко задобрювати їх. У цьому процесі первісні форми релігій – магія, пізніше фетишизм – схрещувалися з реалістичним мисленням, в обрядах співіснувала містична і реалістична творчість.
Так, до магічних дійств можна віднести і вихід на поле з попелом, збереженим від „новорічного вогню” (спаленого поліна від найбільшого дерева), висівання зерна з „бороди” (обжинкового, останнього снопа), виведення в поле дівчат у цікавій грі „Зв'язування колоска” або в обрядах весняного циклу. Українці здавна символічно використовували вербу, яка мала дати подвійну врожайність від рано розквітлого дерева і від самої дівчини – майбутньої матері, покликаної продовжувати життя.
Отже, з давніх-давен існували спеціальні обряди, пов'язані з виробничою діяльністю – мисливські, рибальські, землеробські, ремісничі, жниварські тощо.
Існували обряди, що супроводжували появу людини на світ і подальші сходинки її життя – дитинство, юність, зрілість, старість. Широко побутували й інші обряди. Характерною ознакою для сіх був словесний супровід – піснями, промовляннями, ритуальними командами, так званим обрядовим фольклором. Він існує і в наші дні із збереженням зв'язку з тими чи іншими традиційними обрядами, але з привнесеним у нього сучасним змістом і сферою застосування.
Таким чином, календарні звичаї та обряди є ще дохристиянськими, язичеськими. Власне християнських елементів у їх складі не так уже й багато. Однак православна християнська релігія значно вплинула на обрядовість календарного циклу. В процесі багатовікової історії календарні свята було приурочено до дат християнського календаря; в обряди увійшли церковні молитовні формули, близькі за своєю спрямованістю до давніх заклинань, а в обрядові пісні було включено імена Христа, Богородиці, святих.
Залучення дітей до дійової участі у традиціях і звичаях рідного народу дає їм змогу практично пізнавати його культурно-історичний досвід, бути продовжувачем справи батьків і дідів.
У загальноосвітній школі рекомендується проводити такі народні свята та обряди відповідно до календарної сезонності: навесні – Великодні свята та різноманітні веснянки (свято першого жайворонка, свято тополі та інші); влітку – зелені свята, косовиця, Івана Купала, обжинки, Спаса; восени – Покрова; взимку – Калета, Миколая, Різдвяні свята, Стрітення.
Весняні свята.
У давніх слов'ян рік починався навесні, березневе літочислення зберігалося до 1490 р. (За цим літочисленням Нестор-літописець розпочав „Повість временних літ”). У свідомості давнього землероба новий трудовий рік починався з відродження навколишньої природи і з пробудженням матері-землі від зимового сну, з першою оранкою і сівбою.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Святкування приходу весни поширене у різних народів. Обряди зустрічі весни існували ще у первісно-общинному суспільстві, але особливої уваги вони набули в період бронзи – в епоху інтенсивного розвитку землеробства. Тобто ще в старовину весняні співи та обряди мали магічне значення: усі ритуальні дії сприяли швидкому пробудженню природи.
Якоїсь певної дати зустрічі весни не існує. З самого початку березня починалися весняні співи. Ігри та танці молоді, які закінчувались після Пасхи. У веснянках відсутня християнська тематика. Початок залежав від того, коли з'являлися перші проталини в снігу або коли уперше прокує зозуля.
Важлива риса веснянок – це їх зв'язок із рухом, танцем. На це є своє пояснення: рух в природі, яка оживає, відбивається в танці. Хоровод був не просто уособленням радісного почуття, але й символізував намагання виконавців власними діями сприяти бурхливому розвитку природи. З часом зустріч весни із магічних дій перетворилася у звичайні молодіжні свята з іграми й танцями.
На Україні весняні ігри та пісні побутують у двох різновидах: це веснянки та гаївки (інакше – гагілки, ягілки, маївки, рогульки). Між ними значних відмінностей немає, однак, якщо веснянки – це пісні, які виконуються без руху, то гагілки – це танково-ігрові пісні.
Весняні обряди мають такі різновиди:
1)                пантомімічні сценки та ігри;
2)                спів весняних пісень та закличок;
3)                воління танків та ігор зі співами.
Перші майже не збереглися і зараз вийшли з ужитку. Весну, за уявленнями наших предків, приносили на крилах птахи. Існував звичай випікати з тіста „жайворонків”. Діти, співаючи, носили їх по селу і закликали весну.
Або діти з „жайворонками” вилазили на дерева і кликали весну. Первісно пантоміма виникла як результат відтворення рухів диких тварин. В окремих місцевостях існував звичай палити вогнища на весняне рівнодення, а також робити опудала (Марену, Мару, Кострубоньку), які були символами зими, що відступає. Під співи й танці їх кидали у вогонь або воду.
У березні, коли починав танути сніг, дівчатка збиралися групами і починали співати пісні-заклички. Їх роль та ж сама: прискорити прихід весни, випрохати у природи щедрого літа. Крім цього з'являються нові мотиви: кохання і парування молоді. Дівчата готували ще заздалегідь нове гарне вбрання і прикраси. У призначений час, вдягнувшись, вони виходили на край села, ставали на вишині і співали. Рухами заклички не супроводжувалися.
Найбільша група творів – це весняні танки та ігри. На Східній Україні це веснянки, на Західній – гаївки. Їх типова ознака – нерозривна єдність наспіву, тексту й руху та виконання (сильний звук, строга обрядова манера, колективність). Більшість ігрових веснянок виконуються як кругові та ключові (круг – символ сонця).
Веснянки-заклички виконуються хором в унісон. В деяких невеличких фразах з'являється двоголосся. Здебільшого це короткі пісеньки з інтонацією кличу-гукання. Буває, що співають, перегукуючись, два хори. Звук подається якнайсильніше, щоб було чути аж до сусіднього села. Для цього стають якнайвище, наприклад, вилазять на дахи, виходять на берег річки, озера. Прокричавши свою пісню, строфу чи рядок, хор замовкає і слухає відлуння, або чекає, коли відгукнуться дівчата з іншого кутка села. Закінчуються такі співи глісандуючим вигуком „гу”. Такий спів веснянок має назву „весну гукати”.
Діапазон „гуканок” – в межах квінти – октави. Вони, на думку наших далеких предків, проганяли, відлякували зиму.
Танкові та ігрові веснянки діляться на кругові та ключові. Кругові виконуються так: утворивши коло, дівчата ідуть (по сонцю), співаючи. Одна дівчина знаходиться в середині кола і пантомімою відтворює зміст веснянки.
Най поширений з ключових танків – „кривий танець”: 10 – 15 дівчат їдуть одна за одною, тримаючись за руки. Веде „ключ” – „царівна”, або „ведений”, та старанно обходить намічені точки – камені, деревця, маленьких дівчат. Грають в такі ігри: „Просо”, „Вербова дощечка”, „Довга лоза”. Узявшись за руки біжать по дорозі, співаючи жартівливий текст. Це гра на фізичну витривалість. Іноді бігли по 2 – <metricconverter productid=«3 км» w:st=«on»>3 км.
На закінченні весни молодь співала звичайні гуртові ліричні пісні.
У веснянках відображено ставлення до природи та втілення аграрної тематики. До весни ставились як до живої істоти. В приспівах вживаються слова: Ладо, Лель, — це імена двох жінок – старої і молодої, матері і дочки. Поширеною була веснянка під назвою „Кострубонько”, де Кострую – образ зими або старого нелюбого чоловіка.
Культ природи широко відроджено в назвах танців: „Мак”, „Льон”, „Грушка”, „Журавель”, „Зайчик”, „Горобчик”, „Перепілонька”.
У ряді веснянок збереглися спогади про життєвий уклад Київської Русі. Згадуються „городи турецькі”, „замки німецькі”, війна і облога. Відтворюються картини середньовічних фортець з мостами, воротами, мурами, що служили перепонами, які учасники гри „завойовують”.
Однак більша частина веснянок має любовні мотиви: вибір пари, залицяння, сватання, сімейні стосунки, символічні подарунки, жарти, — вічні теми, які хвилюють кожну молоду людину.
Від танцювальних та ігрових рухів залежать музичні особливості:
1)           поширені форми типу заспів-приспів;
2)           на відміну від танків, веснянки-заклички приспіву не мають, вони переважно одно — дворядкові;
3)           у веснянках панує моторний тип мелодики;
4)           у веснянках мажор і мінор має відносне поняття (терція);
5)           невеликий діапазон (квінта);
6)           використання терцового двоголосся.
Великодня обрядовість має в Україні давні традиції і різноманітну регіональну специфіку. На пам'ять про цю знаменну подію у наших храмах освячують вербові гілочки, прикрашені квітами, стрічками, а в південних країнах святять пальмові віти.
Є кілька традицій, пов'язаних із Вербною неділею. Так, великими галузками легенько б'ють знайомих, промовляючи: „Баська б'є, а за тиждень паска є”, „Верба красна – б'є даремно, верба біла – б'є за діло”, „Будьте дужі, як вода, родючі, як земля, веселі, як весна, а красні, як сонце”.
Інша традиція: після освячення верби кожен член родини повинен з'їсти один вербовий котик, що ніби дасть здоров'я. В деяких регіонах України вербові гілочки використовували згодом для вигону худоби на пасовиська, застосовували як ліки.
За народною традицією вважається, що Чистий четвер – це день весняного очищення. В Україні до цієї дати обов'язково вичищали оселі, мастилися, розмальовували хати та печі.
Багато уявлень про паску пов'язували з городніми роботами. Наприклад, коли паску садили в піч, треба було садити в землю цибулю, бо добре вродить. Одну паску тримали на столі цілий тиждень – до Проводів, „щоб добре родила пшениця і всяка пашниця”. За П'ятницею надходить Великодня субота – день виготовлення крашанок і писанок.
В Україні яйця не лише фарбують (крашанки), а й розписують (писанки). Крашанки красять переважно у червоний колір – колір вогню, життя, крові Спасителя. Крім писанок і крашанок у деяких регіонах України виготовляли мальованки, шкрабанки, крашанки, з якими пов'язувалось багато вірувань і повір'їв. Наприклад, вважалося, що писанка гасить пожежу, відганяє нечисту силу, зцілює від хвороб. На Великдень і в наступні дні всі вітали одне одного яйцями.
Велику силу в народному уявленні мають слова „Христос Воскрес!”. Існує цікава народна легенда, що від дня свого Воскресіння, Спаситель посадив у підземелля під тією скалою, де був його гроб, головного сатану і наказав йому гризти 12 залізних ланцюгів, 12 залізних дверей і 12 залізних замків. Якщо сатана перегризе все це від одного Великодня до другого, буде кінець світу. Сатана спочатку перегриз замки, потім двері і ось-ось мав перегризти останній ланцюг – ще тільки один раз треба було стиснути зуби. А тут як заспівали люди „Христос Воскрес!”, так всі замки, двері і ланцюги відразу поновилися, і нечистий мусив гризти все з початку. А якщо настане такий час, коли люди перестануть співати „Христос Воскрес!”, тоді сатана перегризе останній ланцюг і буде кінець світу.
Літні свята.
Між весняними та літніми святами важко знайти межу.
Першим літнім святом вважають день Святого Юрія (6 травня). Святий Юрій – це мученик за Христову віру в перших віках християнства. Легенда розповідає про його переможну боротьбу зі змієм-людоїдом та визволення прекрасної царівни. Святий Юрій захищає тварин, купців, військо, всю молодь, вважається її опікуном.
У народному календарі відбувалося багато обрядів: на Юрія у Карпатах виганяли худобу на полонини. Господар повинен був ранком у це свято викачатися у росі на своєму полі, щоб був добрий врожай цього року. В наш час збереглася тільки легенда про Святого Юрія, як переможця в боротьбі за добро проти зла.
Зелені свята або русальні, чи П'ятидесятниця припадають вже на початок літа. Назва ця походить від того, що у це свято „маїли” – прикрашали – оселі, церкви, двір зеленню. Наші предки це вважали потрібним проти ворожи сил природи: мавок, русалок, утоплеників. Найкращу охорону давали, за старовинними віруваннями, широколисті дерева: клен, липа, дуб, ясень. По підлозі хати завжди було розкидане пахуче листя очерету, лопуха. Цей звичай – прикрашати свій будинок зеленню, — мав ще одну назву: клечання, та відповідав натхненному радісному настроєві.
Маїння хат на Зелені свята належить до циклу русальних святкувань, які тривають перший тиждень червня. В ці дні відбуваються обряди: „Куст”, „Проводи русалок”, „Водження тополі”. Взагалі це дівоче свято. „Тополя” чи „Ляля” – це найкраща дівчина села. Її прикрашають квітами, віночком, танцюють кругом неї, співаючи пісень. Ляля роздає дівчатам вінки та різні страви.
Під час Зелених свят відбувався обряд топлення, спалення або закопування опудала з соломи. Якщо його називали Морена, то вдягали як дівчину, якщо Коструб, Ярило чи Купало – вбирали як хлопця.
Русальні пісні виконуються під час обрядів, пов'язаних з Зеленими святами або Клечальною неділею (перший тиждень червня). Самі епітети „зелений”, „клечальний” вказують на особливість цього свята – вшанувати зелений світ рослинності, яку наші предки одухотворяли. За стародавніми уявленнями люди після смерті могли стати рослинами або рослиноподібними духами, котрі знаходили собі притулок у лісах, полях, водах. Свято називалося ще „русальний”, „мавський”, „навій” тиждень, під час якго перед селянами розігрувалися фантастичні історії.
Віра в русалок, яких народна фантазія наділила надзвичайною красою і підступним характером, була досить стійкою. Серед багатьох народів Європи залишилися балади, легенди, перекази, обрядові пісні, в яких згадуються мавки, русалки – стрункі, зеленоокі, русокосі дівчата у легкому прозорому вбранні, уквітчані водяними лілеями. Вони можуть допомагати або шкодити людині в її господарських справах. Їх улюблене заняття – водити танці, а побачивши необережних юнака чи дівчину, що опинилися серед них, втягувати їх в свої ігрища та залоскочувати до смерті. Через те русалок звали ще „лоскотухами”, „лоскотарками”. Проти них були відомі обереги – деякі види зілля (часник, полин), яких русалки не переносили й тікали.
Ще й досі в окремих українських та білоруських селах в останній день Зелених свят „випроводжають русалок із села” – жінки й дівчата у вінках, узявшись попідруки, утворюють щільний ряд, перегороджуючи ним вулицю в напрямі до лісу, поля чи водоймища під спів:
Проводили русалочок, проводили,
Щоб вони до нас не ходили,
Та наших дівчат не ловили.
Вважається, що віночки, розкидані по городі, сприяють збільшенню врожаю. Людина вірить, що це має магічний вплив на сили природи.
Пісні русального циклу – ліричні, повні радості буття. Вони славлять буяння світла, простору, відчуття духовного здоров'я. Героїні пісень – дівчата та їх доля. Пісні виконуються у піднесеному настрої, а образи порівнюються з квітучою природою:
Ой, зросла ж я у свого таточка,
Кохалася в рідної матінки, —
Ой, луги ж мої всі зелені!
Повір'я про русалок та про чарівне перетворення дівчини оживають в шевченківських поемах: „Причинна”, „Утоплена”, „Тополя”. Всім відома опера О. Даргомижського „Русалка”. Образи Мавки, Русалки польової, Русалки водяної, навіяні Лесі Українці народними піснями і були втілені у творі „Лісова пісня”. Русальні пісні звучать у творі М. Гоголя „Майская ночь или Утоплена” та однойменної опери М. Лисенка.
Головна тема русалчиного обряду – поклоніння рослинності. Наприклад, дівчину вбирали „русалкою”, прикрашали її квітами та зеленню, ходили з нею зі співами у ліс та поля. У текстах пісень постійно згадуються дерева, інші рослини, плетіння вінків:
Зав'ю вінка та на всі святки,
Ой, на всі святки, на всі празники.
Такі „русалки” у дівчат випрошували одяг, наприклад, сорочки. „Русалка” загадувала дівчатам сім загадок (або три), наприклад: „В лісі на дубку колишеться гойдалка?” (реля, тобто колисочка). Дівчата обмінювалися подарунками й кумувалися.
Значне місце у русалчиних обрядах займає тема кохання, весільні мотиви, сватання. Ця тематика показова взагалі для усіх весняно-літніх пісень: веснянок, купальських, петрівочних.
На русальному тижні крім пісень виконувались також ігри та хороводи. Ігрища супроводжувалися перевдяганнями, звіриним маскарадом, маїнням, рухливими танцями, голосним співом, тому церковники називали їх „бісівськими ігрищами”.
Для того, щоб покумуватися, дівчата чіпляли вінки одна одній на шию, обмінювалися намистами, хустинками. Потім цілувалися і вже звалися кумами. Інші навколо пари, що кумувалися, вели танок і співали. Крім цих забав розігрували також обряд „Куст” та „Проводи русалок”.
Русальні пісні невеликого діапазону, більшість завершуються вигуками. Манера співу – речитативно-декламаційна.
Осінні свята.
Українські традиційні жниварські свята розпочиналися ще з літа і тривали до середини осені. На тиждень пізніше свята Петра та Павла (12 липня) у багатьох областях України збирали жито. Звідси і походить народне прислів'я про те, що „Справа святого Петра – жито зажинати”. На святого Іллю (2 серпня), як правило закінчувалися жнива. З цього приводу навіть існує приповідка: „Бач, як Ількові бороду розчісують”. В Україні існував звичай залишати в полі щось на пні, тобто „на розплід”, — чи то трохи жита, чи пшениці. Існує повір'я, що коли зібрати геть усе до краю, то на другий рік не вродить. Після збору жита та пшениці приступали до жнивування ярих – ячменю, вівса, гречки. Гречку збирали завжди останньою, бо вона найпізніше дозріває. Від Спаса (19 серпня) можна було споживати садовину та городину. Після свята Першої Пречистої (Успіня Пресвятої Богородиці – 28 серпня) приступали до збирання садовини (крім зимових сортів). Від Семена (4 вересня) розпочинали копати картоплю. У перший же день розкладали з бадилля вогнище, пекли картоплю, їли і гріли до вугликів руки – „щоби не мерзли зимою”. Після Чесного Христа (27 вересня) в Україні приступали до копання буряків. Спочатку збирали столові (червоні), опісля кормові (пастовні), а у самому кінці – цукрові. У цей же період виламували качани та вижинали кукурудзу. Таку традицію збирання осінніх культур люди строго дотримувалися і передавали досвід від покоління до покоління.
Осінь розпочиналася зі святом святого Симона Стовпника, дня 14 вересня. В народних звичаях з цим днем закінчувалися літні зустрічі та ігри молоді, „вулиці”, а починалися осінні „вечорниці” та „досвітки”. Починалися вони спільною працею дівчат (прядіння, вишивання, лущення насіння стручкових рослин, дертя пір'я). Збиралися на „вечорниці” у хаті „вечорничої матері”. Це була старша, поважна жінка, яка мала наглядати за молоддю, вчила готувати, співати, зустрічати гостей.
Свято Покрови 14 жовтня виникло ще в Х столітті. У той час на Грецію напали араби. Оточивши Константинополь, сарацини, тобто араби, намагалися поневолити городян. Першого жовтня (за старим стилем) константинопольці зібралися на всенощну відправу до Влахернської церкви. Під час служби святий Андрій-юродивий та його учень Єпіфаній побачили на горішній частині храму образ Божої Матері. Вона в оточені святих тримала над віруючими християнами омофор (покров, а звідти й народна назва Покрова) і молилася. Таке видиво надало грекам впевненості в своїх силах, і вони вступили в бій. Чужинці змушені були відступити. З того часу свято стало всенародним.
    продолжение
--PAGE_BREAK--У народі існує безліч легенд про те, як щедрує Покрова дівчат своєю ласкою. Вона милостива до тих, хто слухався й шанував батьків, переймав неньчину науку до праці, охайності, підтримував духовну і фізичну чистоту. Проте Покрова була непоступливою, якщо дівчина зневажала моральні звичаї, нехтувала традиційними законами суспільного життя. На Покрову влаштовувались весілля (шлюбний період був нетривалий – весілля справляли лише від Покрови і до Пилипівських започин – 27 листопада). З наближенням посту вже заборонялося шлюбувати дітей, а тому дівчата просили свою покровительку: „Свята мати, Покровонько, завинь мою головоньку, чи в шматку, чи в онучу, най ся в дівках не мучу”, бо лише, як стверджувало інше прислів'я: „Покрова накриває траву листям, а дівчат – шлюбним вінцем”.
Традиційно Покрова в Україні була великим святом. У багатьох селах на її вшанування будували й освячували храми, заводили села.
День Святого Андрія Первозданного припадає на 13 грудня (30 листопада за старим стилем). Хоч Андрій Первозданний – християнський святий, народні звичаї та обряди в день цього святого мають давній дохристиянський характер.
З давніх-давен на Андрія дівчата ворожать, бажаючи дізнатися про свою долю: чи вийдуть заміж, чи доведеться дівувати ще весь рік. Існував звичай випікати в цей день балабухи – невеликі круглі тістечка і годувати ними собак. Чию балабушку першу з'їсть пес, та дівчина першою вийде заміж. Якщо дівчина хотіла дізнатися, як буде зватися її майбутній чоловік, напередодні Андрія виходила на вулицю і питала першого зустрічного чоловіка, як його ім'я, — так і зватиметься наречений.
Гра „Калита”. Калита – це великий корж з білого борошна з маком і медом, який підвішується високо вгорі на стрічці. Хлопці по черзі підстрибують і намагаються вкусити його. Хто засміється, той програв, а того, кому вдасться відкусити калити, називають Андрієм, і він стає почесним гостем у цей вечір. Закінчується гра так: дівчата ділять порівну між усіма учасниками калиту, але за свій шматок хлопці мають заплатити гроші дівчатам, які випікали смачний корж.
Зимові свята.
Перше зимове свято припадає на 19 грудня. Це свято Святого Миколая. Святий отець Миколай здавна в нашому народі наділений великою увагою. Не було в нас ні однієї хати, де б не було ікони святого Миколая. Усе своє життя святий Миколай присвятив творенню милосердя. Його ще за життя називали батьком сиріт, вдів та бідних. Після смерті Бог нагородив його даром творення чудес, і за те він дістав назву великого чудотворця. Його чуда були головною підставою для швидкого та широкого культу.
У численних народних переказах святий Миколай боронить людей від стихійного лиха, найбільш він опікується тими, хто перебуває у плаванні. У давнину святий Миколай – також заступник перед небезпеками у степу.
Святий Миколая допомагає потребуючим, зокрема дівчатам, щоб ті могли вийти заміж. Тепер його вважають опікуном і помічником всіх, хто в небезпеці (особливо дітей).
У нас закріпився звичай, що Святий Миколай приносить у свій день чемним дітям дарунки. Роздавання подарунків повинно мати виховне значення: діти відповідають піснями, декламаціями, сценками.
7 січня в календарі – Різдво Христове, а на передодні – 6 січня – Святий вечір. Свято народження Христа злилося з дохристиянським святом Коляди. Люди вважали цей день найкоротшим днем року та початком відродження сили Сонця. Тому цей день вважався початком Нового року.
Святе Різдво – це винятково багате, веселе, радісне й велике свято, що відрізняється від усіх інших своєю особливою обрядовістю, багатством фольклору, оригінальністю етнографії, найбільшим збереженням стародавньої культури.
Головне завдання кожної родини у різдвяні дні – гідно приготувати себе і свою душу, свою хату і своє господарство до цього визначного свята. Але головне те, що Різдво повинно захоплювати нас проявами любові та пошани до ближніх. Це свято милосердя.
Різдвяні свята багаті різноманітною атрибутикою, яка символізує і утверджує віру людини у всемогутнього Бога, у надприродню силу різних явищ природи та окремих предметів.
Головною обрядовою традиційною їжею Святої вечері по всій Україні є кутя. Це варена пшениця з медом та іншими приправами. Пшениця, її зерно, щороку оживає і тому є символом вічності. А мед сприяє успішному веденню господарства і символізує багатство та здоров'я людини. Кутя є своєрідним символом самих різдвяних свят. Символічним вважається також і різдвяний хліб, який протягом всіх свят стоїть на столі і уособлює і собі сімейний добробут та багатство. Засушений окраєць різдвяного хліба донедавна в Україні зберігали до того дня, коли вперше виходили в поле сіяти.
В Україні широко був поширений звичай ставити на покуті сніп жита або пшениці, який називається Дідухом. Дідухом також називали постелену на Святвечір на долівку солому. Дідух, крім символу нового врожаю, добробуту та багатства, уособлював у собі дух пращурів та бога врожаю.
Разом з Дідухом на Святий вечір вносили до хати і сіно, яке клали на стіл під обрус. Воно символізує місце народження Ісуса Христа. Сіно на столі, за народними віруваннями, символізує також добробут на противагу голому столові, що означає бідність.
Помітну роль в обрядах Святого вечора, як захисний засіб проти усяких злих сил, відігравало залізо (під стіл клали сокири, пили, коси тощо).
Символічною була і сама Свята вечеря, стравами з неї (за звичаєм це 12 святкових страв) ділилися з родичами. За звичаєм до Святої вечері сідали тоді, коли на небі з'являлася перша зірка, яка колись засяяла над віфлеємським вертепом. Приймаючи обрядові різдвяні страви, господарі дякували і, в свою чергу, передавали дари – такі ж страви із свого столу. Таким чином, відбувався обмін ритуальною вечерею, що символізував спорідненість сімей, їхню приязнь та взаємну щирість.
Різдвяні свята чи не найбагатші в річному календарі обрядами з рядженням та маскуванням. В Україні ще з давніх давен збереглися різні обрядові дійства, які акумулюють у собі як язичницький, так і християнський світогляди.
Різдво – чи християнське, чи дохристиянське – це час побажань добробуту і рідним, і друзям, і сусідам. Добрі побажання висловлюються чи в усній формі, чи на різдвяних картках, чи в піснях.
Різдво – це час співання колядок. Їх співають у церкві, у хаті або слухають у записі. Та найважливіше – це ходіння дітей, молоді та дорослих від хати до хати з колядками та побажаннями добра усім людям. Крім колядок, які можуть бути жартівливими чи розповідати про народження Ісуса, колядники приносять у хату і святкові побажання. Ці старовинні цікаві вірші й пісні відображають родинний побут, повсякденне життя та інтереси простих людей.
В наші часи, як і раніше, кожен зустрічає колядників з ввічливістю, та за традицією віддячують їхнім побажанням ласощами або грошима.
В Україні на різдвяні свята колядники-хлопчики ходили з ляльковим вертепом – моделлю різдвяної стаєнки. Вертеп був невеличкий за розмірами і простий за виконанням. Формою він нагадував звичайний ящик без передньої стінки з двома поверхами. Його обклеювали різнокольоровим папером. У середині ящика-стаєнки встановлювали на верхньому поверсі вирізані з картону ляльки-особи, які відтворювали сцену народження Ісуса Христа. На нижньому поверсі на спеціально виготовленій сцені розігрувалися інтермедії побутового змісту. Основними персонажами лялькової вистави були три Царі, Козак, Дівчина, Господар, Господиня, Горшкодрай, Наймит, Чарівниця, Смерть, два Чорти, Жид, Жидівка та Циган. Лялькового вертепу на різдвяні свята найбільше чекали діти, але радо дивилися його і дорослі.
Одне з найпоширеніших дійств з рядженням та маскуванням у нашому краї – це Ходіння з Козою. Цей обряд своїм корінням сягає до християнського періоду. З Козою ходили 10-12 річні хлопці. В його основі – сюжет розважального змісту. Обряд Ходіння з Козою складають такі персонажі як: Коза, Дід, Баба, Жид, Жидівка, Жандарм. Найголовнішим персонажем у виставі була, звичайно, Коза, роль якої завжди виконував кмітливий хлопець. Його обов'язком було розвеселити глядачів. Костюми та маски до цього обряду готували заздалегідь. Зокрема, голову кози вирізували з дерева, оббиваючи її козачою шкірою. Маска, як правило, мала рухому нижню щелепу, що клацала під час вистави, кріпилася на палиці. Костюм Кози складав кожух, під яким ховався виконавець ролі.
Усі інші персонажі маскувалися та рядилися відповідно до своїх ролей.
Цікавий різдвяний обряд – Ходіння з Ведмедем. Це дійство відтворювали хлопці старшого віку. Один із них, найкремезніший, відтворював роль Ведмедя. Його обв'язували довжелезним горохляним перевеслом. Ведмедя, як правило, супроводжував Циган, а поряд з ним і інші персонажі – Жид, Жидівка, Господар, Господиня, Чорт, Смерть та інші.
Найбільш поширена різдвяна вистава останнім часом в Україні – це Ірод. Основний її сюжет – біблійна оповідь про страту Іродом дітей у Вифлеємі. У цій виставі задіяні як реальні, так і фантастичні персонажі: Ірод, три Царі, Пастушки, Воїни, Смерть, Чорт, Ангел тощо.
Дівчата, за існуючою традицією, не брали участі у різдвяному маскуванні, а були лише глядачами.
Незважаючи на минулі ідеологічні заборони, різдвяні обрядові дійства продовжують жити і розвиватися, захоплюючи своїм змістом все нові і нові покоління.
За тиждень після Коляди український християнський люд святкує Новий рік.
На Новий рік з самого ранку, коли ще на дворі темінь, хлопчики ідуть засівати (цей обряд зберігся ще з сивої давнини). Вони набирають в кишені дрібного зерна: пшениці, жита, ячменю, вівса тощо і ходять від хати до хати, бажаючи щастя, здоров'я, доброго достатку, великого врожаю всім членам сім'ї. Вперше, як правило, засівають вдома. За це батьки нагороджують своїх посівальників грішми або ласощами (горіхами, яблуками, цукерками, печивом тощо). Потім ідуть до сусідів та родичів. Майже у кожній хаті, де є птиця, господині просять посівальників сісти на порозі, — „щоби кури сідали та курчат висиджували”. Зерно після посівання збирають і висипають курям, — „щоби добре неслися”.
Колись, як розповідають старожили, був звичай на Новий рік спалювати сміття біля воріт. І цей вогонь мав чудодійну силу. Через нього стрибали, переводили худобу, — „щоби всяка нечисть на вогні залишилася”.
На Новий рік також був звичай – страшити сокирою дерева, аби краще родили.
За церковним календарем у цей день припадає свято Василя. Всіх Василів вітають із іменинами, зв'язуючи їх перевеслами, — „аби були здоровими”.
Від Різдва та Нового року важко відділити ялинку. Це звичай не український, а скандинавський, але за багато років він прижився і на Україні. Діти із задоволенням прикрашають ялинку, власноруч майструють іграшки, гірлянди та дарують їх один одному, своїм близьким та друзям.
19 січня у церковному календарі – свято Водохрестя. Від найдавніших часів Християнська Церква вважає освячену Йорданську воду за велику святість та приписує їй чудодійну силу. Опівночі на Богоявлення Господнє люди приносять додому освячену воду, і ця вода стоїть цілий рік, не псується, а весь час свіжа.
Цікавим виглядає і сам обряд Водохрестя. Після Святої літургії миряни колядуючи ідуть на став або річку до хрестильниці (до місця освячення води). Тут священик читає молитви на освячення води, благословляє воду хрестом через його занурення у воду при співі тропарів. Після водосвяття священик благословляє людей свяченою водою. На Україні є гарний звичай ставити хрест з льоду на тому місці, де відбувається водосвяття. Йорданська вода – це велика святість. Вона зцілює душу і тіло людини, очищає її від усякої скверни, позбавляє різних хвороб.
У час Йордану співають щедрівки – „щедрують”. Щедрівки дуже подібні до колядок. В них теж співають про біблейські сюжети, про красу та врожай, бажають щедрого добробуту та здоров'я господарям. Щедрувати ходять теж від хати до хати, як і колядувати, тільки на відміну, щедрувати ходили звичайно жінки.
Стрітення (15 лютого) — це завершення церковного різдвяного циклу святкувань. Після нього вже не співають колядок та щедрівок. В народному календарі це вже передбачення недалекої весни. З погоди на Стрітення ворожать, чи скоро прийде весна: „Коли на Стрітення зима з літом стрічається (значить: прийде відлига), то зима ще довго потриває”, або – „Коли на Стрітення півень води нап'ється (з розталого снігу), то влітку віл наїсться (буде добрий врожай)”, і таке подібне.
Зберігання народних традицій Різдва та інших зимових свят розвиває почуття людської спільності, виховує доброзичливе відношення один до одного, вчить шанувати та пам'ятати предків.

1.3. Завдання, методи і прийоми роботи з учнями по засвоєнню народних традиційних свят.
Доступність інформації полягає в тому, що вчитель: спирається на життєвий досвід і знання, набуті учнями; пояснює незнайомі для них поняття і явища; не дає занадто багато інформації за один урок, чергуючи бесіди з музичною діяльністю (співами, слуханням музики).
Художньою розповідь буде в тому випадку, якщо вчитель: збагачує своє мовлення яскравими образними порівняннями, епітетами, метафорами; володіє прийомами педагогічної техніки, зокрема мімікою, жестикуляцією, емоційно виразною мовою; звертає увагу школярів на художні особливості надбань народної творчості, морально-естетичну основу людських взаємин, що в них відбито; вводить елементи інсценування.
Досвід показав, що музичні бесіди справляють на дітей певний виховний і розвивальний вплив. Вони становлять для молодших школярів інтерес хоч би тому, що набуті знання, як правило, є новими для них. Зрозуміло, що в процесі ознайомлення з народними обрядами неминуче повторення деяких основних знань (наприклад про обожнювання давньо-східними слов'янами природи, про віру в магічну силу слова). Через те для активізації інтересу й уваги учнів доцільно використовувати емоційні контрасти, вводити в розповідь елемент діалогу.
Музичні бесіди, побудовані на стародавніх народних звичаях, обрядах і піснях, допоможуть учителю підготувати дітей до сприймання творів хорової, оперної і симфонічної музики.
Ознайомлення школярів із давніми календарними обрядами має неабияке значення у вихованні їхньої духовної культури. Незважаючи на те, що з погляду розуміння природо-наукової картини світу ці обряди були наївними, у художньо-педагогічному плані вони становлять оригінальну і цінну спадщину. У них відбито найкращі риси українського народу, зокрема працьовитість, оптимізм, шанобливе ставлення людей одне до одного. Цілеспрямоване залучення учнів до цієї сфери культури допоможе виховати в них такі соціально значущі моральні якості, як взаємодопомога, доброзичливість.
Особливо треба виділити незвичне для багатьох людей сьогодення дбайливе ставлення давніх слов'ян до природи. Учитель має допомогти дітям зрозуміти і відчути, що в давнину до трав, квітів, дерев ставилися як до живих істот, у чомусь подібних до людей. Віруючи в цілющу силу природи, перед нею вклонялися, захоплювалися її красо, тобто ставлення до природи в ті часи було справді духовним, піднесеним. І якщо вчитель постарається відновити порушену гармонію людини і природи, — а в молодших класах це ще можливо, тим більше, за допомогою такого дієвого засобу, як музика, то цим він зробить суттєвий внесок у реалізацію одного з найважливіших завдань морально-естетичного виховання школярів.
Отже, різні жанри українського фольклору можуть бути широко використані як на уроках музики, так і в процесі позаурочної роботи.
Методика роботи визначається формами, методами і прийомами впливу на учнів, передбаченими народною педагогікою і сучасним рівнем розвитку наукової педагогіки. Організовуючи постійну і активну участь учнів у реалізації народних традицій, звичаїв і обрядів, необхідно брати до уваги методи роботи, способи виконання певної обрядовості та інших дій, які поширені в даному регіоні України. Справжніми підручниками з методики народознавчої роботи стали книги відомого народознавця В. Скуратівського „Берегиня” і „Посвіт” та інші.
Зміст педагогіки народознавства реалізується будь-якими методами і прийомами, які адекватні йому, відповідають конкретним умовам (матеріальній базі, віковим і психологічним особливостям, рівню знань учнів та інше) школи, класу, подобаються вихованцям і гармонійно вписуються у вітчизняні педагогічні, культурно-історичні традиції.
Народознавчі підходи в роботі з учнями звільняють процес виховання від примусовості, абстрактності, від заорганізованості і заформалізованості. При цьому в дію вступають такі емоційно-естетичні фактори, які забезпечують відсутність психологічного тиску на дітей у навчально-виховному процесі. Вони часто не відчувають, що їх виховують старші (батьки, педагоги та інші), оскільки виховання відбувається здебільшого і контексті повсякденного життя, у формах і способах, притаманних народному буттю і максимально наближених до потреб, інтересів учнів.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Завдяки засобам народознавства вихованці дедалі глибше починають відчувати, що знання про рідний народ – це пізнавання себе, свого родоводу, його культури, історії, і тим самим глибоко усвідомлюють нерозривну єдність із попередніми поколіннями, усім народом, його духовним світом. У процесі навчання учні, як правило, переживають високе емоційне піднесення, часто відчувають злет душевних сил, натхнення. Глибоко опанувавши народні творчі традиції, вони починають самі творчо ставитися до праці. Основний смисл і красу свого життя такі учні вбачають у забезпеченні повноти, глибини і цілісності культури рідного народу, у власному внеску в її розвиток. Так створюються сприятливі психолого-педагогічні умови для морального, духовного розвитку кожного учня.
Кожен педагог має широкі можливості для створення власної системи роботи, методичної концепції на основі народознавчих ідей і засобів. Справжня педагогічна творчість неможлива без використання в повсякденній діяльності скарбів народної творчості, її традицій. Без народознавчої основи наукові педагогічні і методичні теорії, концепції, системи і програми роботи втрачають зв'язок із культурно-історичною спадщиною народу і приречені, як правило, на невдачу. Тому необхідно вжити комплексних заходів державного масштабу з метою дальшої розробки проблем народності виховання, створення реальних практичних умов для розвитку національних шкіл, національної системи виховання всіх народів, етнічних груп, які проживають на території нашої країни.
Кожен народ (нація, етнічна група) має свої культурно-освітні традиції, на яких повинна будуватися національна школа. У творах педагогів-класиків К. Д. Ушинського, С. Ф. Русової підкреслюється, що справжнім господарем школи є населення, громадськість, а не державна бюрократія.
Оволодіння в національній школі кожним учнем рідною культурою, основою культури інших народів є запорукою повноцінного громадського життя, продуктивної праці в ім'я підвищення добробуту представників різних національностей.
В умовах „розкріпачення” шкільного життя, вільного вибору педагогічними колективами, вчителями, напрямів, форм і методів роботи з учнями педагогіка народознавства відіграє роль серцевини навчально-виховного процесу. У багатьох школах виникають нові педагогічні явища, малі академії народних мистецтв (МАНМ), університети народознавства, товариства народних умільців, школи і класи кобзарського, сопілкарського мистецтва, етнографічні групи, фольклорні ансамблі та інше. На вищому науковому рівні відроджують свою діяльність історично-краєзнавчі та етнографічні музеї, а також музеї і кімнати народного побуту.
Одним з шляхів викладання народної творчості є впровадження факультативного курсу „Музичне краєзнавство” з метою комплексного вивчення музичної культури краю в єдності аспектів творчості і виконавства, професійного та народного мистецтва. Програмою факультативного курсу передбачено застосовувати такі форми навчання, як лекції, семінари, екскурсії, експедиції, конференції. Спеціально розроблена система завдань по збиранню музичного фольклору сприятиме розвитку вмінь і навичок самостійної роботи пошукового, дослідницького, творчого характеру.
Реалізація принципів народного виховання має багатоплановий характер і, як правило, здійснюється із застосуванням різноманітних форм музично-естетичного виховання школярів.
Відомі три основні види форм виховання: колективно-масові, які містять в собі конкретні форми – тематичні вечори, лекції-концерти, екскурсії та культпоходи, радіо- та телепередачі, вечори-зустрічі з відомими фольклористами, виконавцями народних пісень та інше; групові – гуртки, студії, секції, факультативи, клуби любителів народної творчості, об'єднання тощо; індивідуальні – що включають самостійне виконання завдань кожним учнем під керівництвом учителя та контролем батьків, які допомагають безпосередньому вивченню фольклорно-пісенного матеріалу, поглибленню теоретичних знань, розширенню музичного світогляду та інтересу школярів.
Таким чином, на практиці застосовуються методи музично-естетичного виховання як найефективніший засіб реалізації форм народного виховання. Загальна класифікація таких методів дає можливість поділити їх на три класи: словесні, наочні та практичні.
До словесних методів музично-естетичного виховання на матеріалі народно-пісенної творчості належать бесіди, дискусії, обговорення концертів та обмін враженнями про них, обговорення екскурсій, статей про пісенну творчість, письмових творів, контрольних робіт, теле- та радіопередач тощо.
До наочних методів школярів належить колективне відвідування концертів, екскурсії до музеїв, знайомство з фольклористами, виконавцями народних пісень, перегляд тематичних теле- та радіопередач, кінофільмів тощо.
Практичні методи музично-естетичного виховання на матеріалі народно-пісенної творчості включають пошукову роботу і збирання та записування народних пісень, створення музеїв, тематичних кімнат, кутків, стендів, організацію оглядів, конкурсів, вечорів-зустрічі з ученими фольклористами та інше.
Доцільно використовувати ігрову методику для вивчення фольклорного матеріалу на уроках музики. У навчальних середовищах моделюється зміст об'єктів шляхом його конструювання самими учнями. Розробка навчально-ігрових середовищ на основі фольклору дозволить значно поліпшити зміст навчального процесу і приведе до зміни традиційних способів вивчення матеріалу. Поєднання емоційної привабливості, яка притаманна грі з графічними, інформаційними та іншими можливостями комп'ютера, несе в собі великий дидактичний потенціал, який може і повинен бути реалізований в шкільній практиці.
Особливо цікаво використовувати таку форму вивчення фольклору на уроках музики під час знайомства з темою „Календарно-обрядовий цикл”, яка передбачає:
§    графічні образи, костюми, побутову атрибутику;
§    вибір персонажів, визначення їх функціональної ролі в конкретних ситуаціях;
§    виділення конфліктів, що визначають динамічні властивості комп'ютерного навчально-ігрового середовища;
§    визначення музичного змісту кожної навчально-ігрової пізнавальної ситуації.
При створення такої навчальної гри за етнографічної тематикою України необхідно залежно від часу й регіону вибрати відповідну побутову атрибутику, одяг, кольорову палітру, музичний матеріал. Це дозволить розв'язати проблему взаємопроникнення різних видів мистецтва, використовуючи народні традиції.
Така форма заглиблення у навчальне середовище незвична для учнів, її можна використовувати як на уроках музики, так і в позакласній роботі. Це дає змогу використанню нових інформаційних технологій у навчальному процесі і дозволяє з нової точки зору побачити проблему музичного розвитку школярів.
Педагогічний зміст, закладений у народній творчості, і реальна можливість розв'язання виховних завдань, які стоять перед школою, шляхом використання фольклору визначають необхідність вести роботу в позаурочний час у таких напрямках:
1)                Організація безпосередньої художньої творчості у фольклорних формах, що можливо в рамках колективу художньої самодіяльності, створеного на базі класу, який використовує в своїй роботі традиції фольклору (музично-пісенні, хореографічні, інструментальні та інші).
2)                Орієнтація підростаючого покоління на освоєння цінностей народної художньої скарбниці в процесі широкого використання фольклору в позаурочній діяльності не тільки як репертуарного джерела, а й як засобу активізації учасників в організаційно-масових формах культ просвітньої роботи.
3)                Здійснення педагогічного впливу на учнів за допомогою благотворного спілкування дітей і членів їхньої сім'ї під час занять у шкільних фольклорних колективах.
Засвоєння народних творчих традицій сприяє формуванню в учнів умінь, навичок реалізовувати свої задуми, створювати власні проекти, конструкції. Так формується творчий потенціал особистості.
З метою успішного формування людини-творця треба відроджувати і розкривати далі національні художні школи (гуцульську, кролевецьку, петриківську, решетилівську, опішнянську та інші). Кожне село, місто необхідно перетворювати в осередок традиційних народних мистецтв, ремесел і промислів, підносити їх на новий творчий рівень.

РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДНО – ЕКПЕРИМЕНТАЛЬНА РОБОТА.
2.1. Констатуючий експеримент.
Мета: виявити рівень знань з народної музичної та пісенної творчості, знання про народні музичні інструменти, обряди, звичаї, традиції.
Для проведення експериментальної роботи виділено експериментальну та контрольну групи дітей в кількості 10 дітей на одну групу. З експериментальною групою працювала я, з контрольною – вчитель музики. Методика роботи складається з трьох завдань.
Завдання перше: бесіда про народну музичну творчість.
1)           Які народні пісні ви знаєте?
2)           Коли вони виконуються?
3)           Які народні свята ви знаєте?
4)           Які народні ритуали ви знаєте?
5)           Хто виконував ці ритуали?
6)           Які народні танці ви знаєте?
7)           Що таке календарно-обрядові пісні?
8)           Коли їх виконують?
9)           Яка головна мета цих пісень?
10)      Про що розповідається в народних піснях?
Завдання друге: „Вгадай жанр пісні”.
1)           Як називається пісня?
2)           Коли вона виконується?
3)           Якому святу присвячена пісня?
4)           Які народні інструменти потрібні для її виконання?
Завдання третє: інсценування зимових обрядових пісень.
1)           Зміст обряду.
2)           Головні персонажі.
3)           Елементи костюмів.
4)           Творчість (виконання різдвяних пісень, колядок і щедрівок).
За результатами експериментального дослідження складено таблицю успішності дітей експериментальні групи:
Діти з високим рівнем знань:
10 чол. – 100%
3 чол. — Х
х = <shapetype id="_x0000_t75" coordsize=«21600,21600» o:spt=«75» o:divferrelative=«t» path=«m@4@5l@4@11@9@11@9@5xe» filled=«f» stroked=«f»><path o:extrusionok=«f» gradientshapeok=«t» o:connecttype=«rect»><lock v:ext=«edit» aspectratio=«t»><shape id="_x0000_i1025" type="#_x0000_t75" o:ole=""><imagedata src=«48415.files/image001.wmz» o:><img width=«64» height=«41» src=«dopb231357.zip» v:shapes="_x0000_i1025">30 %
Діти з середнім рівнем знань:
10 чол. – 100%
5 чол. — Х
х = <shape id="_x0000_i1026" type="#_x0000_t75" o:ole=""><imagedata src=«48415.files/image003.wmz» o:><img width=«64» height=«41» src=«dopb231358.zip» v:shapes="_x0000_i1026">50 %
Діти з низьким рівнем знань:
10 чол. – 100%
2 чол. — Х
х = <shape id="_x0000_i1027" type="#_x0000_t75" o:ole=""><imagedata src=«48415.files/image005.wmz» o:><img width=«64» height=«41» src=«dopb231359.zip» v:shapes="_x0000_i1027">20 %
В результаті експериментального дослідження в експериментальній групі виявлено, що рівень знань дітей складає:
високий рівень – 30%;
середній рівень – 50%;
низький рівень – 20%.
За результатами експериментального дослідження складено таблицю успішності дітей контрольної групи:
    продолжение
--PAGE_BREAK--