Реферат: Запровадження магістерської програми Педагогіка вищої школи як передумова до підготовк

--PAGE_BREAK--

Навчання взаємопов'язане з вихованням. Під час виховання формуються певні якості і властивості, під час навчання набувають знань, навичок і вмінь.

Освіту трактують, по-перше, як процес засвоєння певної системи знань, навичок і вмінь, а по-друге, як результат їхнього засвоєння, який виявляється у відповідному рівні теоретичної і практичної підготовленості та розвитку інтелектуальних сил людини. На їхній основі формуються світогляд, моральні якості особистості, творчі здібності тощо.

Виховання буквально означає «оберігати, вирощувати». У давньоукраїнській писемності слова «виховання» і «вигодовування» — синоніми.

Термін «виховання» вживають у широкому соціальному значенні, а також у вужчому педагогічному.

У широкому значенні виховання — процес систематичного та цілеспрямованого впливу суспільства на духовний і фізичний розвиток особистості через створення умов для продуктивної, суспільної й культурної діяльності його членів. Мету, зміст та організацію соціального виховання визначають панівні суспільні відносини у країні.

У педагогічному значенні виховання варто розуміти як цілеспрямовану, організовану систему впливів на людей в інтересах формування в них певних світоглядних позицій, моральних ідеалів, норм і відносин, естетичного сприйняття, високих прагнень, а також потреби в систематичній праці.

У вужчому значенні виховання розуміють як спеціальну педагогічну чи практичну діяльність щодо певного аспекту виховання (морального, правового, екологічного, професійного, громадянського та ін.).

Самовиховання, у вищому навчальному закладі — цілеспрямована свідома діяльність студента щодо самовдосконалення й формування в собі необхідних якостей і властивостей особистості.

Самоосвіта — цілеспрямована самостійна робота студента з набування, поглиблення та удосконалення знань, навичок та вмінь [1, c.112-113].

Педагогічний процес у ВНЗ — активний процес взаємозалежної і взаємозумовленої діяльності суб'єктів та об'єктів навчання й виховання, що становить організовану й цілеспрямовану навчально-виховну діяльність його учасників, їхнє навчання й виховання, розвиток, професійну, морально-психологічну й психологічну підготовку, що їх виконують у єдності й взаємозв'язку. Його основна мета — підготовка людей і груп (колективів) до різних видів діяльності.

Між навчанням, розвитком, професійною, морально-психологічною і психологічною підготовкою, освітою й вихованням існують складні та суперечливі взаємозв'язки. На значеннєвому рівні для їхнього опису в педагогіці існує численний понятійний апарат. До найактуальніших понять належать такі: знання, навички, вміння, прийоми, засоби, методи, форми, педагогічні закономірності тощо.

Як і будь-яка інша наука, педагогіка складається з методології, теорії, методів і рекомендацій для педагогічної практики, її зміст складається з фактичного матеріалу, здобутого в результаті спостережень, експериментів, досвіду; наукових узагальнень, сформульованих у законах, принципах, теоріях, гіпотезах, що їх перевіряють і підтверджують практикою. Розвиваючись, педагогіка відкидає застарілі й неправильні положення, збагачується новими, які адекватніше відбивають сутність педагогічних явищ.

Процес підготовки людей і колективів до успішного розв'язання завдань, його різні аспекти вивчає нині чимало наук: філософія, соціологія, етика, естетика, психологія, фізіологія та ін. До дослідження цього процесу долучилися кібернетика, деякі фізико-математичні й технічні науки. Педагогіка взаємодіє з цими науками (як і з низкою інших галузей педагогіки, використовує їхні відомості, а часом і методи в аналізі явищ, що дає змогу глибше проникати в сутність педагогічного процесу, розробляти об'єктивніші критерії діяльності тих, хто навчає, і тих, кого навчають, а також обґрунтовувати точніші практичні рекомендації.

Таким чином, педагогіка збагачується завдяки розвитку інших наук. Водночас інші науки, досліджуючи своїми методами процес підготовки людей, враховують висновки й рекомендації педагогіки, її можливості.

Особливо варто підкреслити зв'язок педагогіки з виховною роботою і морально-психічним аспектом.

Сьогодні зросла роль педагогіки в теоретичному розробленні педагогічних проблем конкурентоспроможної підготовки людей і різних соціальних груп.

Основні завдання педагогіки вищої школи:

-                     обґрунтування методологічних і теоретичних засад педагогічного процесу у вищій школі на сучасному етапі розвитку науки і людства;

-                     вивчення сутності, особливостей і закономірностей педагогічного процесу та його складових: навчання, виховання, морально-психічної і психологічної підготовки, розвитку, самовиховання й самоосвіти відповідно до вимог Болонського процесу;

-                     розроблення методичних систем та окремих методів соціалізації і професійної підготовки майбутніх фахівців, їхнього виховання й розвитку;

-                     розроблення й конкретизація принципів навчання та виховання студентів (слухачів), їхньої професійної, морально-психічної і психологічної підготовки відповідно до змін, які відбуваються в житті суспільства, ринкової економіки та ін.;

-                     виявлення та обґрунтування умов успішної реалізації вимог принципів навчання й виховання для діяльності в різних сферах;

-                     визначення шляхів удосконалення й розвитку організаційних форм навчально-виховної роботи, підвищення ефективності різних способів контролю, оцінки навчально-виховного процесу, рівнів підготовленості студентів і груп;

-                     прогнозування розвитку педагогічного процесу залежно від перспектив науки і потреб суспільства;

-                     розроблення нових підходів, принципів, форм і методів професійної, морально-психічної й психологічної підготовки студентів (слухачів) та різних соціальних груп до діяльності в умовах конкуренції;

-                     пошук шляхів, прийомів, способів і засобів активізації пізнавальної діяльності студентів (слухачів), скорочення часу на їхнє ефективне та якісне професійне навчання;

-                     виявлення закономірностей педагогічного впливу на студентів (слухачів) з метою формування в них наукового світогляду, національної свідомості, гідності й гордості, національних почуттів і патріотизму, професійної відповідальності;

-                     формування у студентів мотивації до діяльності, конкуренції, активного суспільного й громадського життя;

-                     розкриття основних закономірностей, мети, змісту, методики самовиховання й самоосвіти студентів (слухачів), способів і прийомів їхнього стимулювання серед різних категорій людей;

-                     розроблення сучасних педагогічних технологій соціалізації й професійної підготовки фахівців та різних соціальних груп;

-                     вивчення різних колективів і розроблення технологій педагогічного впливу на них з метою їхнього згуртування, оптимізації стосунків і забезпечення взаємодії, злагодженості тощо;

-                     вивчення й критичне осмислення педагогічної спадщини вищої школи минулого, виявлення й використання всього того, що є цінним сьогодні;

-                     впровадження у систему вищої освіти нових педагогічних технологій освіти, навчання, професійної підготовки, виховання та ін;

-                     перебудова навчально-виховного процесу у вищій школі відповідно до вимог Болонського процесу.
1.3 Обгрунтування потреби підготовки фахівців заявленого напряму
Підготовка фахівців з педагогіки вищої школи кардинально відрізняється від системи підготовки інших освітянських кадрів. Основні відмінності визначаються такими обставинами. По-перше, освітня підготовка в умовах реформування відповідно до норм Болонського процесу потребує розробки моделі сучасного фахівця з творчим гуманістичним світоглядом. По-друге, підготовка педагогічних працівників для системи вищої освіти потребує концепції формування гуманітарно-технічної еліти країни, що закладає фундамент до якісних перетворень в освітній системі України. По-третє, підготовка викладачів потребує розробки та впровадження інноваційних педагогічних технологій на основі світового досвіду, нових методологічних та методичних підходів [8, c. 66-67].

Історично склалося так, що в нашій країні на всіх рівнях управлінської ієрархії, у різноманітних сферах життя – економіці, політиці, науці і культурі значну частину керівників складають фахівці з базовою інженерною освітою. При безсумнівних перевагах цієї ситуації, таких як аналітичне мислення, системний підхід, орієнтація на кінцевий результат тощо, треба відмітити, що такі спеціалісти були позбавлені в процесі навчання предметів, що розвивають комунікативні навички, вчать знаходити спільну мову в колективі, моделюють перспективну діяльність спеціаліста та багато інших. Це приводило до того, що такий спеціаліст мав отримувати подібні знання самостійно, часто безсистемно та не розуміючи до кінця механізму використання отриманих знань. Комунікабельність, вміння висловити власну думку, гуманістичний підхід взагалі не вважалися складовою компетентності, хоча життя та трудова діяльність доводили зворотнє. Тільки з початком реформування освітньої системи відповідно до стандартів Болонського процесу, коли освітня підготовка спеціалістів почала зазнавати кардинальних змін, гуманітарні предмети зайняли належне місце у системі вищої освіти, насамперед – технічної. Глобалізація, поглиблення стосунків в міжнародній освітній та виробничій практиці продемонструвало важливість та актуальність отримання базових знань з гуманітарних предметів спеціалістами технічного профілю. А ще двадцять років тому вважалося, що технічна еліта – це технократи з надвисоким рівнем розуміння технологічних процесів. І якщо тоді більшість керівників підприємств технічного спрямування були інженерами-технологами, то в наш час світова практика демонструє поступовий перехід до керівників-економістів, керівників-юристів та керівників-гуманітаріїв. На перше місце виходить здатність взаємодії між людьми. Система підготовки спеціалістів сьогодні – це процес, що готує людей, які мають безпосередній контакт із великими групами щоденно, спрямована саме на виховання людини-комунікатора із творчим світоглядом. Задля успішного виконання цього амбітного завдання необхідно підготувати велику кількість викладачів, які самі будуть носіями сучасних навичок та вмінь. Відомо, що людина частіше за все копіює свого найкращого вчителя, тож особистість вчителя має захоплювати та позитивно впливати на майбутнього спеціаліста. Профільні педагогічні вищі навчальні заклади країни, нажаль, не готують викладачів вищих шкіл, тож на ринку освітніх послуг донедавна існував певний дефіцит. Запровадження магістерської програми «Педагогіка вищої школи» змінило цю ситуацію на краще, і від тепер підготовка педагогічних працівників для вищої школи відбувається організовано та компетентно. Педагогічний процес, якому донедавна практично не приділяли часу в процесі підготовки спеціаліста, займає тепер провідне місце в програмі підготовки. Адже будь-який спеціаліст, який працює із людьми вчить. Отже, він і сам є в певній мірі вчителем чи викладачем. Усвідомлюючи усю важливістьь педагогічної освіти та її вплив на суспільство, держава, в рамках реформування освітньої системи відповідно до параметрів Болонського процесу, формує нові освітні програми для вищих навчальних закладів, відводячи прийнятну кількість академічних годин та кредитів предметам, що мають в своїй основі професійні педагогічні знання. Педагогіка – наука майбутнього, адже вона демонструє суспільству структуровану виважену систему взаємодії між науковими знаннями і шляхами реалізацій наукових метод. Педагогіка створює систему, яка спирається на спеціальні знання, використання яких не можливе без грамотного підходу. Спеціальні знання без знань основ педагогіки – це зброя, яка не стріляє, це тягар для людини та шлях до поступового регресу [2, c. 101-102].

Звичайно, на певному етапі розвитку вітчизняної системи освіти вважалося, що викладачем навчального закладу, що готує спеціалістів з вищою освітою, може бути будь-який аспірант – тобто людина, що займається наукою професійно. Але, як виявилося, професійні наукові здібності не завжди поєднанні із професійними педагогічними. Бути успішним науковцем не означає бути успішним викладачем. Це спостереження дало значний поштовх до розробки програм з підготовки викладачів, що базувалися на їх професійних знаннях та сучасних педагогічних методиках та технологіях. Здатність тримати аудиторію та працювати з нею – це талант, яким має володіти кожен викладач. Це талант, який можна розвити. Наукові знання мають бути підкріплені мотивацією підготувати студентів до майбутньої роботи, терпимістю до чужих помилок, вмінням поважати думку іншої людини та завжди знаходити компроміс. Викладач – це надвчитель. Він окреслює шлях до успіху і підтримує на кожному кроці [9, c. 14-15].

21 століття – століття ідей. Майстерність генерувати ідеї та втілювати їх у життя є найкращим проявом компетентності спеціаліста. Компетентність – це риса, яку людина виховую в собі протягом всього життя. Це складний, але цікавий процес. Першу цеглину компетентності в людині закладає викладач його Alma mater. Підготувати високопрофесійного та ерудованого викладача ставить собі за мету магістерський курс «Педагогіка вищої школи».
Висновки до частини I
Шлях європейської та світової інтеграції, обраний Україною, зумовлює необхідність інтенсивних змін в політичному, економічному й соціальному житті нашої держави. Саме тому останніми роками відбуваються реформаційні процеси в освітній галузі, спрямовані на досягнення рівня найкращих світових стандартів. Значним поступом стала поява стратегічного документа, – Національної доктрини розвитку освіти, — який заклав підвалини нової парадигми освіти – орієнтації на новий тип гуманістично-інноваційної освіти, її конкурентності в європейському та світовому просторах, виховання покоління молоді, що буде захищеним і мобільним на ринку праці, здатним робити особистісний духовно-світоглядний вибір, матиме необхідні знання, навички й компетентності для навчання протягом життя. Якість освіти набуває особливої ваги в сучасному світі. Суспільства, зокрема й українське, повною мірою усвідомлюють важливість здобуття якісної освіти для випереджального розвитку країни.

Відповідно до характеру перетворень, особливої уваги потребує підготовка висококваліфікованих педагогічних працівників, зокрема для системи вищої освіти. Сьогодення приносить нові виклики та вимагає нового рівня освіченості. Нові економічні умови потребують все більше й більше висококваліфікованих спеціалістів у галузі вищої освіти, отже постає питання створення постійно діючої системи їхньої підготовки.

У програмному документі «Національна доктрина розвитку освіти» визначено: «Освіта — основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності суспільства. Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства». Для подальшого розвою і формування здорового, соціально зрілого суспільства необхідно змістити акценти зі знаннєвої парадигми розвитку людини на виховну. Тож виникає гостра необхідність інтенсифікувати підготовку викладачів, змінити її якісний рівень. Саме педагогіка виявляє найбільш стійкі й істотні зв'язки, залежності між навчанням, вихованням, розвитком і всебічною підготовкою людей та соціальних груп. Ці зв'язки й відношення постають як найважливіші і до суспільного життя, і для діяльності необхідні умови, які забезпечують ефективність і раціональність навчально-виховної діяльності. Вивчаючи педагогічні аспекти процесу освіти (самоосвіти), навчання, виховання, самовиховання, розвитку, саморозвитку й професійної підготовки людей до певного виду діяльності, педагогіка вищої школи обґрунтовує принципи, методи та організаційні форми навчально-виховної роботи, рекомендації, правила, прийоми керівництва тощо.

Педагогіка вищої школи — це галузь педагогічної науки, яка вивчає педагогічні закономірності й засоби організації та здійснення освітнього процесу (самоосвіти), навчання, виховання (самовиховання), розвитку (саморозвитку) і професійної підготовки студентів (слухачів) до певного виду діяльності й суспільного життя. Предмет педагогіки вищої школи охоплює вищий навчальний заклад як педагогічну систему, функціонування та ефективність педагогічного процесу у вищому навчальному закладі, педагогічну діяльність науково-педагогічних працівників, "їхню професійно-педагогічну підготовку, педагогічні закономірності формування й розвитку особистості студента, процес вищої освіти і самоосвіти, навчання у вищому навчальному закладі, виховання і самовиховання студентів, моральну і психологічну підготовку, форми, методи і педагогічні технології у вищому навчальному закладі, педагогічні аспекти неперервної самостійної роботи студентів під час навчання у ВНЗ та після його закінчення, особистість науково-педагогічного працівника, педагогічні особливості взаємодії студентів і науково-педагогічних працівників у педагогічному процесі ВНЗ у ході реалізації завдань Болонської конвенції та колектив (соціальну групу) науково-педагогічних працівників кафедр, факультетів, ВНЗ.

Підготовка фахівців з педагогіки вищої школи кардинально відрізняється від системи підготовки інших освітянських кадрів. Основні відмінності визначаються такими обставинами. По-перше, освітня підготовка в умовах реформування відповідно до норм Болонського процесу потребує розробки моделі сучасного фахівця з творчим гуманістичним світоглядом. По-друге, підготовка педагогічних працівників для системи вищої освіти потребує концепції формування гуманітарно-технічної еліти країни, що закладає фундамент до якісних перетворень в освітній системі України. По-третє, підготовка викладачів потребує розробки та впровадження інноваційних педагогічних технологій на основі світового досвіду, нових методологічних та методичних підходів.




Розділ 2. Зміст, форми і методи підвищення рівня компетентності педагогічних кадрів національної системи вищої освіти у рамках магістерського курсу “Педагогіка вищої школи” у Національному технічному університеті “ХПІ”
2.1 Болонський процес та його вплив на реформування освітньої системи України
Болонський процес, або Болонська реформа, започаткована у 1999 році, триває вже майже десятиліття. Сорок шість держав на двох континентах, від Португалії до Азербайджану, від Норвегії до Туреччини. 19 травня 2005 року у норвезькому місті Берген на Конференції міністрів країн Європи Україна приєдналася до Болонського процесу, зобов'язавшись внести відповідні зміни у національну систему освіти та приєднатися до роботи над визначенням пріоритетів у процесі створення єдиного європейського простору вищої освіти до 2010 року.

Мета реформи, визначена у Болонській декларації, полягає у створенні єдиного „Європейського простору вищої освіти” (European Higher Education Area) і „Європейського простору досліджень” (Eurоpeаn Research Area). Створення цього єдиного простору освіти мислиться перш за все у ліберальний спосіб: а саме, як усунення перешкод для руху. За аналогією чотирьох свобод, фундаментальних для спільного ринку Європейського Союзу, а саме: свободи руху капіталу, робочої сили, товарів і послуг, Болонська реформа наполягає на необхідності „п’ятої свободи”, а саме „свободи руху знання”. Ця настанова передбачає усунення перешкод для мобільності студентів, викладачів і дослідників поміж країнами-учасницями. Зняття віртуальних, хоча і відчутних, кордонів між історично різними освітніми системами вимагає введення чіткої і зрозумілої для всіх учасників процесу системи дипломів, прозорість присудження наукових ступенів, еквівалентність кваліфікацій тощо [14, c.67-68].

Згідно із ліберальною настановою реформи, усунення перешкод для руху створить кращі умови для розвитку всіх її учасників. Тому в центрі уваги болонських зрушень знаходяться формальні критерії, що уможливлюють мобільність: спільна європейська триступенева освіта (бакалавр – магістр — PhD), вихід на єдину систему кваліфікацій (що включає шкільну, і навіть дошкільну освіту), еквівалентність і взаємовизнання дипломів, європейська кредитно-модульна система (ECTS, European Credit Transfer and Accumulation System). Всі ці структурні нововведення є формальними критеріями, необхідними для стимулювання руху знання поміж кордонами. За задумом учасників реформи, введення спільного знаменника для вимірювання мусить призвести до гармонізації, а не до уніфікації освітніх систем і суттєво спростити процедури мобільності.

„Європейський вимір” реформи, на інституційному рівні, є визначальним. Так, „повноправним членом” Болонського процесу, окрім сорока шести держав, є Європейська Комісія, яка, до того ж, фінансує чимало пов’язаних із реформою ініціатив. Так, 2004 року під значним впливом настанови Болонського процесу, з’явилася навчальна програма Erasmus Mundus, що вже заснувала понад сто європейських міжнародних магістерських програм, відкритих для студентів з усього світу. Програма буде продовжена і на період 2009-2013, і буде поширена на рівень докторських програм. Іншим цікавим прикладом фінансової підтримки болонських принципів є програма TEMPUS, яка фінансує структурні заходи, що допомагають реформувати освітні системи в напрямку цілей Болонської реформи. До так званих „консультативних членів” реформи входять європейські організації: Рада Європи і ЮНЕСКО, а також п’ять впливових пан-європейських університетських Асоціацій: Європейська університетська Асоціація, Європейська Асоціація інституцій вищої освіти, Європейський студентський союз, Європейська асоціація забезпечення якості у вищій освіті, Міжнародна освітня пан’європейська структура [22, c.145-146].    продолжение
--PAGE_BREAK--

Основою системи оцінювання у Болонському процесі є кредитно-модульна система організації навчального процесу. Це форма організації навчального процесу, яка ґрунтується на поєднанні модульних технологій та використання залікових одиниць — залікових кредитів. Поширеною є кредитна система, яка ґрунтується на принципах Європейської кредитно-трансферної системи — ECTS. Кредитно-модульна система організації навчального процесу передбачає можливість складання індивідуальних навчальних планів для окремих студентів[31, c.138-139].

Термін «модульне навчання» семантично пов'язаний з поняттям «модуль», однією з найпоширеніших дефініцій якого є «функціональний вузол, цілісний блок інформації». Отже, наукові підходи до модульної організації змісту освіти, хоч первинно і ґрунтуються на ідеї блочного викладання навчального матеріалу, все ж істотно різняться між собою. Заслуговує на увагу концепція, яка узагальнює різні погляди на шляхи реалізації принципу модульності в освітній практиці. Вона формулює такі базові правила навчання: 1) навчальні матеріали треба структурувати з урахуванням досягнення кожним студентом чітко визначених дидактичних цілей; 2) він має бути організований як цілісний блок інформації, що реалізує комплексну дидактичну мету; 3) відповідно до обсягу і структури освітнього матеріалу доцільно інтегрувати різноманітні види, форми і технології навчання. Загалом, серед основних дефініцій принципу модульності в зарубіжній і вітчизняній літературі заслуговують наукового аналізу такі:

-                     модуль як самостійна група ідей, якими оволодівають студенти за допомогою дидактично доцільних засобів, що відповідають природі цих ідей;

-                     модуль – самостійне визначення такої цілісної одиниці навчальної діяльності, яка сприяє досягненню студентами чітко сформульованих цілей і завдань;

-                     модульність передбачає застосування різних форм і методів навчання, що підпорядковані загальній темі навчального курсу. Ідея модульно-розвивального навчання як експериментальної системи освіти впроваджується поаспектне; набір аспектів визначається такими етапами становлення інноваційної системи освіти:

-                     від модульної теми і міні-курсу до модульної навчальної програми і модульного програмно-методичного комплексу;

-                     — від модульного заняття до формального модуля як сукупності 20-ти чи 30-ти хвилинних міні-модулів;

-                     — від операційного і системно-діяльніського модулів до цілісних дидактичних модулів.

Отже, навчальний модуль – центральний елемент модульно-розвивальної системи. Він є цільовою, відкритою і відносно завершеною сукупністю взаємозалежних циклів навчальної, виховної та освітньої розвивальної взаємодії педагога та студента, яка реалізує змістовий модуль через форму-модуль, і такий спосіб забезпечує оптимізацію розвитку особистості, опонуючи традиційним засобам, формам і методам класичної системи. Теорія модульно-розвивальної системи ґрунтується на науковому розумінні єдиного навчально-виховного освітнього процесу як форми освітньої соціалізації особистості. Високий динамізм Європейського ринку праці вимагає таких дипломів про вищу освіту, що визначаються у всіх країнах Європи. Це поза сумнівом повинне привести до зближення вузівських систем і створення єдиної системи оцінки якості знань. Дискусії з приводу плюсів і мінусів процесів Європейської інтеграції, глобалізації ринку праці і проблем реорганізації вищої освіти продовжується, але поступово зміщуються від питання «Що робити?» до питання «Як робити?». Участь в Болонському процесі має на меті зближення нашої вищої школи з Європейською моделлю, входження Українських вузів в загальноєвропейський простір вищої освіти. Але на даному етапі головним є не визнання в Європі наших документів про освіту і навіть не питання академічної мобільності при всій важливості обміну професурою і студентами і вироблення для цього адекватних механізмів.

Цілі варті досягнення, проте, на думку ректора НТУУ «КПІ» М.З.Згуровського (яку він висловив у своїй статті «Болонський процес – структурна реформа вищої освіти на європейському просторі»), існує значна кількість проблем української вищої освіти у контексті Болонського процесу [11, c.97-98].

— надлишкова кількість навчальних напрямів і спеціальностей, відповідно 76 та 584. Кращі ж світові системи вищої освіти мають у 5 разів менше.

— недостатнє визнання у суспільстві рівня “бакалавр” як кваліфікаційного рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою. Як правило, прийом до вузу ми здійснюємо не на бакалаврат, а на спеціальність.

— загрозлива у масовому вимірі тенденція до погіршення якості вищої освіти, що наростає з часом.

— збільшення розриву зв'язків між освітянами і працедавцями, між сферою освіти і ринком праці.

— невиправдана плутанина у розумінні рівнів спеціаліста і магістра. З одного боку, має місце близькість програм підготовки спеціаліста і магістра, їхня еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним статусом, а з іншого – вони акредитуються за різними рівнями, відповідно за III і IV.

— ми змирилися з нехтуванням передовими науковими дослідженнями у закладах освіти, які є основою університетської підготовки. Наша система наукових ступенів складна у порівнянні з загальноєвропейською, що ускладнює мобільність викладачів і науковців в Європі.

— неадекватно до потреб суспільства і ринку праці вирішується доля такої розповсюдженої ланки освіти, як технікуми і коледжі, це при тому, що їхня чисельність в державі у чотири рази більша, ніж ВНЗ III та IV рівнів акредитації разом узятих.

— відійшла в минуле колись добре організована для централізованої економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки. Нової системи, що задовольняла б потреби ринкової економіки, в Україні не створено. Тому дуже важливий загальноєвропейський принцип “освіта через усе життя” поки що в умовах нашої держави не може бути в повній мірі реалізований.

— університети України не беруть на себе роль методологічних центрів, новаторів, піонерів суспільних перетворень, за якими має йти країна. Рівень автономії ВНЗ у цих питаннях значно нижчий від середньоєвропейського. Не виконують роль методологічних керманичів заклади освіти, що мають статус національних, у той час, коли їхня кількість досягла близько 40% від загальної кількості ВНЗ III та IV рівнів акредитації.

У той же час із входженням країни до Болонського процесу, значно зросли вимоги до викладацьких кадрів України. Якщо раніше ставка робилася лише на професійні знання викладача, то нова система освіти потребує викладача-оратора, викладача-актора, викладача-менеджера. З одного боку, певний рівень знань з комунікації та менеджменту формується протягом професійного життя, а з іншого — компетентна та організована система підготовки викладачів може пришвидшити набуття таких знань [2, c.57]. Треба сказати, що ще десять років тому підготовкою викладачів вищі навчальні заклади не займалися. Вважалося, що викладачем стає випускник аспірантури, тобто професійний вчений. З часом, стало зрозуміло, що підготовка викладача – такий складний процес, як і підготовка професійного військового або лікаря. Викладач – це людина, що має постійно самовдосконалюватися та протягом усього професійного життя отримувати нові знання. Можливості мережі інтернет та кількість літератури у наукових бібліотеках мають бути поєднані із системним освітнім процесом, коли педагогічний працівник вищої школи має «дорожню карту» самоосвіти та вміє нею користуватися. Болонський процес, що пропагує навчатися протягом життя, став тим важливим поштовхом, який довів актуальність підготовки викладачів в межах магістерської програми вищого навчального закладу – нової для нас форми підготовки викладацької еліти [26, c. 75-76].




2.2 Передумови до відкриття магістерської програми «Педагогіка вищої школи» у Національному технічному університеті «Харківский політехнічний інститут»
Україна має високорозвинену систему вищої освіти, що представлена понад 900 вищими навчальними закладами. За останні роки ця цифра зросла переважно за рахунок відкриття нових приватних вищих навчальних закладів. Як і будь-яка галузь економіки, освіта потребує висококваліфікованих спеціалістів. За даними досліджень, достатньо велика кількість викладачів — це людини передпенсійного та пенсійного віку. Активно постає питання оновлення кадрів вищих навчальних закладів. Однак вищі навчальні заклади педагогічного спрощування, нажаль, не готують педагогів для системи вищої освіти [5, c. 55-56].

В сучасних умовах кардинальні зміни цілей та характеру суспільного виробництва вимагають принципово нових моделей, методів і технологій фахівців. Це висуває принципово нові вимоги до науко-педагогічного складу вищої школи, істотно посилює роль його психологічно-педагогічної підготовки. Поряд з високою професійною компетентністю у відповідній галузі, викладач повинен досконально володіти високою педагогічною майстерністю, бути високодуховною і високоморальною людиною.

Як один з провідних навчальних центрів України, Національний технічний університет «ХПІ», визнаючи усю загрозливість ситуації відсутності висококваліфікованих викладачів у майбутньому, розробив магістерську програму «Педагогіка вищої школи та у 2005 році відкрив навчальний процес за цією спеціальністю. Високий статус цієї програми був відмічений державою: із ліцензійного обсягу у 50 осіб, 15 місць на спеціальності фінансуються державним бюджетом України.

НТУ «ХПІ» почав працювати над запровадженням цієї магістерської програми не випадково. По-перше саме в НТУ «ХПІ» було розроблено модель фахівця ХХI століття з творчим та гуманістичним світоглядом. Більш того, університет постійно веде роботу із її вдосконалення. По-друге, саме науковцями університету було запропоновано концепцію формування національної гуманітарно-технічної та управлінської еліти і саме тут вдалося розпочати підготовку спеціалістів відповідно до її вимог. По-третє, в університеті активно розробляються і широко впроваджуються перспективні інноваційні педагогічні технології, вивчається та моніториться досвід світової освітньої системи, розробляються нові методологічні та методичні підходи до реалізації концепції. Політехнічний університет стає політтехнологічним центром, ядром наукової думки України та її освітнім флагманом. По-четверте, в університеті створено кафедру педагогіки і психології управління соціальними системами – першу і поки що єдину в Україні кафедру такої чіткої цільової діяльності. В НТУ «ХПІ» розгорнуто плідні наукові дослідження у вказаній сфері, регулярно організуються міжнародні наукові конференції з філософії освіти та інноваційних педагогічних технологій, видається щоквартальний журнал «Теорія і практика управління соціальними системами», який визнаний ВАК України фаховим виданням з педагогіки, плідні творчі зв`язки з Академією педагогічних наук України та її інститутами і здійснює спільно з ними наукові дослідження з актуальних проблем навчання та виховання студентів вищої школи. При цьому, результати досліджень не тільки впроваджуються у практику навчально-виховного процесу в університеті, а й використовуються іншими вищими навчальними закладами, наприклад Національною фармацевтичною академією України тощо. Організація всього навчально-виховного процесу з майбутніми фахівцями ґрунтується на підготовці фахівців, здатних успішно здійснювати науково-педагогічну роботу у вищих навчальних закладах різного профілю. З цією метою прийом на спеціальність здійснюється за умови наявності диплома спеціаліста за профілем тієї кафедри, на якій передбачається майбутня викладацька діяльність випускника. Підготовка магістрів здійснюється на засадах практичної її спрямованості на педагогічну діяльність у конкретній науково-технічній сфері з можливістю варіативності фахової підготовки за спеціальностями суміжних кафедр. Загальна кількість годин визначається у відповідності до нормативів. Програмою навчання передбачене проходження цільової педагогічної практики. Світоглядна, психолого-педагогічна і професійно-практична підготовка передбачає поглиблення знань, набутих за бакалаврською програмою, при виконанні дипломного проекту спеціаліста і в процесі практичної виробничої діяльності. Формування професійної компетентності фахівця досягається вивченням педагогічної теорії, педагогічної майстерності, методики викладання загальних та спеціальних дисциплін, сучасних педагогічних технологій, адміністративної діяльності у вищій школі, правових та економічних засад вищої школи, а також іноземної мови. Світоглядну підготовку магістрів забезпечуватиме вивчення спецкурсу філософії освіти. Комплексність підготовки фахівців ґрунтується на поєднанні їх світоглядної і загальнокультурної освіти з поглибленою професійною психолого-педагогічною підготовкою.

Магістр з педагогіки вищої школи готується для роботи у вищих навчальних закладах переважно третього та четвертого рівнів акредитації державної та приватної форми власності, а також і інших навчальних закладах, в органах управління освітою і наукою системи державної влади і місцевого самоврядування.

З огляду на викладене, виправданим є підхід, згідно з яким спеціалістів з педагогіки вищої школи доцільно готувати саме в Національному технічному університеті «Харківський політехнічний інститут», який є базовим навчальним закладом України у машинобудівній, електроенергетичній, хіміко-технологічній та інформаційній галузях в цілому. Цільове забезпечення кадрами навчальних закладів цих напрямків знань, а також органів державної влади і місцевого самоврядування і буде основним завданням такої підготовки.


2.3 Зміст підготовки спеціаліста за магістерською програмою «Педагогіка вищої школи» у Національному технічному університеті «ХПІ»
Особливу увагу при підготовці спеціалістів з педагогіки вищої школи Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут» приділяє комплексному розвитку особистості та професійних якостей та знань. Відповідно до положень реформування освіти згідно із критеріями Болонського процесу, магістерська програма передбачає різні види учбової діяльності.

Зміст підготовки складається з нормативної та варіативної частин [19].

Норматина частина змісту навчання – це обов’язковий для засвоєння зміст навчання, сформований відповідно до вимог освітньо-кваліфікаційної характеристики як змістовні модулі із зазначенням їх обсягу і рівня засвоєння, а також форм державної атестації.

Варіативна частина змісту навчання – це, відповідно до роз’яснення Міністерства освіти та науки України, рекомендований для засвоєння зміст навчання, сформований як змістовні модулі із зазначенням їх обсягу та форм атестації, призначений для задоволення потреб і можливостей особистості, регіональних потреб у кваліфікованих робітниках та у фахівцях певної спеціалізації, досягнень наукових шкіл і навчальних закладів.

Нормативна частина містить цикл професійної та практичної підготовки, яку забезпечують курси:

1.                 Теорія і практика вищої професійної освіти в Україні. В рамках цієї дисципліни розглядаються загальні принципи суспільного поділу праці в Україні, вивчаються питання теорії вищої освіти, державного регулювання освітньої діяльності та відповідні нормативні документи;

2.                 Педагогічна та професійна психологія. Вивчаються питання загальної психології, діяльності та її структури, а також детально розглядаються питання педагогічної психології;

3.                 Фізична культура і психофізіологічний тренінг, де вивчаються принципи і методики корекції психічного та психофізіологічного стану людини;

4.                 Моделювання діяльності фахівця, де вивчаються загальна схема побудови моделі фахівця, особливості його професійної та соціальної діяльності та їх моделювання, зміст освіти фахівця та його освітньо-кваліфікаційна характеристика;

5.                 Моделювання освітньої та професійної підготовки фахівця, де вивчаються питання змісту навчання та освіти, професійна програма та інформаційна база підготовки фахівця;

6.                 Системний підхід у вищій освіти, де вивчаються особливості вищого закладу освіти як соціально-педагогічної системи та особливості управління ним;

7.                 Педагогічний контроль в системі освіти, де вивчаються інструменти педагогічних вимірів, алгоритми складання тестових матеріалів і обробки результатів тестування, а також питання організаційно-технічного забезпечення психодіагностичних вимірів;

8.                 Дидактичні системи у вищій школі, де вивчаються види та форми навчальних занять у вищій школі, підходи до оцінки ефективності пізнавальної діяльності студента та побудова апріорних і реальних дидактичних систем;

9.                 Інформаційні технології в освіті, де розглядаються питання інформаційного забезпечення навчального процесу та діагностики його якості;

10.            Соціальна та екологічна безпека діяльності, де вивчаються підходи до організаційно-методичного забезпечення зовнішнього захисту людини;

11.            Професійна педагогічна практика, де формуються основні професійні риси майбутнього спеціаліста.

Варіативна частина передбачає цикл вибіркових соціо-гуманітарних і професійно-орієнтованих дисциплін за переліком програми:

1.                 Педагогіка вищої школи, де вивчаються питання загальної теорії освіти, форми і методи навчально-виховного процесу;

2.                 Філософія освіти, де вивчаються основні світоглядні, методологічні та аксіологічні проблеми феномену освіти та його найбільш загальні закономірності.

Обов’язковою умовою вступу є наявність диплома спеціаліста та проходження іспитів, що визначають професійну придатність до професії викладача. Завдання іспитів складається із тесту з англійської мови та екзаменаційної картки із професійних питань. Зарахування на спеціальність відбувається за умови успішного проходження іспитів.

Навчання відбувається за денною та заочною формами. Тривалість навчального курсу денної форми складає 1 рік, заочної форми – півтора роки. По закінченні курсу навчання студент спеціальності захищає дипломний проект.

Навчальний рік розпочинається 1 вересня. Аудиторні заняття проводяться щоденно, окрім вихідних та тривають до середини грудня. Третій та четвертий тиждень грудня проводиться екзаменаційно-залікова сесія. Перший тиждень січня займають канікули, по закінченні яких заняття поновлюються у виді самостійної роботи, яка триває з другого по четвертий тиждень січня. З початку лютого поновлюються аудиторні заняття, які тривають до середини квітня. Другу половину квітня займає літня екзаменаційно-залікова сесія. Чотири тижні травня студенти проходять практику у вищих навчальних закладах, що дозволяє підняти їм власний рівень педагогічної майстерності. Учбовий процес курсу закінчується підготовкою дипломної роботи у червні та її захистом перед екзаменаційною комісією. У разі успішного захисту дипломної роботи чи проекту, студент здобуває кваліфікацію магістра вищої освіти, викладача вищого навчального закладу. У випадку захисту дипломного проекту з оцінкою «відмінно» та за наявності 75 відсотків оцінок «відмінно» та 25 відсотків – «добре» за результатами екзаменаційно-залікових сесій, студенту видається диплом магістра вищої освіти з відзнакою.

Розклад занять денної та заочної форми навчання за спеціальністю «Педагогіка вищої школи» було розроблено науково-педагогічним колективом університету та повністю враховує найкращі, з точки зору організму людини, години максимального та мінімального навантаження.)Розклад занять ефективно поєднує аудиторну та самостійну роботу, дозволяючи студенту гармонійно розвиватися у контексті майбутньої спеціальності.

Під час розробки програми курсу «Педагогіка вищої школи», науковий колектив Національного технічного університету «Харківский політехнічний інститут» провів масштабне дослідження серед роботодавців на предмет визначення найбільш актуальних предметів та дисциплін, знання з яких є необхідними задля успішної конкурентної боротьби на ринку праці. У результаті дослідження була напрацьована нормативна частина змісту курсу та визначена найбільш адекватна кількість годин, що відводиться на викладання цих дисциплін.

Згідно з дослідженням, найбільшу кількість годин було відведено дисципліні «Інформаційні технології в освіті». Це загальний обсяг у 216 годин, з яких лекційні заняття складають 6 годин, практичні – 30 годин, 180 годин відводиться на самостійну роботу студента. Обсяг у кредитах – 6,0. Реформування системи вищої освіти відповідно до стандартів Болонського процесу потребує підготовку викладачів з високим ступенем володіння інформаційними технологіями, що дає можливість реорганізувати навчальний процес і зробити його більш інтенсивним та насиченим.    продолжение
--PAGE_BREAK--