Реферат: Пейзаж у ліричних і ліро-епічних творах Ліни Костенко

--PAGE_BREAK--На Ворсклі хрест вирубують опішнями
Заллють водою, уморозять в лід.

Горбаті верби льодяними клішнями

скляні бурульки струшують з борід.

Летять з гори і санки і гринджолята,

в очах мигтять занесені тини.

Тоді у мене не було вже тата,

мені зробила мати ковгани.

Аж білий вихор здійметься довкола,

як нас по схилу сани розтрясуть, -

зима тікає, підібравши поли.

А вже співають, хорогви несуть

(С. 38.)
Присутній у творі і зразок «власне поетичного пейзажу», правда поетеса його дещо ускладнює, бо подає його опис з уст головної героїні, яка звертається до природи як до живої істоти:
… Десь жаби кумкають з болота.

Лягла на мур вечірня позолота.

Прощальний промінь блиснув на стіні.

І сонце, сонце — як жива істота,

Єдина, що всміхається мені!

Я завтра, сонце, буду умирати.

Я перейшла вже смертницьку межу.

Спасибі, сонце, ти пройшло крізь грати.

Я лиш тобі всю правду розкажу.
Картини Пасхи, що вміщені в останньому розділі роману з символічною назвою «Весна, і смерть, і світле воскресіння», не тільки увиразнюють історичне підґрунтя роману і допомагають гостріше відчути увесь драматизм змальованої епохи, але і дають можливість глибше проникнути у духовний стан героїні:


Воскресли люди, хоч який хто квелий,

після облоги схожі на примар.

І монастир з цвітіння тих жарделей

пливе у небо, як з рожевих хмар.

О Боже духів і живої плоті!

Я вперше усміхаюся, прости.

Якась галузка в тому живоплоті:

і та он пнеться, хоче розцвісти.

Весна прийшла, скасовано угоду.

Вся Україна знову у вогні.

Цвіте земля, задивлена в свободу,

Аж навіть жити хочеться мені.
Навіть сучасна людина, яка ніколи не була учасником подібного дійства і не знає багатьох характерних для нього звичаїв та обрядів (пускання вінків за водою на свято Купала чи прорубування на замерзлій річці ополонки, вирубування з льоду великого хреста, випускання голубів, що хмарою літатимуть над «Йорданню», тощо) все ж, прочитавши ці рядки, відчує атмосферу щасливого духовного піднесення, що панували на зображених поетесою святах.

«Маруся Чурай» – твір драматичного, навіть трагічного звучання, і тому в ньому дуже мало замилувано-ідилічних картин української природи, як і українського життя – «це народне життя у строкатому його повнокров‘ї. Побут, звичаї, вірування, військове спорядження, флора і фауна – все це явлене, все це рухається, переливається, дихає».

Проте відображаючи жорстокий і сповнений стражданнями тогочасний світ, поетеса за допомогою вищезгаданих пейзажних картин вселяла віру у те, що щасливе життя на цій благодатній землі є цілком реальним. Саме тому в калейдоскопі болючих спогадів, що відвідують Чураївну вночі перед стратою, є кілька світлих. Всі вони були звернені до найкрасивіших свят нашого народу — Івана Купала, Різдва, Водохрещі.Подібні образні живописні вставки дають змогу відчути національний колорит тогочасного життя:
Як гарно в хаті, як просторо в сінях!

Як оживають ниви і сади!

А щоб хоч щось лишилось на насіння,

На Пасху їли хліб із лободи  (С. 144.)
У структурі роману «Маруся Чурай» наявний дуже ефектний прийом, який поетеса використала для змалювання природи. Він, «хоч і не впадає у вічі (мистецтво справжнього майстра якраз і полягає в тому, що „технологія“ виконання ним мистецьких прийомів є невидимою, все ж створює певну сугестію (вплив) на читача», витворюючи у його образній уяві бачення української природи в колообігу літо-осінь-зима-весна.

Чураївну судили влітку. Страта мала відбутися біля кладовища, за містом, у ковилевому, ще по-літньому зарошеному степу. Опис природи не тільки створює декоративний фон, але й надає зображуваній картині і відповідний настрій:
Читає піл з Євангелія. Млосно.

По самий обрій стелиться трава
І так самотньо, так безодголосно
кричить в степу десь чайка степова...

А тут ще вітер, небо теж якесь,

земля до ніг півпуда налипає.
Несподівана природна картина подана авторкою у розв`язці цього епізоду, коли Маруся зрозуміла, що врятована:




… Вона стояла. І над головами

уже пливли осінні холоди.

І не було ні радості, ні чуда.

Лиш тихий розпач: вмерти не дали...

(С. 90.)
Хоча спогад про «осінні холоди» є запланованим у сюжетній канві твору. За кілька тижнів після помилування і смерті матері Маруся Чурай вирушила на прощу до Києва. Була рання осінь.

Ця подорож для дівчини, яка ніколи не полишала рідних місць, стала справжнім відкриттям своєї Батьківщини – перед нею постала природа рідної землі у всій своїй неповторній красі. Це відкриття було хвилюючим, воно викликало у чутливої до краси дівчини сплеск любові до рідного краю:
Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, –

Оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,

усе як є — дорога, явори,

усе моє, все зветься — Україна.

Така краса висока і нетлінна,

що хоч спинись і з Богом говори.

(С. 92.)
А тим часом природа, як і завжди, продовжує свій кругообіг: вона впевненою і твердою ходою прямує до зими, як і люди, що вирушили на прощу до Києва:
А степ уже сивий на поминках літа.

Осіннього неба останні глибини.

І гілка суха, як рука кармеліта.

тримає у жмені оранж горобини.

Як глянеш упростяж – дорога в намисті.

Ці барви чарлені і жовто-гарячі,

ці щедрі сади у багряному листі! –

а люди бредуть і бредуть, як незрячі. (С. 93.)
або:
Стоять ліси смарагдово-руді,

після дощу надовго крапелисті –

Все глибша осінь. Вже і жолуді

ховає сойка під опале листя.
Пейзажна картина подана через сприйняття ліричним суб`єктом змін у природі під час переходу однієї пори року в іншу.

Подорож була довгою. Ласкавість ранньої осені змінювалась на незатишність пізньої — дощової і холодної. І немовби в унісон із цією зміною у природі, Маруся Чурай відкривала Україну з іншого боку – «на тлі її прекрасної природи вона бачила страхітливе страждання свого народу, доведеного до відчаю польсько-шляхетськими гнобителями». Зруйновані, злиденні, «удовині села» по дорозі від Лубен до Києва — такі картини у контрастному співставленні з розкішною українською природою бачить Маруся Чурай. Таким чином, можна відзначити, що Ліна Костенко продовжує Шевченкову традицію «Занурюючись подумки у стихію народних пісень, історій, побуту, природи, й нарешті Україною, Шевченко зображує її всуціль краєм людської знедоленості».

Кобзар любив зображати природу України як земний рай, проте тут же, як правило, він показував і вражаючі картини всенародного бідування – красномовний приклад такого контрасту можна побачити у його поемі «Сон». Така творча спадковість, як зазначає у своєму дослідженні доктор філологічних наук Григорій Клочек, – це навіть не традиція, а об`єктивне відбиття української реальності, що тягнеться через усю історію нашого народу, включаючи і сьогоднішню". Розкішна природа, надзвичайно багата, щедра земля і злиденне існування народу на цій землі — цей одвічний контраст можна пояснити лише одним: багатовіковою навалою українського народу який з усіх боків роздирали на шматки його недруги. І всі вони мали одну спільну мету: знищити в зародку його національну свідомість, перетворити волелюбний народ у безсвідому робочу силу.

Символічним є те, що це все «допомагає» Марусі побачити і відчути мандрівний дяк, який зустрівся дівчині у дорозі. «Це була зустріч двох творчих, духовно багатих людей, між якими виникала взаємна приязнь. Їхні думки з приводу побаченого немовби взаємодоповнюються.» Дяк, обійшовши мало не пів-Європи, має набагато більший життєвий досвід, та й загальна освіченість його вища, ніж Марусі. Дівчина не тільки вдячна слухачка – її бачення і розуміння дійсності є тонко естетичним, художньо-емоційним. Таке вдале поєднання критичного розуму і тонкої душі допомагає не тільки довідатись, але й емоційно пережити українську дійсність XVIII століття:
Он бачиш, хрест, і та пташина зграйка,

і та вже річка висохла на чверть, –

оце отут скрутили Наливайка

і віддали на мученицьку смерть

(С. 95.)
Песимістичний настрій поглиблюється картиною вимерлого села:




Зайшли в село:

Зайшли в село. І моторошно й дивно.

Ні гавкне пес, ні корби не скриплять .

Хати – як скирти поночі, ні блимне

Невже так рано люди уже сплять?

Двори якісь похмурі, непривітні.

На ви село зустріло двох жінок

Мов колодки, поцюкані в дровітні, –

гіркі обличчя в борознах думок

(С. 97.)

***

А вороння його вже тут – аж темно.

І кряче, кряче, кряче з верховіть...

А крук – самітник. Він собі окремо

Сидить і жде наступних лихоліть.

(С. 99.)
Маруся Чурай повернулася із прощі уже під зиму. Поетеса подає прекрасні панорамні картини української зими, вони готують читача до того що зима – це час фізичного і духовного згасання дівчини, він суголосний і природі, який завершується дивовожним її воскресінням навесні.
Зима старенькі стріхи залатала.

Сніги рожево міняться в полях.

...........................................

Сніги, сніги… сліди ще тільки вовчі.

Порожній степ і тиша до небес

.................................................

Ген хуторів причаєність глибока.

Он хтось іде в Полтаву з клумаком

І далина на всі чотири боки

перехрестилось чорним вітряком

(С. 123.)
Малюнок занесеної снігом Марусиної хати допомагає читачеві заглибитись в її психологічний стан:


    продолжение
--PAGE_BREAK--І вже забута Богом і людьми
живе Маруся в захистку зими.

У снігових завоях завірюхи,

де вже од хати тільки острішок.

калиною годує омелюхів

отих жовтеньких стомлених пташок.

(С. 134.)
Коротке Марусине життя закінчуватиметься весною. Читаючи і перечитуючи картини пробудження природи у останньому розділі роману «Весна і смерть, і світле воскресіння», приходимо до думки, що ми ще мало знаємо «Марусю Чурай» та й творчість Ліни Костенко взагалі. Поза всяким сумнівом ці рядки можна назвати поетичними перлинами, які щедро розсипані на сторінках роману. "Їх треба вивчати напам’ять – тоді вони назавжди залишаються з людиною, непомітно виховують у ній здатність помічати прекрасне у природі."

Про весняне пробудження природи поетеса говорить без особливої творчої винахідливості. Проте створювані нею картини такі барвисті і пахучі що здаються майже зримими. Вони збуджують уяву, викликаючи спогади про усі пережиті весни, створюючи один збірний образ, саме той, що зображує поетеса:




Уже в дітей порожевіли личка,

Уже дощем надихалась рілля

І скрізь трава, травиченька, травичка!

І сонце сипле квіти як з бриля.

Вже онде щось і сіють у долині.

Вже долітає пісня з долини.

Вже горлиця аврукає в бруслині,

Стоять в заплавах золоті лини.

Тут коло нас така зелена балочка

там озеро, не видно йому дна.

Вже прилетіла голуба рибалочка,

Ніс в неї довший ніж вона.

Вже й дикі гуси в небі пролітали,

вже й лебеді кричали крізь туман

Вже ходять в болотах біля Полтави

ходуличник, крохаль і турухтан.

(С. 143.)
Той факт, що поетеса закінчує роман «весняним розділом» є зовсім не випадковим. Хоч, на перший погляд, це не відповідає настрою, що виникає від усвідомлення – Маруся Чурай доживає останні дні. Здавалося б, все це повинно бути навпаки: треба, щоб природа «плакала» над смертю героїні, а не розцвітала по-весняному. Та Ліна Костенко, відкидаючи таку паралелізацію долі головної героїні і природного пейзажу, вдається до іншого, набагато сильнішого за смисловим вирішенням художнього прийому.

Так, Маруся Чурай навесні, коли природа досягає піку свого розквіту, помирає від сухот, а точніше від перенесених душевних страждань, глибокої психологічної травми. Але у цьому світі навіки залишаються жити її пісні. «Ліна Костенко багато розмірковує, що ж лишає по собі людина. Де відшукати те одвічне, що збагативши тебе особисто, залишиться у спадок твоєму народові, а відтак і людству?» Життя продовжується і воно прагне кращого майбуття...
А дні стоять, – не хочеться тужити!

І кожна пташка хатку собі в’є.

– Скажи, зозуля, скільки мені жити? –

Кує зозуля… Цілий день кує

(С. 144.)

Весна прийшла. Скасовано угоду.

Вся Україна знову у вогні.

Цвіте земля, задивлена в свободу.

Аж навіть жити хочеться мені.

(С. 144.)
Пейзажні картини майстерно вплетені у канву твору, часто стикаються з історичною основою роману, створюючи не тільки декоративний фон, але глибше розкриваючи події визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Ця тема гострішого розвитку набуває у наступному романі Ліни Костенко «Берестечко», який побачив світ у 1999 році.

«Ця книжка про одну з найбільших трагедій української історії – битву під Берестечком». Обидва романи – і «Берестечко», і «Маруся Чурай» – об’єднує не тільки спільний історичний період Хмельниччини, а і те, що одним із виразників складних художніх елементів роману є українська природа, на тлі якої змальовуються події і першого і другого твору. Вона є одним з чинників національного духу, яким прийняті вищезгадані твори. Вона є органічним складником образу України.

Але якщо описи картин живої природи у романі «Маруся Чурай» поглиблюють розуміння душевного стану якогось конкретного образу, то у романі «Берестечко» вони «працюють» на:

1) увиразнення образу сплюндрованої української землі.
Земля ж моя, нащо ти рожаїста

А чом же ти, земле, не з каменю-трути
Що кожна пожора бажа тебе, з’їсти
і пощасливити кожен трутень!

.......................................................

Берестечко моє, дощами і кров’ю залите… та ін.
Потрібно зазначити, що ознаки спустошеності і безнадії підсилюються такими стилістичними фігурами, як звертання і риторичне запитання.

2) поглиблення розпачу у душі Богдана Хмельницького:
Поля одсиріли від мряк

Над ними небо мов сіряк.

По самий обрій туга, туга, туга...

Таке безлюддя марне і сумне:

Ніде нема ні коника, ні плуга,

хіба що полем заєць дремене

(С. 19.)
Цей пейзаж символічний, авторка використовує змалювання дощу для глибшого розуміння почуття невимовної туги, що охопила гетьмана.

3) створення декоративного фону, який допомагає читачеві краще уявити усі події, що розгортаються у творі:




Надвечір звідкись налетіла галич.

Зчинила грай. Хотілося тепла.

Гіркотний дух дощем залитих згарищ

нам підказав дорогу до села

Яка тепер ночівля. А ніяка

Хто прийме нас, народ повигибав.

Та ще, мабуть, промчав якийсь вояка,

на всіх тинах макітри порубав

Постояли. Зайшли в якесь подвір’ячко.

Осель нема. Сади іще живі.

Та все біжать по двієчко, по двієчко

куріпочок рябесеньких в траві.

(С. 19)
Крім того, суттєву різницю становить той факт, що у романі «Маруся Чурай» пейзажні картини постають в уяві читача то зі слів автора, то зі слів Марусі або дяка. У романі «Берестечко» читацька уява сприймає світ очима головного героя – Богдана Хмельницького. Цей художній прийом надиктований формою, у якій написаний роман – внутрішній монолог головного героя.

Роман «Берестечко», як і роман «Маруся Чурай, наповнений знаками „української автохтонності“, які органічно вплетені в канву твору. Наприклад: „пихату шляхту сік на дрібен мак“, „орду, гадюку-пожарицю, трава під нею вигоре!“, „та й буде булава як макова голівка“. Те, що вони стосуються військової лексики, у читача не викликає здивування, бо головна тема роману – змалювання подій визвольної війни.

Розлогу умовно пейзажну картину України малює Ліна Костенко, коли перераховує назви українських сіл і містечок:


Поля й поля. Півонія і півень.

Дрімайлівка, Нехайлівка, Сватки.

А де ж мої Немиренці і Гнівань,

Велике Дрюкове, Драчі, Шабельники?!...

.....................................................

Усім вітрам відкритий на Роздолі,

на Кусноньки подертий у ярмі –

великий край Неданової Волі!

Хто ж волю дасть, як не взяли самі?!

(С. 23)
Детально, багатопланово змальована й стара фортеця в урочищі Гончарі, де зупинився Богдан Хмельницький:
В урочищі вечорами світиться біла глина.

Чорніють старі бійниці з тернової гущини.

Мохами беруться мури. І жевріє дика малина

Вночі ухикають сови і шурхають кажани.

Десь дзвони далекої церкви

потужно гудуть над містечком

(С. 27)
Цю пейзажну картину увиразнює згадка про звукові явища, які подаються у двох планах: те, що чується виразно, і те, що долинає з долини.

Гетьмана переслідують спогади поразки під Берестечком, вони
Вовки гризуться, мордами тручаються.

М’ясниці вовчі, стовковище густе.

Чого ви, звірі, мертві ж не пручаються.

Кого захочете, того собі й з’їсте.

Відійдете, гладкі і трембухаті

А вранці дядько все цабе на цоб.

Сидять ворони на господній хаті,

у мальвах крові сполоскавши дзьоб

(С. 29)
І знову риторичними запитаннями розкривається глибока суть створеної пейзажної картини, змальовується невимовна туга воєначальника за полеглими соратниками:
А хто ж вас, хлопці, зміряє очеретиною?

Хто в чистім полі витеше труну?

Хто пом’яне сльозою, хто чвертиною?

Хто заболить словами об струну?

Хто вас впізнає у кровавім клоччі?

Хто крім дощів поткнеться вас обмить?

Хто гайворонням вицабані очі

червоною китайкою затьмить?

(С. 30)
Пейзажні картини з’являються в полі зору гетьамна випадково, адже „він увесь з головою поринув у спогади, які намагається знищити, забути в алкогольному спянінні“. Тоді, не знати звідки перед очима з’являються нові примарні картини:
Щось трапилося. Дим.

А ні, то знову хмари.

Пливуть, пливуть, пливуть...

а й справді наче дим.

Оджевріло життя. Клубочаться примари...

.....................................................................

То хмари як сади. То гриви, то перуки...

Мій батько проплива, схрестив на грудях руки.

І матінка моя, лебідонька, летить...

(С. 48)
Картини природи, що постають перед очима головного героя не лише відображають його духовний стан, але змушують його повторно переживши деякі моменти життя, змінити погляди, допомагають йому вийти із глибокої депресії, знайти в собі сили розпочати все спочатку, мобілізувати свій духовний потенціал: Саме так на нього діє спогад про наймолодшого сина, якого убив Чаплинський:
Де бігав мій хлопчина,

я вже застав лиш кров на спориші,

Чого не бачив досі я очима,

побачив раптом садами душі.

(С. 89.)
Такі думки-спогади дають можливість розуміти і сприймати світ по новому, тверезо оцінювати ситуацію, що склалася:
Думками за ніч душу натомив

Ліси шумлять, моє зелене віче.

І знов той самий півень-будимир.

Села нема, а півень кукуріче.

І звідки б то? Усе ж тут поруйноване.

Нема притулку півню ані псу.

Лиш дикі звірі в заростях зіноваті

незриму здобич іклами пасуть...

.............................................

Стоїть в підзамчі здичавілий сад.

Двори стоять вже не двори, а згадка.

Було село димів на п’ятдесят,

тепер хоча б одна-єдина хатка!

Лиш на хресті зотлілий вже рушник

Кудись летить у вирій піднебесний.

Знущання. Знищення. І зник

народ замучений і чесний.

(С. 103-104.)
Твереза оцінка ситуації будить у сумлінні почуття провини за поразку – і як наслідок його знову виринають постійні образи дощу і диму як символи туги, безнадії і нікчемності, непотрібності, самотності:
Яка самотність! з темрявою злився.

Мене нема. Я згарище. Я дим.

Приходив дощ, пошепотів із листям:

Та й знов нічого, знову я один. (С. 108.)

....................................................................

Десь виє пес. І каркає ворона.

Внизу туманом дихають яри.

Бійниці мружить башта оборона.

смутні мої самотні вечори.

Упала зірка. Пискає синиця.

П’є тишу ніч з Великого ковша

Вже навіть сон про волю не присниться,

така в людини знічена душа.


Проте так психологічно важко переносити не тільки особисту поразку, але й поразку народну, Богдан Хмельницький, як справжній українець, не може не помічати чарівної природи рідної землі, яка допомагає йому у страшні дні чорної безвиході, що обступила гетьманове серце:
Вломлю собі з грабини кострубець.

Із очерету виріжу сопілку.

Ішов полями навпростець,

переполохав перепілку.

Змія на стежці, пережду змію.

Джерельце б’є з під каменя, я п’ю.

Тут, власне, рай. Тут птиці і зело

Ні слова злого, ані злого чину.

В житті такого всякого було,

що аж тепер на старості спочину.

Минає день. Іще один. Минай...

надходить вечір, птиця замовкає

(С. 117)
Несподівана розв’язка, що несе із собою крутий поворот подій, настає із появою нового образу – вдови полковника Пилипа – Ганни, гетьман сприймає її появу як долю, тому й наділяє її природнім описом:
Ця жінка, що в життя моє прийшла.

Вона ж як вечірній промінь

що впав уже на руїну.
або:


… Ти прекрасна, моя кохана, ти прекрасна,

як мальва під вікном моєї матері. (С. 144.)
Кінцівка твору відкрита, вона залишає читача у роздумах і хоч подальша історія усім відома, картини природи, що змальовані у останній частині твору вселяють надію на краще, запевняючи у тому, що все вернулося на своє місце:
Поля, поля, поля… долини і долини...

Напнувся обрій наче тятива.

Із Паволочі дзвін, вечірній дзвін долине.

І знову чути як росте трава

(С. 152.)
У романі „Берестечко“ також використаний особливий прийом зображення природи, проте, він ще менше помітний, ніж у „Марусі Чурай“, де простежується протягом усього твору. В „Берестечку“ зміну пори року так чітко не вказано і вона не знаменує собою якогось повороту подій. Поразка відбувається навесні, але автор прямо про це не каже, це розуміється з контексту. Літо знаменує очищення душі гетьмана від докорів сумління, аналіз причин поразки і визрівання нових ідей, найкраще вимальованим є образ осені, яка ще не настала, але яка обов’язково подарує щедрі плоди. Треба тільки не лінуватися, а гуртом збирати довгоочікуваний плід – свободу.

У цьому творі усі описи живої природи розміщені паралельно до розвитку подій. Вони допомагають краще уявити картину зображуваного, заглибитись у душевний стан головного героя, пройнятися подіями періоду визвольної війни 1648-1664 рр. під проводом Богдана Хмельницького.

Отже, сміливо можна стверджувати, що пейзажі у ліро-епічних творах Ліни Костенко „Маруся Чурай“ та „Берестечко“ відіграють важливу композиційну роль. Вони не є занадто поширеними, навпаки, становлячи невеликі описові вкраплення, пейзажі в уяві читача породжують багатопланові ретроспективи картини живої природи.

Це допомагає увиразнити сюжет твору, заглибитись у почуття і переживання головних героїв, а також створити в уяві читача єдиний збірний образ прекрасної і великої української природи.




3. Пейзаж і ліричний твір Ліни Костенко
3.1Пейзажна лірика Ліни Костенко
»Поезія, як і мистецтво загалом, не розв’язує практичних проблем. Але у ній зосереджуються основні гуманістичні устремління людства, в ній живе одвічна висота людських ідеалів, у ній концентрується те уявлення про світ і людину, яке формує вона разом із сучасною їй наукою і яке без неї, без поезії, було б і неможливим, і неповноцінним."

У літературознавстві традиційним є твердження, що пейзаж – елемент композиції епічного або ліро-епічного твору. Проте не можна заперечувати побутування пейзажу, як такого чи бодай в елементах, у такому роді художньої літератури, як лірика, де «у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття, витворюється нова духовна дійсність, розбудована за законами краси.» Факт існування пласту пейзажної лірики тільки підтверджує це. Проте у нашому випадку, говорячи про пейзаж у ліричних творах Ліни Костенко, ми повинні відзначити, що у поезіях цього автора дуже міцна змістова основа, що є також характеристикою швидше епічного, аніж ліричного твору.

Загалом потрібно зазначити, що українська література схильна до зображення живої природи. Це, напевно, визначається ментальністю, бо українські поети й прозаїки завжди ставились до природи з особливою увагою. І. Я.Франко у своїй праці "Із секретів поетичної творчості", зазначає, що українські письменники здавна охоче і щедро використовували у своїх творах колір, світлотінь, та інші зорові, слухові, нюхові та тактильні враження. Ця тенденція зародилася ще у народнопоетичній традиції і утвердилася в пейзажній традиції в літературі. «Еволюція пейзажу відбивала загальні тенденції в розвитку поетики української літератури, посилення в ній ліричного начала й поглиблення психологізму.»

У вищезгаданій праці науковець визначає «спосіб, як в’яжуться одні з одними ідеї, репродуковані в певнім поетичнім творі.» Отже, опираючись на працю І. Я. Франка "Із секретів поетичної творчості", ми у даному дослідженні спробуємо охарактеризувати поетику ліричних творів Ліни Костенко, які прямо чи опосередковано проектуються на опис живої природи. Тобто працюватимемо з пластом пейзажної лірики і лірики натурфілософської, де пейзаж використовується як декоративний фон, він допомагає заглибитись у почуття ліричного героя, увиразнює головну думку твору, вказує на масштаби мислення автора, а також визначає «саму структуру художньої свідомості поета».

Ліна Костенко – один із тих митців, для яких тема природи завжди на чільному місці, природа для поетеси є предметом художнього осягнення складних взаємостосунків між нею, природою і людиною. Тим більше, що природу вона сприймає надзвичайно тонко, розуміє її. Про своє сприйняття природи Ліна Костенко говорить у таких рядках:
Мене ізмалку люблять всі дерева,

і розуміє бузиновий Пан,

чому верба, від крапель кришталева,

мені сказала «Здрастуй! » ¾крізь туман.

Чому ліси чекають мене знову,

На щит піднявши сонце і зорю.

Я їх люблю. Я знаю їхню мову.

Я з ними теж мовчанням говорю.
Але поетеса не обмежується безмежною любов’ю і спостереженням, вона виявляє вражаючу здатність відчувати свою єдність з природою, навіть якусь розчиненість у ній:




Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутність.

(С. 10.)
Поезія «Цей ліс живий» певною мірою розкриває нам авторову здатність розуміти природу. Ліс для поетеси – жива істота. Все, що вона бачить у лісі, все, що діється у ньому, набуває в її очах олюднення – антропоморфізації:
Старезні пні, кошлаті поторочі,

Літопис тиші пишуть у траві.

Дубовий Нестор дивиться крізь пальці

На білі вальси радісних беріз.

І сонний гриб в смарагдовій куфайці

Дощу напився і за день підріс.

Багряне сонце сутінню лісною

У просвіт хмар показує кіно,

І десь на пні під сивою сосною

Ведмеді забивають доміно.

(С. 51.)
Цілісне враження опису створюється завдяки цілому рядові мікрообразів, які, змінюючи один одного, створюють в уяві читача образ старого лісу, але сприймається він так, як, напевно, сприймався нашими далекими пращурами, які в кожному дереві і в кожній рослинці бачили живу істоту.

Розпочинається калейдоскоп малюнків із опису лісу загалом, але далі, щоб «осягнути надзвичайний ефект, збудити напруження нашої уяви, поет… веде нас від цілості до часті, відси до ще меншої часті і так далі, аж до якоїсь дрібної точки в котрій, власне, чи природно, чи тільки переносно лежить уся вага його твору».

Наступна поезія «Пекучий день… лісів солодка млява…» є показовою в іншому плані. Вона виявляє ще один феномен Ліни Костенко як особистості, обдарованої особливою здатністю. Особистість, наділена такою здатністю, приймає на себе і радощі, і болі як окремої людини, так і всього народу. Поетеса наділена особливою емпатією до природи. Вона тонко реагує на всі її «стани» і «зміни настрою».

Два перші рядки поезії ¾про спекотний літній день, а потім подається картина грози:
Тремтіння віт, і жах, і насолода,

Шаленство злив у білому вогні !

Ну, от і все. Одплачеться природа.

Їй стане легше, певно. Як мені.

(С.275)


    продолжение
--PAGE_BREAK--У останніх двох рядках поезії «Пекучий день… лісів солодка млява…» показана повна відповідність духовного стану ліричної героїні і природи. Це прийом так званого «поетичного паралелізму». Він допомагає читачеві глибоко пройнятися, можна сказати навіть майже фізично відчути, зображувану ситуацію. «Поетеса надзвичайно чуйна до того, що діється у природі. У численних її пейзажних творах легко спостерегти, як мова природи стає мовою душі людини.»
Взагалі опис лісу, дерев, як і опис дощу, часто зустрічається і в пейзажній, і в натурфілософській ліриці Ліни Костенко .

Тему попереднього вірша продовжує поезія «Гроза проходила десь поруч». Але коли у попередньому вірші ¾малюнок шаленної стихії, то у цьому гроза ¾це природна благодать:


Гроза проходила десь поруч. Було то блискавка,

то грім.

Дорога йшла кудись на Овруч в лісах і травах

до колін.

Латаття ніжилось в озерах, хитали ряску карасі.

Черкнула блискавка по зелах,

аж полягали вони всі.
Над білим світом, світом білим хтось всі спіралі
перегрів.

А хмари бігли, хмари бігли і спотикалися об грім.

(С. 18.)
Просто дощ сприймається інакше, і вже навіть назва, яка одночасно є і першим рядком поезії, налаштовує на відповідний настрій:
Дощ полив і день такий полив’яний,

Все блищить, і люди як нові. (С. 92.)
Образи лісу і дерев доволі часто фігурують у образній системі лірики Ліни Костенко, що підтверджують поезії, аналізовані вище. Проте ці образи не є статичними, вони постійно еволюціонують, подаються автором з різних точок зору.

Наприклад, змальовуючи осінній ліс у поезії «Сосновий ліс перебирає струни», поетеса говорить:
Це сивий лірник. Він багато знає.

Його послухать сходяться віки.

(С. 108.)




«У такій проникливо-світлій гамі окреслює поетеса мудрість природи, нездоланну жагу постійного оновлення і непорушність віковічних устоїв.»

Осінній ліс змальований уже зовсім по-іншому. У цій поезії звучить захоплення красою природи, багатством осінніх фарб:
Самі на себе дивляться ліси,

розгубленні од власної краси.

Немов пройшов незримий Левітан ¾

то там торкнув їх пензликом, то там.

Осіній вітер одгуляв, затих.

Стоїть берізонька – як в іскрах золотих.

(С. 322.)
Тональність іншої поезії з того ж таки розділу «Осінні карнавали», яка має назву «Біднесенький мій ліс…», змушує читача перейнятися співчуттям до ліричної героїні, захопитися і подивуватися її умінню відчувати осінній ліс як живу істоту.
«Дивним видивом буття» є для неї такі «дрібнички», як

димок туману в пригорщах долин,

і кухлик той, і та в яру криничка,

і обважнілі грона горобин…

(С. 98.)
Взагалі осінні пейзажі посідають важливе місце в ліриці Ліни Костенко. «Можливо, тому, що сама по собі осінь активізує природну здатність справжнього поета до співпереживання: як-не-як, а в самій осені завжди відчутний драматизм прощання зі щойно відбулим літом». Поетеса уникає повторень і дуже винахідлива у пошуках світлих виражальних форм. Фактично, кожен твір, присвячений осені, ¾особливий. Витонченим шедевром поетичного мистецтва є поезія «Осінній день, осінній день, осінній!», рядки, якої ніби підтверджують висновки І. Я. Франка про роль слухових і зорових образів в поезії: «Світ тонів, гуків, шелестів, тиші ¾безмежний»:
Осінні айстри горілиць зайшлися болем.

Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.

Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.

І плаче коник серед трав – нема мелодій.

(С. 321.)
Перші ж рядки поезії захоплюють органічною алітерацією, яка надає текстові якоїсь магічності, зачаровує красою створюваного образу осінньої природи.

Своєрідним художнім вирішенням відзначається поезія «Шипшина важко віддає плоди». Кущ шипшини поводить себе як жива істота: хапає людей за рукави, буквально благає:
– Людино, підожди!

О, підожди, людино, будь ласкава.

Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!

Одна пташина так мене просила!
У даній поезії поетеса не тільки використовує прийом олюднення, а й наділяє шипшиновий кущ благородним характером:
– Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.

І просто осінь щоб була красива.

(С. 336.)


Ставленя ліричної героїні до природи іноді набуває інтимно-довірливих інтонацій. Найбільш виразно це проявляється у поезії «Виходжу в сад, він чорний і худий». Тут природа із зображуваного об’єкта перетворюється в суб’єкт, який веде діалог з ліричною героїнею:
І він спитав: – Чого ж ти не прийшла

у іншу пору, в час мого цвітіння?

А я сказала: – Ти мені один

о цій порі од нині і довіку.

(С. 342.)
У цій поезії досить виразно проявляється другий смисловий план, що його можна визначити так: справжня дружба безкорислива, вона виявляється у тому, щоб підтримати друга у важку хвилину.

Загалом, потрібно відзначити, що поезія Ліни Костенко пейзажного плану майже не вибудовує підтекстові смисли. Їй цього не дозволяє бездоганний художній смак. «Вона знає свою впевнену, підтверджену її особистою стильовою практикою художню дорогу. Це дорога, що постає з досвіду класичного образного мислення. У пейзажній ліриці Ліни Костенко цей досвід, зрозуміло, діє теж. Глибина і гармонійність думки може критися у самій гармонійності природи, у первозданності її існування.»

Усе вище сказане стосується пейзажної лірики, а от у ліриці натурфілософській зображення природи і є тим складником, де концентрується підтекстовий смисл, він допомагає читачеві краще вникнути у прочитане, увиразнює головну думку. Якраз такого плану є наступна поезія. Тут опис природи відіграє ще одну важливу функцію, про яку відомий дослідник творчості Ліни Костенко Брюховецький В. С. сказав так:

«Природа в поезії Ліни Костенко лікує, одживлює зболену душу, дає наснагу. І вже дійсно прадавнє з’являється у цих взаємовідносинах», як у поезії «Обступи мене ліс…». Щоб краще зрозуміти твір треба уявити ту складну ситуацію 70 ¾80-тих років. Треба зазначити, що «жорстоких і тлустих» ворогів із числа літературних і не тільки літературних чиновників у неї було чимало. І боротьба з ними була виснажливою. Щоб зберегти душевну рівновагу вона відвідувала ліс, де набиралась спокою, сили і душевної рівноваги. Природа її розуміла:
Я побуду з тобою. Я тихо з тобою побуду.

Нахилися до мене і дай мені жменьку суниць.

Подивлюся на сонце. Поклонюся знайомому дубу.

Розпитаю як справи у сосен, і зірів, і птиць.

Хай погоня підожде, усі ці жорстокі і тлусті.

Я нікуди не дінусь. Я долю свою прийму.

А коли я беззбройна, їм потім вийду на зустріч,

то вони позадкують, самі не знають чому.

(С. 183.)
«Костенко має глибинний зв’язок з природою, – зазначає австралійська дослідниця творчості поетеси Галина Кошарська. – Вона постійно оживає в її спогадах, даруючи душевну рівновагу та велику втіху. Для неї природа завжди жива; вона дає задоволення на естетичному та емоційному рівнях.» У трактуванні поетеси природа не тільки жива, а ще й наділена розумом і почуттями. Іноді поетеса зіставляє людину і природу, віддаючи перевагу останній:
Поїдемо поговорити з лісом,

А вже тоді я можу і з людьми. (С. 51.)
Актуальною у творчості поетеси є тема екологічної кризи, що за словами Брюховецького В. С. «проявляється лише у формі одухотворення природи, немов докірливий натяк сучасникам… Які ж то ми сліпі й глухі, не бачимо, шо цей ліс живий. У нього добрі очі. Тут усе таке незлісне й літописне…».

Кожен твір, з якого зринають дивовижні образи природи, впливає на екологічну свідомість читача. Однак є у творчості Ліни Костенко кілька поезій, присвячених власне екологічній проблемі. Одна з них «Ще назва є, а річки вже немає». Перші два катрени – це дві самостійні картини, які увиразнюють одна одну. Кожен наступний мікрообраз є наслідком тієї причини, що річка загинула – від неї залишилася тільки назва, яка нагадує: вона все-таки була, живила своєю благодаттю довкілля. А зараз «усохли верби, вижовкли рови, і дика качка тоскно обминає рудиментарні залишки багви» (С. 53). Степ став особливо спекотним без річки. У небі – «зморений лелека». Земля потріскалась без води: «У берегів потріскались вуста». Міст «світить ребрами» – він теж занепав, втративши свою одвічну функцію. Створений пейзаж змушує відчути, що цей занепад стосується кожного і задуматись про наслідки...

Ще трагічніше ця тема звучить у поезії «Жоржини на чорнобильській дорозі», але тут не з’ясовуються причини і наслідки. Опис забрудненої природи є констатацією факту:
Роса – як смертний піт на травах,

на горіхах.

Але найбільше стронцію у стріхах.

Хто це казав, що стріхи традиційні?

У нас і стріхи вже радіаційні.

(С. 544.)
Тема Чорнобильської трагедії поглиблюється у наступній поезії, з того ж таки циклу "Інрустації":




Атомний Вій опустив бетонні повіки.

Коло окреслив навколо себе страшне.

Чому Звізда-Полин упала в наші ріки?!

Хто сіяв цю біду і хто її пожне?

…………………………………….

Загидили ліси і землю занедбали.

(С. 538.)
Проте якою б страшною не була ця трагедія, вона залишається трагедією одного народу. А у віршах «Ластівки тікають із Європи» та «Прощай морська корово їз Командорських островів» Ліна Костенко проявляє уміння мислити глобально, в межах планети.

В деяких «пейзажних» поезіях добре відчутний соціальний сенс. Гинуть не тільки ріки, а й села – ті, яким у 70-80-х роках було надано статус «неперспективних»
Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?

Світку мій білий, яке тут роздолля!

Смуток нащадків – як танець бджоли,

Танець бджоли до безсмертного поля.

Голос криниці, чого ти замовк?

Руки шовковиць, чого ви заклякали?

Вікна забиті, і висить замок –

ржава сережка над кігтиком клямки

(С. 15.)
Тужний мотив занепаду українського села сповнює поезію «Хутір Вишневий». Щедра і розлога земля українського Півдня. І загублений у степу хутір з поетичною назвою Вишневий.:


Вишневий Хутір… Ні душі.

А де ж ті вишні, де ті вишні?, – розпачливо запитує

поетеса, і риторичність її запитань не підлягає переглядові.

Без дбайливих господарських рук земля втрачатиме свою родючу силу:

Все обступили солонці

Рілля вродила камінцями. (С. 188.)
Поезії Ліни Костенко, об’єднані екологічною темою, змушують пройнятися тривогою за долю нашої природи. Спілкування з її творчістю – це завжди важливий урок, на якому навчаєшся речей простих і мудрих – вічних. І якщо на цьому уроці ти є уважним і старанним учнем, то зрозумієш, що природа – це не просто буденні степ, трава, річка, ліс, сонце, дощ і вітер, а дарований Богом дивосвіт, у якому ти знаходиш красу, спокій, взаєморозуміння, відновлюєш свої сили, заражаєшся радістю існування.
3.2Натурфілософська лірика Ліни Костенко
Досліджуючи творчість Ліни Костенко, академік Академії Наук Вищої школи Григорій Клочек визначив тематичні домінанти її творчості, але коли межі «тематичних епіцентрів», що позначаються ключовими словами пам’ять, творчість, любов, можна чітко визначити, то четвертий епіцентр, що позначається словом природа, і окреслює певний масив поезії цього автора, але разом із тим є наскрізним для творчості Ліни Костенко. Твори, де побутування пейзажу не є самодостатнім, а лиш виконує функцію декоративного фону, чи просто увиразнює головну думку, називають у літературознавстві натурфілософськими.

За своєю суттю філософська лірика, відштовхуючись від конкретних філософських ідей, являє собою «вільно-особистісний ліричний роздум про світ та людину, роздум хоч і узагальнений, але неповторно „забарвлений“ ще й певним станом, настроєм, вротенням». Тобто специфіка філософської і, зокрема, натурфілософської лірики полягає в тому, що вона відображає досвід і переживання автора, які втілюються у роздумах і почуттях ліричного героя. Для української філософської лірики не є характерним відштовхування від конкретних філософських ідей, це зумовлене вкрай несприятливими умовами розвитку національної філософії.

На жаль українські дослідники зверталися до проблем української лірики лише спорадично. Хоча три десятиліття тому відомий дослідник і літературознавець М. Ільницький проголосив: «З розряду ліриків-філософів не можна виключати жодного із значних наших поетів».

До цього ряду сміливо можна віднести ім’я визначної поетеси нашої сучасності Ліни Костенко. У творчості якої філософська лірика представлена усіма різновидами. Проте у даному дослідженні ми торкатимемось лише пласту натурфілософської поезії. Саме ця особливість лірики є «визначальною рисою, за якою безпомильно вгадується той чи інший майстер. У Ліни Костенко це концентрація мислі. Це її натурфілософський першоелемент».

Пласт натурфілософської лірики – це тематичний різновид власне філософської лірики, до якої ще входять морально-філософська та соціально-філософська. Відомий літературознавець М. Ільницький у своїй праці «Поезія останніх десятиріч: традиції і новаторство» писав, що вважає спільним для багатьох українських поетів «прагнення соціально-філософської насиченості вірша та натурфілософської тематики» (В. Мисик, Д. Павличко, Л. Костенко, І. Драч).

Філософська поезія має глибоке коріння в історії розвитку української літератури. Всесторонньо її задекларували геніальні поети ХІХ століття – Т. Г. Шевченко, І. Я. Франко, Леся Українка. Митці ХХ ст. продовжили і розвинули її усталені традиції (Б.–І. Антонич, В. Свідзинський, Я. Щоглів).

Зокрема класичним прикладом побутування натурфілософської лірики є поезія «Листопад» Я. Щогліва. Як і ряд інших творів поета вона свідчить, що звертався він до природи не в ім’я її самої. У навколишніх пейзажах поет прагнув дошукатися таємниць людського буття, зокрема і свою власною. Між життям природи і життям людини він проводить аналогію:
А ти, що осені настиг

Та просвітку не знав,

Чи хоч єдиний лист зберіг,

За котрим жалкував?

А чи хоч краплю теплих слів

Зоставив від весни,

Щоб плакать так, як плаче ліс

За літом восени?
Ліна Костенко – поет, який одухотворює гармонію природи в гармонійність людського життя, проте у деяких поезіях знаходимо дисонуючі контрастні асоціації. А за визначенням І. Я. Франка (він його подає у праці "Із секретів поетичної творчості"), «контраст – це один з наймогутніших способів поетичного малювання… поет навмисне завдає трудності нашій уяві, щоби розбурхати її, викликати в душі те саме занепокоєння, напруження, ту саму непевність та тривогу, яка змальована у його віршах».

Прикладом такого художнього прийому є подія «Сучасна баркарола». Змальована морська ідилічна картина: Азовське море, лагідні хвилі, передзахідне сонце. Пісок заносить залишки Баркаса – «чого розбився він? Чи ще з війни, чи, може, так, од шторму...» –
Як тут неквапно проминає час!

Який вечірній присмак матіоли!

Піски і я. І тиша. І баркас.

І ті, що вже не вернуться ніколи.




Поезія «Цавет танем!», маючи головною темою історію вірменського народу, одночасно спонукає читача задуматись над важкою долею українського народу та його слова, пишучи про вірмен Ліна Костенко апелює до історичної пам’яті і національної свідомості українців:
А скрізь по всій пустелі

тоненькі стебла літер,

як трави проростають в колючому піску.

Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена.

А букви проростають в легенди і пісні.
Мовлячи про сенс творчості у житті поета, авторка у поезії «Вечірнє сонце, дякую за день» малює природу через мікрообрази, які у взаємодоповненні створюють ідилічну фонову картину:
Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлених Едем

І за волошку в житті золотому

(С. 9.)

Теми творчості торкається поетеса і у наступній поезії:

Будь щедрою, хай плаче твоє листя,

роздай плоди і знову зацвітай.

Хай попліткує наволоч тілиста.

Що є душа? – у неї не питай.
Але тут використовується прийом персоніфікації, тобто маючи на увазі людину творчу, поета, автор змальовує плодове дерево.

На фоні української природи розгортається і сюжет «Незнятий кадр незіграної ролі», присвячений Іванові Миколайчуку, поетеса не випадково вдається до такого прийому. Природнє тло даної поезії увиразнює факт природності, майстерності славетного актора.

Описуючи почуття любові, поетеса проводить несподівану і тонку паралель:
Моєму серцю снишся ти,

як морю сняться урагани (С. 125.)
Історія кохання на тлі сумного осіннього пейзажу показана у поезії «Осінній день березами почався». Осінь і кохання – в них багато краси і смутку:
Осінній день березами почавсь.

Різбить печаль своєї древорити.

Я думаю про тебе весь мій час.

Але про це не треба говорити.
У хвилини душевного неспокою, радості, горя, лірична героїня захоплюється красою природи і знаходить у ній джерело внутрішнього спокою і душевної рівноваги.

Поезія «Підмосковний етюд» надає змальованому пейзажу уже зовсім іншого, можна сказати навіть, трагічного звучання:
Незрячі сфінкси снігових заметів

Перелягли нам стежку до воріт.

Зметнеться вгору білочка-біженка.

Сипнеться снігом як вишневий сад.

І ще вікно світилось у Довженка,

як ми тоді верталися назад


Спогади про минуле дитинство (пригадай з «Марусі Чурай»: «Душа летить в дитинство, як у вирій, Бо їй на світі тепло тільки там»), розбуджують уяву, малюючи у ній картини природи, які сприймалися дитячими очима:
В старім гнізді танцюють лелечатка.

і, одірвавши ніжки від землі,

немов малі русалоньки дівчатка

гойдаються в зеленому гіллі.

................................................

цим осокорам вже по двісті літ.

Із катапульти гойдалки такої

Колись я звідси вилетіла в світ.

(С. 112.)
Плинність часу своєрідно ілюструється плином, зміною пейзажних картин:
Де бджоли носять сонячний пилок

і журавель над здобиччю міркує, –

ледь я зміню дистанцію на крок,

він перепурхне й далі чимчикує.

Я чую смутку пальці крижані.

Розрісся цвинтар. Груша постаріла.(С. 67.)
«Поетичне бачення Ліни Костенко виявляється настільки всеохопно глибинним, що в якомусь, здавалось би, суто одиничному факті вона завжди відкриває істотні закономірності буття» «Послухаю цей дощ» – називається вірш. І ми, разом із ліричною героїнею слухаємо, як «підкрався і шумить» отой «бляшаний звук води». Та «веселих крапель кроки» викликають асоціацію із плинністю людської долі.

Так ліричний герой, а за ним і читач осягає гармонійну завершеність світобудови і роль людини у ній. Таким чином, у поезії «навіть найсуб‘єктивніше відчуття несе воістину філософське навантаження»:
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутність

(С. 10.)
Отже, маємо всі підстави стверджувати, що і пейзажна, і натурфілософська лірика посідають значне місце у творчості поетеси. Ліна Костенко – автор який «не просто бачить і розуміє світ, а сприймає його як пастку самої себе». Тому, майстерно відображаючи природу у своїх ліричних творах, вона не тільки надає читачам можливість отримати естетичну ейфорію, а й спонукає їх задуматись над вічними проблемами людського буття. Для цього вона використовує усі можливі прийоми зображення пейзажу. Поетеса часто зображує природу у контрасті з почуттями і переживаннями ліричного героя, а часом навпаки, опис природи, подається паралельно. У пейзажній ліриці поетеса виявляє не тільки свою любов до природи, а повне її розуміння. У віршах Ліни Костенко природа часто зображується як жива істота. Багато поезій присвячено темі екології.    продолжение
--PAGE_BREAK--