Реферат: Спільне та відмінне у творчості Т. Шевченка і П. Куліша

--PAGE_BREAK--1.3 Могутній емоційний потенціал творчості Шевченка


Могутній голос Т. Шевченка був першим ударом дзвону, котрий пробудив національну свідомість народу, нагадав українцям, що вони — українці. Але час потребував могутніх талантів, усебічно обдарованих людей, здатних звести величну споруду нової культури, нового духовного світу народу — осмислити його тисячолітнє минуле, його історію, піднести літературу до рівня найвищих світових досягнень, створити театр, утвердити самобутні філософські погляди на природу, людину, суспільство, розвинути школу, просвіту… І все це — протистоячи русифікаторським натискам російського імперіалізму, долаючи всілякі перешкоди та заборони.

Справжніх зразків художнього слова, на думку Куліша, треба шукати в творчості Шевченка: “Розпочав нам Шевченко довгу і широку, справді вже рідну пісню. — пішла луна на всій Україні”.

Шевченко мав надії на нове майбутнє України. Надії його не збувалися. І з сумом пише він за кілька тижнів до смерті:
І день іде, і ніч іде…
І, голову схопивши в руки

Дивуєшся: чому не йде

Апостол правди і науки.

“Апостол правди і науки" не прийшов і по смерті Шевченка. Але традиція українського літературного життя вже не переривалася. Лише тон і стиль рішуче змінилися — романтика закінчилася, почався час “реалізму”. І тут межа між літературними напрямами була так само нерізка, як і між іншими українськими літературними напрямами. Саме той надзвичайний вплив, що його мав в українській літературі Шевченко, і який не зменшувався, а ще зростав з часом, ще більше стирав межі між літературою романтики та пізнішого періоду. І проте вірші пошевченківської доби зовсім інші, ніж Шевченкові. Лише один з письменників романтичної доби свідомо залишився й далі в Шевченковій традиції — П. Куліш.


1.4 Доля Куліша — доля типової романтичної людини


Літературно-естетична програма Куліша, маючи в собі ряд прогресивних моментів, в основному протидіяла принципам критичного реалізму, обстоюваним революційними демократами і Шевченком. Про Шевченка Куліш писав багато. Цінним є його “Слово над гробом Шевченка” та інші виступи. “Слово його животворяще, — писав Куліш, — стало ядром нової сили, про котру не думали й не гадали за Котляревського найрозумніші з наших земляків, а та нова сила — народність”. (Основа, С.29)

Впливи романтики — почасти формальні, почасти тематичні. Наслідуючи, Шевченкові вірші, щоправда, якимось чином усе переводили їх на ритміку, відому з російської або німецької поезії та вірша інших романтиків, на нормальні ритми, чим своєрідну красу Шевченкових віршів цілком знищували, як це ми бачили в Куліша.

Якщо тематика селянського горя — цілком природна в “реалістичній" драмі, то романтика козацтва, власне, цілком виходить поза межі “реалістичної" тематики, швидше вже міг би реалізм піти слідом “Чорної ради”, з її соціальною проблематикою, але роман Куліша традиції не утворив.

Романтичні ще й форми: балади, поеми (“Настуся”, “Великі проводи”) з певними рисами романтичних поем, пісні, історичні “думи”. До того, вірші Куліша наскрізь символічні, їх складна культурно-філософська та психологічна символіка нагадує традицію харківської романтики більше, ніж Шевченка. Тематика Шевченка, навіть козакофільство виразне, в той час, як Куліш у своїх поглядах уже схилявся до повної неґації позитивної ролі козаччини в українській історії. Зустрічаємо в Куліша Шевченкову “Правду" і “Слово”: “Наша правда, народна основа”, “а ми будем святу правду сіяти в народі”,
“…спочиває наше слово

в німих гробовищах…”

“оживить живеє слово

рідну Україну…”

і зв’язаний з цим образ кобзаря, що “віщує”:

…буде жити

наше слово, буде! ”
Власний мотив, який Куліш додає до Шевченкової символіки є культура:
Степи мої широкії,

Цілино одвічна!

Хто зоре вас та засіє —

Слава тому вічна!
І все ж “Досвітки" Куліша є, без сумніву, своєрідна, жива поетична збірка, яких небагато в українській літературі. Значно оригінальніша і не меншої поетичної вартості його друга збірка, що вийшла 20 років пізніше, “Хуторна поезія”, ще пізніше “Дзвін” (1893). За цей час Куліш пережив багато змін у своїй долі, в настроях, в історичних поглядах, прийшов до повної неґації історичної ролі козацтва, до визнання культурної ролі Польщі та Москви на Україні. Відгуки цих його думок у збірках “рефлексійних”, культурно-філософічних віршів найбільш обурили його сучасників, та підбивали й пізніших дослідників проти поезії “пізнього Куліша”. Чимало сприяла негативній оцінці збірок їх стилістична запізненість — це рефлексійна лірика в дусі пізньої романтики з яскраво підкресленими образами та думками романтичного типу, лише почасти переведеними в нову “сучасну” фразеологію. Але поруч з віршами та їх циклами, що є спробами поетичної полеміки з Костомаровим, Мордовцем та тією більшістю українського суспільства, що негативно ставилося до російського абсолютивізму Петра І та Катерини ІІ, та й з Шевченком, якого козакофільство закриває тепер перед Кулішем навіть значення його “слова”, та й самим собою, маємо тут і гарні пейзажі і щирі ліричні вірші.

Найпозитивніша формальна риса пізніх віршів Куліша є їх ритміка — він, залишаючи тепер пісенні розміри майже цілком, упроваджує зате в українську поезію зовсім нове багатство тонічних розмірів та різноманітних строф. Ця пишність ритміки компенсує навіть бідність рими та невдалі неповні рими: розділення — плем’я, пожарів — терзали, попівство — лихоїмство і т.д. До того Куліш досягнув у своїх пізніх віршах великого вміння вислову, його поетичні формули досягають часто Шевченківської висоти, хоч зміст його думок, може, нам часто й несимпатичний.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Розділ 2. Спільне та відмінне у творчості Т. Шевченка та П. Куліша


Вже з перших зустрічей накреслились й розходження між Кулішем і Шевченком, які чимдалі ставали гострішими. Але в 40-х рр. Було найбільше сприятливих умов для їхньої спільної діяльності. Об’єднувало їх обох на цьому етапі бажання вести боротьбу проти царизму і кріпосництва та піднести свідомість, освіту народу, хоча в методах боротьби і в розумінні кінцевої мети вони вже тоді не мали спільної думки. Ці обставини визначили і належність Куліша до Кирило-Мефодіївського братства, в якому об’єдналася прогресивна молодь.

Куліш виступає знову як поет лише по смерті Шевченка. Вже 1862 р. з’являються “Досвітки”, перша по “Україні” віршована збірка Куліша. Він сам говорить, що хоче перейняти спадщину Шевченка, його “кобзу”:
Ой мовчав я, браття,

словом не озвався,

поки батько український

піснею впивався.

Чи до віку ж, браття,

будемо мовчати?

Благословіть мені кобзу

німую узяти!

Підтягну я струни

На голос високий.

Не сумуй, Тарасе батьку,

В могилі глибокій…

Він хоче продовжувати справу Шевченка:
Чи ж мені по тобі
Сумом сумувати?

Чи твою роботу

Взяти докінчати?

Докінчаю, брате,

Не загину марне,

Втішу Україну,

Матір безталанну…


2.1 Музичність віршів Т. Шевченка


Рими Шевченка дуже далеко відходять від попередньої традиції української рими, за винятком віршів Сковороди. Бо і барокове, і класичне, і романтичне українське віршування намагалося, як і вірші західної поезії, дати в обох словах, що римуються повну тотожність закінчення:

куняє — співає,

гроші — міхоноші,

пити — робити…

Шевченко рішуче пориває з цією традицією та, йдучи до певної міри за народною піснею, а почасти нав’язуючи свій вірш до традиції барокової поезії, дає замість повної тотожності тільки неповну подібність закінчень — деякі звуки лише подібні, але не ті самі Шевченко римує:

віка — каліку,

дівчата — мати,

муко — руки,

пустиня — домовини…

Може здатися, що така “неточність" або “неповнота” рими послаблює враження від віршів. Це не так! По-перше, неповні рими дають Шевченкові можливість уникнути тієї одноманітності рими, яка постає через часте вживання тих самих граматичних форм. Рими Шевченка стають через це несподіваніші, оригінальніші, “багатші”.

2.2 Народні розміри у творах поетів

“Для історика, — писав Франко, — власне та хиткість Куліша, ота пристрасть, оте вічне шукання якихось нових ідеалів, нових богів і нової віри лишиться характерним і навіть симпатичним об’явом його великого, хоч недужого духу. Йому не дано було гармонії, але він ніколи не міг успокоїтися на дисгармонії і пристрасно шукав того, чого не міг осягнути. Хто зна, чи не се було й джерелом його зависті, а далі й ненависті до Шевченка, що “неосвіченому”, невченому поетові майже без труду і без зусилля, самі собою, давалися такі речі, такі образи й ідеї, яких учений Куліш, узброєний розумом, не міг опанувати…” (С.307). У поглядах на народ виявилися протилежні погляди Шевченка і Куліша. Це були представники різних ідейно-творчих напрямків у літературі. Між ними відбувалося суперництво, що в різні періоди діяльності виявилося по-різному. Куліш завжди намагався вносити редакційні корективи до творів Шевченка. Не можна відкинути того, що часом у цих корективах крилися й плідні зерна. Зразком може бути Кулішів лист до Шевченка 1846 року, 25 липня. “Прочитавши несколько раз в Петербурге, — пише Куліш, — Вашего “Кобзаря” и “Гайдамаки”, я от души восхищался ими и многие места заучил наизусть, но в то же время заметил осязательные, нежели прежде, и их недостатки. Один из этих недостатков происходит от Вашей беспечности, небрежности, лени или чего-нибудь подобного; другие от того, что Вы слишком много полагались на врожденные Вами силы и мало старались согласить их с искусством, которое само по себе ничтожно, но в соединении с таким талантом, каким бог одарил Вас, могло бы творить чудеса ещё поразительнее тех, какие оно творило в соединении с талантом Пушкина”.
Хочу підкреслити, що схожість з народними піснями не є в Шевченка якимось рабським копіюванням. Він вільно творить у стилістичних формах народної пісні.

Куліш дає поради дещо виправити в “Кобзарі”. Одна з таких порад мала велике позитивне значення. У вірші “До Основ’яненка”, Куліш порадив внести поправки і написати:
Наша пісня, наша дума
Не вмре, не загине;

От де, люде, наша слава,

Слава України.

А в першій шевченківській редакції було:
Наш завзятий Головатий
Не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава,

Слава України.
Відбувалась еволюція Куліша в ставленні до поезії Шевченка. Від співробітництва з ним сприяння надрукуванню його творів, від прославлювання його як народного поета в критичних статтях він перейшов до відвертого паплюження імені Шевченка і його спадщини.

Пишучи почасти народними розмірами, він наслідує й Шевченкові рими (гаї — повіває, гаю — співаєш, тоді — рибарів), але не утримується в межах справжніх співзвучностей (тьмі — землі, худобу — торбу) та йому зовсім не вдається, незважаючи на Шевченкові “неповні рими”, звільнитися від рим граматичних.

Крім надрукування “Давидових псалмів" у “Граматиці”, Куліш опублікував без підпису автора поему Шевченка “Наймичка" в “Записках о Южной Руси”. Тоді Шевченко ще відбував заслання. Десять Шевченкових поезій, переважно написаних на засланні, Куліш надрукував 1860 року в альманасі “Хата”. А в передмові — “Переднє слово до громади" — високо підніс значення творів Шевченка: “… в Катерині він піднявсь до Пушкіна яко художник, а в 1846 року — і до Міцкевича яко поет всеслов’янський”. (С.312)

Багато переконливого сказано Кулішем про Шевченка українцям рідний… Посеред рідної великої сім’ї спочив ти однопочинком вічним”, — підкреслював Куліш у “Слові над гробом Шевченка. (С.250)

Всі ці, здавалось би щирі, слова не завадили Кулішеві пізніше, в “Истории воссоединения Руси”, зневажливо паплюжити поезію Шевченка як “п’яну музу, підтриману гіршими, а не кращими умами своєї батьківщини”.

Куліш дуже гостро відчував національне гноблення, але не міг з’ясувати соціально-класову суть. Якщо Шевченко прославляв гайдамаччину як вияв народної революційної енергії, то Куліш у буянні людських пристрастей вбачав вияв невиправданої історією стихійної руївничої сили. Запорізькій вольниці, гайдамацькому бунтарству Куліш намагався протиставити дух миролюбства, ідилію козацьких хуторів, старосвітської поважності, доброзичливості, душевного аристократизму.

Доцільно звернути увагу на збірку Куліша “Досвітки”, де є твори і на історично-побутові теми. Побут, звичаї козацтва постають у поемі “Настуся”, що відзначається яскравим колоритом опису родинного життя.

Настуся — дочка козака Обуха, який загинув смертю хоробрих у війську Богдана Хмельницького. Перед смертю він заповів, щоб його побратим Мороз доглянув, виростив дочку Настусю і одружив її з своїм сином Морозенком. Основний зміст поеми — сватання, весілля у дворі Обухів. Це значна урочиста подія, під час якої ведуться поважні розмови “дідів святих”. Вони слухають патріотичні слова Настусиної матері Обушихи, яка з гідністю розповідає про славний козацький рід і закликає гостей:
Медом кухлі ісповняйте,

Її мужа споминайте,

Пийте пиво, їжте страву,

Споминайте його на славу.
Поет створює портрети поважних козаків, змальовує побутові колоритні, національно орнаментовані картини. Молоде подружжя живе в оселі, де —
Любо вітами старими

Груші хату вкрили,

Що діди й баби на спомини

Унукам садили.
Поважно і впевнено тримають себе старі діди, розмовами про походи захоплюють молодого Морозенка, він замислюється і цим викликає тривогу Настусі. Поет в заключних строфах звертається до героя:
Не для тебе, Морозенку,

Воли круторогі!

Нехай орють, гречку сіють

Брати твої вбогі.
Багатим етнографічним колоритом сповнена поема “Настуся”. В цьому виявляється поетична стихія Куліша. Так починається опис весілля:
Ой брязнули на дворі цимбали;

Озвалися у сінях бояри,

Заспівали дружки у світлиці;

Забилося серце у вдовиці.
Ідеалізуючи спокійне хліборобське життя, Куліш у ліричних звертаннях висловлює свої переконання про вільні козацькі громади:
Нема застав, нема мита!

Везіть, люде, жито;

Сипте розмір не на шляхту —

На свою громаду.

Понастромлюйте на щогли

Голови рандарські,

Нехай з вітром розмовляють

Про порядки панські!
Поему “Настуся” написано переважно коломийковим розміром з виразним хореїчним ритмом. Коломийковий вірш Куліша відрізняється від коломийкового вірша Шевченка. У Шевченка динамічніше звучить коломийковий вірш, а Куліш передає цим розміром спокійну, поважну розповідь, що відповідає загальному урочистому стилю поеми, в якій з належною шанобливістю зображені портрети козацьких родин. Вони свідомі свого становища й мають право пишатися не тільки згадкою про збройну боротьбу за долю рідного краю, а й тим, що бережуть козацькі звичаї дружби й побратимства.

Поет докоряє народ за неуцтво, за темряву, рабську приниженість і месницьку злобу. У віршах, присвячених Шевченкові (“До Шевченка”, “На незабудь року 1847-го”) поет висловлює зневірливі роздуми про силу і дійовість традицій Кобзаря. В “Епілозі” цієї збірки він закликає забути “давні чвари”, відмовитися від того, щоб “мечем нам воювати”, і лише засобами освіти досягати мети:
Ні, світла, більш нічого!

Сим визволим сліпого брата…
Вірші “Хуторної поезії” мають полемічний характер. Поет виступає з своєрідними посланнями у віршовій формі, вістря яких спрямовані не тільки проти Шевченкової революційної музи, а й проти тих, хто її успадковує. Тому демократичні письменники засудили цю збірку.І. Франко присвятив спеціальну статтю, в якій, зіставляючи її з Шевченковим посланням “І мертвим, і живим, і ненародженим землякам…”, указав, що автор заплямував себе “невірою у власний народ, котра в “Хуторній поезії” повела його до прямої безпідставної наруги над тим народом”. Ці хиби “затемнили собою добрі і сильні місця його поезії” (Франко, Т.17, С. 194).

Так творчість Куліша стала предметом полеміки, що характеризує боротьбу ідейних напрямків у літературі на початку 80-х років та історичну складність культурного процесу з усіма внутрішніми суперечностями.

Віддаючи перевагу “чистій" поезії в особистій, інтимній, а часом і в громадській ліриці збірки “Дзвін”, Куліш не обходить й імені Шевченка, розглядаючи його революційно-демократичну ідейність, як потурання темноті.

Критика спадщини Шевченка в збірці “Дзвін” наскрізь пов’язана з концепцією “чистого мистецтва”. Саме в такому аспекті згадується ім’я Шевченка в поезіях “Молитва Боянові”, “Письмакам гайдамакам”, “З того світу”, “До тарасівців”.

Куліш, як і інші поети доби, здається, просто не помітив рис Шевченкового вірша. Зате він дуже захоплювався наслідуванням пісенного стилю, і тут багато вдалого. Але те, що у Шевченка було в серці, у Куліша було б голові: він не є вільний творець пісень, а лише старанний наслідувач йому добре відомої пісенної поезії. Тому знайдемо в нього численні народні, Шевченківські, а іноді і власні епітети: віще серце, чисте поле, жовті піски, дрібні сльози, молодик срібророгий, лани неорані, високії думи і т.д.; але іноді ці епітети “вчені”, вигадані: безхатнеє птаство, в’яне серце і т.п. Куліш вживає і подвійні слова: плакати — ридати, бреду — перехожу, вовки — сіроманці, очами — зорями, широке — глибоке — та часто просто цитує пісні:
“Тихо Дунай, тихо

несе чисту воду…”

“Не по однім козаченьку

заплакала мати…”

“Чом, Дунаю, став ти мутен,

став ти мутен, каламутен…”

“Ой не встиг же козак голка

на коника сісти, —

стали його панцерників

на капусту сукти…”

“Хожу берегами,

та й не нахожуся…”
Поетика народних пісень у Куліша використана навіть більше, ніж у Шевченка. І все ж його вірші від пісень значно фальші, ніж Шевченкові. Крім пісень, він використовує і своє улюблене “Слово о полку Ігоревім”, звідки часто “струни живії" або рядки:
“Никли трави жалощами,

гнулось древо з туги…”

“Списами орати,

трупом засівати…

ой які то будем жнива

з того сіву мати? ”


    продолжение
--PAGE_BREAK--