Реферат: Дуалізм давніх релігій та демонічні персонажі в романі М А Булгакова

--PAGE_BREAK-- Ідею ж «доброго диявола» Булгаков взяв з книги А. В. Амфітеатрова «Дьявол в быте, легенде и в литературе средних веков». Там відзначалося: «… Нельзя не заметить, что понятие и образ злого духа, отличного от добрых, определяется в библейском мифотворчестве не ранее пленения (речь идет о Вавилонском пленении евреев).
В Книге Иова Сатана еще является среди ангелов неба и отнюдь не рекомендуется заклятым противником Бога и разрушителем его создания. Это только дух-скептик, дух-маловер, будущий Мефистофель, близость которого к человеческому сомнению и протесту против фатума прельстит впоследствии так многих поэтов и философов. Власть его — еще по доверенности от божества и, следовательно, одного с ним характера: она только служебность, истекающая из высшей воли. В бедствиях Иова он не более как орудие. Ответственность за необходимость непостижимых и внезапных страданий праведника божество, собственными устами, принимает на себя в знаменитой главе, которая даже нашего резонера Ломоносова сделала поэтом. Дьявол Книги Иова — скептик, дурно думающий о человеке и завидующий ему перед лицом Высшей Святости, но, в конце концов, он только слуга по такого рода комиссиям, к которым Высшая Святость не может, так сказать, непосредственно прикоснуться, ибо это унизило бы идею ее совершенства. Это — фактотум неба по злым делам.
Еще выразительнее выступает роль такого фактотума в знаменитом эпизоде Книги Царств о духе, принявшем от Бога поручение обманом своим погубить царя Ахава. Этот дух даже не носит еще клички злого, темного, дьявола и т. п. Он — ангел, как все, как тот страшный ангел, который в одну ночь совершает необходимые бесчисленные бойни: избиение первенцев египетских, истребление Сеннахеримовых полчищ и пр.»[4,c.360]
У Булгакова Воланд також виконує доручення, чи, скоріше, прохання Ієшуа забрати до себе Майстра і Маргариту. Сатана в булгаковському романі — слуга Га-Ноцрі «по такого рода комиссиям, к которым Высшая Святость не может… непосредственно прикоснуться». Недарма Воланд каже Левію Матвею: «Мне ничего не трудно сделать». Людина творча, яким є Майстер (подібно до гетевcького Фауста), завжди належить не тільки Богу, але й дияволу.
Амфітеатров особливу увагу приділяв апокрифічній книзі Єноха, де «в ее древнейшей части впервые звучит идея близости дьявола с человеком, и вина его изображается как отступничество от божества в сторону человечества, измены небу для земли. Дьяволы Еноха — ангелы, павшие через любовь к дочерям человеческим и позволившие оковать себя путам материи и чувственности. Этот миф носит в себе глубокую идею — отсутствие в природе существ по самому происхождению злобно-демонических; такие существа, т.е. мысли и действия в образах, — плоды человеческой эволюции».[4, c.365] В «Майстрі і Маргариті» Воланд та підлеглі йому демони існують як відображення людcьких вад, що проявляються в контакті з Бегемотом, Корв’євим-Фаготом, Азазелло.
Останній, демон пустелі, походить від «Азазела, демона бeзводних місць», як він був означений в булгаковських підготовчих матеріалах до роману.
Про Азазелла пише Амфітеатров в «Дьяволе»: «Евреи слишком долго жили кочевниками в жгучих пустынях, чтобы не вынести из них мифа о царящем в них злом духе Азазеле, — быть может, отголоске египетского Сэта, которому подчиненным египтяне считали Синайский полуостров. Пресловутый обычай выгонять в жертву этому Азазелю „козла искупления“, нагруженного грехами Израиля, общеизвестен. Он держался в иудаизме едва ли не до падения иудейской государственной самостоятельности и, умирая, соприкоснулся с христианским символом-антитезою агнца, принявшего на себя грехи мира». Автор «Дьявола» добавляет, что апокрифическая книга «Берешитт раббан» «считает этого Азазела худшим из ангелов, пленившихся земными женщинами и чрез то сделавшихся демонами. Он научил женщин украшать себя драгоценностями и камнями, румяниться и белиться». [4, c.361]
Амфітеатров відзначав: «Противоречие между самым понятием „злого духа“ с одной стороны и „добра“ с другой, казалось, должно было бы помешать народу создать идею о добром черте, в контраст или в поправку к черту злому. Но не только народ, а и богословы не удержались от соблазна открыть двери этой примитивной идее».[5] Один з таких добрих чортів в нагороду за службу в монастирі попросив «пеструю одежду с бубенчиками», і саме так в попередній редакції «Майстра і Маргарити» вдягнутий майбутній Азазелло.
Амфітеатров згадує й «чудесный малороссийский рассказ о чертяке, который, влюбившись в молоденькую девушку, попавшую в ведьмы не по собственной охоте, а по наследственности от матери, не только помогает этой бедняжке разведьмиться, но и продает себя в жертву за нее мстительным своим товарищам… Таким образом, народному черту оказывается доступной даже высшая ступень христианской любви и готовность положить душу свою за  други своя. Мало того, бывают черти, которые добрыми своими качествами значительно превосходят людей и зрелище человеческой подлости и жестокости приводит их в искреннейшее негодование и ужас».[5]
II.               Демонічні персонажі роману «Майстер і Маргарита»: прототипи та коротка характеристика образів 2.1                            Воланд – «дух зла і володар тіней»   Воланд — персонаж роману «Майстер і Маргарита», який очолює світ потойбічних сил. Воланд — це диявол, сатана, «князь темряви», «дух зла і володар тіней» (всі ці визначення зустрічаються в тексті роману). Воланд багато в чому орієнтований на Мефістофеля «Фауста» (1808-1832) Йогана Вольфганга Гете (1749-1832), в тому числі й на оперного, з опери Шарля Гуно (1818-1893) «Фауст» (1859). Ім’я Воланд взяте з поеми Гете, де воно згадується лише один раз і в російських перекладах не з’являється. Так називає себе Мефістофель в сцені Вальпургієвої ночі, вимагаючи від нечистої сили дати дорогу: «Дворянин Воланд іде!».
Булгакову хотілося саме з «Фаустом» пов’язати свого сатану, навіть названого ім’ям, не дуже відомим російському читачеві. Рідкісне ім’я потрібне було для того, щоб необізнаний у демонології рядовий читач не відразу здогадався б, хто такий Воланд.
Є.С. Булгакова записала в своєму щоденнику про читання перших глав останньої редакції «Майстра і Маргарити» 27 квітня 1939 р.: «Вчера у нас Файко — оба (драматург Александр Михайлович Файко (1893-1978) с женой), Марков (завлит МХАТа) и Виленкин (Виталий Яковлевич Виленкин (1910/11 г. рождения), коллега Павла Александровича Маркова (1897-1980) по литературной части МХАТа). Миша читал „Мастера и Маргариту“ — с начала. Впечатление громадное. Тут же настойчиво попросили назначить день продолжения. Миша спросил после чтения — а кто такой Воланд? Виленкин сказал, что догадался, но ни за что не скажет. Я предложила ему написать, я тоже напишу, и мы обменяемся записками. Сделали. Он написал: сатана, я — дьявол. После этого Файко захотел также сыграть. И написал на своей записке: я не знаю. Но я попалась на удочку и написала ему — сатана».[2, с 64]
Булгаков, звісно, експериментом був задоволений. Навіть такий кваліфікований слухач як Файко Воланда відразу не відгадав. Ймовірно, загадка присутності на Патріарших іноземного профессора з самого початку буде тримати в напрузі більшість читачів «Майстра і Маргарити». В попередніх редакціях Булгаков пробував для майбутнього Воланда імена Азазелло та Веліар.
Справжнє обличчя Воланда Булгаков приховує лише на початку роману, щоб заінтригувати читача, а потім вже прямо заявляє, що на Патріарші точно прибув диявол. Воланд багатоликий, як і пристало дияволу, і в розмовах з різними людьми вдягає різні маски, дає зовсім несхожі відповіді про мету своєї місії. Між тим, усі наведені версії слугують лише для того, щоб замаскувати його справжню мету – забрати з Москви геніального Майстра та його кохану, а також рукопис роману про Понтія Пілата.
 Воланд – носій долі, і в цьому сенсі Булгаков знаходиться в полоні російської літератури, що пов’язує долю, рок, фатум не з Богом, а з дияволом.
Нетрадиційність Воланда проявляється в тому, що він, будучи дияволом, наділений деякими явними атрибутами Бога. Булгаков був добре знайомий з книгою англійського церковного історика та єпископа Фаррара  «Життя Ісуса Христа» (1873). Виписки з неї збереглися в архіві письменника.
Завдяки цій книзі можна зрозуміти одне із значень діамантового трикутника на портсигарі Воланда. Автор «Життя Ісуса Христа» писав: «Чтобы показать им (главным священникам, книжникам, раввинам, представителям всех классов Синедриона — высшего иудейского судебного органа), что самое писание пророчественно обличает их, Христос спросил, неужели они никогда не читали в Писании (Пс. CXVII) о камне, который отвергнут был строителями, но который тем не менее, по чудесным целям Божиим, сделался главой угла? Как могли они дальше оставаться строителями, когда весь план их строительства был отвергнут и изменен? Разве древнее мессианское пророчество не показывает ясно, что Бог призовет других строителей на создание своего храма? Горе тем, которые притыкались, как это было с ними, об этот отвергнутый камень; но даже и теперь еще было время избегнуть конечной гибели для тех, на кого может упасть этот камень. Отвергать Его в Его человечестве и смирении уже значило терпеть прискорбную потерю; но оказаться отвергающим Его, когда Он придет во славе, не значило ли бы это «окончательно погибнуть от лица Господа?» Сесть на седалище суда и осуждать Его — значило навлекать погибель на себя и на народ; но быть осужденным от Него — не будет ли это значить быть «стертым во прах» (Дан. II, 34-44)?».[4, c. 277]
Трикутник Воланда як раз і символізує наріжний камінь – відкинутий камінь, що стає наріжним. Хід подій В «Майстрі і Маргариті» повністю відповідає притчі, поданій Фарраром. Берліоз та Бездомний, сидячи на лавці, знову, дев’ятнадцять століть поспіль, судять Христа і відкидають його божественність (Бездомний) та й саме його існування (Берліоз).
Трикутник Воланда – ще одне попередження голові МАССОЛИТа, нагадування про притчу про будівельників Соломонового храму, особливо в поєднанні зі словами: «Кирпич ни с того ни с сего никому и никогда на голову не свалится… Вы умрете другою смертью». Берліоз попередження не сприйняв, не увірував в існування Бога і диявола, та ще й надумав згубити Воланда  доносом, і заплатив за це загибеллю. Так і слухачі Христа та їх нащадки, як підкреслював Фаррар, не оминули загибелі під час завоювання Єрусалима військами Тита в 70 р. н.е., що передрікає голові Синедріону Каїфі прокуратор Понтій Пілат.[4,c.277]
В масонській символіці трикутник походить до легенди, що розвиває притчу про Соломонів храм. Трикутник Воланда має пряме відношення до Масонства. Не виключено, що прихована масонська символіка в романі була своєрідною формою полеміки з позицією влади, що переслідувала масонів. Немає відомостей про те, чи належав Булгаков до будь-якої масонської організації. З булгаковських знайомих режисер Ю.Завадський, для якого Булгаков писав п’єсу  «Полоумный Журден», був до революції розенкрейцером, а після 1917 р. був членом містичного гуртка, побудованого на кшталт масонського. Однак, немає доказів, що в цей гурток, що складався з людей театру, входив Булгаков. Крім цього, на засіданнях літературного гуртка «Никитинские субботники» в 20-ті роки Булгаков міг зустрічатися з одним із вождів російських розенкрейцерів поетом Борисом Михайловичем Зубакіним, розстріляним в 1938 році. Булгаков також товаришував з поетом М.Волошиним, в якого гостював в Коктебелі в 1925 році. Добре відомо, що Волошин в 1900-ті роки в Парижі вступив до масонської ложі.[4,c.439]
У Булгакова Воланд, як раніше Рок в «Рокових яйцях», уособлює долю, що карає Берліоза, Сокова та інших, які поступаються нормами християнської моралі. Це перший диявол в світовій літературі, який карає за порушення заповідей Христа. Мета Воланда – не тільки побудова нового храму літератури, де всі об’єднаються і будуть щасливі, але й пробудження літераторів до творчості, плоди якої будуть угодними як  Богу, так і дияволу.
                Воланда в попередній редакціях роману звали Теодором, що в перекладі з давньогрецької означає «божий дар». Тут не тільки пародія, але й вказування на зв’язок Воланда з Ієшуа Га-Ноцрі, який вирішує долю Майстра і Маргарити, але виконати рішення просить Воланда.
Подібна «взаємодоповнюваність» Бога і диявола походить, зокрема, з «Путевых картин» (1826-1831) – основного публіцистичного твору німецького поета, сатирика і романтика Генріха Гейне (1797-1856). Тут алегорично зображена боротьба між партіями консерваторів та лібералів у Великобританії як боротьба  Бога й диявола. Гейне іронічно відзначає, що «Господь створив дуже мало грошей» — цим пояснюється існування світового зла. Воланд певним чином відшкодовує нестачу грошей, закидаючи натовп червонцями, які перетворюються пізніше на прості папірці. В «Путевых картинах» Гейне малює яскраву картину того, як Бог зайняв при створенні світу грошей в диявола під заставу Всесвіту. В результаті Господь не перешкоджає своєму кредитору «насаджувати смуту й зло. Але чорт, зі свого боку, знов-таки дуже зацікавлений в тому, щоб світ не зовсім загинув, бо в цьому випадку він позбудеться застави, тому він остерігається перестаратися, а Господь бог, який також не дурний і добре розуміє, що в користі чорта полягає  для нього потайна гарантія, доходить до того, що передає йому господство над усім світом, тобто доручає чорту утворити міністерство». Тоді «Саміель очолює пекельне воїнство, Вельзевул стає канцлером, Віцліпуцлі – державним секретарем, стара бабуся отримує колонії тощо. Ці союзники починають хазяйнувати по-своєму, і через те, не дивлячись на злу волю в глибині сердець, вони, задля власної вигоди, примушені прагнути до світового блага. Тоді вони винагороджують себе за цей примус тим, що для добрих цілей застосовують найбридкіші засоби».[5]
Гейне іронічно змалював місце з гетевського «Фауста», яке стало епіграфом до «Майстра і Маргарити»: "… так кто ж ты, наконец? — Я — часть той силы, что вечно хочет зла и вечно совершает благо".[1, c.3] У автора «Путевых картин», навпаки, потойбічні сили змушені прагнути до благородної мети, але застосовувати для цього найнегідніші засоби. У Булгакова Воланд, як і герой Гете, бажаючи зла, повинен творити благо. Щоб отримати до себе Майстра з його романом, він карає літератора-кон’юнктурщика Берліоза, зрадника барона Майгеля і багатьох дрібних злодюжок, на кшталт злодія-буфетчика Сокова або хапуги-управдома Босого. Однак прагнення віддати автора роману про Понтія Пілата під владу потойбічних сил – лише формальне зло, оскільки здійснюється з благословення і навіть за прямим дорученням Ієшуа Га-Ноцрі, що уособлює сили добра.
Але, як і в Гейне, добро та зло чиниться, врешті, руками самої людини. Воланд та його почет тільки дають можливість виявитися тим  вадам і принадам, котрі закладені в людях. Наприклад, жорстокість натовпу по відношенню до Жоржа Бенгальського в Театрі Варьєте змінюється милосердям, як і первинне зло, коли нещасному хотіли відірвати голову, стає необхідною умовою для появи добра – жалю до втратившого голову конферансьє.
Воланд виконує доручення Ієшуа Га-Ноцрі – таким оригінальним чином Булгаков здійснює взаємодоповнюваність доброго та злого початку. Ця ідея, ймовірно, була також частково підказана уривком про йезид з праці італійського місіонера Мауріціо Гардзоні, що зберігся серед матеріалів до пушкінської «Подорожі в Арзрум» (1836). Там зазначалось, що «йезиди думають, що бог велить, але виконання своїх велінь доручає владі диявола».[5]
Ієшуа через Левія Матвія просить Воланда взяти із собою Майстра і Маргариту. З точки зору Га-Ноцрі та його єдиного учня, винагорода, покладена Майстру, дещо недолуга –«он не заслужил света, он заслужил покой».[1,c.377] А з точки зору Воланда, спокій перевершує «голе світло», бо залишає можливість для творчості, у чому сатана й переконує автора роману про Понтія Пілата. Воланд, як і Ієшуа, розуміє, що «голим світлом» взмозі насолоджуватись лише відданий, але догматичний Левій Матвій, але не Майстер. Саме Воланд з його скепсисом та сумнівами, який бачить світ у всіх його протиріччях (яким бачить його справжній художник), краще за все зможе забезпечити головному герою достойну винагороду. Диалектична єдність, взаємозамінність добра й зла найбільш вповні розкривається в словах Воланда, звернених до Левія Матвея, який відмовився побажати здоров’я «духу зла та володарю тіней»: «Ты произнес свои слова так, как будто ты не признаешь теней, а также и зла. Не будешь ли ты так добр подумать над вопросом: что бы делало твое добро, если бы не существовало зла, и как бы выглядела земля, если бы с нее исчезли тени? Ведь тени получаются от предметов и людей. Вот тень от моей шпаги. Но бывают тени от деревьев и от живых существ. Не хочешь ли ты ободрать весь земной шар, снеся с него прочь все деревья и все живое из-за твоей фантазии наслаждаться голым светом? Ты глуп».[1,c.376]
    продолжение
--PAGE_BREAK--