Реферат: Адаптація та асиміляція як основні форми існування етносу в полікультурних вимірах соціуму
КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Духовнакультура сучасноїУкраїни характеризуєтьсяатмосфероюполіетнічноїнаповненостісоціальногожиття на усіхрівнях творчоїсамореалізаціїособистості: у історичнійсвідомості, естетичнійта моральнійсвідомостіта діяльності, практицімистецтвотворення.Історичнатрадиція українськогоетносу неодноразовоперетиналасьз історією якблизьких сусідів– східнослов’янських, польських, литовських, румунських, болгарських, турецьких, татарськихетносів, такй з історієюгрецької, візантійської, романо-германської, арабо-мусульманськоїтрадиції, започатковуючиміжетнічнийдіалог. Післязустрічі тарозумінняукраїнськиметносом іншоїетнокультурноїтрадиції вавтохтоннійкультурі виникалинастрої нетільки оптимізмута доброзичливості, але й, нерідко, відчуття ворожості, пригніченості, непримиримоїтотальності, відчаю, що згодомвідображалосьу мистецькійпрактиці бароковогосинтезу, формувалопринципиекзистенціальногосвітовідчуття.З іншого боку, геополітичніфактори «ризикусусідства»українськихземель виражалисьу впливовінаціонально-культурнихполітик тихімперій, у складіяких пізнішеперебувалаУкраїна. Ціфактори, помноженіна міграційніпроцеси історичногорозвою та міграціюсучасногоглобалізованогосвіту, обумовлюютьспецифікуосновних форміснуванняукраїнськихетносів уполікультурномусоціальномусередовищіісторичноїтрадиції тасучасної картиниміжнаціональногоспілкування.Саме тому аналізосновних форміснуванняетносу в історичнійтрадиції українськоїдуховної культуриє актуальнимзавданнямсучасної науки, що дозволяєрозкрити певнізагальнізакономірностікатегорії«діалогу культур»– важливоїкоординатисучасних процесівєвроінтеґрації.
Найважливішіпроблемисамоідентифікаціїукраїнськогоетносу – хронологічнірамки утвореннята територіальнерозташування– досліджувалисьу працях В. Барана, В. Балушока, М. Брайчевського, М. Грушевського, Я. Дашкевича, М. Поповича, П. Толочка, Л.Залізняка [див.1], а також, Є. Горюнова, Л.Нідерле, Б. Рибакова, В.Сєдова, Р. Терпиловського, П. Третьякова, О. Трубачова.Серед вітчизнянихдослідниківтеорії етнічногожиття слідвідзначитинасампередпраці І. Кононова, О. Нельги, А. Пономарьова, М. Поповича, Т. Рудницької, Я. Самборської, Л. Шкляра, М. Шульги.Мистецькийфактор адаптаціїособистостівисвітленоу працях Г.Меднікової.
Метаданої статті– на матеріаліісторико-філософськихта мистецькихпам’яток КиївськоїРусі та на основісучасної парадигмифілософськоїрефлексіїдослідитиосновні формиіснуванняетносу в полікультурнихвимірах давньоруськогосоціуму. Досягненняцієї мети передбачаєрозв’язаннятаких завдань:1) довести, щоосновнимиформами існуванняетносу в полікультурнихвимірах соціумуКиївської Русіє адаптаціята асиміляція;2) обґрунтуватидумку, що адаптаціямає мистецькуформу реалізаціїі вивчаєтьсяв історичнійретроспективіпід кутом зорудіалектичногометоду пізнання, на основі теоретичнихта методологічнихзасад сучасноїфілософіїкультури.
Поняття«полікультурнихвимірів соціуму»включає у себеусвідомленнябагатонаціональноїсутності будь-якогорозвиненогосуспільства, тобто тихнаціонально-культурнихвимірів розвиткусоціуму, щомали закріпленняв історичнійсамосвідомостіетносу та сформувалипевний етностереотипсприйняттяІншого та спілкуванняіз ним. Поняття«полікультурнихвимірів соціуму»діалектичноблизьке докатегорії«діалогу культур».Останній якпрактичнагалузь реалізаціїкультурногодосвіду етносуобумовлюєонтологіюрозвиткуполікультурнихвимірів соціумузагалом такультурногосередовищаокремої країни, що також немислиться беззв’язку тавзаємодіїкультур різнихетносів. Водночасполікультурнийдосвід соціумувстановлюєпевні нормативніправила спілкування, які, легітимуючисьна законодавчомурівні, впливаютьна діалог культуррізних етносів, що проживаютьна територіїконкретноїкраїни. Діалогкультур українськихетносів, виступаючифактором формуванняполікультурнихвимірів українськогосоціуму, ґрунтуєтьсяна усвідомленніокремими етносамиавтентичностісвоєї власноїкультурноїтрадиції тазакріпленніцього усвідомленняв історичнійпам’яті. Міжетнічнийкультурнийдіалог реалізується, з одного боку, у практичнихгалузях діяльностіетносів –мистецтвотворенні, політичнійвзаємодії, наукових пошукахтощо, з іншого– в основнихсоціальнихформах існуванняетнічного життяв умовах конкретногонаціонально-культурногосередовища.Основні формиіснуванняетносу, щовиражаютьсяу концепціяхадаптації, акультурації, асиміляції,інтеграції, колонізації, являють, посуті, основніформи міжетнічногоспівіснування, що змінювалисьпротягом історичноїтрадиції.
Авторитетніісторики радянськогоперіоду П. Третьяковта В.Сєдов духовніджерела українськогоетносу пов’язуютьз історієюслов’ян та зтериторієюсучасної України, з чим не можнане погодитись, а славетнийрадянськийархеолог таісторик культуриБ. Рибаковрозміщує слов’янв Подніпров’ї, Побужжі, Подністров’ї.Натомістьвидатний чеськийславіст Л.Нідерлемісцем розташуванняслов’ян називаєтериторію відВісли до Дніпра, на південь відПрип’яті, аО. Трубачовназиває всюгідроніміюсучасної Українислов’янською.П. Третьяковдотримуєтьсядумки, що білявитоків слов’янськогоетносу стоятьземлеробсько-скотарськіплемена, якіпроживали вІ ст. н.е. міжДністром іДніпром, а намежі епох вонипросунулисьна ріки Сож, Десну і вже уІІ-ІІІ століттяхнашої ери добреопанувалитериторіюсучасної Київщиниі розселилисьпо всьому басейнуДніпра. Археологічніпам’ятки київськоготипу Є. Горюновназвав близькимидо зарубинецькоїта колочинськоїкультури і націй підставівважав обидвікультури«праукраїнськими».УкраїнськийархеологР. Терпиловський, досліджуючивитоки київськоїкультури, наголошуєна її зв’язкуз колочинськоюта празькоюкультурами, датуючи київськукультуру V століттямн.е. Отже, київськакультура, посуті, кристалізуєкультуротворчістьукраїнськогоетносу і розкриваєпоходженняукраїнськогонароду на йогоетнічній територіїу Дніпро-Бузькомубасейні. НатомістьВ.Сєдов вважає, що слов’янськіетноси, якіпроживалипобіля річокДністра таПруту у V–VII століттях, мали вищийкультурнийрозвиток, аніжетноси Подніпров’я.Українськийархеолог В. Баранвідстоює думкупро локальнийхарактер культурПодніпров’ята Подністров’я, він визначаєгенетичнікорені слов’янськогоетносу починаючиз перших столітьнашої ери [див.2].
Наведенідослідженняне відображаютьзагальноїкартини етногенезуслов’ян, оскількиархеологічніпам’ятки, якправило, дужеважко віднестидо здобутківкультури тогочи іншого етносуі чим більшзаглибленаретроспективаетнокультурногоаналізу, тимще важче цезробити історику, культурологу, лінгвісту.Мабуть, томув історії культуринерідко застосовуєтьсяінший принцип– визначеннясучасногоетнокультурногополя і автоматичногозарахуваннядо нього всіхетнічних утворень, що зустрічалисьв історії цьогокраю. Дійсно, географічнийфактор правитьза необхіднуумову діалогулюдини та природи, дозволяє адаптуватилюдське началов умовах конкретногоприродногосередовищата закріпитийого у світікультури. Однакцей підхідможна назватиспрощеннямвсієї складностіетнокультурної«сертифікації», оскільки немаєдостовірнихвідомостейпро те, що, наприклад, представниківпервісноїкультури –трипільцівможна вважатипраслов’янамилише тому, щовони проживалина територіїсучасної України, мали антеїстичнийменталітетз рисами матріархату.Цього замало.Щоб довестиприналежністьтого чи іншогоетнокультурногоутворення допращурів слов’ян, наукова думкаповинна виробитипоряд зі згаданими(територіальната ментальнаспорідненість)більш чіткікритеріїідентифікації.На сьогоднітаким критеріємназиваютьмовний вимір, оскільки вінвважаєтьсянайвищим ступенемкодифікаціїзнання. Моваоб’єднує процесиадаптаціїетносу до природнихумов існування, культуругосподарювання, суспільнуорганізацію, мистецтво уєдиний культурнийвимір. «З кінцяІ тис. до н.е. доІІІ – ІV ст.н.е. відбуваютьсярізкі змінив праслов’янськіймовній системі,– відзначаєМ. Попович, –еволюціонуєїї граматичнийлад, глибокозмінюєтьсяїї фонетичнасистема –відбуваєтьсяпалаталізаціяприголосних(з’являються«нь» і «н», «ть»і «т» тощо), усуваютьсядеякі дифтонги, відпадаютьприголоснів кінці сліві так далі.Праслов’янськамова дедалібільше диференціюєтьсяна окремі діалекти.А з V ст. н.е.розвитокпраслов’янськоїмови вступаєв новий етапу зв’язку зпочатком еривеликого переселенняслов’янськихнародів» [3, с. 13].
Слов’янськіплемена, щоутворювалиПразько-Житомирськийкультурниймасив у VІ– VІІ ст., мігрували напівніч, заселяючиприбалтійськіземлі, та напівдень, колонізуючиПодунав’я іБалкани. Монолітизмкультурнихстарожитностейслов’ян цьогоперіоду проявлявсяна всіх рівняхсуспільноїсвідомостіта практики– у особливостяхсвітовідчуття, сакральнійкартині побудовиВсесвіту, мовномувимірі. Це, очевидно, означає, щоміграційнийфактор мавнаслідки «експортукультурногопродукту»слов’ян, що бувадекватносприйнятимта культурнозасвоєним нанових землях.З іншого боку, розуміння, якнеобхіднапередумовадіалогу культур, передбачаєсприйманняіншого культурногоконтексту –слов’яни запозичувалиелементи місцевихкультур, утворювалимішані шлюбиз місцевимнаселенням.Так започатковувались«мікроетноси»чехів, хорватів, сербів, поляків, дулібів, волинян, полян, дреговичів, кривичів, уличівта ін.
КультураКиївської Русі(ІХ – ХІІІ ст.)являє собоюфеноменальнеявище середньовічноїєвропейськоїкультури, щоне може розглядатисьізольовано, без всієї складностідуховних зв’язків, без діалогукультур як зпопередньоюісторичноютрадицією(зарубинецької(ІІ ст. до н.е. –ІІ ст. н.е.), пшеворської(ІІ ст. до н.е. –ІУ ст. н.е.), черняхівської(ІІ – УІІ (У) ст.н.е.), київської(друга чвертьпершого тисячоліття)культур), такі духовноюкультурою своїхсучасників– Візантією, Хозарією, Грецією, Болгарією, Скандинавією, АрабськимСходом, країнамиЦентральноїта ЗахідноїЄвропи. Високогоавторитетудавньоруськакультура досяглазавдяки вкрайвигідномугеополітичномурозташуваннюта вмінню правителівскористатисьцією перевагою.Перебуваючина перехрестіторговельнихшляхів, ДавняРусь саме черезекономічнусферу започаткуваламіжкультурнийдіалог як іззахідною, такі зі східноюкультурноютрадицією.Цьому сприяличисленні ремісничівироби (посуд, предмети побуту, зброя тощо), щопотраплялина ринки давньоруськихміст, та окремівитвори мистецтва, які були подарованізнаті та малипевну цінність.У сукупностіз військовимитрофеями вонирепрезентувалисвіт Іншогоі насампередйого естетичніуподобання.Було й безпосереднєспілкуванняз іноземцями– торговцямита послами, відвідувалидалекі землій русичі. Протеподібні контактивикликали радшезацікавлення, ніж діалог, можна сказати, що до справжньогодіалогу свідомістьрусича тількиготувалась.Близькістьта почуттяінтимностіу діалозі культурвиникає тоді, коли представникодного народумає почуттяприхильностіщодо представникаіншої культуринезалежно відособистихконтактів. Цеозначає, щокультури маютьбути «знайомими», упізнаванимиз першого погляду, тобто матичисленні міжкультурнізв’язки у багатьохсферах – соціальній, політичній, світоглядно-духовногосвітовідчуття.
Високогоавторитетукультура набуваєне завдякисвоїй силі тавійськовійзвитязі, навітьне завдякисвоїй високійдуховностіта витонченості, але завдякивмінню знаходитикомпроміси, йти на діалог, відшукуватиспільну мовуз суперником.Після успішнихвійськовихпоходів східнихслов’ян наВізантію таособливо післяхрещення тавстановленнядинастичнихзв’язків зЄвропою Русьнабуває міжнародногостатусу, постаєу свідомостіІншого якрівноправнийопонент, якцінність. Зрілістьта гнучкістьполітичноїсистеми КиївськоїРусі плекалакультурніздобутки черезпризму зв’язкурівноправногоз рівноправниму багатьохгалузях художньоїкультури, зокремалітератури, архітектури, образотворчогомистецтва, музики, тобтонасампереду тих видахмистецтв, яківисвітлювалиправославнийдух віри. Існувалий світськіваріанти згаданихмистецтв: ткацтво, килимарствота вишивка, світська музикай танок, протеможна зробитиприпущення, що в часи Середньовіччясаме сакральнемистецтвовідігравалоформотворчуроль у процесістановленнясвоєрідностіетнокультурита її зв’язківз іншими культурнимиконтекстами.Після офіційногохрещення Русікнязем Володимиромйде наслідуваннявізантійськогостилю сакральногомистецтва увигляді загартованогодобою іконоборствата остаточносформованогоестетичногоканону класичноїзрілості, щоне відповідаєестетичнимсмакам русича, відлякує «іноземною»довершеністю.Тому візантійськемистецтвозазнало творчогопереосмислення, адаптації домісцевих умов.
Діалогкультур сприяєтворчому піднесеннюстароруськихмитців – монахів-літописцівта іконописців, архітекторів– обдарованихучнів грецькихмайстрів тамісцевих умільців, що працюютьу традиціяхсакральногомистецтваВізантії. Навітьвідображеннясуто національноїтематики (фреска«Сім’я ЯрославаМудрого» уСофії Київській)наслідує візантійськіджерела демонстраціїбогообраностікнязя (імператора).Адаптаційнийпотенціалвітчизняноїкультури розкривавсяна кожномуетапі їїкультурно-історичногорозвитку. Задоби Середньовіччявін найбільшевідбився умистецтві, яке, як ми уже зазначили, репрезентувалосяу адаптаціїкласичноговізантійськогомистецтва домісцевих умов.Діалог давньоруськоїта візантійськоїкультурнихтрадицій фіксувавсяу численнихприкладахформотворенняспецифіки, власне давньоруськогокультурногопростору черезадаптацію.Мистецтвознавцівизначають, принаймні, п’ять відмінностейдавньоруськогообразотворчогомистецтва відвізантійського.У плані розміщенняфресковогорозпису давньоруськемистецтвовідрізняється1) відсутністюсуворої геометричності;2) покриттяммасиву стіниу вигляді «суцільногокилиму»; 3) зображенняне маскуютьмасив стіни, а виявляютьйого тектоніку.У плані синтезуформ мистецтватут прослідковуєтьсябільш органічнепоєднанняфресок та мозаїк; більш різноманітнийорнаментальнийколорит [5].
Зупинимосьбільш детальнона останньомузразкові творчогопереосмисленняхудожньогоконтекстуІншого – виробленняорнаментальноїспецифікисакральногомистецтва.Звичайно, орнаментналежить добільш архаїчнихуявлень просвітобудову, ніж християнськакартина світу, орнамент своїмкорінням сягаєчасів язичництва.Очевидно, відведенняпевного місцяпід орнаментальнийрозпис храмівсвідчить просвітогляднийсинкретизмязичницькоїта християнськоївіри, з одногобоку, з іншого– відбуваєтьсяадаптація новоїрелігії домісцевих умовще сильногоязичництва.Міфологічнийімпульс язичництва, кодований уорнаменті тазакладенийу свідомостілюдини починаючище з доісторичнихчасів, продовжуєрозкриватисьу сучаснихетнокультурнихвимірах, особливоу різних видахдекоративно-прикладногомистецтва: вишивці, ткацтві, килимарстві, різьбленні; обрядовостінародних свят, численнихприкметах.Звернімосядо символікиорнаментальногорозпису. За М.Поповичем, різьбленняросійськихпрялок засвідчуєорнаментальневираженняуявлень просимволікуВсесвіту, девідбуваєтьсяпротиставленнякруглого верху– неба та квадратногонизу – землі.Чи відбуваєтьсяподібне орнаментальнепротиставленняу давньоруськомухрамі? Дійсно, православ’я, на відміну відкатолицизму, розуміє людинуяк істоту, щопоєднує у собідва начала –божественнета гріховне, небесне таземне, протелюдина як такаперебуває замежами сакральноїархітектоніки.Храм, за догматикоюхристиянства, це – образ небана землі: «Мине знали, деперебуваємо– на землі чина небі» – іззахопленнямділилися своїмивраженнямипосли князяВолодимирапісля перебуванняпід час літургіїу соборі СвятоїСофії у Константинополі.Тому в храміяк образі небана землі маєпанувати гармоніята лад, лишетоді архітектураяк синтез мистецтву «застигліймузиці» форминесе високийзміст – викликаєпіднесеніпочуття і разомз ними спонукаєособистістьдо роздумівнад високимиідеалами моральності.Саме томуорнаментальнеоздобленнясобору «примиряє»верх і низ одномірнимрисунком, щопідіймаєтьсязнизу, черезвисокопіднесеніарки, сягаєпідкупольногопростору –верху. Саметому орнаментмає далеко нетільки декоративнуфункцію, а виступаєу свідомостірусича у ролісвітоглядноїоб’єднавчоїоснови буття, що виражаєтьсяу «зримомуобразі» яксинтезуючійзасаді всьогоархітектурногоансамблю.
Міфологічната релігійна, естетична таморальна, правовата політичнасвідомістьдавнього русичаформуваласьпід впливомдіалогу культурдвох найбільшихетносів КиївськоїРусі – поляні древлян. Звернімосядо історичнихпершоджерел, які описуютьміжетнічнівзаємовідносиницього часу. У«Повісті минулихліт» НестораЛітописцяописуєтьсяподія мирногоспівіснуванняетносів: «Іжили в миріполяни, і древляни,і сіверяни, ірадимичі, івятичі, і хорвати»[4]. Хоча перебігподальшихісторичнихподій, описуванихНестором, засвідчуєпорушенняпринципівдіалогу культурі насампередзагальнолюдськихпринципів, перетворюємирне співіснуванняетносів у ворожеставлення доІншого. У 945 році, після успішногопоходу «у древляни», військо полян– Ольги та Ігоряповертаєтьсядо Києва. Тачим керуєтьсякнязь Ігор, коли говоритьОльзі про бажанняповернутисьдо древлян –прагненнямнаживи тасамовпевненістючи легковажністюта політичноюнепослідовністю? У будь-якомуразі князь Ігорпорушує «неписані»правила оподаткування, що ґрунтуютьсяна суто людськомуставленні доІншого, князьпорушує мірувстановленихвзаємовідносиндавньоруськихетносів, за щой платить своїмжиттям. Такасуто людськариса, як жадібність, у поєднанніз силою князяхарактеризуєвже іншу, твариннуознаку – хижість.Мабуть, томудревляни порівнювалиясновельможногокнязя з вовком, що внадивсядо овець, і томуяк хижак, якийприйшов з Іншогосвіту і якийпорушує законицього світу, він стає нашляху фізичногознищення. Тачи набагатогуманніше задревлян чинитьОльга? Княгинятакож діє зпозицій сили, а більша силаперемагаєменшу. Ольгамститься древлянамза свого чоловіка, вчинивши тризну,– вбиває землею, вогнем та мечем, опісля чого, не заспокоївшись, знову нищитьмісто та старійшинза допомогоювогню, іншихб’є, інших –віддає в рабствота обкладаєданиною. Таквчинив би, напевно, будь-якийнепересічнийстратег Середньовіччя, для якогогуманістичніпринципи зовсімне виступаютьв ролі принципівжиттєдіяльності, його світ – цесвіт жорстокогоіснування. У«Повісті…»звертає на себеувагу образністьу відображеннівинахідливостіта «вишуканості»тортур (якимиб міг зацікавитисьавтор «Наглядатий карати» М. Фуко), що могло бутихудожнім прийомомавтора – полянинаНестора зідеологічноюметою залякуваннянепокірних.Інші особливостіописуванихподій свідчатьпро непримиренністьдо ворога, хитрість, обман, тортуривогнем (що, очевидно, за задумомавтора, несеочищувальнийефект), вониартикулюютьне стільки ідеюсмерті як спокути, скільки ідеюстражданняворога, якийвсе одно раночи пізно будеслабший заясновельможногокнязя. Чи у такихкатегоріяхописуєтьсядіалог культур? Напевно – ні.Очевидно – моваповинна йтипро такі формиіснуванняетносу, якакультураціяй асиміляція.Говорячи сучасноюмовою, НесторЛітописецьописує процесиекономічногота політичноготиску одногоетносу на інший, примітно й те, що етнос древляну «Повісті…»більше не згадується, що засвідчуєфакт його зникненняпід впливомасимілятивноготиску.
Полікультурнівиміри соціальногожиття КиївськоїРусі формувалисьне лише підвпливом війнита миру двохнайбільшихавтохтонів– етносів поляні древлян. Чималоетнокультурнихй археологічнихданих засвідчуютьфакти поліетнічноїнаповненостісоціальноїсфери життяміст, особливоце стосуєтьсявеликих міст– Києва, Новгорода, Чернігова, Галича, Володимирата інших (домонгольськогонашестя налічувалосьблизько 300 міст), що сприялодіалогу культур, налаштовувалокультуротворчістьетносів наспільну дію, в якій синтезувалисьрізні культурнітрадиції. УспеціальномудослідженніМ.Г. Рабиновича«Нариси етнографіїруського феодальногоміста» (М., 1978)говориться, що етнічнаспецифіка містаполягає у тому, що «його етнічнийсклад неодмінноповинен бутизначно складнішим, ніж склад сільськогонаселення. Вонаобумовленасамим характеромміста як центруремесел і торгівлі, центру культурногоі політичного, військовогоі адміністративного, центру, що притягуєдо себе населенняне тільки найближчихпередмість, а й більш віддаленихземель і країн…»[Цит. за 5, с. 20]. Отже,іноземці бралиактивну участьу соціальномута культурномужитті містКиївської Русі, вони були тими«каталізаторами»діалогу культур, що привносилитрадицію Іншогоу давньоруськийкультурнийконтекст.Великі містаСтародавньоїРусі мали міжсобою міцнікультурнівзаємозв’язки.Пізніше, в умовахфеодальноїроздробленостіХІІ – ХІІІ ст., культурнізв’язки нерозривались, вони продовжувалидуховний діалогдавньоруськихетносів у багатьохгалузях науковоїта художньоїтворчості.Вітчизнянідослідникивідзначаютькультурнуспецифікуфеодальноїроздробленостідавньоруськогоміста: падіннявлади центрунад регіонамисупроводжувалосьне занепадом(аграризацією)міст, як це було, наприклад, уВізантії, арозквітомміського життя, найвищим задоби староруськогоСередньовіччяпіднесеннямосвіти, науки, мистецтва.Однією з причиннайвищогокультурногозлету руськихземель кін. ХІІ– поч. ХІІІ ст., на нашу думку,є зміни у етносвідомості.Коли на світоглядномурівні не спрацьовуєетностереотип«центр – периферія», з’являєтьсярівноправністьі повага доІншого, що правитьза основу діалогукультур давньоруськихетносів. Тіснікультурнівзаємозв’язкидавньоруськихетносів знайшлисвоє відображенняу літописнихджерелах, зокремау Київськомута Галицько-Волинськомулітописі.
Такимчином: 1) адаптаціята асиміляціяє основнимиформами існуванняетносу в полікультурнихвимірах соціумуКиївської Русі;2) адаптаціямистецькихздобутківвізантійськоїкультури повідношеннюдо давньоруськогохудожньогоконтекстувідбуваласьу світоглядномусинкретизміязичницькоїта християнськоївіри, що, у символіціархітектурияк синтезумистецтв, виражалосьу орнаментальномупримиренні«верху» і «низу».
Література
1. Грушевський М.С.Історія України-Русі.К.1993, т. 1, с. 34–36; Баран В.Д.Давні слов’яни.К.1988, с. 211–218; Баран В.Д. Славянев середине Ітысячелетиян. э. // Проблемыэтногенезаславян. К.1978; Баран В.Д. Сложениеславянскойраннесредневековойкультуры ипроблема расселенияславян // Славянена Днестре иДунае. К.1983; Баран В.Д. Походженняслов’ян. К.1997; Брайчевський М.Ю.Біля джерелслов’янськоїдержавності.К.1964; Брайчевський М.Ю. ПоходженняРусі. К.1968; Попович М.В. Нарисісторії культуриУкраїни. – К.:«АртЕк», 1999. С. 7–13.
2.Третьяков П.Н. Восточнославянскиеплемена. М.1953; Седов В.В. Восточныеславяне в VI–XIII вв.М.1982; Седов В.В. Древнерусскаянародность.– М.1999; Рыбаков Б.А. Славянев Европе в эпохукрещениярабовладельческогостроя // Очеркиистории СССР: Кризис рабовладельческойсистемы и зарождениефеодализмана территорииСССР. III–IX в.в.– М. 1958; НидерлеЛ. Славянскиедревности. –Л.1950; Трубачев О.Н. Названиерек ПравобережнойУкраины. – М.1968; Кухаренко Ю.В.К вопросу ославяно-скифскихи славяно-сарматскихотношениях: По даннымпогребальногообряда // СА. –М. 1955, т. 22; П.Н. Третьяков.По следам древнихславян. – Л.1982, с. 21–31; Третьяков П.Н.О древнейшихрусах и их земле //Славяне и Русь.– М.1968; Терпиловский Р.В. Киевскаякультура //Этнокультурнаякарта территорииУкраинскойССР в І тысячелетиин. э. – Киев.1985; Сєдов В.В. Древнерусскаянародность.– М.1999; Баран В.Д. Великерозселенняслов’ян // Археологія.– К.1998, №2, с. 30–37; Баран В.Д.Давні слов’яни.– К.1988, с. 211–218.
3. Попович М.В. Нарисісторії культуриУкраїни. – К.:«АртЕк», 1999. –728 с.
4.litopys.narod.ru/litop/lit01.htm НесторЛітописець«Повість минулихліт».