Реферат: Гетьманщина і розвиток українознавства

--PAGE_BREAK--Царизм розгромив Кирило-Мефодіївське братство. Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, М. Гулак, інші опинилися під слідством і в казематах.
Та дух національної самосвідомості, ідеали братерства на засадах свободи, рівності, суверенності уже стали непідвладними ні тюрмам, ні урядовим чи церковним престолам.
Новий етап українознавства відзначається інтенсивним збагаченням історичних, етнологічних, фольклорно-культорологічних, лінгвістичних, археологічних підходів, досвідом вітчизняної і зарубіжної науки, зокрема соціологічної, економічної, правової, політичної, державотворчої теорією націй.
І на цьому етапі розкорінюється етнолого-фольклористичне українознавство. При тому праці А. Метлинського («Народные южнорусские песни»), Я. Головацького («Народные песни Галицкой и Угорской Руси»), О. Бодянського все очевидніше відходять від спроб показувати духовну сферу буття народу як модну «малоросійську екзотику», а набирають характеру аналітичних студій. Поглиблюється саме народознавчий аспект, величезну роль у чому відіграють процеси та тенденції розвитку як зарубіжної, так і вітчизняної науки (чому, до речі, сприяє створення Харківського та Київського університетів).
Щодо сфери гуманітарно-мистецьких напрямів науки, то на них вирішальний вплив справляють й концепції романтизму з його орієнтацією на глобальний історіософський підхід до розвитку цивілізації і культури (передмова В. Гюго до драми «Кромвель», маніфести П.Б. Шеллі, У. Блейка), на національні джерела мислення й психіки (німецькі романтики), на горду, суверенну особистість, що кидає виклик усім формам рабства (соціального, духовного, національного) та психічного конформізму й постає за свободу (на цій основі Д.Г. Байрон і захищав незалежність Греції та Італії, й поетизував гетьмана І. Мазепу), орієнтується на «природну людину» (Ж.-Ж. Руссо).
Усе це відповідало історичним устремлінням України, зокрема: на рівні філософії — орієнтації на «людину серця», а в державницькому аспекті — на віру в щасливе майбутнє Вітчизни, про яку великий німецький мислитель Йоган Готфрід фон Гердер говорив: «Україна стане колись новою Елладою. Прекрасне підсоння цієї країни, погідна вдача народу, його музичний хист, плодюча земля — колись обудиться. Із малих племен, якими колись були й греки, постане велика культурна нація. Її межі простягнуться до Чорного моря, а звідти в широкий світ».
На цій основі домінантного значення й набуває політично-державницький аспект українознавства. Епіцентром дискусій стають питання: чи є українці народом, нацією, чи тільки племенем (народністю)? І їх мова: чи вона самодостатня, чи тільки наріччя (діалект) російської, польської або якоїсь іншої? А коли вони — народ, то де починаються історичні витоки цього етносу, його територіальні (географічні) й культурні межі? Чи належить він до народів державотворчих (досвідом, психікою, волею), отже — здатних до суверенного буття?
Урядуючі сили Австро-Угорщини, Польщі схильні й надалі визнавати за українцями право хіба що на куцу автономію. Російський царизм не визнає навіть цього й ще посилює жорстокі репресії: валуєвським і емським указами відмовляється не лише в розвиткові, а й в існуванні української мови (ще раз підтверджуючи, що в історичному бутті, ментальності нації мова посідає визначальну роль); антидержавною (отже, злочинною) трактується навіть постановка питання про українську націю, Історію, державу, релігію, культуру, освіту, науку і пресу.
Та пробуджений до національно-державного самоусвідомлення патріотичною інтелігенцією народ уже спроможний сказати разом із Т. Шевченком: «Та не однаково мені, як Україну злії люди присплять, лукаві, і в огні її окраденую збудять». Проявляються ознаки широкого національно-духовного відродження, голосом якого стає поезія-гімн «Ще не вмерла Україна» П. Чубинського. Закономірно, що під тиском могутніх народних сил, наукових відкриттів появляються принципового плану визнання навіть представників інших народів.
«Без усякої науки ще можна обійтися; без знання рідної мови обійтися не можна… Нині, здається, вже нема потреби комусь доводити, що мова українська (або, як дехто волить називати, малоросійська) — це справді мова, а не наріччя — російської чи польської… ця мова є однією з найбагатших мов слов'янських;…вона навряд чи поступиться, напр., чеській (богемській) багатством слів і виразів, польській живописністю, сербській милозвучністю» і може «дорівнятися до мов, вироблених гнучкістю і багатством синтаксичним, — мова поетична, музикальна, живописна» (І. Срезнєвський, 1834). «Ця муза, відома під іменем руської, мала великий вплив на витворення нашої (російської) мови вищого світу й літератури: відомо, що Ломоносов учився на граматиці Мелетія Смотрицького» (М. Костомаров, 1849). «Можна, отже, малоруську мову вважати зовсім окремою мовою, а не тільки діалектом великоруської мови. Малоруська мова поширена по всій південній Росії, від… Галичини аж до річки Кубані… Із всіх слов'янських народів українці мають найбільше народних пісень» (Павел-Иозеф Шафарик 1826,1842).
З цієї причини невизнання чи, тим більше, знищення української мови є актами вандалізму, історичної несправедливості, і отже, «Доки не буде виправлена кривда, зроблена українцям, доти неможливий справді міжнародний спокій» (К. Гавлічек-Боровський, 1843).
Подібний підхід окреслюється й при розгляді проблеми української нації: «Я визнаю українців за самостійний народ… рівно ж їхню літературну мову»,— пише 1849 року Ф. Рігер. Вони — самодостатні, а тому «Поважайте національні почуття цього переслідуваного, але до самостійності покликаного народу… В Європі існує народ, забутий істориками,— народ русинів… Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі й ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської й польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ… звався руським… В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі вміли відрізняти Русь від Московії» (К. Делямар, 1869). То ж логічно, що «Патріотизм українців зовсім не вигаданий, а той самий, що здавна жив у малоруських людях… Любов до мови, до старого звичаю, до чудової народної пісні, як природне почуття до батьківщини, не залишали уродженців Малоросії, (навіть) коли вони залишали свою батьківщину» (О. Пипін, 1891).
Так само логічно, що самодостатність українців, їхньої мови змушені були визнати петербурзька й чеська академії наук.
І не менш логічно, що такі — мовно-національно- (етнічно)- культурно- та державницький напрями з другої половини ХІХ ст. розвиває передусім вітчизняне українознавство.
Його основа чи не найвиразніше виявлена Т. Шевченком у передмові до не виданого у свій час «Кобзаря»: на чужинців, у тому числі й «на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово (1847).
У цьому суть: підставою для вимог про існування, розвиток, суверенність мови, історії, культури, держави для Т. Шевченка постає історично підтверджене буття українського народу, якому самим Богом (природою) законоположено самореалізуватися та здійснювати тільки йому визначену національно-духовну місію. Обов'язковими умовами для реалізації цієї місії є державність, свобода, суверенність кожної особистості й нації.
Так викристалізовується філософія українознавства як синтезу пізнання й утвердження буття і свідомості українського етносу: його генезису, історії, природних умов, матеріальної й духовної культури, місця серед інших етносів, ментальності та правоспроможності державотворення. І природно, що П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, О. Потебня, П. Юркевич все розширюють та поглиблюють сфери українознавства, а головне — розглядають їх як органічні ланки однієї системи. То ж і постають: П. Куліш не лише як письменник, етнолог, фольклорист, а й як історик та політик; М. Костомаров як письменник, історик і теоретик буття і взаємовідносин народів; О. Потебня поєднує студії лінгвістичні з етнологічними, психологічними та філософсько-естетичними; М. Драгоманов різнорідні аспекти дослідження буття, історії, культури українців поєднує з компаративістикою глобального масштабу та політикою, а П. Юркевич засобами філософії, психології та релігії науково розкриває самодостатність української ментальності та зумовлюваної буттям і свідомістю народу «філософії серця».
Закономірно, що на межі XIX–XX ст. синтезуючою постаттю вивершується І. Франко: письменник, перекладач, політик і вчений, який торкався практично усіх найголовніших складників українознавства — етнології й фольклору, мови, економіки, соціології й історії, психології, філософії й культури, політики, до того ж, як і А. Кримський, у найширших світових межах.
І так само закономірно, що саме на цій основі формується дійсно наукова українознавча історіографія, репрезентантами якої стали В. Антонович та М. Грушевський, а також створюється НТШ (Наукове Товариство імені Шевченка), що в кінці XIX ст. практично стало новою національно-науковою академією.

Г. УКРАЇНЦІ Й УКРАЇНОЗНАВСТВО ЯК СВІТОВИЙ ФЕНОМЕН
Етапною в історії українознавства стає 10-томна праця Михайла Грушевського «Історія України-Руси», перший том якої увінчує IX (898), а останні знаменують характер і поступ XX століття, у чому виявляється не так випадковий збіг обставин, як торжество закономірності руху до якісних відкриттів та висот.
XIX століття підготувало і ґрунт, і насіння, і сівачів для щедроколосистої українознавчої ниви. На історичну арену прийшли титани праці, творчості і державно-політичної діяльності: М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський на ниві історії; П. Юркевич — філософії, М. Драгоманов, П. Житецький, О. Потебня, Панас Мирний, Б. Грінченко, В. Гнатюк — словесності, етнопсихології, лінгвоестетики, компаративістики, М. Заньковецька, І. Карпенко-Карий — театру, М. Лисенко — музики, М. Зібер, С. Подолинський — соціології та економіки, І. Франко, Леся Українка, як і Т. Шевченко, — універсальних інтересів, діянь і творчих шукань.
XX ст. постало часом неймовірних контрастів: з одного боку — все зростаючої трагедії соціального, національного, духовного гніту українців та розпорошення їх по найвіддаленіших куточках планети (на Далекий Схід, Сибір, в Аргентину, Австралію, США, Бразилію та Канаду), а з другого — могутнього піднесення національно-визвольного руху й створення своєї суверенної держави — УНР. А далі — ще однієї катастрофи державотворчої волі, зумовленої наступом більшовицької орди, та ще однієї тріумфальної перемоги 1 грудня 1991 р. в час всенародного референдуму й проголошення та світового визнання України суверенною, незалежною державою.
Аналітичними контрастами позначений і розвиток українознавства.
Початок XX ст. — це час його багатостороннього й динамічно-змістовного розквіту. Достатньо зазначити, що в покажчику С. Єфремова «Українознавство» віднаходимо 11 розділів на 64 сторінках, на кожній з яких — до 20 позицій (імен та творів).
І справа не тільки в кількості.
Поклавши в основу історичний підхід як принцип, С. Єфремов на чільне місце ставить праці історіософського змісту, зокрема «Монографии по истории западной и Юго-Западной России» (т. І, Київ, 1885) В. Антоновича та «Історію України-Руси» (т. І–VIII, Львів — Київ, 1898–1916) М. Грушевського, у яких український феномен розглядається: комплексно; через призму багатовікової еволюції; в моменти і піднесень, і загасань; а головне — з урахуванням наслідків та причин дії певних чинників руху.
З цієї причини фіксуються різні галузі українознавства, і не лише на початку XX, а й попереднього — XIX ст.
Не менш важлива композиція покажчика.
Перший розділ — «національна проблема» — це бібліографія 85 праць, присвячених питанню, яке на тому етапі генерувало й віддзеркалювало сутність та стан усіх інших. Тому й охоплюють вони достатньо широку географію (Україна, Росія, Австрія, Німеччина) та ще ширшу систему споріднених наукових дисциплін і часових координат. На доказ наведемо лише окремі праці: О. Бауер. «Национальный вопрос и социал-демократия» (1909); Бебель, Пернерсторфер «Національна та інтернаціональна ідея» (1917); Бодуэн де Куртенэ, «Национальный и территориальный признак в автономии» (1913); Градовский А. «Национальный вопрос в истории и литературе» (1873); Грушевский М. «Освобождение России и украинский вопрос» (1907); Єфремов С. «Національне питання в Норвегії» (1902); Жорес Ж. «Рідний край і робітники» (1906); Залізняк М. «Головні федерації сучасного світу» (1914); Каутский К. «Кризис Австрии (язык и нация)», 1905; Ковалевский М. «Национальный вопрос в России и равенство подданных перед законом» (1906); Костомаров Н. «Мысли о федеративном начале в древней Руси» (1903); Крживицкий Л. «Психические расы. Опыт психологии народов» (1902); Лазерсон М. «Национальность и государственный строй» (1918); Матушевський Ф. «Права національних меншостей» (1917); Михайленко М. «Національне питання в Росії і війна» (1914); Понятенко П. «Культура, національність та асиміляція» (1902); Потебня А. «Язык и народность» (1913); Пешехонов А. «Отечество и человечество» (1916); Рейнер К. і Гаммер О. «Національна справа, інтернаціоналізм, імперіалізм і соціалізм» (Відень, 1915); Синоптикус (Шпрингер Р.) «Государство и нація» (1906); Тимошевський В. «Мова і національність» (1912); «Управление национальных прав, как основная реформа в Российском государстве» (1909).
Не менш типова системність в підході до проблем і в інших розділах, на доказ чого зафіксуємо лише окремі приклади.
У розділі ІІ (Українська справа) віднаходимо праці: Антонович. «Моя исповедь». («Основа», 1862), Баштовий І. (І. Нечуй-Левицький). «Українство на літературних позвах з Московщиною» (1891); Грушевський М. «Українці» (1910), «Развитие украинских изучений в XIX веке и раскрытие в них основных вопросов украиноведения», «Украинский народ» (1914); Донцов Д. «Русский империализм и українство» (1913), «Історія розвитку української державної ідеї» (1917), «Міжнародне положення України і Росії» (1918); Драгоманов М. «Собрание политических починений». Т. 1, 2. Париж, 1905–1906); Єфремов Єврейська справа на Україні (1909), Під обухом. Большевики у Києві (1918); Лебединский. Украинский язык в суде (1912); Лозинський М. Польський і руський рух і Україна (1908); Огієнко І. Українська культура. Історія культурного життя українського народу (1918); Подолянин С. Українець за кордоном і мандрівка в минуле (1918); Товкачевський А. Утопія і дійсність (1911); Чубинский М. Украинская национальная идея и ее правовые постулати (1913); Шелухин С. Значіння рідної мови для народності і творчості (1911); Шульгин О. Політика. Державне будівництво України і міжнародні справи (1918); Юркевич Л. Національна справа і робітництво (1913); Яворенко Л. Чого нам треба? (1905).
У підрозділі «Закордонна Україна»: Василевский Л. Современная Галиция (1907), Новые течения среди галицких русин (1893), Венгерские руснаки и их судьба (1914); Весь світ в українській справі (1903); Гнатюк В., Франко І. І ми в Європі (1896); Доманицький В. Про Галичину (1909); Драгоманов М. Літературно-суспільні партії в Галичині (1904); Лозинський М. Духовенство і національна культура (1912), Українство і москвофільство (1909); Петлюра С. Українська соціал-демократична партія в Австрії (1907); Франко І. Двоязичність і дволичність (1905).
У підрозділі «Школа»: А — вичь С. Об украинизации средней и высшей школы (1912); Грінченко Б. Народні вчителі і українська школа (1906); Грушевський М. Справа українських кафедр і наші наукові потреби (1907); Драгоманов М. Народні школи (Женева, 1873); Материалы по вопросу преподавания предметов украиноведения в учебных заведениях (1918); Панасенко С. Народна школа і рідна мова на Вкраїні (1906); Поміч учителю в справі національного виховання учнів (1918); Русова С. Дитячий сад на національнім ґрунті (1918); Просвітній рух на Україні в 60-х роках. Націоналізація дошкільного виховання (1918); Світло. Український педагогічний журнал для сім'ї і школи (1911 — 1914); Чепіга Л. Проблеми виховання і навчання (1913); Ющишин І. Організація українського вчительства в Австрії до Європейської війни (1918).
У підрозділі «Церква і церковні справи»: Агієнко О. Революція духа (1917); Бабченко І. Поученія на малороссийском языке (1963); Ванькевич К. Проповіді до українського народу на його рідній мові (1917); Про українізацію церкви (1917); Кащенко А. Оповідання про славне військо Запорозьке Низове (1917); Левицкий О. Очерки старинного быта Волыни и Украины (1889); Максимович М. Собрание сочинений. Т. 1. Отдел исторический (1876); Т. 11. Отд. историко-топографический и археологический (1877); Мякотин В. Очерки социальной истории Малороссии (1912); Одинец Д. Юридический характер присоединения Украины к Москве (1919); Ростовцев М. Эллинство и иранство на юге России (1918); Э. Зварницкий Д. Очерки по истории запорожских казаков (1899); Lipinski. Jdzejow Ukraini (1912); Jаblоnоwskу А1. Ніstогіа Rusi рoludпоwej dо upadku Rzесhу Роsроlіtу (1912).
    продолжение
--PAGE_BREAK--У розділі IV — «Географія»: Афанасьев-Чужбинский А. Очерки Днепра и Днестра (1863); Березин Н. Украина. Малороссы, их страна, быт и прошлое (1908); Водовозова Е. Жизнь европейских народов, т. IІІ; Геринович В. Географічна карта земель, де живуть українці; Данилевская Н. Черноморские степи (1905); Дорошенко Д. По рідному краю (1919); Капельгородський А. Українці на Кубані (1917); Кордуба М. Північно-Західна Україна (Відень, 1917); Падалка Л. Про землю і людність України (1906); Реклю Є. Земля і люди. Всесвітня географія, т. IV (Галичина й Буковина, т. V (Україна), 1898; Рудницький С. Коротка географія України. І — II (1910 — 1912); Ukгаіnа. VоІk und Land (1916); Р.Я. Ілюстрована коротка географія України (1917); Палиев В. Природа и население Слободской Украины (1918); Эварницкий Д. Карта Украины и Запорожья и планы р. Днепра (1894).
У розділі V — «Етнографія»: Антонович й Драгоманов. Исторические песни малорусского народа. І–II (1874–1875); Булашев Г. Украинский народ в своих легендах и религиозных воззрениях (1909); Волков Ф. Антропологические особенности украинского народа. Сб. «Украинский народ», т. 11 (1916) Этнографические особенности украинского народа (1916); Горленко В. Кобзари и лирники (1884); Гринченко Б. Этнографические материалы (Чернігів, т. І — III, 1895–1899); Етнографічний збірник, вид. НТШ, т. І–XXXII, 1896–1912; Ефименко Т. Обычное право украинского народа (1916); Колесса Ф. Огляд українсько-руської народної поезії (1905); Куліш П. Записки о Южной Руси, т. І–II (1856–1857); Матеріали до українсько-руської етнології, т. І — XII (1899 — 1909); Номис. Українські приказки, прислів'я (1865); Низенко (Антонович В.). Три національні типи народні (1888); Рыльский Ф. К изучению украинского народного мировоззрения (1888, 1890, 1903); Сумцов Н. Современная малорусская этнография. І–II (1893— 1897); Франко І. Жіноча неволя в руських піснях народних (1883); Чубинский П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край, т. І–VII (1872); Шухевич В. Гуцульщина, т. І — V (1900 — 1908).
Сотні позицій знаходимо у розділах VI — XI: Економіка; Статистика; Мова; Письменство; Мистецтво (Народне мистецтво. Архітектура. Малярство. Театр. Музика); Мемуари. Листування. Автобіографії. Спомини; Покажчики й справочники.
Не маючи змоги зазначити навіть найголовніші, вкажемо лише окремі із зафіксованих видань: Байєр М. Земельна реформа і основи земельної політики на Україні (1917); Барвінський В. Досліди з поля статистики (1901); Бачинський Ю. Україна (1900), Українська еміграція. Т. І, Українська імміграція в З'єднаних Державах Америки (1914); Гехтер М. Значіннє України в економічному житті Росії (XI, 1909); Голицинская Е. Украина и ее колонии (1914); Грушевський М. Студії з економічної історії України (1907); Данилович С. В справі аграрних реформ (1909); Джиджора І. Економічна політика російського правительства супроти України 1710 — 1730 рр. (1911); Ко-ий В. Національно-територіальні межі України (1907); Кониський О. Обшир і людність України російської (1898); Корольов В. Українці в Америці (1909); Кушнір М. Земельна справа на Україні (1917); Осадчий Т. Українське селянство та його історична доля (1912); Подолинський С. Життя і здоров'я людей на Україні (Женева, 1879); Ремесла і фабрики на Україні (1880); Порш М. Із статистики України (1907), Україна в державному бюджеті Росії (1918); Сіромаха Д. Про фінансову науку (1909); Фещенко-Чоновский П. Промышленность и природные богатства Галиции (1915); Природні багатства України (1918–1919); Фрей Л. Денежное обращение на Украине (1918); Часопись правнича і економічна, т. І — VII (1900 — 1904); Грінченко Б. Словар української мови, т. І — IV (1908 — 1909), Три питання нашого Правопису (1908); Желехівський Є., Недільський С. Німецько-руський словар, т. І–II (1886); Житецкий П. Очерк звуковой истории малорусского наречия (1876), Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII вв. (1889); Кобилянський Ю. Латинсько-український словар (Відень, 1912); Левченко М. Опыт русско-украинского словаря (1874); Максимович М. Собрание сочинений, т III, Языкознание (1880); Огієнко І. Огляд українського язикознавства (1918); Вчімося рідної мови (1917); Потебня А. Язык и народность (1913); Сумцов М. Начерк розвитку української літературної мови (1918); Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури (1910); Єфремов С. Історія українського письменства (1917); Житецкий П. О переводах Евангелия на малорусский язык (1906); Лепкий Б. Начерк історії української літератури, т. І — II (1902 — 1912); Максимович М. Собр. соч., т. III, История словесности (1880); Перетц В. Старинная украинская литература (XV–XVIII вв.), 1916; Данилевский Г. Украинская старина (1866); Ефремов С. Новая украинская литература (1916); Зіньківський. Т. Шевченко в світлі європейської критики (1896); Лозинський М. Ті, що від нас відійшли (1907); Петлюра С. Франко — поет національної честі (1913); Айналов Д. Искусство Киевской Руси (1910); Антонович Д. Характер дослідів над українським архітектурним стилем (1913); Вар-ь А. Церковное деревянное зодчество Украины и стиль барокко (1913); Грузинский А. Пересопницкое Евангелие как памятник искусства (1911); Коваленко Г. Про український стиль і українську хату (1912); Косач О. Український народний орнамент–вишивки, тканини, писанки (1876); Ладыженко К. Национальное искусство и задачи искусства на Украине (1912); Михайловский Й. Русское искусство в эпоху Владимира Святого (1916); Павлуцкий Г. Древности Украины. Деревянные и каменные храмы (1905); Хоткевич Г. Бандура и ее место среди современных музыкальных инструментов (1914); Доманицький В. Покажчик змісту «Л.— Н. Вісника», томів І — XX (1898 — 1902), 1903; Книгарь. Літопис українського письменства (1917); Лазаревский А. Указатель источников для изучения малороссийского края (1858); Материалы по вопросу о преподавании предметов украиноведения в учебных заведениях (К., 1918); Обзор трудов по славяноведению… III, Украиноведение (1914); Покажчик до «Записок Наукового Товариства імені Шевченка», т. І–XX (1898); Порадник діячам позашкільної освіти і дошкільного виховання (1918).
Настільки осяжне цитування довідника в працях подібного типу безумовно виявиться несподіваним (бо загалом не практикується). Та цього разу, гадаю, ми маємо достатнє виправдання: покажчик С. Єфремова в Україні практично відсутній, а інших не було створено. Отже, сучасному українознавцеві доводиться користуватися або випадково віднайденими джерелами та несистематизованими матеріалами, або й тими, що є по суті антиукраїнськими — із замовчуванням чи й фальсифікацією фактів, на базі методології національного нігілізму. Звичайно, і зазначені тут джерела не всі витримали випробування часом, наукова аргументація в деяких із них недостатня. І все ж їхня вартість надзвичайно висока, бо покажчик С. Єфремова засвідчує:
Перше. На початку XX ст. українознавство уже існувало як окрема наукова система на рівні її фунжаменталізму.
Друге. Система та набувала відповідної до предмету дослідження — Україна-Русь — цілісності та універсальності (як синтезу історії, суспільно-політичних, гуманітарних, природничих галузей науки, які не тільки розвивалися диференційовано, а й взаємо проникали в контексти досліджень).
Третє. Українознавці не лише XX, а й XIX та попередніх століть мислили початки своєї науки в праепосі та прадержаві — Київській Русі, а Україну — і в етнопсихологічній, природній, національній, державній, культурній самовизначеності (суверенності, автономності), і — водночас — в органічній єдності з іншими народами (націями, державами, культурами), як частку загальнолюдської й космічної цілісності.
Четверте. Не лише зміст, характер, інтенсивність розвитку, навіть доля українознавства прямопропорційно залежать від характеру розвитку й долі держави та одне від одного, а це, у свою чергу, надає потужного динамізму й генезисові українознавства.
Про його напрями та масштаби красномовно засвідчує уже згадуваний каталог Д. Штогрина. Українська Академія наук навіть за тих найскладніших умов здійснювала видання: загальноакадемічні — історико-філологічного відділу, фізико-математичного відділу, соціально-економічного відділу. А також цілого ряду установ і товариств ВУАН, як-от: Всенародної бібліотеки України, Інституту української наукової мови (Інституту мовознавства), Музею мистецтва, Науково-дослідної кафедри історії України, Інституту єврейської культури, Одеської комісії краєзнавства, Одеського наукового товариства, Харківського наукового товариства, Шепетівського наукового товариства, згодом — науково-дослідної кафедри марксизму-ленінізму, багатьох інших новостворюваних інститутів (філософії, права, сходознавства, аграрних наук, літератури, історії, педагогіки...).
При цьому ще інтенсивніше розвивається традиція щодо поєднання всіх елементів українознавства: краєзнавства, країнознавства, суспільствознавства, людинознавства, народознавства.
Однак тепер з'являються праці значно глибшого змісту та вищого рівня виконання, бо ж держава УНР, а спочатку й УРСР — в питаннях суспільного розвитку та формування нового типу людини, освіти, науки, культури, мистецтва орієнтується саме на українознавство.
Це й зумовлює і тематику, проблематику, і методологію та зміст праць.
На жаль, цього разу доведеться зазначити лише окремі видання чи праці, бо їх — тепер уже, на щастя! — дуже багато (частина І каталогу Д. Штогрина — 286 сторінок бібліографії, частина II — 74).
Серед видань історично-філософського відділу привертали увагу: Багалій Д. Нарис історії України на соціально-економічному ґрунті; Нарис української історіографії; Літописи, джерелознавство. К., 1925; Бугославський С. Українсько-руські пам'ятки XI — XVIII вв.; Бузук П. Нарис історії української мови; Василенко  Н. Збірка матеріалів до історії Лівобережної України та українського права XVII — XVIII вв., т. І; Василенко-Полонська Н. Перші кроки єврейської колонізації в південній Україні, К., 1929; Ганцов В. Діалектологічна класифікація українських говорів (з картою), К., 1923; Грушевська К. З примітивної культури. К., 1924; Данилович В. Археологічна минувшина Київщини (з таблицями і мапами), К., 1925; Етнографічний Вісник, кн. 1, К., 1925; кн. 2, К., 1926; кн. 3 — 5, К., 1927; кн. 6, К., 1928; кн. 7, К., 1928; кн. 8, К., 1929; За сто літ. Матеріали з громадського й літературного життя України XIX початку XX століття. За ред. М. Грушевського. Кн. 1, К., 1927; кн. 2, К., 1928; кн. З, К., 1928; кн. 4, К., 1929; Записки Історично-філологічного Відділу Української Академії Наук. Під ред. П. Зайцева. Кн. І, К., 1919; кн. II–III (за ред. А. Кримського), К., 1923; кн. IV, К… 1924; кн. V, К., 1925; кн. VI (за ред. М. Грушевського), К., 1925; кн. VII — VIII (за ред. А. Кримського), К., 1926; кн. IX, К., 1926; кн. X, К., 1927; кн. XI (історична секція, за ред. М. і О. Грушевських), К., 1927; кн. XII — XVI (за ред. А. Кримського), К., 1927 — 1928; кн. XVII (за ред. М. і О. Грушевських), К., 1928; кн. XVIII — XIX (за ред. А. Кримського), К., 1928; кн. XXI (за ред. М. і О. Грушевських), К., 1928; кн. XXI — XXIII (за ред. А. Кримського), К., 1928 — 1929; кн. XXIV (за ред. М. і О.Грушевських), К., 1929; кн. ХХV (за ред. А. Кримського), К., 1929; Збірник законодавства за ред. Е. Тимченка й Ф. Савченка. Історія, економіка, література, лінгвістика. К., 1929; Збірник праць Єврейської Історично-Археографічної Комісії. Томи І — II, К., 1928; Історично-Географічний Збірник. За ред. О. Грушевського, тт. І, II, III, К., 1928; Копержинський К. Українське наукове літературознавство за останнє десятиліття. 1917–1927, К., 1929; Кордт В. Чужоземні подорожі по Східній Європі до 1700 р. К., 1926; Кримський А. Розвідки, статті та замітки. І — XXVII, К., 1928; Література. Збірник перший. За ред. С. Єфремова, М. Зерова, П. Филиповича, К., 1928; Макаренко М. Запорозькі клейноди в Ермітажі. К., 1924; Пам'ятки мови та письменства давньої України (XI — XVII) ст.). За ред. В. Перетца. К., 1928, ч. II, К., 1929; Первісне громадянство та його пережитки на Україні. За ред. К. Грушевської. К., 1926; К., 1927; вип. 2–З, К., 1928; Савич А. Нариси з історії культурних рухів на Вкраїні та Білорусі в ХІ — XVIII вв. К., 1929.
І — виділимо спеціально — випуски Наукового трьох та двомісячника українознавства — «Україна» (за ред. М. Грушевського), кн. 1 — 2, К., 1924; кн. З, К., 1924; кн. 4, К., 1924; Україна. Науковий двомісячник українознавства. Кн. 1 і 2, К., 1925; книги від 3 до 6, К., 1925; книги 1 — 6 (історичної секції), К., 1926; та підсумкові видання журналу українознавства за 1925 — 1929 роки.
Поряд з узагальнюючими працями привертали увагу й дослідження з окремих галузей українознавства: Український археографічний збірник (тт. І; II, 1926, 1927); Український діалектологічний збірник (1928); Українські народні думи (1927); Филипович П. Українське літературознавство за десять років революції (1928); Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам'ятників письменської староукраїнщини XI–XVIII вв. (1924).
І привертали увагу публікації не тільки з гуманітарних наук. Важливі аспекти українознавства висвітлюються в працях фізично-математичного (М. Кравчука, П. Тутковського, М. Крилова, О. Фоміна, І. Шмальгавзена, К. Симінського, М. Шарлеманя) та соціально-економічного відділів. Зокрема: Василенко Н. Матеріали з історії українського права (1929); Демографічний збірник (1926); Записки соціально-економічного відділу (1923 — 1927); Малиновський О. Стародавній державний лад східних слов'ян і його пізніші зміни. Нариси з історії права (1929); Праці Комісії для виучування народного господарства України. За ред. К. Воблого (1928); Туган-Барановський М. Влияние идей политической экономики на естествознание и философию (К., 1925), багато інших.
Не менш важливо, що праці і відділів академії наук, і окремих авторів відзначаються як масштабністю, так і науковою новизною, системністю та методологією.
Наскільки це важливо, засвідчує підрозділ з довідника С. Єфремова «Протиукраїнські праці». Він виявляє, що українофобська тенденція, розпочата Петром І, продовжена Катериною II, а далі й академіком Погодіним, редактором Катковим, міністром Валуєвим, не зникає й в XX столітті. І також як в декретах (заборонах) урядуючих інституцій (на рівні прем'єр-міністра Столипіна чи міністра закордонних справ Росії Сазонова, який, як зазначав у «Щоденнику» В. Винниченко, «у своїй урочистій промові перед… цілим світом назвав нас запроданцями.., наші прагнення, наші вистраждані здобутки названо мошенством», 2. II. 1915), так і в публікаціях філософів, політиків, літераторів, науковців, до того ж — як урядуючо-реакційного, так і рекламно-демократичного таборів. Однакова й методологія антиукраїнських виступів: як і царствуючі поборники «єдиної неділимої» імперії, усі вони стоять на засадах: Україна — лише окраїна Росії, її нація, мова, культура витекли з одного спільного джерела (етносу, держави), тому й повинні ми повернутися до первісного стану («воссоединиться»).
І не доводиться дивуватися неприхованим реакціонерам: їхня імперська позиція хоча б не маскувалася. Але не можна не дивуватися тим, хто атестувався як поступовці і демократи, але насправді були, по-перше, надто різномасними й всередині власного табору; а, по-друге, нерідко виявляли себе ще реакційнішими ідеологами, ніж представники офіціозного агресивного мракобісся. Були виразниками просто-таки печерно-дрімучого антигуманізму, однак прикритого фарисейською наукоподібною фразеологією.
Так, коли автор «Філософії свободи» М. Бердяєв, розвиваючи концепцію свободи як універсального принципу, зумовленого природою, навіть живучи в Києві, усе ж «не помітив» не те що національно-визвольних змагань українського народу, а й самого народу як суверена історії, то письменник М. Булгаков висміяв ті змагання. Мав величезні симпатії до співвітчизників В. Короленко; як і Бердяєв, він побачив та в листах до А. Луначарського ще 1920 року показав невідповідність гасел і практики більшовизму, його антидемократичний, навіть антисоціалістичний характер, жорстокий тероризм, нехтування елементарними правами людей і націй, однак не зміг уявити Україну як суверенну націю і державу. І вже зовсім не філософську позицію зайняли філософи П. Сорокін, Г. Федотов, політики Струве, Шульгин, які не тільки не засудили українофобію з «погляду вічності», а ще й заповзялися давати їй та російському месіанізму «філософсько-демократичне» виправдання.
При цьому важливими є кілька моментів. Перший — історіософський. Коли ідеологи російського месіанізму (Філофей, Спиридон-Савва) початок Росії (як третього Риму) відносили до XV–XVI століть, а філософ В. Зеньковський в «Історії російської філософії» вважав, що «Самостоятельное творчество в области философии, вернее — первые початки его — мы находим в России лишь во второй половине XVIII в.», то Г. Федотов уже стає на ґрунт імперської традиційної ідеології, яка стверджувала: «Пролог в Києве» (с. 410) часу Київської Русі. І не тільки філософії, а й релігії, інтелігенції, культури (отже — й етносу та держави). Там все було «єдиним», там трапився й «трагічний розкол в руській — для Федотова — російській культурі» (с. 411), що окреслив дещо різні річища розвитку східних слов'ян, але дає підстави на неминучість їхнього «злиття». І, на думку філософа, не за внутрішнім тяжінням. Природно, цього може не статися. Тому необхідна не тільки «філософсько»-теоретична, а й фізично-примусова діяльність, спрямована на розв'язання українсько-російської проблеми: «воскрешение Великоруссии» (с. 457). Шлях? Вивірений століттями імперії: «Для малороссов, или украинцев… формула получит следующий вид: малорусское, русское, российское» — в свідомості, в політиці ж — «Задача эта для нас формулируется так: не только удержать Украину в теле России, по вместить и украинскую культуру в культуру русскую» (с. 458).
    продолжение
--PAGE_BREAK--