Реферат: Заходи процесуального примусу
--PAGE_BREAK--Відсторонення від посади відміняється постановою слідчого, якщо більше немає потреби в подальшому застосуванні цього заходу процесуального примусу.Поміщення обвинуваченого до медичного закладу (направлення обвинуваченого на стаціонарну експертизу). Згідно ст 205 КПК якщо для проведення судово-медичної чи судово-психіатричної експертизи виникає необхідність тривалого спостереження за обвинуваченим або дослідження його, суд за поданням слідчого, погодженим з прокурором, поміщає його у відповідний медичний заклад, про що виносить постанову.
При проведенні стаціонарної експертизи підозрюваного чи обвинуваченого, який утримується під варторю, позивачів та осіб, стосовно яких вирішується питання про дієздатність, поміщення їх до лікувально-психіатричного закладу провадиться тільки судом за поданням слідчого, погодженим з прокурором.
Стаціонарна судово-психіатрична експертиза провадиться в психіатричних диспансерах, де створюються стаціонарні судово-психіатричні експертні комісії, що складаються не менше, ніж з трьох лікарів-психіатрів. Для проведення експертизи підекспертні особи поміщаються до судово-психіатричного відділення, за їх відсутності – до спеціально відведених палат загальних відділень психіатричних чи психоневрологічних закладів. Термін стаціонарного обстеження не повинен перевищувати 30 днів. Якщо в цей термін неможливо винести остаточний висновок про психічний стан і осудність особи, стаціонарна експерта комісія виносить рішення про необхідність подовження терміну обстеження, копія якого направляється органу, який призначив експертизу.
Поміщення неповнолітнього до приймальника-розподільника. Примусові заходи, що застосовуються в процесі розслідування кримінальних справ, порушених стосовно осіб, які досягли віку 11 років, мають обмежений характер і можуть застосовуватись лише в передбачених законом випадках. За ст 7-3 КПК слідчий, встановивши в кримінальній справі, що суспільно небезпечне діяння, вчинене особою у віці від одинадцяти років і до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, виносить мотивовану постанову про закриття справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру по закінченні розслідування. Справа разом з постановою направляється прокурору.
Неповнолітньому, щодо якого винесено постанову, а також його батькам або особам, що їх замінюють, перед направленням справи прокурору надається можливість ознайомитись з усіма матеріалами справи, при цьому вони мають право користуватися послугами захисника.
Якщо встановлено, що особу, яка вчинила у віці від одинадцяти до чотирнадцяти років суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, за яке Кримінальним кодексом України передбачене покарання у виді позбавлення волі понад п’ять років, необхідно у зв’язку з цим негайно ізолювати, то за постановою слідчого або органу дізнання, за згодою прокурора за вмотивованим рішенням суду, її може бути поміщено у приймальник-розподільник для неповнолітніх на строк до 30 діб. Участь захисника у цьому разі забезпечується з моменту поміщення неповнолітнього у приймальник-розподільник. Продовження зазначеного терміну законом не передбачено.
Якщо слідчий встановив, що суспільно-небезпечне діяння вчинене дитиною, яка не досягла 11 років, він виносить постанову про закриття справи, надавши можливість неповнолітньому і його батькам ознайомлення зі справою. Про це він повідомляє прокурора, службу та кримінальну міліцію в справах неповнолітніх за місцем проживання особи.
Згідно зі ст.105 КПК України неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньї тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання.В цьому разі суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру:
- застереження;
- обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;
- передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, що їх замінюють. Чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їх прохання.
- покладення на неповнолітнього, який досяг 15 років і має майно, кошти чи заробіток, обов’язку відшкодування майнових збитків.
- направлення його до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, не більше трьох років.Умови перебування неповнолітніх в цих установах та порядок їх залишення регламентуються Законом України „Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24.01.1995.
До неповнолітнього може бути застосовано кілька примусових заходів виховного характеру, передбачених п.2 та 3 ч.2 ст. 105 КПК України, встановлюється судом, що їх призначає.
Спеціальні навчально-виховні установи: спеціальні загальноосвітні школи соціальної реабілітації (направляються особи у віці від 11 до 14 років) і професійні училища соціальної реабілітації неповнолітніх – для осіб у віці понад 14 років.
Якщо суд застосував до неповнолітнього примусовий захід виховного характеру у вигляді направлення до спеціального навчально-виховного закладу і є достатні підстави вважати, що ця особа вестиме протиправну діяльність, а також з метою забезпечення виконання свого рішення він вправі тимчасово, строком до 30 діб, помістити цю особу до приймальника-розподільника для неповнолітніх, який доставляє її до спеціального навчально-виховного закладу (ч. 4 ст. 447 КПК).
Письмове зобов’язання щодо повідомлення про зміну свого місця перебування, а також про явку слідчого і суду за їх викликом (ч. 3 ст. 148 КПК).
Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор та суд мають право, але не зобов’язані вжити запобіжний захід. Визнавши непотрібним його обрання, а також за відсутності підстав для його застосування, вони обмежуються відібранням у обвинуваченого письмового зобов’язання про з’явлення. Згідно ст. 148 КПК якщо немає достатніх підстав для застосування запобіжного заходу, від підозрюваного, обвинуваченого або підсудного відбирається письмове зобов’язання про явку за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування.
Це зобов’язання не є запобіжним заходом, і постанови про його відібрання виносити закон не вимагає. У разі порушення такого зобов’язання щодо обвинуваченого можуть бути застосовані привід або запобіжний захід.
Запобіжне обмеження щодо особи, стосовно якої порушено кримінальну справу (ст. 98-1 КПК). У разі, коли кримінальну справу порушено щодо певної особи, прокурор (суддя) вправі прийняти рішення про заборону такій особі виїжджати за межі України до закінчення досудового розслідування чи судового розгляду, про що виносить мотивовану постанову.
Порядок в’їзду на територію України та виїзду з території України громадян України регулюється відповідним законом від 21 січня 1994 року. Зокрема, Закон гарантує, що громадянин України ні за яких підстав не може бути обмежений у праві на в’їзд в Україну.
Також в ст 6 цього закону зазначено, що громадянину України може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон у випадку, якщо проти нього порушено кримінальну справу – до закінчення провадження у справі. Громадянин України, який має такий паспорт, у разі, коли існують обставини, що обмежують, право його виїзду за кордон, зобов’язаний здати свій паспорт на зберігання до органу внутрішніх справ за місцем проживання у місячний термін після виникнення таких обставин.
За наявності достатніх підстав паспорт, що зберігається в ОВС, повертається у 10-денний термін з моменту звернення громадянина або його законного представника. [19 ;427]
Видалення із зали судового засіданняосіб, які порушують порядок. ( ст. 272 КПК— Заходи, які застосовуються до порушників порядку судового засідання).
Якщо підсудний порушить порядок засідання або не підкориться розпорядженням головуючого, останній попереджає підсудного про те, що в разі повторення ним зазначених дій його буде видалено з залу засідання. При повторному порушенні порядку судового засідання підсудного за ухвалою суду можна видалити з залу засідання тимчасово або на весь час судового розгляду справи. У цьому випадку вирок після його винесення негайно оголошується підсудному.
Видалення також застосовується за наявності підстав до свідка, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, інших громадян, прокурора, громадського обвинувача, захисника чи громадського захисника. Перед цим головуючий виносить попередження. При дальшому непідкоренні будь-якої із зазначених осіб розпорядженням головуючого розгляд справи за ухвалою суду може бути відкладено, якщо неможливо без шкоди для справи замінити цю особу іншою. Одночасно суд повідомляє про це відповідно вищестоящого прокурора, Міністерство юстиції України, кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури.
За непідкорення розпорядженню головуючого або порушення порядку під час судового засідання свідок, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та інші громадяни несуть відповідальність за частиною 1 статті 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Порушення порядку судового засідання, пов’язані з намаганням впливу у будь-якій формі на суддів з метою перешкодити всебічному, повному і об’єктивному розгляду конкретної справи чи домогтися винесення незаконного судового рішення, погроза вбивством, насильством чи знищенням майна щодо судді, його близьких родичів, у зв’язку із здійсненням суддею правосуддя, навмисне невиконання посадовою особою рішення, вироку, ухвали чи постанови суду або перешкоджання їх виконанню, образа судді, прокурора, слідчого у зв’язку із здійсненням ними службових обов’язків тягнуть за собою кримінальну відповідальність. При наявності таких фактів суддя може порушити кримінальну справу, обрати щодо відповідних осіб запобіжний захід, направити справу прокурору для проведення досудового розслідування. [19;797]
ЗАПОБІЖНІ ЗАХОДИ
Поняття і види запобіжних заходів
Запобіжні заходи законодавець виділив в окрему Главу 13 КПК України. Проте, поняття запобіжних заходів в законі не визначається. Науковці пропонують різні дефініції.
Запобіжні заходи — це частина заходів процесуального примусу, спрямованих на забезпечення належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого шляхом певного обмеження їхніх особистих прав. [20; 130]
Запобіжний захід- кримінально-процесуальний примус, що застосовується до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою припинити їх спроби уникнути слідства і суду, перешкодити встановленню об’єктивної істини в справі, надалі займатися злочинною діяльністю або ухилятись від виконання вироку.
В. Тертишник в Науково-практичному коментарі до КПК України пропонує наступне визначення:
Запобіжні заходи — це заходи процесуального примусу, які обмежують свободу пересування обвинуваченого (підозрюваного) і застосовуються з метою запобігти можливості приховатися від слідства і суду, перешкодити встановленню об'єктивної істини та здійсненню правосуддя, а також продовжити злочинну діяльність.
Чинна система запобіжних заходів забезпечує можливість ситуативного підходу до їх застосування в практиці досудового слідства і судового розгляду кримінальних справ.
Отже, для визначення запобіжних заходів, необхідно з’ясувати їх сутність і особливості.
Окрім ознак, притаманних для всіх заходів кримінально-процесуального примусу, запобіжні заходи мають власні специфічні ознаки:
1. Їх може бути застосовано тільки до певних суб’єктів кримінального процесу: обвинуваченого, підсудного, засудженого (в окремих випадках до підозрюваного).
2. Мають особистий характер, оскільки обмежують особисті права суб’єктів кримінального процесу.
3. Характеризуються специфічними підставами і метою застосування.
4.Мають більший порівняно з іншими заходами ступінь примусу — обмеження прав.
Процесуальне значення запобіжних заходів:
— забезпечують оптимальні умови для доказування і досягнення істини у кримінальній справі;
— завдяки їм створюються умови для реалізації завдань кримінального процесу;
— сприяють вирішенню профілактичних завдань процесу;
— є засобами забезпечення спеціального режиму, в якому повинен перебувати підозрюваний, обвинувачений, підсудний чи засуджений.
Питання класифікації запобіжних заходів так-само лишається дискусійним.
За чинним законодавством (ст. 149 КПК) систему запобіжних заходів становлять:
1) підписка про невиїзд (ст. 151 КПК);
2) особиста порука (ст. 152 КПК);
3) порука громадської організації або трудового колективу (ст. 154 КПК);
4) застава (ст. 154-1 КПК);
5) затримання — тимчасовий запобіжний захід (статті 106, 11.5, 165-2 КПК);
6) взяття під варту (ст. 155 КПК);
7) нагляд командування військової частини (сг. 163 КПК);
8) віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи (ст. 436 КПК).
Наявність такої системи запобіжних заходів забезпечує можливість ситуативного підходу до їх застосування в практиці досудового слідства і судового розгляду кримінальних справ.
Система запобіжних заходів, закріплена в законі, та можливість їх вибору дає змогу застосовувати найбільш ефективні з них з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особистості обвинуваченого чи підозрюваного та інших обставин. У процесуальній літературі запобіжні заходи часто класифікують залежно від поширеності дії на тих чи інших суб'єктів, щодо яких їх може бути застосовано.
Запобіжні заходи умовно можуть бути поділені на:
1. Загальні — ті, що можуть застосовуватись до будь-яких учасників процесу (підписка про невиїзд, взяття під варту, особиста порука, порука громадської організації або трудового колективу, застава);
продолжение
--PAGE_BREAK--2. Спеціальні — ті, що застосовуються лише до певних категорій обвинувачених (нагляд командування військової частини; віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи).
Така класифікація не розкриває сутності запобіжних заходів. Вона лише підкреслює особливості суб'єктів, щодо яких їх застосовують.
Зміст запобіжних заходів точніше відображає класифікація, в основу якої покладено ступінь обмеження прав суб'єктів. За цією підставою розрізняють ізоляційні та неізоляціпні запобіжні заходи. До першої групи належать затримання і взяття під варту, до другої — всі інші. [20; 131]
1. Ізоляційні:
- затримання;
- взяття під варту.
2. Неізоляційні:
- підписка про невиїзд;
- застава;
- особиста порука;
- порука громадської організації або трудового колективу;
- нагляд командування військової частини;
- відданя неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників, дитячої установи.
Наявна в законі система запобіжних заходів передбачає врахування не тільки обставин кримінальної справи, а й суворості запобіжного заходу.
Про суворість (м’якість) запобіжних заходів йдеться в кримінально- процесуальному законі:
• у ч. 2 ст. 151 КПК зазначено, що підписка про невиїзд "… може бути замінена більш суворим запобіжним заходом";
• у ч. 2 ст. 156 КПК вказано: "… підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу (взяття під варту) на більш м’який немає".
Які саме запобіжні заходи є суворішими, ніж підписка про невиїзд, і м’якшими за взяття під варту, в законі не йдеться. Не вирішено питання про суворість запобіжних заходів і в теорії процесу.[20; 131]
Тільки в одному з російських підручників з кримінального процесу (під редакцією К. Ф. Гуценка; автори — викладачі юридичного факультету Московського державного університету) вдалося відшукати позицію вчених з цього питання. Вони умовно поділяють запобіжні заходи за мірою зростання їх суворості таким чином:
· підписка про невиїзд;
· поручительство;
· віддання неповнолітніх і військовослужбовців під нагляд;
· застава;
· взяття під варту.
Саме у такій послідовності розміщено запобіжні заходи у тринадцятій главі КПК України.
За аналітичними даними, наведеними Головою Верховного Суду України, щодо 70% обвинувачених обирається запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд (найм’якший); 20% беруть під варту (найсуворіший захід), щодо 0, 2% — обирається застава. Щодо 9,8% осіб запобіжний захід не застосовують взагалі: у справах приватного обвинувачення та у випадках, передбачених ч. З ст. 148 КПК, коли відбирається письмове зобов’язання про явку.[20; 131]
Якщо немає підстав для застосування запобіжного заходу, від обвинуваченого відбирається письмове зобов’язання про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування, а також про те, що він з’явиться до слідчого і суду за їх викликом.
Запобіжні заходи нерідко плутають з кримінальним покаранням. Вони мають спільні риси, але не є тотожними. Вони відрізняються за ознаками:
1. Запобіжний захід обирається щодо підозрюваного або обвинуваченого, які ще не визнані винними, але за умови, що доведено наявність в їх діях складу злочину. Покарання застосовується за вироком суду до особи, визнаної судом винною у вчиненні злочину.
2. Запобіжний захід має на меті створення умов для здійснення в правосуддя. Покарання має за мету виправлення, перевиховання засудженого та кару за вчинене суспільно-небезпечне діяння.
3. Запобіжний захід — захід примусу, обраний слідчим, органом дізнання або прокурором на різних стадіях процесу для того, щоб перешкодити спробам обвинуваченого приховатися від слідства та суду, заважати правосуддю. Покарання — акт правосуддя. Воно призначається судом і застосовується до особи тільки за вироком суду.
4. Запобіжний захід завжди пов'язаний з обмеженням свободи і пересування обвинуваченого або підозрюваного. Покарання може бути і не пов'язане з обмеженням свободи пересування людини (штраф тощо).
Таким чином, можна зробити висновок, що дефініції та класифікація запобіжних заходів поки-що мають суто доктринальний характер і в кримінально-процесуальному законі не визначені.
Грунтуючись на тексті статті 148 КПК України можна запропонувати наступне визначення:
Запобіжні заходи – це заходи процесуального примусу, перелік яких чітко визначений в кримінально-процесуальному законі, які застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень.
Мета і підстави застосовування запобіжних заходів
Запобіжні заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений буде намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність.
При застосуванні запобіжного заходу до підозрюваного обвинувачення йому має бути пред’явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред’явлене, запобіжний захід скасовується.
Запобіжні заходи — це заходи процесуального примусу, які обмежують свободу пересування обвинуваченого (підозрюваного) і застосовуються з метою запобігти можливості приховатися від слідства і суду, перешкодити встановленню об’єктивної істини та здійсненню правосуддя, а також продовжити злочинну діяльність.
Застосовуються запобіжні заходи слідчим, органом дізнання, прокурором і судом по порушеній кримінальній справі за наявності для того необхідних фактичних та юридичних підстав.
Запобіжні заходи можуть застосовуватись лише стосовно певних учасників процесу, а саме тих з них, хто притягається до кримінальної відповідальності. Запобіжні заходи можуть обиратись лише щодо обвинуваченого, підозрюваного, підсудного чи засудженого.
Фактичні підстави застосування запобіжних заходів — це наявність системи незаперечних доказів вчинення відповідною особою злочину. Оскільки запобіжні заходи застосовуються, як правило, лише до обвинуваченого, постанова про притягнення як обвинуваченого, виходячи зі змісту ст. 131 КПК України, виноситься лише за наявності достатніх доказів, які викривають особу у вчиненні злочину, то й запобіжні заходи можуть бути обрані тільки за наявності таких доказів. Відповідно до Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 р. громадянин має право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди у разі його незаконного арешту, а вказане право виникає в тому разі, коли у розслідуваній справі винесено постанову про її закриття через відсутність складу злочину або недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину. Таким чином, законними заходи процесуального примусу вважатимуться тільки в разі, коли доведено наявність у діях обвинуваченого складу злочину, коли зібрано неспростовні докази вчинення ним злочину.
Таким чином, головною фактичною підставою обрання запобіжного заходу є наявність неспростовних доказів вчинення обвинуваченим (підозрюваним) кримінально караного діяння.
Для обрання запобіжного заходу потрібні також додаткові фактичні підстави: наявність даних, які вказують на те, що обвинувачений (підозрюваний) може приховатися від слідства та суду, перешкодити встановленню об'єктивної істини у справі, продовжити злочинну діяльність, перешкодити здійсненню правосуддя та виконанню вироку.
Виняткові випадки, за яких допустимим є обрання запобіжного заходу щодо особи до пред'явлення обвинувачення, можуть мати місце, наприклад, за таких обставин:
· підозрюваного затримано, строк затримання закінчується, звільнення з-під варти невиправдане через причину тяжкості вчиненого злочину та інших обставин, однак висунути обвинувачення не можливо, оскільки в строки, які залишилися, не можна забезпечити з’явлення обраного підозрюваним захисника або перекладача;
· для пред’явлення обвинувачення потрібно з’ясувати особу затриманого, хоча сам факт вчинення злочину саме даною особою не викликає сумніву (наприклад, був затриманий терорист на місці злочину);
· затриманий тимчасово захворів тяжкою хворобою і не може брати участі в слідчих діях.
Якщо запобіжний захід обрано щодо підозрюваного, то в такому разі обвинувачення має бути пред’явлено не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу, або запобіжний захід відміняється (ч. 4 ст. 148 КПК України).
Виняток із цього правила можливий лише в разі тяжкого захворювання особи, що позбавляє можливості пред’явлення їй обвинувачення. В такому разі слідчий виносить постанову про притягнен-ня цієї особи як обвинуваченого (з цього моменту вона стає обвинуваченою) і за наявності підстав, передбачених ст. 206, 208 КПК України, припиняє провадження по справі. На час припинення провадження по справі має припинятись і перебіг десятиденного строку, відведеного на пред'явлення обвинувачення. В ст. 208 КПК України зазначається: «У випадках, коли слідством буде встановлено, що обвинувачений після вчинення злочину тимчасово тяжко захворів, слідчий зупиняє провадження у справі з додержанням вимог частини 2 статті 206 цього Кодексу до видужання обвинуваченого ». При цьому обраний щодо обвинуваченого запобіжний захід може бути залишений або скасований.
Після видужання обвинуваченого слідство відновлюється і закінчується провадженням на загальних підставах.
До обвинуваченого або підозрюваного може бути вжито тільки один із вказаних в законі запобіжних заходів.
Питання про наявність достатніх підстав для застосування запобіжного заходу вирішує в кожному конкретному випадку особа, яка провадить розслідування у справі, прокурор та суд, беручи до уваги, зокрема, дані про те, що в обвинуваченого немає постійного місця проживання або постійних занять, що він намагався схилити свідків або потерпілих до давання неправдивих показань, знищити документи, предмети, які можуть стати речовими доказами, що він замислює або готує новий злочин
Вжиття запобіжного заходу є правом, а не обов’язком особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду. Визнавши непотрібним його обрання, а також за відсутності підстав для його застосування, вони обмежуються відібранням у обвинуваченого письмового зобов'язання про з'явлення. Це зобов'язання не є запобіжним заходом, і виносити постанову про його відібрання закон не вимагає.
У разі порушення такого зобов'язання щодо обвинуваченого можуть бути застосовані привід або суворіший запобіжний захід.
Про застосування запобіжного заходу особа, яка провадить дізнання, слідчий і прокурор виносять вмотивовану постанову, а суд — ухвалу, або це питання вирішується у вироку [19; 567].
Юридичною підставою обрання запобіжного заходу є постанова слідчого, органу дізнання та прокурора чи ухвала суду, винесені відповідно до закону. Законним таке рішення буде тоді, коли воно винесене за порушеною кримінальною справою, стосовно підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, а іноді і засудженого, особою, яка провадить процесуальну діяльність по кримінальній справі, прокурором чи в передбачених законом випадках судом, за наявності визначених фактичних підстав.
Згідно з ч. 2 ст. 148 КПК України про застосування запобіжного заходу складається постанова з додержанням правил ст. 130 КПК України. У постанові вказуються: прізвище, ім'я та по-батькові, вік, місце народження обвинуваченого, вчинений ним злочин, стаття кримінального закону, яка передбачає відповідальність за даний злочин, обраний запобіжний захід та підстави його обрання. Постанова про обрання запобіжного заходу оголошується обвинуваченому під розписку. У разі його відмови розписатися слідчий робить відмітку про це у постанові.
Стаття 150 КПК України визначає обставини, що враховуються при обранні запобіжного заходу.
«При вирішенні питання про застосування запобіжного заходу крім обставин, зазначених у статті 148 цього Кодексу, враховуються тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа, її вік, стан здоров'я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання та інші обставини, що її характеризують».
Вирішуючи питання про застосовування запобіжного заходу, і слід враховувати також обтяжуючі та пом’якшуючі обставини, ступінь суспільної небезпечності злочину.
Особистість обвинуваченого (підозрюваного) характеризують, зокрема, його минула діяльність, тяжкість інкримінованого злочи ну, наявність або відсутність певних занять, постійного місця проживання, вік, здоров'я, сімейний стан обвинуваченого (підозрюваного) можуть суттєво вплинути на обрання конкретного запобіжного заходу.
До неповнолітніх, осіб похилого віку, тяжко хворих, вагітних чи тих, які мають грудних дітей жінок, одиноких матерів, багатодітних батьків взяття під варту, як правило, не застосовується.
Отже, загальні цілі застосування запобіжних заходів у кримінальному процесі регламентуються ч. 1 ст. 148 КПК України:
1. Запобігання (звідси — запобіжні заходи):
• спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду;
• перешкоджанню встановленню істини у кримінальній справі;
• продовженню злочинної діяльності;
2. Забезпечення виконання процесуальних рішень.
Загальними підставами застосування запобіжних заходів є достатні підстави вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений (ч. 2 ст. 148 КПК):
1. Намагатиметься ухилитися від:
• слідства і суду (наприклад, висловлював наміри виїхати за межі населеного пункту; оголошувався його розшук у цій справі; одержав закордонний паспорт) або
• виконання процесуальних рішень (ухилявся без поважних причин від явки за викликом: ігнорував письмове зобов'язання про явку);
2. Перешкоджатиме встановленню істини у справі (намагався вплинути на свідків і/або потерпілих, інших обвинувачених, схиляючи їх до відмови від дачі показань; погрожував експерту з такою самою метою).
У 1995 р. предметом розгляду у Верховній Раді України був проект закону про внесення змін до КПК, пов'язаних із новою регламентацією підстав до застосування запобіжних заходів (автор В. Онопенко). Законопроект передбачав, шо підставою до застосування запобіжних заходів мають бути не «підстави вважати», а «достатні дані». Проект не набрав достатньої кількості голосів депутатів.
3. Продовжуватиме злочинну діяльність (раніше був засуджений, після вчинення злочину, у зв'язку з яким порушено справу, знову вчинив злочин, злочини).
Така поведінка зазначених осіб:
— шкодить виконанню кримінальним процесом своїх завдань;
— порушує баланс змагальності, бо сторона захисту незаконно посідає вигіднішого становища (ухиляється від слідства, суду; перешкоджає встановленню істини тощо).[19; 133]
Підставами до застосування запобіжних заходів є дані:
· про негативну поведінку обвинуваченого, що загрожує балансу можливостей сторін;
· що вказують на можливість продовження такої поведінки в майбутньому.
продолжение
--PAGE_BREAK--В Лобойко висловлює цікаву думку, що ”регламентуючи підстави до застосування запобіжних заходів, держава немов би вибачається перед обвинуваченим, державні органи і не застосовували б обмежень, але така поведінка особи змушує їх це зробити”.
Текстуально ч. 1 і ч. 2 ст. 148 КПКдещо схожі. Відмінність цілей і підстав застосування запобіжних заходів полягає в тому, що цілі є бажаним майбутнім результатом, якого очікують після застосування того чи іншого заходу, а підстави — це те, що вже відомо і покладено в основу рішення про застосування запобіжного заходу. Певно, що в законі достатньо було б вказати тільки на підстави, оскільки самепідстави, а не цілі, покладено в основу процесуального рішення. Також цілі та підстави застосування запобіжних заходів формулюються в гіпотезі норми кримінально-процесуального права («якщо обвинувачений буде»), яка повинна характеризуватися єдністю змісту. Формулювання двох різних понять в одній гіпотезі «розпорошує» її зміст.[19; 133]
Загальні правила застосування запобіжних заходів:
1.Може бути застосовано тільки у порушеній кримінальній справі й лише за наявності до того підстав;
2. При вирішенні питання про застосування того чи іншого запобіжного заходу, крім підстав, зазначених у ст. 148 КПК, враховують також інші: тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюють або обвинувачують особу; її вік, стан здоров'я; сімейний і матеріальний стан; вид діяльності; місце проживання та інші обставини, що її характеризують;
3. Може бути обраний тільки органом дізнання, слідчим, прокурором, судом (суддею);
4. Запобіжний захід, не може бути суворішим, ніж покарання за статтею, за якою особу обвинувачують (наприклад, взяття під варту застосовують у справах про злочини, за які передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки — ч. 1 ст. 155 КПК);
5. Запобіжний захід обирається, як правило, щодо обвинуваченого, підсудного, засудженого, а щодо підозрюваного — у виняткових випадках (ч. 4 ст. 148 КПК);
6. Застосування запобіжного заходу дозволено тільки щодо належного суб'єкта (наприклад, не можна застосовувати щодо неповнолітнього, який не досяг віку кримінальної відповідальності);
7. Щодо однієї особи може бути застосовано тільки один загіобіжний захід. Однак це не заперечує можливості одночасного застосування іншого заходу процесуального примусу (наприклад, обвинуваченого, щодо якого обрано підписку про невиїзд, можна усунути від посади, яку він обіймає);
8. Запобіжний захід застосовують і замінюють на інший за постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, судці або за ухвалою суду, а взяття під варту — виключно за постановою судді або за ухвалою суду;
9. Запобіжний захід скасовують або замінюють, якщо вже немає потреби в раніше обраному заході;
10. Запобіжний захід, крім взяття під варту, обраний прокурором, може бути скасовано або замінено слідчим (органом дізнання) лише за згодою прокурора;
11. Запобіжний захід може бути змінено у випадках, якщо:
— його обрано необгрунтовано або незаконно, але є підстави до обрання іншого заходу;
— суттєво змінилися обставини, що їх було враховано при обранні запобіжного заходу (наприклад, змінилася кваліфікація злочину, стан здоров’я обвинуваченого погіршився тощо);
12. Запобіжний захід скасовується:
• при закритті кримінальної справи (ч. 1 ст. 214 КПК);
• при постановленні виправдувального вироку (ч. 9 ст. 335 КПК). Якщо підсудний перебуває під вартою, то суд негайно звільняє його з-під варти в залі судового засідання (ст. 342 КПК);
• при постановленні вироку, яким підсудного звільнено від відбування покарання або засуджено до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі.
Процесуальна характеристика окремих запобіжних заходів
Згідно зі статтею 149 КПК України систему запобіжних заходів складають:
1) підписка про невиїзд;
2) особиста порука;
3) порука громадської організації або трудового колективу;
3-1) застава;
4) взяття під варту;
5) нагляд командування військової частини.
Тимчасовим запобіжним заходом є затримання підозрюваного, яке застосовується з підстав і в порядку, передбачених статтями 106, 115, 165-2 цього Кодексу.
Окрім названих у ст. 149 КПК України запобіжних заходів до неповнолітнього обвинуваченого може бути вжито спеціальний запобіжний захід, передбачений ст. 436 КПК України, який полягає в тому, що від батьків, опікунів, піклувальників неповнолітнього обвинуваченого або від адміністрації дитячої установи, в якій він виховується, відбирається письмове зобов’язання про забезпечення ними належної поведінки неповнолітнього та його з’явлення до слідчого, прокурора і в суд за викликом.
Особи, які дають таке зобов’язання, попереджаються про характер обвинувачення, пред’явленого неповнолітньому, та про їх відповідальність у разі його нез’явлення в органи слідства або в суд-
На батьків, опікунів та піклувальників, які не забезпечили з’явлення неповнолітнього обвинуваченого за викликом, може бути накладено грошове стягнення в тому ж порядку, який встановлено для поручителів при застосуванні запобіжного заходу у вигляді особистої поруки.
До осіб з числа адміністрації дитячої установи, з вини яких не було забезпечено з’явлення неповнолітнього, можуть бути вжиті заходи дисциплінарного або громадського впливу.
Питання прозастосування таких заходів вирішується представником органу розслідування або судом в окремій ухвалі.
Слідчий, прокурор, суд, приймаючи рішення про застосування даного запобіжного заходу, повинні перевірити, чи в змозі особа, якій доручається нагляд за неповнолітнім, в силу свого характеру і стану здоров’я, кола обов’язків та ставлення до їх виконання, моральних якостей забезпечити реальний нагляд за поведінкою обвинуваченого і його з’явлення за викликом.
Процесуальну характеристику запобіжних заходів, на мою думку, найбільш зручно та доцільно провести за логіко-правовою схемою, запропонованою Л.М. Лобойко:
1) визначення запобіжного заходу;
2) спосіб запобігання;
3) мета застосування;
4) підстави застосування;
5) умови застосування;
6) процесуальний порядок застосування;
7) строк дії;
8) юридична відповідальність за порушення.
Процесуальна характеристика ізоляційних запобіжних заходів
Процесуальна характеристикаЗАТРИМАННЯ.
1. Затримання — це тимчасова ізоляція підозрюваної у вчиненні злочину особи шляхом поміщення її до спеціальної установи.
До прийняття Конституції України затримання вважали невідкладною слідчою дією. В частині 3 ст. 29 Конституції України вперше було зазначено, що затримання є тимчасовим запобіжним заходом. Пізніше — в ході «малої судової реформи» — затримання отримало такий «статус» в кримінально-процесуальному законі — ч. 2 ст. 149 КПК. Хоча до цього часу вчені дискутують: затримання є запобіжним заходом, чи слідчою дією.
Кримінально-процесуальне затримання слід відрізняти від:
— фізичного затримання особи на місці вчинення злочину або з поличним (п. 2 ст. 94 КПК), що має характер захоплення і його можуть здійснити як представники влади, так і окремі громадяни;
— доставлення особи до правоохоронного органу на строк до однієї години в порядку, передбаченому законодавством України про адміністративні правопорушення;
— затримання особи (до 3 годин) в адміністративному порядку. Зазначені дії відрізняються від кримінально-процесуального затримання за метою, мотивами, підставами, умовами, суб'єктами, строками, порядком здійснення.
2. Спосіб запобігання: обмеження свободи підозрюваного шляхом поміщення його до спеціальної установи: ізолятора тимчасового тримання або на гауптвахту (для військовослужбовців).
3. Мета затримання:
1. З’ясувати причетність затриманого до злочину;
2. Вирішити питання про застосування до нього запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (тому затримання називають тимчасовим запобіжним заходом, оскільки протягом строку затримання вирішується питання про необхідність обрання «постійного» заходу — взяття під варту).
4. Підстави застосування. Згідно із ч. 1 ст. 106 КПК особу може бути затримано за підозрою у вчиненні злочину лише за наявності однієї з таких підстав:
1) якщо цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;
2) якщо очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на певну особу, що саме вона вчинила злочин;
3) якщо на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину;
4) за наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, якщо мала місце хоча б одна з підстав:
— ця особа намагалася втекти;
— вона не має постійного місця проживання;
— не встановлено особи підозрюваного.
5. Умова застосування затримання: за злочин, у вчиненні якого підозрюють особу, меже бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі.
6. Процесуальний порядок застосування затримання. За наявності підстав до затримання орган дізнання (слідчий, прокурор):
1. Роз’яснює особі право мати побачення із захисником з моменту затримання, про що складається протокол (ч. 2 ст. 21 КПК України);
2). Складає протокол затримання, в якому роз’яснює затриманому його права та обов’язки (ч. З ст. 106 КПК);
3. Копію протоколу з переліком прав і обов’язків негайно:
— вручає затриманому;
— направляє прокуророві (на вимогу прокурора надсилає йому також матеріали, що були підставою для затримання);
4. Негайно повідомляє про затримання особи одного з її родичів.
Якщо затримано співробітника кадрового складу розвідувального органу, то повідомляє цей орган. Затримання і пов'язані з цим обшук особи та огляд речей кадрового співробітника розвідувального органу при виконанні ним своїх службових обов'язків здійснюються тільки в присутності офіційних представників цього органу (ч. 2 ст. 20 Закону України від 22 березня 2001 р. «Про розвідувальні органи України»).
У разі затримання помічника-консультанта народного депутата правоохоронні органи зобов'язані невідкладно повідомити про це народного депутата (ч. 5 ст. 34 Закону України «Про статус народного депутата України»);
5. Поміщає затриманого до місця попереднього ув'язнення (ізолятора тимчасового тримання);
6. У разі оскарження затримання до суду, скаргу негайно надсилає начальник місця попереднього ув’язнення до суду (порядок розгляду суддею таких скарг регламентовано в ч. 7 ст. 106 КПК);
7. Якщо у встановлений законом строк затримання постанова судді про застосування до затриманої особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або постанова про звільнення затриманого не надійшла до установи попереднього ув’язнення, начальник місця ув’язнення звільняє цю особу, про що складає протокол і направляє повідомлення: про це посадовій особі чи органу, який здійснював затримання.
7. Строк затримання — до 72 годин.
Строк починається з моменту фактичного затримання особи, а закінчується — моментом:
· звільнення її, якщо підозра не підтвердилась;
· обрання запобіжного заходу, не пов’язаного із позбавленням волі;
· обрання судом запобіжного заходу — взяття під варту.
Якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно додатково вивчити дані про особу затриманого чи з’ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, то суддя, який розглядає подання органу дізнання (слідчого, прокурора) про взяття особи під варту, вправі продовжити затримання до 10, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого — до 15 діб, про що виносить постанову (ч. 8 ст. 165-2 КПК).
Військовослужбовця, який вчинив діяння з ознаками злочину, можна тримати на гауптвахті Служби правопорядку строком до З діб, сповістивши протягом доби органи, які проводять досудове слідство, та органи прокуратури, начальника гарнізону і відповідного органу управління Служби правопорядку (ч. З ст. 82 Закону України від 24 березня 1999 р. «Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України»).
Згідно з ч. 4 ст. 5 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (підписано в Римі 4 листопада 1950 р., ратифіковано Україною 17 липня 1997 р.) кожна людина, позбавлена волі внаслідок затримання, має право на швидкий розгляд судом законності її затримання і на звільнення, якшо затримання є незаконним. Тому положення українського закону суперечать вимогам цієї Конвенції та Конституції України, в якій не згадано про продовження судом терміну затримання особи.
Капітан судна має право затримати особу, яку підозрюють у вчиненні кримінально караного діяння, до переданим її відповідним правоохоронним органам у першому порту України. За необхідності капітан судна може відправити цю особу і матеріали дізнання в Україну на іншому судні, зареєстрованому в нашій державі (ч. 2 ст. 67 Кодексу торговельного мореплавства України).
8. Юридична відповідальність за порушення.
Кримінально-правова:
· затриманого — за втечу з місця попереднього ув’язнення — ст. 393 КК України;
· особи, яка продить дізнання, начальника органу дізнання, слідчого, прокурора, судді — за завідомо незаконний арешт — ст. 371 КК України.
Процесуальна характеристика ВЗЯТТЯ ПІД ВАРТУ
1.Взяття під варту (арешт) — це обмеження особистої свободи підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого шляхом поміщення їх до спеціальної установи.
Взяття під варту є найбільш суворим запобіжним заходом. Взяття під варту обирається звичайно тільки тоді, коли ніякий інший запобіжний захід не може забезпечити вирішення завдань кримінального процесу. При цьому повинні враховуватися обставини, вказані в ст. 150 КПК України (вік, стан здоров'я, сімейний стан, особистість обвинуваченого, тяжкість вчиненого злочину).
Взяття під варту як запобіжний захід застосовується в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше трьох років.
Місцями попереднього ув'язнення для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, є слідчі ізолятори. В окремих випадках ці особи можуть перебувати в місцях тримання затриманих.
Місцями попереднього ув'язнення для тримання військовослужбовців, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, є гауптвахти Військової служби правопорядку у Збройних Силах України або слідчі ізолятори. Ці особи перебувають у слідчому ізоляторі або на гауптвахті Військової служби правопорядку у Збройних Силах України за рішенням слідчого. В окремих випадках військовослужбовці можуть перебувати в місцях тримання затриманих.
У місцях тримання затриманих особи, взяті під варту, можуть перебувати не більше як три доби. Якщо доставка ув'язнених у слідчий ізолятор або на гауптвахту Військової служби правопорядку у Збройних Силах України у цей строк неможлива через віддаленість або відсутність належних шляхів сполучення, вони можуть перебувати в місцях тримання затриманих до десяти діб.
Якщо взяття під варту як запобіжний захід обрано стосовно особи, яка вчинила злочин під час відбування покарання в установі виконання покарань, така особа може перебувати в дисциплінарному ізоляторі або карцері установи виконання покарань.
орядок попереднього ув'язнення визначається Законом України «Про попереднє ув'язнення». (ст. 155 КПК).
Взятих під варту осіб тримають у маломісних або загальних камерах. У виняткових випадках, з метою збереження слідчої таємниці, захисту ув’язнених від можливих посягань на їх життя чи запобігання вчиненню ними нового злочину, або за наявності на те медичних підстав за мотивованою постановою особи або органу, в провадженні яких знаходиться справа, або начальника установи для попереднього ув’язнення, санкціонованої прокурором, їх можуть тримати в одиночних камерах. Застосування цього заходу до неповнолітніх не допускається, а в разі виникнення загрози їх життю вони переводяться до іншої маломісної або загальної камери (ч. 1 ст. 8 Закону про попереднє ув’язнення).
2. Спосіб запобігання: обмеження свободи особи шляхом поміщення її до спеціальної установи:
· слідчого ізолятора (СІЗО) Державного департаменту з питань виконання покарань;
продолжение
--PAGE_BREAK--· дисциплінарного ізолятора або карцеру установи виконання покарань (ст. 4 Закону України від 30 червня 1993 р. «Про попереднє ув'язнення»);
· гауптвахти Військової служби правопорядку у Збройних Силах України — для осіб, що відбувають покарання у дисциплінарних батальйонах і притягуються до кримінальної відповідальності за вчинення іншого злочину (статті 14, 17 Кримінально-виконавчого кодексу України).
Враховуючи характеристики окремих осіб і характер певних злочинів законодавець встановлює особливий порядок утримання осіб під вартою:
— затримані або взяті під варту працівники міліції утримуються в установах Державного департаменту з питань виконання покарань окремо від інших осіб або на гарнізонній гауптвахті (ч. 7 ст. 21 Закону України «Про міліцію»);
— особи, які раніше працювали в органах внутрішніх справ, Військовій службі правопорядку у Збройних Силах України, службі безпеки, прокуратурі, юстиції та в суді — окремо від інших осіб, які перебувають під вартою;
— особи, підозрювані або обвинувачувані у вчиненні злочинів, відповідальність за які передбачена статтями 173 – 177, 200—235 КК України — окремо від інших осіб, які перебувають під вартою (ст. 8 Закону України від 30 червня 1993 року «Про попереднє ув'язнення»);
— в інших випадках, передбачених ст. 8 «Роздільне тримання у місцях попереднього ув'язнення» Закону України «Про попереднє ув'язнення».
Таким чином особу ізолюють від суспільства. Побачення з родичами їй може бути надано тільки з дозволу особи, яка провадить розслідування, терміном від однієї до двох годин, як правило, не більше одного разу на місяць.
3. Мета взяття під варту збігається із загальною метою застосування запобіжних заходів. Взяття під варту — найсуворіший запобіжний захід; застосовується лише в разі, якщо жоден інший запобіжний захід не може забезпечити досягнення мети, передбаченої ч. 1 ст. 148 КПК України.
4. Підстави застосування збігаються із загальними підставами застосування запобіжних заходів. Фактичною підставою взяття під варту є наявність системи неспростовних доказів вчинення обвинуваченим (підозрюваним) кримінально-караного діяння (злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі). Запобіжний захід у вигляді взяття під варту застосовується тільки за вмотивованою постановою судді чи ухвалою суду. [19; 576]
5. Умови застосування. Взяття під варту застосовується у справах щодо злочинів, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках — якщо кримінальним законом передбачено більш м’яке покарання, наприклад, якщо обвинувачений:
— не має постійного місця проживання;
— порушив інший запобіжний захід.
6. Процесуальний порядок застосування.
Обрання запобіжного заходу «взяття під варту» включає в себе:
- внесення до суду клопотання про обрання запобіжного заходу;
- прийняття рішення про обрання запобіжного заходу та його оформлення;
— доведення рішення до відповідних осіб та складання необхідних документів;
- вжиття необхідних додаткових заходів, які випливають із суті обраного запобіжного заходу.[19; 577]
Орган дізнання або слідчий вносить за згодою прокурора подання до суду. Таке саме подання вправі внести прокурор. Вирішуючи питання про внесення подання до суду, останній зобов’язаний ознайомитися з усіма матеріалами, що дають підстави для взяття під, варту, перевірити законність одержання доказів, їх достатність для обвинувачення;
Якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, суддя вправі своєю постановою дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його в суд під вартою. Затримання в цьому випадку не може тривати більше 72 годин, а в разі, якщо особа перебуває за межами населеного пункту, в якому знаходиться суд, — не більше 48 годин з моменту доставки затриманого до цього населенного пункту;
Суддя вивчає матеріали кримінальної справи, надані органами дізнання, слідчим, прокурором, допитує підозрюваного чи обвинуваченого, при необхідності відбирає пояснення в особи, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з’явився, і виносить постанову:
· про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання немає підстав;
· про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Відмовивши в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, суд має право обрати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід, не пов’язаний з триманням під вартою.
Якщо суд приймає рішення про обрання запобіжного заходу під час проголошення вироку, то воно викладається в резолютивній частині вироку. Взяття під варту застосовується тільки за рішенням суду. У постанові судді, крім даних, передбачених ст. 130 КПК України, вказуються: прізвище, ім’я, по батькові, рік та місце народження обвинуваченого, його місце проживання, дані про наявність/ відсутність судимості, сутність обвинувачення з посиланням на статтю кримінального закону, за якою кваліфіковано його дії, та підстави застосування запобіжного заходу. Необхідно викласти всі обставини, які обумовили застосування даного запобіжного заходу.
Постанова про взяття під варту складається не менш як у шести примірниках. Перший приєднується до справи, другий — до наглядового провадження, третій — направляється адміністрації місця попереднього ув’язнення, четвертий — прокурору, п’ятий — арештованому, шостий залишається в суді.
Рішення про застосування як запобіжного заходу взяття під варту виконується органом, який обрав запобіжний захід, у необхідних випадках він має право доручити виконання постанови органам внутрішніх справ. Один примірник постанови (ухвали суду) направляється разом з арештованим до місця попереднього ув’язнення для виконання. Доручення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду виконати рішення про тримання під вартою як запобіжний захід є обов’язковим для органів внутрішніх справ.
Виконання постанови про застосування арешту полягає в доставленні особи в супроводі варти до місця попереднього ув’язнення. Постанова (ухвала) перед виконанням оголошується обвинуваченому, що засвідчується його підписом на цьому документі.
Якщо взяття під варту як запобіжний захід обрано щодо особи, в якої є неповнолітні діти, що залишаються без нагляду, слідчий зобов’язаний негайно внести з цього приводу подання до комісії у справах неповнолітніх для вжиття необхідних заходів до передачі цих дітей на піклування родичів або влаштування їх у дитячі установи. Про вжиті заходи слідчий повинен письмово повідомити прокурора, а також заарештовану особу, а копію листа додати до справи.
Після взяття під варту слідчий зобов’язаний:
— вжити заходів щодо піклування над неповнолітніми дітьми взятої під варту особи, повідомити про це прокурора в письмовій формі та цю особу, копії листів приєднати до справи;
— вжити заходів щодо охорони майна особи, взятої під варту;
— повідомити дружину чи іншого родича та адміністрацію за місцем роботи або навчання особи, щодо якої застосованоцей запобіжний захід;
Міліція не пізніше, ніж через 2 години після затримання або арешту (взяття під варту) особи, повідомляє про її місцеперебування родичам, в разі появи усної або письмової вимоги – захиснику (ч. 5 ст. 5 ЗУ „Про міліцію”);
— якщо взято під варту помічника-консультанта народного депутата України правоохоронні органи зобов’язані невідкладно повідомити цього народного депутата
( ч. 5 ст. 34 Закону України „Про статус народного депутата України”);
— якщо взято під варту іноземця – направити постанову судді до Міністерства закордонних справ України.
Протягом трьох діб з дня винесення постанови судді на неї може бути подана апеляція підозрюваним, обвинуваченим, захисником чи законним представником, прокурором до апеляційного суду. Проте, це не зупиняє виконання постанови судді.
Якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно додатково вивчити дані про особу затриманого чи з'ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, суддя вправі продовжити затримання до десяти, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого — до п'ятнадцяти діб, про що виноситься постанова. У разі, коли така необхідність виникне при вирішенні цього питання щодо особи, яка не затримувалася, суддя вправі відкласти його розгляд на строк до десяти діб і вжити заходів, спроможних забезпечити на цей період її належну поведінку або своєю постановою затримати підозрюваного, обвинуваченого на цей строк. (ст. 165-2 КПК).
Для спілкування слідчого з особою, яку взято під варту, існує спеціальний режим. Він залежить від місця, де відбуватиметься спілкування: в місці провадження досудового слідства чи в слідчому ізоляторі.
В місці провадження досудового слідства. Перш за все складається вимога про видачу особи, яку взято під варту, з приміщення СІЗО до приміщення ізолятора тимчасового тримання органу дізнання і довіреність на ім’я старшого конвою. Ці документи підписує начальник органу дізнання і скріплює їх своїм підписом та гербовою печаткою. Якщо особа перебуває на обліку в іншому органі дізнання, то вимога про видачу складається цим органом, в ній вказується, що дана особа підлягає видачі із СІЗО до іншого органу.
Документи передаються старшому конвою, який доставляє особу до ізолятора тимчасового тримання і доповідає про це слідчому. Провадження слідчих дій і спілкування в ізоляторі тимчасового тримання відбувається з дозволу начальника органу дізнання.
В приміщенні СІЗО складається вимога про видачу особи, яку взято під варту, слідчому .Її підписуєначальник органу дізнання, скріплює своїм підписом і гербовою печаткою. Якщо участь в слідчих діях приймають інші особи (захисник, експерт, статисти тощо), то у вимозі цих осіб також зазначають. Вони повинні мати при собі документи, що посвідчують особу, про що, зокрема, попереджаються слідчим.
Номер камери, де перебуває особа, слідчий отримує в канцелярії СІЗО; його вказують на вимозі. Особу для провадження слідчих дій виводить черговий і передає слідчому. По закінченні слідчої дії слідчий знову передає особу черговому.
В осіб, узятих під варту, органом дізнання, слідчим або судом вилучається паспорт, який повертається його власникові при звільненні з-під варти (п. 20 Положення про паспорт громадянина України). Ці особи підлягають обшуку, медичному огляду, дактилоскопуванню і фотографуванню. Речі, які є при них, а також передачі й посилки підлягають огляду, а листування — цензурі. Їм забороняється мати при собі гроші і цінні речі, а також предмети, не дозволені для зберігання в місцях попереднього ув’язнення. Вилучені у них при доставленні в МПВ гроші зараховуються на їх особові рахунки, а цінні речі й предмети здаються на зберігання. Гроші та цінні речі, одержані шляхом обману під час перебування в цих місцях або джерело яких не встановлено, передаються в доход держави за мотивованою постановою начальника установи попереднього ув’язнення, санкціонованою прокурором, копія якої приєднується до особової справи особи, яка тримається під вартою (ч. З ст. 7 Закону про попереднє ув’язнення).
7. Строки тримання під вартою. Згідно ч. 1 ст. 156 КПК тримання під вартою під час досудового слідства не може тривати більше двох місяців. Строк обчислюють з моменту взяття особи під варту, якщо йому передувало затримання підозрюваного – з моменту затримання і до моменту направлення прокурором кримінальної справи з обвинувальним висновком до суду або до моменту скасування чи заміни більш м’яким запобіжним заходом.
Якщо у встановлений двомісячний строк розслідування справи неможливо закінчити і немає підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу більш м’яким, його може бути продовжено:
· до 4 місяців – за поданням, погодженим з прокурором, який здійснює нагляд за додержанням законів органами дізнання і досудового слідства, або самим прокурором, суддею того суду, який виніс постанову про застосування запобіжного заходу;
· до 9місяців — за поданням, погодженим із заступником Генерального прокурора України, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя та прирівняними до них прокурорами, або самим цим прокурором у справах про тяжкі й особливо тяжкі злочини, суддею апеляційного суду;
· до 18місяців — за поданням, погодженим із Генеральним прокурором України, його заступником, або самим цим прокурором в особливо складних справах про особливо тяжкі злочини, суддею Верховного Суду України.
Строк тримання під вартою на досудовому слідстві може бути продовжено за наявності таких умов:
— якщо розслідування справи у повному обсязі у зазначені вище строки закінчити неможливо;
— якщо немає підстав для зміни запобіжного заходу.
Прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів при провадженні розслідування у певній справі, має право дати згоду щодо направлення справи до суду в частині доведеного обвинувачення. У цьому разі справу в частині нерозслідуваних злочинів чи епізодів злочинної діяльності з додержанням вимог ст. 26 КПК виділяють в окреме провадження і закінчують у загальному порядку.
Матеріали закінченої розслідуванням кримінальної справи має бути пред'явлено обвинуваченому, взятому під варту, та його захисникові не пізніше, ніж за місяць до закінчення граничного строку тримання під вартою (18 місяців). Якшо ж це зроблено пізніше, то після закінчення граничного строку тримання під вартою обвинуваченого негайно звільняють. При цьому за обвинуваченим та його захисником зберігається право на ознайомлення з матеріалами справи. Якщо матеріали кримінальної справи було пред’явлено обвинуваченому та його захисникові з додержанням місячного терміну до закінчення граничного строку тримання під вартою, але його виявилося недостатньо для ознайомлення з матеріалами справи, зазначений строк може бути продовжено суддею апеляційного суду за поданням слідчого, погодженим з Генеральним прокурором України чи його заступником, або поданням цього прокурора чи його заступника. Якщо у справі беруть участь кілька обвинувачених, яких тримають під вартою, і хоча б одному з них місячного строку виявилося недостатньо для ознайомлення з матеріалами справи, то зазначене подання може бути внесено щодо того обвинуваченого або тих обвинувачених, які ознайомилися з матеріалами справи, якщо ще є необхідність у застосуванні до нього або до них взяття під варту і немає підстав для обрання іншого запобіжного заходу.
При поверненні судом справи прокуророві на лопаткове розслідування строк тримання обвинуваченого під вартою обчислюють з моменту надходження справи прокурору, він не може перевищувати двох місяців. Далі цей строк продовжують з урахуванням часу перебування обвинуваченого під вартою до направлення справи до суду.
Порядок продовження строків тримання під вартою закріплено в ст. 165-3 КПК: за відсутності підстав для зміни запобігшого заходу чи у разі неможливості закінчення розслідування справи в частині доведеного обвинувачення, слідчий за погодженням з відповідним прокурором або прокурор звертається до суду з поданням про продовження строку тримання під вартою. У поданні зазначають причини, у зв'язку з якими необхідно продовжити строк, обставини та факти, що належить дослідити, докази, які пщтверджують, що злочин вчинено особою, яку тримають під вартою, і обгрунтування необхідності збереження цього запобіжного заходу.
Подання про продовження строку тримання особи під вартою повинно бути подане до суду:
1) при продовженні строку тримання під вартою до 4 місяців — не пізніше ніж за 5 діб до закінчення строку тримання особи під вартою;
2) при продовженні строку тримання під вартою до 9 місяців — не пізніше 15 діб до закінчення строку тримання під вартою;
3) при продовженні строку тримання під вартою до 18 місяців — не пізніше 20 діб до закінчення строку тримання під вартою;
4) при продовженні строку тримання під вартою для ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи — не пізніше ніж за 5 діб до закінчення граничного строку тримання під вартою.
Одержавши подання, суддя вивчає матеріали кримінальної справи, за необхідності опитує обвинуваченого, особу, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з'явився, якщо є до того підстави, виносить постанову про продовження строку тримання під вартою або відмовляє в його продовженні.
продолжение
--PAGE_BREAK--У разі закінчення строку тримання під вартою як запобіжного заходу, якщо його не продовжено у встановленому порядку, орган дізнання, слідчий, прокурор зобов’язаний негайно звільнити особу з-під варти.
На постанову судді до апеляційного суду прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді. Постанови судді апеляційного і Верховного Суду України оскарженню не підлягають, на них не може бути внесено подання прокурора. [20;143]
Подання про продовження строку тримання під вартою має бути порушено з таким розрахунком, щоб це питання було розв'язане до закінчення встановленого строку тримання під вартою.
Подання оформляється мотивованою постановою, в якій викладається суть справи, зазначається, коли було обрано запобіжний захід, які обставини зумовлюють необхідність продовження строку тримання під вартою, які конкретні слідчі дії необхідно провести у справі, час, протягом якого вони мають бути проведені. Після отримання рішення суду на продовження строку слідчий зобов’язаний письмово повідомити про це адміністрацію місця попереднього ув’язнення та направити до неї примірник постанови.
В.М. Тертишник наголошує, що загальний строк тримання обвинуваченого під вартою має бути в межах строків, визначених в санкції статті, за якою кваліфікується інкриміноване йому діяння: загальний строк арешту, включаючи і перебування обвинуваченого під вартою в період знаходження справи в суді, не повинен перевищувати строку позбавлення волі, до якого він може бути засуджений (виходити за межі санкції статті, за якою кваліфіковано його дії).[19; 591]
Звільняють з-під варти особу у випадках:
— скасування запобіжного заходу;
— зміни запобіжного заходу;
— закінчення передбаченого законом строку тримання під вартою як запобіжного заходу, якщо його не продовжено в установленому законом порядку. Начальник установи попереднього ув’язнення зобов’язаний негайно звільнити з-під варти обвинуваченого, щодо якого постанова судді про продовження строку тримання під вартою на день закінчення строку тримання під вартою не надійшла. При цьому він надсилає повідомлення особі чи органу, у провадженні яких перебуває справа, та відповідному прокурору, який здійснює нагляд за розслідуванням.
Постанова, вирок або ухвала про звільнення особи, взятої під варту, підлягає виконанню негайно після їх надходження до місця попереднього ув’язнення (ч. З ст. 20 Закону України «Про попереднє ув’язнення»).
З метою запобігання порушенню строків тримання під вартою адміністрація установи, де утримується особа, яку взято під варту, заздалегідь нагадує органу, за яким він закріплений, про закінчення строку.
У судових стадіях кримінального процесу строки тримання під вартою законом у числовому вимірі не регламентовано. В міжнародно-правових документах, ратифікованих Україною, визначено, що кожна заарештована людина має право на судовий розгляд упродовж розумного строку (ч. З ст. 5 Конвенції про захист прав і основних свобод людини; ч. З ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).
Поняття «розумного строку» є оціночним. Для кожного заінтересованого суб'єкта судового розгляду “розумність” є різною. Проте, в будь-якому разі це поняття означає, що:
· кримінальну справу щодо заарештованої особи має бути розглянуто в суді без невиправданих затримок, що її у вітчизняній судовий практиці називають «тяганиною»;
· роботу суду має бути організовано таким чином, щоб кримінальні справи щодо заарештованих розглядалися в першу чергу. [20;144]
8. Юридична відповідальність. За порушення передбачена кримін ально-правова відповідальність:
— ув’язненого — за втечу з місця попереднього ув’язнення — ст. 393 КК України;
— особи, яка проводить дізнання, начальника органу дізнання, слідчого, прокурора, судді — за завідомо незаконний арешт — ст. 371 КК України.
За завідомо незаконне взяття під варту (арешт) передбачено кримінальну відповідальність за ст. 371 КК України.
Нагляд, за законністю утримання затриманих та взятих під варту осіб здійснює прокурор.
Особи, взяті під варту, мають право мати при собі документи й записи, що стосуються кримінальної справи.
Вони мають також право на 8-годинний сон у нічний час, під час якого не допускається залучення до участі в процесуальних та інших діях, за винятком невідкладних випадків; на побачення із захисником наодинці, без обмеження кількості побачень та їх тривалості з моменту допуску захисника до участі у справі, підтвердженого письмовим повідомленням особи або органу, у провадженні яких знаходиться справа, у вільний від виконання слідчих дій час. Скарга, заяви й листи, адресовані прокуророві, перегляду не підлягають і надсилаються за адресою протягом доби з часу їх подачі. Скарги, заяви й листи, що містять відомості, розголошення яких може перешкодити встановленню істини в кримінальній справі, за належністю не надсилаються, а передаються на розгляд особі чи органу, у провадженні яких знаходиться справа, про що сповіщається особа, яка перебуває під вартою, та прокурор, який здійснює нагляд за провадженням дізнання або слідства (ч. 1 ст. 9, ч. 4 ст. 12, ч. 2, 5 ст. 13 Закону про попереднє ув’язнення).
Перевірка законності утримання під вартою належить також до компетенції Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який згідно з п. 8 ст. 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини » має право відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, опитувати осіб, які там перебувають, та одержувати інформацію щодо умов їх тримання.
Згідно з ч. 4 ст. 21 Закону «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» кореспонденція Уповноваженому та його представникам від осіб, які затримані, перебувають під вартою, в місцях позбавлення волі та в місцях примусового тримання чи лікування, а також інших громадян України, іноземців та осіб без громадянства незалежно від місця їх перебування не підлягає ніяким видам цензури та перевірок.
Процесуальна характеристика неізоляційних запобіжних заходів
Процесуальна характеристикаПІДПИСКИ ПРО НЕВИЇЗД
1. Підписка про невиїзд — це покладення на підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого обов’язку не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового перебування без дозволу органу дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді).
Даний запобіжний захід визначено в ст. 151 КПК. Він полягає в прийнятті від обвинуваченого або підозрюваного письмового зобов’язання про те, що він не буде відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового перебування без дозволу слідчого.
Підписка про невиїзд застосовується як запобіжний захід щодо осіб, можливість ухилення яких від слідства і суду незначна, але не виключена повністю.
Рішення про обрання підписки про невиїзд приймається та оформлюється постановою, яка оголошується обвинуваченому (підозрюваному) під розписку. Копія постанови направляється прокурору.
Відібрана в обвинуваченого (підозрюваного) відповідно до винесеної постанови підписка приєднується до справи.
При порушенні підписки запобіжний захід може бути замінено більш суворим запобіжним заходом. Про це при відібранні підписки про невиїзд повідомляється особі, щодо якої обирається даний запобіжний захід.[19; 570]
2. Спосіб запобігання: обмеження права на свободу пересування та покладення на особу обов’язку не відлучатися з місця проживання або тимчасового перебування без відповідного дозволу.
3. Мета застосування збігається із загальною метою застосування запобіжних заходів. Окрім того, підписка про невиїзд має забезпечити швидку явку суб’єкта, до якого її застосовано, до органів дізнання, досудового слідства, прокуратури чи суду.
4. Спеціальні підстави застосування такі – ж, як загальні підстави застосування запобіжних заходів.
5. Спеціальних умов застосування підписки про невиїзд законодавець не передбачає.
6. Процесуальний порядок застосування.
Орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу про обрання цього запобіжного заходу. Постанови оголошується особі, до якої обрано підписку про невиїзд, із роз’ясненням цій особі її прав та обов’язків.
Після цього у особи відбирається окремий документ – власне підписка про невиїзд.
7. Строк дії підписки про невиїзд: від моменту обрання до моменту зміни або скасування. Обмеження строку дії підписки законом не передбачено.
8. Юридична відповідальність.
Кримінально-процесуальна: за порушення — заміна підписки про невиїзд на суворіший запобіжний захід (на практиці найчастіше – взяття під варту).
Процесуальна характеристика ЗАСТАВИ
1. Застава полягає у внесенні на депозит органу досудового розслідування або суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншими фізичними чи юридичними особами грошей чи передачі їм інших матеріальних цінностей з метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов’язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу розслідування і суду особи, щодо якої застосовано запобіжний захід.
Регламентовано ст. 154-1 КПК. Запобіжний захід у вигляді застави під час попереднього слідства обирає слідчий, виносячи про це постанову. Санкція прокурора або згода суду при цьому не потрібні.[19;573]
Однак запобіжний захід у вигляді застави щодо особи, яка ут-і римується під вартою, до направлення справи до суду може бути обраний лише судом.
Розглядаючи історичний аспект даної проблеми застосування мір запобіжних заходів в кримінальному процесі на практиці, важливо відзначити, що даний запобіжний захід мав досить широке поширення в період непу, коли заставниками були представники різних соціальних прошарків суспільства, що мали можливість і кошту для внесення застави.
2. Способи запобігання:
-спричинення побоювань у обвинуваченого втратити через свою неналежну поведінку кошти, внесені у вигляді застави. Якщо кошти вносять інші особи, то під загрозою втрати опиняються і вони, і обвинувачений («солідарне побоювання»). Саме тому розмір застави має бути таким, щоб зумовити ці побоювання;
— психологічний вплив заставодавця на обвинуваченої з метою забезпечити його належну поведінку та явку за викликом.[20;146]
3. Метою застави є:
— забезпечення належної поведінкиособи, щодо якої обрано заставу;
— виконання цією особою зобов’язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового перебування без дозволу слідчого чи суду та з’явитися за викликом до органу розслідування і суду.
4. Підстави застосуваннязастави збігаються із загальними підставами застосування запобіжних заходів.
5. Спеціальних умов застосування застави законодавець не визначає.
Регламентовано тільки визначення розміру застави. Він не може бути меншим:
· 1 тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодо особи, обвинуваченої у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на термін понад 10 років[19;573]
· 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодо особи, обвинуваченої у вчиненні іншого тяжкого або особливо тяжкого злочину, чи раніше судимої особи;
· 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодо інших осіб.
У всіх випадках розмір застави не може бути меншим за розмір цивільного позову, обгрунтованого достатніми доказами.
Розмір застави встановлюється з урахуванням обставин справи органом, який застосував запобіжний захід.
Міра запобіжного заходу у вигляді застави щодо особи, яка знаходиться під вартою, до направлення справи до суду може бути обрана лише з дозволу прокурора, який давав санкцію на арешт, а після надходження справи до суду — судом.
6. Процесуальний порядок застосування.
При внесенні застави підозрюваному, обвинуваченому, підсудному роз’яснюють його обов'язки і наслідки їх невиконання, а заставодавцеві — у вчиненні якого злочину підозрюють чи обвинувачують особу, щодо якої застосовують запобіжний захід, і що в разі невиконання нею своїх обов'язків заставу буде звернено в дохід держави.
Заставодавець може відмовитися від взятих на себе зобов’язань до виникнення підстав для звернення застави в дохід держави. У цьому випадку він забезпечує явку підозрюваного, обвинуваченого, підсудного до органу розслідування чи суду для заміни йому запобіжного заходу на інший. Заставу повертають лише після обрання нового запобіжного заходу.
Якшо підозрюваний, обвинувачений, підсудний порушує взяті на себе зобов’язання, заставу звертають у дохід держави. Це питання вирішується судом у судовому засіданні або в іншому судовому засіданні. В судове засідання викликають заставодавця для дачі пояснень. Його неявка без поважених причин не перешкоджає розгляду питання про звернення застави в дохід держави.
Долю застави вирішує суд у судовому засіданні. Суд вправі визначити у вироку, що запобіжний захід у виді застави зберігає силу до вступу вироку в законну силу і що після цього вона повертається заставнику або обертається на виконання вироку в частині майнових стягнень.
Питання про повернення застави заставодавцеві вирішує суд при розгляді справи. Заставу, внесену підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, може бути звернено судом на виконання вироку в частині майнових стягнень.
Згідно з кримінально-процесуальним законом, предметом застави можуть бути гроші чи інші матеріальні цінності — будь-яке майно або нерухомість, що належать заставнику на праві власності, стосовно яких він має право володіння, користування і самостійного розпорядження.
Проте, на сьогоднішній день на практиці предметом застави виступають виключно гроші. Найімовірніша причина цього вбачається в досить складному процесі передачі права володіння, користування, розпорядження на об’єкти, зокрема, які належать нерухомого майна.
В.М. Тертишник в Науково-практичному коментарі до КПК України детально розглядає дане питання. Зокрема, він зазначає, що якщо предмет застави є спільною власністю, він може бути використаний як застава лише всіма власниками і як виняток одним із них за письмової згоди інших.
Майно як предмет застави повинно мати такий правовий статус і властивості, за яких виконання рішення про обертання його в прибуток держави не було б поєднано з зустрічними позовами й іншими проблемами. Воно повинно мати індивідуальні ознаки, відокремлено від інших об'єктів власності, передано в натурі, мати фіксовану вартість і стан, що надає можливість забезпечення його цілості.
Якщо законом передбачається підтвердження права власності на дані об'єкти в особливому порядку (нотаріальна форма договору купівлі-продажу щодо квартири, будинку, автомобіля тощо), дане майно може бути об'єктом застави лише при наданні відповідних документів, що підтверджують право власності. [ 19; 574]
Предметом застави не можуть бути гроші й інші матеріальні цінності, що прилучені до справи як речові докази або на які накладено арешт (постанова Пленуму Верховного Суду України №6 від 26 березня 1999 року „Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу”).
На гроші й інші цінності, передані як застава підозрюваним, обвинувачуваним або підсудним, може бути накладений арешт тільки при заміні запобіжного заходу застави іншим.
Також у Пстанові Пленуму Верховного Суду України №6 від 26 березня 1999 року „Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу” відзначається, що у випадку порушення обвинувачуваним, підозрюваним або підсудним зобов’язань, що спричиняють обертання застави в прибуток держави, суд не вправі звертати її на виконання вироку в частині майнових стягнень. На це вказує п. 12 даної постанови. Вважається, що дане положення проблематичне.
В.М. Тертишник висловлює власну думку щодо цього питання. Відповідно до ст. 13 Конституції України всі суб’єкти права власності рівні перед законом. Ст. 41 Конституції України встановлює принцип непорушності права приватної власності. Використання власності не повинно завдавати шкоди правам громадян. У даній ситуації є сума застави, є встановлений матеріальний збиток громадянину, що постраждав від злочину, є його позовна вимога про відшкодування збитку. У силу ч. 2 ст. 154-1 КПК України сума застави встановлюється в розмірі, що не може бути меншим цивільного позову. Певно це правило припускає, що і застава повинна бути достатня для того, щоб у випадку, коли обвинуваченийний переховується від слідства і суду, можна було б відшкодувати збитки потерпілому.[19; 575]
продолжение
--PAGE_BREAK--
еще рефераты
Еще работы по государству, праву