Реферат: Філософія нового часу

XVII ст.відкриває особливий період у розвитку філософської думки, що прийнято називатикласичною філософією. У розвитку європейської духовної культури це століттявизначають як століття «розуму»: йому поклоняються, звертаються до нього як до«вищого судді» у справах людських; стверджується ідея «розумності» світу.Формується нова, так називана просвітительсько-модерністська філософськапарадигма.

У цю епохустверджується віра в безмежні можливості розуму – необмежений раціоналізм.Немає нічого, що людина не могла б досліджувати і зрозуміти. Наука не знаєграниць. Новий час стверджував відмінну від античних і середньовічних цінностейроль науки. Наука не самоціль, нею потрібно займатися не заради забавногопроводження часу, не заради любові до дискусій і не заради того, щоб прославитисвоє ім'я. Вона повинна нести користь людському роду, збільшувати його владунад природою.

Однією з важливихособливостей цієї парадигми є прагнення утвердити нове представлення прореальність, буття. Розвиток мануфактурного виробництва, буржуазний спосіб життяорієнтував на пізнання природи, природного буття як дійсної реальності. Самеприрода («натура»), а не божественний дух є істинною «світовою субстанцією»,«дійсним буттям» з погляду мислителів цієї епохи. Відповідно до цього«головним» знанням стає знання про природу – природознавство. При цьомувідбувається «очищення» філософії від гуманістичної орієнтації, направлення їїна «чисту» (без специфічно людського, соціального аспекту) об'єктивну природу.

Прагненняфілософів XVII ст. до удосконалювання філософського знання, подоланнясхоластичних установок і забобонів середньовічної філософії, спиралося наосмислення й узагальнення результатів і методів нової науки, науки, спрямованоїна пізнання природи, а не божественного духу. Це створило передумови дляутвердження філософського матеріалізму у власному смислі слова.

Особливістю наукинового часу є, з одного боку, опора на дослідно-експериментальне знання якголовний засіб досягнення нових, практично дієвих істин, на знання вільне відбудь-якої орієнтації на авторитети. З іншого боку, у розвитку науки цього часузначну роль відіграли успіхи математики, що призвели до виникнення алгебри,аналітичної геометрії, до створення диференціального й інтегрального числень таін.

Лідеромприродознавства в Новий час, завдяки науковій революції XVI – XVII ст., сталамеханіка – наука про рух тіл, що спостерігаються безпосередньо чи за допомогоюінструментів. Ця наука, основана на експериментально-математичному дослідженніприроди, вплинула на формування нової картини світу і нової парадигмифілософствування. Під її впливом формується механістична і метафізична картина світу.Всі явища природи тлумачаться як машини (machina mundi) чи системи машин,створені безкінечним творцем. Правда, творчість бога зведена в цій картині домінімуму – створення матерії і надання їй деякого первісного поштовху, урезультаті якого уся вона починає рухатися. Розплутування цього хаосу і йоготрансформація в космос відбувається вже спонтанно відповідно до закономірностеймеханічного руху і підпорядковане твердій однозначній детермінації. Бог стаєзовнішнім «поштовхом» стосовно створеного ним світу. Таке розуміння світувідрізняє природознавство нового часу не тільки від античної і середньовічноїнауки, але і від натурфілософії ХV-ХVI ст., що розглядали поняття «природа» і«життя» як тотожні (цю позицію можна назвати органіцизмом).

Розвиток науки, інасамперед нового природознавства, ствердження її особливої ролі в розвиткулюдства, спонукає філософів постійно погоджувати свої уявлення й висновки зданими і методами, прийнятими в точному природознавстві.Філософсько-методологічні роботи належать до числа головних праць, у якихсформульовано основні принципи нової, антисхоластичної філософії .

І якщо в середністоліття філософія виступала в союзі з богослов'ям, а в епоху Відродження – змистецтвом і гуманітарним знанням, то в XVII ст. філософія виступає в союзі знаукою про природу. Вона стала уподібнюватися природознавству, перейнявши внього і стиль мислення, і принципи, і методи, і ідеали, і цінності.

У дослідженняхфілософів XVII ст. акцент зроблений на методологічні і гносеологічні проблеми.Пізнання розглядається як дзеркальне відображення дійсності у свідомостілюдини, як спостереження й експериментування з об'єктами природи, щорозкривають таємницю свого буття розуму, що пізнає; причому сам розум наділенийстатусом суверенності. Він наче б то з боку спостерігає і досліджує речі(«сторонній спостерігач»).

Новий час – цеепоха різнобічної критики традиційної середньовічної схоластики. Критикасхоластики і формування нової філософської парадигми здійснювалося з двохпозицій. З одного боку, усвідомлюючи невідповідність схоластичних установок іпонять вимогам життя, філософи XVII ст. – Ф. Бекон, Дж. Локк, Т. Гоббс –стверджували, що побудувати надійну будівлю істинної філософії можна тількиспираючись на дослідно-експериментальне природознавство. Вони заклали основитого гносеологічного напрямку, що одержав назву емпіризму.

З іншого боку,вважаючи головною перешкодою для створення справді наукової філософіїавторитаризм схоластичної філософії, для якого догмати християнськоговіровчення і положення, що містяться в працях «отців церкви» і Аристотеля, булиєдиним джерелом знань, багато хто з філософів Нового часу зверталися доосмислення й узагальнення методів математичного пізнання. Вони – Р. Декарт, Б. Спіноза,Лейбніц – бачили в істинах математики прояв «природного світла» людськогорозуму, що власними силами, без допомоги будь-яких авторитетів і навіть бездопомоги надприродного «одкровення божого» здатний проникнути в будь-якутаємницю й осягти будь-яку істину. Найбільш впливовим і глибоким критикомсхоластики з цих позицій був Р. Декарт. Він став родоначальником того напрямкув гносеології, що одержало назву раціоналізму.

Таким чином, ужез перших кроків формування нової філософії наука поляризує філософські погляди:математика і математичне природознавство впливають на філософію в напрямкуперетворення її в абстрактну раціональну науку, емпірична ж методологіяпідказувала зовсім іншу архітектуру філософських представлень.

Одним з перших,хто протиставив категоріям схоластичної філософії, спекулятивним міркуваннямпро Бога, природу і людину доктрину «природної» філософії, що базується надослідному пізнанні був Френсіс Бекон (1561-1626 рр.). Його часто називаютьостаннім найбільшим філософом Відродження і зачинателем філософії нового часу.

Ф. Бекон уперше сформулював ідеюуніверсальної реформи людського знання на базі утвердження дослідного методудосліджень і відкриттів. «Істина – дочка Часу, а не Авторитету» – кидає Беконсвій знаменитий афоризм. Відтепер, на його думку, відкриття треба шукати усвітлі Природи, а не в імлі Стародавності. «Метою нашого суспільства, – писавБекон, – є пізнання причин і прихованих сил усіх речей і розширення владилюдини над природою, доки все не стане для неї можливим». Тільки істиннезнання, на його думку, дає людям реальну могутність і забезпечує їх здатністьзмінювати обличчя світу. Два людських прагнення – до знання і могутності –знаходять тут свою оптимальну рівнодіючу. Науковий прогрес, думав Бекон,повинен бути досягнутий насамперед за рахунок переходу від схоластичнихспекуляцій до аналізу речей. Схоласти, на його думку, марною витонченістю,порожньою умоглядністю і непотрібними суперечками «підривають твердиню науки».Англійський мислитель вважав, що всі проблеми суспільства можна вирішити наоснові науково-технічного прогресу. І про це дуже докладно він писав у «НовійАтлантиді».

Пошук методу дляодержання позитивного наукового знання – є однією з головних проблем, щопрагнув вирішити Ф.Бекон. Основні його ідеї викладені в таких працях: «НовийОрганон наук»(1620), «Про достоїнство і збільшення наук»(1623), «НоваАтлантида»(1627). У них розробляється філософська доктрина, націлена навстановлення «царства людини» на основі природничих наук, технічних винаходів іудосконалень.

На противагудедуктивній логічній теорії аристотелевого «Органону» Бекон обґрунтувавіндуктивну концепцію наукового пізнання, в основі якої лежить досвід іексперимент і певна методика їхнього аналізу й узагальнення. Центральне місце вметодологічній програмі Бекона займають досвід і індукція. Наукове знання, надумку Бекона, виникає не просто з безпосередніх чуттєвих даних, а зцілеспрямовано організованого досвіду, експерименту. Саме його «ми готуємо яксвіточа, який треба запалити і внести в природу», «оскільки природа речей кращевиражається в стані штучної скрутності, ніж у власній свободі». Експеримент даєможливість ставити досліджувану річ у штучні ситуації, у яких найбільш чітковиявляються ті чи інші її ознаки.

Англійськиймислитель виділяв два типи досвідів – «плодоносні» і «світлоносні». Перші –приносять безпосередню користь людині, другі – приводять до нового знання.Розробка методології проведення таких експериментів – безсумнівна заслугаБекона, хоча експериментальний метод у природознавстві був винайдений ізастосовувався ще Роджером Беконом, Леонардо да Вінчі, Галілео Галілеем. Йому жналежить заслуга введення в широкий інтелектуальний оборот вимоги емпіричногообґрунтування знання.

Теорію«світлоносних» досвідів Бекон виклав у «Новому Органоні» і вона, власне кажучи,змикається з його вченням про індукцію, зі спробою вирішити найскладнішупроблему науково-теоретичного узагальнення емпіричного матеріалу. При цьому вінобґрунтовує метод наукової індукції, «яка робила б у досвіді розділення івибір, шляхом належних виключень і відкидань робила б необхідні висновки».Метод індукції – це логічний шлях руху думки, що характеризує перехід знаннячасткового до знання загального. Це метод, що дозволяє розуму людинианалізувати, розділяти і розкладати природу, відкривати властиві їй загальнівластивості і закони.

Вартопідкреслити, що Бекон розумів, з одного боку, обмеженість наївногосенсуалістичного реалізму, і з іншого боку – абстрактно-спекулятивноїметафізики, вважаючи, що вчений повинен бути мислячим емпіриком, «бджолою».«Шлях бджоли» – це шлях, що з'єднує як переходи від узагальнення досліднихданих до створення теорії, так і переходи від теорії і висновків з неї допостановки нових експериментів. При цьому Бекон, здається, із зайвим оптимізмомвважав, що індуктивний аналіз, що спирається на показання органів почуттів, єдостатньою гарантією необхідності і вірогідності одержуваного висновку.

Теоріяіндуктивного методу органічно зв'язана у вченні Бекона з його аналітичноюметодологією, філософською онтологією і вченням про прості природи і їхніформи. Засоби індукції призначаються для виявлення форм «простих властивостей»,чи «природ», як їх називає Бекон, на які, на його думку, розкладаються всіфізичні тіла. Індуктивному дослідженню підлягають, наприклад, не золото, водачи повітря, а такі їхні властивості як щільність, вага, ковкість, колір,теплота і т.п. Такий аналітичний підхід у теорії пізнання і методології наукиперетворився в міцну традицію англійського філософського емпіризму. Виправданістьпозиції Бекона рівнем розвитку природознавства безсумнівна: фізика займаласявивченням саме такого роду феноменів, досліджуючи природу щільності, пружності,тяжіння, теплоти, кольору, магнетизму.

Як методпродуктивного відкриття індукція повинна працювати по суворо визначенихправилах, наче згідно з певним алгоритмом «майже зрівнюючи обдарування і малощо залишаючи їх перевазі». Однак варто усвідомлювати, що у творчості яка-небудьуніверсальна і загальнозначуща система принципів наукового відкриття навряд чиможлива: вона зв'язує інтуїцію дослідника.

У запалі критикиумоглядних абстракцій і спекулятивної дедукції Бекон недооцінив роль гіпотез іможливостей гіпотетико-дедуктивного методу в науці. А цьому методу, що полягаєв тому, що висуваються певні постулати (аксіоми) чи гіпотези, з яких потімвиводяться наслідки, які перевіряються на досвіді, слідували й Архімед, іГалілей, і Гільберт, і Декарт і інші вчені. Досвід, якому не передує якасьтеоретична ідея і наслідки з її, просто не існує в науці.

Однією з важливихпроблем теорії пізнання є проблема істини. При її рішенні Ф. Бекон виходить зтого, що Бог створив людський розум подібно дзеркалу, здатному відобразити весьВсесвіт. Тому істина – це точне відображення (віддзеркалення) предметів і явищприроди, а заблудження – перекручування цієї дзеркальної «копії» унаслідоквпливу різних факторів, що засмічують свідомість і які Бекон називає «ідолами»(неправильні уявлення, забобони, поняття і т. ін.).

У «НовомуОрганоні» англійський мислитель виділяє фактори, що породжують ці заблудження.Серед них: «ідоли роду», «ідоли печери», «ідоли площі», «ідоли театру». «Ідоли(примари) роду» зумовлені людськими почуттями і його розумом, що частообманюють нас, уподібнюючись нерівному дзеркалу. Недосконалість органівпочуттів переборює, на думку Бекона, експериментальний метод, що фіксує явищаприроди в їхній незалежності від почуттів. До крил же розуму треба підвішуватигирі, щоб він тримався ближче до землі, до фактів. Ці ідоли найбільш стійкі;цілком викорінити їх неможливо, але їх можна нейтралізувати, максимальнозагальмувавши їхню дію.

Крім «ідолів»,загальних усьому людському племені, у кожної людини є «своя особлива печера»(«ідоли печери»), що додатково «послабляє і спотворює світло природи»(індивідуальні особливості людської психіки і фізіології, характер людини, йоговиховання і т.п.). Бекон вважав, що виправити досвід індивіда може колективнийдосвід. Частина заблуджень укорінена, на його думку, у недосконалості інеточності мови – «ідоли площі» – (неправильне вживання слів особливо поширенена ринках і площах). Разом з мовою ми несвідомо засвоюємо всі забобони минулихпоколінь і виявляємося в полоні заблуджень. І, нарешті, багато заблудженькореняться в некритичному засвоєнні чужих думок (насамперед, на думку Бекона,поглядів Аристотеля) – «ідоли театру». Це впливає на розвиток наукового знання.Але як не могутні і завзяті всі ці ідоли, в основному вони можуть бутипереборені і пізнання об'єктивної істини, стверджує Бекон, можливо на основіпобудови нової науки і істинного методу.

Таким чином,вченням про «ідолів» Бекон прагнув очистити свідомість дослідника відпережитків схоластики і створити передумови для успішного поширення знань,заснованих на дослідному вивченні природи. Тим самим він підготував необхіднийклімат для І.Ньютона, що поглибив експериментально-індуктивну методологіюБекона, створивши на її основі класичну механіку. Його робота «Математичніначала натуральної філософії», видана в 1687 р., стала першою всеосяжноюгіпотетико-дедуктивною системою механіки, якій було призначено визначатирозвиток природничонаукової думки більш 300 років.

3 Раціоналізм Р. Декарта

РенеДекарт (1596-1650 рр.) — у латинському написанні Картезій — французькийфілософ, математик, фізик, фізіолог, один з основоположників європейської ісвітової філософії Нового часу і родоначальник раціоналістичної методології втеорії пізнання.

Навідміну від Бекона, французький мислитель зброєю неупередженості зробив методуніверсального сумніву, основаного на розумному скептицизмі. Цей сумнів не єневір'я в пізнаванність усього сущого, а лише прийом для знаходження безумовнодостовірного начала знання. Декартів сумнів виконував конструктивну роль, томущо з його допомогою відбувалося очищення розуму від стереотипів схоластичногосвітогляду і пошук достовірних істин. Людина, що сумнівається, завжди думає, аякщо думає, значить існує. Звідси знаменитий висновок Декарта «Я думаю,отже, існую» («cogito ergo sum»). Цей принцип означав установкуне на засвоєння чужих думок, а на створення своїх власних. Сумнів повинензнести будівлю традиційної культури і розчистити ґрунт для культурираціоналістичної. «Архітектором» цієї культури буде, за задумомДекарта, його метод — новий спосіб пізнання світу, що у кінцевому рахунку зробитьлюдей «хазяїнами і панами природи».

У«Роздумах про метод» Декарт усіма засобами раціоналістичноїметодології прагне показати, що, тільки досягнувши властивих математичномумисленню ясності і достовірності, можна сподіватися й в інших науках досягтиабсолютно істинного, неминущого знання.

Метод,як його розумів Декарт, повинен перетворити пізнання в організовану діяльність,звільнивши його від випадковостей, від таких суб'єктивних факторів, якспостережливість і гострий розум, з одного боку, удача і щасливий збіг обставин,з іншого. Образно кажучи, метод перетворює наукове пізнання з кустарногопромислу в промисловість, зі спорадичного і випадкового виявлення істин — усистематизоване і планомірне виробництво.

ПодібноБекону, Декарт усвідомлював обмеженість традиційної аристотелевської логіки, щомістить не тільки правильні і корисні приписи, але і багато непотрібного. Вонабільше придатна для викладу уже відомого, ніж до відкриття нового, пише Декарту «Роздумах про метод».

Правильнийже метод повинен бути ефективним саме у відкритті нового. На відміну відБекона, що поставив у фокус своєї методології дослідно-індуктивні дослідження йапелював до досвіду і спостереження, Декарт звертався до розуму ісамосвідомості, а свою методологію орієнтував на математику. Методологічніпошуки Картезія йшли поруч з математичними.

Колишнянаука виглядає, на думку Декарта, так як древнє місто з його позаплановимибудівлями, серед яких, утім зустрічаються і будівлі дивної краси, але в якомунезмінно криві і вузькі вулички. Нова наука повинна створюватися за єдинимпланом і за допомогою єдиного методу. У Декарта цей метод називається«універсальна математика», оскільки математика є зразком строгого іточного знання, якому повинна наслідувати і філософія, щоб стати найбільшдостовірною з наук. Розвиваючи цю ідею, Картезій вписав своє ім'я золотимибуквами в історію філософії як родоначальник філософського раціоналізму, згідноз яким загальний і необхідний характер істин математики і точногоприродознавства має джерело не в чуттєвому досвіді, а в розумі.

Відповіднодо цього, математика повинна стати головним способом пізнання природи, тому щосаме поняття природи Декарт істотно перетворив, залишивши в ньому тільки тівластивості, що складають предмет математики: протяжність (величину), фігуру ірух.

Загальнийі необхідний характер математичного знання, за Декартом, випливає з природисамого розуму. Отже, провідну роль у пізнанні відіграє дедукція, що опираєтьсяна цілком достовірні аксіоми, що осягаються інтуїтивно. Інтуїція визначається Декартомяк виразне, «надійне поняття ясного й уважного розуму, що породжене лишеприродним світлом розуму і завдяки своїй простоті більш достовірне, ніж самадедукція». Перевага інтуїції перед дедукцією — її безпосередність, що невимагає ніякої напруги пам'яті. Однак виявити її змістовність здатна тількинаступна дедукція. Дедукція відрізняється від індукції опосередкованістю прививеденні істини. Згідно з Декартом, істинна дедукція на відміну від логічної(від силогізму), полягає в отриманні абсолютно нових істин, а не тих, котрізнаходяться неявно у вихідному посиланні. Тому така дедукція мислилася якевристичний метод. Вона повинна бути безперервною, тому що досить пропуститилише одну ланку, як розрушиться весь наступний ланцюг. Достовірність кожної ланкигарантується тільки достовірністю всіх інших.

Згіднодекартівському раціоналізму вирішальним свідченням істиності теорії є їївнутрішня логічність, ясність і очевидність, а логічними ознаками достовірногознання є загальність і необхідність. Вони не можуть бути виведені з досвіду ійого узагальнень, а можуть бути почерпнуті тільки із самого розуму, або зпонять, властивих розуму від народження (теорія «вроджених ідей»Декарта), або з понять, що існують у вигляді задатків, нахилів розуму.

Раціоналістичнийметод Декарта, концентруючи увагу на діяльності людського розуму в процесізбагнення істини, є прямою протилежністю методу емпіризму Бекона, основаному надослідному виведенні аксіом знання.

4 Проблема людини у філософії Нового часу

Образлюдини, оспіваний в епоху Відродження, і ейфорічне поклоніння йому змінилося вXVII ст. більш тверезим і в загальному більш вірним поглядом на неї. Якщо вепоху Відродження ідея єдності людини і природи тлумачилось в дусі домінуваннялюдських характеристик — антропоцентризм, то в XVII ст. акцент змістився навинятково «об'єктивне» тлумачення людини як цілком підлеглої природі(«цілого» — «частини»).

Відповіднодо механістичної картини світу цієї епохи людина розглядалася як машина,«машина, що складається з кісток і м'яса» (Декарт), як істота,життєдіяльність якої описувалась механічними законами. Правда, ця істота маєздатність мислити: «мисляча річ, чи річ, що вміє мислити» (Декарт).

Життя,на думку найбільш відомого англійського філософа цієї епохи Т.Гоббса, чисто механічнийі автоматичний процес — «життя є лише рух членів», причому серце — цепружина, нерви — нитки, суглоби — колеса, що дають рух усій машині людськоготіла, тому що так хотів Майстер. Принцип механістичного розумінняжиттєдіяльності людини Гоббс розвивав послідовніше ніж Декарт, тому щовідмовився від ідеї розумної душі, що складає прояв особливої, духовноїсубстанції. З його погляду, людина це частина природи, функції якої принциповозводяться до механічного руху, а закони розуму — до законів математики. В тойже час багато філософів розглядали зв'язок тіла і свідомості як випадковий.

Усілюди як часточки природи цілком підкоряються дії її законів, включені в ланцюгсвітової детермінації. Загальна причинна необхідність, виключає випадковість івизначає всю людську діяльність. Уявлення про свободу волі, вважаютьраціоналісти XVII ст., одне із найживучіших людських заблуджень, основаних натому, що люди усвідомлюють тільки свої бажання, але звичайно дуже далекі відрозуміння причин, якими вони до них визначаються. «Воля не є річ уприроді, а лише фікція» — пише Спіноза. При цьому він, власне кажучи, невиходить за межі знаменитої формули античних стоїків: того, хто погоджується,далі ведуть, а того, хто пручається, вони тягнуть.

Удусі «століття розуму» Спіноза стверджує, що «свобода є пізнананеобхідність» і усе відбувається відповідно до розуму. Пізнаючи природнунеобхідність, людина стає вільною і може керувати своїми пристрастями йафектами, у яких виявляється поневолення людини, його неусвідомлена залежністьвід зовнішніх обставин його життя.

Такерозуміння людини і її свободи стало основою розробленої Спінозою етики.Моральна цінність людських вчинків детермінована безпосередньо характером йогознань про світ природи і про його власне існування. На цій основі Спінозасконструював ідеал людини, яка в усьому послуговується розумом. Ступіньморальної досконалості прямо пропорційний тому, наскільки людина керується усвоїх вчинках розумом. Таку людину філософ називає мудрецем, чи вільноюлюдиною. Мудрець не знищує свої пристрасті, а перетворює їх, підпорядковуючирозуму. Тому удосконалення розуму — головна мета морального існуванняособистості.

Однакспостерігаючи суперечливість відносин людини і суспільства, нідерландськиймудрець коливається у своїх соціально-етичних висновках. З одного боку вінзакликає, щоб люди «жили, нарешті, винятково під владою розуму», а зіншого боку — меланхолійно завершує «Етику» висновком про те, що шляхдо свободи, неможливої без керівництва розумом, дуже важкий і відкритий длянебагатьох. І це цілком природно, оскільки «усе прекрасне так само важко,як і рідко». Тобто свобода, на думку Спінози, — рідке явище і надбаннялюдського життя. Вона — доля інтелектуальної еліти: між вільним і невільнимСпіноза споруджує важкий бар'єр знання. (Цю думку стверджує і Лейбніц:детермінуватися розумом до кращого — це і значить бути найбільш вільним).

Раціоналізму широкому значенні слова був характерний для переважної більшості мислителівцієї епохи. Тому як би не відкидав Паскаль однобічний раціоналізм, але врозумінні достоїнств людини він цілком був солідарний з великими раціоналістамицього часу: «усе наше достоїнство складається в думці. Тільки вонапіднімає нас… Будемо ж прагнути добре думати: це є основа моралі»...)

Безлічфрагментів Паскаля є варіацією на цю тему. Ознаки «величі» людинирізноманітні. Так, людина усвідомлює безмежність, неосяжність Всесвіту і своєскромне місце в ньому, свою «онтологічну нікчемність» і тим самим, надумку Паскаля, підіймається над ним. «Велич» людини виражається й утому, що вона «носить у собі ідею істини», шукає істину, інколижертвуючи усім заради неї. У плані моральному «велич» людини полягаєв прагненні до добра, даному йому від «природи», любові до духовногоначала в собі й в інших, повазі до моральної істини, тобто морального ідеалу.

Алеоднобічне перебільшення переваги людини, абсолютизація його «величі»призводять, згідно Паскалю, до прямо протилежного результату — до небезпекивпасти в іншу крайність і перебільшити «нікчемність» людини. Це значилоб уподібнити її тваринам і стерти ту грань, що відокремлює людське життя відтваринного існування. При цьому слід зазначити, що, на думку Паскаля, не самапо собі «тваринна природа» людини складає його нікчемність. Вона лишеумова, а не причина його нікчемності. Причина ж полягає у волі людини, що абокерує несвідомими інстинктами і підіймає її, або затягує її на шлях«тваринного рівня» буття.

«Велич»і «нікчемність» людини виступають у Паскаля як своєрідні діалектичніпротилежності, що взаємно обумовлюють, породжують і разом з тим виключають однаодну, утворюючи внутрішньо суперечливу і нерозривну єдність. При цьому Паскаль,зі смутком відзначає, що «нікчемність» ще більш багатолика, чим«велич». Він пише про «нікчемність» людини як«атома», загубленого в неосяжних просторах Всесвіту, у порівнянні звічністю якого, життя людське є тільки «тінь, що промайнула на мить ізникла назавжди».

«Нікчемність»людини виражається й у неможливості «все знати» і «всерозуміти». У моральному відношенні Паскаль вбачає «нікчемність»людини в недоліках і пороках окремих людей, суєтності їхнього життя,суперечливості їхніх бажань і дій, злиденності міжособистісних відносин,нездатності людини домогтися щастя. «Убогість» і«нікчемність» індивідуального буття людини збільшуються«нікчемністю» його соціального оточення, у якому панує сила, а несправедливість. Важливо зазначити, що Паскаль, хоча і багато пише про«незначність» людини, але ні в якому разі не оспівує цю«нікчемність». Він воістину страждає від недосконалості людини іспівчуває «бідному людству» у його тяготах і нестатках. Він рішучезасуджує скептиків, що перебільшують «нікчемність» людини йуподібнюють її тварині, що живе тільки інстинктами. Паскаль проти усякоїфілософії розпачу, що віднімає в людини надію на краще майбутнє. Якщо він іговорить про «нікчемність» людини, то насамперед з позицій їїдостоїнства і «величі»: «пізнай же, гордій, який парадокс тиє».

ФілософиXVII ст. стверджують право людини на волю, щастя, розвиток, і прояв своїхздібностей. Ці умонастрої втілилися в ідеалах індивідуалізму, що у специфічнійформі реалізували ідею величі особистості.

Уфілософії Нового часу обговорюється не тільки проблема людини, але і проблемасправедливого устрою суспільства, сутності держави. Мислителі цієї епохизробили спробу розкрити земну основу держави, обґрунтувати думку, що держава нерезультат божественного творення, а продукт свідомої діяльності людей,результат людського, а не божественного встановлення. Формується так названатеорія «суспільного договору», що пояснює виникнення державної владиугодою між людьми, змушеними перейти від незабезпеченого захистом природногостану народу (status naturalis) до стану цивільного (status civilis). Істотнийвнесок у її розробку вніс Томас Гоббс (1588-1679 рр.).

Напершій стадії розвитку людського суспільства панує природне право: право кожноїлюдини на все, чого він потребує, чого він бажає. Фактично воно означаєнеобмеженість людської свободи в прагненні підтримувати своє існування іполіпшувати його будь-якими доступними засобами: «люди від природи схильнідо жадібності, страху, гніву й іншим тваринним пристрастям»..., вони діють«заради любові до себе, а не до інших»… Гоббс не шкодує фарб длязображення жадібності і навіть хижості людей у їхньому природному вигляді. Вінвиражає цю похмуру картину стародавнім прислів'ям «людина людинівовк». Звідси зрозуміло чому природний стан є безупинною «війноюкожного з кожним». Така війна загрожує самознищенням. Тому життєвонеобхідно для всіх людей змінити природний стан на цивільний, державний.

Головноюознакою такого стану є наявність сильної централізованої влади. Воназасновується шляхом суспільного договору, у якому беруть участь усі без винятку«атомізовані» соціальні індивіди. Держава ставить на місце законівприроди закони суспільства, обмежуючи природні права цивільним правом. Законидержави, згідно з Гоббсом, повинні обмежувати свободу окремих людей, щоб вонине змогли заподіяти шкоди іншим: «суспільна влада» тримає у вузді інаправляє всі дії людей до суспільного блага”.

Така“суспільна влада” повинна спиратися на добровільне зречення від права володітисамим собою і передачі його «певним зборам мужів»,… «коли жтак станеться, називають множину, у такий спосіб об'єднану в одну особливуспільність, громаду, державу, по-латинському civitas. Так народився цей великийЛевіафан» (Гоббс).

Держававиступає в політичній теорії Гоббса продуктом суспільного договору, гарантоммиру і процвітання членів суспільства, дає можливість кожній людині реалізуватиті права, якими вона володіє від природи: правом на життя, безпеку, наволодіння майном.

Гоббсбув прихильником сильної абсолютистської державної влади, тому що він вважає,що тільки вона здатна усунути всі залишки «Природного стану» і усісуперечки і безладдя. Правда, монарх, що її очолює, повинний спиратися нарозум, піклуватися про розвиток економіки, про духовне і матеріальне звеличенняпідданих, про підняття рівня моралі. У цьому йому допомагають закони, їхобов'язковість гарантується державною владою.