Реферат: Принцип "мімезису" в античній естетиці

/>/>Зміст

Вступ

1 Поняття мімезису в історії

2 Копіювання як логічне продовження принципу „мімезису”

3 Художнє відображення

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Мімезис – в античній естетиці основнийпринцип творчої діяльності художника. Виходячи з того, що всі мистецтвабазуються на мимезисі, саму суть цього поняття мислителі античностірозтлумачували по різному.

Піфагорейцівважали, що музика копіює “гармонії небесних сфер”. Демокріт був упевнений, щомистецтво в широкому його розумінні (як продуктивної творчої діяльності людини)походить від копіювання людини твариною (ткацтво від копіювання паука,домобудівництво – ласточці, співи – птахам).

Більшдетально теорія мимезису була розроблена Платоном і Аристотелем. При цьомутермін “мимезис” наділявся ними широким спектром значень. Платон вважав, щокопіювання складає основу будь-якої творчості. Поезія, наприклад, можекопіювати істині і благу. Однак мистецтва обмежуються копіюванням предметів абоявищам матеріального світу, і в цьому Платон вбачав їх обмеженість і недосконалість.Власне естетична концепція мимезису належить Аристотелю. Вона включає в себе іадекватне відображення дійсності (зображення речей такими якими вони були і є),і діяльність творчої уяви (зображення їх такими, як пр них говорять і думають),і ідеалізацію дійсності (зображення їх такими, якими вони повинні бути).

Взалежності від творчої задачи художник може свідомо або ідеалізувати, возвиситисвоїх героїв (як робить трагічний поет), або представляти їх у смішному інеприглядному вигляді (що присутнє автрам комедій), або зображувати їх взвичайному вигляді. Метою мемезису в мистецтві, згідно Аристотеля, — придбаннязнань і збудження почуття задоволення від “воспроизведения”, споглядання іпізнання предмету.

Художникипізньої античності, як правило, виділяли один з аспектів арістотелівськогорозуміння мемезису. Так, в еліністичній теорії і практиці зображувальнихмистецтв володарювала тенденція створення ілюзорно-натуралістичних зображень. Всередні віки міметична концепція мистецтва поступається місцемобразно-символічній, а сам термін “мимезис” наповнюється новим змістом. УПсевдо – Діонісія Ареопагита, наприклад, “неподражаемім подражанием” названосимволічний образ, “по контрасту” означаючий “умонепостигаемій” архетип.

Подальшийрозвиток концепція мимезису отримала в теорії копіювання. Теорія копіювання –концепція виникнення і сутності мистецтва, яка зародилася в античній естетиці(мимезис) і отримала розвиток в естетиці Відродження і нового часу, а такожзнайшла відображення і в сучасних естетичних концепціях (Лукач, Ауербах), втеорії реалістичного мистецтва.

1 Поняття мімезису в історії

 

Вершиноюантичної естетики називають теоретичну спадщину Аристотеля, а саме його роботи“Поетика”, “Риторика”, “Політика”, “Метафізика”, “Етика”, що висвітлюють широкеколо естетичних проблем.

Утеорії Аристотеля також простежується захоплення Космосом — носієм гармонії,порядку, довершеності, а естетичне пізнання і мистецтво він розглядає яквідображення світової гармонії. Аристотель вперше дав розгорнуту структуруестетичних категорій, запропонував власне розуміння прекрасного, трагічного,комічного. Серед значних теоретичних досягнень філософа — обґрунтуванняосновного принципу творчої діяльності митця — “мімезису”— наслідуваннядійсності. Аристотель вважав, що мімезис властивий людині з дитинства. Саме цим— здатністю до наслідування — людина відрізняється від тварин. Черезнаслідування людина набуває перші знання, навички. Результати наслідуваннявикликають захоплення, почуття задоволення, адже у них наявне впізнавання.

Поняття“мімезис” пізніше було трансформоване у розробку пізнавальної та емоційноїфункцій мистецтва, адже, на думку Аристотеля, наслідування не лише стимулюєвпізнавання, а й породжує почуття задоволення, стимулює уяву. Саме цявластивість мімезису була використана як своєрідний зв’язок для введенняобразно-символічної концепції у середні віки.

Естетичніпогляди Аристотеля пов’язані не лише з етичною проблематикою, а й зпедагогікою, елементами психології, мистецтвознавством; він розглядав мистецтвочерез нові координати — роди й жанри. Видова специфіка мистецтва також єнаслідком можливостей мімезису через надзвичайно широкий арсенал засобів: звук,фарбу, слово, відчуття форми. Якщо теорія творчості Платона наголошувала намістичних, поза реальних стимулах обдарованості, то твір Аристотеля “Поетика”закликав до узагальнення художнього досвіду, його передачі іншим у процесівиховання, освіти.

Слідзазначити, що теорія Аристотеля завжди спиралася на аналіз конкретних художніхтворів. Учений посилався на практику видатних митців, найчастіше на Гомера таСофокла.

Дослідникитворчої спадщини Аристотеля вважають, що він присвятив Гомерові кількаспеціальних праць, а для свого вихованця Олександра Македонського відредагував“Іліаду”.

Порівнюючитворчість історика і поета, Аристотель віддає перевагу поетові: “Історикговорить про те, що справді сталось, а поет — про те, що могло б статися. Томупоезія має більш філософський і серйозний характер, ніж історія. Поезіяговорить більше про загальне, а історія — про окреме”.

УАристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У«Метафізиці» Аристотель дає визначення основного закону буття,подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, щоодночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щободне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковомурозумінні.

Естетичнаспадщина Аристотеля пройнята глибокою повагою до художньої творчості, до митця.Значне місце у теоретичних розробках філософа займає процес дослідження новихестетичних понять і подальше теоретичне обґрунтування вже існуючих абовикористання їх саме для аналізу естетичних явищ. Це стосується не лише мімезису(наслідування), калокагатії (гармонія зовнішнього і внутрішнього), а йкатарсису (очищення). Аристотель залучає до аналізу естетичних проблем такіпоняття, як “канон” — система норм і правил у розвитку мистецтва; “гедонізм” —насолода, наголошення на чуттєво-емоційній природі мистецтва; “алегорія” —образне іномовлення.

Самепогляди Аристотеля можуть бути прикладом динамічних процесів не лише узбагаченні проблематики науки, а й у виробленні власногопонятійно-категоріального апарату, спираючись на який естетика у подальшомустала самостійною наукою.

2 Копіювання як логічне продовження принципу „мімезису”

 

Нарізних етапах історії естетики поняття “копіювання” інтерпритувалосяпо-різному, іноді протилежним образом. Чернишевський обстоював правильністьперекладу грецького терміну “мимезис” як копіювання, вважаючи, що його сутьбільш точно передається словом “воспроизведение”, яке пропонує, на відміну відкопіювання, повторення осмислене і основане на свідомості того, щовоспроизводится.

Взахідноєвропейській середньовічній естетиці, в естетиці Відродження і новогочасу синонімами “копіювання” виступали синоніми “імітація”, “копіювання”,причому часто ці терміни були носіями суттєво різних значень. Так у французькійестетиці класицизму “імітація пророди” мистецтвом осмислювалась як їїідеалізоване відтворення, а в концепціях реалізму ця ж формула означала“портретне”, “наївне” тобто правдиве, відтворення реальності. Відповідно,логіка естетики класицизму вела до підміни принципу “копіювання природи”вимогою “копіюванням античності”, тоді як в реалістично орієнтовній естетицісутність поняття “копіювання” та природа тлумачилися буквально, тобто метамистецтва вбачалася у достовірному зображенні всієї чуттєво сприйнятноїреальності буття, природної та соціальної.

У ХІХст. розвинута теорія реалізму відкинула поняття копіювання, замінивши йогопоняттям відтворення (Зілинський, Чернишевський) дійсності, підкреслюючи тимсамим пізнавальний та ціннісний характер образного подвоєння світу. Спробивідтворити в наш час концепцію мистецтва, як копіювання, хоча і підкреслюютьпізнавальну, а не ілюзіоністичну спрямованість художньої діяльності, недозволяють визначити її справжню природу, тобто не до оцінюють, якщо зовсім неігнорують, суб’єктивний елемент в художній творчості, ціннісно – усвідомлюючийта творчо – перероблюючий характер художнього подвоєння реальності. Взявшираціональний зміст із всіх трактувань мистецтва як копіювання, не заперечуючитерміну „відтворення дійсності”, естетика марксизму найбільш точно передає своєрозуміння відношення мистецтва до дійсності за допомогою понять „засвоєння” та„відображення”.

3 Художнє відображення

 

Художнєвідображення являється специфічною формою освоєння дійсності в мистецтві.Методологічною основою розуміння сутності художнього відображення є теоріявідображення, що розкриває загальні закономірності та способи адекватного осягніння світу.

Процесвідображення в мистецтві, включаючи мислення художника, обумовлений природоюхудожньої діяльності, особливим духовно – практичним способом освоєння світу.Спроби усвідомити характер відображення життя в мистецтві застосовувалися вже вантичності.

Історичнаконкретизація уявлень про копіювання супроводжувалася подоланням однобічнихтенденцій в трактуванні художнього відображення Гете, наприклад заперечуючизмішання природи з мистецтвом, виступає проти недооцінки суб’єктивної творчоїактивності „істинного художника”.

Чернишевськийпо-новому ставить питання про соціальний зміст художнього відображення в процесірозпізнавання суспільно значущого внутрішнього змісту життя, закріплює в теоріїмистецтва поняття відтворення дійсності. Утвердження в художній культуріпринципу конкретно – історичного відтворення життя обумовлює поглибленняреалістичного відображення дійсності в мистецтві.

Завдякихудожньому відображенню в мистецтві здійснюється осягнення та акумулюванняуніверсального людського досвіду. Суттєвий момент художнього відображення –творче узагальнення емпіричного матеріалу, його естетичне перестворення. Світ,що створюється художником, не просто копіювання або подвоєння життя, а особливахудожня реальність. Методологічно значущим у цьому відношенні є теза німецькогофілософа Л. Фейєрбаха: „Мистецтво не потребує визнання своїх творів задійсність”.

Відступвід натури, від даного у відображенні дійсності закладений в духовно –практичній природі мистецтва, що націлене на освоєння світу в його змістовнійперспективі.

Художнєвідображення передбачає особистісне відношення творця мистецтва до пізнаваємихоб’єктів, вираз його суджень, почуттів, ціннісних установок. Участь художника увідкритті того, що закладено в об’єктивній дійсності, надихає художнє пізнання.

Специфічноювластивістю художнього відображення є його його висока естетична вибірковість,орієнтація на можливе й ймовірне. Смисл художніх узагальнень лежить увідбиранні суттєвого та закономірного, у розкритті типових характерів таситуацій, створенні ціннісно значущої художньої картини світу.

Висновки

 

Такимчином принцип мімезису тісно пов’язаний з поняттями копіювання та відображення.З плином часу арістотелівська концепція мімезису розвинулася у теоріюкопіювання та художнього відображення, що багато в чому збагатило та розширилорозуміння мистецтва.

Проникненняв цілісний емпіричний процес соціального буття дозволяє художнику вловитискриті, ще не пізнані тенденції реальності, що розвивається, демаскувативидимість випадковості, оголити те, що може і повинно бути. Естетично розвинутемислення художника гостро вловлює становлення нового, оперативно проникає всутність назріваючих проблемних ситуацій. Недарма прийоми художньогоузагальнення, типізації суспільних явищ широко використовуються і в науково –теоретичному соціальному пізнанні. Мистецтво володіє унікальним досвідом увідображенні людського буття, осягненні майбутнього.

Яксфера відображення світу людини та людського відношення до світу мистецтво –продуктивний спосіб розгорнутого уявлення соціально – чуттєвого колективногодосвіду, проектування нових можливостей людського самоствердження. Характер таметод художнього відображення обумовлює тип образного відтворення дійсності,міру достовірності та художньої умовності. Способи художнього відображеннявиникають в процесі безпосередньої художньо – естетичної діяльності та розвиткукультури.

Список використаної літератури

 

1.  Античные риторики. — М., 1978

2.  Лосев А.Ф., Тахо-ГодиА.А. Аристотель. Жизнь и смысл. — М., 1982

3.  Джохадзе Д.В. ДиалектикаАристотеля. — М., 1971

4.  Воронина Л.А. Основныеэстетические категории Аристотеля. — М., 1975

5.  Лосев А.Ф. Историяантичной эстетики. Аристотель и поздняя классика. — М., 1975

6.  Левчук Л., Оніщенко О.Основи естетики. – К., 2000

7.  Эстетика: Словарь/ Подобщ. ред. А. Беляэва. – М., 1989