Реферат: Класична школа політичної економії

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ  ТА  НАУКИ  УКРАЇНИ

ХЕРСОНСЬКИЙНАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ГЕНІЧЕСЬКИЙФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРАЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

РЕФЕРАТ

з дисципліни „ Історія економічних вчень”

натему: «Класична школа політичної економії»

Виконала :                   студентка групи 3зГБ   

Перевірив:                   старший викладач     

ПЛАН

Характерні особливості класичної політичної економії

Виникнення класичної політичної економії в Англії і Франції.

Економічна теорія фізіократів у Франції.

Економічне вчення А. Сміта.

Д. Рікардо — економіст епохи промислової революції.

1. Характерні особливості класичної політичної економії

Класична політична економія — один із наукових на­прямівсвітової економічної думки другої половини XVII — першої половини XIX ст.

Класична політична економія виникла тоді, коли під­приємницькадіяльність вслід за сферою торгівлі, грошо­вим обігом набуває поширення у сферівиробництва в ціло­му. В промисловості інтенсивно розвиваються мануфакту­ри,розширюються торгівля і кредит, з'являються нові дже­рела доходу, формуєтьсяпромисловий капітал, який все більше підпорядковує собі торговельний.

Економічні положення меркантилістів (про золото і срібло якосновну форму багатства, а зовнішню торгівлю як їх джерело), іншіпротекціоністські настрої, які гальмува­ли розвиток виробництва, зумовилинеобхідність виникнен­ня нової економічної концепції — концепції економічноголібералізму, яка базується на принципах вільного підпри­ємництва і конкуренції,невтручання держави в економічні процеси. За цих умов і виникла класичнаполітична еко­номія.

На відміну від меркантилістів класики політичної еко­номіїпредметом дослідження обрали сферу виробництва.

Найбільший внесок у формування і розвиток класичноїполітичної економії внесли англійські й французькі вчені-економісти XVII—XIX ст. — В. Петті, П. Буагільбер, Ф. Кене,А. Тюрбо, А. Сміт, Д. Рікардо, Ж.Б. Сей, Т. Мальтус, Дж. Мілль та ін.

2. Виникнення класичної політичної економії в Англії і Франції

Уільям Петті (1623—1687) — основоположник класич­ноїшколи політичної економії в Англії. Народився у м. Рамсі (Англія) в сім'їткача. Дістав освіту в Лейдені, Па­рижі та 3 роки навчався в Оксфордськомууніверситеті. У 27 років здобув ступінь доктора. Через 10 років став вели­кимземлевласником. У 1658 р. Петті був обраний до парла­менту, де висунув ідеїреформування податкової системи, організації статистичної служби, проектиполіпшення торгівлі.

Перший серйозний економічний твір Петті — «Трактат проподатки і збори» (1662 р.). Серед інших відомих творів можна назвати такі:«Політична анатомія Ірландії» (1672 р.), «Політичнаарифметика» (1576 р.), «Декілька слів з приво­ду грошей» (1682р.).

Петті — перший автор трудової теорії вартості, в основі якоїлежить вчення про природну ціну (вартість). Розріз­нював внутрішню вартість,яку і називав «природною ціною», і ринкову ціну. Вартість визначаввитраченою пра­цею, встановлюючи кількісну залежність величини вартості відпродуктивності праці.

Вважав,що утворення багатства відбувається у сфері матеріального виробництва самезавдяки праці. Широко відома фраза Петті: «Праця — батько й активнийпринцип багатства, а земля — його мати». Стверджував, що торгівля не єджерелом створення національного багатства.

Виступав проти припливу дорогоцінних металів, оскіль­ки бачиву ньому джерело зростання цін.

Говорив про існування пропорції грошей для торгового обміну:надлишок грошей призводить до зростання цін, а їх нестача — до скороченняобсягів робіт, що виконуються, і низького рівня податкових платежів.

Створив економічну статистику (політичну арифметику) ізапропонував метод обчислення національного прибутку.

Загаломвчення Петті описове, але аналізуючи низку економічних явищ, він наближаєтьсядо розкриття їхньої сутності.

Він вважав, що рента — додатковий продукт, який зали­шаєтьсяпісля витрат (заробітної плати і насіння). Конкретні її вияви — земельна рентаі грошова рента, тобто відсоток.

Петті ввів поняття «диференціальна земельна рента»,причини існування якої вбачав у різній родючості та місце­знаходженні земель.Він вважав також, що ціна землі є су­мою річних рент за 21 рік. (Кількістьроків визначав, вихо­дячи з часу одночасної тривалості життя трьох поколінь.)

Позичковийвідсоток Петті вважав платою за незруч­ності, що заподіюються кредитору припозичанні грошей. Рівень відсотка не повинен перевищувати розміру ренти з тієїкількості землі, яку можна купити на позику.

П'єр Буагільбер (1646—1714) — фундатор класичної школи економічної думки уФранції. Народився в 1646 р. у сім'ї дворянина. Дістав юридичну освіту. З 1677по 1689 р. займав посаду судді, а потім генерального начальника су­довогоокругу Руана.

У 1696 р. вийшла книга Буагільбера «Докладнийопис стану Франції», в якій автор жорстко критикує політику меркантилізму.У 1707 р. видав праці «Обвинувачення Франції» і «Трактатпро природу багатства», в яких дається характеристика кризової ситуації векономіці Франції.

П'єр Буагільбер дав обґрунтування трудової теорії вар­тості(незалежно від У. Петті). У ній величина "істинної вартості" визначаласявитратами праці.

Джерелом багатства він вважав сферу виробництва, а сферіобміну відводив роль умови для розвитку економіки. Виступав проти однобокогозаохочення промисловості, за­хищаючи розвиток сільськогосподарськоговиробництва, в якому бачив основу економічного зростання Франції. До поняття«багатство» включав не тільки гроші, а й усю різно­манітність благ іречей.

Недооцінював роль грошей як товару, вважаючи, що вонизаважають обміну товарів за "істинною вартістю". У грошах Петтівбачав основне зло і причину народних бід і вважав, що для викорінювання владигрошей необхідно звести їх роль до простого засобу обігу.

Є попередником фізіократів.

Французька школа класичної політичної економії на відміну віданглійської вела рішучу боротьбу з політикою меркантилізму.

Француз П. Буагільбер бачив у грошах причину пору­шеньсправедливого обміну між товарами; англієць У. Петті вважав гроші двигуномрозвитку економіки.

Французька класична школа вважала, що мета виробниц­тва —споживання, тому більшу увагу приділяла вивченню споживної вартості. Англійськашкола оцінила значення ка­піталізму в розвитку продуктивних сил і взяла заоснову міно­ву вартість. П. Буагільбер ідеалізував сільськогосподарськевиробництво, а У. Петті був прихильником розвитку промис­ловості. Французькашкола виражала інтереси дрібної бур­жуазії, а англійська школа — промисловоїбуржуазії.

3. Економічна теорія фізіократів у Франції

Фізіократія (з гр. — «влада природи») — напрям кла­сичної політичноїекономії у Франції, який центральну роль в економіці відводивсільськогосподарському виробництву.

Фізіократи піддавали критиці меркантилізм, вважаючи, що увагавиробництва має бути спрямована не на розвиток торгівлі та нагромадженнягрошей, а на створення достат­ку «творів землі», в чому, на їхнюдумку, полягає справжній достаток нації.

Фізіократизм виражав інтереси великого капіталістич­ногофермерства.

Нейтральні ідеї теорії фізіократії такі.

Економічні закони мають природний характер (тобто зрозумілікожному), і відхилення від них призводить до порушення процесу виробництва.

Джерелом багатства є сфера виробництва матеріальних благ —насамперед землеробство. Тільки землеробство є про­дуктивним, оскільки прицьому працюють природа і земля.

Промисловість фізіократи вважали безплідною, невироб­ничоюсферою.

Під чистим продуктом вони розуміли різницю між сумою всіхблаг і витратами на їх виробництво. Цей надлишок (чи­стий продукт) — унікальнийдар природи. Промислова пра­ця лише змінює його форму, не збільшуючи розміручистого продукту. Безплідною вважалася і торгова діяльність.

Фізіократи проаналізували речовинні складові капіта­лу,розрізняючи «щорічні аванси», річні витрати і «первинніаванси», які становлять фонд організації землеробського господарства івитрачаються відразу на багато років упе­ред. «Первісні аванси»(витрати на землеробське облашту­вання) відповідають основному капіталу, а«щорічні аван­си» (щорічні витрати на сільськогосподарське виробниц­тво)— оборотному капіталу.

Гроші не зараховувалися до жодного з видів авансів. Дляфізіократів не було поняття грошового капіталу, вони ствер­джували, що грошісамі по собі безплідні, і визнавали лише одну функцію грошей — «як засібобігу». Нагромадження грошей вважали шкідливим, оскільки воно вилучаєгроші з обороту і позбавляє їх єдиної корисної функції — слугува­ти обмінутоварів.

Фізіократи дали визначення «первинних авансів»(основний капітал) — витрати на землеробське облаштування — і «щорічнихавансів» (оборотний капітал) — щорічні витра­ти на сільськогосподарськевиробництво.

Оподаткування фізіократи зводили до трьох принципів:

• оподаткуванняє джерелом прибутку;

• наявністьспіввідношення між податками і прибутками;

• витратина стягнення податків не повинні обтяжувати.

Основоположник школи фізіократів Франсуа Кене (1694—1774) був придворним медиком Людовіка XV, апроблемами економіки почав займатися у 60 років. Кене — автор «еконо­мічноїтаблиці», в якій показано, як сукупний річний про­дукт, що створюється всільському господарстві, розподі­ляється між класами: продуктивним (особи, зайнятів сільському господарстві, — фермери і сільські наймані ро­бітники), безплідним(особи, зайняті в промисловості, а та­кож купці) і власниками (особи, щоодержують ренту, — землевласники і король). У цьому творі Кене представивосновні шляхи реалізації суспільного продукту у вигляді напрямленого графіка зтрьома вершинами (класами), об'єд­навши всі акти обміну в масовий рух грошей ітоварів, але при цьому виключивши процес накопичення.

Сам оборот річного продукту, на думку Кене, складаєть­ся зп'яти актів:

1) клас землевласників купує укласу фермерів засоби існування на один мільярд ліврів. Внаслідок цього докласу фермерів повертається один мільярд ліврів і одна третина річного продуктувиходить з обігу;

2) клас землевласників на другиймільярд ліврів отрима­ної ренти купує у «безплідного» класупромислові вироби;

3) клас «безплідних»на отриманий за свої товари міль­ярд ліврів купує у класу фермерів продуктихарчування. Отже, до класу фермерів повертається другий мільярд ліврів і двітретини продукту виходять з обігу;

4) клас фермерів купує у«безплідного» класу на мільярд ліврів промислові вироби, що йдуть навідновлення інстру­ментів і матеріалів, вартість яких увійшла до вартості ви­робленогорічного продукту;

5) клас «безплідних»на цей мільярд ліврів закуповує сировину в класу фермерів.

Таким чином, обіг річного продукту забезпечує відшко­дуваннявикористаних фондів сільського господарства і промисловості як передумовупоновлення виробництва.

Податки, на думку Кене, повинні стягуватися тільки ізземлевласників у розмірі 1/3 чистого продукту.

Кене розробив концепцію природного порядку, в основі якоїлежать моральні закони держави, тобто інтереси окре­мої особи не можуть ітиврозріз зі спільними інтересами суспільства.

Анн Робер Жак Тюрго(1727—1781) народився у Фран­ції.Згідно із сімейною традицією закінчив теологічний фа­культет Сорбонни, алезахопився економікою. У 1774— 1776 р. займав посаду генерального контролерафінансів. Співробітничав із просвітителями в «Енциклопедії» Д. Дідро.Головна праця Тюрго — «Роздуми про створення і роз­поділ багатств»(1770 р.).

Услід за Кене та іншими фізіократами він обстоював принципсвободи економічної діяльності і поділяв їх погляд на землеробство як єдинеджерело додаткового продукту. Уперше виділив усередині «землеробськогокласу» і «класу ремісників» підприємців і найманих працівників.Тюрго уперше сформулював так званий закон спадної родючості ґрунту, якийсвідчить: кожне додаткове вкладення капіта­лу і праці в землю дає меншийпорівняно з попереднім вкла­денням ефект, а після певної межі всякий додатковийефект стає неможливим.

Взагалі вчення Тюрго збігається зі вченням фізіократів, алепри цьому слід зазначити такі ідеї:

• прибутоквід капіталу поділяється на витрати для ство­рення продуктів і прибуток накапітал (заробітна плата влас­ника капіталу, підприємницький прибуток іземельна рента);

• обмінвзаємовигідний обом товаровласникам, тому відбувається зрівнювання цінностейблаг, що обмінюються;

• силачапозичкового відсотка виправдовується втратою прибутку позикодавця при наданніпозики;

• поточніціни на ринку, на думку Тюрго, формуються з урахуванням попиту і пропозиції,будучи критерієм, за яким можна судити про надлишок або нестачу капіталів.

4. Економічне вчення А. Сміта

Адам Сміт (1723—1790) народився в Шотландії в сім'ї чиновника. У1740 р. закінчив університет у м. Глазго і був направлений для підвищенняосвіти в Оксфордський уні­верситет. У 28 років обраний професором філософії іморалі університету в Глазго. У 1759 р. він видав наукову працю під назвою«Теорія моральних почуттів», яка принесла йому широку популярність. У41 рік Сміт відмовився від роботи в університеті й зайняв місце вихователя всім'ї видатного політичного діяча. У цей час (1764—1766 рр.) він багато подорожувавпо Європі, особисто познайомився з французькими вченими Ф. Кене, А.Р.Ж. Тюрго іпочав роботу над головною працею «Дослідження про природу і причини ба­гатстванародів». У 1778 р. Сміт був призначений на посаду комісара митниці вЕдинбурзі, з 1787 р. — ректор універси­тету в Глазго.

Поява книги Сміта «Дослідження про природу і причи­нибагатства народів» було завершенням етапу становлення політичної економіїяк науки. У ній автор чітко визначив предмет, методологію і загальну основуполітичної економії як особливої галузі знання.

Предметом економічної науки, за Смітом, є суспільнийекономічний розвиток і зростання добробуту суспільства. При цьому розвитокекономіки спирається на матеріальні (фізичні) ресурси суспільства, використанняяких веде до створення благ і багатства народу.

Методологія вчення Сміта ґрунтується на концепції еко­номічноголібералізму, основні положення якої такі:

• інтересиокремих осіб співпадають з інтересами су­спільства;

• «економічналюдина», за Смітом, — це особа, яка на­ділена егоїзмом і прагне до всебільшого нагромадження ба­гатства;

• неодмінноюумовою дії економічних законів є вільна конкуренція;

• «полювання»за прибутком і вільна торгівля оцінюють­ся Смітом як діяльність, вигідна всьомусуспільству;

• на ринкудіє «невидима рука», за допомогою якої вільна конкуренція управляєдіями людей через їхні інте­реси і веде до вирішення суспільних проблем унайкращий спосіб, максимально вигідний як окремим особам, так і всьомусуспільству взагалі.

Завдання політичної економії, за Смітом, полягає у збільшеннімогутності та багатства країни.

В основі економічних поглядів Сміта лежить ідея, що продуктиматеріального виробництва — це багатство нації, а величина останнього залежить:

• відчастки населення, зайнятого продуктивною пра­цею;

• продуктивностіпраці.

Головний чинник збільшення рівня продуктивності пра­ці —поділ праці, або спеціалізація. Результатом поділу праці, за Смітом, є:

• економіяробочого часу;

• вдосконаленнянавичок роботи;

• винахідмашин, що полегшують ручну працю.

Гроші, за Смітом, — особливий товар, який є загальним засобомобміну.

Сміт вважав, що витрати обігу мають бути мінімальни­ми, ітому віддавав перевагу паперовим грошам. У теорії вартості яскраво вираженасуперечливість по­глядів Сміта. У своїх працях він визначає три підходи допоняття вартості:

1)вартістьвизначається витратами праці;

2) вартість визначається працею,що купується, тобто кількістю праці, на яку можна придбати певний товар. Цеположення справедливе для простого товарного виробниц­тва, а в умовахкапіталістичного виробництва — ні, оскіль­ки товаровиробник при обміні отримуєбільше, ніж витра­тив на оплату праці;

3) вартість визначаєтьсяприбутками, тобто джерелами прибутку, до яких вчений відносив заробітну плату,прибу­ток і ренту. Це визначення носить назву «догма Сміта» і лягло воснову теорії факторів виробництва.

Визнаючи, що до вартості одиничного товару, крім при­бутків,входить також вартість спожитих засобів виробниц­тва, Сміт, однак, стверджував,що їхня вартість створюєть­ся живою працею в інших галузях, тому, зрештою,вартість сукупного суспільного продукту зводиться до суми при­бутків. Такимчином, виходить, що вартість засобів вироб­ництва, створена працею минулихроків, зникла.

Смітвважав, що заробітна плата — це «продукт праці, винагорода за працю».Розмір заробітної плати залежить від економічної ситуації в країні, оскількипри збільшенні ба­гатства збільшується попит на працю. Прибуток — це «ви­рахуванняз продукту праці», різниця між вартістю вироб­леного продукту і заробітноюплатою робітників. Земельна рента — це також «вирахування з продуктупраці», який створюється неоплаченою працею працівників. Капітал — цечастина запасів, на яку капіталіст розраховує отримати прибуток.

Головний чинник нагромадження капіталу, за Смітом, —ощадливість. Сміт увів поділ капіталу на основний і оборот­ний. Під основнимкапіталом він розумів капітал, який не вступає в процес обігу, а під оборотним— капітал, який змінює форму в процесі виробництва. Однак відповідно до своєїтеорії вартості, яка не враховувала вартості засобів виробництва, створеноїпрацею минулих років, він ігнору­вав постійний капітал.

Принцип повного невтручання держави в економіку країни —«laissez fairе», за Смітом, — є умовою багатства, а державнерегулювання необхідне лише у разі виникнення загрози загальному благу.

Смітсформулював чотири правила оподаткування:

• пропорційність— податкимають сплачувати всі гро­мадяни, кожний відповідно до своїх доходів;

• мінімальність— податокмає бути мінімальним і вста­новлюватися за принципом справедливості;

• визначеність— податок,який слід сплатити, має бути точно наперед визначеним і не змінюватисядовільно;

• зручністьдля платника —всякий податок має стя­гуватися у такий час і спосіб, який найменш обтяжливийдля платника.

5. Д. Рікардо —економіст епохи промислової революції

Наприкінці XVIII ст. в економіці Англії (і багатьох інших країн) відбувся промисловийпереворот.

Почався перехід від мануфактури до великого машин­ногоіндустріального виробництва (заводів, фабрик), вели­кого землекористування.

Промисловареволюція супроводжувалася такими подіями:

• високітемпи економічного розвитку;

• різкезбільшення числа міського населення за раху­нок міграції із сільськоїмісцевості;

• використанняна великих підприємствах некваліфікованої праці робітників, а також жінок ідітей;

• зростанняінтенсивності праці з одночасним зменшен­ням розміру заробітної плати;

• набуттябезробіттям масового характеру;

• зростаннянерівності серед людей;

• виникненняпротистояння між промисловцями і зем­левласниками ;

• інфляціяі швидке зростання цін внаслідок війни між Англією і Францією.

Давид Рікардо (1772—1823) — економістепохи промис­лової революції — народився в сім'ї біржового маклера в Лондоні.Вчився в торговій школі. З 14 років Рікардо допо­магав у торгових і біржовихопераціях батькові. До 26 років без опіки батька добився фінансовогоблагополуччя і повер­нувся до занять математикою, природознавством та інши­минауками. До 38 років став великим фінансовим магна­том. У 1817 р. Рікардоопублікував головну працю «Основи політичної економії іоподаткування». У 1819 р. він зали­шив бізнес і був обраний членом палатигромад парламенту. У парламентській діяльності домагався лібералізації еко­номіки,свободи торгівлі тощо.

Рікардо в «Основах...» заклав базові принципимодель­ного методу в дослідженнях економічної теорії. Основні по­ложенняметодології дослідження Рікардо такі:

• системаполітичної економії, представлена як єдність, підпорядкована закону вартості;

• визнанняоб'єктивних економічних законів, тобто за­конів, що не залежать від волілюдини;

• кількіснийпідхід до економічних закономірностей, тобто Рікардо зробив спробу знайтикількісне співвідношен­ня між такими категоріями, як вартість, заробітна плата,прибуток, рента тощо;

• Рікардопрагнув виявити закономірності, виключаю­чи випадкові явища, тобто дотримувавсяабстрактного методу.

Головне завдання політичної економії Рікардо бачив увизначенні законів, що керують розподілом продукту між класами.

Рікардо, розрізняючи споживну і мінову вартість, вва­жав, щоостання зумовлюється кількістю витраченої праці, а також величиною і тривалістюкапіталовкладень.

Ціна товару в короткостроковому періоді визначається попитомі пропозицією, а в довгостроковому — витратами на виробництво товару.

Зміназаробітної плати працівників веде до зміни при­бутку підприємця, а не ціни,причому зростання заробітної плати веде до зниження прибутку, і навпаки. Цеположен­ня називають «системою міжусобиці між класами».

Зниження вартості грошей як товару веде до зростаннязаробітної плати і підвищення цін на товари.

Заробітна плата, за Рікардо, являє собою прибуток най­маногоробітника, плату за працю.

Література

1.Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе. — М., 1994.—Гл. 1,2,4.

2.Економічна енциклопедія: У 3 т. — К.: Академія; Т.: ТАНГ, 2001.

3.Історія економічних вчень: Підручник/ Л.Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко та ін. — К., 2001. — Розд. III.

4.Ковальчук В.М., Сарай М.І. Економічна думка минулого і сьогодення: Навч. посіб. —Т., 2000. — Розд. III. — Гл.6—8.

5.Леоненко П.М., Юхименко П.І. Історія економічних учень:Навч. посіб. — К.: Знання-Прес, 2000. — Ч. II. — 4.1—4А.

6.Майбурд Е.М. Введение в историю экономической мысли. От пророков допрофессоров.—М., 1996. —Гл. 8, 14.

7. Петти У.Избранные работы:Трактат о налогах и сборах. — М., 1997.

8.Петти У. Экономические и статистические работы. — М., 1940.

9.Рикардо Д. Начала политической экономии и налогового обложения //Антология экономической класики. — М.: Экономика, 1991.

10.Смит А. Исследованиео природе и причинах богатства народов // Антология экономической классики. —М.: Экономика, 1991.

11.ЯдгоровЯ.С. История экономическихучений. — М.,1999.—Темы  4—7.