Реферат: Форми і методи регулювання економіки державою

Формиі методи регулювання економіки державою.

ПЛАН

 

1.Бюджетно-податкова політика держави. 3

2.Грошово-кредитна політика. 11

3.Соціальна політика держави. 13

4.  Державнерегулювання аграрної сфери економіки. 15

5.  Антикризова політика держави. 20

Список використаноїлітератури. 23

1. Бюджетно-податкова політикадержави

Податкова політика — політика держави у сферіоподаткування, що передбачає маніпулювання податками для досягнення певнихцілей — збільшення обсягу виробництва та зайнятості або зниження рівняінфляції. Податкова політика передбачає:

·    встановлення і зміну податкової системи (визначеннявидів податків, а також ролі кожного з них у формували! доходів державногобюджету);

·    визначення податкових ставок, їх диференціацію;

·    надання податкових пільг;

·    визначення механізму обчислення і зарахуванняподатків до бюджету.

За допомогою певної податкової політики можна регулюватитакі соціально-економічні процеси, як обсяг виробництва, зайнятість,інвестиції, розвиток науки і техніки структурні зміни, ціни,зовнішньоекономічні зв'язки, рівень життя населення, рівень споживання певнихтоварів тощо.

Впливати на економічні процеси можна, визначаючи структуруподаткової системи країни. Наприклад, податок з обороту, який широкозастосовувався до впровадження, податку на додану вартість, зумовлювавпосилення концентрації виробництва, порушення принципів конкуренції, що йобумовило його заміну на ПДВ, адже обсяг податку ;= обороту залежав відкількості фаз, які проходив товар у процесі свого руху, — чим більше фаз, тимвищий податок. Якщо ж підприємець зміг об'єднати різні фази межах однієї фірми,його податок з обороту суттєво зменшувався, оскільки він не вилу мався зобороту між підприємствами однієї фірми.

Іншим прикладом впливу структури податкової системи наекономічні процес;: може бути перехід від оподаткування валового доходу дооподаткування прибупг. підприємства. Такий перехід, з одного боку, можезменшити податкову базу, отже, податковий прес на підприємства і стимулювати їхдо розвитку виробництва. З іншого боку в умовах переважання колективної формивласності та скасування державного нормування заробітної плати стимулюєпідприємства до збільшення фонду заробітної плат за рахунок прибутку і, отже,призводить до зменшення надходжень до державного бюджету від податку наприбуток і зменшення коштів для фінансування капіталовкладень.

Ринкова трансформація української економіки зумовиланеобхідність переходу від переважно неподаткових до податкових методівакумуляції доходів у державному бюджеті, становлення самостійної податковоїсистеми. Тепер ця система в основному сформована. До неї входять основні видизагальнодержавних податків, які існують у розвинутих країнах світу, з рівнемставок, що не перевищують середньоєвропейського. Разом із тим, податковасистема України має ряд особливостей:

1.  досить високий загальний рівень оподаткування, щовизначається частиною доходів бюджету ВВП. При цьому офіційна статистика не даєповного уявлення про податковий тягар, оскільки при його визначенні невраховується сума нарахованих, але не сплачених податків (заборгованістьплатників перед бюджетом), яка сягнула в Україні значних розмірів:

2.  нерівномірний розподіл податкового тягаря міжокремими платниками внаслідок «тінізації» економіки і недостатньообґрунтованого пільгового режиму оподаткування окремих економічних суб'єктів;

3.  внесення постійних змін у систему оподаткування, щозумовлюють надзвичайно високий рівень її нестабільності.

Швидко змінюються не тільки ставки (особливо граничніставки особистого прибуткового податку), а й види податків, структураподаткової системи і загальний рівень оподаткування. Тільки за два роки (1992 —1994) він збільшився на 16,3 відсоткового пункта. Між тим частка доходівбюджетів у ВВП за ЗО років у США зросла лише на 3,4 відсткового пункта, у ФРН —на 8, у Франції — на 10,6, у Великобританії — на 7,5 відсоткового пункта.Податкова система, яка перебуває в стадії становлення, повинна мати вищийрівень змінності, ніж зрілі податкові системи, які вже сформувалися. Те, що мимаємо, виходить за рамки нормального процесу становлення;

4.  формування податкової системи України на основівпровадження досвіду оподаткування, накопиченого в розвинутих країнах світу.Хоча не процес неминучий і природний, некритичне запозичення зрілих формоподаткування, адекватних іншим соціально-економічним І політичним умовам, ведедо зниження ефективності оподаткування;

5.  структура оподаткування, яка відрізняється відрозвинутих країн і для якої характерні висока питома вага непрямих податків,низька питома вага особистого прибуткового податку і дуже високі нарахування нафонд заробітної плати;

6.  незначна роль місцевих податків і зборів уформуванні доходів територіальних общин, нестабільність і недостатність їхньоїдохідної бази взагалі;

7.  використання податків перш за все як інструментівпроведення фіскальної податкової політики, неувага до регулюючої функціїподатків.

Податковасистема України перебуває в стані перманентного вдосконалення. Пер спективи їїрозвитку на цьому етапі пов'язуються перш за все з розробкою І введення:Податкового кодексу України, покликаного звести воєдино й узгодити всіподаткові закони, стати основним законодавчим актом, який регулює проблемиоподаткування

Впливати на економічні процеси можна не лише за допомогоюрегулювання податкових ставок, пільг тощо, а й за допомогою зміни сукупноївеличини витрат державного бюджету та їхньої структури.

Згідно з теорією Дж.М. Кейнса зростання державних витратзумовлює зростання сукупного попиту, який стимулює розвиток національноговиробництва в умовах, коли економіка країни переживає кризові явища. Посиленняж інфляційних процесів потребує скорочення державних витрат і відповідно сукупногопопиту.

Державне регулювання темпів і структури економічногозростання здійснюється за допомогою втрат бюджету на розвиток економіки. Хоча вкраїнах із ринковою економікою основним джерелом розширення і розпитку галузейта підприємств є фінансові ресурси підприємницьких структур, важливого значеннянабуває і державна підтримка їх. Остання надається переважно у формі субсидій.

З позицій економічної теорії субсидії вважаютьсявиправданими у тому випадку, коли без державного втручання неможливо забезпечитиоптимальний розподіл ресурсів. Економічно обґрунтованими є субсидії, якіприводять до усунення провалів ринку, тобто використовуються для фінансуваннясуспільних благ та інтерналізації зовнішніх ефектів. У ряді випадків субсидіїможуть надаватися для проведення економічної політики, передусім для підтримкипідприємств тих галузей, що розвиваються, як тимчасовий засіб захисту відконкуренції з боку інших країн,

Найбільш ефективними вважаються державні вкладення внаукові дослідження, вдосконалення інфраструктури, підтримку перспективнихгалузей. Так, завдяки безпрецедентним федеральним витратам на фундаментальнідослідження й інвестиції США посіли лідируюче становище в таких галузях, якавіаційна промисловість і космос, напівпровідники, медичне обладнання ікомп'ютери. Значні держанні кошти фінансувалися в капіталомісткі галузі й уповоєнній Японії, що забезпечило їхній успішний розвиток, а також у найперспективнішісфери у виробництві споживчих товарів у Кореї, які мали потенціал длядосягнення найвищої в світі якості.

Неефективним вважається державне субсидування«хворих» галузей, яке рідко дає позитивні результати, але до якоговдасться більша частина урядів. Важливим напрямом державних витрат є субсидіїсільськогосподарським товаровиробникам.

В Україні в умовах збереження значної ролі державноївласності частка державних витрат на народне господарство не може не бутиістотною, тим більше, якщо врахувати необхідність здійснення його глибокоїструктурної перебудови. Державні ресурси спрямовуються перш за все на розвитоктаких галузей, які впливають на функціонування всього народногосподарськогоорганізму, — в паливно-енергетичний та агропромисловий комплекс, тоді якфінансуванню розвитку інфраструктури не приділяється належної уваги. Негативнимє також те, що значна частина державних коштів спрямовується на оздоровленняфінансового становища, попередження банкрутства, поновлення платоспроможностіпідприємств, що не дає необхідного економічного ефекту. Між тим часткадержавних капіталовкладень із року в рік скорочується.

Важливою рисою бюджетної політики в Україні є використанняпоряд з прямим бюджетним фінансуванням прихованих форм державної підтримкипідприємств. Серед таких форм — списання та реструктуризація податковоїзаборгованості, надання відстрочок зі сплати податків та інших обов'язковихплатежів, можливість використання негрошових форм розрахунків, можливістькористування державними землями і будівлями без сплати орендної плати,обов'язкова закупівля державними структурами продукції підприємства, наданнякредитів під державні гарантії'. Поширення прихованих форм державної підтримкипідприємств надає їй непрозорого характеру, призводить здебільшого донеефективного використання державних коштів, їх неефективне використання, усвою чергу, посилює невдоволення платників рівнем податкового тягаря в країніта їх протидію фіскальній політиці держави, що проявляється в ухиленні відсплати податків.

Забезпечення довготривалого зростання потребує коригуваннябюджетної політики п Україні в напрямі відмови від державної підтримкинеефективних підприємств і пріоритетного фінансування найпсрснективнішихінвестиційних проектів, ефективних за ринковими критеріями,

Перше місце в бюджетних витратах розвинених країн посідаютьвитрати на соціальні цілі: соціальну допомогу, освіту, охорону здоров'я тощо.Маніпулюючи цими витратами, держава регулює насамперед соціальні процеси,зокрема пом'якшує диференціацію доходів різних соціальних груп, надає допомог)'малозабезпеченим верствам населення. Опосередковано ці витрати впливають такожна економічні процеси. Так. обсяг державних витрат на розвиток освіти, охорониздоров'я пизначає рівень забезпечення національної економіки кваліфікованоюробочою силою, а допомога малозабезпеченим сприяє зростанню витрат наспоживання, а отже, і сукупного попиту. Треба визнати, що державне фінансуваннясистеми освіти в низці країн стало запорукою досягнення ними високихконкурентних переваг (Німеччина, Швейцарія, Швеція).

В Україні, незважаючи на значну частку соціальних витрат увидатковій частині бюджету, фінансування їх здійснюється на недостатньому рівнічерез обмеженість бюджетних коштів узагалі, їх не зовсім ефективне використанняі збільшення кількості зубожілих внаслідок зниження рівня життя.

Витрати на оборону, а також на утримання різних гілокдержавної влади, тобто адміністративно-управлінські витрати, впливають на попитна товари і послуги широкого вжитку. Водночас зростання цих витрат відволікаєресурси від державної підтримки підприємств та галузей, що виробляють предметиспоживання і засоби виробництва. Це може призвести до того, що на збільшенняпопиту на предмети споживання та послуги економіка не зможе відреагуватиадекватним зростанням пропозиції. Виникає дефіцит, викривлюється структуравиробництва.

Однією зі статей державних витрат є витрати на підтримкузовнішньої торгівлі -кредитування експорту, страхування експортних кредитів такапіталу, що вивозиться. Ці витрати спрямовані на стимулювання експорту і вдовгостроковому плані — на поліпшення платіжного балансу, зміцнення національноївалюти.

Особливою статтею витрат державного бюджету є витрати наздійснення платежів за державним боргом. Якщо платежі за внутрішнім боргомпідвищують сукупний попит у країні, отже, позитивно впливають на її економіку,то платежі за зовнішнім боргом -це кошти, які вивозяться з країни.

Про масштаби державного боргу та коштів, що спрямовуютьсяна його обслуговування в розвинених країнах, можна зробити висновок за такимиданими. 1995 р. сумарний борг відносно ВВП становив: у США — 69 відсотків,Німеччині — 56, Франції — 51,9, Японії — 87, Італії — 126,7 відсотка. На сплатувідсотків з державного боргу в США було виділено 232 175 млн дол. Це четвертаза обсягом стаття видатків у федеральному бюджеті США. В Україні станом на 1січня 2000 р. державний зовнішній борг становив 51 відсоток до ВВП. За цимпоказником Україна вже перевищила критичний рівень, яким прийнято вважати 40відсотків до ВВП. Внутрішній борг, що офіційно відображається в статистицідержавного боргу, становив 11,8 відсотка до ВВП, а заборгованість держави, якане включається до складу державного боргу, — 109,7 відсотка до ВВП.

Державний борг — явище, похідне від дефіциту державногобюджету. Метою бюджетної політики є забезпечення балансу між доходами тавитратами державного бюджету. Однак таке балансування здійснюється не щороку. Вокремі роки, під час спаду виробництва, з метою його стимулювання витрати здержавного бюджету можуть перевищити надходження до нього, виникає дефіцит.Проте під час економічного піднесення бюджет має бути збалансований, оскількийого дефіцит стимулює інфляцію та прискорює входження економіки у фазу кризи.

Отже, дефіцит державного бюджету не можна охарактеризуватияк однозначно несприятливе для економіки явище. Він може відігравати істимулюючу роль. Питання лише в тому, наскільки значним є дефіцит державногобюджету і на які цілі витрачаються державні кошти.

Фінансується бюджетний дефіцит або за рахунок емісії, абоза рахунок державних позик (внутрішніх і зовнішніх). Емісійне фінансуваннядефіциту державного бюджету, як вважав Дж. М. Кейнс, справляє більшийстимулюючий вплив на економіку. Однак це відбувається тільки в тому випадку,коли емісія не породжує неконтрольованої Інфляції, здатної підірвати стимулидля довгострокових інвестицій.

Державні позики менш небезпечні в цьому плані, але й вонисправляють певний негативний вплив на економіку країни, адже державні позики,по-перше, поглинаючи тимчасово вільні кошти, звужують можливості отриманнякредитів приватними фірмами. По-друге, інколи уряд вдається до примусовогорозміщення державних цінних паперів і порушує цим ринкову мотивацію діяльностіприватних фінансових інститутів. По-третє, державні позики породжують державнийборг, який важким тягарем лягає на майбутні покоління.

Особливо негативний вплив на економіку країни справляє, якуже зазначалося, зовнішній борг, який може накопичуватися і перетворити країнуна безнадійного боржника. Для того щоб цього не сталося, запроваджуються певнізаходи:

1.  Традиційний шлях — сплата боргів за рахунокзолотовалютних резервів. Проте в багатьох країнах-боржниках ці резервивичерпані або обмежені, тому цей шлях є для них непридатним.

2.  Консолідація зовнішнього боргу, тобто перетвореннякоротко- та середньострокової заборгованості на довгострокову. Цей шляхможливий лише за згодою кредиторів.

3.  Зменшення зовнішнього боргу через конверсію —перетворення його на довгострокові іноземні інвестиції. В рахунок боргуіноземним кредиторам пропонують придбати в країні, що е боржником, нерухомемайно, а також участь у капіталі.

4.  Звернення країни-боржника, що потрапила в скрутнестановище, до міжнародних банків. Ці банки можуть надати пільгові кредити дляподолання платіжної кризи, але обумовлюють їх жорсткими вимогами щодоемісійної, кредитної, бюджетної політики.

/>2. Грошово-кредитна політика

Сукупність заходів, за допомогою яких здійснюється вплив настан кредиту і грошового обігу з метою регулювання господарської кон'юнктури,дістала назву грошово-кредитної  політики.

Вихідним пунктом розробки і впровадження грошово-кредитноїполітики є те, що, регулюючи за допомогою певних засобів кількість грошей вобігу, можна впливати на обсяг національного виробництва, тобто на обсяг ВНП.Механізм цього впливу з погляду кейнсіанців та монетаристів є різним.Кейнсіанці вважають, що зміна грошової пропозиції обумовлює зміну нормипозикового відсотка, остання впливає на граничну ефективність капіталовкладень,а отже, на обсяг інвестицій. Зміна інвестиційних витрат призводить до змінисукупного попиту, а останній впливає на обсяг національного виробництва.

Монетаристи вбачають між грошовою масою і динамікоюнаціонального виробництва найтісніший зв'язок:

MV = PQ

де М — пропозиція грошей; V — швидкість їх обігу; Р —середня ціна реалізації національної продукції; Q — кількість товарів і послуг.

Основним чинником, що впливає на обсяг реалізованогопродукту (РQ), є кількість грошей,тому що швидкість їх обігу відносно стабільна. Відповідно до теоріїмонетаристів пропозиція грошей впливає на всі складові сукупного попиту, а нелише на інвестиційні витрати. Для того щоб підтримати макроекономічнурівновагу, запобігти інфляції, регулювання грошової пропозиції має забезпечититаке зростання сукупного попиту, яке відповідає темпам зростання ВНП. Оскількисередні темпи економічного зростання в розвинених країнах становлять оптимально3 — 4 відсотки на рік, такими самими темпами має зростати і щорічна грошоваемісія.

Проте з позицій монетаристів зміна грошової маси впливає наекономічні процеси з деяким запізненням. Через це короткострокова грошоваполітика є неефективною, її слід замінити довгостроковою політикою,розрахованою на тривалий, постійний вплив на економіку.

В практичній діяльності грошово-кредитна політика може бутиспрямована або на стимулювання грошової емісії та кредиту (кредитна експансія),або на стримування і обмеження їх (кредитна рестрикція). В умовах падіннявиробництва та зайнятості провадиться політика кредитної експансії, спрямованана пожвавлення економічної кон'юнктури. В умовах економічного піднесення зметою запобігання надвиробництву застосовують політику кредитної рестрикції.

грошово-кредитнаполітика здійснюється у кількох напрямах:

1.  Регулювання ліквідності фінансово-кредитнихінституцій, тобто їхньої здатності своєчасно виконувати зобов'язання передвкладниками. Метою цього регулювання е забезпечення захисту вкладників відфінансових втрат і запобігання руйнівним для економіки наслідкам банкрутствабанків.

2.  Управління державним боргом впливає на розподілпозикового капіталу між приватним і державним секторами економіки. Найактивнішецей напрям грошово-кредитного регулювання застосовується її умовах хронічногобюджетного дефіциту і зростання державної заборгованості. Використовують різніметоди управління державним боргом: купівля-продаж державних зобов'язань, змінаїхньої ціни та умов продажу, підвищення привабливості для приватних інвесторів.Так, здійснюючи управління державним боргом, центральний банк бере активнуучасть в організації розміщення державних позик, провадить операції з продажуоблігацій, виконує функцію достатки державних цінних паперів на місця тощо.Крім того, він здійснює на ринку купівлю і продаж таких державних ціннихпаперів, як векселі державної скарбниці, облігації, ощадні (депозитні)сертифікати. Купівля-продаж центральним банком таких паперів є важливим засобомвпливу на грошовий ринок, а отже, на економічну кон'юнктуру в цілому. Змінапортфеля векселів державної скарбниці в центральному банку — це один зпоказників відповідної кредитної політики, яку здійснює банк (кредитноїекспансії при збільшенні портфеля чи кредитної рестрикції при його зменшенні).

3.  Регулювання обсягів кредитних операцій та грошовоїемісії, метою якого е вплив на економічну кон'юнктуру.

Усі ці напрями грошово-кредитної політики взаємопов'язані.Так, регулювання банківської ліквідності справляє вплив на структурубанківських позик і депозитів, обсяг грошової маси, ринкову норму позиковоговідсотка. Управління державним боргом впливає на банківську ліквідність, нормупозикового відсотка. Розміщення державних боргових зобов'язань в межахбанківської системи зумовлює зростання грошової емісії, за її межами —скорочення емісії.

/>3. Соціальна політика держави

Соціальна політика — це заходидержави, спрямовані на пом'якшення нерівності в розподілі доходів, що єнеминучою характерною рисою ринкової економіки. Вона спрямована на послабленнядиференціації доходів і майна, пом'якшення суперечностей між учасникамиринкової економіки і запобіганню соціальних конфліктів на економічному ґрунті.

Тому важливим завданням соціальної політики є адресна(тобто призначена для конкретних груп населення) соціальна підтримка зі сторонидержави, в першу чергу найменш захищених верств. Для того, щоб допомогти цимлюдям, гарантувати їм необхідні засоби, існує соціальна галузь економіки, яканазивається соціальним забезпеченням. На організації соціального забезпеченнядержава покладає турботу про ті категорії населення, які в законодавчомупорядку мають право на довготривалу або постійну допомогу у зв'язку з віком,інвалідністю, обмеженою працездатністю, відсутністю інших джерел існування.

Найбільш поширений вид соціального забезпечення — пенсійнезабезпечення. Пенсіонерам за віком виплачується пенсія, яка залежить від стажуроботи і рівня заробітної плати, яку отримувала людина до виходу на пенсію.Окрім трудових пенсій за віком, за вислугу років, виплачуються пенсії поінвалідності. Пенсії по інвалідності не залежать від віку і обумовлені тількистаном здоров'я, неможливістю або обмеженою можливістю людини здійснюватитрудову діяльність. Пенсії виплачуються з пенсійного фонду, створеного зарахунок страхових внесків підприємств та громадян.

Соціальна допомога надається також за рахунок асигнувань здержавного та місцевих бюджетів. Нині діють такі форми соціальної допомоги :

·    надання грошової допомоги і пільг сім'ям, щовиховують дітей;

·    надання натуральної допомоги малозабезпеченимгромадянам (забезпечення безплатними обідами, одягом і паливом, пільгами щодооплати транспорту, житла тощо);

·    обслуговування пенсіонерів, інвалідів, одинокихнепрацездатних громадян у будинках-інтернатах, територіальних центрахсоціального обслуговування пенсіонерів, інвалідів, одиноких непрацездатнихгромадян, відділеннями соціальної допомоги вдома.

Поширеним видом грошової допомоги студентській молоді євиплата стипендій.

Особливий вид соціальної допомоги — медична допомога. Вперіод переходу України до економіки ринкового типу неминуче частковевикористання грошових засобів населення і підприємств на потреби охорониздоров'я в формі платної і страхової медицини. Фонд медичного страхуванняутворюється за рахунок страхових внесків підприємств та громадян, а такожблагодійних внесків громадян і підприємств, кредитів банків, інших кредиторів таінших джерел, формування яких не заборонено законодавством України. Медичнестрахування забезпечує право працюючих громадян та членів їх сімей накваліфіковане медичне обслуговування, матеріальне забезпечення у разізахворювання.

Держава надає також значну допомогу безробітним. Перш завсе вона проявляється у вигляді виплати офіційно зареєстрованим безробітнимдержавної допомоги по безробіттю. Кошти фонду спрямовуються на фінансуванняпрофесійної орієнтації населення, професійного навчання вивільнюваних працівниківі безробітних, що сприяє їх працевлаштуванню та організації додаткових робочихмісць.

В умовах переходу до ринкової економіки відбувається різкезбільшення диференціації доходів населення і гостро проявляється проблемасоціального захисту населення від зростання цін. Для того, щоб ріст цін натовари і послуги не призводив до катастрофічного зниження споживання іжиттєвого рівня, частково здійснюється індексація доходів. Це означає, щозаробітна плата, пенсії, стипендії, інші види доходів збільшуються в мірузростання роздрібних цін.

Індексація доходів населення застосовується в різнихкраїнах, хоч, наприклад, у Франції і Німеччині відмовились від індексаціїдоходів населення, вважаючи, що її негативні наслідки для економіки переважаютьпозитивні. Проте в умовах значного зростання роздрібних цін протягом останніхроків індексація доходів населення неминуча і виправдана. Але певна нерівністьвсе ж повинна зберігатися, зрівняльний розподіл суперечить ринковим принципам.

/>4.  Державне регулювання аграрноїсфери економіки

Аграрний сектор у всьому світі – важливий сектор економіки,де державне втручання є швидше закономірністю, ніж винятком. Для цього існуєбагато причин. Специфічні причини державного втручання в аграрне виробництво зчасом змінюються, так само, як і природа політичних, соціальних та економічнихсередовищ, у межах яких функціонує сільське господарство. Такі дії державиназиваються її аграрною політикою. Політика характеризується цілеспрямованими,послідовними діями, на відміну від випадкових і непостійних видів діяльності,які притаманні приватній фірмі або індивідууму. Політика включає планування, щобазується на певних звичаях, цінностях та цілях, а також на порівнянні витрат іприбутків, пов’язаних з прийняттям того чи іншого плану. Елементи політики –цілі, які можуть бути встановлені, засоби для досягнення цих цілей, виконавчіоргани, такі, як агенти чи агенції, що активізують та контролюють згаданізасоби, а також обмежувальні фактори, які існують при виконанні заданого планучи програми.

Економічна політика – це послідовні державні заходи упроцесі регулювання й досягнення національних інтересів. Вона є продуктом якекономістів, так і політиків. Економічна політика впроваджується законодавчимидержавними програмами, що приймаються представниками політичної еліти, якідіють в інтересах громадян країни і які були обрані ними шляхом голосування.Державна політика, на відміну від приватних дій індивідууму, сім’ї чиорганізації, включає окремих осіб як громадян країни; групи та організації зполітичними цілями, а також державні структури на районному, національному іміжнародному рівнях. Діяльність держави впливає на всіх без винятку. Вивченнядержавної політики охоплює не тільки всі дисципліни щодо порядку прийняттяполітичних рішень, але й включає політичні системи, на яких базуються діїурядів.

Розрізняють певні стадії, послідовності прийняттяполітичних рішень у демократичному суспільстві. Процес починається з того, щовідчувається необхідність змін у поточному стані державного регулювання. Другийетап охоплює формування публічного усвідомлення та інформованості суспільства,що певний стан речей може і повинен бути змінений. Третій, коли потрібнегромадянське схвалення запропонованого виду політики чи політик поряд ізсупутніми державними діями для адаптації й впровадження змін. Четвертий – цеоцінка та аналіз, або огляд, який може бути на будь-якій стадії прийняттяполітичного рішення, чи як додатковий етап переогляду політики. У процесі прийняттяполітичного рішення застосовують концепцію інкременталізму, в якій кожне новерішення додають до попереднього. Політику будують крок за кроком, або рішенняза рішенням. Правильні рішення в минулому, так само, як і помилки, є фундацієюпоточних чи майбутніх дій держави, іншими словами, її політики.

Аграрна політика – важлива й невід’ємна складова державноїполітики – може бути визначена як державне управління розвиткомагропромислового виробництва по одному або одночасно кількох політично задекларованих,економічно забезпечених і соціально захищених напрямах. Вона охоплює всідержавні рішення, які впливають на діяльність індивідуальних виробників та фірмдля визначення, що виробляти, як виробляти і для кого. Розуміння аграрноїполітики потребує знання не лише політичного процесу прийняття і затвердженнянових законів, але й економічної суті та їх результатів як для виробників, такі споживачів сільськогосподарської продукції.

Можливості для державного регулювання дуже широкі:

1.  Основною прерогативою держави є її законодавство.Налагодження оптимального функціонування державних та приватних інституцій –одне з головних урядових завдань, які не можуть бути розв’язанні тільки зарахунок ринкового саморегулювання. Класичною аграрною проблемою є земельнареформа і розподіл прав власності. Ось чому в Україні одним із найважливішихполітичних рішень залишається приватизація землі.

2.  Держава також може поліпшити функціонуванняаграрного сектора наданням послуг та соціальним забезпеченням. Прогресивні типиаграрних політик ті, які покликані вдосконалити інфраструктуру продовольчоїсистеми. Серед них протягом останніх років виділяють такі: розвиток аграрноїнауки та екстеншен, що фінансуються державними структурами; різноманітніпрограми охорони природних ресурсів, особливо консервація ґрунтів і воднихресурсів; використання зовнішніх ринків для експорту аграрної продукціївласного виробництва, що поліпшує національний баланс експорту та імпорту разомз освоєнням ринків для збуту надлишків виробленої продукції та ін. Загаломсучасні типи аграрних політик спрямовані на поліпшення навколишнього природногосередовища або сприяння діяльності індивідуального фермера чи споживача.

Нарешті, держава може безпосередньо впливати нафункціонування аграрних ринків. Аграрна політика має відношення до двох широкихвимірів ринків – ринку сільськогосподарських ресурсів, через який аграрнийвиробник забезпечується усім необхідним для виробничого процесу, і ринкусільськогосподарських продуктів, на якому відбувається процес обробки йподальшого просування харчових продуктів до національних і зарубіжнихспоживачів. Державна політика на ринку ресурсів охоплює використання землі таінших природних ресурсів, аграрний кредит, промислові вироби для сільськогогосподарства, а також трудові ресурси, що задіяні у всіх секторах аграрноговиробництва. Політика на товарному ринку включає широкий спектр законів ідержавних регулятивних дій, які застосовуються на зазначених ринках. Наприклад,це стосується таких питань, як саморегульовані ринки, або заходи підтримки цінз одночасним контролем рівня виробництва і маркетингу; торговельні угоди уміжнародній торгівлі, субсидії, тарифні та нетарифні обмеження; субсидуванняцін для споживачів і питання, які пов’язані з врегулюванням таких процесів.

Державне втручання у функціонування ринків аграрноїпродукції не завжди на користь сільськогосподарських виробників. Деякі країнинамагаються утримувати низькі ціни на продукти, щоб задовольнити вимоги жителівміст або підтримати промисловий сектор. Проте у більшості розвинутих країн,зокрема в ЄС та США, державна політика спрямована на підтримку аграрноговиробництва. Ця тенденція все ще зберігається, хоча базові умови, за якимирозроблялися основні положення аграрної політики у згаданих країнах, суттєвозмінилися.

Основні напрями державного регулювання аграрної сфериекономіки України найближчу перспективу повинні бути наступні:

·    здійснення заходів щодо формування мінімальногопродовольчого фонду з необхідним матеріально-технічним забезпеченням;

·    усунення диспаритету цін на сільськогосподарську іпромислову продукцію та інших видів диспаритету;

·    пряме державне фінансування окремих підрозділіваграрного сектора з загальнодержавного та місцевих бюджетів: лінійелектропередач, магістральних водо- і газопроводів, каналізацій, телефоннихстанцій, ветеринарних і карантинних служб;

·    природоохоронні заходи, заходи з охорони здоров’я;освітні і дошкільні заклади; підготовка спеціалістів;

·    вдосконалення системи кредитування, встановленняпільгових ставок для підтримання нових підприємницьких форм;

·    спрощення і уніфікація системи оподаткування;

·    вдосконалення інвестиційної політики: особливоїуваги потребує ІІІ сфера АПК, де втрачається найбільша частина кінцевогопродукту;

·    послідовна реалізація принципу аграрногопротекціонізму по відношенню до вітчизняних товаровиробників, поступовескорочення імпорту продуктів харчування;

·    запровадження економічного планування на всіхрівнях господарської діяльності на противагу “зацентралізованій” плановійекономіці чи стихійному ринку.

/>5.  Антикризова політика держави

         Розглянемоантикризову політику держави в аспекті боротьби з інфляцією. Так, антиінфляційнаполітика більшості країн з розвинутою ринковою економікою проводиться закількома напрямами — дефляційної політики (урегулювання попиту), політикидоходів чи за одним і другим напрямами одночасно.

Дефляційна політика включає ряд методів обмеженняплатоспроможного попиту через фінансовий і кредитно-грошовий механізм. Для тогощоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочуються витрати державногобюджету, передусім на субсидії підприємствам, соціальні потреби,інфраструктуру, на потреби військово-промислового комплексу. З метою вилученняз обігу зайвих грошей, які надійшли туди раніше, широко використовуєтьсяпосилення податкового тиску на доходи. Проте мобілізовані в бюджет черезподатки кошти можуть знову надходити в обіг у вигляді державних витрат. Щобцього не сталося, необхідно реально зменшувати бюджетні витрати, насампередневиробничого призначення. Для вилучення частини зайвих грошей форсуєтьсявипуск державних позик.

Важливим інструментом дефляційної політики є кредитнарестрикція та пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг. Підвищуючидисконтну ставку центрального банку, регулюючи процентні ставки за пасивними йактивними операціями комерційних банків, збільшуючи норму обов'язкових резервівта іншими методами, держава скорочує банківське кредитування економіки і цимстримує зростання грошової маси та платоспроможного попиту. Практикується прямедержавне лімітування зростання кредитних вкладень та готівкової грошової маси вобігу, попередній контроль центрального банку за обґрунтованістю видачкомерційними банками позик на великі суми.

Політика дефляції при послідовному і жорсткому їїпроведенні може дати бажаний антиінфляційний ефект, проте реалізація їїпов'язана з певними труднощами, оскільки посилює соціальне напруження всуспільстві, викликає загрозу економічних спадів, зменшення зайнятості. Томуурядам нерідко доводиться маневрувати, оперативно змінюючи дефляційні методиінфляційними.

Другийнапрям антиінфляційної політики — політика доходів — передбачає державнийконтроль за заробітною платою і цінами. Такий контроль може зводитися дофіксації зарплати і цін на певному рівні («заморожування»), абовстановлення темпів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпівприросту продуктивності праці або до того й іншого водночас. Широко цей методвикористовувався в Радянському Союзі. У країнах Заходу далеко не всі урядинаважувалися застосовувати його, зважаючи на можливі негативні соціальнінаслідки, адже заморожування цін — це пряме втручання в приватне підприємництвой у сферу ринку, що призводить до деформації дії його механізму. Першимнегативним наслідком цього є поява товарного дефіциту. Заморожування ж зарплатиставить у скрутне становище трудящих, викликає їх незадоволення урядовоюполітикою, посилює соціальне напруження.

Під впливом неомонетаристських ідей більшість країн Заходувідмовилася від прямого втручання в ціни і зарплату і спрямувала своїантиінфляційні заходи на створення сприятливих умов для дії законів ринку івсіляке стимулювання приватного підприємництва. Це, зокрема, проведенняжорсткої антимонопольної політики, заохочення ринкової конкуренції, скороченнядержавної підтримки малорентабельних і слабоконкурентних підприємств і галузей,введення гнучкої податкової політики, стимулюючої підприємницьку активність ізростання грошових заощаджень населення. Усі ці заходи позитивно впливали нарозвиток виробництва, підвищення його ефективності та продуктивності праці, що,у свою чергу, сприяло результативності дефляційної політики. Завдяки цьомукраїни Заходу з початку 80-х років змогли перебороти галопуючу інфляцію, ввестиїї в межі «повзучої». На такому, загалом прийнятному для нормальногоекономічного розвитку, рівні вони утримували інфляцію до кінця 80-х і протягом90-х років переважно методами дефляційної політики.

Досвід державного регулювання інфляції, накопиченийрозвинутими країнами протягом 60-90-х років з урахуванням кейнсіанських імонетаристських рекомендацій, має велике значення для економічної теорії іпрактики.

По-перше, інфляція може легко з контрольованоїперетворитися в неконтрольовану, досягти галопуючих темпів і призвести дотяжких економічних і соціальних наслідків. Тому більш надійною виявилася чітковиражена антиінфляційна політика.

По-друге, антиінфляційна політика дає тим більший ефект,чим менше вона вдається до прямого втручання у виробництво, чим кращі умовистворюються в країні для розвитку підприємництва і дії ринкового механізму.Тому вона не може обмежуватися дефляційними заходами, а повинна бутикомплексною, включати й заходи, спрямовані на всебічне сприяння розвиткувиробництва на ринкових засадах.

По-третє, антиінфляційна політика теж може викликати певненапруження в економіці, незадоволення нею певних сил, які сподівалися нафінансову підтримку з боку держави і не одержали її. Тому проведення такоїполітики вимагає від її творців значної мужності і політичної волі, певнихжертв з боку суспільства. Проте вони повністю окупляться завдяки забезпеченнюекономіки стабільними грошима.

Список використаноїлітератури

 

1.  Климко Г.Н., Нестеренко В.П. Основи економічноїтеорії: політекономічний аспект. Київ: Вища школа- Знання,  1997, 743 с.

2.  Корнійчук Л.Я., Татаренко Н.О., Поручник А.М.Історія економічних учень. Київ: КНЕУ,  1999, 564 с.

3.  Крупка М.І., Островерх П.І., Реверчук С.К. Основиекономічної теорії. Київ: Атіка,  2001, 344 с.

4.  Мазурок П.П. Історія економічних учень у запитанняхі відповідях. Київ: Знання,  2004, 477 с.

5.  Малуй О.О., Гриценко О.А., Гриценко Л.В., ДарнопихГ.Ю. Основи економічної теорії. Київ: Юрінком Інтер,  2003, 480 с.

6.  Наливайко А.П. Теорія стратегії підприємства.Сучасний стан та напрямки розвитку. Київ: КНЕУ,  2001, 227 с.