Реферат: Основні етапи еволюції економічної думки

1.        Основні етапи еволюції економічноїдумки. Сучасні економічні теорії і школи

Перші спробививчення окремих сторін економічних процесів відомі ще з праць стародавніхгрецьких та римських мислителів (Ксенофонта, Аристотеля, Платона, Катона,Варрона, Коллумелли), а також мислителів Стародавнього Єгипту, Китаю та Індії.Вони досліджували проблеми ведення домашнього господарства, землеробства,торгівлі, багатства, податків, грошей тощо.

Економічна наукаяк система знань про сутність економічних процесів та явищ почала складатисялише в XVI— XVII ст., коли ринкове господарство почало набувати загального характеру.

Меркантилізм.(16-17 ст.). Прибічники цієї школи основним джереломбагатства вважали сферу обігу, торгівлю, а саме багатство ототожнювали знакопиченням грошей (золотих і срібних). Погляди представників цієї школивідображали інтереси торгової буржуазії в період первісного нагромадженнякапіталу. Представники: А. Монкретьєн, Т. Манн, Д. Юм.

Фізіократи.(18 ст.). На відміну від меркантилістів, перенеслиакцент дослідження безпосередньо на природу і виробництво. Але джереломбагатства вважали тільки працю у сільськогосподарському виробництві. Вважали,що промисловість, транспорт і торгівля — безплідні сфери, а праця людей у цихсферах лише покриває витрати на їхнє існування і не прибуткова для суспільства.Представники: Ф. Кене, А. Тюрго, В. Мірабо, Д. Hope.

Класичнаполітична економія.(17 – поч. 19 ст.). Виникла з розвитком капіталізму. Їїзасновники У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо зосереджують увагу на аналізіекономічних явищ і закономірностей розвитку всіх сфер виробництва, прагнутьрозкрити економічну природу багатства, капіталу, доходів, кредиту, обігу,механізму конкуренції. Саме вони започатковують трудову теорію вартості, аринок розглядають як саморегулюючу систему.

Марксизм,(сер. 19 – 20 ст.) або політична економія праці. Засновникицього напряму К. Маркс і Ф. Енгельс досліджують систему законівкапіталістичного суспільства з позицій робітничого класу. Продовжуючидослідження трудової теорії вартості, зробили аналіз розвитку форм вартості,запропонували свої концепції додаткової вартості, грошей, продуктивності праці,відтворення, економічних криз, земельної ренти. Однак положення марксизму прозаперечення приватної власності і ринку, посилення експлуатації і зростаннязубожіння трудящих, про єдиний фактор формування вартості, переваги суспільноївласності, неминучість краху капіталізму не мали належної науковоїобґрунтованості й не знайшли практичного підтвердження. Тому нині вонипіддаються справедливій науковій критиці.

Маржиналізм— теорія, яка пояснює економічні процеси і явища,виходячи з універсальної концепції використання граничних, крайніх(«max» чи «min») величин, які характеризують не внутрішнюсутність самих явищ, а їхню зміну у зв'язку зі зміною інших явищ. Дослідженнямаржиналістів ґрунтуються на таких категоріях, як «гранична корисність»,«гранична продуктивність», «граничні витрати» і т. ін.Маржиналізм використовує кількісний аналіз, економіко-математичні методи імоделі, в основі яких лежать суб'єктивно-психологічні оцінки економічних дійіндивіда. Представники маржиналізму — К. Менгер, Ф. Візер, У. Джевонс, Л.Вальрас.

У сучаснійзахідній економічній науці існують різні напрями і школи, типологія якихвідрізняється як за методами аналізу, так і за розумінням предмета й метидослідження. Концептуально відрізняються і підходи до вирішення економічнихпроблем. Однак цей поділ значною мірою умовний, тому всю сукупність сучаснихтечій і шкіл можна згрупувати у такі чотири основні напрями: неокласицизм,кейнсіанство, інституціоналізм, неокласичний синтез.

Неокласицизм.Заперечуєнеобхідність втручання держави в економіку, розглядає ринок як саморегульовануекономічну систему, здатну самостійно встановити необхідну рівновагу міжсукупним попитом та сукупною пропозицією. Засновники теорії — А. Маршалл і А.Пігу. Послідовники — Л. Мізес, Ф. Хайєк, М. Фрідмен, А. Лаффер, Дж. Гілдер, Ф.Кейган та ін.

Неокласичнийнапрям охоплює багато різних концепцій і шкіл: монетаризм, теорію суспільноговибору, теорію реальних очікувань та ін. Особливою популярністю користуєтьсяконцепція монетаризму, визнаним теоретиком якої є американський економістМілтон Фрідмен. Прихильники монетаризму: Ф. Найт, Дж. Стиглер, Ф. Кейган, А.Голдмен.

Монетаризм(60-90 рр. 20 ст.) — теорія, яка приписує грошовіймасі, що перебуває в обігу, роль визначального фактора у формуванні економічноїкон'юнктури, розвитку виробництва і зміні обсягів валового національногопродукту (ВНП). За правилом монетаризму приріст грошової маси (монетарної бази)має бути скоординований з темпами зростання товарної маси, динамікою цін ішвидкістю обертання грошей.

Кейнсіанство(30-70 рр 20 ст.) — одна з провідних сучасних теорій,яка обґрунтовує необхідність активного втручання держави в регулювання ринковоїекономіки шляхом стимулювання попиту й інвестицій через проведення певноїкредитно-бюджетної політики. Засновником теорії є видатний англійськийекономіст Дж. М. Кейнс.

Прихильники іпослідовники Кейнса (Дж. Робінсон, П. Сраффа та ін.) виступають за активнуучасть держави у структурній перебудові економіки, визнають за необхіднезапровадження антикризового та антициклічного регулювання, перерозподілудоходів, збільшення соціальних виплат.

Інституціоналізм,або інституціонально-соціологічний напрям, представникамиякого є Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл, Дж. Гелбрейт, Я. Тінберген, Г.Мюрдаль та ін., розглядають економіку як систему, в якій відносини міжгосподарюючими суб'єктами складаються під впливом як економічних, так іполітичних, соціологічних і соціально-психологічних факторів. Об'єктамививчення для них є "інститути", під якими вони розуміють державу,корпорації, профспілки, а також правові, морально-етичні норми, звичаї,інстинкти і та ін.

Неокласичнийсинтез — узагальнююча концепція, представникиякої (Д. Хікс, Дж. Б'юкенен, П. Самуельсон та ін.) обґрунтовують принциппоєднання ринкового і державного регулювання економічних процесів, наголошуютьна необхідності руху до змішаної економіки. Дотримуються принципу раціональногосинтезу неокласичного і кейнсіанського напряму економічної теорії.

2.        Економічна думка Середньовіччя.Меркантилізм

Хронологічні межі епохисередньовіччя охоплюють період з V до середини XVII ст., який у європейськихнародів був пов´язаний із зародженням, пануванням та розкладомфеодалізму.

Економіка доби середньовіччябула переважно аграрною, панувало натуральне господарство. Мисленнясередньовічної людини мало теологічний характер. Економічна думка ще невідокремилась у самостійну галузь знань. Цей процес почався лише в періодпізнього середньовіччя. Те, що можна розглядати як вияви економічної думки,просякнуте духом практицизму. Середньовічні трактати містять численні конкретнігосподарські поради, різноманітні практичні рекомендації, але надто малотеоретичних узагальнень і спроб осмислення суті економічних процесів та явищ.Основними джерелами економічної думки середньовічного суспільства є юридичнікодекси й церковні пам'ятки. Економічні уявлення народних мас відбилися врізних «єресях» та економічних вимогах селянських повстань.

Раннє середньовіччя (5 – 10ст.) – економічна думка відобразила проблеми розкладу общини, становленняфеодальних відносин, поєднання в економіці різних укладів (патріархального,рабовласницького, феодального) тощо.

Класичне середньовіччя (11 –15 ст.) – економічна думка відобразила проблеми розквіту феодалізму,економічного та політичного піднесення міст, розвитку товарного виробництва,еволюції феодального помістя, урізноманітнення феодальних повинностей тощо.

Пізнє середньовіччя (16 – 17ст.) – економічна думка відобразила початок розкладу феодалізму та зародженнякапіталізму, виникнення мануфактур, широкий розвиток товарно-грошових відносин,процес первісного нагромадження капіталу, формування внутрішнього тазовнішнього ринків тощо.

Економічна думка країн Сходуу середні віки успадкувала основні ідеї мислителів стародавнього світу щодопитань управління країною, оподаткування населення, збагачення держави,організації сільського господарства як пріоритетної галузі економіки. їїхарактерною рисою була натурально-господарська орієнтація, алегоричність таневіддільність від символічного характеру східної культури.

Економічна думкасередньовічної Індії відобразила жорстку станову ієрархію суспільства таспецифіку індійської землеробської общини як саморегульованогосоціально-економічного організму. Економічні ідеї не виділялись із комплексурелігійно-політичних учень і відігравали незначну роль у морально-етичнихміркуваннях.

Джерелами, які дають уявленняпро економічну думку середньовічної Індії, є дхармашастри (трактати продоброчесність), коментарі та нібандхи (скорочені виклади) дхармашастр,адміністративно-податкові інструкції та трактати про політику. Економічні ідеї,викладені у цих творах, спрямовані на стабілізацію існуючого устрою,забезпечення добробуту та процвітання панівних верств, збагачення держави.Значна увага приділялась питанням розподілу доходів, оподаткування,ціноутворення тощо.

Економічна думкасередньовічного Китаю, відображена у династійних історіях, енциклопедіях,зібраннях імператорських указів та творів державних чиновників, засвідчуєконфуціанське світосприйняття, перебудоване в дусі часу. Виступаючи складовоюучення про управління країною та підтримку народу, вона підпорядковуваласьвирішенню завдань збереження соціального миру в державі, управління фінансамита збагачення суспільства шляхом активної господарської діяльності правителівта чиновників.

Основним джерелом процвітаннякраїни проголошувався розвиток землеробства як головного виду занять, запорукидостойного правління і суспільного порядку. Торгівля і ремесло розглядалися якдругорядні види занять, ставилось завдання зменшити кількість ремісників таторгівців на основі активного залучення їх до сільськогосподарської праці.Особливо засуджувалось та адміністративно обмежувалось заняття великоюторгівлею та лихварством.

Значне місце в економічнійдумці середньовічного Китаю посідає принцип рівноваги, згідно з яким правительповинен був контролювати ринкове ціноутворення, послаблюючи сезонні коливанняцін та сприяючи їх встановленню на «справедливому» рівні за рахунокформування та накопичення централізованих запасів продукції. З метою вирішенняфінансових проблем держави обґрунтовувалась ідея зменшення споживчих витрат придотриманні рівня добробуту підданих відповідно до їх соціального статусу.

Економічна думка арабськихкраїн у період середньовіччя розвивалась під впливом ісламу, викладеного вКорані — священній книзі мусульман.

Значне місце у Корані посідаєрегламентація торговельних відносин, яка базується на визнанні виключноважливого значення торгівлі. На основі того, що «Аллах дозволивторгівлю», торговельний прибуток визначається як нормальне явище. У Коранівідображено прихильне ставлення до виправданого ризику у торгівлі, вміщуютьсянастанови купцям щодо неухильного дотримання договірних зобов´язань.Водночас Коран засуджує лихварство, оголошуючийого породженням сатани. Аллах дозволив торгівлю і заборонив ріст (позичковийпроцент), — зазначається у Корані2. У зв´язку з цим Священна книгамусульман містить вимогу точності при сплаті боргів, жорстко регламентуєпроцедуру укладання угоди та запису боргу.

Багато важливих економічнихідей міститься у творах видатного мислителя арабського Сходу Ібн Хальдуна.

У своїх працях Ібн Хальдун:

Висунув концепцію«соціальної фізики», в основі якої лежить визнання Закономірногопрогресу людського суспільства, зумовленого економічними чинниками. Мислительнаголошував на тому, що в основі суспільного життя лежить необхідність об´єднаннялюдей для сумісного задоволення потреб. Рушійну силу поступального розвиткулюдства він вбачав у матеріальному виробництві, праці як основних джерелахбагатства та доходів.

Зазначивши, що"… умови, в яких живуть покоління, відрізняються залежно від того, яклюди добувають засоби для існування", Ібн Хальдун висунув власнуперіодизацію суспільного прогресу. На думку мислителя, людство у своємурозвитку пройшло три етапи:

стан дикості, характерний дляпочаткового періоду розвитку людського суспільства;

стан примітивності, пов´язанийіз заняттям землеробством та скотарством;

стан цивілізації, зумовленийрозвитком ремесел, торгівлі та науки, і утворенням та зростанням могутностіміст.

Виокремив необхідний ідодатковий продукт, пов´язавши виробництво останнього із періодомцивілізації. На думку мислителя, у сільському господарстві виробляється лишенеобхідний продукт, оскільки у землеробстві та скотарстві продукуються блага,достатні для задоволення першочергових потреб. Створення надлишкового продукту,який перевищує засоби, необхідні для існування людини, можливе лише у містах,де є надлишок робочих рук, широко застосовується поділ праці, розвиваєтьсяпромисловість та торгівля. Відтак цивілізацію та виробництво додатковогопродукту Ібн Хальдун пов´язував з існуванням ринку та інтенсивного обмінупродуктами праці.

Основою суспільного порядкупроголосив приватну власність як вічний та незмінний дар природи. На думкуарабського мислителя, навіть при збільшенні індивідуального достатку ніколи незникне становий поділ суспільства за майновою ознакою та принципом«верховенства».

Висловив цікаві ідеї протовар, його властивості, ціноутворення та роль ринку. Аналізуючи просте товарневиробництво, Ібн Хальдун узалежнював ціни від факторів попиту та пропозиції:кількості товарів, що пропонуються на ринку, демографічної ситуації в країні,природних чинників, розміру державних податків та зборів тощо.На думку арабського мислителя, економічнепіднесення країни сприяє зростанню чисельності міського населення і викликаєзниження цін на предмети першої необхідності та зростання цін на предметирозкоші; у період погіршення економічного становища в державі відбуваютьсязворотні процеси. «Незаконні побори, — зазначав Ібн Хальдун, — сприяютьдорожнечі, оскільки торговці включають у ціну своїх товарів усе, що вонивитрачають, у тому числі і витрати на засоби свого існування». Відтакдослідник, був прихильником помірних податків та зборів як важливого чинникаекономічного піднесення країни. «Найдієвішим засобом розвитку суспільногожиття є зменшення розміру податку», — зазначав арабський мислитель.Вказав на трудове походження вартості, виходячи зтого, що більша частина нагромадженого та безпосередньо корисного для людинирівноцінна вартості людської праці. «У всьому, що купується іперетворюється на гроші, — зазначав арабський мислитель, — обов´язковоміститься людська праця...». Звідси він робив висновок, що в основі актукупівлі-продажу «рівноважного (еквівалентного) обміну… завартістю»4 лежить принцип прирівнювання рівновеликої кількості затраченоїпраці. Важливу роль відводив грошам,стверджуючи, що золото і срібло є мірою вартості «усього того, що людистворюють своєю працею», «предметом зберігання», «основоюдоходів, накопичень і скарбів». На думку Ібн Хальдуна, дорогоцінні металине створюють багатства. Так, наприклад, у землі Судану є багато золота, однаккраїна залишається бідною, оскільки добробут народу залежить не від наявностідорогоцінних металів, а від розвитку суспільного життя, що базується напрацелюбності населення. Водночас мислитель звертав увагу на те, що золото ісрібло мають стабільну вартість і тому є зручною формою зберігання багатства.Ібн Хальдун був прихильником повноцінних грошей і категорично засуджувавпсування монет правителями, яке набувало все більшого поширення у середні віки.Він писав про те, що люди, які «перетворюють мідь у срібло і золото —злодії, найгірші із злодіїв, адже вони привласнюють це золото».

Великого значення надававторгівлі, розглядаючи її поряд із землеробством та ремісництвом як природнийспосіб добування необхідних засобів для життя, прагнення людини до отриманнядоходу (торговельного прибутку) за рахунок дешевої купівлі та дорожчогопродажу. Водночасвін виступав проти надмірної дорожнечі, засуджуючи спекулятивні наміри купців,особливо спекуляцію хлібом, яка погіршує становище бідних верств населення.Відстоюючи низькі ціни на хліб, Ібн Хальдун зазначав, що «в силуособливого значення цього товару, необхідно віддати перевагу його важливостідля прожитку над вигодами купців».

Економічна думкасередньовічної Європи розвивалась на ґрунті феодальних відносин під всебічнимта всеохоплюючим впливом християнства. Розвиток середньовічного суспільствакраїн Західної Європи умовно можна поділити на три періоди, які відображаютьеволюцію економічного, соціального та політичного устрою та визначаютьсвоєрідність економічних поглядів та ідей.

Яскраве уявлення проекономічні ідеї раннього середньовіччя дають «Варварські правди»(Бургундська, Салічеська, Баварська та ін.) — записи права германських племен,які осіли в Римській провінції, створивши королівство, а також господарськірегламенти («Капітулярій про вілли», «Саксонський капіту-лярій»)— своєрідні інструкції для управителів великих феодальних помість.

Найбільш типовою є«Салічеська Правда» — зведення законів салічних (північних) франків,складене на початку VI ст. за розпорядженням франкського короля Хлодвіга, якедоповнювалось протягом чотирьох наступних століть його послідовниками.

«СалічеськаПравда»: даєуявлення про соціально-економічний устрій Франкського королівства: пануваннянатурального господарства, достатньо міцних общинних порядків, пріоритетністьправа общинної власності на сільськогосподарські угіддя. Сільська община, доскладу якої входили вільні сім´ї, визнавалася законною формоюземлеволодіння. Захищався суверенітет общини, зазіхання на її майно,проголошувалась рівність усіх вільних франків перед законом. Водночас общинніпринципи організації суспільного життя поєднувалися з визнанням рабства,колонату, великого землеволодіння. Раби кваліфікувалися як панське майно, їхвбивство передбачало відповідну компенсацію власнику;відображає процеси розкладу родового устрою іпочатку диференціації суспільства на основі розвитку приватного землеволодіннята відособлення окремих домогосподарств. Поняття приватної власності у«Салі-чеській правді» немає, проте фіксується зародження земельногоаллоду у вигляді обмеженого права успадкування земельного наділу та нерухомостів межах великої сім´ї прямими спадкоємцями померлого по чоловічій лінії.

Важливим джерелом історіїекономічної думки раннього середньовіччя є капітулярії — інструкції зуправління феодальним маєтком. Так, виданий на початку IX ст. королем франківКарлом Великим (742—814) «Капітулярій про вілли» (Закон про маєтки)відобразив економічні погляди та економічну політику середньовічногосуспільства щодо організації та управління феодальним маєтком.

У період класичногосередньовіччя економічна думка Західної Європи розвивалась під впливомканонічної доктрини, яка трактувала економічні проблеми з позицій античноїтрадиції (Аристотель) і християнської ідеології (Августин Блаженний).Виправдовуючи панування церкви в умовах феодального устрою, каноністи прагнулипідпорядкувати явища суспільного життя церковним правилам (канонам).Становлення канонічної доктрини пов´язане з ім´ям болонськогомонаха Граціана, який склав у XII ст. «Зведення канонічного права».

Економічні погляди ранньогохристиянства знайшли яскраве відображення у працях відомого релігійногомислителя, єпископа у північноафриканських володіннях Римської імперії АвреліяАвгустина Блаженного (354— 430 pp.), який створив авторитетнерелігійно-християнське учення, засноване на безальтернативних принципахрелігійно-етичного підходу до економічних проблем. Його твори (близько 40 томівлітературного спадку) справили значний вплив на подальшу еволюцію суспільноїдумки і до ХНІ ст. слугували фундаментом християнської ідеології.

Економічні ідеї пізньогоканонізму набули систематизованого викладу у працях італійського монахадомініканського походження Фоми Аквінського (1225 або 1226—1274 pp.). Його твір«Сума теології» (1273) став свого роду енциклопедією католицизму, якуі донині широко використовують у Вати-кані.

У дослідженні економічнихявищ та процесів Фома Аквінський (Аквінат) опирався на вчення Аристотеля.Водночас він розвинув багато власних економічних ідей, трактуючи проблемиекономічного життя з релігійно-етичних позицій. Розуміючи неспроможністьзастосування економічних учень античності та раннього канонізму до поясненнягосподарського життя розвинутого феодалізму, мислитель висунув багатосуперечливих суджень. Формулюючи певне положення, він наводив всі відомі завторитетних джерел (Біблії, творів богословів, античних філософів) докази«за» і «проти», детально їх розглядав і намагавсяпримирити, використовуючи принцип подвійної оцінки (софістика, схоластичнийспосіб міркувань).

Економічна думка в Україніперіоду середньовіччя сягає своїм корінням історії Київської Русі тазапочаткування державності східних слов´ян.

Важливе місце середпершоджерел, які уможливлюють дослідження розвитку економічних ідей на теренахКиївської Русі, належить «Руській правді»— першому давньоруськомузведенню законів. Це своєрідний кодекс феодального права, спрямований нарегламентацію станових взаємин, майнових відносин, захист прав власностіфеодальної знаті на землю і залежних селян, отримання грошових і натуральнихвиплат тощо.

Економічна думка періодурозпаду Київської Русі та феодальної роздробленості відобразила сепаратизмбоярських вотчин та занепад торговельних відносин. Писемні джерела цьогоперіоду проникнуті ідеєю державності та народної єдності. Тривога за долюземлі, яка потерпає від князівських чвар, звучить у відомому «Повчаннідітям» Володимира Мономаха (поч. XII ст.), «Слові о полкуІгоревім» (1185), «Молінні Даниїла Заточеника» (поч. ХVІ ст.).

Твори великого київськогокнязя Володимира Мономаха, відомі як «Повчання» (кінець XI — початокXII ст.), містять важливі узагальнення та спостереження щодо економічноїскладової суспільного устрою; обґрунтовують норми та правила управліннядержавою, спрямовані на зміцнення панівних відносин; відображають прагненняупорядкувати суспільне життя на основі моральних принципів; засуджують гонитвуза багатством, жадобу до накопичення грошей, насильство та надмірнуексплуатацію пригноблених верств населення. Розуміючи значення розвиткуземлеробства, скотарства, ремесла та торгівлі для зміцнення могутності держави,Володимир Мономах закликає правителів держави піклуватись про свою землю тапідданих, дбаючи про злагоду та соціальний мир.

Кінець XIII — початок XIV ст.пов´язані з формуванням української народності та виокремленням українськоїмови з давньоруської мовної основи. Господарські документи XIV—XV ст.засвідчують подальший розвиток економічної думки в Україні. У жалуваннях іпозичкових грамотах, статистичних записах (інвентарях, люстраціях) йдеться пророзвиток сільськогосподарського виробництва і ремесла, торгівлі та лихварства.Численні господарські документи дають уявлення про тогочасну систефмуповинностей, облік доходів та майна.

Тривалий період панування меркантилізмувіддзеркалив основні тенденції розвитку економічної думки та економічнуполітику більшості європейських країн XV—XVIII століття.

Головні передумови генезисумеркантилізму:

поступове витісненнянатурального господарства товарним, виробництвом, розвиток товарообігу,поглиблення товарно-грошових відносин і розширення торговельних зв´язків;

інтенсивний розвитокміжнародної торгівлі, виникнення світового ринку, започатковане великимигеографічними відкриттями XV—XVI ст.;

ліквідація політичноїроздробленості у західноєвропейських країнах, бурхливий процес становлення централізованихнаціональних держав, їх утвердження у системі світогосподарських зв´язків,утворення перших колоніальних імперій Нового світу;

Меркантилізм походить відлат. merkari — торгувати, mercantile перекладається з англійської тафранцузької як торговий.

поглиблення суспільногоподілу праці, виникнення мануфактурного виробництва, створення великихпідприємств, зорієнтованих на зростаючий ринковий попит та задоволенняекспортних потреб;

розширення сфери діяльностіта кардинальна зміна ролі торговельного капіталу, безпосередня участь купців унаціональній промисловості, поява перших монополістичних об´єднаньторговців;

розвиток наукового знання,започаткований першою науковою революцією XVI—XVII ст.; посилення прикладногозначення наукової діяльності; ліквідація ідеологічної монополії релігійногомислення.

Меркантилізм як перша спробанаукової систематизації економічної діяльності залишив помітний слід у розвиткуекономічної думки: з меркантилізмом пов´язані перші спроби осмисленнязагальноекономічних проблем на рівні національної економіки в цілому, початоквиокремлення економічної науки у самостійну галузь людського знання тазапочаткування спеціальної літератури економічного характеру; Економічна думкасередньовіччя. Меркантилізм винайдений А.Монкретьєном термін «політична економія» дав назву економічній науці,залишаючись незаперечним аж до початку XX ст.; збагативши економічну думку концепцією загальноїкомерціалізації господарського життя, меркантилісти ввели у науковий обіг рядважливих економічних категорій (торговельний баланс, національне багатство таін.); меркантилісти поставили проблемуекономічної ролі держави, виявили суттєві закономірності в областітоварно-грошового обігу, кредитних відносин, які у подальшому набули широкогообґрунтування; суттєве значення малоподолання релігійних догм середньовіччя, уявлення про торгівлю як різновидпаразитизму, натурально-господарських поглядів та нормативізму. Перехід допрагматичної оцінки господарських рішень сприяв розвитку мистецтва економічнихдосліджень; важливим кроком вперед сталовикористання емпіричного методу дослідження, який хоч і був одностороннім танеповним, все ж сприяв започаткуванню фактологічної основи економічногоаналізу; меркантилісти близько підійшли доусвідомлення ринкового механізму кругообігу доходів як важливого факторастимулювання внутрішнього попиту та економічного зростання. У подальшому цяідея стала предметом гострих дискусій, посівши значне місце у теоретичнійсистемі Дж. М. Кейнса; меркантилістизапочаткували теорію міжнародної торгівлі, показали прямий зв´язокзовнішньої торгівлі з внутрішнім розвитком країни тощо.

Наголошуючи на необхідностіісторичного підходу до оцінки меркантилізму, необхідно зазначити, що ідеїпредставників цього напрямку економічної думки виражали дійсні закономірностіта потреби економічного розвитку, що здійснювався у національних рамках заактивного сприяння держави. Слід також враховувати, що протекціонізм до цьогочасу поширений у світовій економічній практиці. Водночас обговорення сучаснихпроблем становлення ринкової економіки в колишніх командно-адміністративнихкраїнах та країнах, що розвиваються, актуальність питань досягнення оптимальнихобсягів нагромадження капіталу, підтримки національних товаровиробників таборотьби за ринки збуту дають додатковий імпульс релятивним трактуванняммеркантилізму, породжуючи нові дискусії про сутність та значення цього напрямув історії економічних учень.

3.        Загальна характеристика класичноїполітичної економії, етапи її розвитку та основні представники

Класична політична економіяяк перша наукова школа в історії економічної думки прийшла на змінумеркантилізму в період стрімкого проникнення мануфактурного капіталу у сферувиробництва найбільш розвинутих європейських країн. Завершення епохи первісногонагромадження капіталу, буржуазні революції та прихід буржуазії до влади,бурхливий розвиток підприємництва та ринкова лібералізація економічної політикисприяли подальшому розвитку капіталізму та переміщенню інтересів підприємців зісфери обігу в сферу виробництва. Становлення ринкової економіки та поступовареалізація закладеного в ній потенціалу саморегулювання викликали необхідністьпереоцінки учення меркантилістів щодо шляхів примноження національногобагатства та досягнення узгодженої взаємодії економічних суб´єктів,активізувавши розробку наукової теорії ринкового господарювання.

Теоретико-методологічніпідходи до дослідження економічних процесів та явищ і категоріальний апарат,започатковані в цей період, заклали підвалини світової економічної науки. Саметому школа, яка стала фундатором нової традиції економічної думки, отрималаназву «класичної».

За загальноприйнятою оцінкою,класична політична економія була започаткована у кінці XVII — на початку XVIIIст. В. Петті в Англії та П. Буагільбером у Франції. Водночас хронологічні межізавершення класичного напряму економічної думки визначаються дослідникамипо-різному. Історично в економічній літературі сформувалось кілька підходів дотрактування цього питання.

Перший підхід бувзапочаткований К. Марксом і набув широкого розвитку в марксистській літературі.Саме К. Маркс першим вжив термін «класична політична економія»,зарахувавши до класиків економістів від В. Петті до Д. Рікардо в Англії і відП. Буагільбера до С. де Сісмонді у Франції. Згідно з марксистською думкою,класичний період завершився у першій третині XIX ст., а його визначальною рисоюбуло дослідження «внутрішніх залежностей буржуазних відносинвиробництва»1, що сприяло виявленню антагоністичних суперечностейкапіталізму та підводило до концепції безкласового комуністичного майбутнього.

Виходячи зкласово-формаційної аргументації, марксисти слідом за своїм учителем вважали,що на початку XIX ст. відбувся перехід від «класичної» (наукової) до«вульгарної» (ненаукової) політичної економії, родоначальники якої(Ж.Б. Сей, Т. Мальтус та ін.) відійшли від трудової теорії вартості, ухопившись«за зовнішню видимість явищ».

Другий підхід набувнайбільшого поширення у науковому світі, перетворившись у наші дні узагальновизнаний для більшості західних та вітчизняних дослідників. На думкуприхильників цього підходу, класична політична економія еволюціонувала у першійполовині XIX ст., знайшовши відображення у працях Ж.Б. Сея, Т. Мальтуса, Н.Сеніора та Ф. Бастіа та ін., а її завершителем став видатний вчений другоїполовини XIX ст. Дж.С. Мілль.

Так, наприклад, відомийдослідник історії економічної думки М. Блауг у своїй знаменитій книзі«Економічна теорія в ретроспективі» відносить до класиків політичноїекономії «всіх послідовників А. Сміта аж до Дж. С. Мілля і Дж.Е. Кернса.

Третій підхід характеризуєпозицію, яку займав у трактуванні цього питання відомий англійський економістпочатку XX ст. Дж. М. Кейнс та його прихильники. Згідно з цим підходом доскладу класичної школи слід віднести послідовників Д. Рікардо аж до 30-х роківXX ст., у тому числі А. Маршалла, Ф. Еджуорта, А. Пігу та ін. Однакаргументація такого розширення хронологічних меж класичної школи викликаєсумніви у дослідників, які розрізняють класичну політичну економію танеокласичну економічну теорію.

Слід зауважити, щовідмінності у визначенні хронологічних меж класичної школи відображають різніметодологічні підходи до періодизації історії економічних учень; складність танеоднозначність самої класичної політекономії, яка увібрала в себе різні ідейнітрадиції; багатогранність переходів від однієї наукової традиції до іншої тощо.

Основні етапи еволюціїкласичної політичної економії:

1-й етап (кінець XVII —середина XVIII ст.) — започаткування класичної політичної економії якальтернативи меркантилізму у працях В. Петті (Англія), П. Буагільбера(Франція), представників школи фізіократів на чолі з Ф. Кене (Франція).

2-й етап (друга половинаXVIII ст.) — формування ідейно-теоретичних та методологічних засад класичноїполітичної економії, становлення економічної теорії як науки у працях А. Сміта(Англія).

3-й етап (перша половина XIXст.) — розвиток та переосмислення ідей А. Сміта його послідовниками в Англії(Д. Рікардо, Т. Мальтус, В.Н. Сені-ор), Франції (Ж.Б. Сей, Ф. Бастіа), США(Г.Ч. Кері), збагачення економічної науки новими теоретичними здобутками.

4-й етап (друга половина XIXст.) — завершення класичної політичної економії у працях Дж.С. Мілля (Англія).

Економічні погляди В. Петті:

-впливмеркантилізму, поступове подолання меркантилістських уявлень та ідей

-обгрунтуваннпріоритетності розвитку промисловості як основи високої конкурентоспроможностікраїни у зовнішній торгівлі

-дослідженнямінової вартості

-зведеннявартості до грошової форми

-розуміннягрошей як важливого стимулу економічного розвитку

Економічніпогляди П. Буагільбера

-різка критикамеркантилізму, доведення безпідставності й шкідливості протекціонізму

-захистінтересів селянства, обґрунтування пріоритетності с/г виробництва як основиекономічного піднесення країни

-дослідженняспоживчої вартості, речового змісту багатства як суми споживчих вартостей

-ігноруваннягрошової вартості, дослідження прямого товарообміну

-розуміннягрошей (золота, срібла) як чинника порушення природної рівноваги товарногообігу.

Їх об’єднує:

-визначеннязавданням економічної науки пізнання об’єктивних економічних законів, подібнихдо законів природи

-перехід відемпіричного, описового методу дослідження до виявлення причинно-наслідковихзалежностей

-трактуванняпраці як джерела вартості та багатства

-розуміннябагатства як сукупності товарів, створених людською працею

4.Економічне вчення А. Сміта. Теорія «невидимої руки» та «економічної людини» А.Сміта

Адам Сміт (1723—1790) —видатний англійський економіст, з іменем якого пов´язане становленняекономічної теорії як науки. Започаткувавши систематизований виклад економічнихзнань та глибокий теоретичний аналіз економічних явищ та процесів, він зайнявособливе місце в історії економічної думки.

Геніальна праця ученого»Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776)започаткувала народження ліберальної економічної теорії і стала справжнімпроривом у світовій економічній думці. У ній А. Сміт уперше перейшов віданалізу окремих проблем до теоретичних узагальнень та систематизаціїекономічних знань.

Трактуючи політичну економіюяк науку про об´єктивні закони виробництва і нагромадження багатства, А.Сміт розвинув методологію економічних досліджень. Вчений:Широко застосовував абстрактно-логічний,причинно-наслідковий (казуальний) методи, спрямовані на виявлення глибиннихзакономірностей економічних явищ та процесів, розкриття структури економічноїсистеми, простеження внутрішніх зв´язків економічних категорій. Прагнув поєднати езотеричний та екзотеричний підходи, щосприяло збагаченню арсеналу методології економічного дослідження. Водночасподвійність підходів ученого виявилась у суперечливості та неоднозначності йоготеоретичних міркувань. Виокремив двісторони економічної теорії: а)позитивну,спрямовану на виявлення глибинних закономірностей економічного розвитку,природних об´єктивних законів, які управляють економікою, теоретичнедослідження умов виробництва та нагромадження багатства; б)нормативну, спрямовану на розробку рекомендацій дляекономічної політики держави (уряду), здатної забезпечити економічним суб´єктамможливість добувати «достатній дохід або засоби існування».

Рушійними силами економічногорозвитку вчений вважав економічну свободу та конкуренцію господарюючих суб´єктів,гармонізацію їх інтересів на основі пріоритетного розвитку особистого інтересу,механізму ринкової саморегуляції та невтручання держави в економічне життя.

Концепція «економічноїлюдини», яка керується у своїй діяльності особистими економічнимиінтересами і потребами. Намагаючись з´ясувати спонукальні мотивиекономічної діяльності господарюючих суб´єктів, учений виходив з того, щоповедінкою людей керує егоїзм та турбота про власну вигоду, «природнепрагнення… до поліпшення свого становища». Абстрагуючись від усіх іншихмотивів поведінки економічних суб´єктів, А. Сміт писав про те, щоособистий інтерес є головним мотивом, який спонукає людей до співробітництва,оскільки «Не через доброзичливість м´ясника, пивовара чи булочникаочікуємо ми одержати свій обід, а через дотримання ними їхніх власнихінтересів. Ми звертаємося не до їхньої гуманності, а до їхнього егоїзму, ініколи не говоримо їм про наші потреби, а лише про їхні вигоди.

Відтак учений аналізувавсуспільство як сукупність егоїстів, зосереджених на нагромадженні багатства.Варто зазначити, що існування егоїстичних інтересів визнавали ще англійськіфілософи XVII ст. (Т. Гоббс та ін.), які трактували їх як руйнівну силу,закликаючи до державного авторитаризму. А. Сміт не сприйняв ці ідеї і бувсолідарним з французькими раціоналістами (К. Гельвецієм та ін.), які проголосилилюдський егоїзм природним фактором суспільного поступу. У зв´язку з цимвчений робив особливий наголос на значенні особистого інтересу як могутньогостимулу прогресивного розвитку людського суспільства.

Таким чином, в основіаналітичної моделі „економічної людини“ (gomo economicus),запровадженої А. Смітом, лежать припущення, що індивід як суб´єктекономічних відносин є:

незалежним, здатним прийматисамостійні рішення;

егоїстичним, таким, що прагнемаксимізувати власну вигоду;

раціональним, здатним порівнювативигоди і втрати та оцінювати наслідки своїх дій;

поінформованим про своїпотреби і можливості їх задоволення.

Учення про „невидимуруку ринку“ — механізм стихійної координації економічної поведінки таузгодження економічних інтересів суб´єктів господарювання за умовринкової конкуренції. Трактуючи ринковий механізм як „очевидну і простусистему звичайної свободи“, А. Сміт стверджував, що ринкова економікавлаштована таким чином, що індивід (економічна людина), який „має на увазілише власний інтерес… переслідує лише власну вигоду… невидимою рукоюспрямовується до мети, що зовсім не входила до його намірів… Переслідуючивласні інтереси, людина часто реальніше служить інтересам суспільства, ніжтоді, коли свідомо прагне це робити“.Таким чином, стихійні об´єктивні закониринкових сил спонтанно забезпечують пріоритетність суспільних цінностей іспрямовують зусилля окремих індивідів, які не думають про сприяння суспільнійкористі, у русло загальних інтересів. Саме завдяки вільній конкуренції підприємціві через реалізацію їх приватних інтересів ринкова економіка найдоцільнішимчином забезпечує суспільні потреби і генерує ефективний розподіл ресурсів.

5.Еволюція класичної політичної економії в першій половині 19 ст. РоботиМальтуса, Сея, Мілля

Перша половина XIX ст. пов´язаназ розгалуженням, поділом класичної політичної економії на окремі течії,адаптацією ідей класиків до нових реалій соціально-економічного розвитку,виникненням нових поглядів на розвиток економічних процесів та явищ,формуванням критичного напряму політичної економії.

Трансформація класичноїполітекономії у кінці XVIII — першій половині XIX ст. була зумовлена:

новою економічною ситуацією,пов´язаною із завершенням процесу первісного нагромадження капіталу тапромисловою революцією, яка сприяла розвитку машинного виробництва тапіднесенню економіки розвинутих країн;

утвердженням системи вільноїконкуренції на основі визнання свободи підприємницької діяльності, скасуванняцехів, гільдій та інших феодальних обмежень господарської діяльності;

демографічними зрушеннями,швидким зростанням кількості населення, його майновим розшаруванням,загостренням соціальних суперечностей, розвитком робітничого руху;

формуванням національнихринків, періодичними кризовими потрясіннями економік розвинених країн,загостренням боротьби за зовнішні джерела збуту тощо.

Нова економічна та політичнаситуація, пов´язана з піднесенням економіки та ускладненням механізмівфункціонування ринку, знайшла відображення у творах Д. Рікардо, Ж.Б. Сея, Т.Мальтуса, Н. Сеніора, Дж. С. Мілля, Г.Ч. Кері та інших економістів нової хвилі,які не лише зберегли класичну традицію, але і збагатили її новими ідеями,продовживши започаткований А. Смітом багатофакторний, різнобічний та ґрунтовнийаналіз економічних явищ та процесів. Не зачіпаючи засадних принципівекономічних досліджень, започаткованих А. Смітом, економісти-класики сталипершовідкривачами теорій, які пізніше були покладені в основу неокласичногонапрямку в економічній науці.

Видатним представникомекономічної думки в Англії на початку XIX ст. був Томас Мальтус(1766—1834), який на відміну від Дж. Мілля та Дж. Мак-Куллоха полемізував з Д.Рікардо, намагаючись критично переосмислити його економічні погляди. Результатинаукових пошуків вченого знайшли відображення у працях „Дослідження прозакон народонаселення“ (1798), „Дослідження про наслідки хлібнихзаконів“ (1814), „Дослідження про природу і зростання ренти“(1815), „Принципи політичної економії“ (1820) та ін.

Беззастережно приймаючи ідеюекономічного лібералізму та примноження багатства суспільства за рахунокрозвитку сфери виробництва, вчений намагався виявити фактори і передумовиекономічного зростання, взаємозв´язок між темпами зростання економіки танародонаселення, можливості протидії кризам надвиробництва. Його заслугою сталозбагачення класичної економічної теорії новими науковими підходами та ідеями.Переслідуючи практичну мету, „покращання участі та збільшення щастя нижчихкласів суспільства“, Т. Мальтус:

Виклав своє розуміння проблемекономічного зростання на основі дослідження взаємозалежності економічних тапозаекономічних (демонаселення, його праця викликала дискусії, а також критикута звинувачення у цинізмі й людиноненависництві. У 1803 р. вчений видав книгупід своїм іменем. Успіх, який принесла публікація твору, спонукав автора додоповнення та вдосконалення видання. З часом зі стислого памфлету книгаперетворилась у трактат, який перевидавався за життя Т. Мальтуса шість разівщоразу більшим тиражем.

Головне, до чого вчений мавнамір привернути увагу, полягало в тому, що „якщо зростання населення незатримується якими-небудь перешкодами, то це населення подвоюється кожні 25років і, отже, зростає у кожний наступний двадцятип´ятирічний період угеометричній прогресії“1. Водної час „засоби існування за найбільшсприятливих умов застосування людської праці ніколи не можуть зростати швидшеніж у арифметичній прогресії“.Цю об´єктивну тенденцію вченийпродемонстрував на умовному прикладі, „Припустимо, що сучасне населенняземної кулі становить 1 мільярд, — тис. Мальтус, — тоді людство розмножуєтьсяяк: 1, 2, 4, 8, 16, 32, 64, 128, 25(1 водночас засоби існування зростають як:1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9. По завершенні двох століть кількість населеннявідносилась би до засобів існувані як 256 до 9; після закінчення трьох столітьяк 4096 до 13, а по завершені 2000 років це відношення було б безмежним інезліченним“3. Прагнення Мальтуса дотого, щоб його краще зрозуміли, примусило вченого, за словами Ватера,»занадто різко підкреслити значення своєї доктрини і сформулювати її вкрайабсолютно". Наприклад, він стверджував, що виробництво може зростати варифметичній прогресії, і багато авторів вважали, що він надавав цим словамабсолютного значення, тоді як насправді це був лише спосіб коротко викласти…думку. В дійсності ж у перекладі сучасною мовою він мав на увазі те, щотенденція спадної віддачі, на якій заснована система його доказів, починаєдіяти різко після того, як продукт острова подвоюється. Подвійна кількістьпраці може дати подвійний продукт, але кількість праці, збільшена у чотирирази, навряд чи збільшить продукт у три рази; кількість праці, збільшена увісім разів, не приведе до чотирикратного зростання продукту.

Обґрунтував теорію розподілу,засновану на аналізі вартості створюваного продукту; збагатив класичну теоріюренти. Виступивши з критикою трудової теорії вартості Д. Рікардо та вказавши наїї суперечливість вчений поклав в основу власного підходу ідею А. Сміта щодовизначення вартості працею, яка купується. Т. Мальтус ототожнював останню зпрацею, витраченою на виробництво товарів. Відтак він зводив вартість до витратвиробництва, зараховуючи до останніх живу та уречевлену працю і прибуток наавансований капітал. Трактуючи прибуток як результат продуктивної здатностіавансованого капіталу, англійський дослідник визначав дохід капіталіста яктакий, що безпосередньо включається у вартість (ціну) товару поряд з працею інезалежно від неї. Звідси випливав цілком логічний висновок, що праця найманихробітників є джерелом лише однієї частини вартості товару — тієї, якавідповідає заробітній платі. Останню вчений зводив до прожиткового мінімуму —мінімальної кількості життєвих засобів, необхідних для підтримки фізичногоіснування робітників.

Теорія заробітної плати Т.Мальтуса заснована на визначенні оплати праці важливим економічним чинникомобмеження приросту населення. Згідно із обґрунтованим ученим «залізнимзаконом заробітної плати» стабільна рівновага населення підтримуєтьсяприродним рівнем фонду оплати праці, який забезпечує робітникам фізично необхідниймінімум засобів існування. Т. Мальтус звертав увагу на те, що зростання попитуна працю може спричинити зростання заробітної плати до розміру, який перевищуєпрожитковий мінімум. Однак, на його думку, «надмірна схильність дорозмноження» за цих умов сприятиме зростанню чисельності населення, що всвою чергу призведе до збільшення пропозиції праці, повернувши заробітну платудо вихідної величини. Водночас зменшення заробітної плати обмежуватимезростання населення в наступний період і т.д.

Як і Д. Рікардо, Т. Мальтусрозрізняв номінальну (грошову) та реальну (залежну від ціни засобів існуванняробітників) заробітну плату. Наголошуючи на тому, що важливе значення має неабсолютна сума грошей, які отримує робітник, а та кількість необхідних засобівіснування, яку він може придбати на свою заробітну плату, вчений звертав увагуна те, що за умов, коли відчувається нестача продовольства порівняно знаселенням, абсолютно все одно, будуть нижчі верстви отримувати два мільйони чип´ять.

Виокремив платоспроможний попитяк важливий фактор вирішення проблем реалізації на основі аналізу способурозподілу суспільного продукту та взаємозв´язку між попитом, споживаннямі заощадженнями.

Визначаючи основним стимуломнагромадження прагнення підприємців до отримання прибутку, вчений констатував,що останній забезпечується за рахунок збільшення платоспроможного попиту тадосягнення високого рівня зайнятості населення. Слід зазначити, що зростаннязайнятості Т. Мальтус не вважав фактором збільшення фонду заробітної плати. Вінстверджував, що за сталих розмірів номінальної заробітної плати нарощуванняобсягів виробництва та зростання пропозиції товарів сприятиме зниженню цін,уможливлюючи зростання реальної заробітної плати. Таким чином, зміни, яківідбуваються у межах «природного» рівня фонду заробітної плати нематимуть негативних наслідків і не вплинуть на скорочення у подальшому обсягіввиробництва. Обґрунтувавнеобхідність державного регулювання товарообміну між країнами на основі аналізувпливу міжнародної торгівлі на внутрішній економічний розвиток.

На думку більшостідослідників, теорія «третіх осіб» Мальтуса має важливе значення дляаналізу механізмів, які діють в економіці, що перебуває у стані«перегріву». За цих умов зниження норми нагромадження та перерозподілдоходів на користь третіх осіб, які забезпечують непродуктивне споживання,виступають важливим засобом «охолодження» кон´юнктури. У цьомуконтексті заслуговують на увагу ідеї вченого щодо підвищення ставокоподаткування з метою зменшення нагромадження капіталів, а також організаціїгромадських робіт як тимчасового заходу обмеження безробіття. На думку Т.Мальтуса, тенденція до зменшення обсягу продуктивного капіталу не можеслугувати запереченням громадських робіт, що вимагають залучення значних сум зарахунок податків, оскільки певною мірою це саме те, що потрібно.

Еволюція класичної політичноїекономії у Франції пов´язана з іменем видатного послідовника тапопуляризатора учення А. Сміта, найавторитетнішого економіста, лектора іпубліциста першої половини XIX ст. Жана Батиста Сея (1767—1832), якийсприйняв, систематизував і творчо розвинув ідеї своїх попередників,обґрунтувавши ряд фундаментальних економічних принципів.

Теоретико-методологічніособливості економічних досліджень Ж.Б. Сея знайшли відображення у його основнихпрацях: «Трактат політичної економії, або Простий виклад способу, якимформуються, розподіляються та споживаються багатства» (1803), «Англіята англійці» (1814), «Катехізис політичної економії» (1817),«Повний курс політичної економії» (1828—1829).

Пропагуючи концепціюекономічного лібералізму та гармонії економічних інтересів суб´єктівринкової економіки, Ж.Б. Сей:

Чітко виклав своє баченняпредмета та методології економічної науки. «Знання істинної природибагатства… всіх труднощів, які доводиться долати для його придбання, знаннятого, як воно розподіляється в суспільстві, як можна користуватися ним, а такожвсіх наслідків цих різноманітних факторів, — писав учений, — становить науку,яку прийнято тепер називати політичною економією»1. Заслугою автора сталовизначення політичної економії як науки про виробництво, розподіл та споживаннябагатства, яке в подальшому набуло широкого визнання.

Започаткував суб´єктивнуконцепцію цінності. Трактуючи виробництво як процес впливу людини на природу,результатом якого є створення багатства, Ж.Б. Сей ототожнював товарну формуостаннього з сумою корисних речей. На відміну від попередників, французькийдослідник не вважав працю вартісною основою товарів, зазначаючи, що А. Смітзробив хибний висновок стосовно того, що всі вартості є уречевленою людськоюпрацею. Наголошуючи на тому, що корисність становить «першоосновуцінності» товарів, Ж.Б. Сей писав: «люди визнають за предметом певнуцінність… лише щодо його застосування: що ні на що не годиться, тому не даютьніякої ціни».

Трактуючикорисність як «здатність відомих предметів задовольняти різні потребилюдини», вчений був переконаний у тому, що «виробництво не створюєматерії, але створює корисність», яка «надає предметамцінність». Виходячи з того, що «Цінність кожного предмета, поки вонане встановлена, абсолютно довільна і невизначена»5, французький дослідниквважав мірилом останньої ціну. Він обстоював думку про те, що «цінапредмета слугує… правильною вказівкою корисності, яку люди визнають упредметі, якщо тільки обмін предметами, що між ними відбувається, непорушується ніяким для їх корисності стороннім впливом, подібно до того, якбарометр показує атмосферний тиск лише постільки, поскільки ніякий стороннійвплив не порушує впливу атмосфери на нього».

Аналізуючипропорції обміну, Ж.Б. Сей визначив ціну як результат взаємодії попиту тапропозиції, зазначаючи, що зростання ціни прямо пропорційне попиту і оберненопропорційне пропозиції. На думку французького дослідника, під впливомконкуренції покупців та продавців ціни тяжіють до рівня витрат виробництва, якіскладаються із оплати виробничих послуг (заробітної плати, прибутку, ренти). Стверджував,що будь-яка праця, спрямована на створення корисностей з допомогою сил природи,капіталу та праці є продуктивною. Вчений не лише завершив критику поглядівфізіократів на продуктивну і непродуктивну працю, але і переглянув підходи А.Сміта до вирішення цієї проблеми. Визначивши критерієм продуктивностікорисність, французький дослідник наголошував на тому, що остання можевтілюватись як у матеріальній, так і в нематеріальній формах.

Виходячи з того,що виробництво означає продукування корисних послуг, вчений визнавав будь-якукорисну працю (в тому числі працю вчителів, лікарів, торговців) продуктивною.

Обґрунтував теоріютрьох факторів виробництва, засновану на ідеї про визначальну роль корисності уформуванні цінності. Зазначаючи, що усі види промислового виробництва«складаються із трьох різних операцій», вчений стверджував, що упроцесі виробництва беруть участь три фактори: праця, земля і капітал, кожен зяких надає корисну послугу при створенні цінності. Як «продуктивніпослуги» ці фактори є рівноправними джерелами цінності та основнимичинниками зростання суспільного багатства. Водночас кожен фактор робить свійвнесок у виробництво, створюючи свою частину цінності. Цей внесок (тією мірою,якою його визнано корисним) відображають відповідні факторні доходи.

На думкувченого:

праця породжуєзаробітну плату як винагороду за послуги робітників; капітал породжує прибутокпідприємців як плату за їх продуктивні послуги; земля породжує ренту яквідповідну винагороду землевласників. Розвиваючи ідею Сміта про те, що вартість(а значить і ціна) складається із доходів, Ж.Б. Сей відкидав можливістьексплуатації за умов вільного підприємництва, Він наголошував на тому, щопідприємці, робітники та землевласники взаємодіють і взаємодоповнюють одинодного у процесі виробництва. «Господар і робітник, — писав Ж.Б. Сей, —однаково потребують один одного; оскільки перший не може отримати ніякогоприбутку без допомоги другого».

Важливо зазначити, щохарактеризуючи підприємців як посередників між «продуктивнимипослугами» і споживачами, які беруться «за свій рахунок, на свійризик і на свою користь виробити певний продукт», Ж.Б. Сей трактувавпідприємницький дохід як винагороду за важливу суспільну функцію раціональногопоєднання усіх факторів виробництва.

Стверджував, що робітники неможуть претендувати на весь продукт праці, оскільки винагорода за їх внесокобмежується заробітною платою. Визначаючи останню природною ціною праці, вченийписав про те, що вона «зазвичай ніде не піднімається вище того, що єнеобхідним для підтримки життя».

Стверджуючи, що будь-якевиробництво не лише збільшує пропозицію товарів, але і породжує доходи, на якікупуються всі товари, вчений був переконаний у тому, що «кожний продукт змоменту його виробництва відкриває собою збут для інших продуктів на повну сумусвоєї цінності… Як тільки останній виробник закінчив свій продукт, нічого вінтак сильно не бажає, як продати його, щоб цінність цього продукту не залишаласямарною у його руках. Але не менше поспішає він позбутися і грошей, отриманихвід продажу цього продукту, щоб не залишалася також у нього на руках і цінністьотриманих грошей. Але позбутися грошей можна лише купівлею якого-не-будьпродукту. Із цього видно, що один лише факт виробництва товару в момент йогоздійснення відкриває збут для інших продуктів».

Таким чином, Ж.Б. Сей був«економістом пропозиції», який головну увагу приділяв виробництву,виходячи з того, що корисна продукція завжди знайде своїх покупців. Водночаснадмірне споживання вчений трактував як процес, який підриває основинагромадження та призводить до скорочення виробництва і доходів.

Вбачаючи головний інтересусіх виробників у обміні одних товарів на інші, Ж.Б. Сей відводив грошам рольпасивного знаряддя обміну, тимчасового посередника в товарообмінних операціях,підкреслюючи, що вони «ніякого іншого застосування мати не можуть».Метафорично порівнюючи гроші з візками, які перевозять цінність продуктів,вчений визначив їх як «товар, який кожний бажає придбати не в силу тієїкористі, яку він міг би доставляти сам собою, а в силу тієї легкості, з якоювін міг би обмінюватися на предмети, необхідні для споживання»2. Звідсивчений робив висновок про те, що гроші виконують лише тимчасову роль у процесіобміну і як тільки відбулися угоди, «завжди виявляється, що за продуктизаплачено лише продуктами».

Ідеї Ж.Б. Сея лягли в основуподальшого дослідження проблем взаємодії попиту та пропозиції, економічноїрівноваги, теорії граничної корисності, підприємництва, циклічностіекономічного розвитку і знайшли відображення у неокласичному напряміекономічної думки. До теоретичних здобутків видатного французького вченого, яків подальшому набули розвитку та визнання, слід віднести:

визначення політичноїекономії як науки про закони, які управляють виробництвом, розподілом таспоживанням суспільного багатства;

теорію трьох факторіввиробництва, яка лягла в основу факторного аналізу і методу виробничої функції,які широко використовуються у сучасних економічних дослідженнях;

суб´єктивну концепціюцінності, засновану на аналізі корисності та мотивів ринкової поведінкивиробників і споживачів;

концепцію підприємництва,визначення підприємця як організатора, новатора і носія технічного прогресу;

теорію ринків, засновану нааналізі загальної економічної рівноваги та взаємовідносин покупців і продавців.

У подальшому ставлення до«закону ринків» Ж.Б. Сея розділило економістів на прихильниківкласичних ліберальних традицій та альтернативних (передусім кейнсіанських)підходів. У XX ст. ідеї вченого знайшли продовження у теорії«Supply-Side» (підхід «з боку пропозиції»), згідно з якоютруднощі збуту та нерівномірність цінової динаміки автоматично долаютьсястихійним ринковим механізмом без втручання держави та неспроможногоуряду.

Відомим послідовникомрікардіанської школи був видатний англійський учений, філософ, економіст,громадський діяч Джон Стюарт Мілль (1806— 1873) — завершувач класичноїполітичної економії та один із засновників соціального реформізму.

Теоретико-методологічніособливості наукових досліджень вченого знайшли відображення у працях «Пропредмет політичної економії та про її метод» (1836), «Про деякіневирішені питання політичної економії» (1844) та ін. Найбільш повно івиразно економічні погляди Дж. С. Мілля викладені у його основній праці«Основи політичної економії і деякі аспекти їх застосування до соціальноїфілософії» (1848), яка стала своєрідним підсумком розвитку економічноїнауки у першій половині XIX ст. і майже півстоліття (до появи книги А.Маршалла) була основним підручником з економіки у багатьох європейськихуніверситетах.

Вбачаючи своє завдання вузагальненні, систематизації та оновленні теоретичної спадщини класичної школиз урахуванням «нових подихів епохи», вчений підкреслював, що «вдискусіях останніх кількох років народилося багато нових ідей». Відтак вінуважав доцільним «здійснити повний перегляд всієї політичної економії хочаб лише для того, щоб внести в неї результати цих пошуків і гармонічно поєднатиїх з принципами, встановленими раніше кращими мислителями цієї науки».

«Основи політичноїекономії» Дж. С. Мілля складаються із «Попередніх зауважень»автора та 5 книг:

перші три книги(«Виробництво», «Розподіл», «Обмін») присвяченіаналізу співвідношення факторів виробництва, природи та чинників економічногозростання, сутності заробітної плати та прибутку, аналізу вартості, ціни,грошей, кредиту, міжнародної торгівлі тощо;четверта книга («Вплив суспільного прогресуна виробництво та розподіл») досліджує передумови та обмеженняекономічного зростання; п´ята книга(«Вплив уряду») присвячена аналізу традиційних для класичної школипитань ролі держави у ринковій економіці.

Визначальним в економічнихпоглядах Дж. С. Мілля є: Ґрунтовна розробка найважливіших проблемметодології економічної науки. Вчений: одним із перших визначив предметполітичної економії через поведінку людини та її здатність оцінюватиефективність різних засобів для досягнення цілі. Дж. С. Мілль виходив з того,що економічна наука розглядає людину як істоту, яка бажає володіти багатством іздатна порівнювати ефективність різних засобів для досягнення цієї мети. Вонаповністю абстрагується від усіх інших людських пристрастей і мотивів, окрімтих, які можна вважати вічними антагоністами прагнення до багатства, а саме:відрази д праці і бажання негайно користуватися дорогими насолодами; розмежував позитивне і нормативне знання, виокремившивласне «науку» і «мистецтво ведення справ» (рис. 5.2).Характеризуючи політичну економію як абстрактну науку, яка продукує абстрактніістини і може застосовуватися до конкретних умов лише з відповіднимизастереженнями, вчений звертав увагу на те, що передумовою мистецтва веденнясправ служить не одна із наук, а наука в цілому, або ряд окремих наук. Відтакусвідомлення вузькості предметної галузі економічної науки компенсувалось у Дж.С. Мілля широким міждисциплінарним підходом до вирішення завдань прикладногохарактеру; різко протиставив законивиробництва і закони розподілу, аналізуючи їх як самостійні, по суті не пов´язаніміж собою розділи економічної науки; наголошував на необхідності аналізуекономічних процесів не лише у «стаціонарному та незмінному» стані,але і в «стані поступального розвитку», вказуючи на нагальну потребудодати динаміку політичної економії до її статики.

Для дослідників історіїекономічних учень значний інтерес становить ідея Дж. С. Мілля про позитивнийвплив інфляції на економічне зростання. Виходячи з того, що інфляційнепідвищення цін сприяє зниженню реальної величини боргів, учений стверджував, щоце призводить до перерозподілу багатства на користь виробників як основнихдебіторів.

Вчений здійснив глибоке таоригінальне дослідження природи кредиту та його значення у ринковій економіці.«Виступаючи абсолютно необхідним для перетворення всього капіталу країни впродуктивний, — писав Дж. С. Мілль, — кредит слугує також засобом кращоговикористання виробничих можливостей країни». Визначаючи норму позичковогопроцента співвідношенням попиту та пропозиції позичкових фондів, Дж. С. Мілльстверджував, що у кінцевому підсумку позичковий процент детермінуєтьсяреальними силами, вирівнюючись із нормою прибутку на капітал.

Таким чином, в «Основахполітичної економії» Дж. С. Мілля знайшли відображення найважливішітеоретичні проблеми економічної науки того часу.

До теоретичних здобутківвченого слід віднести:

розробку методологічних основполітичної економії, подальший розвиток методу економічних досліджень;

узагальнення тасистематизацію основних ідей класичної школи;

започаткування викладуекономічних проблем відповідно до фаз суспільного відтворення (виробництво —розподіл — обмін — споживання);

поглиблення та доповненняучення класиків новими оригінальними ідеями, які увійшли до скарбниці світовоїекономічної думки (дослідження проблем економічного зростання, взаємодії ціни,попиту та пропозиції, суті капіталу і процента, торговельних криз, міжнародноїторгівлі тощо);

збагачення проблематикиекономічної науки за рахунок залучення до аналізу соціальних проблем,започаткування соціального реформізму тощо.

Упродовж другої половини XIXст. «Принципи політичної економії» Мілля були беззаперечноюнастільною книгою економістів. Це щось більше ніж компіляція, простий переказтого, що було раніше. Навіть у суто теоретичному плані книга повна справжніхвідкриттів.

Подальший розвиток ринковихвідносин, пов´язаний з розкладом та занепадом дрібного виробництва,майновим розшаруванням населення, концентрацією багатства на одному полюсі йзлиденності — на другому, загостренням соціальних суперечностей та кризовихявищ в економіці, сприяв переосмисленню ідей класичної школи щодо гармоніїприватних і суспільних інтересів. У першій половині XIX ст. у європейськійекономічній думці був започаткований критичний напрям у політичній економії.

Не відмовляючись відтеоретичних канонів класичної школи, представники цього напрямку виступили зкритикою капіталізму та деяких ідей А. Сміта і його послідовників. Вонипрагнули поліпшити існуючий суспільний устрій шляхом його реформування.

6.Критика класичної школи в роботах представників західноєвропейського утопічногосоціалізму

Класична школаполітичної економії тривалий час утримувала провідні позиції в економічнійнауці, але це не виключало можливості існування відмінних думок і поглядів.Початок 19 століття став періодом не тільки розвитку економічної класики, а йпояви нових течій і напрямків економічної науки, представники яких гострокритикували основні теоретичні положення класиків, пропонували інші шляхи йметоди вирішення нагальних економічних проблем.

В історії економічної думкивиділяють два основні етапи розвитку соціалістичних утопічних ідей:

ранній утопічний соціалізм,який знайшов яскраве втілення у фантастичних проектах видатних мислителівXV—XVII ст. Т. Мора, Т. Кампанелли, Ж. Мельє, В. Вінстенлі, Г. Бабефа, Т.Мюнцера та ін.

Найважливішими передумовамивиникнення цих проектів став розклад феодалізму, первісне нагромадженнякапіталу в західноєвропейських країнах, яке супроводжувалось розореннямселянства та зубожінням переважної більшості населення. Твори ранніхсоціалістів-утопістів відобразили ідеологію антифеодального протесту, прагненнядо скасування феодальних привілеїв та залежностей, зміни відносин власності йрозподілу, утвердження справедливого і щасливого суспільства;

пізній утопічний соціалізм,заснований на ідеях перебудови капіталістичного суспільства, які знайшливідображення у працях видатних західних вчених.

Значний вплив на формуваннясуспільної думки цього періоду справили праці ранніх соціалістів-утопістів,видатних просвітників-енциклопедистів Д. Дідро, Ж.Л. Д´Аламбера,Вольтера, Ж.Ж. Руссо, які заклали ідеологічне підґрунтя антифеодальнихперетворень, а також ідеї представників класичної політичної економії щодонеобхідності подолання перешкод на шляху технічного прогресу, зростаннясуспільного багатства як основної мети економічної політики, спрямованої наполіпшення добробуту людства. Водночас представники пізнього утопічногосоціалізму виступили проти класичної теорії вічного та незмінного ринкового«природного порядку», протиставивши їй ідею суспільного розвитку таеволюційного переходу від капіталізму до нового, гуманного та справедливогосуспільства.

Критикуючи суспільний устрій,заснований на приватній власності та вільній конкуренції, К.А. Сен-Сімон, Ш.Фур´є, Р. Оуен здійснили перші спроби систематизованого викладусоціалістичних ідей та практичного втілення омріяного ідеалу.

На відміну від прагматичнихтеорій XV—XVIII ст., які були спрямовані на дослідження господарськоїреальності та матеріальних умов розвитку економічної діяльності, соціалістичніутопічні концепції відобразили мрії та фантастичні проекти видатнихзахідноєвропейських мислителів, твори яких дуже часто нагадували емоційніпроповіді, заклики та настанови. Незважаючи на різноманітність підходів та ідей, можнавиділити деякі спільні риси, притаманні більшості соціалістичних утопічнихучень:

емоційну критику феодальногота капіталістичного устроїв за їх неспроможність забезпечити справедливийрозподіл багатства та ефективне використання матеріальних і людських ресурсів;

заперечення приватноївласності та вільної конкуренції як основи експлуатації та соціальноїнерівності. «Усі комуністичні утопії, починаючи з Платона і Мора ізакінчуючи егалітарними письменниками XVIII ст. — Маблі, Морелі, Годвіном,Бабефом, — зазначають відомі дослідники історії економічних учень Ш. Жід і Ш.Ріст, — засновані на критиці приватної власності»;

розуміння розвитку людськогосуспільства як історичного процесу, пов´язаного із заміною наявного ладуновим, більш прогресивним і справедливим суспільним устроєм тощо.

Утопічна думка прагнулаохопити усі сторони людського життя і мала на меті безпосередню практику,пропускаючи стадію пізнання світу і часто вважаючи цю стадію вже пройденою.

Яскравим представникомраннього періоду розвитку соціалістичних утопій був англійськийписьменник-гуманіст, державний діяч Томас Мор (1478— 1535), знаменитийпамфлет якого дав назву новій течії суспільної думки. «Утопія», або«Золота книга, настільки корисна, наскільки і забавна про найкращий устрійдержави і про новий острів Утопію» була опублікована у 1516 р. і післятого перевидавалась багато разів.

Характерні рисиутопічної моделі ідеального суспільства Т. Мора:

Відсутністьприватної власності. Акцентуючи увагу на тому, що «там, де є приватнавласність, де все вимірюється грошима, навряд чи коли-небудь буде можливимсправедливе і щасливе управління державою», Т. Мор стверджує, що«розподілити все порівну і справедливо, а також щасливо управляти справамилюдськими неможливо інакше, як зовсім знищивши власність».

Відсутністьгрошей і торгівлі, прямий продуктообмін між містом і селом. У творі Т. Моразазначається, що на острові Утопія «кожне місто поділене на чотири рівнихчастини. Посередині кожної частини є ринок з різними товарами. Туди кожнегосподарство звозить певні свої вироби, кожний вид яких розміщують в окремихсховищах. Будь-який голова господарства просить те, що потрібно йому самому ійого близьким, причому без грошей, взагалі без будь-якої винагороди забираєвсе, що тільки попросить».

Епоха XV—XVIст., пов´язана з виникненням раннього утопічного соціалізму, ввійшла вісторію Європи як похмурий та жорстокий період

До представників ранньогоутопічного соціалізму належить також італійський монах-бунтівник, філософ ТомазоКампанелла (1568—1639), автор знаменитої утопії «Місто Сонця»(1602). Твір написаний у формі діалогу між завідувачем монастирського притулкуі заїжджим моряком, який під час однієї з мандрівок на невідомий острів побачив«місто Сонця».

Характерні риси утопічноїмоделі ідеального суспільного устрою Т. Кам-панелли:

Відсутність приватноївласності, майнової нерівності, злиднів та експлуатації. Засуджуючи приватнувласність як основу експлуатації, Т. Кампанелла вважав її головною причиноюкрайніх злиднів і багатства, які «роблять людей негідниками, хитрими,лукавими, злодіями, підступними, знедоленими, брехливими, лжесвідками,… пихатими, гордовитими, невігласами, зрадниками, які розмірковують про те,чого не знають, дурисвітами, хвастунами, бездушними, кривдниками і т.д.».

Завдяки общинному устрою умісті Сонця немає майнової нерівності, оскільки усі спільно володіють речами іне відчужують їх у власність. При цьому спільними у соляріїв (жителів містаСонця) є не лише майно та житло, але жінки і діти також.

Представником раннього утопічногосоціалізму був також Томас Мюнцер (біля 1490—1525) — німецькиймислитель-бунтівник, який закликав до заколоту з метою встановлення«тисячоліття царства Христа».Пропагуючи необхідність переходу суду і влади добратства бідняків, передачі землі селянам, німецький соціаліст-утопістстверджував, що простий народ є носієм божественної справедливості, здатнимпобудувати безкласове суспільство, засноване на засадах рівності йсправедливості. Розмах революційних подій у Німеччині та успіхи Реформаціїпереконували його в реальності та неминучості світових соціально-політичнихпереворотів та утвердження «царства Божого» на Землі.

Під час Селянської війни Т.Мюнцер був натхненником найрішучіших заколотів. Радикальна програма повстанцівзнайшла відображення у «Статейному листі»(1525). У цьому ж роцінімецький проповідник очолив загони повсталих селян у Мюльхаузені. Примусившикапітулювати заможних бюргерів, Т. Мюнцер заснував «вічнийхристиянський» магістрат із бідних і землевласників. Він виступав законфіскацію дворянських і монастирських володінь і пропагував спільність майна.Т. Мюнцер поводив себе як пророк. Відпустивши довгу бороду на кшталт«батьків-патріархів», у багатому одязі він з´являвся переднародом, щоб вершити суд на основі закону Мойсеева. Перед ним носили червонийхрест і меч.

Пізній утопічний соціалізмпредставлений працями відомих мислителів XVIII—XIX ст. К.А. Сен-Сімона, ПІ. Фур´єта Р. Оуена (табл. 6.1). На думку французьких дослідників історії економічнихучень, К.А. Сен-Сімон і його однодумці були "істинними попередникамиколективізму", оскільки прагнули "… на місце громадськоїсамодіяльності і вільної ініціативи людини поставити економічну діяльність,всебічно передбачену і узгоджену". Водночас ПІ. Фур´є, Р. Оуен та їхпослідовники були «соціалістами-асоціаністами», які прагнули до того,щоб "індивід не загубився у масі" і намагались «зберегти його здопомогою організації маленьких автономних груп».

Французький мислитель Сен-СімонКлод Анрі де Рувруа (1760—1825) був яскравим представником пізньогоутопічного соціалізму. Його економічні ідеї знайшли відображення у творах«Про промислову систему» (1821), «Катехізис промисловців»(1824), «Нове християнство» (1825) та ін.

Обґрунтовуючиеволюційно-історичний підхід до вивчення людського суспільства, вчений, навідміну від представників класичної школи, не визнавав капіталістичний устрійвічним та природним.

Відтак К.А. Сен-Сімонрозробив оригінальну схему історичного прогресу. Він стверджував, що у процесіеволюції людство послідовно проходить рабовласницьку, феодальну і промисловуепохи. Процес зміни одного суспільного устрою іншим відбувався у результатіскладного процесу переплетення розвитку знань і продуктивної діяльності.Ключовими факторами поступального розвитку суспільства, на думку вченого, єнаука та індустрія.

Характерні риси утопічноїмоделі ідеального суспільного устрою К.А. Сен-Сімона:

Панування великого машинноговиробництва, прихід до влади індустріальної еліти. Уважаючи індустрію"єдиним джерелом всіх багатств та добробуту", К.А. Сен-Сімонзазначав, що в майбутньому справедливому суспільстві «Промисловці станутьпершим класом у суспільстві; найвидатніші промисловці візьмуть на себебезоплатне управління державними фінансами, вони будуть визначати становище,яке повинні займати інші класи стосовно один одного.

Оригінальну модельсправедливого суспільного устрою запропонував відомий представник пізньогоутопічного соціалізму Шарль Фур´є (1772—1837). Поставивши за метустворити соціальну науку, засновану на гармонії та справедливості, він, як іК.А. Сен-Сімон, поклав в основу свого учення ідею історичної закономірностіеволюції людського суспільства. Вчений запропонував власну схему прогресивногорозвитку людства, засновану на переконанні, що історичний цикл людства охоплює80 тис. років.

У грудні 1803 р. Ш. Фур´єопублікував у місцевій газеті статтю „Всесвітня гармонія“, у якійповідомив про власне відкриття „законів соціального руху“. У 1808 р.він анонімно видав книгу „Теорія чотирьох рухів і всесвітніх доль“,яка залишилась майже непоміченою. Напружено працюючи над розвитком своїх ідей,вчений у 1822 р. написав працю „Теорія всесвітньої єдності“, а у 1828р. — книгу „Новий rocподарський і соцієтарний світ, або відкриття способівпривабливої і природовідповідної праці, розподіленої в серіях запристрастю“.

Характерні риси утопічноїмоделі ідеального суспільного устрою Ш. Фур´є: Ліквідаціяексплуататорського характеру приватної власності іпоступове підпорядкування її інтересам суспільствашляхом створення асоціацій вільних виробників (фаланг4), пов´язаних міжсобою взаємодопомогою і обміном надлишками. „Перше завдання політичноїекономії, — писав дослідник, — полягає в тому, щоб навчитися перетворюватинайманців у власників із спільними інтересами“.

Найвидатнішим представникомутопічного соціалізму в Англії був Роберт Оуен (1771 —1858), автор праць»Виклад раціональної системи суспільства" (1830), «Книга проновий моральний світ» (1840), «Новий погляд на суспільство або досвідпро принципи утворення людського характеру » (1813), «Доповідь графствуЛенарк про план полегшення спільних бід» (1821) та ін.

На відміну від французькихутопістів, які заперечували класичну політичну економію, Р. Оуен бувприхильником трудової теорії вартості Д. Рікардо. Він зазначав, що фізичнапраця, правильно спрямована, є джерелом загального народного добробуту. Звідсианглійський мислитель робив соціалістичні висновки про необхідність реалізаціїправ виробників на повний продукт їх праці шляхом знищення приватної власностій нетрудових доходів.

Характерні риси утопічноїмоделі ідеального суспільного устрою Р. Оуена:

Відсутність приватноївласності, організація кооперованої праці на засадах суспільної власності,рівність у правах і обов´язках. «Коли все, за винятком лишепредметів особистого користування, перетвориться у суспільне надбання, асуспільне надбання буде завжди в надлишку для всіх, коли припинять своєіснування штучні цінності, а потрібними будуть лише внутрішні цінні блага, —писав учений, — тоді будуть належним чином зрозумілі незрівнянні переваги системисуспільної власності над системою приватної власності із злом, яке вонавикликає.

Великого значення англійськийдослідник надавав профспілкам, завдання яких він вбачав у викупі підприємств уприватних власників та передачі їх добровольцям-кооператорам. Мислитель бувпереконаний, що успішний приклад перших добровільних кооперативів станепоштовхом до масового кооперативного руху, який охопить усю країну.

Незважаючи на те, що творисоціалістів-утопістів не мали серйозної теоретичної основи, вони відобразилипошуки ідеального справедливого суспільства та справили значний вплив наеволюцію економічної думки.

Видатні мислителі-утопісти:

започаткували глибоку критикуіснуючого суспільного ладу, його суперечностей і спонукали до роздумів надпроблемами еволюції людського суспільства;

висловили ряд цікавихздогадок про напрямки майбутньої еволюції суспільства, сприяли розвиткусуспільної свідомості й віри в можливість побудови більш досконалогосуспільного устрою;

вплинули на розвитокробітничого руху, соціалістичних ідей незважаючи на суперечливість інереальність теорії та провали комуністичних експериментів.

Твір Т. Мора»Утопія" справив значний вплив на розвиток економічної думкисоціалістичного спрямування, а його назва позначила напрям досліджень,спрямованих на зображення ідеального суспільного устрою і пов´язаних знереальними планами перебудови суспільства.

Утопічний соціалізм К.А.Сен-Сімона вплинув на багатьох дослідників і мав численних послідовників. Післясмерті мислителя його учні — С.А. Базар, Б.П. Анфантен, Б.О. Родрігес посилилирадикалізм основних ідей вченого, перетворивши сенсімонізм на релігію «зкультом, з мораллю, з організованими проповідями… з апостолами, які йшли удалекі країни з благовісним словом»1. У праці «Виклад доктриниСен-Сімона» (1828—1829) вони виступили з різкою критикою приватноївласності як основи експлуатації, права успадкування, усіх привілеїв віднародження, наголошуючи на тому, щоб "… всі знаряддя праці, землі,капіталу, які утворюють нині розрізнений фонд приватних власників",необхідно з´єднати в «суспільний фонд і щоб цей фонд експлуатувавсяасоціацією і ієрархічно так, щоб завдання кожного було відображенням йоговласності, а його багатство — міркою його справ».На думку французьких дослідників історіїекономічних учень ПІ. Жідаі Ш. Ріста, в ученні сенсімоністів «закладенізародки майже всіх критичних і конструктивних ідей, які будуть характеризуватисоціалізм протягом XIXJ століття». Відгук технократичного соціалізму К.А.Сен-Сімона можна також знайти в теоріях "індустріального суспільства"XX ст.

Ідеї III. Фур´є тежзнайшли своїх прихильників та послідовників (В. Консідерана, А. Годена та ін.).У Франції деякий час існувала школа фур´єристів! які з 1841 по 1844 р.організували ряд асоціацій, прагнучи на практиці реалізувати утопічні проектифранцузького дослідника. Однак ці асоціації проіснували недовго.Соціалісти виявились людьми, які володіли глибокимвідчуттям і розумінням прихованих джерел людської поведінки, яких економістизовсім не брали до уваги. У плутанині сумбурних промов і творів соціалістівприховані мудрі спостереження і важливі міркування, з яких філософи іекономісти можуть взяти багато повчального. Незважаючи на утопізм та суперечливість учення Р. Оуена,численні п вали його комуністичних експериментів, ідеї англійськогосоціаліста-уто ста справили значний вплив на розвиток економічної думки,робітничий оперативний та профспілковий рух, формування фабричногозаконодавство тощо.

7.Виникнення і розвиток марксистської економічної теорії. Марксизм і сучасність

Марксизм виник як учення просуспільно-економічні формації та їх зміну, причому зміна формацій визнаваласьосновою періодизації всесвітньо-історичного процесу розвитку людства. Уформуванні економічних передумов марксизму головну роль відіграв промисловийпереворот у Англії та інших капіталістичних країнах. Фабрична система викликананебувалий розвиток продуктивних сил і показала прогресивність капіталізму.Політичні передумови генезису марксизму були створені антифеодальнимиреволюціями епохи виникнення капіталізму. Соціальною базою марксизму сталоформування пролетаріату як класу, позбавленого засобів виробництва, івиникнення й посилення робітничого руху.

Марксистська політичнаекономія була започаткована у 40-ві pp. XIX ст. Засновниками оригінальногонапряму економічної думки стали видатні німецькі мислителі К. Маркс (1818—1883)і Ф. Енгельс (1820—1895). Активна участь у революційно-демократичному русі,прагнення довести необхідність докорінних соціально-економічних перетворень тадати теоретичне обґрунтування революційної боротьби пролетаріату протикапіталістів спонукали цих учених до дослідження економічних процесів і явищ, уяких вони вбачали першоджерела суспільного розвитку. Відтак марксизм став непросто вираження великодушних устремлінь, а оригінальною науковою системою.

Обґрунтовуючи неминучістьзагибелі капіталізму під натиском його внутрішніх суперечностей, К. Маркс та Ф.Енгельс створили цілісну картину еволюції людського суспільства, яка охопилаусі соціальні науки: філософію, історію, політичну економію, політологію тощо.Економічне учення марксизму стало своєрідним теоретичним узагальненням досвідукапіталістичного розвитку європейських країн епохи вільної конкуренції.

Усвідомлення того, що"… анатомію громадянського суспільства слід шукати в політичнійекономії", спонукало К. Маркса до поглибленого вивчення! економічноїлітератури. Важливим етапом становлення його наукової системи стала підготовка«Економіко-філософських рукописів» (1844), у центрі яких знаходитьсяпроблема відчуження праці. Пов´язавши останню з типом власності на засобивиробництва, з одного боку, а з другого — з самою особистістю людини, вченийзосередив увагу не лише на відносинах праці та капіталу, але і на гуманістичнійспрямованості економічного прогресу.

Після того, як у 1845 р.Франція за настійною вимогою Пруссії вислала) К. Маркса із країни, він переїхаву Бельгію і з 1845 по 1848 р. жив у Брюсселі, відмовившись від свогонімецько-французького громадянства. У цей періоді була опублікована відомапраця вченого «Злиденність філософії» (1847), і також підготовлені успівавторстві з Ф. Енгельсом «Святе сімейство» (1844) та«Німецька ідеологія» (1845—1846). У період революційних подій уЄвропі) К. Маркс та Ф. Енгельс брали активну участь у роботі міжнародної організації«Союз комуністів». У 1848 р. вони написали її програму «МаніфестKoмуністичної партії», який став першим системним викладом особливогокласового світогляду марксизму.

Після того, як у Європірозпочалися лютнева і, відповідно, березнева революції, К. Маркс, висланий якнебажана персона із Брюсселя, повернувся у Німеччину, щоб там разом зоднодумцями впливати на перебіг подій. У Кельні він очолив «Нову Рейнськугазету», в якій у 1849 р. опублікував роботу «Наймана праця ікапітал». Це був перший крок на шляху створення цілісної економічноїдоктрини марксизму.

У 1849 р. революція вНімеччині поступилася силам реакції та реставрації. Після притягнення до судута звинувачення у «підбурюванні до повстання» К. Маркс був висланий зкраїни. Він переїхав у Париж, а згодом — у Лондон, де і прожив до кінця свогожиття. Фінансові справи сім´ї К. Маркса у цей період складалися непросто. їх вирішенню сприяв Ф. Енгельс, який постійно надавав К. Марксовіматеріальну підтримку, а у 1869 p., успадкувавши хімічні заводи у Манчестері,призначив для друга щорічну ренту.

Лондонський період К. Марксапов´язаний із напруженою роботою у бібліотеці Британського музею,підготовкою численних праць з філософії, економіки, історії, активною участю уміжнародному робітничому русі. Саме в Лондоні К. Маркс написав«Капітал», який він вважав потужною ідеологічною зброєю пролетаріатув боротьбі з буржуазією, головною працею свого життя. Над цим твором вченийпрацював понад 40 років. Ф. Енгельс назвав цю працю «Біблією робітничогокласу» .

Найважливіші історичніпередумови формування марксизму:

промисловий переворот, якийвідбувся на початку XIX ст. спочатку в Англії, а потім і в іншихзахідноєвропейських країнах; виникнення фабричної системи та розвиток машинноговиробництва; піднесення економіки розвинених капіталістичних країн на основіприскорення технічного прогресу, зростання продуктивності та підвищенняінтенсивності найманої праці;

зміна соціальної структурисуспільства в процесі первісного нагромадження капіталу, який супроводжувавсямасовим розоренням селян і ремісників, вибитих із дрібнотоварного укладу, щоскладався протягом століть; формування пролетаріату як особливого класу, якийвідрізнявся від робітників мануфактур та дрібних товаровиробників більшоюзгуртованістю та організованістю;

загострення соціальнихсуперечностей у результаті погіршення становища найманих робітників: зростанняфізичних, психічних, нервових навантажень;

виникнення масовогобезробіття та жахливої злиденності, які знайшли правдиве відображення у праціФ. Енгельса «Становище робітничого класу в Англії» та у 3—7-мувідділах І т. «Капіталу» К. Маркса (10—14-годинний робочий день,нічні зміни та робота у вихідні без компенсації, масове застосування дитячоїпраці, починаючи з 7—8-річного віку, виробничий травматизм тощо);

соціальні потрясіння,боротьба робітничого класу за свої права, посилення організованості робітничихвиступів, які набували все більш активних і загрозливих форм (збройне повстанняліонських робітників у Франції 1931 і 1834 pp. з вимогами підвищення заробітноїплати і розширення прав робітників; масовий організований чартиський рухробітників на захист своїх інтересів у Англії (1830—1850 pp.); повстаннясілезьких ткачів у Німеччині! проти жорсткої експлуатації і безправногостановища тощо);

періодичні кризинадвиробництва, потрясіння ринкової економіки, які засвідчували неспроможністьсаморегулюючого конкурентного механізму забезпечити високу ефективність тасоціально-економічну стабільність суспільства.

Перші статті Ф. Енгельса,присвячені проблемам робітничого руху були опубліковані у 1839 р. у журналі«Телеграф». У 1844 р. у «Німецько-французькому щорічнику»була надрукована його політекономічна праця «Нариси до критики політичноїекономії», в якій вчений здійснив спробу систематизації відомих йомуекономічних теорій від меркантилістів до Дж. Мілля, а також висловив міркуваннящодо різних форм власності як основи відмінних типів суспільного устрою.Зазначивши, що монополія приватної власності є причиною криз та зубожіннянаселення, Ф. Енгельс пов´язував усунення суперечностей капіталістичногосуспільства з ліквідацією останньої. За оцінкою К. Маркса ця робота булагеніальною, в ній "… були уже сформовані деякі загальні принципинаукового соціалізму". Проблеми детермінізму суспільного устрою панівною формоювласності знайшли відображення у підготовлених у співавторстві з К. Марксом«Святому сімействі» (1844) та «Німецькій ідеології»(1845—1846).

У 1845 р. Ф. Енгельсопублікував працю «Становище робітничого класу в Англії», в якійобґрунтував правомірність класової боротьби, виходячи із жахливого злиденногостановища робітничого класу в середині XIX ст. в одній із найрозвинутіших країнтого часу.

Приводом для написання праціФ. Енгельса «Анти-Дюринг» (1877—1878), послужили публікаціїнімецького філософа Євгенія Дюринга. Критикуючи суб´єктивний ідеалізм Є.Дюринга, вчений дав розгорнутий виклад матеріалістичного розуміння історії.Історичний матеріалізм та відкриття таємниці виробництва додаткової вартостівін виокремив як видатні досягнення марксизму, які перетворили соціалізм нанауку. По-новому трактуючи предмет економічної науки, ф. Енгельс стверджував,що політична економія у широкому розумінні є наукою про закони виробництва таобміну матеріальних благ у людському суспільстві. У вузькому розумінні — ценаука, яка вивчає виробничі відносини певної суспільно-економічної формації.

Характерні риси методологіїК. Маркса:

абстрактно-теоретичнийпідхід, що вирізняється глибинним проникненням у сутність економічних явищ тапроцесів, виокремленням їх найсуттєвіших рис та побудовою системи логічновзаємопов´язаних та взаємообумовлених наукових категорій;

лінійна модель розвиткусуспільства, аналіз його еволюції як закономірної зміни соціально-економічнихформацій, в основі якої лежить суперечність розвитку продуктивних сил івиробничих відносин.

важлива складова системиекономічних поглядів К. Маркса — теорія грошей і капіталу. На основідослідження двоїстої природи товару, історичної еволюції товарного виробництвата обміну, розвитку форм вартості (одиничної, розгорнутої, загальної, грошової)К. Маркс дав власне тлумачення природи грошей.

Значну увагуавтор «Капіталу» приділив дослідженню функцій грошей. На думкувченого, гроші є: 1) мірою вартості, оскільки «перша функція золотаполягає в тому, щоб дати товарному світові матеріал для вираження вартості,тобто для того, щоб виразити вартості товарів як однойменні величини, якіснооднакові і кількісно порівняні». Відтак ціну К. Маркс визначав як грошовевираження уречевленої в товарі праці;

2)засобомобігу, оскільки вони виступають «як посередники у процесі обігутоварів».

3) засобом утворення скарбів, коли«товар продають не для того, щоб купити інші товари, а для того, щобзамінити товарну форму грошовою...». 4)засобом платежу, оскільки «з розвитком товарного обігу розвиваютьсявідносини, завдяки яким відчуження товарів відокремлюється в часі відреалізації їх ціни.… Продавець стає кредитором, покупець — боржником».5) світовими грошима, які виходять «за межівнутрішньої сфери обігу… і функціонують як загальний засіб платежу, загальнийкупівельний засіб і абсолютна суспільна матеріалізація багатства взагалі».

Сучасні дослідники вважають теоретичну систему К.Маркса одним із важливих напрямків світової економічної думки, якому притаманнінаукові помилки і прозріння і без якого було б не повним мозаїчне полотносучасної економічної науки: «Коли б наука могла сьогодні вирішити піднятіМарксом проблеми, то він належав би минулому. Оскільки цього дотепер несталося, то Маркс залишається нашим сучасником».

Визнаним вкладом в економічну науку є теоріяреалізації Маркса, яку було також сформульовано з позицій трудової теоріївартості. Маркс не наполягає на абсолютизації вартісних показників, він указуєлише на те, що вони відображають тенденцію, котра є об’єктивною і,здійснюючись, спричиняє обов’язкові наслідки на макроекономічному тамікроекономічному рівнях. Він пояснює природу циклічності, криз надвиробництва,визначає фази циклу, аналізує наслідки цих явищ. Усе це високо оцінюєтьсясучасною економічною наукою.

Загальна оцінкамарксистського вчення має враховувати і його помітний внесок у розвитоксистемного аналізу. Звичайно, не можна вважати цілком вичерпним погляд Марксана визначення проблем капіталістичного виробництва лише крізь призмусоціальних, класових відносин, однак вплив цих відносин на стабільністьекономіки та суспільства є безперечним, що, зрештою, визнає сучасна економічнанаука.

Нині марксистське економічневчення знов опинилося в центрі уваги західних дослідників, які намагаютьсяпереглянути доктрину Маркса та формалізувати її з допомогоюекономіко-математичного моделювання. Однак не завжди ці спроби є вдалими,оскільки більшість вирішуваних Марксом проблем за своєю природою не піддаютьсякількісному аналізу.

8. Історична і новаісторична школи у Німеччині

Формування економічної думкив Німеччині на початку XIX ст. відбувалося у своєрідних історичних умовах, яківідобразили специфіку соціально економічного розвитку країни та підготувалипідґрунтя для появи неортодоксальних теорій.

Історичні передумовивиникнення німецької історичної школи: Економічна відсталість країни,нерозвиненість індустрії, збереження залишків феодалізму, пережитківсередньовічних аграрних відносин Промисловий переворот відбувся у Німеччині напівстоліття пізніше, ніж Англії та Франції. До 1840 р. за умов приблизнооднакової кількості населення (близько 27 млн) Німеччина добувала у 14 разівменше вугілля, виплавляла у 8 разів менше чавуну, переробляла у 16 разів меншебавовни ніж Англія. Загальмованість соціально-економічного розвитку країни булазумовлена слабкістю національної буржуазії, економічним та політичнимпануванням великих земельних власників. У Німеччині численні феодальніповинності не були знищені буржуазною революцією, а обмежувались шляхомпоступових державних реформ та викупу феодальних повинностей.

Історична школа в політичнійекономії виникла в Німеччині і пройшла в процесі своєї еволюції певні етапи.

1 етап – стара історична школа (40 – 60 рр. 19 ст.)

Вільгельм Рошер, Бруно Гільдебранл, Карл Кніс.

-формувалась в умовах економічної та політичної роздробленості Німеччини,слабкого розвитку національної індустрії, відсутності єдиного внутрішньогоринку тощо

-заперечувала загальні закони економічного розвитку та необхідністьтеоретичного аналізу

-підміняла економічну теорію історією національного господарства,надавала пріоритет емпіричному методу досліджень та фактозбираню

2 етап – нова історична школа

1)        Перша хвиля (70 – 90 рр. 19 ст.) –Густав Шмоллер, Луйо Брентано, Карл Брюхер

2)        Друга хвиля (90 рр. 19 ст. – першатретина 20 ст.) – Вернер Зомбарт, Макс Вебер

-формувалась в умовахекономічного та політичного обєднання Німеччини, посилення робітничого руху тазагострення соціальних проблем

-визнавала існуванняоб’єктивних економічних законів, однак заперечувала їх відкриття шляхомлогічних обґрунтувань

-полемізувала з неокласиками(австрійською школою), марксизмом, пропагувала ідеї класового миру тасоціального партнерства

-розпалася на дві течії(консервативну та буржуазно-ліберальну)

Їх об’єднує:

-історичний метод дослідження

-негативне ставлення додоктринальних положень класичної політичної економії

-несприйняття утопічногосоціалізму, марксизму

-визнання першостінаціональних інтересів, дослідження національного господарства з урахуваннямйого історичного розвитку

-обгрунтування пріоритетноїролі у досягненні загальнонаціональної та соціальної злагоди

Теоретико-методологічнимпідґрунтям формування німецької історичної школи стало учення видатногомислителя, політика та державного діяча, активного поборника національноїєдності Німеччини Фрідріха Ліста (1789— 1846).

У своїй головній праці, якамає красномовну назву «Національна система політичної економії,міжнародної торгівлі, торговельна політика і німецький митний союз»(1841), вчений виступив з критикою класичної школи, виокремивши три основні їїнедоліки:

«химеричнийкосмополітизм», ігнорування специфічних національних інтересів;

«мертвийматеріалізм», виключну увагу до мінових вартостей та ігноруванняпродуктивних сил;

«дезорганізуючийіндивідуалізм», здатний стати на заваді індустріальному піднесеннюнації".

Вважаючи підхід класиків довивчення явищ господарського життя недостатньо глибоким, Ф. Ліст розробиввласну теоретичну систему (табл. 7.1), в основу якої поклав історичний методдослідження, заснований на вивченні економічних явищ та процесів у історичномуконтексті:

осмисленні еволюціїгосподарського розвитку різних держав у просторово-часовому вимірі;

зіставленні господарськогорозвитку різних націй;

залученні до аналізуправових, культурних, морально-етичних чинників, особливостей природногосередовища, ментальності народів тощо.

Таким чином, науковоюзаслугою Ф. Ліста стало визначення та обґрунтування новихтеоретико-методологічних положень, які не тільки засвідчили обмеженістьпідходів, заснованих на абстрактних узагальненнях, ігноруванні національноїспецифіки та нерівномірності розвитку окремих країн, але і збагатили економічнунауку новими підходами до трактування предмета та методології економічногоаналізу.

Історичний метод дослідження,започаткований Ф. Лістом, знайшов найповніше відображення у поглядахпредставників старої історичної школи, яка склалася в Німеччині у 40-ві — 50-тіpp. XIX ст. Незважаючи на певні відмінності у поглядах відомих німецькихдослідників В. Рошера (1817— 1894), Б. Гільдебранда (1812—1878) та К. Кніса(1821 — 1898), саме у працях цих авторів історична школа заявила про себе якпро неортодоксальний і напрям економічної думки, покликаний вивчатигосподарські явища і процеси у їх національній та часовій визначеності. Прикметник«стара» почали вживати після того, як наприкінці XIX ст. у Німеччинісформувалась «нова» (молода) історична школа.Засновником німецької історичної школи бувВільгельм Георг Фрідріх І Рошер — провідний німецький економіст, професорЛейпцизького університету, автор праць «Програма лекцій з історичногометоду» (1854), "Історія І англійської політичної економії XVI—XVIIстоліть" (1851), «Система політичної економії» (1854—1894),"Історія національної політичної економії" (1874) І та ін.

Виразником ідей «старої»історичної школи був також професор Марбурзького, Цюріхського та Бернськогоуніверситетів Бруно Гільдебранд, який знаходився у більшій, ніж В. Рошер,опозиції до класичної школи. У праці «Політична економія сучасного імайбутнього» (1848) вчений:

поставив за мету«перетворити політичну економію на теорію, що має справу з економічнимрозвитком народів». Ставлячи під сумнів існування універсальнихузагальнень, Б. Гільдебранд розглядав історію як засіб не стільки удосконалення(як це було у В. Рошера), скільки повного оновлення економічної науки.

Стверджуючи, що предметдослідження політичної економії становлять закони господарського розвиткунацій, вчений був переконаний, що простежити останні можна шляхом вивченняісторії та здійснення статистичних досліджень. Відтак абстрактному методукласиків Б. Гільдебранд протиставляв емпіричний підхід та фактозбирання.

Найпослідовнішим провідникомідей «старої» історичної школи був Карл Густав Адольф Кніс (1821—1898) — німецький економіст, дослідник економічної історії, професорМарбурзького, Фрайбурзького та Гейдельберзького університетів. У праці вченого«Політична економія з погляду історичного методу» (1853) знайшливідображення та систематизований виклад найважливіші методологічні підходи«старої» історичної школи.

Заперечуючи повторюваністьекономічних явищ в історії різних народів, К. Кніс висунув на перший планвідмінності у ступенях еволюції, традиціях та здібностях різних націй.

Таким чином, представникистарої історичної школи в Німеччині:

сприйняли основні науковіцінності концепції «національної економії» Ф. Ліста, сформулювалиальтернативні класичній політекономії методологічні положения, яких згодомдотримувались їх наступники;

звернули увагу на відноснуцінність економічного знання, еволюцію понять, оцінок і теорій у процесіісторичних та інституційних змін;

вказали на необхідністьвикористання історичного методу дослідження;

обґрунтували економічну рольдержави у країнах, які потребують мобілізаційних зрушень нації длятрансформування економіки.

Водночас представники староїісторичної школи:

— не зробили навіть спроби,користуючись історичним методом дослідження, побудувати цілісну економічнуконцепцію, альтернативну класичній;

Представники староїісторичної школи перш ніж перейти до будь-яких узагальнень намагалися зібративесь фактичний матеріал про відповідні події в попередній період і в теперішнійчас. Вони були впевнені, що такий метод дозволить їм зробити висновки більшґрунтовними, ніж холодні і байдужі до людини дедуктивні побудови англійськихекономістів.

Б. Селігмен відкинувшипоняття економічного закону та абстрактно-дедуктивний метод дослідження,втратили саму економічну теорію, поступово підмінивши її економічною історієюта економічною політикою; вивчення проблем та механізмів функціонування ринковоїекономіки замінили дослідженням проблем її еволюції та фактозбиранням.

У 70—80-ті pp. XIX ст. уНімеччині виникла так звана нова або молода історична школа. Вона сталабезпосередньо наступницею старої історичної школи, об´єднавши новепокоління дослідників, які прагнули розвинути історичний метод та застосуватийого до аналізу нових економічних процесів та явищ.

Ядро «першої хвилі»теоретичних надбань нової історичної школи становили твори Г. фон Шмоллера(1838—1917), Л. Брентано (1844—1931), К. Бюхера (1847—1930), А. Вагнера(1835—1917) та інших вчених, які поставили перед собою завдання, поглибивши тарозвинувши історичний метод, дослідити на його основі господарські явища іпроцеси з метою вирішення практичних проблем формування економічної політики,адекватної реаліям економічного розвитку нації.Нова історична школа відобразила підвищену увагувчених до соціальних інституцій, насамперед до держави як гаранта еволюційногорозвитку суспільства, досягнення загальнонаціональної мети та соціальноїрівноваги. Визначаючи правовий порядок основою історичного розвитку,«молоді історики» надавали важливого значення дослідженню правовихнорм, їх впливу на економічні відносини та господарський механізм. У конкретнихекономічних явищах вони вбачали відображення та матеріалізацію соціальноїпсихології народу як головної рушійної сили розвитку суспільства.

На відміну від староїісторичної школи, молода історична школа не була однорідною і розпалась зсамого початку на дві течії:

— консервативну, яку очолив Г.Шмоллер — прихильник традиційних підвалин німецького суспільства, монархії танаціоналізму;

— буржуазно ліберальну, якуочолив Л. Брентано — прихильник поступового реформування буржуазногосуспільства на шляху розвитку профспілкового руху та досягнення «класовогомиру».

Засновником нової історичноїшколи та лідером її консервативного напряму був видатний німецький економіст,професор Галльського, Страсбурзького та Берлінського університетів іноземнийпочесний член Петербурзької Академії наук (1901) Густав Шмоллер, автор праць«Основи загального учення про народне господарство» (1872),«Народне господарство, наука про народне господарство та її методи»(1897) та ін.

Одним із провіднихпредставників «першої хвилі» нової історичної школи І був доцентБерлінського, а згодом — професор Мюнхенського університетів іноземнийчлен-кореспондент Петербурзької Академії наук (1895) Людвіг Йозеф (Луйо)Брентано (1844—1931) — активний діяч Спілки соціальної політики, провіднийідеолог її буржуазно-ліберального крила. Найважливіші економічні поглядивченого знайшли відображення у його працях: «Сучасні робітничігільдії» (1871—1872), «Про відношення заробітної плати і робочогочасу до продуктивності праці» (1877), «Класична політична економія»(1888) та ін.

Теоретико-методологічніособливості нової історичної школи знайшли відображення у працях Карла Бюхера(1847—1930) — відомого дослідника економічної історії, автора книги«Виникнення народного господарства» Брентано, безсумнівно, належав дочисла найбільш талановитих представників німецької історичної школи.

Намагаючись надати історії іполітичній економії науковий характер, він водночас усвідомлював, ідо їмпритаманні риси мистецтва, оскільки лише останні оживляють ці науки.

Ця праця сприялазапочаткуванню нової хвилі «молодих істориків», які спрямували своїзусилля на подолання розриву між історичними та теоретичними дослідженнямпопередників.

Найбільш виразно економічніпогляди К. Бюхера відобразились у запропонованій ним періодизації економічноїісторії людства та поясненні генезису капіталізму на основі розвитку структуриринку.

На основі мінової концепціївчений виокремив три ступені господарської еволюції народів:

I — самодостатнє натуральнегосподарство, діяльність якого підпорядкована задоволенню власних потреб (первіснийлад «нецивілізованих народів», антична латифундія, земельнегосподарство вільних селян та маєтки раннього середньовіччя);

II — міське господарство, уякому рух продукції від виробника до споживача опосередковується місцевимринком (робота ремісників на замовлення, обслуговування місцевого ринку);

III — народне господарство зісформованим національним ринком та значною кількістю посередників обміну (зрілеринкове господарство, в якому торгівля набуває широкого розвитку).

На противагу старій історичнійшколі «нові історики» не обмежувались обґрунтуванням необхідностізастосування історичного методу в економічних дослідженнях, а широковикористовували його на практиці. Заперечуючи класичний (неокласичний) підхіддо аналізу економічних процесів та явищ, вони стверджували, що закони економікине можуть бути відкриті шляхом дедуктивних, логічних обґрунтувань, а потребуютьемпіричних спостережень, індукції та дослідження народного господарства уконкретних реаліях його історичного розвитку.

9. Виникненнята етапи розвитку школи маржиналізму

Маржиналізм, відомий підназвою теорій граничної корисності та граничної продуктивності, перетворився насамостійну течію буржуазної політекономії в другій половині 19 ст.

Важливим етапом розвиткуекономічної науки наприкінці XIX ст. стало відкриття маржинального аналізу тазапочаткування неокласичної теорії як однієї з магістральний течій сучасноїекономічної думки.

Об´єктивна зумовленістьпояви маржиналізму була пов´язана з новими історичними реаліями розвиткукапіталізму в 60—70-ті pp. XIX ст.:

глибокими якісними змінами ухарактері, структурі виробництва та методах управління економікою, яківідбувалися під впливом науково-технічного прогресу;

інтенсивним розвиткомринкових відносин, ускладненням господарських зв´язків та ринкової кон´юнктури;

переходом економіки умонополістичну стадію розвитку, модифікацією моделі ринкової конкуренції;

якісними зрушеннями уструктурі споживчих потреб, формуванням ринку споживача на зміну ринкувиробника;

зростаючою індивідуалізацієюгосподарського життя, формуванням принципово нового типу економічної поведінкита взаємозв´язків між економічними агентами;

актуалізацією потреб урекомендаціях щодо раціонального господарювання на мікрорівні на основівивчення конкретних проблем ринкової економіки (взаємодії ціни, попиту,пропозиції, оптимальної комбінації факторів виробництва в межах окремихпідприємств тощо).

Маржинальній революціїсприяли також якісні зміни у розвитку наукового знання, які відбулися у другійполовині XIX ст. і були пов´язані:

з кризовим станом класичноїполітичної економії, заснованої на витратній концепції вартості та ідеїбезмежних можливостей розширення виробництва;

прогресом точних наук,математичних дисциплін на основі розвитку диференціального числення тафункціонального аналізу;

еволюцією гуманітарнихдисциплін (філософії, психології, соціології) у напрямку подолання кризипозитивізму та формування нових парадигм.

Радикальні зміни, яківідбулися в економічній науці наприкінці XIX ст., отримали назву«маржинальної революції» (від фр. marginal — грань, межа), пов´язаноїз переходом від абстрактно-наукового аналізу, заснованого налогіко-філософських категоріях, до дослідження конкретних господарських проблемна основі широкого використання граничних величин та нової теорії цінності.

Характерні ознакимаржиналізму :

Суб´єктивно-психологічнийпідхід до аналізу економічних процесів і явищ, дослідження та тлумаченняперебігу подій на основі їх суб´єктивної оцінки господарюючимиіндивідами; перетворення політичної економії в науку про поведінку, яка вивчаєсхильності, бажання, інтереси та очікування суб´єктів господарювання.

Маржинальна теорія означає непросто інший спосіб дослідження проблеми вартості, вона знаменувала собою іншийпідхід до економічного аналізу. Як умови, що визначають господарські рішення,стійко утвердились психологічні фактори.

Основні ідеї маржиналізмувиникали у XIX ст. в різних країнах. Концепції спадної граничної корисності,граничного аналізу, функціональних залежностей для виявлення рівноваги господарськихсистем були вперше сформульовані у 30—50-ті pp. XIX ст. Р. Дженінгсом, С.Лонгфілдом, П. Ллойдом в Англії, Ж. Дюпюї, А. Курно у Франції, У. Тюненом та Г.Госсеном у Німеччині.

Водночас основні ідеїпопередників маржиналізму не були зрозумілі сучасникам, вони залишалисьнепоміченими, були «перевідкриті» заново і гідно оцінені лише у кінціXIX ст. В історіїекономічних учень виділяють два етапи маржинальное революції

1-й етап (70—80-ті pp. XIXст.) — започаткування «суб´єктивного напряму» в політичнійекономії та теорії граничної корисності як основ: цінності.

Хронологічно цей етап пов´язанийіз виходом у світ трьох книг: «Теорії політичної економії» B.C.Джевонса (1871 p., Англія), «Основ учення пр(^ народне господарство»К. Менгера (1871 p., Австрія), «Елементів чисто політичної економії»Л. Вальраса (1874 p., Швейцарія). Незважаючи н відмінності усоціально-економічних умовах та традиціях економічної думки трьох різних країн,ці книги мали фундаментальну єдність у трактуванні основних проблем економічноїтеорії та методів їх вирішення. Водночас лідер маржинальної революції довгийчас не знали про існування один одного, о кільки в ті часи економічні творирідко перекладались іноземними мовами не було всесвітнього наукового товаристваекономістів, єдиної системи на: кової інформації тощо. Так, наприклад, книгазасновника маржиналізму К. Менгера «Основи учення про народнегосподарство» (1871) була перекладена англійською мовою лише через 80років після її написання. Початок маржинальної революції не був поміченийсучасниками. Про те, що вона відбулася, вперше заявив Л. Вальрас. Водночас у80-ті pp. XIX ст. розпочалося активне поширення маржиналізму і нова методологіяекономічних досліджень поступово зайняла панівні позиції в економічній науці.

2-й етап (90-ті pp. XIX ст.)— започаткування неокласичного напряму економічної думки на основі відмови відсуб´єктивно-психологічного підходу та поєднання маржиналізму зфункціональним мікроекономічним аналізом. Основні ідеї цього етапу маржинальноїреволюції знайшли відображення у творах А. Маршалла, Д.Б. Кларка, В. Парето таін.

Залучення новогометодологічного інструментарію сприяло розвитку та збагаченню методологіїекономічних досліджень на основі впровадження математичного моделюванняекономічних процесів як засобу реалізації концепції економічної рівноваги намікрорівні. Водночас відбулося звуження предметного простору економічної наукив результаті вилучення з аналізу соціальних та макроекономічних проблем.

Маржинальна революція 70-хpp. минулого століття стала відомою в історії економічної думки головним чиномзавдяки спростуванню панівної на той час теорії цінності, заснованої навиробничих витратах. Крім того саме в результаті цієї революції відбуласязаміна старої теорії абсолютно новою концепцією, згідно з якою ціна залежитьвід суб´єктивних індивідуальних виборів, виражених в граничних величинах.Під впливом робіт Джевонса, Вальраса і Менгера увага була перенесена здовгострокових історичних факторів у сфері виробництва, які задають напрямокекономічного розвитку, на розробку системи законів, які визначають, яким чиномдані ресурси розподіляються для задоволення потреб атомізованих і анонімнихагентів. Попит став ключем до ціноутворення. Таким чином мікроекономіка сталаполем дослідження для економістів.

10. Кембріджськаекономічна школа. А. Маршалл та його роботи

Кінець 19 –початок 20 ст. характеризувався зростанням концентрації і монополізаціїкапіталістичного виробництва. Дані явища визвали суттєві зміни в умовахфункціонування підприємств, ускладнили процес виробництва і обігу, на що івідреагували економісти. Теорія англійської (кембриджської) школи предстваленадослідженнями А. Маршалла, Ф. Еджворта, А. Пігу.

Найбільшийвнесок в економічну теорію зробив професор Кембриджського університету АльфредМаршалл, який є автором таких значних робіт, як «Економіка промисловості» 1889,«Промисловість і торгівля» 1919, «Гроші і торгівля» 1923. Особливу популярністьвченому принесла робота «Принцип політичної економії» 1890, в якійсистематизовані і узагальнені положення пострікардианської політичної економії,австрійської школи і інших течій економічної думки. Дана робота дала початокновому напрямку в економічній науці, який пізніше отримав назву неокласичногоналізу. По суті А.Маршалл поставив завдання створення синтетичної теоріївартості на основі різних теорій, що знайшло підтримку як і у прибічниківнеокласичного напряму, так і його противників.

У центрі увагиекономістів кембриджської школи був механізм ринкового формування цін.А.Маршалл визнавав лише функціональний аналіз, тому всі три параметри ринку(ціну, попит, пропозицію) він розглядав разом, у їх взаємодії. Свій висновокА.Маршалл сформулював так: ні попит, ні пропозиція не мають вирішальногозначення з погляду визначення ціни; попит і пропозиція – рівноправні елементимеханізму ринкового ціноутворення. З одного боку, ринковий механізм, що діє вумовах необмеженої конкуренції, встановлює залежність попиту та пропозиції відціни. З іншого боку, ринкова система діє в протилежному напрямі, визначаючи рухціни співвідношенням попиту та пропозиції. Кембриджська школа широковикористовувала поняття ринкової рівноваги – такого стану ринку, коли попит напевний товар дорівнює його пропозиції, тобто існує стала ринкова ціна – цінарівноваги.

Активновикористовуючи частково-рівноважний аналіз і графічний метод дослідження,А.Маршалл уперше поєднав в одній системі координат графіки попиту тапропозиції, що дістали назву «хрест» Маршалла.

Крива D – графікпопиту, відображення закону спадання граничної корисності товару дляспоживачів, крива S – графік пропозиції, відображення закону зростанняграничних витрат для виробників. Рівноважна ціна р і кількість q задовольняютьяк споживачів, так і виробників. За вищою ціною виробники могли б продатибільшу кількість товару, але споживачі не куплять цієї кількості, і виробникамдоведеться зменшити ціну від р1 в напрямі р. нижча ціна р2 спонукає споживачідо збільшення покупок, але виробники не відповідають адекватним зростаннямкількості вироблюваної продукції, вони збільшать ціну від р2 до р. Ринковавартість (цінність) визначається рівновагою попиту та пропозиції, граничноїкорисності продукту та граничних витрат виробництва.

Згідно зпозицією А.Маршалла ідеальною є така картина ринкової взаємодії, коли попит іпропозиція однаково впливають на зміну ціни. Проте характер цієї взаємодіїзмінюється залежно від тривалості відрізку часу, що розглядається. У межахкороткотермінового інтервалу пріоритет отримує попит, тому що пропозиція більшінерційна, потребує впровадження нових виробничих потужностей або нових умоввиробництва. Величина пропозиція, таким чином, має постійний характер, а попитперетворюється на вирішальний ціноутворюючий характер, а попит перетворюєтьсяна вирішальний ціноутворюючий фактор. У межах довготермінового інтервалу рольголовної ціноутворюючої сили виконують пропозиція та пов’язані з нею витративиробництва. Чим довший період, тим сильніший їх вплив порівняно з дією факторапопиту.

Прагнучипоєднати теорію граничної корисності з теорією витрат виробництва, А.Маршаллпровів реформу всередині маржиналізму – граничні характеристики почализастосовуватися не тільки для попиту та споживання, а й для пропозиції тавиробництва. Було впроваджено поняття граничних витрат – витрат на виробництвоостанньої одиниці певного товару, які ототожнювалися з мінімальною ціною (ціноюпропозиції). У граничних витратах теоретики кембриджської школи бачили сумудоходів, які розподіляються між власниками окремих факторів виробництва, асаме: заробітної плати, відсотка на грошовий капітал і підприємницької доходу.При цьому останній поділявся на 2 частини: перша розглядалась як компенсаціявитрат праці підприємця з управління, а друга – як плата за ризик, пов'язаний зневизначеністю ринку.

Попит на певнийтовар лідер кембриджської школи поставив у залежність від трьох факторів –граничної корисності, ринкової ціни та грошового доходу, який використовуєтьсяна споживання; вирішальне значення він надавав першому з них. А.Маршаллдосліджував проблеми попиту на окремі товари й розробив концепцію еластичностіпопиту. Рух попиту визначається еластичним щодо ціни, якщо при зміні ціни на 1%попит на товар змінюється більш як на 1%. Формула еластичності щодо ціни маєтакий вигляд:

Е= зміна попитуна товар Х / зміна ціни на товар Х

Показник еластичностіінтерпретується у практиці господарювання так:

1)        Якщо еластичність попиту щодо ціни (напевному відрізку кривої попиту) дорівнює 1, то підвищення ціни не вплине напопит

2)        Якщо Е більше 1 (попит еластичний), тонезначне зниження ціни значно збільшить обсяг реалізації, а одержане зростаннясукупного доходу перекриє збитки від зниження ціни

3)        Якщо Е менше 1 (попит нееластичний), топідвищення ціни суттєво не зменшить обсягу реалізації й забезпечить додатковийприбуток

З ім’ямА.Маршалла пов’язана розробка неокласичної теорії грошей, викладеної в йогопраці «Гроші, кредит і торгівля» 1923. Основне рівняння цієї теорії виражаєпотребу у грошах з точки зору використання доходу:

М=кРУ

М – обсяггрошової маси, к – коеф. Маршалла, що визначає частину доходу, яку людипрагнуть залишити в готівкові формі (він обернено пропорційний до швидкостіобігу грошей V, тобто k=1/V), Р – загальний рівень цін на товару, У – обсягвалового національного продукту (ВНП).

З кембриджськихреформ почався масовий перехід економістів на шлях вивчення функціональнихспіввідношень економічних явищ та досліджень конкретних товарних ринків. Ідеїкембриджської школи панували в економічній науці до початку 30-х років 20 ст.Наступні кризові потрясіння показали необґрунтованість розрахунку А.Маршалла нависоку ефективність ринкового механізму та його здатність забезпечитисаморегулювання капіталістичного господарства. Стало зрозумілим, що явищакапіталістичного відтворення не можна пояснити тільки мікроекономічно, зпозицій ізольованого раціонального суб’єкта.

Концептуальний підхід таосновні теоретичні здобутки А. Маршалла витримали перевірку часом і займаютьважливе місце в арсеналі сучасної економічної теорії. Перехід до неокласичноїпарадигми, який сприяв подальшому розвиткові економічної теорії, отримав назву«маршаллівської революції», яка полягала:

в розширенні предметного поляекономічних досліджень, запровадженні нового категоріального апарату,збагаченні методології економічної науки;

започаткуваннімікроекономічного аналізу та дослідження економічних взаємозв´язків насистемній та функціональній основі, що сприяло формуванню "єдиноїмови" економічної теорії та відіграло важливу роль у професіоналізаціїекономічної науки та утвердженні світового наукового співтовариства економістів;

розробці синтетичної теорії,заснованої на рівноправності фактора граничної корисності (попиту) та факторавитрат (пропозиції) у формуванні ринкової ціни;

включенні у економічнийаналіз фактора часу, розмежуванні довгострокового та короткостроковогоперіодів, що уможливило створення «загальної системи, в якій усі попереднітеорії знайшли собі місце».

11.Австрійська школа граничної корисностіта її вплив на розвиток неокласичної теорії

Найбільш вагомийвнесок у розробку ідей маржиналістів зробила австрійська школа політекономії,яка сформувалась у 70–ті роки XIX ст. Її репрезентували професори Віденськогоуніверситету Карл Менгер (1840—1921), Фрідріх фон Візер (1851—1926) та ЕйгенБем-Баверк (1851—1919).

Її теоретичнимипринципами були суб’єктивний ідеалізм та теорія граничної корисності. Внесок унауку і впливовість їхніх теорій ставлять цих економістів на чільне місце післякласичної школи. Жодна інша група не внесла стільки нового в теорію економіки,як австрійська школа. Не випадково її ідеї набули великого поширення також вАнглії, Німеччині, США, Росії та інших країнах.

Засновник цієїшколи і незаперечний її лідер К. Менгер у працях «Основи політичної економії»(1871) та «Дослідження про методи соціальних наук і політичної економіїзокрема» (1883) розвинув ідею попередників маржиналізму про «граничнукорисність» у головну теорію суб’єктивно-психологічної школи. Коло питань, щоїх вивчали економісти австрійської школи, є досить широким. Це і вчення пропредмет політичної економії, її методологічні основи, метод дослідженняекономічних процесів, аналіз вартості товару і факторів, що впливають на їїформування, та ін.

Вихіднимметодологічним принципом, на якому базується система поглядів австрійськихучених, був суб’єктивно-психологічний підхід до аналізу економічних процесів іїхніх факторів.

Згідно з цієюконцепцією політична економія має вивчати свідомість суб’єкта господарювання,тобто психологію людини, що зайнята в економічній сфері. Об’єктом дослідженнябуло індивідуальне господарство як типовий елемент буржуазного суспільства.Суспільне виробництво австрійські економісти розглядали як суто арифметичнусуму таких окремих елементів. Для того щоб вивчити і розкрити закони економікив цілому, треба було, на їхню думку, спочатку вивчити механізм їхньої дії наприкладі одного ізольованого господарства, а потім екстраполювати отриманівисновки на всю сукупність господарств.

Обстоюючипозиції мінової концепції, економісти австрійської школи обмежували економічнівідносини лише ринковими зв’язка ми, тобто відносинами обміну. Саме вони, наїхню думку, є засад ними в історичних дослідженнях, оскільки визначають пропорції,котрі формуються у виробництві і надають йому відповідного характеру.

Основоюекономічної діяльності вважалася психологія суб’єкта господарювання, яказумовлює його потреби, мотиви діяльності й усю його економічну поведінку. Прицьому об’єктивний характер розвитку суспільного виробництва і властивих йомузаконів повністю ігнорувався. В їхніх системах усі економічні суб’єкти цілкомоднорідні й рівноправні, кожний діє виключно у власних інтересах. Економічнізакони в такому разі стають наслідком взаємодії індивідуальних рішень.

Центральне місцев концепціях австрійської школи посідає так звана теорія «граничноїкорисності». Прийняті в політекономії категорії «товар» і «вартість» булизамінені поняттями «благо» і «цінність». К. Менгер і його соратникизаперечували, що вартість є втіленням суспільно необхідної праці, а праця — їїєдиним джерелом. Вони наповнили категорію вартості суб’єктивним змістом.Домінуючим фактором блага вони вважали його споживну вартість, або корисність.Під останньою австрійці розуміли ту загальну властивість матеріальних благ,котра дає змогу задовольнити потреби індивіда, підвищити його добробут.

К. Менгер першим виклавтеорію граничної корисності у певній логічній послідовності, маючи на метівстановити залежність корисності від винятковості предметів споживання. Завихідний пункт дослідження він брав людські потреби, визначаючи їх як різновиднезадоволених бажань або неприємних відчуттів, котрі порушують своєріднуфізіологічну рівновагу. На його думку, за існуючої обмеженості ресурсів передіндивідуумом завжди постає проблема, як найліпше розподілити власні кошти длязадоволення власних потреб. Ілюструючи відповіді на це питання, Менгернакреслив схему, що відображає криву спадання потреб людини в різних предметахзалежно від їхнього значення для добробуту особистості — від найнеобхіднішої донайменш корисної. Отже, він був першим із представників австрійської школи, хтосформулював принцип спадної корисності. Відповідно до цього принципу, вартість(цінність) будь-якого блага визначається тією найменшою корисністю, яку маєостання одиниця його запасу.

Згідно зкласичною теорією ціна є сумою всіх витрат виробництва. Ця теорія встановлювалавартість (ціну товару) виходячи з колишніх витрат. Представники австрійськоїшколи стверджували, що вартість товару є похідною від його майбутньоговикористання, а не від колишніх витрат, інакше кажучи, вартість товарународжується з використання його у споживанні, а не з того, скільки буловитрачено колись на його виробництво.

У своїй теоріїМенгер дотримувався поглядів, що колишні витрати не впливають на вартість, вінзапевняв, що «вартість ураховує витрати», але не визначається ними. У йогоаналізі витрати визначаються передовсім граничним продуктом, а вартістьостаннього залежить від міри необхідності його для життєдіяльності людини.

Менгернаголошував на важливості елементу часу. За аналізу товарів та попиту на нихобов’язково постає проблема, зв’язана з визначенням часу використання товару —споживається він негайно чи призначений для використання в майбутньому.Неможливо визначити заздалегідь загальну потребу в товарі та її інтенсивність,а також рівень його пропозиції. Більше того, кількість товарів, які можнавикористати в даний момент, може бути змінною величиною, тяжіти до нуля аботовар може протягом строку використання втрачати якісь важливі властивості.

Другийавторитетний представник австрійської школи Ф. Візер розвивав ідеї Менгера упрацях «Походження й основні закони господарської цінності» (1884), «Природнацінність» (1889), «Закон влади» (1926), використовуючи принцип граничноїкорисності для оцінки вартості витрат виробництва.

Розробляючитеорію виробничих благ, австрійська школа роз глядає витрати як своєріднукорисність. Найактивніше розвивав цю ідею Ф.Візер. Він стверджував, що цінністьпродуктів визначається цінністю витрат виробництва, а цінність останніх —граничною корисністю граничного споживчого блага. Візер трактував витрати яккорисність, що приносять у жертву. Існує навіть закон Візера, згідно з якимвартість витрат виробництва є похідною від вартості продукту. Представникиданої школи ототожнювали працю із засобами виробництва, унаслідок чого працярозглядалася не як процес взаємодії людини і природи, а як матеріальна річ.

Ще однією важливою ознакоюекономіки, на думку австрійських учених, є обмеженість матеріальних благ. Вонидоводили тезу, що якби блага, предмети споживання були в необмеженій кількостіі з їхньою допомогою можна було б цілком задовольнити всі наші потреби, тозникла б необхідність в економічній діяльності. Обгрунтовуючи цю тезу, Візер,наприклад, зазначав, що перед Робінзоном також постали всі економічні проблеми,оскільки в нього був обмежений запас предметів споживання. Відтак робивсявисновок, що, правильно вирішивши проблеми робінзонівського (індивідуального)господарства, можна розв’язати всі економічні проблеми суспільства.

Найвідомішийпредставник австрійської школи Е. Бем-Баверк у працях «Основи теоріїцінності господарських благ» (1886), «Капітал і прибуток» (1889), «Теорія КарлаМаркса та її критики» (1896), а також у інших своїх дослідженнях дав ширшийваріант  нової теорії, доповнивши її, зокрема, суб’єктивістськоюконцепцією процента.

Як ужезазначалося, австрійські економісти, аналізуючи властивості маржинальногоблага, на перший план висували корисність речі, підкреслюючи водночас, що невсі «корисності» здатні обмінюватися. Таку здатність мають тільки ті блага абокорисності, якими суспільство володіє в обмеженій кількості і котрі завдякицьому стають цінностями.

Основою цінностіу Бем-Баверка є корисність блага. Він розрізняв два види корисності: просту(абстрактну) і кваліфіковану (конкретну). Абстрактна розглядалася ним як корисністьвзагалі, що притаманна матеріальним благам, які є в достатній кількості. Корисність одиниці блага в даному разі до уваги не бралася.

Кваліфікованоюкорисністю наділялися блага, запас яких обмежений і зменшення його хоча б наодну одиницю негайно позначається на добробуті індивіда. Таке розмежуваннякорисності зв’язува лося з формуванням цінності матеріальних благ.

Процес утворенняцінності Бем-Баверк поділяв на два етапи. Перший він зв’язував з утвореннямсуб’єктивної цінності, під якою він розумів індивідуальну оцінку благасуб’єктом. Вона залежала від того, яку роль благо відігравало в задоволеннійого потреб. Якщо корисність абстрактна, то благо не отримує оцінки і йогосуб’єктивна цінність дорівнює нулю. Бем-Баверк ілюстрував це на прикладі склянкиводи. Коли людина стоїть біля джерела, то склянка води не має жодної цінності,коли людина потрапляє в пустелю, тоді ця склянка води набирає високоїсуб’єктивної цінності. Як стверджував Бем-Баверк, величина корисності, що їїзабезпечує людині відповідне благо, є водночас і мірою його цінності.

Теорія розподілу австрійськоїшколи відома під назвою «теорія приписування» (рос. мовою «теория вменения»).Вона спирається на теорію трьох факторів Ж. Сея, хоча фактори виробництваавстрійці й назвали виробничими благами. Кожному виробничому благу — землі,праці і капіталу, — за словами Бем-Баверка, має бути «приписана» (рос.«вменена») відповідна частина споживчих благ, що вироблені цими факторами.«Приписування» (рос. «вменение») треба здійснювати з урахуванням граничноїкорисності «виробни- чих благ», визначених граничною корисністю вироблених зїхньою допомогою благ. Гранична корисність ткацького верстата,наприклад, визначатиметься граничною корисністю витканої на ньому тканини і т.ін.

Таким чином можна назвати тринайхарактерніші методологічні особливості австрійської школи: по-перше,ідеалістичне відображення економічних процесів і явищ; по-друге, використання вякості головного об’єкта дослідження, не суспільного виробництва, аіндивідуального господарства; по-третє, визнання примату споживання надвиробництвом.

12. Теоретична система і економічнапрограма Дж. Кейнса

Дж. М. Кейнс був видатнимекономістом, державним й політичним діячем, взагалі надзвичайно активною,різнобічно обдарованою людиною. У наукових творах Дж. М. Кейнс розглядав широкеколо проблем, зокрема проблеми теорії ймовірностей, монетарної економіки тощо.Проте його головною працею є «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей».На думку багатьох економістів, «Загальна теорія...» Дж. М. Кейнса сталаповоротним пунктом в економічній науці XX ст. і багато в чому визначаєекономічну політику розвинених країн і дотепер.

Слід звернути увагу на те, щовчення Кейнса стало своєрідною реакцією на неокласичну школу й маржиналізм, якіпанували в економічній науці до нього і до яких колись належав і він сам якучень А. Маршалла і кембриджської школи. Економічна криза 1929—1933 pp. різкозмінила погляди Кейнса. Він рішуче й безоглядно пориває з поглядами А.Маршалла, його ідеями фритредерства, проголошуючи, що капіталізм доби вільноїконкуренції вичерпав свої можливості. Попередниками Кейнса, які розробляли тічи інші функціональні зв'язки процесу відтворення і положення яких він розвиваєдалі, можна вважати так звану стокгольмську школу — Б. Оліна, Е. Ліндаля; Ф.Кана у Великобританії та А. Ханта у Німеччині. Однак тільки Кейнс чіткосформулював новий напрям економічної теорії — теорію державного регулюванняекономіки. Необхіднозасвоїти, що новизна ідеї Кейнса полягала у визнанні недосконалості та нездатностідо саморегулювання системи ринкових економічних відносин, а отже, у визнанніпотреби активного втручання держави в економіку.

Докладний розглядекономічного вчення Кейнса дасть можливість зрозуміти його наукове значення івплив на дальший розвиток економічної теорії. Так, новаторство економічноговчення Дж. Кейнса з погляду предмета вивчення та методології виявилось унаданні переваги макроекономічному аналізу перед мікроекономічним. Це означає,що на відміну від інших економістів, які зосереджували свою увагу на діяльностіокремих господарських одиниць, Кейнс значно розширив рамки дослідження, роблячиспробу розглянути національне капіталістичне господарство в цілому, оперуватипереважно агрегатними категоріями — споживання, нагромадження, заощадження,інвестиції, зайнятість, тобто величинами, котрі визначають рівень та темпизростання національного доходу. Однак головним у методі Кейнса було те, що,аналізуючи сукупні народногосподарські величини, він прагнув установитипричинно-наслідкові зв'язки, залежності та пропорції між ними. Це і зробилойого основоположником макроекономіки як самостійного розділу економічноїтеорії.

Другою важливою складовоюекономічного новаторства Кейнса можна назвати обґрунтування концепції такзваного «ефективного попиту», тобто потенційно можливого і стимульованогодержавою попиту. Різко і аргументовано критикуючи тих економістів, які булиприхильниками догматичних постулатів «закону ринків» Ж.-Б. Сея, у тому числіКларка, Маршалла, Пігу, Кейнс дійшов висновку, що всі життєво важливі проблемивисокороз-винутого капіталістичного суспільства слід шукати не у сферіпропозиції ресурсів (їхньої рідкісності, цінності, найефективнішого поєднаннядля отримання максимуму продукції тощо), чим займалася до цього часунеокласична економічна думка, а у сфері попиту, що забезпечує реалізацію цихресурсів. Сучасний рівень виробництва або національного доходу, за Кейнсом,залежить від сукупного ефективного попиту, тобто попиту, що забезпеченийгрошима, інакше кажучи, від реальних витрат на придбання товарів та послуг. Узв'язку з цим Кейнс звертає увагу на проблему реалізації та доводить, щонеузгодженості у сфері попиту і створюють у капіталістичному суспільствіголовну перешкоду для використання ресурсів: труднощі з реалізацією саме і призводятьдо порушень процесу відтворення. Тому в центрі теорії Кейнса — проблемафакторів, що визначають величину попиту та його зростання.Вихідним у вивченні цієї проблеми є зрозуміннятого, що «ефективний попит» є тотожним національному доходу, який витрачаєтьсяна споживання й нагромадження, тобто складається з особистого та виробничогопопиту. Перший — це витрати суспільства на споживчі блага, другий — наінвестиції (капітальні блага), інакше кажучи — це споживчий та інвестиційний(виробничий) попит. Кейнс розглядаєефективний попит у зв'язку з дією трьох факторів: схильності до споживання,схильності до інвестицій, переваги ліквідності. Перший фактор — схильність доспоживання — визначає величину споживчого попиту. Відповідно до теорії Кейнсавитрати на споживання зростають мірою збільшення доходу, що є в розпорядженнісуспільства. Проте величина їхнього зростання дещо відстає від абсолютногозбільшення доходу, тобто кожний додатковий долар останнього хоч і збільшуєспоживання, але на суму меншу за цей долар. Кейнс назвав частку кожногододаткового долара даного доходу, яка використовується на споживання, граничноюсхильністю до споживання. З допомогою цього показника можна визначити, якоюмірою приріст доходу впливає на приріст споживання, ураховуючи, що зізростанням доходу цей показник зменшується, тобто зменшується і часткаспоживання в доході. Відставання споживання від темпів зростання доходу, що є всуспільному розпорядженні, пов'язане з тим, що частина національного доходузберігається, заощаджується, не повертаючись у господарський оборот. Підставицієї закономірності Кейнс бачив не в соціальних, класових стосунках, а впсихології людини. Це його твердження відоме під назвою «основний психологічнийзакон». Економічна сутність цього закону полягає в тому, що зі зростаннямдоходу збільшується і споживання, але меншою мірою, ніж збільшується дохід,оскільки зростає схильність до заощаджень. Це, зрештою, стримує зростанняпопиту і споживання. Дія «психологічногозакону» може бути компенсована, на думку Кейнса, іншим фактором — схильністю доінвестицій, що визначає величину інвестиційного (виробничого) попиту. Основнимифакторами, що впливають на обсяг інвестицій, за Кейнсом, є норма процента йнорма очікуваного прибутку. Інакше кажучи, інвестиції можуть здійснюватися лишев тім разі, коли очікуваний прибуток перевищуватиме позичковий процент.Величину процента Кейнс узалежнював від пропозиції грошових засобів та попитуна них. Збільшення інвестиційних витрат, котрі покликані поглинути обсягизаощаджень, що постійно зростають, на думку Кейнса, може ліквідувати розрив міжрівнем доходу та споживання. Це, однак, є можливим тільки тоді, коли інвестиціїдорівнюватимуть заощадженням. Розглядаючицей аспект концепції Кейнса, слід згадати, що докейнсіанська економічна думкавиходила з того, що інвестиції автоматично пристосовуються до рівня заощадженьза допомогою норми процента і між ними не може виникати стійкоїневідповідності. Кейнс же висловив думку про те, що насправді величинаінвестицій зазнає впливу певних факторів, які не допускають такого автоматизму.Населення завжди використовує на споживання лише певну частку своїх доходів, арешту — заощаджує. Рішення про заощадження, таким чином, приймаються паралельноз рішеннями про частку споживчих витрат у загальному обсязі доходу і цілкомнезалежно від розв'язання фірмами (приватним бізнесом) питання про рівеньінвестицій. Економісти до Кейнса не звертали особливої уваги на той факт, щозаощаджують споживачі, а інвестують — виробники, тобто рішення про заощадженнята інвестиції приймають різні люди, не погоджуючи їх між собою. Важливозазначити, що Кейнс зробив цей висновок одним із засадничих пунктів свогоаналізу.

Іще одним фактором, котрийвпливає на ефективний попит, Кейнс називає переваги ліквідності. Таку саму назвумас і кейнсіанська теорія попиту на гроші. Ліквідність у Кейнса — це можливістьпродати за одиницю часу за максимальною ціною будь-яке майно. Економічніагенти, купуючи активи, віддають перевагу ліквіднішим, тому що побоюютьсязначних фінансових втрат у разі зниження ділової активності. При цьому Кейнсуказував на існування трьох мотивів, здатних спонукати людину зберігатипередовсім гроші, а не активи, що дають дохід (земля, будівлі, акції,облігації). До них належать: трансакційний мотив (бажання мати готівку длянепередбачених платежів), мотив перестороги та спекулятивний мотив (острахвтратити капітал). Між сукупним попитом і фактором переваги ліквідності, навідміну від двох попередніх факторів, існує обернена залежність.

Отже, саме недостатнім попитомКейнс пояснює циклічний характер виробничого процесу. На думку Кейнса, не вартопов'язувати економічні коливання виключно із зовнішніми факторами — війною,посухою та іншими катаклізмами. Навпаки, причини інфляції та безробіттяпояснюються браком синхронності прийняття основних економічних рішень, зокрема,рішень щодо заощаджень та інвестицій. Кейнс визнає, що в сучаснійкапіталістичній економіці рівновага між заощадженнями та інвестиціями єнедосяжною, бо інвестиції, як правило, відстають від зростання заощаджень,виявляються меншими за останні, в результаті чого утворюються надлишковізаощадження, має місце відносне перенагромадження, і буспільство зазнає кризиабо тривалої стагнації. Виходячи з цій концепції, Кейнс намагається з'ясувати іпричини безробіття.

Наступним етапом має статививчення кейнсіанської теорії зайнятості. Слід звернути увагу на те, що вонадуже відрізняється від класичного підходу, згідно з яким існує рівноважна цінадля будь-якого виду товару, у тім числі товару «робоча сила»: коли створюєтьсянадлишок будь-яких товарів або їх починає бракувати, то достатньо відповіднознизити або підвищити ціни на них, для того щоб знову настала рівновага. Навідміну від неокласиків Кейнс поставив безробіття в залежність не відзаробітної плати, а від браку «ефективного попиту», а обсяг зайнятості — відрівня виробництва «національного доходу», тобто від сукупного ефективногопопиту на споживчі та капітальні блага. Останній же має тенденцію довідставання, до неврівноваженості, що робить повну зайнятість за умовкапіталізму явищем винятковим. Кейнс усупереч панівним тоді економічним поглядамдоводить помилковість використання заробітної плати як засобу лікуваннябезробіття. Він не тільки наголошував на необхідності запобігти за допомогоюдержави «урізанню» заробітної плати як нібито основного засобу ліквідаціїбезробіття, а й прямо казав, що «найрозумніша політика полягає, зрештою, упідтримуванні стійкого загального рівня грошової заробітної плати».Революційний висновок кейнсіанської теорії полягає в тім, що за капіталізму неіснує жодного механізму, який гарантував би повну зайнятість. Кейнс визнає, щобезробіття — органічно притаманне капіталізму явище, яке «неминуче супроводжуєсучасний капіталістичний індивідуалізм» та зумовлюється органічними вадамисистеми вільної конкуренції. Проте він стверджує, що економіка може бутизбалансованою, тобто може досягти рівноваги сукупного обсягу виробництва і зависокого рівня безробіття та інфляції.

Розглядаючи кейнсіанськумодель макроекономічної рівноваги, обов'язково слід звернути увагу на теоріюмультиплікатора. Важливим моментом цієї моделі є те, що зміна рівня рівновагинаціонального доходу більша за зміни того вихідного рівня автономних витрат, щойого спричинили. Це поняття в макроекономічній теорії відоме якмультиплікаційний ефект. Кейнс дає таке пояснення його дії. Кожна інвестиціяперетворюється на суму доходів індивідів, і коли б ці доходи не витрачалися, топриріст національного доходу за певний проміжок часу дорівнював би, як ми вжезазначали, приросту інвестицій. Але на практиці отриманий дохід витрачається йперетворюється на нові доходи, які, у свою чергу, знову витрачаються, і т. д.Зрештою приріст національного доходу через певний час буде значно більшим, ніжприріст початкових інвестицій, тобто він стає помноженою величиною початковихкапіталовкладень. Сам же множник, або мультиплікатор, залежить від того, якучастку своїх доходів суспільство витрачає на споживання: що вища схильність доспоживання, то більший мультиплікатор, і навпаки.

Докладне вивчення теорії Дж.М. Кейнса дасть можливість зрозуміти, чому навіть він сам результатом свогодослідження вважав створення якісно нової економічної теорії. Вона, на йогопогляд, «указує на життєву необхідність створення централізованого контролю впитаннях, які нині в основному віддано приватній ініціативі...».

Спираючись на знання теоріїКейнса, далі слід перейти до вивчення запропонованої ним економічної програмидержавного регулювання економіки, тобто тих практичних рекомендацій, якірозробив Кейнс для усунення недоліків системи ринкових економічних відносин.При цьому потрібно звернути увагу, що конкретні напрямки державного втручання векономіку і державного регулювання випливають з положень моделі відтворенняКейнса і охоплюють три основні сфери: грошовий обіг та грошову політику,нагромадження капіталу та інвестування і реалізацію вироблених товарів.Основним стратегічним напрямом економічної політики, за Кейнсом, має статипідтримка інвестиційної діяльності, сприяння максимальному перетвореннюзаощаджень на капіталовкладення. Саме зменшення рівня інвестиційної діяльностіКейнс та його послідовники вважали основною причиною «великої депресії» 30-хpp. XX ст. Щоб подолати основну слабкість капіталістичної економіки —недостатню схильність до інвестування, — держава мусить не тільки створитинайсприятливіші умови для інвестиційної діяльності підприємців (зниження нормипроцента, дефіцитне фінансування інфляційного зростання цін та інше), а й узятина себе функції безпосереднього капіталовкладника. Як одну з форм такихінвестицій Кейнс розглядав організацію громадських робіт, навіть у тому разі,коли вони непотрібні суспільству. З-поміж найважливіших заходів, здатнихкомпенсувати відставання попиту, активізувати «схильність до споживання», Кейнсназиває також фіскальну політику, що регулює величини чистих податків тадержавних закупівель.

Необхідно зазначити значеннятеорії Кейнса як вихідної бази розвитку теорії макроекономічної динаміки, щозумовлюється багатьма суттєвими моментами:

по-перше, це макроекономічнийметод дослідження;

по-друге, він висуває наперший план проблему реалізації, або «ефективного попиту», яка поклала початокрозвитку динамічної теорії циклу;

по-третє, його теоріїнаціонального доходу в цілому та мультиплікатора органічно увійшли впіслякейнсіанські теорії економічного зростання;

по-четверте, він поєднавекономічну теорію та економічну політику в одне ціле, покликане сприятипідтримуванню життєдіяльності капіталістичної системи господарства.

У цілому економічна теорія тапрограма Кейнса справили величезний вплив на розвиток економічної науки таекономічну політику провідних країн світу. Це була справжня революція векономічному мисленні.

13. Неокейсіанські теорії економічногозростання

В кінці 40-хроків появились статті і книги Е.Домара, Д.Харрода, Е.Хансена, С.Харриса,У.Реліера, Д.Хамберга, Дж.Робінсн та інших авторів, які розвивалинеокейсіанську концепцію економічного зростання. В основі її лежить доситьспрощена модель, основні принципи якої були майже одночасно сформульованіХарродом і Домаром. Це модель основується на двох простих передумовах. Першапередумова – зростання національного доходу визначається лише одним фактором –нормою накопичення капіталу. Всі інші фактори – збільшення зайнятості, ступіньвикористання устаткування, покращення організації виробництва, яківідображаються на зростанні капіталовіддачі, виключаються. Тому і попит накапітал при даній капіталоємності (або капіталовіддачі) визначається лишетемпом зростання національного доходу.

І друга передумова:сама капіталоємність не залежить від співвідношення «цін» виробничих факторів(тобто прибутку і зарплати), а визначається лише технічними умовамивиробництва, які мають тенденцію зберігати її незмінною (тобто «нейтральнимтехнічним прогресом»).

Зв'язок міжчасткою інвестицій в національному доході і капіталомісткістю будується наоснові передумови про рівність заощаджень, які характеризують пропозицію фондівдля інвестування, і інвестицій, величина яких визначається попитом на ці фонди.

Харрод і Домар приходятьдо висновку, що умовою динамічної рівноваги при постійній нормі нагромадженнякапіталу, постійній капіталоємності являється стабільний, постійний темпзростання національного доходу.

Необхідністьпостійного темпу зростання національного доходу ні у Харрода, ні у Домара неототожнюються з автоматичною можливістю таких темпів. Навпаки, обидваекономісти, також як і їхні послідовники, підкреслюють складність вирішенняпроблеми динамічної рівноваги економіки. Цю складність Харрод показує,аналізуючи процеси розбіжності між темпом зростання, відповідним умовамдинамічної рівноваги, — гарантованим темпом зростання і природним, абопотенційно можливим темпом зростання. Ця розбіжність внаслідок хронічного перенакопичення капіталу, або, навпаки, перенапрузі економічних ресурсів, породжуєтенденції або до тривалої депресії, або до інфляції. Розглядаючи розбіжностіміж фактичним темпом зростання і темпом зростання, який відповідає динамічнійрівновазі, він приходить до висновку, що «економіка балансує на лезу ножа»,оскільки немає автоматичних причин, які б сприяли швидкому відновленнюпорушеної рівноваги. Навпаки, відхилення від гарантованого темпу зростання, надумку Харрода, породжує кумулятивні причини, які спонукають фактичний темпзростання все далі відхилятися від лінії рівноваги, поки яка-небудьвипадковість не припинить цей процес.

Економічнатеорія Харрода, доповнена Домаром, аналізує не момент порушення рівноваги векономіці і відновлення його (статична рівновага Кейнса), а довгостроковийперіод стійкого економічного зростання (динамічна рівновага), теоретичнообґрунтовуючи стабільні темпи зростання ринкової економіки.

Стабільний темпзростання виробництва, який забезпечується всім приростом населення (це, заХарродом, перший фактор економічного зростання) і всіма можливостями збільшенняпродуктивності, Харрод називає природним темпом зростання. Третім факторомзростання Харрод вважає розмір накопиченого капіталу.

Темпекономічного зростання в цій моделі в кінцевому рахунку залежить від часткинагромадження в національному доході і капіталоємності продукції. Необхідновідмітити абстрактний характер моделі, так як в ній відображені лише самізагальні залежності процесу суспільного виробництва: між нагромадженням,споживанням і темпами зростання національного доходу при даних і незміннихтехніко-економічних умовах. По суті, розглядається екстенсивний тип зростання.

Питанняциклічного розвитку ринкової економіки від піднесень до спадів розроблялись вдинамічній теорії циклу, найбільш відомим представником якої є американськийекономіст Е.Хансен. Основна рекомендація Хансена – розширення попиту за рахунокдержавного бюджету, що неминуче розв’язує інфляцію і зводить в кінцевомурахунку на нівець спроби подолати протиріччя між виробництвом і споживанням,так як фінансування здійснювалось би за рахунок державного боргу.

Неокейсіанцідоповнили концепцію мультиплікатора Кейнса концепцією акселератора. Акселератор(прискорювач) показує залежність приросту інвестицій від приросту доходу. Коженприріст доходу визиває більший в процентному відношенні приріст інвестицій.Виходячи із взаємозв’язку мультиплікатора і акселератора неокейсіанці розробилисхему безперервного, динамічного зростання економіки. Була створена теоріярегулювання економіки в різних кон’юнктурних умовах (спаду і піднесення).Розроблено положення про регулювання через держбюджет з використаннямстабілізаторів, які повинні автоматично реагувати на циклічні коливання,пом’якшувати ці коливання (в якості стабілізаторів виступають податки, виплатипо соціальному страхуванню, субсидії).

З точки зоруформування стратегії економічного зростання неокейсіанська концепція малапотрійне значення. По-перше, при всій спрощеності вона все-таки є кориснимінструментом аналізу самих загальних зв’язків між виробництвом, споживанням інагромадженням капіталу при даних техніко-економічних умовах. Ці моделі даливідповідний стимул для статико-економічних досліджень коефіцієнтів і пропорційсуспільного відтворення на протязі тривалих періодів часу (таких, як норманагромадження капіталу, капіталоємність та ін..), які сприяли кращому розуміннюдинамічних процесів, що відбуваються в масштабах всієї економіки.

По-друге,неокейсіанські теоретики, підкреслюючи значення реалізації для забезпеченнястабільних темпів економічного зростання, показали особливу роль впливу попитуна інвестиції для досягнення динамічної рівноваги. Розвиваючи теорію Кейнса,вони виступили за державне регулювання процесу нагромадження капіталу втривалому періоді в цілях досягнення стабільних темпів зростання національногодоходу. Вони також підкреслювали, що регулювання співвідношення міжнагромадженням є головним напрямком анти циклічної політики.

По-третє,неокейсіанці вважали, що головним інструментом політики підвищення потенційноможливого рівня виробництва, і, як наслідок, підвищення темпів зростанняекономіки, являються інвестиції.

14. Причинивиникнення, сутність та основні напрями неоліберальної економічної теорії

Ідейні корені економічноголібералізму сягають часів А. Сміта та його «невидимої руки».Неолібералізм прийшов на зміну класичному економічному лібералізму, причиноюкраху якого стала економічна криза 1929— 1933 pp. XX ст. Неолібералізм, якнапрям економічної теорії базується на неокласичній методології і захищаєпринципи економічної свободи, саморегульованої економічної системи та вільноїконкуренції. Ринок трактується як ефективна система, яка сприяє економічномузростанню і забезпечує пріоритетні права суб´єктів економічної діяльностіна засадах конкурентного економічного устрою. Неолібералізм увібрав у себе йплідно розвиває такі основні ознаки класичного лібералізму:

обстоювання ідей природногопорядку та природних прав;

заперечення будь-якогорозширення державного втручання;

захист конкурентних принципівгосподарювання;

обстоювання ідеїіндивідуальної свободи на основі захисту і заохочення приватної власності назасоби виробництва;

розвиток місцевогосамоврядування та добровільних організацій на противагу зростанню впливуцентральних органів влади;

підтримка політики вільноїторгівлі.

Разом з тим неоліберали, навідміну від своїх попередників-неокласиків, певною мірою модифікуютьметодологічні засади ліберальної концепції.По-перше, вони оцінюють процеси господарськогожиття з макроекономічних позицій, не обмежуючись мікроекономічним рівнеманалізу. Макроекономічна спрямованість неолібералізму пояснюється зокрема тим,що як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економікивін виник майже одночасно з кейнсіанством, синтезувавши ідеї неокласики татрадиційного лібералізму зі здобутками історико-соціального й інституційногонапрямів.

По-друге, на відміну відавторів неокласичних теорій економічного зростання, що зосереджували увагу надослідженні кількісних залежностей процесу відтворення, неоліберали намагалисявивчати якісні зміни та перетворення інституційних умов. Вирішення такихпроблем вони вважали достатньою умовою для автоматичного встановленняфундаментальних кількісних пропорцій суспільного відтворення.

По-третє, для представниківнеолібералізму використання граничних величин не є провідним методологічнимінструментом, а для деяких шкіл (наприклад, німецької) не має самостійногозначення, а лише визнається поширеним теоретичним прийомом неокласичної теорії.

По-четверте, неолібералізмвідрізняється від традиційного класичного лібералізму визнанням можливостікоригування державою ринкового ладу і навіть активного формоутворюючого впливудержави на економіку. Однак, на противагу кейнсіанському регулюванню, об´єктомцього впливу визнавався не сам процес відтворення, а передусім інституційніоснови конкурентного механізму. Основний зміст неоліберальних концепційринкового господарства спробував визначити німецький економіст А. Рюстов у 1932p., використавши термін «ліберальний інтервенціонізм», під яким розумівдержавне «втручання не проти дії законів ринку, не для досягнення якогосьнового стану, не для уповільнення, а для прискорення природного процесурозвитку». Лібералізація економіки, використання принципів вільногоціноутворення, провідна роль приватної власності та недержавних структур —основоположні принципи нового економічного лібералізму.

Представники неоліберальногоруху ще у 30-ті pp. XX ст., коли кейнсіанська теорія і практика набиралиобертів, намагалися виробити єдину науково-практичну програму, вихідні принципиякої були представлені на міжнародній конференції, що відбулася у Парижі у 1938р. («колоквіум Ліппмана», названий так за співзвучність ухвалених наконференції теоретичних принципів і практичних настанов ідеям, висловленим укнизі американського економіста В. Ліппмана «Вільне місто», що булаопублікована того ж року). Суть схвалених принципів неолібералізму зводилась довизнання правомірності обмеженого державного втручання в економічні процеси,широкого сприяння вільному і стабільному функціонуванню підприємництва танеобхідності підтримання правил вільної конкуренції. Було зазначено, щопріоритет приватної власності, свобода угод і вільних ринків можуть бутипереглянуті державою лише в екстремальних випадках (війни, стихійні лиха,катастрофи).

У вільному суспільствідержава не управляє справами людей. Вона забезпечує справедливість поміжлюдьми, що управляють власними справами.

У першій третині XX ст.засновано основні школи (рис. 12.5), які розвинули ліберальну традицію йзаклали фундаментальні основи сучасного неоліберального мислення.Представники цих шкіл неолібералів були одностайнів розумінні ролі ринку й тих загроз для нього, які приховані в монополізаціїекономіки й державному інтервенціонізмі.

Англійська (лондонська) школанеолібералізму зробила сучасним класичне трактування завдань і цілейекономічної науки, функціонування ринкових механізмів в умовах обмеженостіресурсів. П очолював Лайонелл Чарльз Роббінс (1898—1984).

Методологічна концепція Л.Роббінса одержала назву апріоризму, яку підтримали авторитетнівчені-неоліберали Л. фон Мізес, Ф. фон Хайєк та Ф. Найт. Ця концепція виходитьз того, що будь-яка наука свої кінцеві теоретичні висновки формулює дедуктивнимшляхом, користуючись обмеженим набором фундаментальних положень. Разом з тим підкреслюється,що процес встановлення цих положень у природничих та суспільних науках суттєвовідрізняється. Представникам природничих наук необхідно розробити інструментиспостереження за досліджуваним об´єктом, методику експериментів, провестипотрібні досліди, обробити отримані результати, що дасть змогу сформулюватибазові положення для наступних теоретичних висновків.

Французька (паризька) школанеолібералізму своїм виникненням завдячує Жаку-Леону Рюефу (1896—1978), якийрозробляв проблеми економічного розвитку, грошового обігу, кредиту таміжнародних фінансів в контексті неокласичного лібералізму. Вчений був одним зрадників Р. Пуанкаре в період стабілізації франка (1926—1928), фінансовим аташепосольства Франції у Лондоні (1930-1933), займав різні посади у міністерствіфінансів, у 50-ті pp. XX ст. брав участь у розробці теоретичних основекономічної політики Ш. де Голля. Заходи з лібералізації французької економікита пропагування ліберальних цінностей забезпечили Ж.-Л. Рюефу значний вплив наекономічну політику при трьох республіках. Основна праця вченого — книга«Суспільний порядок» (1945), де він захищав об´єктивнозумовлений соціальний порядок, ринкову цивілізацію, яка проявляється усаморегулюючому потенціалі ринку, зумовленому процесом врівноваження цін тастабільності грошового обігу в умовах вільної конкуренції. Ж.-Л. Рюефкритикував як прихильників соціалізму та марксизму, так і Дж.М. Кейнса, ідеїякого щодо державного регулювання економіки суперечили власним уявленнямвченого та стали, на його думку, джерелом багатьох подальших хибних рішень(цікаво, що Ж.-Л. Рюеф іменує Кейнса «чарівником із Кембриджа» занадзвичайну силу переконання й велику кількість учнів та продовжувачів).Втручання французької держави в економіку,«економічний дирижизм», передусім у формах націоналізації тапланування призвели до відродження неоліберальних поглядів на початку 60-х pp.XX ст. Теоретичним поштовхом до цього стала доповідь «Про перешкодиекономічній експансії» (1960), яка доводила потребу створення і стимулюваннядержавою заходів ринкової саморегуляції, підготовлена групою експертів на чоліз Ж.-Л. Рюефом та директором державних залізниць Л. Арманом. Було покладенопочаток формуванню школи французького неолібералізму, до якої належали Е.Малінво, С. Кольм, Л. Столерю, головною постаттю якої став майбутнійНобелівський лауреат М. Алле. Праці М. Аллепродовжують традиційний для французького неолібералізму структуралістськийпідхід та започатковують новітній інституційний підхід, що спричинив уподальшому виникнення ринково-інституційних досліджень.

Чиказька школа неолібералізмуна чолі з М. Фрідменом, досліджуючи особливості недосконалої конкуренції,основну увагу зосереджувала на поведінці суб´єктів господарювання за умовневизначеності, ризику, інфляційних сподівань, відкривши при цьому шляхмонетаристській інтерпретації сучасного неолібералізму (детальніше див. п.10.3.2).

Неоавстрійська (віденська)школа неолібералізму Л. фон Мізес, Й Ф. фон Хайєка поєднала принципиавстрійської школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією, щонадало їй ще більшої суб´єктивно-психологічної спрямованості тауможливило зосередження уваги на аналізі умов і процесів економічного життя.Детальний розгляд ідейних настанов школи представлено у наступних параграфахцієї теми. Зазначимо, що англійська та неоавстрійська школи в подальшомуінтегруються в єдину неоліберальну течію, взаємно збагачуються, зокрема завдякитому, що Ф. фон Хайек на запрошення Л. Роббінса переїздить до Лондона.

Німецька школа неолібералізмуВ. Ойкена — Л. Ерхарда зосереджувалась на визначенні основних принципівфункціонування суспільства: поєднанні економічної свободи та невтручаннядержави в економіку з принципом соціальної справедливості, не обмежуючи рольдержави функцією охоронця ринкових відносин, визнаючи за нею право організаторасуспільного життя. За державою закріплюється функція забезпечення соціальноїстабільності як умови нормального розвитку економіки, провідною длянеоліберальної теорії стає ідея сильної держави — організатора конкурентно-ринковихвідносин.

15.Монетаризм як варіант неолібералізму.М.Фрідмен та його послідовники

В широкому розуміннімонетаризм — це філософія неолібералізму, втілена у відповідних теоретичнихнастановах та сукупності практичних рекомендацій. Власне розуміння завданьекономічної науки, цілей і методів економічної політики, характеру економічнихмоделей, що використовуються для аналізу і прогнозування, дає змогухарактеризувати монетаризм як цілісну, хоча й специфічну економічну концепцію.Беручи до уваги соціально-економічну спрямованість монетаризму та його провіднуроль у масштабному протистоянні кейнсіанству, ця теорія є економічнимсупроводом консервативної політики. Конкретні монетаристські рекомендаціїобумовлені наявністю специфічної неоліберальної економічної філософії, чимможна пояснити гостроту дискусій з приводу монетаризму взагалі та необхідностій можливості його застосування у розвинених та постсоціалістичних країнахзокрема.

Американськиймонетаризм представляє «Чікагська школа» на чолі з Мілтоном Фрідменом (1912р.).представники цього напряму поставили перед собою завдання відновити і зробитизнову привабливими образ нерегульованої ринкової економіки. Монетаристи піддалисумнівну і критиці основні постулати і висновки Кейнса. Виник монетаризм в 50-хроках 20 ст.

У широкому розуміннімонетаризм — це всі економічні доктрини, що і надають грошам першочерговогозначення та пов´язані з розробкою грошової кредитної політики,спрямованої на регулювання грошової маси в обігу. Проте ї «монетаристське відродження»не було випадковою відповіддю на жорстку інфляцію 70-х pp. чи просто реакцієюна кризу кейнсіанства. В основі сучасних монетаристських концепцій лежитькількісна теорія грошей, яка виникла ще в XVI ст., згідно з якою рівеньтоварних цін тим вищий, чим більшою є кількість грошей в обігу. Монетаризмзначно розширив можливості неокласичної теорії, доповнивши її емпіричнимидослідженнями на основі економіко-статистичних моделей.

Ще у другій половині 50-х pp.з´явилися перші праці М. Фрідмена з теорії грошей та споживчої функції, ана початку 60-х pp. оформилися погляди щодо концепції економічного циклу — такбуло започатковано новий напрям економічної науки. Його засновник у своїхпрацях неодноразово вказував на продовження ним певної «усної традиції»ліберальної думки, сформованої Ф. Найтом, Дж. Вінером та Г. Саймоном уЧиказькому університеті. Тому найперша назва нового напряму — Чиказька школанеолібералізму, на чолі якої стояв М. Фрідмен.

Сам термін«монетаризм» вперше використав американський економіст К. Бруннер у1968 р. для визначення загальнотеоретичного підходу, що визнає винятковуважливість грошей в економіці, приписує грошовій масі роль вирішального фактораекономічної кон´юнктури та вказує на пріоритет особливого типугрошово-кредитної політики — прямого регулювання темпів зростання грошової маси— на противагу іншим методам впливу, насамперед фіскальній політиці такредитно-грошовому регулюванню, орієнтованому на вплив через процентні ставки.Монетаризм асоціюється насамперед з ім´ям Нобелівського лауреата МілтонаФрідмена, істотний внесок у розвиток цієї концепції внесли також А. Шварц, К.Бруннер, А. Мелцер, Д. Лейдлер, Р. Селден, Ф. Кейген, Д.Майдельман.

Монетаристивидвинули гасло: «Гроші мають значення», яке стало символом їх вчення. Вонитрактують гроші не просто як значний економічний фактор, а я к головнийцентральний елемент господарської системи, який визначає стан економічноїкон’юнктури і весь хід процесу відтворення. М. Фрідмен відіграв провідну роль уформуванні й утвердженні монетаристськоі доктрини. Він сформулював основнітеоретичні положення монетаризму, розробив їх аргументацію.

М.Фрідменсформулював ряд ключових положень монетаристського підходу: 1)стабільність іважливість функції попиту і пропозиції грошей 2)незалежність факторів попиту іпропозиції грошей 3)форма функції попиту і пропозиції. Він виступив протикейнсіанського мультиплікатора споживання, тобто проти тези про те що зростанядоходу визиває відповідне зростання споживання. У 1957 р. у праці М. Фрідмена«Теорія споживчої функції» представлена гіпотеза перманентногодоходу, що стала основою розробок монетарної політики й теорії циклічнихколивань. М. Фрідмен виходив з того, що увесь поточний дохід (У), представленийспоживанням (С) та нагромадженням (S), складається із перманентного ітимчасового компонентів.

Перманентнийдохід (Ур) — це дохід, який індивід сподівається отримувати впродовж тривалогочасу. Його величина залежить від так званого горизонту споживання, обсягунагромадженого капіталу, місця проживання, віку, професії, освіти,національності. Горизонт споживання — це мінімальний часовий інтервал, протягомякого дохід залишається відносно сталим і розглядається індивідом як постійний.

Тимчасовий, або випадковийдохід (У,) «відображає вплив усіх інших факторів, які людина відносить довипадкових, хоч вони можуть бути передбачуваними результатами дії таких сил,як, наприклад, циклічні зміни у діловій активності». Джерела випадковогодоходу найрізноманітніші: від несподіваного отримання спадку до виграшу влотереї. Особливо підкреслюється елемент непередбачуваності, неочікуваності вотриманні тимчасового доходу: тільки за такої умови цей тип доходу не можесерйозно вплинути на довгострокову споживчу поведінку. Згідно з гіпотезоюперманентного доходу тимчасовий компонент не впливає на споживання, тобто весьотриманий тимчасовий дохід заощаджується. Це означає, що рівень довгостроковогоспоживання визначаєті перманентним доходом, а рівень заощадження визначаєтьсяневикористано часткою перманентного доходу та повним обсягом тимчасовогодоходу.

М. Фрідмен завждидотримувався непохитних ліберальних переконань. Він відстоював свою думку в50—60-х pp., в часи беззастережного домінуваніня ідей кейнсіанства, протягом70—80-х pp. спостерігав зростаючий успішний власних теоретичних положень вумовах кризи кейнсіанства, у 90-х намагався «долучити» монетаризм довирішення найболючіших проблем економічної трансформації країн з неринковоюекономікою. У працях «Капіталізм і свої бода» (1962), «Свободавибору» (1980), «Тиранія статус-кво» (1984), написаних у співавторствіз дружиною, Роуз Фрідмен, вчений відроджує класичні ліберальні цінності.

Монетаристи приділяли значнуувагу мікроекономічним аспектам функціонування економічної системи, що наочнопроявилося в розробці теорії грошового попиту. У своїй інтерпретації кількісноїтеорії М. Фрідмен виходив з того, що попит на гроші окремого індивіда обмеженийрозмірами багатства, намаганням не упустити вигоду від використанняальтернативних активів. Для доведення стійкості функції попиту на грошівикористовувалось припущення про стабільність швидкості обігу грошей, щознайшло емпіричне підтвердження.

Важливим елементом концепціїмонетаристів є теза про екзогенний, тобто автономний, незалежний відфункціонування економічної системи характер зміни грошової маси. Автономністьгрошової маси підкреслюється особливим, позаекономічним способом введення її уканали обігу. Наприклад, в одній з праць М. Фрідмена розглядається ситуація,коли гроші скидаються з літака і рівномірно розподіляються серед населення. Цимпідкреслюється ключова ідея — зміни грошової пропозиції «нав´язуються»господарству ззовні, не виступаючи реакцією грошової сфери на попередні зміни усфері виробництва. Така «емісія» грошей ігнорує вплив виробничоїсфери на грошовий обіг та різницю між окремими категоріями грошей (грошовимиагрегатами).

Монетарна концепція,неоліберальна за своєю суттю, була випробувана республіканським урядом США припрезидентові Р. Ніксоні в 1969—1970 pp., хоча й не стала домінуючою (М. Фрідменна той час був радником президента). Найбільшого успіху монетаристськінастанови набули при наступному республіканському уряді США за часів так званої«рейганоміки».

Міжнароднийаспект монетаризму. За переконанням М. Фрідмена, гнучкі обмінні курсизабезпечать автоматичну рівновагу платіжних балансів, знімаючи проблемууправління валютними резервами і сприяючи автономності економічних політик. Угалузі міжнародних фінансів М. Фрідмен послідовно з 1953 р. виступає іззахистом вільно плаваючих обмінних курсів. Рух у напрямку гнучких курсів,починаючи з кінця 60-х pp., а в подальшому, починаючи з 1973 p., їх повсюднепоширення служать підтвердженням правильності його позиції. Разом з тим,плаваючі валютні курси додають невизначеності й стихійності міжнародним фінансовимвідносинам, свідченням чого є світові валютні кризи, зокрема фінансовий крах1987 р. та світова фінансова криза 1998 р.

Біля витоківміжнародного монетаризму стояли дві значні фігури Г. Джонсон та Р. Манделл, яківпродовж тривалого часу керували роботої лабораторії міжнародної економіки вЧиказькому університеті. Прихильники цієї концепції — Р. Дорнбуш, А. Лаффер, М.Майлз — визнають гроші природу порушень у сфері міжнародних відносин, тезу проіснування таї званої «світової інфляції», необхідність ціновоїстабільності як головного орієнтира політики національних урядів.

М.Фрідмензапроваджує поняття «портфель ативів». Господарюючий суб’єкт володіє портфелемактивів (будівлі, устаткування, предмети тривалого користування, людськийкапітал, гроші).

Гроші – головнийелемент портфелю активів, і якщо вони обезцінюються, то суб’єкт продає всі іншіелементи (активи). Це відображається на національному доході, визиваючи зміни впотоках.

З точки зорумонетаристів, вся сукупність негативних явищ капіталістичної економіки (кризи,інфляція, безробіття) являється наслідком неправильної грошової політики, тобтоневідповідності грошової маси, що знаходиться в обігу, темпу зростання ВНП.Звідси основний висновок: все, що повинна робити держава в сфері грошової політики– це це підтримувати стійкі темпи зростання грошової маси на рівні 3-4% в рік(«золоте правило» Фрідмена), причому незалежно від фази циклу, в якійзнаходиться економіка, стану бюджету, рівня безробіття та іншихмакроекономічних показників.

Головна вимогамонетаристів в галузі економічної політики – максимально скоротити витратидержави, тому що саме зростання цих видатків веде до надлишку грошей, івідповідно, до інфляції. Монетаризм також виходить із того, що ринковаекономіка в свої основі являється збалансованим господарством, здатним доавтоматичної саморегуляції. І єдине, що може зруйнувати цю здатність –диспропорція між темпом зростання продукції і темпом зростання грошової маси вобігу.

Ідеї монетаризмузнайшли практичне використання в економічній програмі Р.Рейгана (Президент США1980-1988). Ця програма одержала назву «рейганоміка» і включала в себе такіжорсткі заходи, як скорочення соціальних виплат працюючим і безробітним,зменшення зарплати, підвищення прямих і непрямих податків на осіб найманоїпраці. Одночасно були зменшені податки на підприємців і особливо податки надоходи крупних корпорацій. Здійснення названих заходів привело до різкогозбільшення числа осіб, які живуть за межою бідності, але одночасно сприялозбільшенню пропозицій на ринку, стабілізації темпів економічного зростання.

В цілому монетаризм збагативекономічну науку теоретичними положеннями та практичними ідеями.

16. Теорія економіки пропозиції. КриваЛаффера

Теорія економіки пропозиції,започаткована після кризи 1974—1975 pp., яка доповнила собою монетаристськутеорію й методи регулювання економіки, є важливим елементом сучасногоекономічного консерватизму. Ідеї, які в подальшому визначили сутнісний змістконцепції, були висловлені у другій половині 70-х pp. XX ст. деякимиамериканськими конгресменами і сенаторами під час обговорення стану іперспектив бюджетної політики. Характерно, що біля витоків цієї концепціїстояли політики, економісти, практики з помірковано консервативними поглядами,а не науковці та економісти-теоретики. Розробляли й популяризували концепціюжурналісти Дж. Гілдер і Дж. Ванніскі, конгресмен Дж. Кемп, її прихильникамибули багато представників адміністрації Р. Рейгана, а університетську наукупредставляв маловідомий професор з Південної Кароліни А. Лаффер (автородноіменної кривої), його підтримували також М. Фелдстайн, П. Роберте, Р.Манделл. Вони визначили основні елементи економічної політики державивідповідно до концепції економіки пропозиції:

1)орієнтованість економічноїполітики на виробництво, пропозицію

2)зниження податків(передусім з юридичних осіб) з метою вивільнення частини прибутків дляінвестування

3)скорочення витрат,передусім у соціальній сфері

4)регулювання пропозиціїгрошової маси

Таким чином, монетаризм іекономічна теорія пропозиції доповнюють один одного. Проте якщо монетаристиголовний акцент роблять на регулюванні кількості грошей, то прихильникиекономіки пропозиції особливого значення надають використанню податковихінструментів регулювання. Життєздатність капіталізму повязується з ініціативоюприватного сектора, тому економічне зростання планується стимулювати за рахунокперерозподілу національного доходу на користь середніх і великих власниківшляхом, наприклад, зменшення податкового тягаря та скасування системи прогресивногооподаткування. Уявлення про стимулюючий вплив зниження податків на інвестиційнудіяльність теоретично обґрунтовується за допомогою відомої кривої Лаффера.

На думку автора, криваповинна показати, що у вигляді податків не можна стягувати до бюджету понад30-35% доходів. У забороненій зоні доходи бюджету з підвищенням податковоїставки знижуються. Це спричинюється до зменшення зацікавленості в інвестуванні,ухилення від сплати податків, переходу до «тіньового» сектора економіки тощо.

Монетаризм і економікапропозиції суттєво вплинули на економічну політику й ідеологію уряду Р.Рейгана,особливо щодо ефективності соціальних програм, значення ринку, характеру й межвтручання держави в економічні процеси. Результати реалізації цих теоретичнихнастанов наприкінці 80-х років виглядали більше позитивними ніж негативними:стабілізувався рівень безробіття, знизились інфляція й відсоткові ставки,тривала структурна перебудова американської економіки.

Теорія економіки пропозиції єнайбільш практично орієнтованою концепцією з тих, які запропонував економічнийконсерватизм 80-х pp. XX ст. Ключове твердження економіки пропозиції —розміщення й ефективне використання ресурсів має вирішальне значення дляекономічного зростання як у коротко, так і у довгостроковому періоді. Основноюперешкодою на шляху розширення пропозиції й ефективного використання факторіввиробництва вважається негативний вплив рівня і структури оподаткування настимули до праці й інвестування, а також інституційних обмежень, передусім пов´язанихз діяльністю профспілок, на ефективне розміщення ресурсів.

Ідея про те, що зниженняподаткових ставок призводить до зростання державних доходів, відіграєвирішальну роль в теорії пропозиції.

Історія сепплай-сайдекономікс і «рейганоміки» в цілому закінчилася в момент переобранняР. Рейгана на посту президента США. В теоретичному плані економіка пропозиціїне надала принципово нових ідей, причина її популярності в тому, що вона швидко«діагностувала» наявні економічні проблеми й запропонувала зрозуміле їхвирішення, яке швидко втілилося в політичні рекомендації. Ідеї сепплай-сайдекономікс відповідали настроям широких суспільних верств, з їх допомогоювдалося вплинути на економічний світогляд населення. Разом з тим не можназаперечувати, що економіка пропозиції збагатила історію економічної думки,макроекономіку й економічну політику такими поняттями, як «податковийклин», «оптимальна межа оподаткування», «криваЛаффера». Сепплай-сайд економікс ще раз довела, що існує тісний зв´язокекономічної теорії і політики, й економічна концепція може стати рушійною силоюекономічного розвитку.

17. Неокласичний синтез. РоботиДж.Хікса та П.Самуельсона

Наприкінці 70-хрр. різниця між кейнсіанською та неокласичною школами мала більше історичний,ніж концептуальний характер.

Однак іщезадовго до того, як на засаді теорій економічного зростання відбулося органічнепоєднання двох напрямків економічної теорії, було проголошено принцип«неокласичного синтезу».

Такий підхідбуло запропоновано Джоном Хіксом ще 1937 р., у 40—50-х рр. підтриманоФранко Модільяні та остаточно обгрунтовано Полом Самуельсоном. Вони розглядалипрацю Кейнса як окремий випадок традиційної неокласичної теорії, модифікованоїлише запровадженням певних обмежень у галузі ціноутворення, ставки заробітноїплати та норми процента. З іншого боку, Кейнс уважав неокласичну школу окремимвипадком загальної теорії зайнятості, характерним для умов повної зайнятості.Він підкреслював, що коли з допомогою централізованого контролю пощаститьзабезпечити повну зайнятість, то неокласичний аналіз знову набере винятковогозначення.

Суть синтезуполягала в тім, що залежно від стану економіки пропонувалось використовуватиабо кейнсіанські методи регулювання, або рецепти економістів, які стояли напозиціях обмеження втручання держави в економіку та вважали найліпшимирегуляторами грошово-кредитні механізми, що діють за умов вільного ринку,забезпечуючи рівновагу між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням.

Прихильники«неокласичного синтезу» не перебільшували регулюючих можливостей ринку. Вонивважали, що в міру ускладнення економічних взаємозв’язків і відносин слідудосконалювати та активно використовувати різноманітні методи державногорегулювання.

У 50—60-ті рр. векономічній літературі концепція неокласичного синтезу набуває цілковитоговизнання.

Школу«неокласичного синтезу» вирізняє з-поміж інших різноманітність тематикидосліджень. Увага її представників зосереджується на проблемах економічногозростання, дальшому розвитку теорії загальної економічної рівноваги. Саме представникамицієї школи було запропоновано методику аналізу безробіття та заходи щодо йогорегулювання, отримано суттєві результати в галузі теорії та практикиоподаткування. У межах цієї школи розвитку набули методиекономіко-математичного аналізу, можливості їхнього застосування в політології.

Поряд змакроекономічними методами дослідження ця школа використовувала мікроекономічніпідходи, розвиваючи прикладні аспекти економічної теорії.

Найвидатнішимпропагандистом і автором теорії «неокласичного синтезу» був американськийекономіст, професор П. Самуельсон, який писав: «Мої погляди вичерпуютьсязагальною неокласичною теорією, яка включає в класичну традицію будь-якучастину кейнсіанського і неокейнсіанського аналізу, що є придатною для сучасноїекономіки».

Він спромігсяоб’єднати в одну теорію всі досягнення економічної думки від А. Сміта,Д. Рікардо, К. Маркса до Д. М. Кейнса, М. Фрідмена,Д. Тобіна та Р. Лукаса, тобто доктрини, здавалося б, цілкомпротилежні за змістом, і тим самим накреслив сучасні підходи до вивченняекономічних проблем. Він писав, що його теорія включає все те позитивне, щомістить як кейнсіанський, так і неокласичний аналіз, що уможливлює поєднання водне ціле макро- і мікроекономіки.

У 1947 р. побачила світфундаментальна монографія П. Семюелсона «Основи економічногоаналізу», яка сприяла формуванню його наукового авторитету, в ній активновикористовувалися математичні методи економічного аналізу, досліджувалисяпроблеми ринкової рівноваги.

Його книжку«Економікс» (1948), яка стала найпоширенішим підручником і витримала безлічперевидань різними мовами світу, присвячено аналізу проблем, що стосуються всіхсторін економічного життя. Особливо наголошено на ідеї неокласичного синтезу втретьому виданні «Економіксу» (1955), де Самуельсон висловлював сподівання, щотакий синтез допоможе подолати відстань між мікро- та макроекономікою.

Самуельсонвизначає прикладне значення економічної теорії як основи економічної політики,зміст її нормативної та позитивної функцій, основні макроекономічні показникирозвитку суспільства, спеціально виокремлюючи категорію якості життя, якуоцінює через низку явищ економічного та позаекономічного характеру — відвалового національного продукту (ВНП) та способу його розподілу до якостінавколишнього середовища. Він наголошує, що сучасне економічне життя не існуєпоза зв’язком з іншими проблемами, воно зумовлюється ними і зумовлює їх.

У 1958 р. вийшла книга«Лінійне програмування та економічний аналіз», написана ним успівавторстві з Р. Дорфманом та Р. Солоу.

Одним знайвизначніших ідеологів та провідників кейнсіансько-неокласичного синтезу ставтакож Дж. Хікс.

Джон Річард Хікс(1904—1989) — видатний англійський вчений, один з найбільш відомих та впливовихпредставників економічної науки XX ст., визнаний лідер неокейнсіанства, лауреатНобелівської премії з економіки 1972 р. за розробку теорії загальноїекономічної рівноваги та добробуту, почесний професор Оксфордського та багатьохінших університетів. Його праці відіграли визначну роль у популяризації тарозвитку кейнсіанства. Дж. Хікс став відомим як знавець та інтерпретатор теоріїКейнса.

З 1926 по 1931р. у журналі «Економіка» було опубліковано ряд його статей,присвячених умовам формування заробітної плати та концепціям прибутку, в якихпорушуються проблеми економічної невизначеності підприємницької діяльності.

У 1932 р. вийшлаперша книга Дж. Хікса «Теорія заробітної плати», присвячена найбільшзагальним теоретичним проблемам і передусім теорії цінності.

В нійдосліджувалась модифікація вільного конкурентного ринку праці в умовахдіяльності профспілок робітників і службовців, здатних протидіяти зниженнюзаробітної плати та встановленню її рівноважного рівня. Профспілкова діяльністьрозглядалася як фактор соціального партнерства. В книзі також містивсядетальний опис причин існування різних груп безробітних, але загальнаметодологія економічного аналізу була традиційного неокласичного спрямування, атому не могла дати пояснення масового безробіття в умовах циклічного спаду.Також у цій праці Дж. Хікс аналізував зміни в розподілі доходів з врахуваннямпроцесів заміщення між працею і капіталом, досліджував можливу еластичністьтакого заміщення.

У 30-ті pp. Дж.Хікс друкує ряд статей у провідних журналах. В статті «Ще раз про теоріюцінності» (1934) переглядаються попередні підходи в теорії корисності,аналізуються співвідношення між доходом, попитом і цінами. Проблемам формуваннякупівельної сили грошей була присвячена стаття Дж. Хікса «Пропозиція проспрощення теорії грошей» (1935), в якій автор констатував невдалість спробзастосування принципів граничного аналізу до теорії грошей і виступав заздійснення в цій галузі «маржинальної революції». У 1935—1938 pp. Дж.Хікс працював у Кембриджі. З 1938 р. — професор політичної економіїМанчестерського університету.

Дж. Хікс буводним з перших, хто відгукнувся на славнозвісну працю Дж.М. Кейнса«Загальна теорія зайнятості, процента і грошей». У 1936 р. вийшластаття-рецензія Дж. Хікса на цю книгу «Теорія зайнятості панаКейнса». У 1937 р. у статті «Кейнс і „класики“: пропонованаінтерпретація» вчений вперше виступив з ідеєю «синтезу»кейнсіанської і неокласичної теоретичних систем. У 1939 p. вийшла книга Дж.Хікса «Цінність і капітал», яка принесла Дж. Хіксу широкупопулярність та визнання. Серед найвидатніших теоретичних праць цього періодукнига Хікса вирізнялася широтою і послідовністю теоретичного аналізу. З часомза цією працею міцно утвердилася репутація «класичної праці», авидатний дослідник економічної теорії П. Семюелсон ставив її на один рівень зтворами А. Курно, Л. Вальраса, В. Парето та А. Маршалла. Книга багаторазовоперевидавалася в Англії та інших країнах. На думку Дж. Хікса, в 1972 р. (разомз американським економістом К. Ерроу) Нобелівську премію з економіки вінотримав передусім завдяки книзі «Цінність і капітал» та працям,написаним у 1939—1946 pp., в яких розроблялися основи теорії економічноїрівноваги та «нової економіки добробуту».

У книзі«Цінність і капітал» автором уперше після А. Маршалла здійсненоупорядковане, системне викладення та аналіз базових засад неокласичної теорії.Також була здійснена спроба вийти за межі традиційних схем, дати оригінальнетрактування вихідних постулатів неокласики. Новаторство здійсненого Дж. Хіксоманалізу полягала у розгляді господарських зв´язків у системі загальноїрівноваги. До найбільш вагомих наукових заслуг вченого дослідники відносятьрозробку мікроекономічних основ теорії загальної рівноваги.

Під час Другої світової війниДж. Хікс видав низку праць, де розробляв проблеми функціонування місцевихбюджетів в умовах воєнної економіки. У 1945 р. вийшла його нова книга«Суспільний лад: вступ в економічну теорію», яка зарекомендувала себев університетах англомовних країн як один з найпопулярніших навчальнихпосібників, що неодноразово перевидавався.

У 1950 р. вийшлайого фундаментальна монографія «Розвиток теорії торгового циклу», уякій були викладені його погляди на проблему циклічності. Посилаючись нарозробку теорії циклічності у світовій економічній літературі (Дж.М. Кейнс таін.), Дж. Хікс висунув ідею створення загальної, синтезуючої концепції циклу.Викладені у праці власні погляди вченого базувались на принципах економічноїдинаміки, використанні моделі економічного зростання Р. Харрода. Вченийрозглядав особливості циклічного руху економіки як відхилення відтрендовоїтраєкторії розширеного відтворення.

Розробкафундаментальних проблем економічної теорії була продовжена ним у працях«Перегляд теорії попиту» (1956), «Капітал та економічнезростання» (1965). У праці «Теорії економічної історії» (1969)застосовувалися загальні закономірності, сформульовані економічною теорією, дляздійснення історичного дослідження. За такого підходу метою дослідника був непростий опис конкретних історичних подій, а виявлення загальної тенденції, натлі історичної конкретики. В цій же праці Дж. Хікс застосував свої напрацюванняв галузі макроекономіки для ретроспективного аналізу економічного розвитку,приділивши увагу техногенним факторам економічного зростання та визначенню умовдинамічної рівноваги.

Розробкутеоретичних проблем сучасної інфляції найбільш повно здійснено у праці Дж.Хікса «Нариси про світову економіку» (1959), грошей — в праці«Критичні нариси з теорії грошей» (1967). До аналогічної проблематикивін повертався і пізніше, зокрема, у книзі 1977 р. «Економічніперспективи. Нові нариси про гроші і господарське зростання», дедосліджував таке нове явище, як одночасне зростання цін і безробіття.

Проблематиканаукових праць Дж. Хікса 70—30-х pp. була визначена впливом нових кризовихекономічних явищ у світовій економіці, що спричинили кризу кейнсіанськійортодоксії. У 1975 р. вийшла його книга «Криза кейнсіанської економічноїтеорії», у якій Дж. Хікс у найбільш розгорнутій формі виклав критичнізауваження щодо теорії Кейнса. У 80-ті pp. у полі зору науковця опинилисьпроблеми структурно-циклічних спадів, високої інфляції, стагфляції,розбалансування бюджетної та фінансової систем та ін. Аналіз Дж. Хіксомсучасної грошової системи, факторів формування грошової пропозиції, причинприскорення інфляційних процесів містився у таких його працях, як «Методидинамічної економіки» (1985), «Гроші, процент і заробітна плата»(1982), «Класики і сучасники» (1983) та ін.

За визначнінаукові заслуги Дж. Хікс був обраний членом Британської, Шведськоїкоролівських, Італійської національної академій наук, Американської академіїнаук і мистецтв. У 1960—1962 pp. обирався президентом Королівськогоекономічного товариства.

Дж. Хікс одним з першихзрозумів, що для поєднання з неокласикою оригінальна теорія Дж. Кейнса має бутиістотно перероблена. Внесок Дж. Хікса у розвиток Кейнсової теоретичної спадщинивиявився настільки вагомим та всеосяжним, що для його позначення виник термін«хіксокейнсіанство» чи " хіксіанство".

18.Характеристика, етапи розвитку таосновні представники інституціоналізму

Інституціоналізм— один із основних напрямків сучасної економічної думки. Він виник на рубежі19-20 ст. як реакція на нездатність маржиналізму вирішити завдання науковогоаналізу виникнувши тоді змін в економіці. Глибокі структурнісоціально-економічні перетворення капіталістичного суспільства на всьомупротязі століття підтримували актуальність реформістських ідейінституціоналізму, його високий престиж в науковій сфері.

Важливоюхарактеристикою інституціоналізму являється визнання в якості головної рушійноїсили еволюції людського суспільства різних суспільних інститутів. Суспільніінститути можна визначити як конкретні структури за допомогою якихвпорядковуються відносини між людьми, їх діяльність і поведінка, регулюютьсясуспільне життя, забезпечується його стабільність. Під суспільними інститутамитакож розуміється сукупність соціальних норм і культурних зв’язків, яківизначають стійкі норми соціальної поведінки, і сама система реальної поведінкилюдей в суспільстві у відповідності з цими нормами.

В якості інститутіврозглядаються окремі заклади, що відповідає політичним, економічним,культурним, ідеологічним та іншим структурам суспільства. В залежності від сферсуспільних відносин можна виділити інститути економічні, в коло яких входять,наприклад, кооперування і розподіл праці, власність, заробітна плата, гроші,кредит, торгівля, професійні господарські обєднання та ін.., інститутиполітичні, найбільш суттєвими із яких є держава, політичні партії, суд, армія,інститути родини і сімї, такі як спадкоємність, шлюб, інститути релігійні, першза все церква, релігійні культури. Прибічники інституціоналізму виходять ізвизнання важливості всіх видів інститутів для економічного розвиткусуспільства.

Велике значенняв інституціоналізмі приділяється проблемі формування інститутів – так званимпроцесам інституціоналізації суспільства, суть яких заклечається в становленніі ствердженні суспільно-економічних, політико-юридичних і традиційних норм, якірегулюють формування інституціональних структур в різних сферах життя людей.

Крім інститутів,в якості головної і визначальної сили суспільного розвитку висуваєтьсясоціальна психологія народу, народних характер, темперамент, менталітет інавіть інстинкти. Ці фактори проявляється в народних звичаях, традиціях іповсякденному укладі життя. Наголос на вивчення суспільної психології прианалізі економічних явищ і процесів типовий для інституціоналізму.

Слідуючимихарактерними рисами інституціоналізму являються заперечення здатностікапіталістичного світу до саморегулювання, підтримка ідеї про необхідністьдержавного регулювання економіки, критика багатьох, хоч далеко не всіх,принципів маржиналізму, рекомендації широко використовувати математичні методипри аналізі психологічних і економічних явищ і процесів.

Таким чином,можна виділити такі основні особливості інституціоналізму:

По-перше,інституціоналісти досить широко трактують предмет економіки. На їх думку, цянаука не повинна займатися чисто економічними відносинами. Важливо враховувативесь комплекс умов і факторів, які впливають на господарське життя – правових,соціальних, психологічних, політичних. Правила державного управління являютьсобою не менший, а можливо і більший інтерес, ніж механізм ринкових цін

По-друге,інтитуціоналісти вважають, що необхідно вивчити не стільки функціонування,скільки розвиток трансформацію капіталістичного суспільства. Вони виступають зкритикою капіталізму, за розширення соціальних програм. Питання про соціальнігарантії занятості може стати важливішим питанням про рівень заробітної плати.Так проблема безробіття стає перш за все проблемою структурноїнезбалансованості.

По-третє надумку інституціоналістів, ринок далеко не нейтральний і не універсальниймеханізм розподілу ресурсів. Саморегульований ринок стає своєрідною машиною дляпідтримки і збагачення крупних підприємств. Основа влади крупних корпорацій –техніка, а не закони ринку. Визначальну роль відіграє тепер не споживач, авиробник.

По-четверте,інституціоналісти вважають, що необхідно відмовитися від аналізу економічнихвідносин з позиції так званої «економічної» людини. Необхідні не розрізнені діїокремих членів суспільства, а спільні, скоординовані дії організацій протидиктату підприємців. Державі необхідно взяти під свою опіку екологію, освіту,медицину.

Як течіяекономічної думки, інституціоналізм відносно молодий: його виникнення іформування як наукової школи відноситься до кінця 19 ст., але вже до 30-х роківнашого століття ідеї інституціоналізму були широко розповсюджені в середовищіісториків, економістів і соціологів. Перший період розвитку інституціоналізмуодержав назву так званої старої негативної школи (Т.Веблен, Дж.Р.Коммонс,У.К.Мітчелл, Дж.Гобсон).

Другий етаппродовжувався з 40-х по 60-ті роки (пізній інституціоналізм). Ідеологиінституціоналізму цього періоду не тільки описували протиріччя, але і, виходячиіз досвіду і фактів, висували пропозиції, які були направлені на здійсненняреформ рузвельтівського «нового курсу». Вони вивчали демографію і антропологію,розробляли теорії профспілкового руху. (Дж.Кларк, А.Берлі, Г.Мінз).

З початку 70-хроків розпочинається новий і поки що останній етап в розвиткуінституціоналізму, який називають інституціонально-соціальним напрямком абонеоінституціоналізмом (А.Лоув, Г.Мюрдаль, Дж.К.Гелберт, Р.Коуз, Дж.Бюкенен,У.Ростоу, П.Дракер, Р.Арон, Ж.Еллюль, Дж.Белл, О.Гоффлер).

19.Американський інституціоналізм початку20 ст. Роботи У.Мітчелла та Дж.Коммонса

В ранньомуамериканському інституціоналізмі виділяються три основні напрямки:

1)соціально-психологічний

2)соціально-правовий

3)емпіричний(конюнктурно-статистичний)

Всі вони, недивлячись на спільність фундаментальних положень значно відрізняються один відодного в піходах, методиці аналізу і тратуванні причин і наслідків економічнихявищ, ролі і значенні окремих інститутів в житті суспільства.

У витоківсоціально-психологічного інституціоналізму стояв Т.Б.Веблен, американськийекономіст і соціолог. Досліджуючи економіку суспільства, він розробивпсихологічну теорію економічного розвитку, використовуючи дані соціальноїпсихології, біології і антропології. Його найбільш важливими роботами були«Теорія бездіяльного класу», «Місце науки в сучасній цивілізації і іншінариси», «Інженери і система цін», «Теорія бізнесу і підприємництва».

В своїх роботахВеблен детально аналізує поведінку і мислення окремих соціальни груп людей,вивчає зміну умов розвитку суспільства і еволюцію техніко-економічних ісоціальних інститутів суспільства, розглядаючи економічні явища як сталітрадиції. Веблен ототожнював закономірності суспільного розвитку з біологічнимиі вважав, що еволюція суспільно-економічних структур суспільства являє собоюпроцес їх природного відбору, в якому виграють найбільш пристосовані структури.

Веблен знаходивсяпід сильним впливом ідей К.Маркса і виходив з того, що основою соціального життялюбого суспільства є виробництво, при цьому обмежуючи його лише технологією.

Веблен ставосновоположником всіх сучасних індустріально-технократичних концепцій. Вінзапропонував виділити світ бізнесу і світ індустрії. Перший має справу с сфероюобігу, а другий з сферою виробництва.

Предметомекономічної теорії, на думку Веблена, є людська діяльність в усіх її проявах.

В кінці 19 ст.Джон Р. Коммонс створив соціально-правовий напрямок в інституціоналізмі. Йогоосновні роботи: «Правові основи капіталізму» 1924, «Інституціональна економіка.Її місце в політичній економіці» 1934, «Економічна теорія трудових дій» 1950.

Для методологіїКоммонса характерне поєднання ряду положень школи граничної корисності іюридичної концепції в економіці, яку сформулювали представники нової історичноїшколи в Німеччині. Головну увагу при проведенні аналізу економічної реальностіКоммонс приділяє дослідженню таких інститутів, як сімя, держава, профспілки,корпорації, торгові обєднання, виділяючи перш за все юридичні, правові норми іаспекти їх функціонування.

Коммонс такожстверджував, що економічні категорії і інститути перш за все проявляються черезїх юридичне оформлення. Власність, наприклад, проявляється як речова (майно),не речова (гроші, боргові зобов’язання), як невідчутня (цінні папери).

Ринковівідносини в сучасному капіталістичному суспільстві вважав Коммонс, в силурізних причин можуть бути «нечесними» і «несправедливими». Зробити відносиниобміну чесними можливо шляхом впровадження розумного законодавства і правильноговикористання законів. Різні прошарки суспільства повинні співробітничати міжсобою, а всі виникаючі неминучі конфлікти вирішувати виключно на юридичнійоснові.

Засновникомімперичного (кон’юнктурно-статистичного) інституціоналізму принято вважатиУеслі Мітчелла. Його основні роботи: «Цикли ділової активності» 1913, «Лекціїпро типи економічної теорії» 1935.

В центрі увагиМітчелла находиться поведінка людей в суспільстві. Він опирався на положення,що головний фактор економічного розвитку криється в психології людей, в їхтрадиціях і звичках, що Мітчелла цікавила перш за все суспільна психологія, ане психологія індивіда. Це пояснюється тим, що для мітчелла суть розвиткулюдського суспільства зводилась до вдосконалення колективних зв’язків між йогочленами.

В центрідосліджень Мітчелла знаходились циклічні явища і процеси в економіці, зокрема,проблема грошового обігу. Розпочинаючи аналіз, він пробував визначити, якіфактори в найбільшому ступені впливають на економіку, а в ній на фінанси, грошіі кредит. Мітчелл вважав, що саме ці сфери являються найважливішими і їхрозумне регулювання може попередити кризи. Встановивши, які фактори –психологічні, соціальні, культурні, релігійні – чинять максимальний вплив нахід господарської еволюції суспільства, Мітчелл спробував виразити їхкількісно, вивчаючи закономірності їх коливання.

ЗаслугоюМітчелла явилось створення моделі без кризового розвитку капіталізму, для чого,зокрема, прийшлося залучити величезний фактичний матеріал по еволюціїнаціональних економік. Конкретні цифри, які відображали господарський розвиток,були представлені ним як динамічні ряди натуральних і вартісних показників,далі оброблені за допомогою математичних методів вирівнювання динамічних рядів.Одержані дані об’єктивно відображали дійсний стан речей в економіці і булиінтерпретовані вченим для створення узагальнених характеристик кон’юнктури.

В сфері теоріїМітчелл поділяв головну ідею інституціоналізму про необхідність посиленнясуспільного контролю над економікою. Він пропонував створити систему державногострахування від безробіття, ввести систему індикативного (рекомендаційного)планування американської економіки і т.д.

20.Неоінституціоналізм. Роботи Д.Норда, Г.Беккера, Дж.Бьюкенена

З 50—60-х pp. XX ст. в межахнеокласичної течії формується новий науковий напрям, представники якогопрацюють на межі економічної теорії та інших суспільних наук — філософії,соціології, політології, кримінології тощо. Якщо інституціонально-соціологічнийнапрям, що виник на початку XX ст. вважається «старим»інституціоналізмом, то цей новий науковий напрям називаютьнеоінституціоналізмом. Неоінституціоналізм як особлива економічна теоріяотримала визнання у 80—90-х pp. XX ст.Основні представникинеоінституціоналізму: Рональд Коуз (1910 р.н.), Даглас Норт (1920 р.н.) —Нобелівські лауреати, Олівер Вільямсон (1932 р.н.) та ін.

Таким чином, теоретичніоснови традиційного американського інституціоналізму набули свого подальшогорозвитку, і саме з середини XX ст. інституціоналізм перетворився в один ізпровідних напрямків світової економічної думки. Посилення інтересу доінституціональної теорії взагалі й до її неоінституціонального напрямкубезпосередньо пов'язано зі спробами подолати обмеженість ряду положень,характерних для головного напрямку економіки (аксіоми повної раціональності,абсолютної інформованості, досконалої конкуренції, встановлення рівноваги лишеза допомогою цінового механізму тощо), і розглянути сучасні суспільні йособливо економічні процеси комплексно та всебічно, особливо — з необхідністю дослідженнянових явищ сучасної епохи науково-технічної та технологічно-інформаційноїреволюцій, коли використання традиційних методів не дає бажаних результатів.

Теоріясуспільного вибору. Ця теорія сформувалась у 60-х рр. Її автором визнаютьвидатного американського економіста Джеймса М. Б’юкенена(1919 р. нар.). Він опублікував багато праць на цю тему, зокрема:«Формула згоди» (1962), «Попит і пропозиція суспільних благ» (1968), «Теоріясуспільного вибору» (1972), «Свобода, ринок і держава» (1986) та ін.1986 р. Б’юкенен здобувНобелівську премію за «дослідження конституційних і контрактних принципівтеорії прийняття економічних рішень».

Спільно зГ. Таллоком він організував у політехнічному інституті штату Вірджинія«Комітет із вивчення прийняття неринкових рішень», який згодом було перетворенона «Центр досліджень суспільного вибору». У США видається спеціальний журнал«Public choice» («Суспільний вибір»), що свідчить про значну роль цієї теорії.

Поява теоріїбула підготовлена працями К. Ерроу, А. Бергсона, Д. Блека. Сам Б’юкенензазначав, що на формування його поглядів великий вплив мали праці Ф. Найтаі особливо шведського економіста К. Вікселя (1851—1926), якого він називає«основоположником сучасної теорії суспільного вибору».

Теорія суспільного вибору —це теорія, яка вивчає різні способи і методи, за допомогою яких людивикористовують урядові установи у своїх власних інтересах. «Раціональніполітики» підтримують насамперед ті програми, які сприяють зростанню їхпрестижу та підвищують шанси отримати перемогу на чергових виборах. Такимчином, робиться спроба за допомогою теорії суспільного вибору послідовнопровести принципи індивідуалізму, поширивши їх на всі види діяльності, у томучислі на державну службу.

В основу теоріїсуспільного вибору покладено ідею виявлення взаємозалежності політичних іекономічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичнихпроцесів. Б’юкенен виходитьіз припущення, що принцип раціональної економічної поведінки людини може бутизастосований у дослідженні будь-якої сфери діяльності, де людина робить вибір,у тім числі і в дослідженні політичних процесів.

Політику Б’юкенентрактує як обмін. «Політика, — писав він, — є складною системою обміну міжіндивідами, що в ній останні колективно намагаються досягти своєї приватноїмети, оскільки не можуть реалізувати її з допомогою звичайного ринковогообміну».

Д.Норт,починаючи з аналізу колоніальної економіки і добробуту колоній, в основномузаймався вивченням прискореного соціально-економічного розвитку«довоєнного Півдня», тобто Півдня 1815—1860 pp. Проводячи дослідженняна основі уточнених даних з використанням методів економічного аналізу, Д. Нортвзявся за рішучий перегляд усталених наукових концепцій, автори якихстверджували, що господарство довоєнного Півдня було збитковим, застійним, ізнизькою продуктивністю праці, тобто дуже неефективним у зв´язку зпримусовим характером праці. Воно сприяло занепаду підприємницького духу,призвело до низької ефективності розподілу ресурсів та доходів на душунаселення на рабовласницькому Півдні.

Д. Норт здійснив ряддосліджень зростання економіки у межах вивчення економічної історії. Особливоплідними стали 1960—1966 pp., коли він був директором Інституту економічнихдосліджень при Вашингтонському університеті. Результати цих дослідженьопубліковані в «Американському економічному огляді» у статтях«Кількісне дослідження в американській економічній історії» (1963) та«Структура економічної історії» (1965), а також узагальнені в книзі«Зростання і добробут в американському минулому: нова економічнаісторія» (1966). Починаючи з аналізу «колоніальної економіки» ідобробуту колоній, Д. Норт в основному займався вивченням прискореногосоціально-економічного розвитку довоєнного Півдня, тобто Півдня 1815—1860 pp.

У книзі«Зростання і добробут в американському минулому: нова економічнаісторія» (1966) Д. Норт підкреслює: рабство само по собі не призводило дозниження якості підприємницької діяльності, зменшення обсягу капіталовкладень,нераціонального розподілу капіталу між сільськогосподарським і промисловимвиробництвом. За умов екстенсивного, в основному сільськогосподарськоговиробництва південні плантатори господарювали раціональніше, вони кращеобробляли землі та ефективніше використовували капітал, працю рабів дляодержання найбільшого прибутку. Але Д. Норт залишає поза увагою моральні й етичніаспекти цього процесу.

Поряд з Р.Фогелем у своєму аналізі економічного зростання Д. Норт дотримувався поширеногов американській економічній науці з кінця 50-х років екрномічного імперіалізму,тобто тенденції «вторгнення» економіки в суміжні галузі гуманітарногознання. Він здійснив спробу узагальнити ці нові тоді економічні підходи дорізноманітної людської діяльності, культури, дозвілля, спорту, злочинності,соціального забезпечення та інших суспільних процесів і явищ. У книзі«Економіка суспільних проблем» (1971), написаній спільно з Р.Міллером, Д. Норт розглядає зазначені явища громадського життя, що породжуютьбагато суперечностей у суспільстві, як окремі справжні галузі економічногодослідження: економіка заборони абортів, економіка моральної проституції,економіка наркоманії, запобігання злочинності, економіка медичногообслуговування, економіка ризику і страхування, економіка освіти тощо.

Особливо слідзазначити, що на відміну від більшості економістів-істориків (у тому числі Р.Фогеля) для Д. Норта характерне прагнення не стільки до кількісних істатистичних оцінок економічних параметрів, до побудови контр-фактичнихмоделей, скільки до аналізу реальних історичних явищ та подій і пошуку їхпояснень. Інструментом такого аналізу для Д. Норта є аналітичний апаратнеоінституціональної економічної теорії. Нова економічна історія намагаєтьсяінтерпретувати історичний процес перш за все з погляду еволюції інституцій.

У роботах Д. Норта поряд зновим поглядом на інституціональну структуру економіки і суспільства в цілому,своєрідною інтерпретацією прийнятого у інституціоналістів терміна"інституція" особливий інтерес становить новий підхід до аналізуеволюції інституціональної структури, визначення траєкторії минулогоекономічного розвитку країни і апроксимації її на сучасні і навіть на майбутніпроцеси. У працях ученого мають місце підходи до розуміння причин«провалів» тієї чи іншої економічної системи, створюється можливістьзіставлення інституційної структури, а отже, і моделей різних економічнихсистем. Певною мірою це поки що лише підходи, методологія аналізу, але вонаобіцяє вирішення цілого ряду незрозумілих питань економічного розвитку західнихкраїн, країн «третього світу» та постсоціалістичних держав.