Реферат: Маржинальна революція

Зміст

Вступ

1.   «Революційна» особливістьмаржиналізму та етапи «маржинальної революції»

2.   Основоположники неокласичноїтеорії. «Закон Госсена»

3.   Економічне вчення К. Менгераі його учнів

Висновок

Література

Вступ

У продовжостанніх 30 років XIXстоліття класичну політекономію змінила маржинальна економічна теорія. Ця зміназначною мірою стала наслідком величезного прогресу в науці, особливо в їїприродничих і гуманітарних галузях, а також в економіці, в якій з’являлось всебільше ознак монополістичного типу господарювання.

Основна ідеямаржиналізму – дослідження граничних економічних величин як взаємопов’язанихявищ економічної системи в масштабі фірми, галузі (мікроекономіка), а також івсього народного господарства (макроекономіка). У давньому контексті сучасниймаржиналізм включає в себе і неокласичну, і кейнсіанську економічні концепції,а економіка вперше стала наукою, яка вивчає взаємозв’язки між визначеною метоюі наявними обмеженими засобами, які мають альтернативні можливостівикористання.

Альтернативнаможливість припускає використання ресурсів і витрат часу виключно длядосягнення конкретної мети. Виходячи з цієї ідеї, яка лежить в основімаржиналізму, Л. Роббінс твердить: «Якщо ми щось вибираємо, то ми вимушені відмовитисьвід інших речей, від яких би ми за інших обставин не відмовились. Рідкісністьзасобів, які призначені для задоволення цілей різної значущості – це майжеуніверсальна властивість середовища, у якому здійснюється людська діяльність,…і послуги кухаря, і послуги балетного працівника обмежені попитом на них іможуть споживатися по-різному… Економічна наука – це наука, що вивчає поведінкулюдей з точки зору співвідношення між метою і обмеженими засобами, які можутьмати різне споживання».

1. «Революційна»особливість маржиналізму та етапи «маржинальної революції»

Переоцінкацінностей «класичної школи», які сформувалися майже за двісті років, відбуласяв останній третині XIXст. Векономічній літературі її характеризують як «маржинальна революцію».

Пояснюючи сутьцієї “революції” і відзначимо, що маржиналізм ґрунтується на принципово новихметодах економічного аналізу, що дозволяє застосовувати граничні величини дляхарактеристики змін у явищах, що відбуваються. У цьому його відмінність відкласичної політекономії, автори якої користувались лише характеристикою сутіекономічних явищ (категорій), вираженій у середній або сумарній величині. Укласичній концепції визначення ціни лежить витратний принцип, який пов'язує їївеличину з витратами праці. Згідно з концепцією маржиналістів, формування ціни(через теорію граничної корисності) пов’язується із споживанням продукту,тобто, з урахуванням того, наскільки зміниться потреба в продукті, якийоцінюється, якщо споживається додаткова одиниця цього блага.

Ще одна«революційна» особливість маржиналізму полягає в тому, що класики поділялиекономічні явища тенденційно, вважаючи зокрема сферу виробництва первинною щодосфери обігу, а вартість – вихідною категорією всього економічного аналізу, амаржиналісти економіку розглядають як систему взаємозалежних господарюючихсуб’єктів, які розпоряджаються господарськими благами, фінансовими і трудовимиресурсами. Саме тому, завдяки маржинальній теорії, проблеми рівноваги істабільного розвитку економіки стала предметом аналізу результатів її взаємодіїз навколишнім середовищем – як підприємств і фірм, так і народного господарствав цілому.

Крім того,порівняно з класичною, маржинальна теорія широко застосовує математичні методи,у тому числі і диференційне обчислення. Причому, математика використовуєтьсямаржиналістами не тільки для аналізу граничних економічних показників, але йдля обґрунтування поняття оптимальних рішень при виборі найкращого варіанта зряду можливих гіпотез. Так, М. Фрідмен про гіпотези писав, що їх змістовністьможна «пояснити» за допомогою фактичних даних і навіть показати є гіпотеза«правильною» чи «помилковою», чи буде «прийнята» як обґрунтована, чи«відкинута»…, оскільки «єдиним конкретним тестом, який дозволяє оцінюватиобґрунтування гіпотези, може бути її порівняння з реальністю».

«Революційні»зрушення маржиналізм зумовив і в галузі кількісної теорії грошей. Класики, напротивагу примітивному інфляціоналізму своїх попередників – меркантилістів, щез часів Д. Юма, тобто більше 100 років тому, «доводили» ступінь ненейтральності грошей хоча б у короткостроковому періоді. І висловлюючи незгодуз Юмом, вони не припускали можливості позитивної дії «повзучої» інфляції навиробництво і зайнятість. Згідно з їх інтерпретацією кількісної теорії грошей,мова йде про «просту і зрозумілу теорему пропорційності». Так-от, «маржинальнареволюція» дала нові докази на користь поступової зміни ортодоксальної версіїкількісної теорії грошей Рікардо – Міля. У результаті «настав час»неформального визначення таких основних функцій грошей, як засобу обігу, міривартості, засобу нагромадження. Причому, відпала необхідність пошуку середрізноманітних функцій грошей основної функції, і стало можливим визнати: «Гроші– це те, що робить гроші. Все, що виконує функції грошей, і є гроші».

Першими автораминазваних відкриттів були І. Фішер та А. Пігу. Так, розвиваючи традиції«американської школи» маржиналізму, І. Фішер вивів так зване рівняння обміну: MV=PT, де М – кількість грошей, V – швидкість їх обігу, Р – середньоврівноважений рівень цін, Т – кількість усіх товарів. Виходячи з цього, тількиу тому випадку, коли не пов’язується вартість грошей з вартістю грошовогоматеріалу, а швидкість їх обігу і кількість товарної маси у короткостроковомуперіоді вважається за сталу, був би можливим ортодоксальний варіант кількісноїтеорії грошей: у результаті зіткнення товарів і грошей зміна цін на товаризалежала б виключно від кількості грошей.

А. Пігу вніс своїкорективи в методологію дослідження грошей Фішера, запропонувавши враховуватимотиви господарюючих суб’єктів на мікрорівні, зважаючи на їх «схильність доліквідності» — прагнення відкладати частину грошей як запас у виглядібанківських вкладів або цінних паперів. Звідси, як вважав Пігу, тією мірою, уякій буде мати місце ліквідність грошей, відбуватиметься й адекватнекоригування цін.

«Революційною» щеможна визнати ту особливість, що методологічний інструментарій маржиналізмудозволив зняти таке важливе для класиків питання, як первинність і вторинністьекономічних категорій. Це сталося насамперед завдяки перевазі каузальногопідходу, який став найважливішим засобом аналізу і перетворення економіки вточну науку.

Факт початку«маржинальної революції» був мало ким помічений. Про те, що вона вже відбулась,у 1889 році проголосив Л.Вальрас, який виходив із висунутих ним ідей аналізуграничних економічних величин і претендував на першість у цій «революції». Алеоскільки у 1871 – 1874 рр. праці з цієї проблеми були опубліковані такожУ.Джеваном, К.Менгером, то між цими трьома економістами постало питання пронауковий пріоритет. Однак, у 1878 р. його несподівано розв’язав англійськийпрофесор Адамсон, який випадково знайшов у Британському музеї книгу тоді нікомуневідомого Г.Госсена, видану набагато раніше (1854р.), у якій тоді буловикладено зміст принципів маржинального аналізу економіки.

У «маржинальнійреволюції» прийнято виділяти два етапи. Перший етап охоплює 70–80-ті роки XIX ст., коли відбувалось узагальненняідеї маржинального економічного аналізу у працях австрійця К. Менгера і його учнів,а також в уже згаданих англійця Джевонса і француза Вальрас. На цьому етапісеред представників маржинальної теорії найбільше визнання здобув К. Менгер,який очолив «австрійську школу» маржиналістів. Його школа в якій активноспівпрацювали також Ф.Візер, О.Бем-Баверк та інші вчені, виступала протиісторичного і соціологічного підходів в економічній теорії, обстоюючи, як ікласична школа, «чисту економічну науку». При цьому, теорія граничноїкорисності товару, що стала на даному етапі найголовнішою, проголошувалась«школою» основною умовою визначення його вартості, а сама оцінка корисностівизнавалась психологічною характеристикою з позиції конкретної людини. Томуперший етап маржиналізму прийнято називати «суб’єктивним напрямом»політекономії.

Найбільш наполегливоі послідовно суб’єктивні погляди на всі категорії економічної науки захищалаавстрійська школа, ідеї якої ясно і популярно виклав О. Бем-Баверк у своїйроботі «Основи теорії цінності господарських благ», хоч сам він визнає, щооснови нової теорії були закладені К. Менгером. провідну роль у побудові цієїтеорії мають такі фундаментальні поняття, як корисність і цінність. На відмінувід мінової вартості товару або матеріальних благ взагалі, корисність не є йогооб’єктивною фізичною якістю, оскільки вирішальною мірою залежить від відношеннядо нього суб’єкта. Дійсно, одній людині те чи інше благо може здатися більшкорисним, ніж іншій. Ця користь залежить передусім від цілей, завдань, потреб іінтересів, які переслідую суб’єкт. Тому при прийняті рішень в господарськійдіяльності корисність тих чи інших матеріальних благ або товарів визначають зурахуванням відповідних потреб і цілей. Вихідним у маржинальному аналізі єрозуміння корисності, яке визначають звичайно, як здатність матеріального благаабо послуги задовольняти яку-небудь потребу суб’єкта. Оскільки ці потреби неоднакові у різних людей, то корисності не можуть розглядатися з об’єктивної,безособистісної точки зору. Покладаючись на розуміння корисності, можна вивестирозуміння цінності, яке характеризує не просто корисність товару або послуги,але вказує крім того на їх обмеженість і рідкість. З цієї точки зору корисністьможна розглядати як нижчу форму цінності.

Характеризуючицей етап, М. Блауг вказав на ряд помилок, яких припустились усі три творцітеорії граничної корисності: К. Менгер, У. Джевонс, Л. Вальрас. Серед них вінназвав такі:

·  Корисністьтовару розглядається як функція кількості цього товару, яка не залежить відкількості інших товарів, що споживаються;

·  «пояснення»поведінки споживача зіштовхується з подвійною опозицією;

·  «добробут»зводиться до суми кількісних корисностей усіх індивідумів, які підлягаютьвиміру, а оптимальним вважається такий розподіл ресурсів, який максимізує«добробут» саме в цьому розумінні та інше.

Другий етап«маржинальної революції» припадає на 90-ті роки XIX ст. З цього часу маржиналізм стаєпопулярним і пріоритетним у багатьох країнах. Головне досягнення маржиналістіву цьому етапі – відмова від суб’єктивізму і психологізму 70-х років з тим, щобпідтвердити, що метою «чистої економіки» завжди залишалось поясненнярегулярного ходу економічного життя за певних умов. Саме тому представникинових маржинальних ідей стали розглядатися як правонаступники класичноїполітекономії і називатись неокласиками, а їх теорія, відповідно одержала назву«неокласичної». На другому етапі «маржинальної революції» — етапі формуваннянеокласичної політекономії – найбільший внесок зробили англієць А. Маршал,американець Дж.Б. Кларк та італієць В. Перето.

2.Основоположники неокласичної теорії. «Закони Госсена»

Еволюціюмаржинальних ідей на двох зазначених вище етапах «маржинальної революції» можнаохарактеризувати так:

1. Спочаткумаржиналізм у своєму суб’єктивному розумінні акцентував увагу на значенніекономічного аналізу, обмежившись проблематикою, пов’язаною із споживанням, акласики, як відомо, виходили з пріоритету проблем виробництва. Але згодомостанні обґрунтували необхідність вивчення обох сфер, не виключаючи жодної ізних і не протиставляючи їх

2. Маржиналістипершої хвилі, використовуючи, як і класики, причинно-наслідковий аналіз,немовби повторили своїх попередників. Мається на увазі те, що дотриманнякаузального підходу привело і перших, і других до визнання вартості товарнихблаг як вихідної категорії економічного дослідження. Щоправда, з однієюісторичною різницею: «класична школа» вважала первинною сферою виробництва, аджерелом формування вартості – собівартість виробництва, «суб’єктивна школа» жпервинною вважала сферу споживання і ціни, зумовлені корисністю товарів іпослуг. Неокласики, образно кажучи, об’єднали сфери виробництва і споживання воб’єкт цілісного системного аналізу, поширивши характеристику деяких граничнихекономічних величин на сфери обміну і розподілу.

3. На відміну відпершого етапу «маржинальної революції», на другому етапі поряд з функціональнимметодом економічного аналізу утвердився метод математичного моделюванняекономічних явищ як засіб реалізації економічної рівноваги на рівнімікроекономіки, тобто окремо господарюючих суб’єктів, через що у неокласиків ізпредмета економічної науки включно до 30-х рр. 20 ст. несправедливо «випала»проблема факторів росту економіки і мікро досліджень. Але при цьомумаржиналісти останньої третини 19 ст., а згодом і їх послідовники першоїтретини 20 ст., як і раніше, думали, що економічний розвиток підтримуєтьсяавтоматично завдяки «вільній» конкуренції, і продовжували розділяти «законринків» Ж.-Б.Сея з його основною ідеєю саморегулювання і рівно важностіекономіки.

Попередниками маржиналізму,першовідкривачами категорії «гранична корисність», яка використовувалася дляаналізу поведінки споживачів, і піонерами застосування математичного аналізуфункціональних залежностей для виявлення рівноваги в господарській системі булокілька науковців, зокрема, крім Г. Госсена, — німець Г.фон Тюнер, французькідослідники Ж. Дюпюі і А. Курно та деякі інші. Вони «зіткнулись» із закономубиваючої граничної корисності в один і той же час, але як реакцією наабсолютно різні інтелектуальні впливи, і не володіючи успадкованим зведенняблизьких економічних ідей.

Курно належитьзаслуга відкриття закону попиту, який твердить, що попит є функцією ціни. Змінавеличини попиту відбувається під впливом зміни цін за умови, що всі інші детермінантизалишаються постійними. Економічний аналіз Курно ґрунтувався на емпіричнихспостереженнях і фактах, в результаті узагальнення яких він дійшов висновку іграфічно показав, що крива попиту пов’язує в часовому відрізку об’єм продажу іціну, за якою товар було реалізовано.

Як твердив Курно,будь-яке ймовірне розширене виробництва буде припинене виробником, колизбільшення витрат перевищуватиме збільшення прибутку.

Заклавши основнітеорії чистої монополії, А. Курно розробив також концепцію дуополії, яка сталафундаментом таких важливих в економічному аналізі ідей, як модель недосконалоїконкуренції та теорії ігор.

Теорія дуополіївиходить з конкуренції і полягає в тому, що покупці оголошують ціни, а продавціпристосовують свій обсяг випуску продукції до цих цін. Кожний дуополіст оцінюєфункцію попиту на продукцію і лише потім встановлює кількість для продажу,допускаючи при цьому, що обсяг випуску продукції конкурента є незмінним.

Жюль Дюпюі, як іКурно, дійшов висновку про обернену залежність між цінами та кількістю товарів,на які є попит. Проте, на відміну від останнього, він розглядав функцію попитуяк функцію граничних корисностей: функція попиту нахилена негативно, оскількидодаткова корисність, отримала від купівлі додаткових одиниць того самоготовару, завжди знижується.

Задовго доМаршалла (у1838 р.) А. Курно у своїй класичній праці «Дослідження математичнихпринципів у теорії багатства» застосував апарат диференціального обчислення,який забезпечував максимум прибутку. Відомі теоретичні досягнення щодомінімізації витрат фон Тюнера, який вивчав поняття граничної продуктивності, іГоссена – «закон Госсена».

Перший законГоссена – закон насиченості потреб. У ньому сказано: із задоволенням потреб уякихось благах їх цінність падає або по мірі збільшення кількості товару йогокорисність убуває. Перехід до насиченості потреб відбувається звичайно незразу, а поступово, ніби по сходинках.

Практичнезначення першого закону Госсена полягає у тому, що він відбиває зв'язок міжзниженням граничної корисності і падінням попиту. Крива попиту може бути виведенаяк похідна від кривої граничної корисності.

Другий законГоссена – закон вирівнювання граничних корисностей. Згідно з цим законом кожнийучасник обміну прагне досягти максимуму вигоди, розподіляючи свої засоби міжрізними покупками. Він передбачає отримати однакове задоволення від кожної сумигрошей, витрачений на кожний із товарів, який хоче придбати.

Щоб отриматимаксимум корисності, споживач так розподіляє кількість споживчих благ, щоб їхгранична корисність дорівнювала одній і тій самій величині.

Кожний учасникобмінної операції, розподіляючи свої засоби між різними покупцями, намагаєтьсядосягти максимуму вигоди.

Закон єдностіціни випливає із закону заміни споживчих благ. Для покупця існує якась межаціни, вище якої він не стане купувати товар. Для продавця є якийсь нижчийкордон ціни, який він бажає отримати і нижче якого не хоче опуститися.

На перетиніінтересів покупців і продавців згідно з другим законом Госсена знаходитьсяступінь, який відповідає поєднанню корисностей сторін однакової інтенсивності.Цей ступінь – ціна, яка відповідає однаковій корисності решти покупок.

3. Економічневчення К. Менгера і його учнів

Основоположникимаржиналізму на першому етапі «маржинальної революції» — К. Менгер та його учніФ. Візер і О. Бем-Баверк.

Австрійці повернулитеорію у бік вивчення інтересів і мотивів дій споживачів. Тим самим вонисприяли створенню теорії споживацької поведінки, формування галузі знань, якаотримала назву економічної психології. Класики проблемами особистого споживанняпрактично не цікавились не включали їх предмет політичної економії. Вонивважали, що звички і пристрасті споживачів непередбачувані. А.Менгер, навідміну від них, твердив, що «що людина зі своїми потребами» і своєю владою надзасобами задоволення останніх висхідний і кінцевий пункт усякого людськогогосподарювання.

Граничні величини– один із відправних параметрів сучасної теорії ціни, аналізу взаємозв’язку міжпопитом і пропозицією. Зрівноважу вальна функція ціни складається із взаємодіїкінцевих величин. Аналіз конкуренції, ринкових ефектів і парадоксів опираєтьсяна вивчення потреб людини і законів їх задоволення.

Підходиавстрійців знайшли своє застосування не лише у сфері споживання та обміну. Посуті, вся господарська діяльність будується на поєднанні граничних величин –мінімізації і максимізації; на порівнянні витрат і результатів ґрунтуєтьсяоцінка ефективності. Австрійська школа політичної економії стала висхідною длярозвитку маржиналізму, який є одним із математичних напрямів у економічнійпраці.

Основним елементому методологічному інструментарії К. Менгера є макроекономічний аналіз абоіндивідуалізм. Що дозволяє з одного, протиставити вчення класиків проекономічні відносини між класами суспільства аналіз економічних відносин іпоказників на рівні окремого господарського об’єкта, а з іншого – захопитисьупередженим положенням про те, що нібито виявити і вирішити економічні проблемиможна, розглядаючи їх лише на рівні індивіда, на мікрорівні з урахуванняфеномена власності і зумовленого відносною рідкістю благ людського егоїзму.

Методологічніпроблеми пронизують весь текст «Основ…», хоч на них К. Менгер зосередився лишев двох розділах книги. А далі він розглядає такі теоретичні положенняполітекономії, як «цінність», «товар», «обмін», «гроші» та інші. Уже в першомурозділі «Основ…», де йдеться про поділ економічних благ на порядки,обґрунтовується принцип компліментарності виробничих благ.

Про порядки в«Основах…» сказано: «Якщо ми володіємо комплементарними благами якогось вищогопорядку, то спочатку ці блага мають бути перетворені в блага нижчого порядку ітак далі, доки ми не одержимо благ першого порядку, які можна уже безпосередньозастосувати для задоволення наших потреб. Менгер вважає безпосереднєзадоволення потреб людини забезпечує володіння благом першого порядку, аволодіння благом другого і більш віддаленого порядків вимагає, щоб їх«послідовним чином» можна було «пристосувати до задоволення наших потреб». Прицьому цінним є зауваження вченого про те, що «ми ні в якому випадку не в змозіспожити одиничне благо вищого порядку для задоволення наших потреб, якщоводночас не володіємо рештою – комплементарними благами вищого порядку».

Історичною є тарізниця, яку К. Менгер визначає щодо володіння суб’єктом благами вищого інижчого порядків. У цьому зв’язку автор «Основ…», аргументує положення про те,що блага вищого порядку споживаються відповідно до «законів причинності», і«тільки через деякий час», зазнаючи «змін», перетворюються в блага першогопорядку, тобто у той стан, який можна назвати задоволенням людських потреб.Блага вищого порядку, на думку Менгера, виступають як «засоби виробництва».Звідси «випливає закон, за яким реальна потреба в певних благах вищого порядкувідносно якихось проміжків часу зумовлена наявністю в нашому розпорядженнікомплементарної кількості відповідних благ вищого порядку».

Цікавим є поглядМенгера на те, що являє собою «критерій економічного характеру благ». Цимкритерієм, на його думку, не може бути «витрачена на благо праця», оскільки їїпотрібно шукати включно у відношенні між потребами у благах і кількістюдоступних благ».

У третьомурозділі «Основ…», розробляючи теорію вартості, яка визначається граничноюкорисністю, К. Менгер ніби заново відкрив «закон Госсена. Він упевнений, щоцінність економічних благ людини визначає у процесі задоволення потреб,усвідомлюючи свою залежність від наявності. Для людини не мають ніякої цінностісуто неекономічні блага. Менгер пояснює, що «вартість не є власністю благ, анавпаки є лише тим значенням, якого ми надаємо насамперед нашим потребам».

Менгерзапропонував скласти шкалу різних благ відповідно до їх конкретної корисності.Така шкала корисностей була названа таблицею Менгера.

Серед певноїкількості потреб, вибирають ті, що підлягають задоволенню у першу чергу залежновід наявних засобів. Визначення пріоритетності становить, за словами Менгера,«саме ту частину економічної діяльності людей, яка найбільше займає їх голови,справляє найбільший вплив на їх економічні прагнення».

У підсумкувиникає менгерівське суб’єктивне трактування цінності, яке стало пізнішезагальною вихідною позицією «австрійської школи», а саме: «Цінність – цепоняття, яке мають господарюючі суб’єкти про значення таких благ, якізнаходяться в їхньому користуванні для підтримання їх життя і добробуту; і томувсе це поза їх свідомістю не існує».

К. Менгер вважаєпомилкою звинувачення «соціального устрою» у нібито виникаючій можливості…«відбирати у робітників частину продукту праці». Він пише, що праця є лишеодним елементом процесу виробництва, який є не більшим економічним благом, ніжелементи виробництва». Тому, на його думку, власники, живуть не за рахунокпрацюючих, а за рахунок користування землею і капіталом, яке для індивіда ісуспільства має таку саму вартість, як і праця».

Проблемі обмінуК. Менгер присвятив четвертий розділ «Основ…». Суть цієї категорії у ньогозведена до індивідуального акту партнерів, результат якого вигідний обомсторонам, але не є еквівалентом. На його думку, будь-який економічний обмінблаг для індивідів, які обмінюються ними, означає приєднання до їхнього майнанового майнового об’єкта. І тому обмін можна порівняти в господарськомузначенні з продуктивністю промислової і сільськогосподарської діяльності. Разомз тим, обмін, на думку К. Менгера, — це не тільки вигода, а й економічна«жертва», спричинена обмінною операцією, яка забирає «частину економічноїкорисності, яку можна одержати в результаті обмінних відносин», що часто робитьнеможливими їх там, де вони були ще можливі.

Високо оцінюючизначення і роль обміну в економічному житті, Менгер засудив негативне ставленнядо зайнятих у цій сфері людей з боку представників класичної політекономії.

Намагаючисьзастерегти від уявлення про те, що розмір цін на товари «є суттєвим моментомобміну» і що кількість благ в акті обміну є еквівалентами, Менгер твердить:«…Дослідники такої категорії, як ціна спрямували свої зусилля на вирішенняпроблеми як зведення очікуваної рівності між дома кількостями благ до їїпричин. Одні шукали причину у витраті однакової кількості праці, інші – урівних собі вартостях виробництва. Виникала полеміка навіть з приводу того, чипередаються одні блага в обмін на інші, чи блага тому еквівалентні, що в актіобміну віддаються одні за інших, тоді як у реальній дійсності ніде не буваєрівності двох кількостей благ».

М. Благу належитьтака думка: «Можна знайти значно більше причин, щоб прирівняти Джевонса швидшедо Госсена, ідея полягає в тому, що до імені Менгера безперервно зверталисьйого учні – Візер і Бем-Баверк, кожен з яких був повний рішучості переконатисвоїх колег у тому, що економічна теорія австрійської школи є фруктомособливого сорту».

Ім’я Бем-Беверкавідоме ще тим, що він разом з К. Менгером і Ф. Візером у складі так званоїтрійки «австрійської школи» продовжив небезуспішні пошуки вирішення проблемиціноутворення на фактори виробництва «без математики», сконцентрувавшись наодній з основоположних ідей свого вчителя – факторі часу перетворення благвіддаленого порядку у благо першого порядку. У сферу дослідження, на відмінувід Менгера, він включив не лише категорії індивідуального обміну, але йцілісного ринку, у тому числі виробництво і розподіл. При цьому не можназаперечувати, що у своїй знаменитій «теорії очікування» Бем-Баверк повністюспирається на характерні для «австрійської школи» принципи суб’єктивізму, висунувшив її рамках положення про надходження процента на капітал, як процесочікування.

Як і К. Менгер,О. Бем-Баверк розглядає цінність як таку корисність, яка необхідна дляблагополуччя людини: «Для утворення цінності необхідно, щоб з корисністю поєдналасярідкість, тому що цінність передбачає саме обмеженість кількості речей,відсутність цінності передбачає надлишок їх».

Розуміннявартості як об’єктивної цінності відрізняється тим, що під ним розумієтьсяоб’єктивне значення матеріальних благ у сфері обміну. О. Бем-Баверк, наприклад,пропонує називати вартість суб’єктивною міновою цінністю матеріальних благ.

На думку О.Бем-Баверка, розрізнення корисності і цінності є найбільш вигідним іфундаментальним поняттям у політичній економії. Дійсно, практик досить байдужийдо благ, які є тільки корисними, але зовсім по-іншому ставиться до цінних. О.Бем-Баверк пише, що «пізно, надто пізно розгледіла наука той скарб, якийзберігав для неї розмовну мову у вигляді самостійного розуміння «цінність»,відмінно від розуміння «корисність».

Підсумовуючи своїроздуми про визначення суб’єктивної цінності матеріальних благ, О. Бем-Баверквважає непохитними наступні положення:

«По-перше, нашіпотреби, бажання і відчуття виявляються в дійсності порівняльними, причомуспільним пунктом для їх порівняння є інтенсивність пізнаних нами насолод чинеприємних відчуттів.

По-друге, мимаємо можливість визначити абсолютну і відносну міру приємних і неприємнихпочуттів, які дають нам або від яких позбавляють нас матеріальні блага, і дійснокористуємося цією можливістю.

По-третє, саме цекількісне визначення приємних почуттів і становить основу нашого ставлення доматеріальних благ, причому як наших теоретичних міркувань про величинузначущості матеріальних благ для людського благополуччя, а отже, і длявизначення цінності, так і іншої практичної господарської діяльності.

По-четверте,наука не тільки не може ігнорувати суб’єктивні потреби, бажання, відчуття тощо,а саме в них вона має шукати точку опори для пояснення господарських явищ».

Випливає, що длявизначення величини суб’єктивної цінності автор бере за основу психологічнікатегорії задоволення. Слід зауважити, що О. Бем-Баверк не був твердопереконаний у тому, що ми здатні встановити величину корисності в числовомувиразі шляхом визначення «відчуття задоволення».

Як і К. Менгер,О. Бем-Баверк характеризує походження ціни товару як наслідок суб’єктивноїоцінки матеріальних благ учасниками обміну. Тобто, він переконаний, що іцінність, і ціна виникають в результаті суб’єктивної оцінки готових продуктівїх споживачами. Причому попит на ці продукти зумовлений, на думку О.Бем-Баверка, також суб’єктивною оцінкою цих продуктів.

Маржинально-субєктивістськіідеї зримо проступають у працях У.Джевонса. по-перше, на його думку,максимальне задоволення потреб при мінімумі зусиль є суто економічнимзавданням, яке не пов’язане з політичним, моральними та іншими факторами. Прицьому приоритетне значення він надавав фактору корисності, тобто споживанню іпопиту. По-друге, розглядаючи корисність і вартість за їх функціональноюзначущістю, У. Джевонс вважав, що ціна на товар функціонально залежить відтоварних цін, зумовлених собівартістю виробництва. Він не визнавав самостійногозначення собівартості виробництва, яке пізніше «відкрили» А. Маршалл і В. Перето.по-третє, У. Джевонс поділяв думку класиків про досконалу конкуренцію, якадозволяє продавцям бути доступними один для одного і мати повну інформацію.Саме тому він дійшов думки, що суб’єкти ринку забезпечують людині такікомбінації товарів, які найповнішою мірою задовольняють її потреби. У цьомуможна вбачати доказ розуміння ним принципів граничного аналізу, що дає вважатиУ. Джевонса одним з основоположників маржиналізму.

Висновок

Переоцінкацінностей «класичної школи», які сформувалися майже за двісті років, відбуласяв останній третині XIXст. Векономічній літературі її характеризують як «маржинальна революція».

Пояснюючи сутьцієї “революції”, відзначимо, що маржиналізм ґрунтується на принципово новихметодах економічного аналізу, що дозволяє застосовувати граничні величини дляхарактеристики змін у явищах, що відбуваються. У цьому його відмінність відкласичної політекономії.

«Революційні»зрушення маржиналізм зумовив і в галузі кількісної теорії грошей. Класики, напротивагу примітивному інфляціоналізму своїх попередників – меркантилістів.

«Революційною» щеможна визнати ту особливість, що методологічний інструментарій маржиналізмудозволив зняти таке важливе для класиків питання, як первинність і вторинністьекономічних категорій. Це сталося насамперед завдяки перевазі каузальногопідходу, який став найважливішим засобом аналізу і перетворення економіки вточну науку.

Перший етапохоплює 70–80-ті роки XIX ст., коли відбувалось узагальнення ідеї маржинального економічногоаналізу у працях австрійця К. Менгера і його учнів, а також англійця Джевонса іфранцуза Вальрас. На цьому етапі серед представників маржинальної теоріїнайбільше визнання здобув К. Менгер, який очолив «австрійську школу»маржиналістів. Його школа в якій активно співпрацювали також Ф. Візер, О. Бем-Баверкта інші вчені, виступала проти історичного і соціологічного підходів векономічній теорії, обстоюючи, як і класична школа, «чисту економічну науку».При цьому, теорія граничної корисності товару, що стала на даному етапінайголовнішою, проголошувалась «школою» основною умовою визначення йоговартості, а сама оцінка корисності визнавалась психологічною характеристикою зпозиції конкретної людини. Тому перший етап маржиналізму прийнято називати«суб’єктивним напрямом» політекономії.

Література

1.   Лісовицький В.М. Історіяекономічних вчень: Навчальний посібник. – К: «Центр навчальної літератури»,2004. – 220 ст.

2.   Юхименко П.І., Леоненко П.М.Історія економічних вчень: Навч. Посіб. – К: Знання – Прес, 2000. – 514 ст.

3.    Ядгаров Я.С. Историяэкономических учений: Учебник для вузов 3-е издание. М: ИНФРА – М, 1999. – 320ст.