Реферат: Загальні закономірності світового економічного розвитку

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗАГАЛЬНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ СВІТОВОГО ЕКОНОМІЧНОГОРОЗВИТКУ.

ПЛАН

ВСТУП… 3

РОЗДІЛ 1. ЕКОНОМІЧНА СТРУКТУРА СВІТУ… 4

1.1 МІЖНАРОДНІ НАУКОВО-ТЕХНІЧНІВІДНОСИНИ… 4

1.2 ВИРОБНИЧО-ІНВЕСТИЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ. 6

1.3 МІЖНАРОДНИЙ РИНОК, СВІТОВА ТОРГІВЛЯ… 11

1.4 ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВА СИСТЕМА… 12

РОЗДІЛ 2. РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ СУЧАСНОЇЦИВІЛІЗАЦІЇ 15

2.1 РОЛЬ МІНЕРАЛЬНОЇ СИРОВИНИ В СУЧАСНІЙСВІТОВІЙ ЕКОНОМІЦІ 15

2.2 ТЕХНОЛОГІЧНІ РЕСУРСИ… 20

2.3 ІНФОРМАЦІЙНІ РЕСУРСИ… 25

РОЗДІЛ 3. ФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ МОДЕЛІXXI СТ. КРИЗА ІНДУСТРІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ… 31

ВИСНОВОК… 35

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ… 37

ВСТУП

Економічнаструктура світу є складною сукупністю функціональних, галузевих тарегіонально-територіальних сфер, які утворюють єдину органічну метасистему знадзвичайно складними взаємозв'язками та розгалуженнями. На зламі другого ітретього тисячоліть світова економіка дедалі більше перетворюється на цілісну,глобальну, інтегровану господарську систему. Функціональними елементами цієїметасистеми є науково-технічна сфера, виробничо-інвестиційна діяльність, сфераміжнародного обігу (світова торгівля), валютно-фінансові й кредитні міжнароднівідносини.

Узагальнюючимиознаками кризи індустріальної цивілізації є, по-перше, безмежна, безсистемна йбезконтрольна утилізація речовини природи, максимізація економічного зростання,а не його оптимізація. По-друге, підпорядкування живої праці минулій, тобтоповна залежність людини від системи машин, домінування технократичних підходівй послаблення антропогенного начала в соціально-економічному розвиткові.По-третє, накладання, взаємопереплетіння цивілізаційних і формаційнихсуперечностей, в умовах яких другі, тобто формаційні, не в змозі подолати впливперших внаслідок їх співіснування в єдиній системі координат, що відтворюєголовні компоненти обох типів.

По-четверте,криза відтворення людини, проблеми виживання людства як біологічного виду вкрайзагострюють суперечності промислового розвитку.

Основна метаданої курсової роботи полягає у дослідженні закономірностей світовогоекономічного розвитку.

РОЗДІЛ 1.ЕКОНОМІЧНА СТРУКТУРА СВІТУ1.1 МІЖНАРОДНІНАУКОВО-ТЕХНІЧНІ ВІДНОСИНИ

Міжнародні науково-технічнівідносини найбільш концентровано виражаються у формуванні світового ринкутехнологій, «ноу-хау», патентів і ліцензій, інжинірингових таінформаційних послуг. Відповідно до визначальних тенденцій світовогоекономічного розвитку в сучасних умовах різко посилюється значеннянауково-технічних компонентів господарського зростання як факторів динамізаціїта якісного вдосконалення виробництва. Так, обсяг наукової діяльностіподвоюється приблизно кожні 10- 15 років, а кількість наукових співробітників,за даними ЮНЕСКО, за останні 50 років зростала майже в чотири рази швидше, ніжзагальна чисельність населення, подвоюючись у розвинутих країнах через 7- 10років. Подвоєння кількості заявок на наукові відкриття та винаходи відбуваєтьсяв середньому кожні 2,5- 3 роки. Згідно з прогнозами, у наступному століттінауково-дослідною роботою будуть займатися близько 20% працездатного населення.На цій основі посилюватимуться процеси інтелектуалізації виробництва і праці,зростатиме ефективність використання усіх ресурсів.

Міжнароднийтехнологічний обмін як спорадичне явище був відомий уже наприкінці XIX ст.Формування світового ринку технологій як системи постійних відносин міждержавами припадає на другу половину 50-х — початок 60-х років. Обсягліцензійної торгівлі зріс із 2364 млн дол. у 1960 р. до 30428 млн дол. у 1985р.

Провідні позиціїв міжнародному технологічному обміні міцно утримують США, частка яких у продажуліцензій — майже 2/3 світового обсягу. Слідом ідуть Японія, Великобританія,Нідерланди, Бельгія, Люксембург і Швеція. Останнім часом значну активність уцій сфері проявляють також Австралія, Нова Зеландія, Бразилія, Мексика, Мароккота інші країни. Можна виділити три головні етапи розвитку міжнародноготехнологічного обміну й формування світового інноваційного ринку. На першомуетапі (кінець XIX — середина XX ст.) інтернаціоналізація почала охоплюватисферу виробництва, науки й техніки, створюються транснаціональні корпорації(ТНК). Головною формою технологічного трансферту в цей період були пряміінвестиції ТНК у країни, що розвиваються, та колонії.

Другий етап(50-70-ті роки) характеризується подальшим поглибленням міжнародного поділупраці, інтенсивним розвитком міждержавної спеціалізації й кооперуваннявиробництва на рівні фірм і підприємств. Різко посилюється активність ТНК,зростає їх кількість, обсяг виробництва й продажів і відповідно — роль унаціональній та світовій економіці. Змінюється характер і географія зарубіжнихінвестицій та міжнародного технологічного обміну. Вони починають спрямовуватисяпереважно у розвинуті країни. Міжнародний технологічний трансферт реалізуєтьсяу формі спільних підприємств, ліцензійних угод, контрактів у сфері управліннята маркетингу, угод про надання технічної допомоги, договорів про передачувласникам новозбудованих підприємств «під ключ». Першочерговогозначення набуває отримання знань і «ноу-хау».

Наприкінці 70-хроків (третій етап) міжнародний поділ праці (МПП) ускладнюється, стає дедаліпосиленішим, охоплюючи й передвиробничу, науково-технічну сферу. Провідноюформою міжнародного технологічного трансферту став продаж ліцензій, усталюєтьсяміжнародна кооперація у сфері науково-дослідних, дослідно-конструкторськихробіт (НДДКР), з'являються комплексні міжнародні угоди стратегічного характеру- стратегічні альянси (консорціуми).

Ліцензійнаторгівля охоплює переважно електротехнічну й електронну промисловість, загальнемашино-, приладобудування, автомобільну, авіаракетну промисловість, хімію йнафтохімію, біотехнологію, ресурсозберігаючі технології. Відносно новимнапрямом диверсифікації міжнародної ліцензійної торгівлі є галузіобчислювальної техніки та засоби автоматизації, включаючикомплексно-автоматизовані виробництва з використанням єдиних транспортнихсистем та систем управління на базі ЕОМ.

Істотний вплив наструктуру сучасного ліцензійного ринку справляють розвиток і поглибленняпроцесів інтернаціоналізації, тобто переважання в загальному обсязі угод, щоукладаються між підрозділами й філіалами великих фірм і ТНК, де зосередженомайже 80% науково-технічного потенціалу розвинутих країн світу.

1.2 ВИРОБНИЧО-ІНВЕСТИЦІЙНАДІЯЛЬНІСТЬ

У процесіпосилення глобалізації господарського життя органічно поєднуються національніта інтернаціональні форми виробництва. На цій основі розвивається міжнародне(багатонаціональне) виробництво внаслідок взаємодії в єдиному виробничомупроцесі різноманітних за своїм походженням ресурсів і факторів. Найяскравіше цепроявляється в діяльності ТНК, спільних підприємств, при реалізації міжнароднихінвестиційних проектів, у межах вільних економічних зон тощо. У цілому навказані форми міжнародного виробництва тепер припадає від 30 до 50%матеріального, фінансового й технологічного обороту світової економіки.

Широкогорозповсюдження у навчальній і науковій літературі набула так звана еклектичнапарадигма міжнародного виробництва Дж. Дайнінга. Він, зокрема, виділяє п'ятьголовних типів міжнародного виробництва залежно від детермінуючих факторів:

виробництва, щоґрунтуються на ресурсній базі й спільному використанні капіталів, технології,додаткових активів, природних ресурсів, інфраструктури, ринків;

виробництваринкової основи, які теж спільно володіють капіталами, технологією,інформацією. Крім того, використовуються сучасний менеджмент і організаційнийдосвід, здійснюються реконструкція й модернізація, вводяться в дію іншіпотужності, вилучається ефект економії в результаті стрімкого розширеннямасштабів виробництва, реалізуються переваги від зниження матеріальних ітрудових витрат, заходів урядової політики; виробництва, що базуються нараціональній спеціалізації продуктів або технологічних процесів. Вони поєднуютьхарактерні риси й особливості перших двох типів міжнародних виробництв, а такожширокий доступ до ринків, економію на масштабах і географічній диверсифікації.Досягається економія від спеціалізації й концентрації виробництва, зниженнятрудозатрат, реалізуються переваги від розміщення підприємств у приймаючійкраїні;

виробництва, якіпов'язані з торгівлею й розподілом продукту. Джерела економії — скороченнязатрат на виробництво і доступ до місцевих ринків, близькість замовників,післяпродажне обслуговування;

змішанівиробництва, що складаються з різних комбінацій названих чотирьох, щовикористовують, крім того, переваги ринку та портфельних інвестицій.

Синтез різнихтипів міжнародного виробництва дає можливість реалізувати три головні групипереваг: власності, розміщення виробництва та інтерналізації. Додатковіпереваги пов'язані зі спільним використанням активів і трансакційними діями.

Переваги власностіта нематеріальних активів виражаються у виробничих інноваціях, виробничомуменеджменті, організаційних і маркетингових системах, інноваційних потужностях(некодифікованих знаннях), людському капіталі, фінансах, «ноу-хау» таін. Переваги спільного управління на базі об'єднаної власності полягають векономії на масштабах та внаслідок спеціалізації, виняткового або пільговогодоступу до джерел робочої сили, природних ресурсів, фінансової інформації,ринку продукції, дешевих ресурсів материнської компанії. З'являються більшсприятливі можливості для отримання достовірних даних про міжнародні ринки, втому числі грошові й фінансові, що зменшує ризик від валютних коливань.

Перевагиінтерналізації полягають насамперед у подоланні негативних чинників, пов'язанихз так званою відмовою (неспроможністю) ринку (market failure). Йдеться проскорочення витрат на дослідження й торгівлю, запровадження власності,пов'язаних зі зміною кон'юнктури та можливою ціновою дискримінацією на ринку.Сюди ж належать використання гарантій якості проміжного і кінцевого продуктів,вилучення економії від взаємопов'язаної діяльності, компенсація від ринковихтрансакцій, уникнення негативних дій уряду (квоти, тарифи, ціновий контроль,податки). Нарешті, фірма контролює пропозицію й обсяги витрат, включаючитехнологію, ринки збуту, в тому числі конкуренцію, може замовляти перехреснесубсидування, впроваджувати трансфертні ціни, конкурентну чи антиконкурентнустратегію, повністю вилучати інтернальний ефект доти, поки, за Р. Коузом,«внутрішньо фірмові витрати менші, ніж витрати ринкових трансакцій».

Перевагирозміщення виробництва можуть реалізовуватись або в країні походженнябагатонаціональних корпорацій, або у приймаючій країні, в тому числі шляхомстворення філіалів, дочірніх компаній тощо. Тут виникають додаткові можливостіефективного просторового розподілу природних, техніко-економічних,інтелектуальних ресурсів, а саме: грошей, енергії, матеріалів, компонентів,напівфабрикатів з метою зниження затрат і цін. Це ж таки покликані забезпечитиміжнародні транспортні й комунікаційні витрати, стимули інвестиційноїдіяльності. Долаються штучні бар'єри в торгівлі, створюється необхіднаінфраструктура, вирішуються комерційні, правові, освітні, транспортні такомунікаційні проблеми. Мовні, етнокультурні, митні та інші розбіжності такожвикористовуються з вигодою для підприємництва. Досягається економія внаслідокцентралізації наукових і маркетингових досліджень. Робляться поправки наекономічну систему й політику уряду, на інституційні основи розподілу ресурсів.

Усього натранснаціональні корпорації, де найповніше проявляється міжнародний характервиробництва, припадає більше 20% світової продукції та близько 30% світовогопромислового виробництва й 1/5 внутрішньофірмової торгівлі.

Важливим різновидомінтернаціонального виробництва є міжнародна інвестиційна діяльність.Розрізняють дві основні форми міжнародних інвестицій — портфельні і прямі.

Портфельніінвестиції — це суто (винятково) фінансові активи у вигляді облігацій та акцій,які деномінуються у національну валюту. Переважного розвитку дана формаміжнародних економічних відносин набула ще до Першої світової війни. Головнимінвестором виступала Англія, яка була зацікавлена в отриманні у такий спосібдодаткових природних ресурсів із менш розвинутих держав та колоній. Купуючиакції й облігації, інвестор претендував тільки на чистий доход фірми.Портфельні, або фінансові, інвестиції здійснювалися насамперед з допомогоюбанків чи інвестиційних фондів. Після Першої світової війни портфельніінвестиції занепали й відновилися лише у 60-ті роки.

Значно більшепоширені в наш час прямі інвестиції, які є реальними капіталовкладеннями впідприємства, землю чи реманент або ж здійснюються з допомогою експортнихінвестиційних товарів чи передачі технологій, досвіду управління, коли інвесторзберігає контроль над інвестованим капіталом. Прямі інвестиціївикористовуються, як правило, при створенні нових фірм (спільних підприємств)або ж для встановлення контролю над діючою фірмою шляхом закупівлі контрольногопакету акцій. У міжнародній практиці прямі інвестиції використовуютьсятранснаціональними корпораціями у виробництві готових промислових виробів,видобутку сировини, розширенні сфери послуг. Вони є важливим каналомміжнародного переміщення приватного капіталу.

Всього на початку90-х років вивіз прямих інвестицій у світовій економіці перевищував щорічносуму у 200 млрд доларів. Серед найбільших експортерів капіталу — Японія, США,Франція, Німеччина, Великобританія. Із усього обсягу експорту прямих зарубіжнихінвестицій більш 95% припадає на розвинуті в економічному відношенні країни.Географічне майже 80% прямих зарубіжних інвестицій переміщується між самимирозвинутими країнами, решта спрямовується у країни, що розвиваються, та державиз перехідною економікою.

Важлива роль уформуванні й диверсифікації міжнародного виробництва належить спільнимпідприємствам (joint ventures) та вільним економічним зонам. Спільніпідприємства (СП) створюються у таких формах: акціонерні товариства, товаристваз обмеженою відповідальністю, командитні товариства, холдинги тощо. Вонихарактеризуються трьома визначальними ознаками: спільним майном, спільнимуправлінням та спільним розподілом прибутку і ринків. Сфера діяльності спільнихпідприємств включає передвиробничу стадію (науково-дослідні тапроектно-конструкторські роботи, інформаційні послуги), процес виробництватоварів, збут і післяпродажне обслуговування, співробітництво в галузіфінансів, страхової справи, транспорту, туризму та ін. Різке зростаннякількості спільних підприємств спостерігається останнім часом у країнах СхідноїЄвропи, нових незалежних державах, що виникли на терені колишнього СРСР, уКитаї. Зокрема в Польщі діє більше 6 тис. СП, Румунії -14,5 тис., Угорщині — 13,5 тис., у Китаї — майже 40 тис. За оцінками, 30- 40% ТНК також здійснюютьсвою діяльність у формі спільних підприємств.

Винятковосприятливі умови для розвитку міжнародного виробництва створюються у вільнихекономічних зонах. Розрізняють безмитні зони або зони вільної торгівлі,експортні промислові зони, парки технологічного розвитку, зони страхових ібанківських послуг (of shore), імпортно-промислові зони. За різними оцінками, усвітовій економіці існує майже 3 тис. вільних економічних зон, які обслуговуютьпонад 10% світового товарообороту.

У розвинутих країнахпоширені переважно вільні митні й транзитні зони та порти, технополіси ітехнопарки. У практиці країн, що розвиваються, більшість вільних зон спрямованана експортне виробництво. Для країн з перехідною економікою характерним євикористання різних видів комбінованих (комплексних) зон.

Найбільшімасштаби у розбудові вільних економічних зон спостерігаються у Бразилії таКитаї. Створена в Амазонії вільна економічна зона «Манаус» займаємайже чверть території Бразилії (3,6 млн км2). Вона стала потужним полюсомзростання бразильської економіки. Загальний обсяг інвестицій у цю зону,починаючи від 1967 p., склав близько 14 млрд дол., а щорічний продаж продукціїсягає 7 млрд дол. У Китаї статус вільних економічних зон отримали чотири великітериторії та 14 приморських міст. Загальна сума іноземних інвестицій складаєтут 22 млрд дол. Через вільні економічні зони реалізується 2/3зовнішньоторговельного обороту Китаю.

1.3 МІЖНАРОДНИЙ РИНОК,СВІТОВА ТОРГІВЛЯ

Функціональноюсферою світової економіки, в якій віддзеркалюється рух різноманітних ресурсів,що переміщуються між країнами, регіонами, фірмами та юридичними особами, єміжнародний обіг, світова торгівля. Про зростаюче значення міжнародної торгівлів сучасному світовому економічному розвитку свідчать такі дані. У 1900 р. обсягсвітової торгівлі щодо світового валового національного продукту (ВНП) становив12%, а в середині 80-х років — уже 26%.

Наведені цифрипереконливо свідчать про випереджаюче зростання міжнародної торгівлі порівняноіз соціальним продуктом. Розгортаються процеси, пов'язані з поглибленнямміжнародного поділу й кооперації праці, глобалізацією господарських зв'язків,посиленням взаємозалежності країн і регіонів світу.

Найважливішітенденції у розвитку міжнародної торгівлі спричинені вирішальним впливом на їїдинаміку й структуру сучасної науково-технологічної революції, радикальнихзмін, що відбуваються в системі «наука- техніка- виробництво». Різкозагострюється конкуренція на світових ринках товарів і послуг; посилюютьсярегіоналізація міжнародної торгівлі та відповідна сегментація єдиного світовогоринку; зростає інтернаціоналізація торгівлі, тобто відносно відокремлюєтьсяміжфірмовий товарообмін з метою економії на ринкових трансакціях; дедалівиразніше проявляються процеси натуралізації товарообміну (бартер), особливоміж державами колишнього СРСР, що загрожує відкинути ці відносини на рівеньпростої форми обміну.

Історичнапрактика свідчить про існування різних форм міжнародної торгівлі. Це факторії,ярмарки, торговельні компанії і товарні біржі, які існували ще за стародавніхчасів та в середньовіччі. Це аукціони, міжнародні торги, торговельні будинкиепохи індустріальної цивілізації. Це пряма міжнародна торгівля на основікооперації, зустрічна торгівля та внутрішньофірмовий обмін, які з'явились у нашчас.

Обсяг світовогоекспорту досяг у 1994 р. близько 4 трлн дол. Серед найбільших експортерів — США, Німеччина, Японія, Франція, Великобританія, частка яких становить майжеполовину світової торгівлі. Серед провідних країн за обсягом експорту на душунаселення — Сингапур, Гонконг, Бельгія, Швейцарія, Нідерланди.

Світовий товарнийекспорт розміщується по країнах та регіонах світу досить нерівномірно. Так, у1992 р. на Північну Америку припало 15,5% світового товарного експорту, наЛатинську Америку — 4,0, Західну Європу — 46,0, Центральну, Східну Європу йколишній СРСР — 2,5, Африку — 3,0, Середній Схід — 3,5, Азію — 25%.

Істотні зрушеннястались у структурі світового товарного експорту. Головна і зрештою довготривалатенденція полягає в тому, що в загальному товарообороті збільшується часткаготових промислових виробів при відповідному зменшенні питомої ваги сировиннихтоварів.

1.4 ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВАСИСТЕМА

Важливоюфункціональною складовою економічної структури світу є міжнароднавалютно-фінансова система. В умовах карколомного розширення ринкових відносинза рахунок держав Центральної, Південно-Східної Європи та колишнього СРСР рольцієї суто економічної сфери світового господарського життя незмірнопосилюється, збільшуються масштаби та обсяги міжнародних фінансово-кредитнихоперацій, зростає кількість суб'єктів валютно-фінансових відносин, з'являютьсянові міжнародні та регіональні валютно-кредитні організації. За існуючимиоцінками, річний обсяг міжнародних фінансових операцій у 10- 20 разів перевищуємасштаби світової торгівлі, тобто сягає приблизно 150 трлн американськихдоларів.

Найбільшхарактерними ознаками міжнародної валютно-фінансової системи є наявність«плаваючих» валютних курсів, що функціонують на основі Ямайських угод(1976 p.); диверсифікація ліквідних засобів внаслідок впровадження в обігміжнародних (СПЗ) та регіональних (ЕКЮ) валют, підвищення ролі й значення уміжнародних розрахунках валют провідних індустріальних держав (США, Японії,Німеччини, Англії, Франції); функціонування розгалуженої системи міжнароднихфінансових центрів, що забезпечують переміщення фінансових ресурсів у світовомумасштабі; створення світової телекомунікаційної мережі (СВІФТ), яка об'єднуєміжнародну валютно-фінансову систему в органічну цілісність, надає їй відчутнихрис глобального характеру.

Світові гроші — головна ланка міжнародної валютної системи. Вони є логічним продовженнямвнутрішніх грошей, вищою формою їх функціонального застосування.

Міжнароднувалютну систему складають два головні грошові блоки: резервні національнівалюти та наднаціональні валюти.

Міжнароднівалютно-кредитні відносини складають сферу обміну в системі світовогогосподарства. Вони є завершальною стадією у процесі руху, переміщеннярізноманітних ресурсів між суб'єктами світогосподарських зв'язків, щовиражається в такій інтегральній категорії, як платіжний баланс держави.Водночас вони характеризуються відносною самостійністю й розвиваютьсявідповідно до власних законів та закономірностей, справляючи істотний зворотнийвплив на виробничо-інвестиційну та науково-технологічну сферу світовогогосподарства, на всю світову економіку й систему міжнародних економічних іполітичних відносин. Наприклад, коливання валютних курсів впливає на умовиконкуренції й світові ціни товарів та послуг, рух капіталів і робочої сили міжкраїнами й регіонами.

Міжнароднівалютно-кредитні відносини (МВКВ) виникають у процесі функціонування грошей уміжнародному економічному обороті. Вони обслуговують обмін товарами, послугами,капіталами, робочою силою, туристами тощо.

Таким чином,головна функція міжнародної валютної системи — ефективне опосередкуванняплатежів за експорт та імпорт між окремими країнами і створення сприятливихумов для розвитку міжнародної системи виробництва й поділу праці.

Характерфункціонування міжнародної валютно-кредитної системи та ступінь її усталеностізалежать від відповідності цієї системи та відносин, що в ній складаються,реальним потребам світового господарства, розстановці сил і співвідношеннюінтересів головних економічних суб'єктів світу. У зв'язку з цим міжнароднавалютно-кредитна система повинна відповідати таким основним вимогам:

1) забезпечуватиміжнародний обмін достатнім обсягом платіжно-розрахункових і кредитних засобів,що користуються довір'ям учасників валютно-кредитних відносин;

2) мати певнийзапас міцності для стійкого функціонування в умовах перманентних структурнихперебудов у різних частинах світового господарства, що відбуваються хворобливой часто дезорганізовують зовнішньоекономічний товарооборот протягом певногоперіоду (СНД, колишня СФРЮ та ін.);

3) бути достатньоеластичною для того, щоб гнучко пристосуватися до внутрішніх та зовнішніхфакторів функціонування міжнародних економічних відносин;

4) сприятизбалансованості, гармонізації економічних інтересів суб'єктівсвітогосподарських зв'язків усіх структурних рівнів, починаючи від фірми (ТНК)й закінчуючи великими інтеграційними об'єднаннями типу ЄС. Поглиблення МПП,глобалізація світогосподарських зв'язків детермінують необхідністьлібералізації МВКВ та поступової уніфікації національних валютно-кредитнихсистем.

У реальному життіпроцеси у сфері МВКВ здійснюються стрибкоподібно, суперечливо, супроводжуютьсяглибокими кризовими явищами національного, регіонального і світового масштабів,біфуркаціями системи міжнародних валютно-кредитних відносин у процесі їїформування як цілісності.

На основівсебічного розвитку валютно-кредитних відносин замкнуті економічні системи (якце було ще донедавна у колишньому СРСР) трансформуються у відкриті, що зумовлюєїхнє взаємне зближення, інтегрування. Таким чином, рівень розвитку МВКВвирішальне впливає на структуру світогосподарських зв'язків.

РОЗДІЛ 2.РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ СУЧАСНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ2.1 РОЛЬ МІНЕРАЛЬНОЇСИРОВИНИ В СУЧАСНІЙ СВІТОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

Досліджуючисукупність факторів і явищ, причетних до залучення мінеральних ресурсів усуспільне виробництво, недостатньо вивчати їх лише на рівні окремих, відносноізольованих й автономних народногосподарських комплексів чи економічних систем.Навпаки, їх необхідно й доцільно розглядати водночас і в межах максимальноможливого цілісного підходу з огляду на глобальну взаємозалежність сучасноїіндустріальної й постіндустріальної цивілізації.

Забезпеченнямінеральною сировиною сучасного світового господарства дуже тісно пов'язане зенергетичною проблемою, оскільки в сучасному енергозабезпеченні провідну рольвідіграють корисні копалини, такі як нафта, газ, вугілля, уран, торф, горючісланці. І хоча світова забезпеченість копалинними енергетичними ресурсамидосить висока, нерівномірність розподілу їх, а особливо тих, щовикористовуються найбільше (нафта й природний газ), коливання світових цін наних роблять проблему енергозабезпеченості досить складною для багатьох країн(особливо тих, які не володіють достатніми запасами власних енергоресурсів і немають потрібних фінансових нагромаджень для купівлі їх на світовому ринку).

Індустріальнерозвинуті країни, які не мають великих родовищ нафти, вугілля та природногогазу, забезпечують себе енергоносіями за рахунок міжнародного поділу праці,реалізуючи на світовому ринку продукцію високого ступеня обробки та купуючисировину, а от менш розвинуті країни таких можливостей майже не мають і змушенівитрачати на купівлю енергетичних ресурсів значні фінансові ресурси, збільшуючисвою зовнішню заборгованість.

Одна з проблемзабезпечення енергоресурсами сучасної цивілізації полягає в тому, що економікабільшості країн світу протягом тривалого часу розвивалась, орієнтуючись нанафту й продукти її переробки. Перехід на інші джерела енергопостачання вимагаєзначних капіталовкладень, пов'язаних зі структурною перебудовою економіки, якідосить часто не під силу окремим країнам. В аналогічній ситуації опинилась іУкраїна після розпаду СРСР. Щодо нафти, то її запасів у світі значно менше, ніжінших енергетичних ресурсів. При таких темпах її споживання, які існували у80-ті роки, розвіданих запасів вистачить світовому господарству лише на 37-40років, а якщо взяти до уваги прогнозні ресурси, то нафтова ера триватимеблизько 120 років. Отже, проблема, яка сьогодні досить жваво дискутується вусьому світі, зводиться до того, чи встигнуть усі країни перевести своюекономіку на новий вид енергозабезпечення і які ресурси для цього мають бутивикористані.

Виникнення йзагострення сировинної проблеми змусило переоцінити наявні мінеральні ресурси,в результаті чого стало ясно, що резерви багатьох видів корисних копалинпов'язані з екологічно шкідливими джерелами, такими, зокрема, як нафтові піски,бітумні сланці та ін., розробка яких загрожує навколишньому середовищу йпогіршує екологічну ситуацію в світі. Про екологічно небезпечні наслідкинеконтрольованого і неефективного використання природних ресурсів у світінаголошувалось на всесвітній конференції «Навколишнє середовище ірозвиток» (Ріо-де-Жанейро, 1992 p.).

З усього обсягумінеральних ресурсів, що їх використовує світове співтовариство, лише 3- 5%перетворюються на кінцевий продукт, а решта — різноманітні відходи.

Іншою проблемою,яка ускладнює сучасну сировинну ситуацію, є нерівномірне і незалежне від рівняспоживання розміщення різних видів корисних копалин по окремих регіонахпланети. Потреби в мінеральних ресурсах, сировині майже всіх держав світу неможуть бути забезпечені за рахунок власних, національних ресурсів. Водночаскраїни, що розвиваються, які мають значні запаси мінеральних ресурсів, зокремаенергоносіїв, не в змозі їх самостійно розробляти й споживати у значнихкількостях. Сировина, що добувається в цих країнах з допомогою і за участюпромислово розвинутих країн, у більшості випадків становить переважну частинуекспорту і є єдиним джерелом надходження коштів для вирішення проблемсоціально-економічного розвитку. Зростання політичної й економічноїсамостійності країн «третього світу» веде до усвідомленнянесправедливості у використанні їхнього ресурсного потенціалу. Намаганнязмінити таке становище нерідко призводить до конфліктів і порушеннястабільності світогосподарських зв'язків. Така ситуація вимагає активногопошуку й розробки нових форм співробітництва в галузі мінеральної сировиникраїн-експортерів і країн-імпортерів.

Проблемазабезпеченості та використання мінеральних ресурсів, індустріальної цивілізаціїтісно пов'язана з проблемами послаблення міжнародного напруження, скороченняозброєнь та роззброєння, оскільки на військові цілі навіть у мирний часвитрачається близько 11,5% загального світового споживання міді, 8,1 свинцю,6,3 алюмінію й нікелю, 6 цинку, 5 олова й 5% нафти. Причому споживання нафтидля військових потреб в усьому світі становить половину обсягу споживаннякраїн, що розвиваються. Крім того, вирішення такої глобальної проблеми, якпродовольча, залежить також від мінерально-сировинної бази, оскільки одним із головнихшляхів підвищення врожайності є використання мінеральних добрив, виробництвояких пов'язане з переробкою різних корисних копалин і використанням значноїкількості енергії. Неможливість отримання країнами, що розвиваються,паливно-енергетичних ресурсів у достатній кількості змушує їхнє населеннявикористовувати на паливо величезні масиви тропічних лісів, де сконцентрованобільше третини світового генофонду. В результаті генофонд катастрофічнезнищується, а ґрунти руйнуються.

На забезпеченістьсвітового співтовариства мінеральною сировиною зростаючий вплив справляєнауково-технічна революція, яка охоплює всі сфери і галузі економіки,спричинюючи не лише кількісні, а й якісні зміни господарської структури якокремих країн, так і світового господарства в цілому. Під її тиском промисловорозвинуті країни Заходу перейшли до ресурсозберігаючого типу відтворення, щоістотно знизило щорічний обсяг використання ними мінерально-сировинних ресурсіві змусило переглянути перспективну потребу світового господарства внайважливіших видах сировини. Відомо, що прогнози 70-х і навіть початку 80-хроків передбачали значне збільшення потреб світового співтовариства в сировиніі — як наслідок — виникнення реальної загрози для людства у зв'язку звичерпаністю надр. На цей час припадає і найбільша кількість песимістичнихпрогнозів розвитку цивілізації, її колапсу, що публікувались у західнійсоціально-економічній літературі. Проте щойно згадані зміни світогосподарськихзв'язків змусили переглянути прогнозні оцінки. Сьогодні дедалі більшеприхильників точки зору, згідно з якою індустріальна цивілізація має доситьшансів для подолання світової енергетичної кризи, вирішення глобальноїсировинної та енергетичної проблем. Освоєння прогнозних і нетрадиційнихресурсів, повторне використання металів та іншої сировини значно сприятимутьзабезпеченості людства мінерально-сировинними ресурсами.

Фактори, щовизначають рівень забезпеченості мінеральною сировиною окремих країн ісвітового співтовариства в цілому, мають чітко окреслений економічний характер.У загальному вигляді економічною межею виснаження будь-якого виду сировини єтакі витрати на видобування та переробку, перевищувати які суспільство з різнихпричин не буде. Ці причини, як і величина витрат, для різних країн неоднакові.Для розвинутих індустріальних країн рівень економічно обґрунтованих витратвизначається світовою ціною, яка разом з нормою прибутку утворює так звануелементарну ціну, що визначає найнижчу межу допустимих витрат. Проте вирішальнуроль у формуванні рівня витрат відіграють розмір інвестиційного капіталу тамісце мінерально-сировинного сектора серед інших галузей з огляду на йоговикористання.

Для країн, щорозвиваються, а також для більшості країн СНД, включаючи Україну, на даномуетапі вирішальними для формування критичного рівня внутрішніх витрат стаютьрозміри валютних надходжень і витрат в інших експортних галузях. Для країн, якіне мають необхідної кількості власних запасів сировини, і в яких обмеженіможливості імпорту,.суспільне необхідний рівень витрат визначається рівнемдефіцитності того чи іншого виду сировини й можливістю економіки здійснювативиробництво всередині країни.

Кожна із щойнозгаданих причин може бути властива як окремим групам держав, що відрізняютьсярівнем техніко-економічного розвитку та значенням мінерально-сировинногосектора в економіці, так і всім іншим. Розумінню цих причин сприяє аналізеволюції підходів до вирішення мінерально-сировинної проблеми окремими країнами- від первісного нагромадження капіталу і становлення індустріальноїцивілізації до сучасних структурних змін у світовому господарстві.

У загальномувигляді забезпеченість країни мінеральною сировиною може бути зображена так:

D=Q+R+I = m + E,

де D — потребаекономіки в паливі й сировині, яка, в свою чергу, складається з:

т — внутрішняпотреба народного господарства;

Е — потреба впаливно-сировинних товарах для експорту;

Q — сировина йпаливо, які отримує країна за рахунок власного мінерально-сировинного сектора;

R — сировина іпаливо, що виробляються та використовуються з відходів;

I — мінеральнасировина, яку отримує країна із зовнішніх джерел.

2.2 ТЕХНОЛОГІЧНІ РЕСУРСИ

Важливу й дедалізростаючу роль у розвитку сучасної індустріальної цивілізації відіграєтехнологія, або технологічні ресурси. Поняття «технологія» найчастішерозуміється як сукупність знань про впровадження або вдосконалення машин,обладнання виробництв, що забезпечує обробку, виготовлення, зміну стану,властивостей і форми сировини, матеріалів чи напівфабрикатів, а також прореалізацію продукції. До цієї частини технології, яка інколи визначається як«Software», належать патенти, ліцензії, товарні знаки, технічніпослуги у сфері дизайну, контролю й поліпшення якості, методів управління імаркетингових «ноу-хау». У структуру технології включається і«hardware», тобто сукупність засобів виробництва, яка необхідна дляцих процесів та виробництва благ і послуг. У такому трактуванні технологія йтехнологічний прогрес виступають як ресурс, що має вирішальне значення длясоціально-економічного розвитку, оскільки є основою сучасного розширеноговідтворення в масштабах світового господарства.

Збільшеннязначення науки й техніки як одного з фундаментальних факторів становленняпостіндустріальної цивілізації в сучасних умовах визначається не лишевнутрішніми потребами окремих країн, а й тими якісними змінами в продуктивнихсилах світового співтовариства в цілому, які знаменують комплексне використаннянайновіших науково-технічних досягнень, широкомасштабну перебудову технічноїбази певних галузей і секторів суспільного виробництва. На цій основівідбувається різке посилення інтенсифікації виробництва, праце- іматеріалозберігаючих тенденцій в економіці. У свою чергу, ці процеси викликаютьі викликатимуть у майбутньому серйозні зміни в міжнародному поділі праці івпливатимуть на внутрішній розвиток як промислово розвинутих країн, так ікраїн, що розвиваються.

Нині можнаговорити про існування світового ринку технологій, формування якого припадає надругу половину 50-х — 60-ті роки XX ст. Якраз до цього часу обсяг міжнароднихкомерційних операцій у технології перевищив масштаби національного обміну.Згідно з даними Міжнародного валютного фонду, кількість країн, що обмінюютьсятехнологіями, від 1960 по 1995 р. збільшилась із 22 до 84, розширився національнийсклад і продавців, і покупців технологій. Істотно зріс і обсяг щорічнихліцензійних операцій, що наочно свідчить про зростаючу економічну роль цьоговиду товарів для всіх учасників обміну технологіями. За деякими оцінками, врозрахунку на одиницю затрат валютний ефект від реалізації технологічногоресурсу на світовому ринку набагато вищий від експорту звичайних товарів.

При цьомунеобхідно мати на увазі, що продаж технології дає можливість продавцюзадовольнити широке коло економічних інтересів, які виходять за межітрадиційного підходу, що полягає у зміні форми вартості товару. З точки зорупокупця технології її економічний ефект також не є однозначним і дає можливістьреалізувати різноманітні інтереси й мотиви. Йдеться про отримання покупцем не простододаткових партій товару, а про новий елемент продуктивних сил. Саме цимпояснюється той факт, що технологічний обмін переважав і переважає надтрадиційними світогосподарськими потоками як товарів, так і грошових капіталів.Ці випереджаючі щорічні темпи приросту технологічного обміну відображаютьоб'єктивну потребу в становленні нових систем продуктивних сил, впровадження вних технологічного компонента, що виконує дедалі зростаючу роль усвітогосподарських зв'язках.

Основоюміжнародного обміну технологіями, його форм і динаміки є загальноекономічнийпроцес — насичення продуктивних сил новим, нетрадиційним елементом, що виникпід впливом прогресуючого поглиблення суспільного поділу праці в умовах, колирозвиток продуктивних сил індустріальної цивілізації відбувається на науковійоснові. Міжнародний обмін технологічними ресурсами стає одним із способівтакого насичення, коли поділ праці у сфері науки й промислового освоєннярезультатів науково-дослідних та конструкторських розробок поглиблюєспеціалізацію, а отже, й потребу в кооперації зусиль і капіталів різних країн.

Головнимицентрами, де сконцентровані світові технологічні ресурси, є США, Японія такраїни Західної Європи, зокрема члени ЄС. Проте останнім часом стрімко зростаєкількість науково-технічних працівників і, відповідно, зміцнюються позиції угалузі високих технологій тих країн, які раніше належали до країн так званого«третього світу».

У 1994 р.загальний темп економічного зростання в країнах, що розвиваються, наблизився до6%, що в три рази більше, ніж у США, Японії чи Західній Європі.

Це явище охопилозначні райони «третього світу», особливо Південну Корею, Тайвань,Таїланд і Сингапур, у яких темпи зростання економіки досягали двозначних цифрпротягом 80-х років. Дещо пізніше цей процес охопив кілька латиноамериканськихкраїн та Індію.Починаючи з 70-х років багато країн, що розвиваються,нагромаджували людський капітал набагато швидше, ніж на той час зростало їхнєнаселення. У 1970 р. на ці країни припадало менше третини випускників вищих навчальнихзакладів світу. Наприкінці 80-х років вони могли похвалитися більш як половиноювипускників.

Чимало такихкраїн випереджають традиційних конкурентів у галузі науки, техніки, програмногозабезпечення. Зокрема, Мексика готує стільки ж учених та інженерів, скількиФранція. Південна Корея випускає таких висококваліфікованих фахівців більше,ніж будь-яка країна Європи, крім Німеччини. Індія й Китай (кожна окремо) маютьбільше науковців та інженерів, ніж Франція та Німеччина разом. Майже 2/5дисертацій на одержання наукових ступенів із технічних дисциплін у СШАзахищають аспіранти з країн, що розвиваються, в основному з Азії.

Внаслідокзростання інтелектуальної еліти «третій світ» упевнено завойовуєпозиції у таких передових галузях промисловості, як, скажімо, напівпровідники.Затратила експлуатацію заводу напівпровідників у Східній Азії з її великимипропозиціями щодо робочої сили та наростаючим бізнесом приблизно вп'ятеронижчі, ніж у Японії та США, й майже на третину — ніж у Європі.

Індія, де вдвічібільше інженерів-програмістів, ніж у Японії, а також у Німеччині, створилазростаючу індустрію програмного забезпечення, в якій зайнято понад 300 тис.чоловік. Компанії зі штаб-квартирами в Індії розробляють комп'ютерні програми,мікросхеми, а також специфікації комп'ютерів для кількох провіднихамериканських фірм.

Найбільший впливу цій сфері справляє Східна Азія. Країни цього регіону можуть похвалитися вищимрівнем грамотності, ніж у США. Південна Корея, яка 1960 р. була на рівні країнАфрики південніше Сахари, за прогнозами, може обігнати до 2000 р. Англію упоказниках ВНП.

Східноазіатськіта латиноамериканські ринки вже мають важливе значення для багатьохамериканських експортерів, особливо виробників дорогих споживчих товарів ізасобів виробництва, оскільки Японія та Європа переживають спад. За п'ятьостанніх років обсяг американського експорту в Мексику зріс майже втричі й щебільше прискорив зростання після утворення інтеграційного об'єднання«Нафта». Протягом 80-х років американський експорт у Сингапур, Тайваньта Гонконг зріс на 160%. Ці три «китайські міні-держави» нині єбільшим ринком для США, ніж будь-яка європейська країна.

У цьому планіУкраїна нині переживає далеко не кращі часи. Глибока економічна та соціальнакриза, що її зазнала Україна від початку 90-х років, призвела до того, щодосить значний технологічний і науковий потенціал держави використовуєтьсянесповна. Більше того, щорічно наукову сферу в Україні залишають 30 тис. ученихта спеціалістів. Лише 1% промислових підприємств України займався освоєннямнових технологій.

2.3 ІНФОРМАЦІЙНІ РЕСУРСИ

Науково-технічнареволюція сприяла різкому зростанню ролі й такого ресурсу сучасного світовогогосподарства, як інформаційний. Інформація як один з видів ресурсів, економічнихпо суті, зафіксована на матеріальних носіях наукових знань. На сучасному етапісуспільного розвитку інформатизація економіки та інших сфер життя сталацентральним соціально-економічним процесом в усіх розвинутих країнах. Базиданих, суперкомп'ютери, волоконно-оптичні лінії зв'язку, персональні ЕОМ — усеце складові частини або елементи експлуатації інформаційних систем. Саме цясистема стала основою формування нової моделі економічного зростання окремихкраїн, сприяла появі нової парадигми розвитку сучасної цивілізації.

«Країна, якає лідером у світі по суперкомп'ютерах та штучному інтелекту,- писав журнал»Тайм",- буде тримати в своїх руках ключ до економічного татехнічного розвитку в 90-ті й наступні роки". Інформація — це сукупністьзнань, даних про матеріальний і духовний світ, про закономірності й тенденціїйого розвитку. Вона позитивно впливає на зростання продуктивності праці,підвищення ролі ресурсозберігаючих технологій, поліпшення якості послуг.Західні вчені й спеціалісти, говорячи про соціальне значення інформації,вказують, що інформація — це не лише знання, а й влада.

Управлінняінформацією є, по суті, управлінням соціальними й економічними процесами. Черезце проблеми розповсюдження інформації, широкого її використання набувають нелише суто економічного, а й політичного характеру як у межах окремої країни,так і на міжнародній арені. Інформаційні ресурси суспільства характеризуютьзагальний рівень розвитку продуктивних сил і передусім самої людини. Тому невипадково, що найбільш жорстка конкуренція у світі в сучасних умовахвідбувається саме у сфері науки, виробництва знань, бо лідерство у цій сфері вкінцевому результаті забезпечує лідерство і в усіх інших сферах діяльності,включаючи економічну та військову.

Уявлення проінформацію як економічний ресурс почало формуватися відносно недавно, в кінці60-х років. Проте «ресурсом» у сучасному розумінні цього словаінформація стала лише останнім часом. І справді, сучасні уявлення про різніресурси пов'язуються насамперед з їх крупномасштабністю і, як результат, зіндустріальними методами роботи з ними. Відносно інформації таке становищесклалося тоді, коли, по-перше, в суспільстві сформувалось її справді масовевиробництво та використання і коли, по-друге, для подолання "інформаційнихбар'єрів" були створені і впроваджені принципово нові види техніки дляпереробки, зберігання й передачі інформації. Якраз відтоді почало швидкоформуватися ставлення до інформації як до економічного ресурсу.

Сфера практичноїдіяльності, в якій ЕОМ та інша техніка виступають засобами виробництва, аінформаційні ресурси — предметом праці, в останні десятиріччя перетворилась насамостійний і досить вагомий сектор економіки — інформаційний. Як і в іншихсферах економічної діяльності, тут розвиваються процеси механізації й автоматизації,виникають види спеціалізації, кооперації і міжгалузевої взаємодії, формуютьсяспецифічна інфраструктура та адекватні їй прийоми і методи оцінки ефективності.Тому значна кількість робіт, пов'язаних з інформаційними ресурсами, може бутиохарактеризована такими поняттями, які використовуються при оцінці іншихресурсів (наприклад, розробка, сортування, транспортування тощо).

Про зростаючезначення інформаційних ресурсів досить красномовно свідчить досвід Японії, деобсяг виробництва різних видів інформації у структурі ВНП складає близько 10%.Згідно з прогнозами експертів, за 1990- 2000 pp. середньорічні темпи приростуінформаційних послуг становитимуть приблизно 12,5- 14,5%, а їхня частка уваловому продукті наблизиться до 15%.

Багато питань,пов'язаних з інформаційними ресурсами, по суті, лише починають входити внауковий обіг, на що звертають увагу вчені — дослідники цієї сфери. Конкретнапостановка питання про кількісну оцінку цих ресурсів і їхній зв'язок з іншимиекономічними категоріями ще чекають розробки й вимагатимуть спільних зусильспеціалістів і вчених різноманітних галузей знань.

З економічноїточки зору інформація — це: 1) вид економічної діяльності, її певна галузь; 2)фактор виробництва, ресурс; 3) певний товар; 4) суспільний здобуток; 5) елементринкового механізму; 6) фактор конкурентної боротьби.

Підінформаційними ресурсами на мікрорівні розуміють інформацію, яка є цінністю дляпідприємства і може дістати таку саму оцінку, як і інший матеріальний ресурс.Якщо ж розглядати інформаційні ресурси на мікрорівні, то вони виступаютьбезпосереднім продуктом інтелектуальної діяльності найбільш кваліфікованої йтворчо активної частини працездатного населення країни. Інакше кажучи,інформаційні ресурси ототожнюються, по суті, зі всією корисною інформацією, щоїї виробляє суспільство або світове співтовариство. Основу інформаційнихресурсів складають результати наукових досліджень і дослідно-конструкторськихрозробок (НДДКР), які дають змогу створювати наукомісткі вироби,використовувати технічні та наукові ідеї, зафіксовані в різних документах тавиданнях. Як особливу частину виділяють активні інформаційні ресурси, тобтоінформацію, доступну для автоматизованого пошуку, зберігання та обробки(програми, бази даних, бази знань, документи тощо) й для широкого користування.Ефективність використання інформаційних ресурсів визначається відношеннямактивної їх частини до загального обсягу інформаційних ресурсів.

У сучасному світіінформація ставиться в одну шеренгу з матеріальними та енергетичними ресурсамиі розглядається як важливий фактор якісних змін у житті суспільства. При цьомув повній відповідності до реалій сучасної цивілізації виділяють два варіантиексплуатації інформаційних ресурсів: з одного боку, використання інформатизаціїу промисловості та соціальній сфері, а з іншого — перехід довисокоорганізованих індустріальних методів здійснення самих інформаційнихпроцесів. Отже, перетворення інформації в економічний ресурс привело довзаємопроникнення двох значних соціально-економічних процесів — індустріалізації інформатики та інформатизації суспільства, що створило важливіпередумови для формування й реалізації нової моделі розвитку економіки ісуспільства, становлення постіндустріальної цивілізації.

Про це свідчитьяк зростання обсягу інформаційних послуг в індустріально розвинутих країнах,так і кількість зайнятих у цій сфері. Так, у США частка зайнятих обробкоюінформації в 80-ті роки складала 45% усіх найманих робітників. Згідно з деякимипрогнозами, вона може досягти до 2000 р. 60% чи навіть 75%. У Японії розвитокінформаційного сектора йде більш швидкими темпами.

Середньорічнезростання обсягів інформаційного обслуговування там становить 17%. Якщо у 80-тіроки частка інформаційної індустрії в ВНП дорівнювала 6-7%, то до 2000 р. вонаповинна збільшитися до 20,7%.

Незважаючи навідмінності окремих видів інформації (технічної, економічної, соціальної,політичної, культурної та ін.), усім їм притаманні загальні властивості, яківизначають інформацію як особливий продукт людської діяльності поряд зматеріальними благами та послугами. У процесі використання інформаційнихресурсів вони не скорочуються, а навпаки, збільшуються. Невикористання веде доїх швидкого знецінення й старіння, а це, в свою чергу, призводить до втратидієвої вартості і збуту даного виду ресурсів. Тому найважливішою вимогою доінформації є її своєчасність. В умовах інформаційної революції першою інеобхідною умовою існування інформаційних ресурсів є їх постійне оновлення,розширене відтворення. Найменша затримка країни в нагромадженні та оновленніінформації призводить до її відставання, втрати лідируючих позицій на світовомуринку.

Становлення йрозвиток інформації як ресурсу — процес історичний. Він почався з виникненнялюдини і суспільства. Обмежені фізичні можливості людини щодо нагромадження,запам'ятовування та передачі знань викликали появу й розвиток технічних засобівмасової інформації і зв'язку. Найбільш знаменні етапи на шляху розвиткуінформатизації суспільства — це поява писемності, книгодрукування, пошти,періодичної преси, телефону, телеграфу, фотографії, звукозапису, радіо,телебачення, відеозапису. Революційне значення для розвитку інформаційноїіндустрії мало створення кібернетичних машин. Прогрес у розвитку комп'ютерноїтехніки сприяв запровадженню ЕОМ в усі сфери людської діяльності — відвійськового бізнесу до охорони здоров'я, від мікробіології до освоєннякосмічного простору. Про розвиток ринку електронно-обчислювальної ікомп'ютерної техніки досить красномовно свідчать статистичні дані США, де затри останні десятиріччя кількість ЕОМ збільшилась з 700 штук до більш як 4 млн.Проте попри, здавалось би, неосяжність інформаційних ресурсів індустріальної чипостіндустріальної цивілізації в розрахунку на одного жителя планети припадаєвсього Декілька сот мільйонів знаків інформації, або ж, простіше кажучи,декілька книг середньої величини.

В останні роки упромислово розвинутих країнах сформувався електронно-інформаційний комплекс(ЕІК), структурними елементами якого виступають:

1) різнікорпорації (концерни), які виробляють електронно-обчислювальну, кіно-, радіо-,відеотехніку, поліграфічне обладнання, засоби зв'язку;

2) приватні,державні та змішані інформаційні й рекламні агентства, газетно-видавничіконцерни, інформаційні центри, наукові заклади, консалтингові та інжиніринговіфірми;

3) державніоргани, установи та відомства, які займаються збиранням, обробкою тарозповсюдженням інформації (статистичні органи, патентні відомства та ін.).

Швидке зростанняобсягів інформаційних ресурсів людства викликає докорінні зміни в житті людини,її психології. Нові можливості, що їх відкриває інформатизація суспільства,сприяли розробці різних теорій, підходів, проектів щодо перспектив розвиткулюдської цивілізації в наступному тисячолітті, найбільш-поширеними серед яких єтеорія "інформаційного суспільства" А. Тоффлера та«постіндустріального суспільства» Д. Белла.

РОЗДІЛ3. ФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ МОДЕЛІ XXI СТ. КРИЗА ІНДУСТРІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Людство, яквідомо, використовувало головні форми відтворення матеріальних умов життя:привласнююче господарство і відтворюючу економіку. Привласнюючий типуспадкований нинішнім поколінням лише у вигляді збирання дикоростучих плодів таягід і не відіграє скільки-небудь істотної ролі як у виробничому, так і в особистомуспоживанні. Зате відтворююча економіка, суть якої — в активному йвсезростаючому впливі на речовину природи, вже перетворилася на гігантськііндустріальні комплекси, що радикально змінили обличчя планети й характервиробництва. Колосальне зростання виробництва, яке буквально поглинає ресурси,отруює навколишнє середовище, призвело до того, що вже у 70-х роках XX ст. наЗаході були висунуті концепції так званого «нульового росту», щопередбачали повну зупинку й стабілізацію на одному рівні суспільноговиробництва. Найбільш рельєфно ці міркування проявились у дослідженнях«Римського клубу». Однак реалії виявилися сильнішими від теоретичнихпобудов, і західні країни не лише не скоротили обсяги виробництва, а йпродовжували його розвивати досить сталими темпами (табл.).

Чи знімає цепроблему обмежень економічного зростання й чи всі країни повинні стати на шлях«вестернізації» з тим, щоб скористатись в тій же мірі благамиіндустріальної цивілізації? Аналіз показує, що такий шлях мав би катастрофічні,згубні наслідки, й ось чому.

По-перше дедалібільше вичерпуються ресурси індустріального розвитку У вигляді кориснихкопалин, джерел енергії тощо. Експерти свідчать, що при збереженні нинішніхтемпів приросту додаткової енергії теплової межі буде досягнуто через 75 років,а запасів палива залишилось на 130 років. Підраховано, що на земній куліспоживається у 1000 разів більше їжі й сировини порівняно з ресурсаминезайманої природи планети, тобто продуктивність біосфери збільшено на триматематичних порядки.

По-друге оточуючанас природа уже не в змозі втримувати одномоментні навантаження, щовикликаються індустріальним розвитком. .

По-третє, нинішнямодель економічного зростання в цілому вже майже вичерпала себе, а в її надрахпоступово, але неухильно визрівають передумови нової цивілізації. Людствоопинилось на рубежі двох епох — індустріальної і ноосферно-космічної, що завждисупроводжується серйозними й глибокими потрясіннями, кризовими явищами в усіхсферах економічного і соціального життя. Кризові процеси охоплюють ниніпродуктивні сили світу, виробничі (економічні) відносини, політику, ідеологію,культуру тощо.

Найбільш гостровони проявились останнім часом у державах колишнього СРСР і країнах Центральноїта Південно-Східної Європи. І це не випадково. По-перше, в той час, як найбільшрозвинуті країни вже нагромаджують сили для переходу до якісно нової економікиXXI ст., у постсоціалістичних державах не завершені навіть індустріальніперетворення сучасного рівня. По-друге, бюрократично-централістська, тоталітарнасистема важким тягарем висіла на економіці цих країн і тривалий час гальмувалапрогресивні зміни у формах власності, способах виробництва й усього суспільногожиття. По-третє, відсутність ринкової інфраструктури та її адекватнихмеханізмів стала поступово відсувати ці країни не лише від найбільш розвинутих,а й від деяких країн, що розвиваються, передусім від так званих «новихіндустріальних держав». У нових незалежних державах та країнах Центральноїі Південно-Східної Європи скорочується виробництво, лютує інфляція, зростаєбезробіття, загострюються інші економічні й соціальні проблеми.

Перманентна івсезростаюча криза охопила багатоликий «третій світ». Переважнабільшість цих країн так і не вибралась із злиднів, голоду, неграмотності,хвороб. Хронічна нестача ресурсів, розбалансованість економіки, панування давновіджилих форм господарсько-політичного й соціального життя — така підсумковакартина сучасної дійсності дуже багатьох країн, що розвиваються. Близько 1 млрдчоловік у цих країнах страждають від недоїдання, 40 тис. щоденно вмирають відголоду й дистрофії. Тут проживає 77% населення світу, науковців та інженерів — лише 13%, а на освіту припадає всього 15% глобальних витрат. Сукупна зовнішнязаборгованість цих держав сягає більше 2 трлн дол.

Водночасвідбувається диференціація серед молодих незалежних держав на основівідмінностей у забезпеченості факторами виробництва. Одні з них скористалисясприятливою кон'юнктурою світового ринку нафти в 70-ті роки (країни ОПЕК), іншіефективно використали власні природні ресурси й обширні внутрішні ринки(Аргентина, Бразилія), треті — іноземну допомогу, вигідне географічне положенняй національні виробничі традиції (Південно-Східна Азія) і через це міцно сталина шлях індустріального розвитку.

Лідирувати у світовійекономіці продовжують країни Заходу, що найбільш гнучко пристосувались до їїнесподіваних поворотів. Ринкові механізми, які століттями шліфувались у цихкраїнах, дають змогу їм упевнено триматися на плаву, а то й на гребенісвітогосподарської стихії. Однак і ці держави через внутрішні причини та тісневтягування у систему світового господарства починають відчувати наближенняглибокої кризи. Найбільш гостро вона проявляється в даний час у зростаннібезробіття (країни ОЕСР), внутрішній і зовнішній розбалансованості економіки(США) тощо.

Кризові процесиохоплюють також світове господарство й міжнародні відносини. Загострюютьсясуперечності в системі взаємозв'язків Північ — Південь, де внаслідок істотнихрозбіжностей у рівнях економічного розвитку, факторної інтенсивності країни, щорозвиваються, дедалі більше відтісняються на периферію світового господарства.Назріли серйозні передумови для істотної активізації взаємовідносин Схід — Південь. Кардинальні зрушення відбуваються у господарській взаємодії країнСходу і Заходу. Нагромаджуються проблеми й періодично спалахують конфліктисеред країн, які розвиваються, по лінії взаємовідносин Південь — Південь, прощо свідчать події у Перській затоці (1990 p.).

Отже, кризовіявища поширюються так чи інакше на всі країни світового співтовариства йсистему їхніх економічних відносин, що зумовлено передусім переломнимхарактером епохи, зародженням нової цивілізації, формуванням якісно іншоїмоделі економічного розвитку, загостренням проблеми ресурсів виробничого та особистогоспоживання тощо.

Глобальнаекономічна криза характеризується багатьма особливостями, її важко порівняти звідомими кризами, що були і в недалекому, й у досить віддаленому минулому. Вісторії людства щоразу змінювалися способи виробництва, коли продуктивні сили,розвиваючись по висхідній, переростали відповідні суспільно-економічні форми.

Принципова,докорінна особливість нинішньої кризи полягає в тому, що йдеться про кризувідтворюючої економіки в цілому та її сучасної форми — індустріальної моделі, прозміну історичної парадигми, котра останні тисячоліття відігравала рольосновоположної, субстанційної в системі соціальної форми руху матерії.

ВИСНОВОК

Діалектикацивілізаційного поступу свідчить, що визначальним фактором, домінантою певноїсвітової цивілізації є спосіб виробництва матеріальних благ. Протягом кількохтисячоліть, починаючи приблизно з IV- III тис. до н. е., від часів неолітичноїреволюції, аграрна економіка становила ядро цивілізації. Останні 500 років промисловаструктура почала визначати закономірності й тенденції розвиткувсесвітньо-історичного процесу. На рубежі II і III тисячоліть нинішньої добидедалі виразніше проявляються обриси нової, ноосферно-космічної цивілізації.Головні її ознаки, як і передбачав В. І. Вернадський, полягають передусім уширокій інтелектуалізації виробництва, пріоритетному розвиткові науки, складноїрозумової праці.

Людина, їїтворчий потенціал поступово, але неухильно починають посідати домінуючі позиціїв усіх виробничо-економічних структурах, перетворюючись із знаряддя праці,об'єкта власності феодала, додатка до машини на головну постать у суспільномужитті. Тисячоліттями роздвоєна особистість внаслідок відчуження більшостінаселення від власності, влади, культури поступово набуває рис цілісної людини.Вільно розпоряджаючись своєю робочою силою, беручи участь у розподілі власностій результатів своєї праці, сучасна людина спроможна досягти більшого ступеняекономічної свободи як передумови своєї автономізації та індивідуалізації.Очевидно, у глобальному масштабі йдеться про перехід в економіці відсоціального начала, яке домінувало в останні століття, до особистого,духовного.

Якісна специфікаекономіки періоду зародження і становлення ноосферно-космічної цивілізаціїполягає, з одного боку, у вирішальній ролі людського розуму у формуванні йвідтворенні головних умов життя суспільства, з іншого — в утилізації людиноюкосмічного простору. Розкріпачення інтелектуального потенціалу людини,прийдешня психологічна революція будуть визначати інтенсивні шляхи становленнянової цивілізації. Освоєння людиною навколоземного простору, інших планетсонячної системи можна вважати екстенсивними напрямами формуваннясуспільно-економічних структур XXI ст. Індустріальна цивілізація виникла нахвилі великих географічних відкриттів на основі розширення «економічногополя» за рахунок залучення до господарського обороту нових земель ітериторій, а цивілізація XXI ст. отримує могутній поштовх внаслідок косміза-ціїі виробництва, і мислення.

Перехідний характерепохи детермінує трансформацію індустріальної цивілізації у ноосферно-космічнуй виникнення у зв'язку з цим опосередковуючих ланок. Такою проміжною формоюстає інформаційна модель розвитку, яка є продуктом індустріальної епохи таважливою передумовою формування нової цивілізації III тисячоліття.

Ноосферно-космічнацивілізація покликана не лише вирішити найгостріші проблеми і суперечностіпопередньої епохи, а й накреслити шляхи подальшого розвитку людства. Відоміспособи виробництва, соціальні і технологічні детермінанти наприкінці другоготисячоліття втрачають колишні однозначність і жорстку послідовність. Історичнийпроцес значно збагатився й ускладнився, став набувати нових відтінків і граней.Революційні перетворення поступаються місцем еволюційним, реформістським шляхампристосування суспільно-економічних форм до реалій життя.

СПИСОКВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.   Будаговська С., Кілієвич О.,Луніна І. Мікроекономіка і макроекономіка. Київ: Основи,  1998, 518 с.

2.   Воробйов Є.М., Гриценко А.А.,Лісовицький В.М., Соболєв В.М. Економічна теорія. Харків, Київ: ТОВ«Карвін»,  2003, 704 с.

3.   Горобчук Т.Т. Мікроекономіка.Київ: ЦУЛ,  2002, 236 с.

4.   Задоя А.О. Мікроекономіка.Київ: Товариство «Знання», КОО,  2000, 176 с.

5.   Козак Ю.Г., КовалевськийВ.В., Ржепішевський К.І. Міжнародна економіка: в питаннях та відповідях. Київ:Центр навчальної літератури,  2004, 676 с.

6.   Майєр Дж.М., Раух Дж.Е.,Філіпенко А. Основні проблеми економіки розвитку. Київ: Либідь,  2003, 688 с.

7.   Малуй О.О., Гриценко О.А.,Гриценко Л.В., Дарнопих Г.Ю. Основи економічної теорії. Київ: Юрінком Інтер, 2003, 480 с.

8.   Мочерний С.В. Економічнатеорія. Київ: Видавничий центр «Академія»,  2001, 656 с.

9.   Наливайко А.П., ЄвдокимоваН.М., Задорожна Н.В. Мікроекономіка. Київ: КНЕУ,  1999, 208 с.

10.           Основиекономічної теорії: політ економічний аспект. Підручник / Відп. ред. Г.Н.Климко. – 5-те вид., випр. – К.: Знання-Прес, 2004. – 615с..

11.           ПредборськийВ.А., Гарін Б.Б., Кухаренко В.Д. Економічна теорія. Київ: Кондор,  2003, 492 с.

12.           РибалкінВ.О., Хмелевський М.О., Біленко Т.І., Прохоренко А.Г. Основи економічноїтеорії. Київ: Видавничий центр «Академія»,  2002, 352 с.

13.           СемюелсонП.А., Нордгауз В.Д. Мікроекономіка. Київ: Основи,  1998, 676 с.

14.           СизоненкоВ.О. Підприємництво. Київ: Вікар,  1999, 438 с.

15.           СлухайС.В. Довідник базових термінів та понять з мікроекономіки. Київ: Лібра,  1998,256 с.

16.           ЧепіногаВ.Г. Основи економічної теорії. Київ: Юрінком Інтер,  2003, 447 с.

17.           ЧухноА.А., Єщенко П.С., Климко Г.Н. Основи економічної теорії. Київ: Вища школа, 2001, 606 с.