Реферат: Економіка України в умовах глобалізації
ЗМІСТ
Вступ
1. Загальні положення проглобалізацію
2. Україна та Росія
3. Росія в глобальномусвіті
4. Україна як «геополітичнийстрижень» за 3. Бжезінським
5. Україна, ЄС та ЄЕП
Висновок
Література
Вступ
В курсовій роботі розглядається тема «Економіка Українив умовах глобалізації».
В сучасних умовах ця тема є актуальною.
Мета роботи – розглянути основні положення про глобалізацію,положення глобалізації України відносно сусіда Росії, та відносно ЄС та ЄЕП.
В роботі пропонується використати статистичні даніперерахованих країн, та країн які входять до ЄС та ЄЕП.
1. Загальні положення про глобалізацію
За останні два століття людство пройшло шлях від кіннихекіпажів та парусних суден зі швидкістю пересування 10 миль за годину до епохиреактивних пасажирських літаків зі швидкістю руху 700 миль за годину. Отже,світ «зменшився» в 70 разів (700/10). Це дало право окремим авторам [1] зробити висновок, що розвиток транспортуперетворив світ на одне «велике село».
З 1950-х років відбулися фундаментальні зміни в сферахнакопичення, обробки, передачі і використання інформації, що спричинило радикальнийпереворот у виробничих та економічних відносинах і в експансії культурнихцінностей, у формах взаємозв'язку економічних процесів і культурних традицій.Підвищення значимості наукових і інформаційних продуктів створило асиметріюрозвитку міжСША, ЗахідноюЄвропою, Японією та іншими країнами світу. Фундаментальні наукові дослідженняпроводяться тільки в цих трьох центрах, оскільки там інтелектуальна науковавласність використовується у виробничих процесах повсюдно. Тільки в цихепіцентрах вкладення 1 дол. в науково-дослідні роботи дає 4 дол. ефекту (вРосії, за опублікованими даними, 0,2-0,6 дол.). Тому в них накопичуються усінауково-технічні, виробничі і фінансові ресурси. Підвищення значимостіінформаційних процесів є причиною формування трьох культурно-економічнихцентрів — США, Західна Європа і Японія, де створюються, моделюються іпередаються усі глобальні стереотипи споживання. Так, тільки на США припадає більше 67 % світовихпрограмних продуктів. За оцінками, 80 % інтернетівських сторінок в світі — американські. В доларахденоміновані 40 % усіх світових фінансових засобів і 64 % офіційних резервівконвертованої валюти [2].
США є лідеромсвітового процесу переходу економіки на нову структуру потреб, в якій рольлокомотива розвитку відіграє надзвичайно швидкий прогрес в інформаційній сфері.Відбулося насичення ринку персональних комп'ютерів і виникла ще більш потужнапотреба в нових електронних пристроях масового споживання. В зв'язку з цим наперший план вийшли проблеми, пов'язані зі змістом інформації, зі ступенемготовності населення до стрімкого посилення доступності освітніх, наукових,культурних цінностей, з інформаційною безпекою [3].
Обсяг світового ринку наукоємної продукції нині становить 2,3трлн. дол. Із цієї суми 39 % припадає на США, 30 % — на Японію і 16 % — наНімеччину (частка Росії — 0,3 %). Аналіз доводить, що виробництво наукоємноїпромисловості забезпечує лише 50 макротехнологій. Сім найбільш розвиненихкраїн, що володіють 46 із них, утримують 80 % цього ринку. США щорічно отримуютьвід експорту високотехнологічної продукції приблизно 700 млрд дол., Німеччина-530 млрд. дол., Японія — 400 млрд. дол. Це стало можливим в результаті того,що за останні 10-15 років країни «золотого міліарда» в основномузавершили четверту технологічну революцію, пов'язану з інтелектуалізацієювиробництва, і розпочали створення нового типу пост-індустріальногосуспільства.
Нині світ поділений не ідеологічно, а технологічно. Післязакінчення «холодної» війни на зміну ідеологічним відмінностямприйшов розподіл більш глибокий, цього разу на основі технології. Менша частинапланети, на якій проживає приблизно 15 % населення, забезпечує практично весь інший світтехнологічними інноваціями. Друга частина, яка містить приблизно половинунаселення планети, здатна впроваджувати ці технології в систему виробництва іспоживання. І остання частина, яку населяє приблизно третина жителів планети, єтехнологічно відірваною — вона як сама не створює інновацій, так і не впроваджує іноземнітехнології [4].
Можливість передачі інформації в будь-яку точку світу зінтервалом в3-5 сзруйнувала тисячолітнє уявлення про географічний простір і час, яке впливає насиметріюмакро-і мікроекономічних відносин світового співтовариства і асиметрію економічногорозвитку розвинених країн та тих, що розвиваються. В країнах, що розвиваються,збільшення виробничої функції відбувається за рахунок збільшення затраткапіталу і праці, а в розвинених країнах ця залежність зворотна. Про те, що врозвинених країнах відносно швидко збільшується неречовий, у тому числіінформаційний сектор економіки, свідчить також той факт, що ВВП США, обчислений завагою в тоннах, в кінці XX століття практично не змінився порівняно з початкомстоліття. Однак за цей же період загальний (вартісний) обсяг кінцевих товарівта послуг зріс приблизно в 20 разів (3-3,2 % за рік). Потенціальна науково-технічна асиметрія розвиткудвох груп країн існує на військовому рівні не тільки між країнами, але також іу всій історії людства (в середині 1980-х років руйнівна сила атомних озброєньперевищувала в 100 тис. разів ті шість мегатонн, які були використані за 14тис. війн в минулі 3500 років). Вторинним економічним показником асиметрії єтой факт, що доходи 350 багатіїв дорівнюють доходам 45 % населення земної кулі. При такій арифметичнійасиметрії величина «бюджетів бідності» (мінімальні умови дляповноцінного життя в кожній країні) поступово буде знижуватися. Подібнаасиметрія економічного розвитку може перейти в некеровану, або стихійну,стадію. Отже, реалії свідчать про поляризацію країн з різним ступенем розвиткуі про виникнення нерівних умов господарювання, оскільки розвинені країнивикористовують механізми перенесення кризової стадії циклів в економічнозалежні від них країни. Йдеться про те, що внаслідок антикризової політикирозвинених країн в їх економіці зменшується глибина і тривалість криз,натомість у менш розвинених країнах кризи іноді стають невиправдано глибокими ітривалими. Певною мірою можна говорити про «трансфер криз» [5].
Ознаки фінансової нестабільності можна розглядати на прикладіСША, де формується різновид «економіки бульбашки, що розширюється»:інфляційне зростання вартості активів американських корпорацій і, отже,ажіотажна гра на підвищення; різка активізація поглинань та злиттівамериканських компаній. Чотири роки підряд, 1994-1997 pp., приріст вартості акційвиражався двозначною цифрою, а в 1998 р., за різними оцінками, він становив від 22 до 40 %.
«Бізнес Уік» (1998 p.): «проколювання фінансовогоміхура (бульбашки) — досить ризиковане заняття, яке важко здійснити безболісно».Цей процес здійснили арабські терористи. Величина збитків, завданих Нью-Йорку терактом 11 вересня 2001 p., становить від 33 до 36 млрд. дол. В Нью-Йорку більшевсього постраждали авіакомпанії, ресторанний і готельний бізнес. В цих галузяхлише в жовтні2001р. було втрачено від 42 до 51 тис. робочих місць. З них 12 тис. припадає на фінансові заклади, більшачастина яких була розміщена в будівлі Всесвітнього торгового центру. Ціни наакції з вересня 2001 р. впали на 7 трлн. дол. при вартості проколювання «фінансовоїбульбашки» терористами в 1 млн. грн. [6].
З моменту утворення на Землі гідросфери і до сьогоднішньогочасу йде повільний, але невмолимий процес зменшення кількості води на земнійкулі. Про це свідчать величезні простори суші, раніше вкриті водою, які нині єбезводними пустелями. Про це свідчить також постійний процес зникнення малих,обміління великих річок та пересихання великих водоймищ. Яскравий тому приклад — Аральське море, швидкевисихання якого викликало серйозні проблеми в регіоні. Відомо також, що поряд зпричинами загострення на Близькому Сході міждержавних суперечок, перш за всеміж арабськими державами і Ізраїлем, стоїть критичне скорочення водних ресурсівта проблема контролю над ними в басейнах річок Йордан, Літанні, Ніл тощо.
Дуже вірогідно, що в недалекому майбутньому з подібнимиситуаціями світу доведеться мати справу частіше, оскільки дефіцит прісної водипочинає набувати гострого характеру і для багатьох інших регіонів світу. Вінзбільшується буквально на очах, чому значною мірою сприяє науково-технічнийпрогрес, що швидко набирає темпи, урбанізація, а також зростання населення. Всеце супроводжується збільшенням споживання води як на промислові, так і напобутові потреби. Річки і водоймища забруднюються, міліють, просто зникають,осушуються болота, вирубуються ліси — охоронці вологи. Літом 2005 р. ми сталисвідками безпрецедентної посухи в Бразилії внаслідок масової вирубки там лісів.
Якщо справа на Землі піде й далі так, то недалекий той час,коли на зміну нафтопроводам прийдуть магістральні водопроводи, які будутьсуворо охоронятися, і барель прісної води коштуватиме набагато дорожче барелянафти. В повну силу будуть діяти закони геополітики, і головним її об'єктомстануть уже території з водними ресурсами. Гострі міжнародні конфлікти будутьвиникати не за контроль над вуглеводневою сировиною а над запасами прісноїводи. Ні Кіотський протокол, ні інші подібні заходи не врятують становища.Очевидно, що проблеми, викликані потеплінням клімату на Землі, і пов'язане зним скорочення водних ресурсів, належать до категорії глобальних і цілкомвписуються в процес глобалізації [7].
Стрімкі кліматичні зміни вже стали загальновизнаним фактом.Порівняно з 1960-ми роками бурі на планеті почастішали вчетверо, швидкостівітру зросли, матеріальні втрати від стихії удесятерилися. Урагани зі швидкістювітру більше200км/год. стають звичайним явищем. Вчені переконані, що швидкості вітру будутьзростати, і прогнозують урагани зі швидкістю 360 км/год., проти яких не встоїть жоднийхмарочос.
Буревій «Катріна» влітку 2005 р. зруйнував 58 нафтових платформ ібурових установок в Мексиканській затоці. 30 нафтових платформ і установок втрачені назавжди.Американські експерти повідомляють, що загальна втрата видобутку нафти з 26 серпня становила 7,44 млн. барелів на добу(при ціні нафти 62 дол. за барель щодобові втрати становили 461,3 млн. дол.) [8]. Події останньогочасу свідчать, що на Землі почалася кліматична криза. Кліматична криза — це такий стан, колизбитки від природних лих відповідають вартості валового національного продуктуза певний період.
Те, що людина зробила з природою, за своїми масштабами єкатастрофою. Вода забруднюється вже в повітрі, знищені мільйони гектарівродючих ґрунтів, планета занапащена отрутохімікатами і радіоактивнимивідходами, зникають ліси, насуваються пустелі.
Кількістьзагиблих у війнах XVII, XVIII, XIX та XX століть становила відповідно 3,3; 5,4; 5,7 і 90 млн. осіб.Головна особливість сучасних конфліктів — жорстокість, яка досягла небачених ранішемасштабів.
Вражає динаміка жертв серед військовослужбовців і цивільнихосіб. В ході Першої світової війни 95% всіх втрат припадало на військових і лише 5 % — на цивільнихосіб. Під час Другої світової війни втрати цивільних становили вже75 %, а в наступних війнах — в середньому 80 %. У деякихсучасних військових конфліктах (наприклад, у Чечні) понад 90 % втрат становлятьцивільні особи.
Ілюзорною є надія, що поширення демократії сприятимезменшенню військових конфліктів. Характерною рисою нашого часу стало збільшеннямасштабів вимушених переміщень людей. 40 років тому, на початку «холодноївійни», у світі нараховувалось 2 млн. біженців, в 1994 р. їх було 19,7 млн., а в 2000 р. — понад 50 млн.
Починаючи з нафтової кризи 1970-х, а особливо з 1990-х, світвпритул підійшов до усвідомлення скінченності енергоресурсів у світі. Головнікраїни світу зрозуміли, що без володіння в тій чи іншій формі основними базамиенергоресурсів навіть їх подальший розвиток, не те що домінування у світі, будепросто неможливим.
Війни за енергоносії є війнами не тільки за родовища нафти тагазу, але й за шляхи та засоби транспортування цих енергоносіїв. Головнимиенергетичними базами в нашому регіоні на найближче майбутнє, окрім країн БлизькогоСходу, є Росія та країни Середньої Азії. Особливо перспективним є шельфКаспійського моря. А тому такими цікавими для світового співтовариства єАзербайджан, Іран, Туркменістан, Казахстан. Як правило, ці країни є не гравцямина геополітичній шахівниці, а об'єктами маніпуляції головних країн.
Глобальний нафтовий ринок із 1951 р. зазнав принаймні 18нафтових криз, 10 із яких виникли на Близькому Сході; з усіх нафтових кризтри-п'ять були спричинені війнами, п'ять — зовнішньополітичною напруженістю,три-п'ять — економічною напруженістю й ембарго і п'ять — аваріями. Чотири кризибули щонайбільшими й завдали світовій економіці збитків на трильйони доларів,що було пов'язано як зі зниженням у багатьох країнах ВВП через підвищеннявидатків на придбання нафти, так і з частковим згортанням виробництва, зростаннямбезробіття.
Нафтові кризи призводили до кардинального зменшенняпостачання нафти на світовий ринок, передусім до США. Багаторічний досвіднафтових криз засвідчив, що для обох сторін — і споживачів, і постачальників — економічно вигідніший поганий мир (або тиха конфронтація), ніж нафтові війни зціновими стрибками, зниженням постачання нафти й оголошенням ембарго. Такожстало зрозуміло, що головною рушійною силою зростання цін на нафту є не їїдефіцит, а порушення (дійсне чи очікуване) роботи глобального ринку нафти.
У вересні 1960 р. в Іраку було створено Організаціюкраїн-експортерів нафти з метою координування нафтової політики виробниківнафти. Країнами-засновниками ОПЕК стали Ірак, Іран, Кувейт, Саудівська Аравія та Венесуела.Згодом до них приєдналися Катар, Індонезія, Лівія, Арабські Емірати, Алжир іНігерія. НаОПЕКприпадає до77 %світових розвіданих запасів нафти й майже 40 % її світового видобутку.
Після створення ОПЕК і до 1973 р. ціна нафти коливалася навколо 10 дол. за барель (у цінах 2001 p., або близько 3 дол. у цінах 1973 p.), що в принципі покриваловитрати, забезпечувало достатній рівень прибутків і влаштовувало споживачів. Уміру нарощування потужності й упевненості ОПЕК почала активно регулювати світовий ринок нафти.
Найтяжчу нафтову кризу (і нафтове ембарго) в 1973 р. викликалозменшення видобутку нафти на 685 тис. т на добу арабськими країна-ми-членами ОПЕК. Збільшеннявидобутку країнами-нечленами ОПЕК на 137 тис. т нафти не врятувало світовуекономіку від підвищення нафтових цін на 400 % протягом 6 місяців, хоча сумарнівтрати становили тільки 7 % світового нафтовидобутку (або близько 550 тис. т надобу).
З 1 січня 1987 р. ОПЕК офіційно запровадила поняття «кошик ОПЕК», яке є середнімарифметичним показником сталих цін для шести сортів нафти картелю й одного — Мексики. В умовах 1999 р. з метоюефективного контролю над світовими нафтовими цінами ОПЕК визначила ціновийкоридор для свого «кошика» — 22-28 дол. за барель [9].
Керівництво західних країн, і передусім США, не задовольняє ціноваполітикаОПЕКна нафтовому ринку, яка часто різко негативно впливає на стан світовоїекономіки. Значущість нафтового чинника для світової економіки можна оцінити натаких прикладах: збільшення середньорічної ціни 1 бар. нафти на 10 дол. призводить дозниження ВВПСШАна 0,5 % або до підвищення ВВП Росії на 10 %.
Найбільш виразною ознакою майбутньої епохи є стрімкенаростання процесів світової глобалізації. Глобалізація — це якісно нове явищена нинішньому етапі розвитку людства. Воно пов'язане, з одного боку, зколосальним накопиченням капіталу окремими компаніями та країнами, якесупроводжується переростанням цього капіталу в транснаціональний і йогодомінуванням над економіками багатьох країн та їх політичними можливостями. З іншогобоку, створення світовою матеріальною культурою деяких нових технологій,продуктів споживання та послуг стає глобально викликаним. До них можна віднестиінтернет-технології та послуги, космічні технології, мобільний зв'язок тощо.
Глобалізація- об'єктивне явище, незалежне від волі окремої людини. Процеси глобалізаціїнаростають і розповсюджуються все з більшою швидкістю. В світовому масштабіглобалізація означає більше, ніж потоки грошей, технологій, товарів та послуг.Це — зростаюча взаємозалежність населення Землі, це процес, який об'єднує нетільки економіку, але й культуру, інформаційну сферу, технології та управління.В такому розумінні глобалізація призводить до нового цікавого явища, яке можнавизначити як віртуальне звуження світової цивілізації. Тобто люди, які знаходятьсяв різних кутках планети, за рахунок комп'ютерних сіток, способів зв'язку,швидкісного транспорту не відчувають територіального розмежування, а споживаючиодні й ті ж продукти і товари, користуючись одними й тими ж технологіями тапослугами, набувають схожі звички і елементи культури.
Розрізняють інтернаціоналізацію і глобалізацію.Інтернаціоналізація — розширення контактів між країнами. В діловій сфері — потоки товарів і капіталу із однієї країни в іншу. Глобалізація передбачаєтакий погляд на світ, немовби він взагалі без країн і кордонів. Товари, капіталі люди повинні вільно рухатися. Для сучасних компаній кордони між країнами немають колишнього значення, а людей все менше і менше хвилює їх громадянство.Глобалізація як тенденція виникла із сучасних потреб світу. Інтернаціоналізаціяпереважала над глобалізацією до 1980-х років.
Глобалізацію визначають, як взаємозалежність транспортування,збуту, комунікацій та економічних мереж різних країн. Дійсно, глобальні ринкипередбачають корпорації нового типу. Деякі спеціалісти вважають, що глобальнакомпанія замінила багатонаціональну як найбільш ефективний конкурент вміжнародному масштабі. Багатонаціональна компанія веде справи в різних країнах,пристосовуючи продукти і методи до місцевих умов з урахуванням специфікиринків.
На відміну від неї глобальна компанія уникає відносно високихвитрат багатонаціональної компанії, пропонуючи єдині стандартизовані товари дляоднорідного світового ринку. Еволюція бізнесу від переважної орієнтації навітчизняний ринок до глобально орієнтованої діяльності потребує нового мисленнята управлінських навичок.
В науці та освіті відбувається глобалізація дослідної танавчальної діяльності за рахунок формування нових дослідних сіток та системдистанційного навчання, що діють у світі незалежно від географічних абополітичних кордонів. Країна або регіон, які «поглинаються»глобалізацією, повинні мати відповідні структуру і сучасні методи комунікації.Користувачі сітки повинні мати відповідну освіту.
Вумовах розгортання інформаційної революції, поглиблення інтернаціоналізаціїпроцес всепланетарного співробітництва в економіці значно прискорився. Нинісвітове господарство перетворилося на надто складний вразливий організм, уякому дуже важко підтримувати баланс сил та інтересів.
Глобалізація набуває різного значення залежно від того, чийдеться про окрему компанію, галузь, країну, чи світове виробництво в цілому, асаме:
— для окремої компанії глобалізація визначається тим,наскільки компанія розширила географію надходження доходів, розподілила активив різних країнах і наскільки вона залучена до експорту капіталу;
— для галузі головним показником є співвідношення обсягівзустрічної торгівлі з обсягами світового виробництва;
— для країни — ступенем взаємозв'язку її економіки зі світовоюекономікою в цілому (співвідношення зовнішньоторгового обороту і ВВП, прямихіноземних інвестицій в країну і з країни);
— глобалізація на світовому рівні — економічнимвзаємозв'язком між країнами, який зростає і відбивається на зустрічних потокахтоварів, послуг, капіталу, ноу-хау.
Геоекономічна влада диктує світові свої правила, вонапідпорядкувала собі геополітику і геостратегію. В рамках постіндустріалізмусформувалася технологічна, торгова і фінансова єдність світу.
Через регіоналізацію в глобалізацію втягуються поступово всінаціональні економіки.
2. Україна та Росія
Російська владна провідна частина населення мріє провідродження "єдиної Великої Росії" і розглядає Україну як їїневід'ємну інтегральну складову. Впливова російська політична еліта і пересічніросіяни у своїй переважній більшості свято переконані у такому [10]:
— Україна винна у розвалі СРСР і нинішніх негараздах Росії;
— незалежна Україна є геополітичною аномалією і загрозоюРосії;
— Росія без України є геополітично незавершеною і не можевідродитися як велика держава; російський і український народи — це єдине цілез однією вірою, однією мовою і їх возз'єднання є лише питанням часу;
— мета возз'єднання росіян і українців — створення єдиногонад-народу, з яким рахуватимуться і перед яким тремтітимуть Європа і світ.
ПрезидентРосії Володимир Путін вважає, що вступ України до Шенгенської зони буде ударомпо росіянах. Про це він сказав в інтерв'ю редакторам німецьких і російських ЗМІв Ганновері, про що повідомляє газета «Коммерсант». «Там,в Україні, живе, наскільки мені відомо, не менше 17 % російськогонаселення», — сказав він. «Це ж поділ народу! Це нагадує поділ Німеччинина Східну і Західну!», — додав Путін [11].
«The Washington Post» впевнена, що,піднявши ціни на газ для України в чотири рази в січні 2006 p., Путін «зновуперегнув палку». «Ще в 2004 р., в ході неприхованої спроби посадитипромосковську маріонетку в крісло президента України, пан Путін пообіцяв вмайбутньому поставляти „газ цій країні за пільговими цінами“, — пише видання [12].
Процитуємо з цього приводу першого заступника щотижневика І „Дзеркалотижня“ Юлію Мостову [13]: „Ви ніколи не замислювалися, чому Росія нашкоду собі протягом усіх цих років продавала Україні газ за заниженими цінами?Під час бесід із експертами вдалося визначити три причини. По-перше,забезпечуючи Україну дешевим газом, Росія утримувала ринок і, заколисуючи Київстворенням досить сприятливих обставин, вдало відволікала його від думки проучасть у створенні альтернативних газопроводів… Підвищення ціни газу до 100 і більше доларівза 1000 кубічних метрівозначає, що, наприклад, металургійна промисловість, яка становить основуекспортного потенціалу України, зазнає надзвичайно сильного удару. І цевідбудеться з огляду на те, що вже сьогодні в цьому секторі економікиспостерігається серйозна криза. Адже кон'юнктура на світовому ринку змінилася угірший для нас бік, а крім того, на ринок вийшов Китай зі своїми новозбдованимипотужностями, покривши тим самим майже весь азіатський і південно-східний ринок.Вже сьогодні у вітчизняних металургійних гігантів не законтрактована другаполовина року. І якщо нині продукція багатьох наших заводів усе ще якось можеконкурувати, то в разі підвищення цін на газ вона цього робити, за виняткомокремих видів продукції, просто не зможе. Схожа ситуація у хімічнійпромисловості — ще одному флагмані українського експорту, де від 50 до 70відсотків собівартості продукції — ціна газу.
Насправді Україна, при усвідомленому й системному підході довирішення питання, здатна зберегти й навіть зміцнити своюконкурентоспроможність у разі цінового газового стресу. Відомо, що ціни на газв Україні вищі, ніж у Росії, але така різниця певною мірою загартувала нашупромисловість, про що свідчать квоти, якими Російська держава намагаєтьсязахистити свого товаровиробника на російському ринку від українських товарів.Вражають і цифри загального споживання газу в Україні. Аналогічні виробництва вЗахідній Європі використовують енергії в 3-5 разів менше, ніж нашіпідприємства. До дешевого газу звикли всі: ним обігрівають асфальт, квартири йпідприємства, і громадян.
Підвищення цін змусить ощадливіше витрачати блакитне паливо.Свій внесок у справу економії можуть зробити не тільки підприємства, якимдоведеться запроваджувати сучасніші енергозберігаючі технології, а й ті, хто засклитьвікна в помешканнях або поставить регулятори на батареї. Це дасть змогу, зодного боку, не помирати від спеки в опалювальний квітневий сезон, а з іншого — заощадити сім'ї ікраїні“.
Автор публікації [14] вважає, що метою Росії є не гроші загаз, не економічний тиск, не підтримка української опозиції на виборах. Їїмета- повернути Україну в сферу свого впливу, навіть якщо б довелося повернутитільки дві частини — Східну та Крим. Операційні цілі — перехопити зовнішнєуправління Україною, яке останнім часом перейшло переважно до США; економічноюнестабільністю в Україні та демонстрацією її залежності від Росіїпродемонструвати США та Європі, що Україна не може самостійно, принаймні ранішеза Росію, ввійти в СОТ, ЄС, НАТО.
Відступ Росії з Європи після успіху перемоги у Другійсвітовій війні триває вже 50 років — це й відступ з окупованої Австрії, іфіаско з Югославією, і відступ з країн Центральної Європи (НДР, Польщі,Угорщини, Чехословаччини, Болгарії, Румунії) під кінець 1980-х років, це йвтрата країн Балтії, України, Білорусі, Молдови та Кавказу після розпаду СРСРна початку 1990-х.
Епоха президента Єльцина у свідомості більшості росіянзафіксувалася як епоха смути. Травмована свідомість росіян неминуче малапокликати „на трон“ Росії реваншиста — людину, яка компенсує „приниження“,яке вони терплять, як вони гадають, останніми десятиліттями. І така людиназ'явилася. Поява такого „рятівника Росії“ або „собирателя земель русских“ щасливо збігласяз надзвичайно корисним для неї зростанням цін на енергоносії.
Путін побачив у енергетичній політиці останній шанс Росіїзнову стати реальною світовою силою. Тим більше, що переважна частинаросійського експорту — це, власне, енергоносії, вони і є головним бюджетоутворюючим ресурсомдля Росії. Тому країна не тільки мобілізувала весь свій енергетичний бізнес іперетворила його в інструмент державної політики, але виявляє спроби так чиінакше опанувати й енергоресурси своїх колишніх колоній — Казахстану,Узбекистану, Туркменістану, Азербайджану. Маючи монополію на транспортування їхенергоресурсів до ЄС та європейських країн колишнього СРСР (в тому числі йУкраїни), Росія має змогу ефективно на них впливати. Що успішно й робить.
Неменш активно Росія намагається завадити переорієнтації руху енергоносіїв вобхід своєї території. Побудова транспортного коридору Баку-Супса стала важкимударом по російському монополізму в цій сфері. Тому вона всіма силами буденамагатися заблокувати ще більш амбітний план транспортування енергоресурсів ізСередньої Азії до свого геополітичного супротивника — Китаю. „Енергозалежна“(не в сенсі споживання, а у сенсі експорту) структура російської економікиформує й „енергозалежну“ російську внутрішню та зовнішню політику.
Значнепідвищення ціни на газ в січні може вплинути на результати українських виборіву березні 2006 р. Зупинка енергоємних виробництв на сході країни може ще більшемобілізувати й так доволі мобілізований електорат опонентів В. Ющенка. І разоміз реформою влади й вибором нового прем'єр-міністра та голови Верховної Ради знабагато більшими повноваженнями практично здійснити реванш після Помаранчевоїреволюції. Однак головною політичною метою режиму Путіна є блокування вступуУкраїни до НАТО та гальмування інтеграції України в ЄС [15].
Голова енергетичної компанії „ЄЕС Росії“ АнатолійЧубайс вважає, що стратегія „Ліберальної імперії“ щодо Україниповинна проявлятися в поширенні російського бізнесу на територію Криму. Про цевін заявив на чат-конференції на сайті Газета.Ру, повідомила газета „День“.На питання, чи можна повернути Крим Росії шляхом тиску на Україну, наприклад, „перекриваючигаз“,Чубайсвідповів, що перекривати його не потрібно. „А навіщо перекривати? Можливо,потрібно діяти навпаки, не “перекривати», а «давати»?Наприклад: давати інвестиції, підтягати російський бізнес у той самий Крим. Ітоді на класичне запитання: «Чи буде Крим нашим?» — з'явиться виразнатехнологічна відповідь: «Так», — сказав Чубайс. «Тільки не через те, що мийого захопимо або збудуємо косу на острів Тузла, подолавши опір українськихприкордонників. Важко вигадати щось більш тупе і менш ефективне. А, напевно,просто тому, що туди прийде російський бізнес, який вже приходить у Крим, якиймає для цього всі передумови — не тільки фінансові, враховуючи наші традиційнізв'язки з Кримом. Це, власне, й означатиме те, що Крим стане набагато більшросійським, ніж він колись був. У моєму розумінні це і є стратегія Росії, яку яназивав страшним словосполученням „Ліберальна імперія“, — вважаєЧубайс [17]. Тут уже не порушується питання кордонів. Тут ідеться про інше — про права людини,економічний прагматизм і співробітництво у військовій сфері.
Отже,певні можливості трансферу кризових факторів, про які йшла мова вище, має іРосія, яка намагається використовувати ресурси СНД для подолання структурноїкризи. Арсенал механізмів тут такий: дискримінація у взаємній торгівлі;скуповування власності і монополізація певних галузей країни-реципієнта;поглинання незахищених інтелектуальних продуктів; зменшення закупівельвисокотехнологічних товарів і послуг у країн СНД. Дискримінація у взаємнійторгівлі полягає у витісненні з ринків Росії товарів, що виробляються в країнахСНД, через тарифне і нетарифне регулювання, розрив кооперативних зв'язків щодопоставок комплектуючих з посиланням на перехід до європейських стандартів.
Російські інвестори беруть активну участь у приватизаціїукраїнських об'єктів. Російський капітал присутній у нафтовій індустрії,кольоровій та чорній металургії. Він реалізує тактику як вертикальної, так ігоризонтальної інтеграції в економіку України. По-перше, в процесі приватизаціїукраїнських підприємств росіяни приєднують до своїх технологічних ланцюжків тіпереробні або сировинні ланки, що мають міцні технологічні зв'язки зросійськими підприємствами ще з часів СРСР (нафтопереробні заводи,Миколаївський глиноземний завод тощо). По-друге, після придбання того чи іншогопідприємства російські компанії витісняють зі сфери його комерційного обслуговуванняукраїнські компанії, залучаючи до співпраці дочірні структури з РФ. Урезультаті створюються „зони російського бізнесу“, які домінують надукраїнським бізнесом і диктують свої правила на території України.
Найбільший ступінь концентрації прямих іноземних інвестицій(ПИ) з Російської Федерації спостерігається у сферах охорони здоров'я тасоціальної допомоги (частка РФ у цих сферах на 1 січня 2004 р. становила 60,5 %нагромаджених у даному секторі економіки ПП), а також у сфері виробництва коксуі продуктів нафтопереробки (55,6 %). Зазначена концентрація ПП свідчить пронамір російських інвесторів контролювати ці види діяльності.
Не врегульоване питання щодо „інтелектуальноїспадщини“. Після розпаду СРСР в Росії залишилося близько 500 тисяч авторськихсвідоцтв з грифом „Для службового використання“ і стільки ж із грифом»Секретно", що можуть бути перетворені на патенти. Майже чверть з нихналежала українським винахідникам. В Україні не було переліку цих винаходів.Така ситуація створює для українських підприємств труднощі при виході назовнішні ринки. Зменшуються обсяги закупівлі Росією високотехнологічних товарівта послуг. За розрахунками А. Сухорукова [18], у 2003 р. порівняно з 2002 р.коефіцієнт покриття імпорту високотехнологічних товарів українським експортомскоротився з 1,37 до 1,23, послуг — з 4,24 до 2,8.
Нинішнягеополітична ситуація дедалі більше набуває ознак, за яких Україна для Росіївиявляється більш значущою, ніж навпаки. Це стосується не лише політичної, а йекономічної залежності. Час працює на Україну та її незалежність. Нині в Росії,як, до речі, і в Казахстані, по суті, відтворюється знайома ситуаціябрежнєвської економіки, повністю залежної від нафтодоларів. Це визнають іросійські аналітики. Як відзначає «Независимая газета», «станбюджету, розвиток цілих секторів економіки, зовнішні зв'язки — все це продовжуєзалишатися у заручниках у ціни на нафту». Саме через це «в урядуРосії, по суті, не існує важливішої проблеми, ніж проблема ціни на нафту та їїдинаміки». «Раніше залежність від експорту сировини називали „нафтовоюгрою“. Але тепер нафтову залежність варто порівняти вже не зі шприцом,заштрикнутим у вену, а з пістолетом, приставленим до скроні» (Независимая газета. — 2003. — 14 лютого). Ті, хтознаються на економіці, розуміють, що йдеться про серйозні речі, про відмінностіміж російською та українською економіками, які можна кваліфікувати яквідмінності сутнісного характеру. Концентрація значних запасів природнихенергетичних ресурсів — це не лише переваги, а й водночас вузьке місце російськоїекономіки. Моноспрямована економіка найбільш конкурентовразлива. Японія, якапрактично не має корисних копалин, розвивалася у повоєнні роки найшвидшимитемпами. Нині в Росії понад 20 % бюджетних надходжень дає нафта. Але не можна забуватиіншого: економіка — це зіставлення доходів та видатків. Собівартість видобутоїкувейтської нафти — 4 дол. за барель, Саудівської Аравії — 2,5 дол., Іраку — 1дол., а російської — 14 дол. Якщо додати до цього високу транспорто-витратністьросійської економіки, то коректність зазначеної тези навряд чи викликатимезаперечення.
У формуванні економічного потенціалу десять попередніх роківреформ підтвердили спроможність України до самоствердження та розвитку. Визначальнимтут є зменшення залежності нашого експорту від російського ринку. У 1994 р. російськийринок поглинав майже 50 % українського експорту товарів. У 1996 р. цей показник знизивсядо 35,95 %, у 2000 р. — до 22,8 % і у 2002 р. — до 17,1 %. Натомість частканашого експорту до країн ЄС зросла за відповідний період з 10,3 до 18,9%, а з урахуваннямкраїн ЄС та країн-кандидатів на вступ до ЄС — 40,8 %. Наведені цифри ніяким чином не піддаютьсумніву значущість наших економічних відносин із Російською Федерацією. Йдетьсяпро інше: потрібно чітко уявляти коридор можливостей у наших економічнихвідносинах із Росією. Україна і Росія, як дві сусідні суверенні держави,держави, що мають багато спільного в історичній долі своїх народів, завжди булиі залишатимуться залежними одна від одної [17].
Сто років тому Росія по праву вважалася великою державоюЗаходу. У1913р. вона посідала п'яте місце у світі за виробництвом промислової продукції. Нанеї припадало8,2 %світового випуску продукції обробної промисловості, 50 % видобутку нафти.Росії належало перше місце у світі з виробництва й експорту зерна. їїнаціональний дохід становив 21 % від рівня США, 83 % — від рівня Німеччини, 97% — від рівня Великобританії та 172 % — від рівня Франції. Темпи зростанняпромислової продукції в кінці XIX і на початку XX ст. перевищували 5 % у середньорічному вимірій вважалися одними з найвищих на Європейському континенті. Ситуація докоріннозмінилася у кінці минулого століття. За даними відомого російського економістаВ. Кудрова, нині частка ВВП Росії від світового рівня становить усього 1,6 %, авід США — 7,5 %, країн Західної Європи — 8,0 %, у т.ч. Німеччини — 32,5 %,Франції — 44,5 %, Великобританії — 47,5 %. Ще більш вражаюче відставання урозвитку науково-технічного прогресу: за рівнем постіндустріальних технологійРосія відстала від розвинених країн світу приблизно на 25-30 років. Рівенькомп'ютеризації в країні становить менше 1 % від Американського [19].
Головними причинами того, що Росія втратила XX ст. дляекономічного розвитку, вважає А. Ілларіонов, радник президента РФ, стало панування в країніпротягом семи десятиліть економічної системи централізованого планування, атакож здійснення владою впродовж останнього десятиліття, коли відбувся перехіддо ринкової економіки, послідовно популістської політики. Все це завдалонепоправної шкоди державі. «Вона перетворила, — констатує російський вчений, -економічного гіганта,яким була Росія на початку століття і могла ним і залишитися до його кінця, наекономічного карлика» [20].
У 1991 р. розпочався процес розлучення України і Росії. Цей процесрік у рік поглиблюється. У наших країнах сформувалися різні економічніструктури, власні геополітичні та зовнішньоекономічні інтереси і пріоритети.
Україна пройшла надзвичайно складний шлях до підписання у 1998 р. та взаємноїратифікації широкомасштабного Договору про дружбу, співробітництво іпартнерство України з Російською Федерацією.
«Независимая газета»відзначила цю подію розлогою публікацією під виразним заголовком «Российско-украинскийдоговор: обман века». «Погодившись де-юре із втратою значноїчастини своїх державо-утворювальних земель і народу на користь іншої держави,Росія тим самим закріплює свою неповноцінність як держава». У такому жстилі висловлюється й добре відомий в Україні політолог А. Ципко. «Нинішнікордони Російської Федерації, — безапеляційно заявляє російський вчений, — не можуть бути визнанінедоторканними насамперед тому, що вони стримують становлення російськоїнації»". І далі: «Помилки і прорахунки Біловезької угоди маютьбути визнані, а їх виправлення має стати частиною нової державної політикиРосії. Росія має повне право залишити за собою території в межах історичноїРосії»[19].
3. Росія в глобальному світі
Росія після розпаду Радянського Союзу втратила чвертьтериторії, майже половину населення і половину ВНП. Сьогоднішній дещо вищийрівень життя росіян в європейській частині РФ порівняно із країнами СНДвдається утримати лише завдяки сприятливій кон'юнктурі цін на нафту [16].
Натомість найбільша загроза, з якою зіткнулася Росія напочатку XXIст., — це демографічна проблема. Коротко суть цієї проблеми полягає в гігантському демографічномувибуху в суміжних з Росією країнах АТР, особливо в Китаї.
За прогнозами експертів ООН, у 2025 р. населення Росії моглостановити 138 млн. осіб, але більш песимістичний прогноз Держкомстату РФпередбачає зменшення населення Росії до 130 млн. осіб уже у 2016 р. Однак, якстверджують демографи, насправді реальний процес депопуляції відбуваєтьсянабагато швидше. Так, російський демограф Є. Андреев прогнозує зменшення чисельності громадянРосії через50років до 93млн.Тут треба відзначити, що у ці розрахунки закладено майбутній міграційнийприріст. Без майбутніх мігрантів через 50 років населення Росії зменшиться наполовину,тобто до 70млн.осіб.
Для того, щоб повною мірою усвідомити, яке величезне значеннянадає Росія імміграції, наведемо уривок із праці «Стратегія дляРосії», написаної експертами Ради зовнішньої і оборонної політики (СВОП)під керівництвом С. Караганова: «Після 2005 р. в Росії прогнозуєтьсястрімке природне падіння кількості працездатного населення, яке може досягнути1 млн. осіб на рік. Це не просто скорочення, це обвал. Робоча сила буде одним знайдефіцитніших, якщо не найдефіцитнішим ресурсом в Росії. Якщо Росія почнестабільно виходити з економічної кризи, єдиним джерелом поповнення її трудовихресурсів може стати лише імміграція. Отже, перспективна міграційна політикаРосії — це перш за всеіммираційна політика. Якщо ж Росія буде більш-менш стійко розвиватися, у XXIст. вона, можливо, стане головною країною імміїрації у світі, подібноСполученим Штатам Америки в XIX і XX ст.»
Інша, не менш серйозна проблема, з якою зіткнулася Росія на початкуXXI ст., — це вкрайнерівномірний розподіл її людських ресурсів по регіонах. Стан справ виглядаєтак: загальна площа сучасної РФ становить понад 17 млн. кв. км, а населення — 145 924,9 тис. Вєвропейській частині Росії, загальна площа якої становить 25,2 % від загальноїплощі РФ (4 309,5 тис. кв. км), мешкає 114 752 тис, в азіатській частині, наяку припадає 74,8 % території РФ (12 765,9 млн. кв. км ) — 31 172,9 тис. осіб. При цьому щільністьнаселення в європейській частині — 26,6 особи на 1 кв. км, а за Уралом — на порядок менша — 2,4 особи. Ще більшапроблема — це райониКрайньої Півночі і прирівняні до них території, які займають 11 900 млн. кв. км (69,7%) іна яких проживають 11 533,5 тис. осіб. Тут щільність населення становить менше 1 особи на кв. км.
Лишається додати, що з протилежного боку кордону, в Китаї,щільність населення перевищує 130 осіб на 1 кв. км. Зрозуміло, що такий величезний перепаддемографічного потенціалу створює колосальну напругу на кордоні, яка рано чипізно закінчиться експансією на новий життєвий простір. З чийого боку буде ітиця експансія і якого вона буде кольору — пояснювати зайве.
Ця похмура картина російської демографії буде неповною безтакого важливого фактора, як внутрішня міграція в Росії. Зокрема, вперше відсвого заселення почав втрачати населення Далекий Схід. Так, за останні 10 років населенняЧукотського автономного округу скоротилось на 56%, Магаданська обл. втратила 40%, Камчатська обл. — 18%, Сахалінська обл. — 16 %, Республіка Саха (Якутія) — 10 %. Через скороченняармії різко зменшилося населення південних районів Далекого Сходу -на 10 %. Нині територіяРосії за Уралом, як твердять фахівці, перетворилась в зону суцільного відтокунаселення.
З розпадом СРСР Росія назавжди втратила своїх союзників зВаршавського договору і прибалтійські країни. Це практично відрізало Росію відторговельних і військових портів у Балтійському морі. Вихід зі складу імперіїУкраїни, Білорусі та Молдови призвів до втрати Росією «проток» доЄвропи. І якщо втрата Польщі, Угорщини і Чехословаччини справді зменшилаекономічне навантаження на імперію, то відхід України, Прибалтики, Молдови іБілорусі означав створення навколо Росії сірої зони, яка за певних умов має усішанси трансформуватись у територію НАТО і з часом — ЄС. У цьому випадку назаході Росія буде межувати з НАТО і в перспективі — з ЄС, з новим утворенням зколосальним ресурсним і геопозиційним потенціалом, а на сході — з такимимонстрами, як Китай, Японія і США.
Таким чином, після розпаду СРСР Росія, втративши чвертьтериторії, опинилася між єдиною Європою на заході і Китаєм, США і Японією на сході,втратила торговельні порти на Чорному і Балтійському морях, і перед нею посталазагроза остаточно позбутись чорноморських військових баз в Криму і Грузії.
Після розпаду СРСР російські війська залишили Центральну іСхідну Європу і, за незначними винятками, азіатські країни СРСР. Тенденція дозгортання російської військової присутності в світі має суто економічну причину.Однак нині Москві важко утримувати не лише закордонні військові бази, але йрегулярну армію в самій Росії. Як це не парадоксально звучить, сучаснатериторія РФ завелика для їїнинішнього економічного і демографічного потенціалу.
Сьогодні Росію оточують держави, які мають не лише кращігеопозиційні можливості, але й давно обійшли її за ресурсами. Після остаточногооб'єднання ЄС на західних кордонах Росії фактично утвориться єдина держава знаселенням понад півмільярда осіб. На півдні і Далекому Сході з Росією межуєКитай — 1млрд. 284 млн.304тис. осіб, Японія -126 млн. 182 тис. осіб і США — 272 млн. 640 тис. осіб. ВВП Китаю — 991 млрд. 203 млн. дол., Японії — 4 трлн. 395 млрд. 083млн.дол., США — 8 трлн. 350 млрд. 957 млн. дол. Враховуючи загальну кількість населення сучасноїРосії (146 млн. 393 тис.) і її економічний потенціал (375 млрд. 345 млн. дол.),ми маємо усі підстави зробити припущення, що РФ, як і СРСР, неминуче потрапляєпід дію цих нових економічних і військових сил. Сьогодні Росія слабка. А якщотак — то її спробуютьрозчленувати.
Японія практично не приховує своєї зацікавленості щодо «північнихтериторій». За певного розвитку подій, з метою обмеження впливу Китаю,змушені будуть втрутитись у процес розподілу Росії Сполучені Штати. Інша ситуаціяз Китаєм. Він динамічно розвиває свою економіку й для того, щоб зберегти темп,потребує технологій, ресурсів, території і нових ринків збуту. Усе це є напівніч від його кордонів. Крім того, і це найважливіше, в Китаї забагато людей.
Згадаємо демографічні прогнози великого російського вченогоД.І. Менделєєва, який писав в 1902 р. [16]: «Необхідність… майбутньогонапору на нас з різних боків вбачається, на мій погляд, уже в тому, що у нас накожного жителя припадає в два рази більше землі, ніж для всього іншогонаселення планети (більше 15 га на душу в Росії і 7,7 в іншому світі, в тому числі в Німеччині — 1,0, в Китаї зпустелями Монголії — 2,6, в Японії — 0,9 і в США — 11,5 га на душу). На нас поки щемало напирають, тому що є Південна Америка, Австралія і, головне, Африка ізсвоїми пустелями і рідким населенням, але приріст населення нині такий великий,що ще через які-небудь 100, щонайменше 200 років, у всьому світі в середньомубуде так само тісно, як сьогодні в Німеччині, а навкруги нас — занадто тісно.Тому то нам необхідно заздалегідь, по-перше, влаштовувати свої достатки і всівнутрішні порядки, все своє приватне життя, розмножуватися швидше своїх сусідіві всього людства..., а, по-друге, нам необхідно, крім всього іншого, бутинапоготові, не розпливатися в миролюбстві, бути готовими зустріти зовнішнійнатиск… Грізними нам потрібно бути в війні..., а при тимчасових мирнихперіодах… поліпшувати внутрішні порядки, щоб з кожним новим захистомз'являтися з новою бадьорістю і з новим сильним приростом військових захисниківі мирних трудівників… Наша сила в єдності, підтриманні військового духу,доброчинній сімейності, яка примножує збільшення населення...»
На прикордонній з Китаєм російській території проживають 7-8 млн. росіян, а зіншого боку, кордону — 106 млн. китайців. Густота населення в найбільшзаселеному Приморському краї РФ — 13,5 особи на кв. км, а в Китаї — 130. Щодо Китаю, якийпрактично освоїв усю свою придатну до економічної діяльності територію, томігрувати він може лише на північ, оскільки в усіх інших напрямах демографічнаситуація ще складніша.
Незважаючи на те, що китайське керівництво твердо заявило провідмову від територіальних претензій до Росії, китайська політична і діловаеліта вважає, що в минулому Росія шляхом несправедливих і нерівноправнихдоговорів присвоїла півтора мільйона квадратних кілометрів китайськоїтериторії. Сьогодні, після оголошення стратегічного партнерства між Росією іКитаєм, і підписанням в рамках «Шанхайської п'ятірки» угоди продобросусідство, співробітництво і непорушність існуючих кордонів, Китайвідкрито не висуває територіальних претензій до РФ. Однак, як твердятьросійські аналітики, ще у 1989 р. в Китаї було прийнято закриту програму освоєння російськогоДалекого Сходу і залучення його в зону політичного і економічного впливу Китаю.
4. Україна як «геополітичний стрижень» за3.Бжезінським
З кінця XV ст. до середини XVII ст. наймогутнішоюєвропейською державою була Іспанія. Вона була також великою імперською заморськоюдержавою, плекаючи глобальні амбіції. До 1815 р. провідною європейськоюдержавою була Франція. До Першої світової війни Велика Британія здійснювалаглобальне морське панування в міру того, як Лондон перетворювався на головнийфінансовий і торговельний центр світу, а британський військово-морський флот «панувавна морях»… Велика Британія опиралася на витончену дипломатію рівновагисил. На 1914 р. лише декількатисяч британських військовослужбовців здійснювали контроль над приблизно 11 млн. кв. миль та майже 400 млн. небританськогонаселення.
Але ні одна з попередніх імперій (римська,китайсько-монгольська, британська) не мала справжньої глобальної влади. Навідміну від цього, сьогоднішні масштаби і ступінь проникнення американськоїглобальної могутності є унікальними. Америка стоїть на вершині у чотирьохвирішальних сферах глобальної влади:
1) у військовому плані вона спроможна досягти будь-якої точки земноїкулі і не має в цьому суперників;
2) у плані економічному вона залишається головним локомотивомглобального розвитку, навіть якщо в деяких аспектах їй кидають виклик Японія таНімеччина (жодна з яких не має інших атрибутів глобальної могутності);
3) у плані технологічному вона зберігає провідну роль у найновішихсферах;
4) у плані культурному, незважаючи на деяку грубуватість, вона маєнезрівнянну привабливість для всього світу, а надто для молоді.
Саме поєднання цих чотирьох факторів і робить Америку єдиноювсеосяжною глобальною державою.
Очолювана Америкою коаліція зберегла свою єдність, тоді яккитайсько-радянський блок розколовся менше як за два десятки років. Здебільшогоце пояснюється більшою гнучкістю демократичної коаліції, на відміну відієрархічної та догматичної, але й крихкої природи комуністичного табору. Учасникипершої поділяли спільні цінності, проте, без формальних доктринальних рамок. Удругому блоці наголос робився на ортодоксальному догматизмі, де лише один центрбув наділений правом тлумачити ідеологію.
Головні васали Америки були значно слабшими, ніж самаАмерика, тоді як Радянський Союз не міг протягом невизначеного часу ставитисядо Китаю як до свого підлеглого. Сприятливий результат був також досягнутийзавдяки тому, що американська сторона довела свою більшу динамічність векономічному і технологічному планах, а Радянський Союз поступово деградував іне міг ефективно конкурувати ні в економічному плані, ні у розвитку мілітарноїтехнології. Економічний занепад, у свою чергу, прискорив ідеологічнудеморалізацію.
Ідеологічнідогми також висотували творчий потенціал Радянського Союзу, роблячи йогосистему все жорсткішою, а його економіку все витратнішою і меншконкурентоспроможною в технологічному плані… Америка насправді значнобагатша, значно більше технологічно розвинена, набагато гнучкіша та більшноваторська у військовому плані, в соціальному аспекті — більш творча іприваблива. Тому… у тривалому змаганні терези в кінцевому рахунку переважили накористь Америки.
На кінцевий результат помітно вплинули культурні міркування.Коаліція, очолювана Америкою, позитивно сприйняла чимало атрибутів політичноїта соціальної культури Америки.
Більшість же центральноєвропейських васалів Росії відчувалидо неї культурну зневагу, а ще більшою мірою це відчувалося з боку її головногосхідного союзника, чиї політичні амбіції дедалі зростали, — Китаю.
Для жителів Центральної Європи провідна роль Росії означалаізоляцію від свого, як вони вважали, філософського та культурного дому — Західної Європи з їїхристиянськими традиціями. Ще гіршим було те, що їм доводилося терпітипанування народу, який вони, часто несправедливо, вважали культурно нижчим засебе.
Китай, для якого слово «Росія» означає «голодназемля», виявляв ще більш відкрите презирство. Хоча спочатку китайці чинилилише мовчазний опір претензіям Москви на універсальність радянської моделі, вжечерез 10 років після китайської комуністичної революції вони кинули відвертийвиклик ідеологічній зверхності Москви.
І, нарешті, в самому Радянському Союзі, половина населенняякого була неросійськими народами, почав зростати опір пануванню Москви.Поступове політичне пробудження неросіян означало, що українці, грузини,вірмени і азербайджанці стали розглядати радянську владу як форму чужоземногоімперського панування з боку народу, щодо якого вони не вважали себе культурнонижчими. В Середній Азії національні прагнення, можливо, були й слабшими, але вцьому регіоні бунтівничі настрої народів живилися від усе більшого відчуттяприналежності до ісламського світу.
Як і багато давнішніх імперій, Радянський Союз зрештоювибухнув і розпався, ставши жертвою не воєнної поразки, а дезінтеграції, щобула прискорена економічною та соціальною напругою.
На відміну від колишніх імперій сучасна всеосяжна і складнаглобальна система (яка базується на американському впливі) не являє собоюієрархічну піраміду. Америка радше перебуває в центрі взаємопереплетеноговсесвіту, де влада реалізується через постійні переговори, діалог,розпорошування та пошуки формального консенсусу, хоча ця влада й походить,зрештою, з єдиного джерела, а саме з Вашингтону, округ Колумбія. Ось в цьомуколі і повинні відбуватися силові ігри, причому за американськими внутрішнімиправилами.
В сучасному світі на новій політичній карті Євразії можнавизначити принаймні п'ять ключових геостратегічних гравців та п'ятьгеополітичних стрижнів (причому двоє з останньої групи можуть деякою міроюпретендувати й на роль гравців). Франція, Німеччина, Росія, Китай та Індія єголовними і активними гравцями, тоді як Великобританія, Японія та Індонезія,будучи дуже важливими країнами, на цю роль не підходять. Україна, Азербайджан,Південна Корея, Туреччина та Іран відіграють роль критично важливихгеополітичних стрижнів, хоча як Туреччина, так і Іран до певної міри є такожгеостратегічно активними.
Україна — нова і дуже важлива клітинка на євразійськійшахівниці — є геополітичним стрижнем, тому що саме її існування як незалежноїдержави допомагає трансформувати Росію. Без України Росія перестала бутиєвразійською імперією. Росія без України може і далі домагатися імперськогостатусу, але в разі успіху цих домагань вона стане переважно азіатськоюімперською державою з ризиком втягнутись у руйнівні конфлікти з пробудженнямнаселення Середньої Азії, якщо те не змириться з втратою своєї недавньоїнезалежності й дістане підтримку від дружніх ісламських держав на півдні.Китай, ймовірно, теж чинитиме опір будь-якому відновленню панування Росії надСередньою Азією.
Однак, якщо Москва відновить контроль в Україні з її майже 50 мільйонним населенням тавеликими ресурсами, а також доступом до Чорного моря, Росія автоматично зновуперетвориться на могутню імперію, що охоплюватиме Європу та Азію. ВтратаУкраїною незалежності мала б прямі наслідки для Центральної Європи,перетворивши Польщу на геополітичний стрижень на східному рубежі об'єднаноїЄвропи.
Майже, як і у випадку з Україною, майбутнє Азербайджану таСередньої Азії має ключове значення для визначення майбутнього Росії.
5. Україна, ЄС та ЄЕП
Україна потребує іноземних інвестицій, пільгового доступу доринків збуту для своєї порівняно неконкурентоспроможної продукції. Іншимисловами, Україна, покладаючись лише на свої сили, ризикує скотитися до таборукраїн, відсталих в економічному і науково-технічному відношенні. Вихід один — економічна інтеграція з нашими сусідами. Якщо це неможливо в західному напрямі,не варто зневажати можливостями інтеграції зі східними сусідами.
Відповідно всі фактори, що впливають на можливість Українистати повноправним членом Європейського Союзу, можна умовно поділити на двігрупи [21]:
1. Фактори, що залежать, власне, від України, її внутрішньої ізовнішньої політики, успіхів на шляху реформ та економічного розвитку,виконання своїх міжнародних зобов'язань тощо.
2. Фактори, що не залежать від України і не мають до неїжодного відношення, тобто такі, що виникають у процесі розвитку ЄС і тією чиіншою мірою впливають на можливість реалізації євроінтеграційних прагненьУкраїни.
Щодопершої групи факторів, то тут треба сказати, що хоча Україна заявляє про своюналежність до європейської цивілізації і визначає себе як європейська держава,все ж таки для багатьох західних європейців вона (незважаючи на всі офіційнізаяви) на практиці залишається частиною Євразії, приєднання якої до ЄС можепризвести до негативних наслідків.
Цілком зрозуміло, що економічно і технологічно відсталакраїна не може розраховувати на членство в ЄС. Крім того, Україна порівняно зкраїнами Центральної Європи має досить велику загальну чисельність населення(майже 50 млн.) і не може бути так швидко інтегрована в ЄС, як малі центральноєвропейськікраїни, скажімо, Естонія (1,3 млн.) чи Угорщина (10 млн.).
Серед незалежних від України факторів, що негативно впливаютьна її євроінтеграційні перспективи, слід назвати такі [21]:
Фактор «перевантаження»ЄС.
На думку багатьох західних експертів, в міру збільшеннякількості членів Євросоюзу зменшуватиметься його ефективність, ускладнитьсяпроцес ухвалення рішень, а ЄС може не витримати «навантаження» навітьз 12 нових країн-членів, яких вирішено прийняти в 2004-2007 pp. і які суттєвовідрізняються в економічному, соціальному і навіть культурно-цивілізаційномуаспектах. Внаслідок цього ЄС може перетворитися на вкрай неефективну,некеровану організацію.
Німецький фактор.
Розширення на схід особливо активно підтримує Німеччина. Яквважають деякі західні політики, Німеччина, активно підтримуючи вступ країнцентрально-східної частини континенту до ЄС, намагається частково відновитигеополітичні конструкції минулого. З історичної точки зору, значна частинаПольщі, Чехія, Угорщина, Хорватія, Словенія, Словаччина, частина Сербії(Воєводина), Боснія-Герцеговина протягом тривалого історичного періоду входилидо складу Австро-Угорщини та Німеччини. Країни Балтії також тривалий часзнаходилися під німецьким впливом. Таким чином, розширення ЄС на схід,безперечно, посилить економічні і політичні позиції насамперед Німеччини,особливо з погляду на той факт, що в Польщі, Чехії та Угорщині багатопромислових підприємств вже перейшли до рук німецьких фірм. Дехто вважає, щоіснує реальна перспектива посилення німецької економічної (і не виключенаможливість — демографічної) експансії на ті землі Польщі, які до війни належалиНімеччині.
Економічнийустрій Євросоюзу такий, що входження в нього України як відсталої країни мало бдля ЄС серйозні руйнівні системні наслідки. Це тільки в Росію — країнумакроекономічно й інституціонально (як і Україна) необладнану — можна вломитисяв стані і нерозвиненості, і невпорядкованості. Інша справа — Євросоюз, що являє собоюскладний, мистецьки сконструйований інституціональний устрій з найтоншимиуніфікованимимакрорегуляторами. І тут, в ЄС, як у випадку з чутливою до середовищаапаратурою,входженняневлаштованої країни може призвести до помилки безлічі деталей і, тим більше,регулятивних систем, свідомо розрахованих на взаємодію країн, близьких засвоїми економічними і соціальними параметрами. Перепад за рівнем розвитку міжУкраїною і ЄС занадто великий: ВВП на душу населення в Україні стосовно аналогічного показникаЄС — 15 %.
Технологічний фактор.
Перший технологічний устрій, сформований в 1770-1830 pp. базувався наінтенсивному розвитку у текстильній промисловості та використанні енергії води.Він базувався на широкому застосуванні парових двигунів і розвиткоммашинобудування.
Другий устрій (1830-1880 pp.) був пов'язаний ізстворенням мережі залізниць та морських шляхів. Економічними символами цьогоперіоду були вугілля і транспортна інфраструктура.
Третій уклад (1880-1930 pp.) базувався навикористанні в промисловому виробництві електроенергії, розвитку важкогомашинобудування та електротехнічної промисловості на основі сталевого прокату,становленні хімічної промисловості. То був період нафтового буму в США, створенняпотужного воєнно-промислового комплексу в Європі, широкого впровадженнярадіозв'язку і телекомунікацій. Розвивалося виробництво автомобілів та літаків,кольорових металів, алюмінію, пластмас, товарів тривалого користування.З'являлися величезні фірми, картелі та трести. Дрібні компанії поглиналисявеликими, відбувалася концентрація банківського і фінансового капіталів.
Четвертий устрій (1930-1980 pp.) базувався на подальшомурозвитку енергетики із використанням нафти, нафтопродуктів та газу, а такожзасобів зв'язку, нових синтетичних матеріалів. Це ера масового виробництваавтомобілів, тракторів, літаків, різноманітних видів озброєнь, товарівтривалого користування, будівництва швидкісних автомагістралей, аеропортів.З'являються та інтенсивно поширюються комп'ютери і програмні продукти для них.Атом спочатку використовується у воєнних, а згодом і в мирних цілях. На ринкупанує олігопольна конкуренція, утворюються транснаціональні корпорації.
П'ятий устрій, що почався в середині 80-х pp. XX ст., опирався надосягнення в галузі мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, генної інженерії,освоєння нових видів енергії, космічного простору, супутникового зв'язку тощо.Він пов'язаний з переходом від розрізнених фірм або навіть транснаціональнихкорпорацій до єдиної мережі компаній, що з'єднані електронними засобамизв'язку, тісно взаємодіють у галузях технології, контролю якості продукції,планування інвестицій.
Сьогоднів Україні за таким показником, як випуск продукції, вищі технологічні устрої — п'ятий та шостий — становлять близько 4%, причому шостий технологічний устрій,що визначає перспективи високотехнологічного розвитку країн у майбутньому, унашій країні майже відсутній (менше 0,1%). Близько 58% виробленої продукціїприпадає на найнижчий, третій технологічний устрій (технології промисловостібудівельних матеріалів, чорної металургії, суднобудування, оброблення металу,легкої, деревообробної, целюлозно-паперової промисловості) та 38% — на четвертий.За показником фінансування науково-технічних розробок склалася така ситуація:майже 70% коштів сьогодніпоглинає 4-й і лише 23% — п'ятийтехнологічний устрої. Інноваційні витрати розподіляються таким чином: 60% — четвертийтехнологічний устрій і 30% — третій (сумарно — 90%), а п'ятий становить лише 8,6%. Стосовноінвестицій, які, власне, і визначають майбутнє на найближчі 10-15 років, маємотакі пропорції: 75% спрямовуються у 3-й технологічний устрій і лише 20% та 4,5%- у четвертий і п'ятий технологічні устрої відповідно. У технологічній частинікапітальних вкладень (технічне переозброєння та модернізація) 83% припадає на третійтехнологічний устрій і лише 10% — на четвертий.
Наведені дані свідчать про досить складну ситуацію, щоспостерігається в економіці України, оскільки сьогодні закладається майбутняструктура випуску продукції, де домінуватиме третій технологічний устрій.
В країнах — світових лідерах технологічного прогресу нинізакладаються основи сьомого технологічного устрою, що пов'язаний із створеннямтехнологій «холодного» термоядерного синтезу, що має докоріннозмінити енергетичний потенціал земної цивілізації. Розвиваються галузі шостоготехнологічного устрою (біотехнологія, зокрема клітинна біологія; аерокосмічнапромисловість; нанотехнології; нові матеріали; оптоелектроніка; системи штучногоінтелекту; мікроелектроніка; фотоніка; мікросистемна механіка; інформаційнісупермагістралі; програмне забезпечення і засоби імітації; молекулярнаелектроніка; системи управління персоналом) та п'ятого (фармацевтична,автомобільна, хімічна, інструментальна промисловість) [22]. Як відомо, сутністьнової економіки полягає в тому, що в ній роль головного виробничого ресурсуграють знання і інформація. Ефективність нової економіки забезпечуєтьсяпрогресивною науковою базою, впровадженням високих технологій тощо. США, створившиінформаційне суспільство, стали визнаним лідером в інформаційному ікомунікаційному секторах світової економіки. Сьогодні компанії США майжеповністю віддали переважно країнам Південно-Східної Азії виробництво побутовоїдомашньої техніки, Латинської Америки — текстильне і швейне виробництво,європейцям — свій внутрішній ринок дорогих представницьких автомобілів тапарфумів (хоча і те і інше може високоякісно вироблятися в самих СполученихШтатах). При незначному зростанні виробництва в традиційних галузях іскороченні експорту відповідної продукції із США на світовий ринок сьогоднівипереджуючими темпами розвиваються наукомісткі та понаднаукомістківиробництва, які домінують у загальному експорті американської промисловоїпродукції. Сьогодні на США припадає майже 42% світового ринкувисокотехнологічних видів сучасного озброєння, унікальних приладіврізноманітного призначення, найновіших модифікованих комп'ютерних програм,більше 30% літальних апаратів, більша частина номенклатури композиційних таінших матеріалів із заданими параметрами, які використовуються в світовійпромисловості [23].
Проблемою є сумісність України з Заходом і за критеріямисистеми цінностей, тобто цивілізаційними параметрами. Замість законослухняностів наявності правовий нігілізм. Лише 7 % літніх і 5 % молодих людей в Українісповідають законослухняність як цінність. Крім того, індивідуалізм українськийв принципі протилежний західному (богоподібність, магнетизм, прагнення братинові і нові висоти) і має хутірський, що роз'єднує, замішаний на заздростіхарактер. В такій ситуації Україні важко спочатку усвідомити, що шлях у Європувідкриється для України не в результаті потурань і доброї волі ЄС, а внаслідокпідтягування країни до рівня розвитку і цінностей членів Євросоюзу, причому неформально, як це відбувалося дотепер, а реально, тобто за рахунок глибиннихякісних і структурних змін [24].
Для вступу до ЄС Україні необхідно одночасно виконати триголовні умови: досягти європейського рівня в галузі демократії і громадянськогосуспільства, розвитку технологій і продуктивності праці, підвищення рівня життягромадян. На сьогодні Україна не наближається до європейських критеріїврозвитку, а стрімко віддаляється від них. Машинобудування скоротилося в 3 рази, легкапромисловість- у 8 разів, електронна галузь — в 100 разів. В 1991 р. енергоємністьвиробництва становила 0,8 кг умовного палива на 1 дол. ВВП, в 2002 р. -уже 2 кг, тоді як в ЄС — всього 0,2 кг, або в 10 раз менше. Якщо цей показник не зміниться,Україну не приймуть в ЄС. Крім того, стандарт життя як показник відношеннядоходів 10% найбагатшоїчастини населення до доходів такої ж чисельності найбіднішого в ЄС становить 6:1, а в Україні — 40:1 [25].
Сучасна політична атмосфера в ЄС несприятлива дляєвропейських амбіцій України. Щодо створення зони вільної торгівлі, це питанняможе зайняти головне місце в діалозі з ЄС в найближчі 1-2 роки після вступуУкраїни доСОТ.Як і у випадку з переговорами відносно вільної торгівлі з Росією, слідочікувати від ЄС аналогічної твердої позиції захисту окремих вразливих секторіввласного ринку від конкурентоспроможного українського експорту і просуваннявласних конкурентоспроможних товарів на ті сегменти ринку України, денаціональні гравці знаходяться на рівні «немовлят».
Особливий інтерес у зв'язку з цим може становити угода простворення Європейської економічної зони (ЄЕЗ), яка об'єднує ЄС і країниЄвропейської асоціації вільної торгівлі (Норвегію, Ліхтенштейн і Ісландію).Документ про ЄЕС усуває експортні й імпортні мита в торгівлі промисловимитоварами, спрощує митний контроль на кордонах і передбачає адміністративнувзаємодопомогу в прийнятті митних процедур. Ефект режиму вільної торгівліпідсилюється рядом додаткових протоколів до угоди з приводу гармонізації технічнихстандартів та вимог, фітосанітарних і ветеринарних заходів, правил захистуспоживачів, сфери енергетики, транспорту, фінансових послуг, інтелектуальноївласності, свободи руху працівників тощо.
Як відомо, ЄС підписав з Російською Федерацією в 2003 р. документ простворення «чотирибічного простору» в сфері руху товарів, послуг,капіталу і людей. В довгостроковій перспективі для України модель ЄЕС повиннарозглядатися не як альтернатива членству в ЄС, а як остання сходинка на цьомушляху і як можливість тверезо зважити усі переваги і недоліки [26].
Прихильники ЄЕП стверджують, що передбачені в ньому механізмиможна буде використати як інструмент [27]:
— відновлення перерваних розпадом СРСР кооперативних зв'язківта пожвавлення роботи тих галузей промисловості й окремих підприємств, що зупинилисьчи потрапили у стагнацію;
— збереження ринків Росії та інших країн СНД для українськихтоварів;
— зміцнення економіки України;
— забезпечення Україні доступу до дешевих російськихенергоносіїв;
— підвищення рівня життя громадян України;
— сприяння вступу України до ЄС.
Не всі ці аргументи є обґрунтованими. Так, наприклад, у мірурозбудови Україною власної системи зовнішньоекономічних зв'язків Росія втрачалароль головного центру економічного тяжіння. Не в останню чергу це сталось черезїї відмову запровадити у відносинах з Україною режим вільної торгівлі і черезвведення нею численних обмежень на товари українського походження.
Закритістьросійського ринку й перехід України в 1997 р. на світові ціни за енергоносіїзумовили переорієнтацію українських підприємств на ринки в інших регіонах. Унаслідокцього окреслилась стабільна тенденція зменшення обсягів українського експортудо Росії та країн СНД і їх збільшення у торгівлі з країнами решти світу. Заданими Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, у першійполовині 2003 р. на країни СНД припадало 25,3 % українського експорту, тоді як39,1 % українських товарів споживали країни Європи, 24,9 % — країни Азії, 5,6 %- країни Африки і 4,9 % — країни Північної та Південної Америки.
Завдяки геоекономічній диверсифікації українського експортупротягом останніх років відбувається стале збільшення обсягів зовнішньоїторгівлі України при позитивному сальдо. Це дозволяє перекривати негативнесальдо, яке Україна має в торгівлі з країнами СНД через великі обсяги імпортуенергоносіїв, насамперед із Росією (обсяг їх сумарного імпорту з цих країн перевищує45 %).
У 2002 р. при негативному сальдо у торгівлі з країнами СНД(близько 3-4 млрд. дол.) загальне позитивне сальдо зовнішньої торгівлі Українитоварами і послугами зросло до 3,7 млрд. дол., при рекордному обсязізовнішнього торговельного обігу приблизно у 40 млрд. дол.
Звичайно ринок ЄС набагато більший і перспективніший, ніжринки Росії та країн СНД (таблиця 5.1).
Таблиця 5.1 — Питома вага провідних регіональних об'єднань в світовихекономічних показниках, 2000 p., %
НАФТА ЄС АТЕС* СНД Населення 5 7 34 5 ВВП (за ПКС) 26 24 29 3 Державні витрати 21 40 21 1,5 Експорт 17 43 25 2 Споживання енергії 30 18 17 12 Інновації 19 19 36 3* без членів НАФТА.
У 2002 р. ВВП країн-членів ЄС дорівнював 9 145 682 млн. евро, що становитьприблизно 10трлн.дол. США.ВВПРосії у 2002 р. становив 346 млрд. дол. США, не дотягуючи дорівня такої невеликої європейської держави, як Нідерланди, ВВП якої становить приблизно 370 млрд. дол. США (368 392 млн. евро).
Якщопорівняти ринок ЄЕП із ринком розширеної Європи, то ємність і ВВП європейського ринку у 25 разів більші, ніж ВВП ринку Росії та іншихучасників ЄЕП. Крім того, ємність і якість ринку визначаються не площеютериторії, не кількістю населення і навіть не наявністю сировинних ресурсів, а,насамперед, фінансовою платоспроможністю країни (держави і населення) та їїтехнологічною розвиненістю.
Величезний ринок ЄС, як багатий і ємний, орієнтує навпровадження інноваційних випереджальних моделей економічного розвитку,стимулює виробництво конкурентоспроможної продукції, забезпечує досягненнявисоких стандартів якості життя.
Ринок Росії технологічно менш розвинений, порівняноневибагливий і може забезпечити полегшені умови збуту української експортноїпродукції в режимі вільної торгівлі. Однак світова практика конкурентноїборотьби свідчить, що орієнтація на нерозвинені й невибагливі ринки є негативнимкон'юнктурним чинником, який стримує виробничий прогрес, прирікає на технологічнийзанепад і, зрештою, призводить до втрати навіть таких ринків.
Не ігноруючи ринок Росії, необхідно обґрунтовано обратипріоритетний шлях геоекономічного розвитку України у стратегічному вимірі.Російський ринок досить великий і має важливе значення для України. При цьомуслід враховувати те, що джерела економічного зростання в Україні і Росіїпринципово різні, що зумовлює кардинальні структурні відмінності їх економік.
Економіка Росії, як і економіка Казахстану, має чіткоокреслену сировинну спрямованість. Саме сировинні продукти, насамперед нафта йгаз, домінують у експорті цих країн. їх сировинні комплекси споживають левовучастку інвестицій. Зростання російської економіки на три чверті забезпечуєтьсянафтогазовим комплексом.
Через різні причини зниження цін на російські енергоносіїсуперечить інтересам як Росії, так і України. У разі продажу Україніенергоносіїв за внутрішніми російськими цінами значно зменшаться надходження додержавного бюджету РФ. Крім того, у досить невигідному становищі опиниться російськийтоваровиробник, оскільки такий захід зменшить собівартість українськоїпродукції і збільшить її конкурентоспроможність .
У будь-якому випадку Україні годі сподіватись на одержаннядешевих російських енергоносіїв. Хоча, як це не парадоксально, одержанняУкраїною російських енергоносіїв за неринковими цінами суперечить її коріннимжиттєво важливим національним інтересам. Застосування в Україні ринкових цін наенергоносії стимулює запровадження енергозберігаючих технологій тамодернізованого обладнання для виробництва конкурентоспроможних товарів. Цятеза підтверджується досвідом США [28]. Це забезпечує стабільне економічнезростання і збільшення обсягів українського експорту.
Перехідна низькі неринкові ціни на російські енергоносії може забезпечити лишекороткочасні переваги, а в довготерміновій перспективі зашкодить завершеннюформування в Україні сучасної технологічної ринкової економіки. За таких умовРосія практично утвердиться як монопольний постачальник енергоносіїв, іенергозалежність України стане перманентною та абсолютною з усіма наслідкамидля безпеки держави, що з цього випливають.
На думку фахівців, формування ЄЕП призведе до згортанняокремих галузей української економіки, насамперед вугільної таавтомобілебудівної, що перетворить цілі регіони України у зони соціальноголиха.
Оцінка наслідків для України її участі у проекті ЄЕП буденеповною і неякісною без урахування наявності кардинальної різниці та глибинногоконфлікту між геополітичними цілями й інтересами України і Росії. На відмінувід України, пріоритетним геополітичним орієнтиром Росії є не членство уЄвросоюзі та Північноатлантичному альянсі, а відновлення на пострадянськомупросторі "єдиної великої Росії"", яка могла б бутисамодостатньою і взаємодіяти на рівних із ЄС, НАТО, США, Японією, Китаєм. Євроатлантичнийінтеграційний курс України, кінцевим результатом якого має стати повноправнечленство України в ЄС та НАТО, унеможливлює реалізацію плану відновлення "єдиноївеликої Росії" на пострадянському просторі.
Повномасштабна реалізація проекту ЄЕП за російським сценарієммає триєдину стратегічну мету [27]:
1) створити нездоланні перешкоди для здійснення Україною їїєвроатлантичного інтеграційного курсу — короткотермінова мета;
2) сформувати інтеграційне об'єднання, яке включатиме Українуі відіграватиме роль економічного ядра нового політичного союзу піддомінуванням Росії (Російської ліберальної імперії — за термінологією А.Чубайса) — середньотерміновамета;
3) сприяти відновленню статусу Росії як великої держави — кінцева довготерміновамета.
Немає жодного сумніву в тому, що проект ЄЕПвикористовуватиметься антиукраїнськими силами як інструмент відродження "єдиноївеликої Росії" за рахунок руйнування України, оскільки впливова російськаеліта й пересічні росіяни у своїй переважній більшості свято переконані, щоукраїнський народ — це частина російської нації, незалежна Україна — геополітична аномалія і загроза Росії та що без України Росія — геополітичнонезавершена.
Російська сторона вважає мінімальним рівнем інтеграції в ЄЕПмитний союз і вже зараз наполягає на створенні зони вільної торгівлі у виглядімитного союзу або запровадженні митного союзу одночасно із зоною вільної торгівлі.
ДляУкраїни верхня межа співпраці у ЄЕП — це проста класична зона вільної торгівлі,режим якої не передбачає ні проведення загальної зовнішньоторговельної і митноїполітики щодо третіх країн, ні функціонування будь-яких наднаціональнихорганів. Інакше кажучи, зона вільної торгівлі, режим якої відповідаєнаціональним інтересам України, має неодмінно формуватись відповідно допринципів та правил СОТ. Лише в такому випадку зона вільної торгівлі в рамкахЄЕП сприятиме економічному розвитку України і розширюватиме її евроінтеграційніможливості [27].
Висновок
На підставістатистичних даних ми розглянули економіку України в умовах глобалізації. Намитакож були розглянути економіки Росії, та ЄС і ОЄП, були розглянуті основніриси Росії в глобальному світі в порівнянні з економікою України.
Література
1. Бжезінський 3. Велика шахівниця. Америка і її провідна роль та геостратегічні імперативи // Всесвіт. — 1999. — № 2.
2. Саломон К. Культурная экспансия и економическая глобализация // МЭМО. — 2000. — № 1.
3. КухарскаяН.А. Украина и Европейский Союз // МЭМО. -2005. -№ 1.-С. 100-106.
4. Сакс Ч.Д. Новая карта мира // Дзеркало тижня. — 2000. — 15 июля.
5. niisp.gov.ua.
6. Теракт11вересня: збитки обраховано повніфстю // Дзеркало тижня. — 2002. — 23 листопада.
7. ПозняковЭ. Изменение климата на Земле? Причины и возможные последствия //МЭМО. — 2005.- № 4.
8. Дорогая «Катрина» // http:www.rtr-vesti.ru.
9. Саприлін В. Нафтовий вимір військової операції проти Іраку //Дзеркало тижня. — 2003. — № 6.
10. Василенко В. Дружні порадиі вимоги російських «вболівальників» за долю України // Дзеркалотижня. — 2005. — №32 (560).
11. Путін вважає, що Росія і Україна — це як Східна і ЗахіднаНімеччина // www.npaBfla.com.ua.
12. Путин «снова перегнул палку», а Газпром пользуется" методами бандитизма и шантажа"// www.pravda.com.ua.
13. Мостова Ю. Україна: гамлетівський вибір // Дзеркало тижня. -2005. -№ 25.
14. Дацюк С. Десять претензій до влади та опозиції в Україні на тлігазової кризи для УП // www.pravda.com.ua.
15. Возняк Т. Чого добивається Путін? Геополітичний аспект газовогоконтрнаступу Росії для УП // www.pravda.com.ua.
16. Менделєєв Д.И. Сочинения. М.: Изд-во АН СССР, 1954. — Т. XXIV.
17. Чубайс: Ліберальна імперія — це захоплення України російськимбізнесом // pravda. com.ua. — 2003. — 13 листопада.
18. Сухоруков А. Антикризова політика розвинутих країн // Економіка України. — 2004. — № 8.
19. Гальчинський А. «Обережно!» — Росія // Дзеркало тижня. -2003.-№ 19.
20. www.vopreco.ru/rus/archive.files/n 1 2000.
21. Фомін С. Інтеграційні процеси та пошук зовнішньо-економічнихпріоритетів України // Євроекономічний вимір інтеграції. Аналітичнийщоквартальник. — 2003. — № 2.
22. Гармаш С. Операция «ширма» или, как Ахметов вДонбасе элите менует // pravda.com.ua
23. Єрохін С. Технологічні уклади, динаміка цивілізаційних структур таекономічна перспектива України // www.soskin.info
24. Пахомов Ю. Звивистий шлях у Європу // Економічний часопис. — 2004.
25. Кухарская НА. Украина — Европейский Союз // МЭМО. -2005. -№ 1.-С. 100-106.
26. Бобицький Л.Н. Україна — ЄС: на шляху до нової угоди // Дзеркало тижня. — 2006. — 14 січня.
27. Василенко В. Що Україні робити з ЄЕП // Дзеркало тижня. -
2004.-№ 13 (488).
28. Якель Р. Рейтинг «Західної компанії „ДАКОР“зростає, і перш за все кредитний // Дзеркало тижня. — 2005. — 16 квітня.