Реферат: Державне регулювання підприємництва у сільському господарстві

Зміст

Вступ. 2

Розділ 1 Теоретичні засади державногорегулювання підприємницької діяльності в сільському господарстві. 3

1.1 Поняття та сутність державного регулюванняв сільському господарстві. 3

1.2 Правові методи регулювання сільськогогосподарства. 5

1.3 Державний вплив на сільськогосподарськепідприємництво в умовах ринкової економіки. 8

Розділ 2. Державне регулювання підприємницькоїдіяльності у сільському господарстві в Україні та в світі 14

2.1 Особливості державного регулюванняпідприємницької діяльності у сільському господарстві у різних країнах. 14

2.2 Кооперація та її регулювання. 17

Розділ 3. Шляхи вдосконалення державногорегулювання підприємницьої діяльності у сільському господарстві. 21

Висновок. 24

Список використаної літератури. 25

Вступ

Розвитоксільського господарства в Україні та поступовий перехід до ринкової економікизумовлюють необхідність поглибленого вивчення теми державного регулювання усільському господарстві, а саме державного регулювання підприємницькоїдіяльності.

Реалізаціярадикальної економічної й інституціональної реформи, розвиток ринкових відносинлегалізували підприємницьку діяльність як основну форму розвитку агробізнесу, підприємницькоїдіяльності у сільському господарстві. Підприємництво створює загальнусоціально-економічну основу ринкової економіки, в агропромисловий комплексявляє собою невід’ємний атрибут ринкової системи господарювання, необхідну ідостатню умову для її виникнення і розвитку. За рівнем поширення аграрногопідприємництва можна зробити висновок про масштаби та якість ринкових відносин,ефективність виробництва в цілому у тій чи іншій країні. Економічний устрій,який не вирішив проблеми створення цивілізованих форм підприємництва, не маєперспектив розвитку і врешті-решт приречений на руйнацію. Підприємництво усільському господарстві правомірно розглядати як метод господарювання, спосібмотиваційного стимулювання високопродуктивної трудової активності, досягненнявисоких результативних показників ефективності виробничо-комерційної діяльностісуб'єктів аграрного і продовольчого ринків. Тому дослідження аграрної економікиринкового типу потребує розкриття змісту і форм підприємництва.

Розділ 1. Теоретичні засади державного регулюванняпідприємницької діяльності в сільському господарстві

1.1Поняття та сутність державного регулювання в сільському господарстві

Підприємницькаформа економічних відносин припускає економічну волю, самостійність івідповідальність бізнесу у всьому, включаючи розробку стратегії і тактикиконкурентної боротьби, інвестування й окупності вкладеного капіталу, визначенняпотреб, оцінки ринкової кон’юнктури і результатів господарювання. Системагосподарювання формується під впливом двох груп факторів: тих, що забезпечуютьзбереження існуючого стану системи (факторів функціонування) і тих, щозабезпечують її розвиток, досягнення визначених цілей (факторів розвитку). До факторівфункціонування і розвитку підприємницької діяльності в системі агробізнесу слідвключити такі системні компоненти: спеціалізація, кооперація, інтеграція,концентрація, інтенсивність, управління, техніка і технологія. У свою чергу,системні компоненти знаходяться в діалектичній взаємодії із системо утворюючимискладовими: природними, біологічними, політичними, науково-технічними,соціально-демографічними, організаційно-правовими, економічними. Взаємодіяфакторів функціонування і розвитку ініціює появу структурних і функціональнихзмін у системах господарювання агропромислового комплексу.

АПК(агропромисловий комплекс) — сукупність галузей народного господарства,зайнятих виробництвом продукції сільського господарства, її зберіганням,переробкою і доведенням до споживача.

Світовий досвідекономічного розвитку свідчить про те, що відмінність у суспільних устрояхобумовлюється передусім ступенем впливу на нього держави. Коли держава зовсімне втручається в економіку, то це модель класичного (дикого) капіталізму,суспільні відносини якого засновані на приватній власності. Втручання держави векономіку, в усі її інфраструктури характерне для тоталітарної системи,державного соціалізму, де основу суспільних відносин становить державнавласність.

Обмежене втручаннядержави в економіку — у якісь сфери більше (скажімо, в економічну та соціальнуінфраструктури), у якісь — менше (виробничу і фінансово-кредитну) — притаманнезмішаній економіці, де всі форми власності рівноправні й рівноцінні.

КонституціяУкраїни дає права кожному громадянину володіти, користуватися і розпоряджатисясвоєю власністю, здійснювати підприємницьку діяльність, не заборонену законом.Держава забезпечує захист цих прав, прав конкуренції в підприємницькійдіяльності. Однак вона не допускає зловживання монопольним становищем на ринку,неправомірного обмеження конкуренції і недобросовісну конкуренцію. Державаздійснює контроль за якістю продукції, робіт і послуг, за тим, щоб використаннявласності не завдавало шкоди правам і свободам інших громадян, інтересамсуспільства (статті 41, 42). Отже, державне регулювання відносин у сферівиробничої, господарської діяльності в умовах переходу до ринкової економіки, зодного боку, виходить із принципів невтручання державних органів безпосередньов діяльність суб'єктів господарювання, крім випадків, передбаченихзаконодавством, а з другого — держава не може стояти осторонь організації,упорядкування господарської діяльності та контролю за нею. Теоретичні розробкивидатних економістів і практика функціонування ринкової економіки розвиненихкраїн світу підтверджує цю тезу.

Таким чином, піддержавним регулюванням господарських відносин у цілому і аграрних зокремарозуміють цілеспрямований вплив держави на ці відносини шляхом виданнянормативно-правових актів, організації діяльності державних органів, якіздійснюють це регулювання переважно економічними методами.

ЗаконодавствоУкраїни встановлює, що втручання в господарську та іншу діяльність підприємстві підприємців, зокрема сільськогосподарських підприємств і селянських(фермерських) господарств, з боку державних чи інших органів, а також посадовихосіб не допускається. Збитки, заподіяні суб'єктам господарювання неправомірнимвтручанням у їхню діяльність, підлягають відшкодуванню за рахунок винних.

Але ці положенняне обмежують прав державних органів щодо здійснення контролю за діяльністюсуб'єктів господарювання (ст. 3 Закону «Про селянське (фермерське)господарство», ст. 26 Закону «Про колективне сільськогосподарськепідприємство»).

Органи державногоуправління у своїх відносинах з суб'єктами господарювання в умовах ринкувпливають на їхні інтереси завдяки податковим і фінансово-кредитним важелям,коли встановлюють ставки відсотків за державними кредитами, податкові пільги,цільові дотації, розміри економічних санкцій; систему резервів, ліцензій,лізингу, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи; програми економічногоі соціального розвитку та інші загальнодержавні і регіональні програми;державні замовлення на виконання робіт і поставок для державних потреб.

Державазабезпечує суб'єктам господарювання (незалежно від форм власності) однаковіправові та економічні умови; сприяє розвитку ринку, здійснює його регулювання,використовуючи економічні важелі і стимули, реалізує антимонопольні заходи;забезпечує пільгові умови підприємствам, які застосовують прогресивнітехнології, створюють нові робочі місця; стимулює розвиток малих підприємств(ст. 3 Закону «Про підприємства в Україні», ст. 15 Закону «Пропідприємництво»).

1.2Правові методи регулювання сільського господарства

У науці аграрногоправа наповнені певним правовим змістом поняття методів аграрного права. Порядз цим у ній розмежовуються правові методи, властиві правовим методамрегулювання суспільних відносин, що становлять зміст аграрних правовідносин,мають свій власний предмет, характеризуються певними суспільними правовимиознаками. Такий своєрідний метод правового регулювання є властивим і правовомуінституту аграрного права — державно-правовому регулюванню сільського господарства.

Правові методирегулювання перебувають у прямій залежності від тих двох основних складовихцього правового інституту — державного управління сільським господарством, щостосується діяльності державних сільськогосподарських підприємств, та колективнихсільськогосподарських підприємств і приватних селянських (фермерських)господарств.

Зміст іособливості правових методів регулювання сільського господарства безпосередньозалежать від суспільного призначення цілей, змісту законів і підзаконних (нормативно-правових)актів, що становлять у своїй єдності джерела аграрного права. Враховуючинедержавний характер колективних сільськогосподарських підприємств і селянських(фермерських) господарств відповідну правову значимість при цьому має юридичнасила норм, вміщених у цих джерелах аграрного права.

У процесіздійснення державно-правового регулювання діяльності колективних і державнихсільськогосподарських підприємств і господарювання селян-фермерівзастосовуються правові методи прямого веління (імперативу) і метод порад,рекомендацій.

Правовий методпрямого веління в першу чергу стосується додержання вимог Конституції України.Усі громадяни, а ними є працівники державних сільськогосподарських підприємств,члени колективних сільськогосподарських підприємств і власники селянського(фермерського) господарства, згідно з ст. 67 Конституції України зобов'язанісплачувати податки і збори. Згідно з чинним податковим законодавствомвідповідні податки і збори сплачують усі суб'єкти аграрного права, що маютьправа юридичної особи.

Обов'язковою длядержавних і колективних сільськогосподарських підприємств та селянських(фермерських) господарств є норма ст. 49 Конституції України про охоронуздоров'я громадян. У цих виробничо-господарських утвореннях громадянивиступають як їхні робітники, спеціалісти і члени КСГП (колективне сільськогосподарськепідприємство). На них повною мірою поширюються норми Закону «Про охоронупраці» та ряд нормативно-правових актів, спрямованих на додержання технікибезпеки і виробничої санітарії. Зазначені правові норми і правовідносини, якіпри цьому виникають є адміністративно-правовими і внаслідок цього єімперативними. Адміністративно-правова відповідальність настає в разі вчиненняадміністративного проступку. Порушення аграрно-правових норм, що стосуютьсяправил техніки безпеки праці і виробничої санітарії і визначенівнутрішньогосподарськими локальними правовими нормами, тягнуть за собоюдисциплінарну відповідальність. За своєю правовою сутністю такі локальніправові норми є нормами прямого веління, застосовуваними в межах підприємства.

Колективнісільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, спілкиселян, сільськогосподарські акціонерні товариства — всі вони є організаційноюформою виробничо-господарського спілкування з метою створення свогоколективно-кооперативного підприємства, для одержання продуктів харчування ісільськогосподарської сировини, для задоволення своїх потреб та їх реалізації,для одержання прибутків, досягнення інших статутних цілей, їхня виробничо-підприємницькадіяльність базується на їх праві власності на засоби і продукти виробництва,колективної трудової участі на засадах самоврядування, на праві спільноїколективної і особистої власності членів підприємства на землюсільськогосподарського призначення.

Ця діяльністьпровадиться на підставі чинного аграрного законодавства і за умовою певногодержавного керівництва. Суспільство в особі держави і органів державногоуправління сільським господарством, виходячи із вищенаведенихорганізаційно-правових, економічних і соціальних ознак колективних підприємствмає враховувати їх при визначенні правових методів державного керівництва цимиколективними підприємствами.

Нагромаджений забагато років досвід взаємин між державою з її органами державного управління іколективними сільськогосподарськими утвореннями свідчить про доцільністьзастосування правового методу рекомендацій, порад. Вони сприймаються кожнимконкретним КСГП як такі, що їх доцільно прийняти і застосовувати в своємупідприємстві.

МінагропромУкраїни в межах своїх повноважень на виконання актів аграрного законодавствавидає накази, організовує і контролює їх виконання. Визначені ними рішення єобов'язковими для виконання центральними і місцевими органами виконавчої влади,органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціямиусіх форм власності та громадянами. У процесі їх виконання колективні ідержавні сільськогосподарські підприємства враховують свої конкретні умовивиробничо-підприємницької діяльності, дотримуються свого Статуту, вимоггоспрозрахункової результативності та забезпечення інтересів працівниківпідприємства.

1.3Державний вплив на сільськогосподарське підприємництво в умовах ринковоїекономіки

Конкретні формирегулятивної діяльності держави пов'язані з правотворчою, правоохоронною,правозастосовною діяльністю. Використання тих чи інших форм обумовленохарактером завдань, конкретною ситуацією, а також іншими обставинами, щоскладаються в економіці в цілому та в сільськогосподарському виробництві іпов'язаних з ним галузях і сферах господарства зокрема. Правотворча формарегулятивної діяльності знаходить своє відображення у виданні органамизаконодавчої та виконавчої влади відповідних правових актів. Таким чином,уповноважені на це державні органи регулюють суспільні відносини у сферіпрогнозування виробництва та заготівлі сільськогосподарської продукції,забезпечення суб'єктів аграрного господарювання технікою, пальним, мінеральнимидобривами тощо.

Отже, в періодпереходу до ринкової економіки державне регулювання господарської діяльностімає сприяти становленню саморегулюючих факторів, притаманних їй, створеннюзаконодавчого середовища для ринкового суспільства.

Особливо гостропостало питання про необхідність зміни регулятивної функції держави в умовахстановлення ринку в провідній галузі народного господарства, якою є аграрна.Вона полягає в переході від безпосереднього управління до створеннясприятливого середовища для ведення господарства на селі.

Перехід відкомандно-адміністративної системи до ринкової означає, як уже зазначалося,відмову від директивного планування, від плану-закону, яким він був раніше, ізастосування індикативного планування. Останнє, згідно з Концепцією переходуУкраїни до ринкової економіки, являє собою систему необов'язкових для суб'єктівринкових відносин прогнозів та рекомендацій, а також скоординованих івзаємопов'язаних засобів побічного (непрямого) впливу через державнепідприємництво та розробку економічного і соціального розвитку країни.

Основними принципамиіндикативного планування є:

— поєднанняаналітичних і прогностичних методів для вивчення соціально-економічнихпроцесів, визначення конкретних об'єктів державного впливу;

— широкеінформування суб'єктів ринкових відносин про певні перспективи і прогнозисоціально-економічного розвитку для забезпечення їх необхідної орієнтації привиборі власних господарських рішень;

— застосуванняпереважно непрямих (побічних) регуляторів і нормативів для всіх суб'єктівринкових відносин;

— реалізаціяпрямого впливу на соціально-економічні процеси переважно через кошти державногобюджету.

Своєму впливу нагосподарську діяльність у цілому і аграрну зокрема держава надає, як ужезазначалося, силу правового акта.

Одним з такихактів є Закон України від 23 березня 2000 року «Про державне прогнозування тарозроблення програм економічного і соціального розвитку України». Цей Законвизначає правові, економічні та організаційні засади формування цілісноїсистеми прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвиткуУкраїни, окремих галузей економіки і окремих адміністративно-територіальниходиниць як складових частин загальної системи державного регулювання.

Системапрогнозних і програмних документів, за Законом, складається з прогнозівекономічного і соціального розвитку України на середньо- та короткостроковіперіоди; Державної програми економічного і соціального розвитку України накороткостроковий період; прогнозів на середньостроковий період та програм накороткостроковий період економічного і соціального розвитку АвтономноїРеспубліки Крим, областей, районів та міст; а також прогнозів розвитку окремихгалузей економіки на середньостроковий період та програм їх розвитку.

Закон не виключаєможливості, в разі необхідності, розвитку прогнозних і програмних документів натриваліший період.

Зазначеніпрогнозні та програмні документи розроблюються на основі комплексного аналізудемографічної ситуації, стану використання природного, виробничого,науково-технічного та трудового потенціалу, оцінки досягнутого рівня розвиткуекономіки, її конкурентоздатності та з урахуванням впливу зовнішніх політичних,економічних та інших факторів і очікуваних тенденцій зміни впливу цих факторіву перспективі.

Показники цихдокументів служать орієнтиром для розроблення суб'єктами господарської іпідприємницької діяльності власних прогнозів, планів, бізнес-планів та іншихдокументів.

Таким чином,індикативне планування здійснюється за допомогою двох видів документів:прогнозів і програм, які розробляються на середньостроковий та короткостроковийперіоди.

Прогнозекономічного і соціального розвитку на середньо-строковий період розробляєтьсяна п'ять років. В ньому мають міститися аналіз соціально-економічного розвиткукраїни за попередній період та характеристика головних проблем розвитку економікиі соціальної сфери; очікувані зміни зовнішньополітичної та зовнішньоекономічноїситуації та їх вплив на економіку країни; прогноз кон'юнктури на внутрішніх тазовнішніх ринках стратегічно важливих видів товарів та послуг. З урахуваннямцих чинників визначаються цілі та пріоритети економічного і соціальногорозвитку в середньостроковому періоді та пропозиції щодо напрямків державноїполітики в цей період, а також основні макроекономічні та інші необхідніпоказники і баланси економічного і соціального розвитку, в тому числі в розрізігалузей економіки, Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва таСевастополя.

Цей прогнозвикористовується під час розроблення проекту Програми діяльності КабінетуМіністрів України.

Прогнозекономічного і соціального розвитку України на короткостроковий періодрозробляється щорічно на наступній рік, і його показники використовуються длярозроблення Державної програми економічного і соціального розвитку та дляоцінки надходжень і формування показників Державного бюджету України, тобто взаємоузгодженаз Державним бюджетом щороку розробляється Державна програма економічного ісоціального розвитку України. В ній конкретизуються заходи, передбачені вПрограмі діяльності Кабінету Міністрів, та завдання, визначені в щорічномупосланні Президента України до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнєстановище України. В ній також повинні бути відображені основні макроекономічніпоказники, обсяги капітальних вкладень, державного замовлення та інші необхідніпоказники і баланси економічного і соціального розвитку, в тому числі в розрізігалузей економіки, Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва іСевастополя; перелік державних цільових програм, що фінансуватимуться внаступному році за рахунок коштів Державного бюджету України; показникирозвитку державного сектора економіки, зокрема отримання та використаннядоходів від розпорядження державним майном, ефективності використання об'єктівправа державної власності, розвитку казенних підприємств.

Щодо державнихцільових програм, то в них наводяться державні замовники цих програм; окреміетапи та терміни їх реалізації; обсяги фінансування кожної з програм за рахунокусіх джерел фінансування в наступному році, в тому числі за рахунок коштівдержавного бюджету.

Державна програмаекономічного і соціального розвитку України на наступний рік подається назатвердження до Верховної Ради одночасно з проектом Державного бюджету.

Галузеві програмирозвитку розробляються з метою реалізації державної політики щодо регулюваннярозвитку окремих галузей економіки. Перелік галузей, щодо яких розробляютьсяпрогнози і програми розвитку та терміни їх розроблення залежно від специфіки іпоставлених завдань, визначаються Кабінетом Міністрів.

Міністерствоаграрної політики, зокрема, здійснює макроеко-номічне прогнозування інормативне планування розвитку галузей агропромислового виробництва зурахуванням попиту і пропозицій на продовольчі товари; бере участь у складанніпрогнозних розрахунків потреб сільського господарства, садівництва,виноградарства в мінеральних добривах, засобах захисту рослин; здійснюєорганізаційно-методичне забезпечення розвитку галузей агропромисловоговиробництва, розробляє загальнодержавні баланси забезпечення потреб населення впродовольстві, бере участь у складанні галузевих балансів потреб усільськогосподарській продукції та продовольстві, а також визначенні державнихпотреб у цій продукції.

Державні потреби— це потреби України у продукції, необхідній для розв'язаннясоціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та їїбезпеки, створення і підтримання на належному рівні державних матеріальнихрезервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпеченняфункціонування органів державної влади, що утримуються за рахунок Державногобюджету України.

Правовими формамизабезпечення державних потреб є державне замовлення і державний контракт.Державне замовлення визначається згаданим законом як засіб державногорегулювання економіки шляхом формування на контрактній (договірній) основіскладу та обсягів продукції, необхідної для державних потреб, розміщеннядержавних контрактів на її поставку (закупівлю) серед підприємств, організаційта інших суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності.

З метоюорганізації робіт, пов'язаних із формуванням і розміщенням державногозамовлення на поставки продукції для державних потреб і контролю за їхвиконанням, Закон визначає державних замовників. Ними є: Верховна Рада та іншіоргани державної влади, уряд Автономної Республіки Крим, обласні, Київська таСевастопольська міські державні адміністрації, державні організації і установи,уповноважені Кабінетом Міністрів укладати державні контракти з виконавцямидержавного замовлення, тобто суб'єктами господарської діяльності всіх формвласності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потребвідповідно до умов укладеного державного контракту. Останній являє собоюдоговір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцемдержавного замовлення, в якому визначаються економічні і правові зобов'язаннясторін і регулюються взаємовідносини замовника і виконавця.

З цією ж метоюКабінет Міністрів визначає центральні органи виконавчої влади, які координуютьроботу державних замовників щодо розміщення цих поставок, доводять до державнихзамовників їх обсяги для укладення державних контрактів з виконавцями.

Розділ 2. Державне регулювання підприємницької діяльності усільському господарстві в Україні та в світі

2.1Особливості державного регулювання підприємницької діяльності у сільськомугосподарстві у різних країнах

Ціни насільськогосподарську продукцію. В 1924-1957 роках в СРСР застосовувалось кількавидів цін на сільськогосподарську продукцію: колгоспи продавали її позаготівельним та конвенційним цінам, радгоспи – по здаточним цінам. З 1958 рокуу зв’язку з відміною обов’язкових поставок всі ціни були замінені закупочнимицінами. Централізовано встановлювався їх середній рівень, а в союзнихреспубліках вони диференціювались по цінових зонах.

Зональна цінавстановлювалась на основі даних про середню багаторічну собівартість продукції.До неї додавався прибуток, достатній для того, щоб забезпечити запланові темпирозширеного відтворення в сільському господарстві (придбання додаткової техніки,добрив та ін.). Перед реформою розмір цього прибутку ( в процентах дособівартості ) складав приблизно 45-50%.

В 1970 роціджерела розширеного відтворення в сільському господарстві забезпечувалирентабельність на рівні 45%. З них 10% поступило не за рахунок прибутку, а зарахунок бюджетного фінансування радгоспів.

Зональні цінизабезпечували розширене відтворення в усіх цінових зонах. Це протиріччяінтересам переважного розвитку виробництва там, де для цього є кращі умови вищаефективність затрат. Тому перед реформою ставилось питання про укрупненняцінових зон з тим, щоб поступово припиняти виробництво в гірших природнихумовах і концентрувати його в кращих умовах виробництва. Очікувалось, що цеобумовить скорочення посівних площ в СРСР з 220-230 млн. га до 165 млн. га.

Ціни колгоспногоринку (базару) встановлювались в залежності від попиту та пропозиції. В основіцін кооперативної торгівлі знаходились ціни колгоспного ринку. При продажупродукції безпосередньо в крамниці і підприємства громадського харчуваннязастосовувались роздрібні ціни за мінусом торгової скидки.

В країнах ЄЕС начерговий рік затверджують об’єми виробництва того чи іншого видусільськогосподарської продукції і встановлюють крім базисних мінімальнізакупочні ціни (“гарантовані ціни”, ”ціни підтримки”). Якщо виробниксільськогосподарської продукції постачає продукцію згідно встановленим вимогам,він може розраховувати на підтримку — закупівлю його продукції по “гарантованихцінах”, ”цінах підтримки”.

Якщо об’ємзакупок перевищує встановлену квоту, на слідуючий рік “ціна підтримки”знижується з тим, щоб зменшити обсяг виробництва. Таким чином держава контролюєобсяг виробництва сільськогосподарської продукції, не допускає кризнадвиробництва. При цьому зберігається ринкове регулювання виробництва,конкуренція, що змушує виробників зменшувати витрати виробництва і підвищуватиякість продукції.

В 1991 роцічастка державних субсидій (безпосередні виплати, підтримання твердих цін інадання дешевих кредитів) в доходах фермерів займала в країнах Спільного Ринку49%, США — 30%, Канаді — 45%, Швеції — 59%, Японії — 66%, Фінляндії — 71%,Норвегії — 77% та Швейцарії — 80%.

Аналогічнорегулюються ціни на зернові культури, молоко, сир, масло в США. Фермер, якійвирощує зерно, отримує від міністерства сільського господарства кредит іповертає його після реалізації врожаю. Якщо ринкові ціни падають нижче рівняконтрольних цін, встановлених конгресом, фермер може здати врожай державі поконтрольних цінах, сплативши за рахунок цього борг і отримуючи виторг.

В останній час взв’язку з необхідністю підвищити конкурентоздатність сільськогосподарськоїпродукції США адміністрація обмежує дотації для фермерів. Знижуються контрольніціни. Державні видатки на підтримання цін пшениці і кукурудзи скоротилися з 26млрд. дол. в 1986 році до 10 млрд. дол… в 1989 році. Зменшуються обсягикредитів для фермерів.

Указ ПрезидентаУкраїни “ Про Основні напрями розвитку агропромислового комплексу України на1998-2000 роки” (прийнятий 29.04.1998 р.) передбачає розробку та затвердженняКонцепції кредитування підприємств та організацій, враховуючи специфікуфункціонування аграрного сектора, та Положення про цільові аукціони кредитнихресурсів для суб’єктів аграрного ринку, створення законодавчої та нормативноїбази для організацій Державного акціонерного селянського іпотечного банку, атакож створення фонду державної підтримки цін і доходів в агропромисловомукомплексі.

“Зелені плани” — форма державного регулювання сільського господарства, яка набула розповсюдженняв 50-ті роки в країнах Західної Європи.

Основна мета“зелених планів” — стимулювання підвищення продуктивності праці в сільськомугосподарстві, науково-технічного прогресу і концентрації виробництва,підвищення конкурентоздатності великих господарств, покращення аграрноїструктури. Соціальна мета “зелених планів” — досягнення паритету, тобторівності доходів, соціальних та інших привілеїв для зайнятих в сільськомугосподарстві та інших галузях економіки.

Вони — засібіндустріально-економічної перебудови сільського господарства. Вони включаютьзаконодавчі акти окремих країн, які визначають умови, норми і характердержавного втручання в сільське господарство, а також довгострокові плани йогорозвитку.

“Основнийсільськогосподарський закон” ФРН передбачає:

1. поліпшенняаграрної структури: проведення комплексу державних заходів по модернізаціїсільського господарства і якісному перетворенню його продуктивних сил(укрупнення господарств, ліквідація їх роздробленості та ін.);

2. переселення уміста тих селян, які припиняють свою участь в сільськогосподарськомувиробництві;

3. скороченнябезробіття і неповної зайнятості в сільській місцевості шляхом створення тутпромислових підприємств;

4. допомогарентабельним господарствам, які вирощують зернові культури і картоплю;

5. підвищеннядоходів працівників, що зайняті в сільському господарстві, до рівня зарплатипромислового робітника відповідної кваліфікації.

“Зелені плани”конкретизуються в довгострокових і річних планах, в яких визначаються сумидержавних асигнувань на сільське господарство, їх розподіл по видах, конкретніформи державного втручання і впливу на сільськогосподарське виробництво:податкові пільги, дотації на придбання палива, сільськогосподарських машин тадобрив.

2.2Кооперація та її регулювання

Згідно оцінок, усвіті діє близько 1 млн. кооперативних організацій більш як 120 видів ірізновидів, які об’єднують біля 600 млн. чоловік. На протязі останніх 50 роківкооперативним рухом були охоплені 100% сільських господарів в Швеції, Данії,Норвегії, Фінляндії, Ісландії, Нідерландах та Японії. В ФРН та Франціїкооперативи об’єднують 80% всіх сільськогосподарських підприємств, в США,Італії, Великобританії — 25-30% фермерських господарств. Дуже часто фермериприймають участь у 2-3, або навіть в 4-5 кооперативах різної спеціалізації.

Сільськогосподарськакооперація включає об’єднання по переробці і реалізації сільськогосподарськоїпродукції, постачанню засобами виробництва, кредитуванню, виробничомуобслуговуванню, а також виробничі кооперативи. В сучасних умовах в однійкооперативній організації часто суміщаються різні функції по обслуговуваннюфермерів.

Індустріалізаціясільського господарства стимулювала розвиток кооперативного виробничогообслуговування фермерських господарств: обробку ґрунту, меліоративні роботи,внесення добрив, збирання врожаю, заготівлю кормів. Техніка, якавикористовується для проведення таких робіт, може знаходитись як віндивідуальній, так і в колективній власності членів кооперативу, ізастосовуватись по черзі фермерами або за допомогою власників машин.

Кооперативинадають послуги по матеріально-технічному обслуговуванню техніки, забезпеченнюелектрикою та зв’язком, консультаційно-інформаційного плану та ін. Діютьоб’єднання по водопостачанню, обслуговуванню теплиць з постачанням необхідногопосадкового матеріалу, по покращенню і використанню пасовищ.

Виробничакооперація на Заході значного розповсюдження не має. Виробничі кооперативизвичайно об’єднують невелику кількість ферм, які належать близьким родичам.Існують об’єднання типу “часткової інтеграції”: сумісне використання будівель,приміщень для худоби, обладнання тощо, які знаходяться, як правило, в груповійвласності. Звичайно в груповій власності знаходиться новітнє обладнання, якеобслуговується найманими робітниками. Члени кооперативу в цьому випадкувиступають як акціонери.

Національнезаконодавство про кооперативи базується на принципах, рекомендованихМіжнародним кооперативним альянсом: відкритого членства, демократичногохарактеру управління, недопустимості збагачення одного члена кооперативу зарахунок інших, суворого обмеження процента нарахувань на капітал у випадкурозподілу прибутку за паями, активного співробітництва кооператорів, проведеннявиховної та просвітницької роботи серед своїх членів.

Статутикооперативних організацій визначають мінімальну кількість членів, географіюдіяльності, умови виходу з кооперативу. Щоб утруднити розпад кооперативів з-завиходу з них, встановлюють мінімальні строки членства (від 2 до 20 років); вряді випадків не можна вийти з кооперативу до виконання прийнятих на себезобов’язань (наприклад, постачання продукції на переробку). В інших випадкахфермер зобов’язаний відшкодувати втрати, які понесе кооператив в разі виходуфермера з нього. Кооператив може затримати повернення пайового внеску (на строквід 2 до 10 років в різних країнах), якщо негайна виплата його нанесе збиткикооперативу.

Держава сприяєкооперативам пільгами по оподаткуванню, пільговими кредитами на придбаннятехніки та ін. Становлення кооперативів відбувається нерідко за допомогоюсубсидій та кредитів держави.

Сільськогосподарськакооперація в Україні організується у відповідності з Законом України “Просільськогосподарську кооперацію” (прийнятий 17.07.1997 року). За цілями,завданнями і характером діяльності кооперативи поділяються на виробничі таобслуговуючі. Виробничі кооперативи здійснюють господарську діяльність назасадах підприємництва з метою отримання доходу. Обслуговуючі кооперативиподіляються на переробні, заготівельно-збутові, постачальницькі, сервісні таін., і створюються для надання відповідних послуг; вони не ставлять за метуотримання прибутку.

Правові основістворення та діяльності виробничих сільськогосподарських кооперативів визначаєЗакон України “Про колективне сільськогосподарське підприємство” (прийнятий14.02.1992 року).

Закон України“Про споживчу кооперацію” прийнятий 10.04.1992 р. Споживча кооперація в Україні- добровільне об’єднання громадян для спільного ведення господарськоїдіяльності з метою поліпшення свого економічного і соціального стану. Воназдійснює торгівельну, заготівельну, виробничу та іншу діяльність, сприяєсоціальному і культурному розвитку села, народних промислів і ремесел, береучасті у міжнародному кооперативному русі.

Споживчі товариствамають право:

1. створювати(ліквідовувати, реорганізовувати) для здійснення своїх статутних вимог будь-якіпідприємства, установи, організації, біржі, комерційні банки,фінансово-розрахункові центри, страхові товариства та інші об’єкти;

2. виступати якзасновники або учасники до господарських товариств, спільних підприємств,асоціацій та інших об’єднань для розв’язання господарських і соціальнихзавдань;

3. придбаватимайно державних підприємств та підприємств, заснованих на інших формахвласності, а також інше майно і майнові права;

4. одержувати увстановленому порядку земельні ділянки у володіння та користування.

Розділ 3. Шляхи вдосконалення державного регулювання підприємницькоїдіяльності у сільському господарстві

Структурнізрушення в агропромисловому комплексі характеризуються поширенням новихорганізаційних форм господарювання (АТ, ЗАТ, ТОВ та ін), розвитком процесівміжгосподарської, внутрішньогосподарської кооперації, формуванням вертикальноінтегрованих структур, нових сфер діяльності, таких як переробка продукції, їїреалізація, технічне обслуговування, виробництво будівельних матеріалів тощо,зміною структури виробництва, співвідношення частки сільськогосподарськихпідприємств і особистих підсобних господарств та ін. Вони пов’язані зпроникненням в аграрну сферу промислового, фінансового, приватнопідприємницькогокапіталу.

Наслідкамиструктурних змін стали й функціональні, що проявляються в розмежуванні сфердержавного і господарського управління, посиленні ролі держави у формуванніінституціональних механізмів (регулювання кредитно-фінансового механізму,оподаткування, орендних відносин), формуванні принципово нового правового полягосподарських відносин.

Істотноюпроблемою організації раціональних систем господарювання є катастрофічний станзношення основних фондів. Запропонована процедура оцінювання претендентів направо працювати з лізинговими фондами з використанням методології ЕFАS, яканадає можливість об'єктивно оцінити претендентів за 10 оціночними категоріями.Схема лізингових операцій дає змогу уникнути існуючого монополізму і наконкурсній основі відібрати агрофірми для роботи з лізингових операцій.

Сьогодні ваграрній сфері виникла суперечлива ситуація, пов'язана із проникненнямфінансового, промислового, приватнопідприємницького капіталу. Позитивним можнавизнати збільшення реального потоку інвестицій, що сприяє вирішенню проблемивідновлення основних фондів. Негативним фактором є те, що приватний капіталпереважно надходить до господарств-банкрутів, не здатних повною мірою захиститисвої економічні інтереси. Запропоновано залучення нових інвесторів з метоюактивізації підприємницької діяльності в агропромисловому комплексі. Значнакредиторська заборгованість господарств призводить до того, що інвестор готовийвкласти кошти в нову справу, але брати зобов'язання по погашенню всіх боргівгосподарства йому економічно невигідно.

Встановлено, щонові власники формують нову систему менеджменту, яка сприяє підвищеннюпродуктивності праці, посиленню чинників безробіття, зародженню соціальнихконфліктів. Тому слід реформувати не тільки сільське господарство, а самі умовижиття на селі, що виходить за межі економічних інтересів інвесторів. Дефіциткваліфікованих кадрів менеджерів і робітників зумовлює потребу у появі носіївнового типу організаційної культури, а також збільшенням витрат наперенавчання, навчання, підвищення кваліфікації, що не відповідаєкороткостроковим економічним інтересам інвесторів.

Виділенняземельних паїв привело до появи значного числа власників, які часто непов'язані із сільськогосподарським виробництвом, що створює труднощі з орендоюземель. Короткострокові інтереси інвесторів в АПК спрямовані на одержанняшвидкої віддачі, а, це, насамперед, пов'язано з розвитком зерновоговиробництва, виробництвом насіння соняшнику, зерна кукурудзи. Соціальнийрозвиток села, розвиток тваринництва, формування раціональної системигосподарства залишається поза економічними інтересами нових інвесторів. Томувдосконалення правової бази відносин, активне державне втручання, у тому числічерез регламентацію орендних відносин, дасть змогу уникнути соціальнихконфліктів, спричинених появою нових власників на селі.

За умовформування ринкового середовища і нового господарського механізмунайважливішими проблемами є стимулювання кардинальних змін у поводженнісуб'єктів ринку, їх швидка адаптація до мінливої ситуації, ефективна реалізаціяпідприємницької моделі поводження у взаєминах з партнерами по бізнесу іспоживачами. В організаційно-управлінському аспекті підприємництво,зосереджуючи увагу на виробництві і збуті продукції, на практиці реалізуєтьсяза допомогою оперативного і стратегічного менеджменту.

У системіпідприємницької діяльності необхідно дотримуватись ряду основних напрямів йогоефективного розвитку: маркетингова орієнтація господарства; здійсненнягосподарської діяльності на основі бізнес-планів та інвестиційних проектів зурахуванням можливих змін макроекономічної ситуації; створення умов длязалучення капіталу на модернізацію виробництва і збуту продукції; стимулюваннятрудової активності працівників підприємств й інвестиційної активностіпотенційних інвесторів.

Розробленінапрями розвитку підприємницької діяльності обумовлюють застосуваннямаркетингу, розробку бізнес-планів і програм, створення умов державноїпідтримки підприємництва в сільському господарстві.

Висновок

Розглянувши темудержавного регулювання підприємницької діяльності у сільському господарстві,можна зробити висновок, що цей напрям підприємницької діяльності потребуєзначного удосконалення та поліпшення. Існують багато органів державної влади,які здійснюють контроль над діяльністю підприємств, які функціонують у сферісільського господарства. Але їх діяльність потребує поліпшення таудосконалення, як і система правових інструментів, за допомогою яких діяльністьпідприємств регулюється.

Особливо недолікипомітні у часи існування перехідної економіки, при переході до ринковоїекономіки.

Отож, можназробити висновок, що основними завданнями управління сільського господарства іпродовольства є участь у формуванні та реалізації державної аграрної політики,розроблення і здійснення заходів щодо гарантування продовольчої безпекидержави; розроблення та здійснення заходів державної підтримки і захистувітчизняних товаровиробників, сприяння демонополізації виробництва і розвиткуконкуренції в агропромисловому комплексі, формування ринкової інфраструктури,створення сприятливих економічних, матеріально-технічних і соціальних умов дляприскорення розвитку реформованих господарств; організація роботи з питаньнасінництва і розсадництва, сортовипробування і захисту рослин, племінноїсправи, наукового і кадрового забезпечення сільськогосподарського виробництва,стандартизації, карантинного режиму, охорони праці та техніки безпеки.

Списоквикористаної літератури

1. ЗаконУкраїни «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного ісоціального розвитку України»

2. Закон України«Про колективне сільськогосподарське підприємство»

3. Закон України«Про сільськогосподарську кооперацію»

4. Закон«Про підприємництво»

5. Закон«Про підприємства в Україні»

6. Закон«Про селянське (фермерське) господарство»

7. КонституціяУкраїни

8. УказПрезидента України “ Про Основні напрями розвитку агропромислового комплексуУкраїни на 1998-2000 роки”

9. ГайворонськийВ. М., Жушман В. П., Корнієнко В. М. «Аграрне право України»

10. ДідківськаЛ.І., Головко Л.С «Державне регулювання економіки»

11. СтельмащукА.М «Державне регулювання економіки»